Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, в якому всі стають жертвами чарів, а Ніна звинувачує янгола й тікає у ніч

— Ну от, хто б подумав, що в тебе таке відчуття драматизму, — хихотіла Тамара через півгодини, коли вони сиділи у кімнаті з каміном. Сільвія принесла тацю з кухлями какао, і тепер молодь пила гарячий напій, прислухаючись до вітру, що вив за вікном.

— Драматизм! — пирхнула Еліза. — Оце так. Усю скатерку виквецяла якимось свинством. Завтра випереш її.

— Та нормально, виперу, — погодилася покірно Ніна. Ще мить тому на неї сипався град питань, а тепер у кімнаті з каміном запала тиша. Дівчинка зіщулилася у кріслі. Чому вони так на неї дивляться?

— Хочу додому! — Малгося мала такий вигляд, наче от-от мала розревітися. — Боюся!

Еліза обійняла її, наче захищаючи, а Лідка глянула на Ніну. Зарум’янена від гніву дівчина здавалася — наче це було можливо — ще красивішою, і цього не змінила навіть пов’язка навколо голови.

— Бачиш, що ти наробила? Через тебе дитина боїться.

— Пані Целіна казала, що янгол зараз прийде й усе нам пояснить, — Яцек намагався залагодити ситуацію, але його ніхто не слухав.

— Мій батько мене б ременем відшмагав, якби я за вечерею зробив щось подібне, — Фліп глянув на Ніну, а потім перевів погляд на Флапа. — Так, Маріуше? Що ти про це думаєш?

— Добра прочуханка ще нікому не зашкодила, — кремезний хлопець миттєво зметикував, що саме він повинен відповісти. Може, він і не був настільки тупим, як могло здатися.

— То як, начистимо їй мармизу? — Артур вишкірив зуби. — Маємо хвилину, поки Азкіель не з’явився. То можемо сказати, що вона спіткнулася на сходах. Як вам ідея? Сильно не кривдитимемо, тільки дамо трохи прочухана.

Звучало це як тупий жарт, але примружені очі хлопця були наповнені злістю. На щастя, ніхто не квапився пристати на цю пропозицію.

— А ти волів би нічого не знати? — Ніна намагалася збунтуватися, але Адам презирливо гарикнув:

— Ми воліли б, аби ти наступного разу думала, перш ніж щось зробити!

Геля гаряче кивала, її близнючка послала Ніні сповнений докору погляд, а Еліза підсумувала:

— Ти пустотлива дитина, от і все. Від самого початку тільки вигадуєш дурню.

— Я знайшла валізку Сташека в озері, це — дурня? Як ти це поясниш?

— Я нічого не мушу пояснювати. Це нісенітниця. Просто нісенітниця й усе! — в голосі Елізи звучала нотка істерії. — Почекаємо на янгола, а він із твоїми вигадками розбереться.

— Помолимося, — запропонувала Лідка. — За Ніну та її безсмертну душу. Щоби Бог звільнив її від впливу сатани.

Ніна глянула на Яцека, але хлопець відвів погляд. Він також мав надію, що крилатий пояснить знахідку в озері й усе знову буде добре? Так, мабуть, що… А Тамара замість того, щоби допомогти приятельці, зацікавлено спостерігала за всім.

Ніна почувалася страшенно самотньою. Вона скрутилася у кріслі в ще менший клубок, слухаючи, як Лідка, Адам, близнючки й Еліза читають молитви. «Я не розплачуся, — повторювала дівчинка подумки. — Я не розплачуся».

Тільки за мить вона відважилася роззирнутися. Артур дивився так, наче перед його очима стояла картина, як з Ніни деруть паски; на обличчі Маріуша гуляла дурнувата посмішка, а інші не мали відваги глянути їй в очі. Ніна відчувала їхню нелюбов, змішану з виразною невпевненістю і ще більш виразним переляком. Голос Гелі, яка молилася, за мить зламався, і дівчина розплакалася. Її підтримала Малгося, а руки Кароліни тремтіли, коли вона намагалася заспокоїти сестру-близнючку. «Вони бояться», — зрозуміла Ніна із задоволенням. Навіть агресія Артура здавалася сильно підшитою страхом.

