Зоряні королі

Дивний голос

Коли Джон Ґордон вперше почув голос у своїй голові, то подумав, що божеволіє. Була ніч, він майже спав. Голос звучав чітко, подавляючи його власні думки.

«Чи чуєте ви мене, Джоне Ґордоне? Ви мене чуєте?»

Ґордон сів на ліжку, остаточно прокинувшись. Він трохи злякався. Було в цьому голосі щось незрозуміле й тривожне.

Потім він потиснув плечами. З мозком буває всяке, коли людина у напівсні та воля ослаблена. Ні, це нічого не означає.

Він забув про голос до наступної ночі. А коли почав відпливати до царства сну, чіткий голос пролунав знову:

«Чи чуєте ви мене? Якщо чуєте, спробуйте відповісти».

Ґордон знову прокинувся, відчувши, як і минулого разу, легкий переляк. І тривогу. Чи не сталося що-небудь з його мозком? Він завжди вважав, що справи кепські, якщо людина починає чути якісь голоси.

Він пройшов всю війну без жодної подряпини. Але, можливо, роки польотів над Тихим океаном залишили слід у його психіці? Може, у неї закладена ніби бомба уповільненої дії?

— Дідько, я хвилююсь через дрібниці, — грубо сказав собі Ґордон. — І лише тому, що нервуюсь та хвилююсь.

Хвилюється? Так, так і було. Він не був спокійним з того самого дня, як закінчилася війна і він повернувся до Нью-Йорка.

Звісно, можна, взяти молодого рахівника зі страхової компанії у Нью-Йорку і зробити з нього військового льотчика, який управляє 30-тонним бомбардувальником так само легко, як своєю рукою. А за три роки сказати «дякуємо» і відіслати його назад за конторку. Але…

Дивна річ: всі ці роки, поки Ґордон ризикував життям над Тихим океаном, він мріяв про те, як повернеться до своєї колишньої роботи, до своєї затишної квартирки.

Він повернувся додому, і все тут було по-старому. Зате змінився він сам. Звиклий до повітряних боїв, до смертельної небезпеки, він відучився сидіти за столом і додавати цифри. Він не розумів, чого йому хочеться, але, звичайно, не рутинної роботи у місті. Однак відчував постійний неспокій. Гнав від себе думки, що виникали, та марно.

А тепер цей дивний голос! Чи не означає він, що Ґордон божеволіє?

Він подумав було про візит до психіатра, але сам злякався цієї думки. Краще вже поборотися самому.

Всю наступну ніч Ґордон очікував появи голосу, готуючись довести собі, що це лише ілюзія.

Однак голосу не було дві ночі поспіль. Ґордон вирішив було, що він вже не з’явиться. Але на третю голос заговорив голосніше:

«Ви мене чуєте, Джоне Ґордоне? Не бійтеся, це не маячня! Я — інша людина, і я звертаюся до вашого мозку!»

Ґордон лежав у півсні, голос здавався йому надзвичайно реальним.

«Спробуйте відповісти мені, Джоне Ґордоне. Не словами, а подумки. Канал відкрито, відповідайте?»

Сам того не бажаючи, Ґордон послав у морок боязке питання: «Хто ви?» Відповідь була швидкою і чіткою:

«Я Зарт Арн, принц Середньо-Галактичної Імперії. Я говорю з вами з епохи, віддаленої від вашої на 200 тисяч років».

Ґордон відчув неясний страх. Цього не може бути. Однак голос у його голові був дуже реальним і чітким.

«Ні, це мені сниться», — рішуче подумав Ґордон. Відповідь Зарт Арна знову не змусила себе чекати:

«Запевняю вас, це не сон. Я настільки ж реальний, як ви, не зважаючи на те, що нас розділяють 2 тисячі століть. Матеріальний предмет не здатний переміщатися назустріч потоку часу, але думка нематеріальна, вона це може. Щоразу, коли ви що-небудь згадуєте, ваша власна думка трохи відходить у минуле».

«Якщо навіть це правда, чому ви мене викликаєте?» — тупо запитав Ґордон.

«За тисячі століть багато що змінилося, — відповів Зарт Арн. — Вже давно людство розселилося по всій Галактиці. З’явилися великі зоряні королівства, а найбільше з них — наша Імперія. Я займаю у ній високий пост, але перш за все я вчений, шукач істини. Я вивчаю минуле, посилаючи туди свій розум і вступаючи у контакт з розумом людей, налаштованих однаково зі мною. Свідомість — це складна система полів. Їх можна ізолювати від мозку і замінити іншою системою полів, іншою свідомістю. Мій апарат здатний відправити у минуле не тільки думку, як зараз, але і всю свідомість. З багатьма людьми минулих епох я обмінювався свідомістю. Таким чином я вивчив багато минулих століть, але ніколи ще не забирався у часі так далеко. Я хочу дослідити вашу епоху, Джоне Ґордоне. Ви мені допоможете? Ви згодні на тимчасовий обмін тілами?»

В голові Ґордона спалахнула панічна думка: «Ні! Це божевілля!»