Якусь хвилинку дівчинка насолоджувалася тим, що уявляла себе в ролі Касандри, віщування якої нарешті справдилися. Елізу, яка вибачається перед Ніною за те, що назвала її ідеї «дурнею», Артура й Маріуша, які прибігають, аби просити поради: «Поможи нам, прошу. Тільки ти помітила, що в монастирі відбувається щось погане, ми були сліпими й дурними, аби те побачити». Адама, який признається, що він ідіот, котрий не бачить далі власного носа…

Ніна неспокійно ворухнулася у кріслі. А що, як вони НАСПРАВДІ стануть просити в неї поради й питати, що тепер мають зробити? Адже вона жодного поняття не мала, як виплутатися з усієї цієї ситуації! Нічого, крім можливого повернення додому, не спадало їй на думку. Гірше того, якщо вони не можуть довіряти Азкіелю, якщо янгол не на їхньому боці… Ніна боялася про це думати. Як упоратися з настільки сильним супротивником? Як узагалі можна протистояти посланцеві Бога? Скажімо, крилатий увійде сюди й скаже, що все вже добре і вони повинні йти спати. Що тоді? Ніна була впевненою, що більшість молоді ґречно відправиться в ліжка й не ставитиме жодних питань.

Від нервів у неї розболівся живіт. Вона все ще пам’ятала бліде обличчя пані Целіни, яка дивиться на валізку на столі. А потім її спокійний, позбавлений емоцій голос:

— Ідіть до кімнати з каміном і зачекайте там на мене й Азкіеля. Він усе вам пояснить. Сільвія прибере після вечері, а потім принесе вам какао.

Виходячи, вона кинула на Ніну погляд, сповнений болю і смутку. Ніна намагалася думати про брехню, якою пані Целіна їх годувала, але перед очима дівчинки стояв той погляд, і через це вона почувалася страшенно винною, наче вдарила кошеня.

Коли годинник на каміні вибив одинадцяту, до кімнати увійшов янгол. За ним тихо з’явилася пані Целіна і стала біля нього. Лампочка над головою молоді знову замиготіла й згасла, а потім загорілася.

— Може, запалимо свічки? — запропонував крилатий безтурботним тоном. — Так буде краще. Я ніколи не довіряв електриці.

Адам і Яцек крутнулися, і вже за мить кімнату освітлювали лише тепле жовте полум’я свічок і пурпурове сяйво з каміну. За інших обставин це б виглядало дуже симпатично, але тепер рухливі тіні лише підкреслювали переляк на обличчях дітей.

Азкіель цим не переймався. Він усівся в кріслі, яке швиденько звільнив для нього Адам, і роззирнувся. Очі його на мить затрималися на Ніні, й дівчинка спробувала відповісти гордовитим поглядом — та саме вона першою і відвернулася.

«Що я роблю? — застогнала Ніна подумки, охоплена раптовим переляком. — Я і справді підозрюю янгола в тому, що він хоче нас скривдити?»

— Пані Целіна розповіла мені, що сталося, — заявив крилатий. — Що ж, може це й добре. Раніше чи пізніше, але ви мусили дізнатися правду. Визнаю, що із самого початку вашого перебування тут ми з пані Целіною вирішили, що в міру наших сил триматимемо вас у незнанні. Ми вирішили, що ви надто молоді, аби обтяжувати вас таким знанням. Але ж ви, передусім, кандидати на Обраного, а тому вам повинно вистачити відваги, щоби витримати те, що я зараз скажу.

Ніна стримала дихання. Вітер назовні замовк, наче навіть і він дослухався.

— Ваша подруга має рацію, — заявив Азкіель. — Сташек не повернувся додому, а Тимек не потонув у озері й не загубився у лісі. Їх обох викрали.

Ніна почула короткий обірваний схлип — цього разу, здається, Кароліни. Але поза цим у кімнаті панувала цілковита тиша, наче в костьолі під час служби.

— Вони втратили віру в Бога й дозволили, аби диявол отримав до них доступ. І Злий скористався оказією, забрав не тільки їхні душі, а й тіла. Він тут уже кілька днів. Кружляє поряд, намагаючись дістатися до Обраного, бо його боїться, розумієте? Диявол знає, що Обраний може його перемогти, і тому хоче розправитися з ним якнайшвидше — до того, як Обраний зрозуміє, якою величезною силою він володіє. Тому боюся, що Сташека й Тимека ми втратили назавжди. Утім, я присягаюся, що більше ніхто не потрапить до лап Злого, якщо тільки довірятиме Богу. Тоді диявола буде позбавлено сил, і він не зможе торкнутися вас навіть кінчиком пальця. Можете сміятися йому прямо в обличчя, а він стане лише безсило вас проклинати. Уявляєте це?

Йому відповіло кілька несміливих посмішок, а Ніна знову застогнала про себе. Дуже, дуже хотіла вона вірити Азкіелю, але проблема полягала в тому, що не вірила; і замість довіри відчувала тільки страх, який обліплював її, наче холодна багнюка. Дівчина озирнулася і з полегшенням помітила, що вона не самотня. Кароліна, судячи з виразу обличчя, сумнівалася, Малгося і Геля продовжували схлипувати, а Тамара дивилася на крилатого скептично.

— А тепер підійдіть по черзі до мене, аби я міг позичити вам свою силу. Хто перший?

Адам зірвався з підлоги й підійшов до янгола, який схопив хлопця за руки та заглянув йому в очі. За мить пестунчик пані Целіни повернувся на своє місце явно спокійніший і впевненіший у собі.

Потім настала черга Малгосі, потім близнючок, Елізи, Артура, Маріуша, Лідки, Тамари та Яцека. Щоразу це виглядало однаково. Азкіель хапав хлопця чи дівчину за руки й міцно стискав; обличчя дітей кривилися, але відразу місце болю займало полегшення. Вони відходили, позбавлені сумнівів і страху, щасливі й упевнені, що в монастирі їм нічого не загрожує. Лише крилатий здавався щоразу втомленішим, а під кінець було помітно, що він ледь може підняти руки.

«Не хочу, — думала Ніна, дивлячись на радісну, спокійну Тамару. — Не піду до нього».

Залишилася лише вона, і погляд Азкіеля невідворотно затримався на її обличчі.

— Ніно? Тепер ти, прошу.

— Не треба, справді. Я довіряю Богу, тож мені нічого не загрожує…

— Ніно, підійди сюди.

Дівчина не знайшла жодного аргументу, який дозволив би їй відмовитися, тож вона встала й підійшла до янгола, маючи враження, що до кожної ноги їй прив’язали кілограмові гирі. Холодний болотистий страх усе ще обліплював її так, що вона не чула й не бачила нічого — лише Азкіеля, який дивився на неї, наче змія, що гіпнотизує птаха.

«Мені все одно», — повторювала дівчинка подумки.

Ніна стала перед янголом на коліна й подала йому долоні. Думала, що в нього не вистачить сил (мав дуже поганий вигляд, якби був людиною, то, мабуть, стікав би потом), але він схопив її за руки і стиснув, ніби хотів роздавити кістки. «Наче той янгол з підвалу», — подумала Ніна і вже збиралася крикнути, коли Азкіель її відпустив.

Вона відсунулася, масажуючи зап’ястки.

Янгол усміхнувся.

— Тепер краще, правда? Обіцяєте не боятися і довіряти Богові?

— Обіцяємо, — відповів йому хор голосів. Приєдналися до нього навіть Тамара з Яцеком. Їхня зрада була найболючішою, але водночас це додало їй відваги.

— Як ви можете йому вірити? — вибухнула вона. — Він же вас обманює! Із самого початку вони вас ошукують! Він і пані Целіна хочуть, аби ми тут всі по черзі згинули! Закінчимо, як Сташек і Тимек! Це щось пожере нас, як…

— Досить, — пані Целіна схопила її за плече й стиснула. Янгол поглядав на Ніну із цікавістю, звівши брови. — Ходімо, проведу тебе до своєї кімнати. Мусиш трохи охолонути.

— Я допоможу пані, — Адам зірвався з підлоги й схопив дівчинку з іншого боку. Вона крикнула й вирвалася, але наштовхнулася просто на Маріуша, який її скрутив. Руки хлопця нагадували залізні лещата. Ніна не мала шансів.

— Я зумію це зробити краще, дозвольте, — він без найменшого зусилля підняв дівчинку, яка ще борсалася, і виніс із кімнати. Пані Целіна й Адам пішли слідом.

У спальні опікунки Маріуш відпустив Ніну, а тоді гордовито роззирнувся.

— А я ж казав, що я дуже сильний!