«Жодної небезпеки немає, — наполягав Зарт Арн, — просто ви проведете кілька тижнів у моєму часі, а я у вашому. Потім мій колега Вель Квен проведе зворотний обмін. Подумайте, Джон Ґордон! Ви дасте мені шанс дослідити вашу епоху, а самі отримаєте можливість побачити чудеса моєї! Я відчуваю вашу душу, неспокійну, що прагне нового і незвіданого. Нікому більше у вашому часі не дано перетнути безодню часу і потрапити у майбутнє. Невже ви відмовитесь?»

Раптом Джон Ґордон відчув, як його охоплює тремтіння. Він немов почув звук труби, що кличе до невідомих пригод.

Всесвіт за 200 тисяч років, блиск цивілізації, що підкорила зірки — побачити все це на власні очі?

Хіба не варто заради цього ризикнути життям і розумом? Якщо все це правда, то чи не випав йому найбільший шанс пізнати пригоду, якої він так неспокійно прагнув? І все ж він коливався.

«Я нічого не буду знати про ваш світ, коли опинюся у ньому, — сказав він Зарт Арну. — Навіть мови не знаю!».

«Вель Квен вас всього навчить, — надійшла швидка відповідь. — Але і ваша епоха для мене настільки ж незнайома. Тому, якщо ви згодні, я прошу вас приготувати кілька думкозаписів, з яких я міг би ознайомитися з вашою мовою і звичаями».

«Думкозаписи? Що це таке?» — спантеличено запитав Ґордон.

«Хіба їх ще не винайшли? — здивувався Зарт Арн. — У такому випадку залиште для мене кілька дитячих книжок з картинками, словників, щоб вивчити вашу мову, і звукозаписів, щоб познайомитися з вимовою. — І додав: — Я не чекаю негайної відповіді, Джон Ґордон. Завтра я знову зв’яжуся з вами, і тоді ви повідомите про своє рішення».

«Завтра я буду думати, що все це дикий сон», — заперечив Ґордон.

«Вам необхідно переконати себе, що це не сон» — пояснив Зарт Арн. — Я входжу у контакт з вашим розумом, коли ви у напівсні, коли ваша воля ослаблена і мозок сприйнятливий. Але це НЕ СОН».

Прокинувшись вранці, Джон Ґордон відразу все пригадав.

«Невже це сон? — здивовано запитував він себе. — Зарт Арн попереджав, що так і буде здаватися. Але уві сні і не таке буває».

Ґордон так і не вирішив, примарилася йому розмова чи ні, і поїхав на службу.

Ніколи ще контора не здавалося йому такою брудною і задушливою, як цього довгого дня. Ніколи його рутинні обов’язки не були настільки нудними і одноманітними.

Весь день Ґордон ловив себе на диких мріях про казкову пишноту великих зоряних королівств, які знаходяться за 200 тисяч років у майбутньому, про нові, дивні, ваблячі світи…

До кінця дня рішення було прийняте. Якщо ця неймовірність реальна, то він зробить те, про що просить Зарт Арн.

Він відчував себе трохи по-дурному, коли дорогою додому затримався, щоб купити дитячі книжки з картинками, вправи з граматики і платівки для вивчення англійської мови.

Але ввечері ліг спати рано. Охоплений нервовим збудженням, він чекав поклику Зарт Арна. Однак поклику не було, оскільки Ґордон не спав. Він був надто схвильований, щоб заснути.

Кілька годин він кидався та крутився у ліжку. Починало світати, коли він занурився у тривожну дрімоту.

Тут же пролунав різкий уявний голос — говорив Зарт Арн.

«Нарешті мені вдалося зв’язатися з вами! Скажіть мені, Джон Ґордон, що ви вирішили?»

«Я зроблю це, Зарт Арн, — відповів Ґордон. — Але негайно! Якщо я ще кілька днів буду думати про це, то остаточно збожеволію».

«Добре, — пролунала швидка відповідь. — Апарат готовий. Ви проживете у моєму тілі шість тижнів. До кінця цього терміну я буду готовий для зворотного обміну. — Він почекав трохи, потім продовжив: — Ви повинні пообіцяти мені ось що. Ніхто у моєму часі, крім Вель Квена, не знатиме про наш обмін. Ви не повинні говорити НІКОМУ про те, що ви — чужий у моїй оболонці. Інакше нам обом загрожує нещастя!»

«Обіцяю, — швидко відповів Ґордон і додав зніяковіло: — Але ви теж, сподіваюся, будете обережні з МОЇМ тілом?»

«Даю слово, — відповів Зарт Арн. — А тепер ослабте волю, щоб ваш розум не опирався силі, яка перенесе його крізь час і простір».

Це було легше сказати, ніж зробити. Не так вже й просто ослабити волю, коли твій розум збираються відірвати від тіла.

Однак Ґордон спробував підкоритися, зануритися глибше у дрімоту. І раптом відчув дивне, тягнуче почуття всередині мозку. Це не було фізичне відчуття, воно було схоже скоріше на магнетичну силу.

Ні з чим незрівняний жах охопив його мозок, коли він відчув, як його кинуло у бездонні глибини мороку.