— Так, Маріуше, дякую за допомогу, — пані Целіна посміхнулася. — А ти, Ніно, залишишся тут доти, доки не заспокоїшся.

— Краще її замкнути на ключ, — додав Адам. Ніна дивилася на нього вбивчим поглядом. Якби тут були тільки він і пані Целіна, вона, може, й зуміла б утекти, але, на жаль, від дверей її відрізала кремезна фігура силача Флапа.

— Правильно, — пані Целіна торкнулася щоки Ніни. Дивно, її обличчя щиро випромінювало турботу, але дівчинка все одно відсунулася, наче по її шкірі проповз павук. — Я знаю, що зараз ти не розумієш цього, люба, але скоро зрозумієш: я роблю це тобі на краще. Буду недалеко, в кімнаті янгола, а ти спробуй заспокоїтися і трохи відпочити.

Вона жестом запросила вийти обох хлопців, після чого вийняла ключ із замка. Пані Целіна насправді мала намір замкнути Ніну.

— Ні! Ви не можете цього зробити! — крикнула дівчинка. — Прошу! Благаю!

Вона кинулася до дверей, але було пізно — ключ заскреготів у замку з іншого боку.

Ніна опинилася в ув’язненні.

Вона відразу почала відчувати, що їй бракує кисню. Кімната не була тісною, але усвідомлення того, що вона не може з неї вийти, збурило в ній паніку. Дівчинка підбігла до вікна й відчинила його навстіж, жадібно втягуючи в легені холодне вологе повітря. Краще, вже трохи краще…

Ніна розревілася, сльози на її обличчі змішувалися із краплями дощу, що падав у кімнату. Чому життя таке несправедливе? Чому? І чому всі настільки дурнуваті, навіть Тамара та Яцек дали себе обдурити янголу, а тепер вони тут помруть, помруть, помруть…

Зі злості вона копнула стіну. Раз і ще раз. Дивовижно, але це допомогло сильніше, аніж плач: Ніна вже за кілька хвилин заспокоїлася настільки, що змогла думати ясно.

Чи існує якийсь спосіб вирватися з приміщення?

Вона виставила голову під завісу дощу й глянула вниз. На жаль, там був гладкий мур. Кільканадцять метрів гладкого монастирського муру, без опори, на яку можна поставити ногу, без дощової труби, по якій вдалося б злізти. Якусь мить Ніна роздумувала, чи не подерти на смуги простирадло й не зв’язати з нього мотузку, але побоялася. Цей метод завжди діяв у пригодницьких романах, але дівчинка не була впевненою, що це можна застосувати в реальному житті. Що, як вузли не витримають або простирадло порветься? Не думала, що тонке полотно зуміє витримати сорок кіло. А якщо Ніна впаде, то, як мінімум, зламає собі ноги.

Десь здалеку долинув легкий звук грому, над озером майнула блискавка. Ще одна гроза, тільки її бракувало! Яцек, який прочитав, мабуть, усе, що тільки можна на тему Маркотів, стверджував, що для цієї місцини це нормально. Якесь нетипове географічне положення призводило до того, що грози тут бували набагато частіше, ніж в інших регіонах країни, особливо наприкінці літа. Як-от зараз.

Розтираючи змерзлі плечі, Ніна відступила від вікна і присіла біля каміна, в якому тлів жар. Докинула кілька трісок і пошурувала кочергою, поки полум’я не вистрелило вгору, а дерево не зайнялося. Дим паленої груші пах осіннім вогнищем, на якому печуть картоплю і ковбаски. Дівчинка ледь полизькала обід, потім запхала в шлунок тістечко, а з’їсти вечерю не мала нагоди. Утім, голодною вона не була. Відчувала, як кімната за її спиною меншає. НАСПРАВДІ це відчувала, майже бачила, як зсуваються стіни, аби впіймати Ніну в пастку. Ближче, ще ближче. Вага кам’яних блоків у будь-який момент могла розчавити її, у грудях могло забракнути повітря…

Вона підійшла до вікна, кілька разів глибоко вдихнула, а тоді повернулася на середину кімнати й роззирнулася. Дзеркало над каміном відбивало її власне обличчя — бліде, із мокрим волоссям, що прилипло до щік, та із запухлими від сліз очима. Але була в тих очах ще й рішучість, яка Ніні сподобалася. «Я змінилася», — подумала вона. Ще тиждень тому в схожій ситуації вона б, напевне, скрутилася у кутку й плакала там, а зараз — прошу: прораховує шанси на втечу.

Відчинене вікно повертало їй відчуття безпеки. Ніна не могла його прикрити, хоча й тряслася від холоду.

Якийсь час вона ходила кімнатою, але не знайшла нічого цікавого. На туалетному столику лежав жіночій дріб’язок: пензлик зі слідами пудри, помада, тіні для повік… Цікаво, навіщо все це пані Целіні, адже в цій глушині в неї немає потреби фарбуватися. На кріслі висів шарфик, під ліжко опікунка засунула босоніжки з налиплою грязюкою. У спальні стояв легкий аромат квіткових парфумів, який не перебивав навіть запах дерева, що горіло в каміні.

До шафи Ніна не зазирала: її з дитинства навчили, що порпатися у чужих речах дуже нечемно, і вона навіть зараз не зуміла себе пересилити. Лише зазирнула у верхню шухляду бюро, де лежав знайомий ключ. Ніна узяла його й сховала у кишеню плаття. Якщо вдасться звідси вибратися, вона спуститься у підвал і розповість янголу, що означає білий пил на черевиках. Уже не боялася, бо все сильніше підозрювала, що той ув’язнений не є божевільним.

Треба лише знайти спосіб утекти.

Ніна підійшла до дверей і пильно їх оглянула. Вони були дебелими, дубовими. Ключ, зрозуміло, стирчав у замку назовні. У книжці, яку вона недавно читала, головна героїня засунула газету під двері, випхнула ключ, який на ту газету впав, а потім затягнула його всередину. Але Ніна не мала газети, і, що гірше, під дверима не було шпарини. Мабуть, способи, добрі в пригодницьких романах, необов’язково можуть придатися у житті.

Вона подумала: а якщо почне кричати, чи почує її хтось, чи прийде визволяти? На кого могла б розраховувати? На Тамару? Яцека? Вони були зачаровані янголом і напевне вже спали. Якщо вона почне верещати, ймовірніше, прибіжить сюди пані Целіна й накаже дівчинці заспокоїтися.

Ніна відчувала, як знову виступають сльози. Найбільше боліло від спогаду про Тамару та Яцека, яких вона вважала друзями. «Не стану про це думати», — вирішила дівчинка, яка тепер мусила зосередитися, аби вийти з кімнати.

Могла б крикнути, а потім сказати пані Целіні, що мусить піти у туалет. Тоді ж вони її випустять? А по дорозі знайшла б спосіб втекти.

Гримотіння грози почулося значно ближче, темрява за вікном запалала яскраво-блакитним світлом блискавки.

Чи янголи випадково обрали одне з найгрозовіших місць у Польщі? Ніна в цьому сумнівалася. А тому вся балаканина про перші християнські землі також була брехнею.

Вона спробувала пригадати, що знає про християнізацію Польщі зі школи. Це було непросто, і хоча Ніна любила історію, але обмежувалася чи не виключно історією культури — тож знала, як у давні часи люди вдягалися, що їли, які мали звичаї, але дати й політичні події якось не бажали триматися у її голові. У дев’ятсот шістдесят п’ятому році було хрещення Польщі — тільки це вона й пам’ятала, а потім виникло єпископство у Гнезні. Трохи далекувато від місця, де вони зараз знаходилися.

А якщо янгол збрехав, кажучи про християнські землі? Якщо насправді це геть його не обходило: чи були тут у давнину язичники, чи ні? То, може, він зовсім не був янголом?

Від цієї думки в Ніни аж голова закрутилася. Вона зіщулилася. На мить їй здалося, що небо зараз відкриється і в неї вдарить блискавка розлюченого Бога. Чекала. Минали страшні, повні напруги секунди. Одна, друга, третя…

Може, вона повинна впасти на коліна й благати вибачення?

Але думку, що раз прийшла їй у голову, не можна було так легко викинути. І не сталося нічого жахливого. Хоча гроза шаліла навколо, Ніна була в безпеці в монастирі.

За мить вона дозволила собі полегшено видихнути.

Дівчинка ще раніше мала зауважити, що щось тут не так. Сьогодні була неділя, а янгол жодного разу не згадав, що треба піти до костьолу. Ну добре, це можна було зрозуміти: може, на небі вони не ходили до костьолу. Або забули за клопотами, як про це забула пані Целіна та її підопічні. Але крилаті використовували слово «магія», а це було підозріло. Бог і святі робили чудеса, а не використовували магію, чари були зарезервовано за сатаною і язичницькими істотами, які, згідно зі словами ксьондзів, були наче меншими дияволами.

Але якщо янголи не є янголами, то хто вони такі? Ніна відчувала, як з кожною миттю їй стає усе холодніше. Вона ходила туди й назад, аби хоча б трохи зігрітися, і весь час намагалася не втрачати вікна з поля зору довше, ніж на кілька секунд. Це було ненормально, їй же всього тринадцять років. Тут повинен бути хтось дорослий — той, хто міг би їй сказати, що робити, врятував би її, Тамару та Яцека. Хтось, кому вона могла б довіряти. Втім, не було тут нікого.

Тільки крилатий у підвалі.

Замкнений там, а це, здається, означало, що існувала причина, через яку він був у конфлікті з пані Целіною та Азкіелем і яка могла зробити його союзником Ніни.

Гроза набирала силу, вітер залітав у кімнату й напирав, стогнучи, на зачинену половинку вікна, а блискавки раз по раз розривали темряву яскравою блакиттю. Крізь залиту дощем шибу нічого не було видно. Ніна заплющила очі, прислухаючись до шаленства вихору й плескоту хвиль об кам’янистий берег. Як учора, коли вікно раптом відчинилося. Відчинилося, бо Ніна цього захотіла?

Дощ був небезпечним, бо тоді оживало Диявольське Коло. Але коли дощило — а особливо під час грози, — могли відбуватися також й інші речі, еге ж? Необов’язково погані. Наприклад, могла діяти магія. Ніна пригадала Малгосю, яка вперто твердила, що вона Обрана й уміє чарувати. А якщо вона це не вигадувала? Може, чари вдавалися їй під час дощу, а коли дівчинка саме хотіла ними похвалитися, злива вщухла, тому в неї нічого не вийшло.

«Хочу, щоби двері відчинилися, — думала Ніна. — Хочу, щоби відчинилися».

Уявила собі ключ, що прокручується у замку. От зараз він потроху прокручується.

Але ключ навіть не ворухнувся.

Сердито сопучи, вона сіла на ліжко. Що не так? Адже вона була такою впевненою у своїй теорії…

Ще раз.

«Хочу, щоби двері відчинилися. Хочу, щоби…»

Вона майже бачила грозу, як та проходить над монастирем. Могла б заприсягтися, що відчуває ту силу — повітря стало іншим, наелектризованим і наче густішим. Від магії кінчики пальців аж засвербіли. Ніна зосередилася на дверях, усе інше перестало мати значення.

Вони відчинилися із гуркотом, як вікно раніше, а сила чарів мало не вирвала їх з одвірка. Дівчинка підхопила з шафки свічку, запалила її і вискочила в темний коридор. Чи цей шум когось попередив? Якщо так, часу в неї лишилося небагато.

Але вона не могла втриматися і ще раз озирнулася, кидаючи погляд на двері, які ледь бачила в темряві. «О рани Божі, — подумала Ніна, — мені насправді вдалося. Може, я і є Обраний? А ще я була єдиною істотою, на яку не подіяли чари янгола…»

Вона не хотіла в це вірити. Зараз її передусім мучило сумління за Лідку. Ніна прагнула, щоби вікно відчинилося, а Лідка заплатила за це паскудним шрамом. Якщо так мала виглядати сила Обраного, то дівчинка не була впевненою, що її хоче.

Монастир стояв занурений у сон, під високою кам’яною стелею було чутно тільки стукіт черевиків Ніни, яка спускалася. Було надто темно, щоби бігти. Однією рукою вона трималася за поручні, у другій тримала свічку. Пломінь кидав тепло-жовте сяйво, за яким панувала непроникна чорнота. Дівчина намагалася ступати якнайтихіше, але в старих мурах кожен крок звучав, наче гарматний постріл. Трохи подумавши, вона затрималася, поставила свічку на східцях і зняла черевики — тепер, правда, підлога морозила ноги, але ризик, що вона розбудить усіх навколо, був меншим.

Навшпиньки вона прокралася повз темну й мовчазну спальню дівчат. У неї в голові промайнуло, чи не увійти й не розбудити Тамару, але вона знала, що це погана ідея. Янгольські чари, напевне, все ще діяли.

Ніна опинилася перед дверима підвалу, свічка в її руці затремтіла, й гаряча крапля воску крапнула на долоню. Дівчинці здавалося, що вона вже не боїться янгола, але це була неправда. На саму думку про жахливе обличчя, що виринає з темряви, у неї терпла шкіра.

«Але що ж зробиш», — подумала Ніна. Якщо вже дісталася аж до цього місця, то треба йти далі. Крім того, що інше вона мала б вчинити? Знівечений янгол був єдиною істотою у радіусі кількох кілометрів, якій вона могла зараз довіряти.

Можливо.

Дівчина встромила ключ у замок і обережно провернула. Двері відчинилися. Ніна увійшла в підвальну вологу темряву, де все ще пахло вином.

— То ти вже знаєш, що означає білий пил на черевиках? — долинув знизу тихий голос.

— Знаю, — вона зупинилася перед янгольською келією. Крилатий стояв біля ґрат, світло свічки вихоплювало з мороку його понівечене обличчя. Ніна здригнулася, і ще одна крапля воску впала їй на руку. Як раніше, так і зараз вона намагалася дивитися виключно на красиву половину янгольського обличчя. — Тож… тож…

Якусь мить вона мала абсурдне враження, що янгол скаже голосом учительки польської мови: «Речення не починають з „тож“». З її рота вирвалося коротке, нервове хихотіння. «Візьми себе в руки», — наказала вона собі, а потім зітхнула й розповіла, як знайшли валізку Сташека. Поки говорила, їй дещо спало на думку.

— А звідки ти взагалі знав, що я бачила Адама? Зараз, зачекай… — Ніна пригадала учорашню сцену: оце вона стоїть у підвалі, а в голові пролітають спогади про різні дивні речі, які вона зауважила в монастирі. Чи подумала тоді про пил на черевиках Адама?

Так, здається так.

«Ти вмієш читати думки?»

Янгол засміявся і відповів:

— Ну прошу, яка ти швидка.

— Ви всі це вмієте? — запитала Ніна вже вголос. Рішуче воліла б, аби янгол не відповідав на її думки, бо це було надто страшно.

— Лише деякі. Інші вміють якісь інші цікаві речі.

— Наприклад, передбачати майбутнє?

— В обмеженому обсязі, авжеж. Знаєш, що значить «обмежений обсяг»?

— Я не дурепа, — пирхнула Ніна.

— Ні, направду — ні, — погодився він ввічливо.

— Чому тебе тут закрили? Ти їм зробив щось погане? Хто ти такий?

— Забагато питань, — крилатий стенув плечима. — Чи не могла б ти спершу мене випустити? Ні. Здогадуюся, що ні. Ти напевне маєш тільки ключ від підвалу, а не від ґрат. Крізь ці ґрати хлопець просовує мені їжу, уявляєш? Добре, що я їм так мало й що нічого з мене не виходить з іншого боку, бо винесення звідси цеберка породило б проблеми, — він вишкірився у посмішці наполовину чарівній, наполовину моторошній.

«Не виходить з іншого боку? — подумала Ніна. — А, значить, що тобі немає потреби ходити у туалет. Практично, якщо сидиш у льосі. Або й непрактично, це як подивитися. Він, схоже, не зміг би втекти, застосувавши метод: „Страшенно хочеться мені попісяти“».

Ніна нагадала собі, що крилатий читає її думки, і якнайшвидше зосередилася на іншому.

— Я випущу тебе, щойно знайду ключ. Обіцяю. Але скажи, чому тебе тут закрили?

— Бо я — принада.

— Принада? — вона нахмурилася. — Для того, що виходить з Диявольського Кола?

Янгол кивнув.

— Так, я ж казав, що ти розумна.

— А… хто ти взагалі? Бо насправді ти ж не янгол, правда?

— Ні, — Ніна відчула різкий приплив полегшення, оскільки в глибині душі все ще боялася гніву Божого. Якби крилаті, незважаючи ні на що, виявилися б справжніми посланцями Небес, вона б не знала, що робити. — Але ти все одно не зумієш зрозуміти нашого справжнього єства.

— Чому? Адже ти сам мить тому говорив, що я розумна.

Вона раптом здригнулася: їй почулося, або ж двері в підвал і справді скрипнули?

— Ми… — почав янгол.

— Ш-ш-ш…

Так, вона не помилялася. Хтось обережно спускався сходами. Серце шалено закалатало, Ніна відчула себе, наче миша в пастці. Кинула розпачливий погляд на янгола, а той лише стенув плечима.

— Я припускав, що довго ми не порозмовляємо. Така, мабуть, моя доля, — додав він філософськи. — Не те, щоби я мріяв про товариство малих дівчаток, але краще таке товариство, аніж жодного. А тепер підійди ближче, бо я маю сказати тобі дещо важливе. Поспіши, вона вже по тебе йде.

— Вона?

— Целіна, хто ж іще? Ти знала, що твоя опікунка любить інколи уявляти, що вона християнка, яку кинуто левам? Гарно, так? — він клацнув зубами так, що аж Ніна механічно відсунулася. — Як думаєш, я зійшов би за лева?

— Ніно? — прозвучав від сходів жіночий голос. — Ти тут, правда?

— Що ти хочеш мені сказати? — запитала Ніна.

— Ближче.

— Н-ні…

— Ох, не бурмочи під ніс. Тоді це була необхідність, я не збирався ображати маленьких дівчаток.

На диво, Ніна повірила й навіть не стала ображатися на ту «малу дівчинку». Тому підійшла до ґрат.

— Я знаю, про що ти думаєш, — прошепотів янгол. — Хочеш поїхати звідси й повернутися додому. Але це нічого не дасть. Пастка вже замкнулася. Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу. Єдиний для тебе шанс — це залишитися тут, де є Обраний. Тільки він може тебе захистити. Розумієш? Утеча нічого не змінить.

Темрява в коридорі роз’яснювалася. Звуки кроків звучали все ближче, Ніна вже чула запах квіткових парфумів, уже бачила струнку фігуру в жовтому полум’ї свічки.

Вона задмухала свою, притулилася спиною до шорсткої стіни й стримала дихання.

— Ніно, не ускладнюй, прошу. Ти повернешся до мене нагору, і ми порозмовляємо спокійно, добре? Ти вже велика дівчинка, не поводься наче дитина.

«Ну от, з малої дівчинки мене підвищили до великої», — подумала Ніна. Вже за мить пані Целіна буде біля келії янгола й помітить її, бо тут не було де сховатися. За мить тендітна жіноча долоня опуститься їй на плече й стисне пальці… Вона майже відчула це. Відчула й знала, що коли ця мить настане, її паралізує так, наче вона була пійманим у пута кроликом.

— Ходімо, люба, час повертатися, — пані Целіна простягнула руку.

А Ніна, яку якимось чудом не паралізувало, схилилася і проскочила під її рукою. Тонкі пальці ковзнули по блузці дівчинки, але не зуміли нічого схопити. Вона бігла. На мить її шлях освітлювала свічка, яку тримала її опікунка, але дальша частина підвалу розчинялася в темряві. Тоді вона сповільнилася. Тепер ішла, витягнувши руки, наче сліпець. За спиною почула тихе: «Ох, най йому!» — мабуть, найсильніший прокльон, на який була здатна пані Целіна.

Ніна здогадалася, що опікунка надто різко ворухнулася, і її свічка погасла. А власне, не здогадалася — часу на роздуми не було — просто це промайнуло в її голові між «о рани Божі, я зараз перечеплюся» і «де ці кляті сходи?».

Вона вже бачила двері — підвішений високо вгорі прямокутник яскравого світла. Схоже, в монастирському коридорі хтось увімкнув світло. Ніна мало не впала, коли її нога натрапила на першу сходинку. Але далі пішло легше. Що вище вона піднімалася, то краще були освітлені сходи, і дівчинка пришвидшилася. Нарешті, задихана, вона вискочила в коридор, роззирнулася і повернула до покинутої частини монастиря.

Вона гнала уперед без жодного плану й без жодної думки, аби якнайдалі від пані Целіни. Монастир у її уяві перетворився на готичний лабіринт переплетених коридорів, у яких від кам’яних стін відбивалося відлуння поспішних кроків. Дівчинку супроводжувала тінь, видовжена і дивно худа в жовто-сірому світлі закурених лампочок. Інколи світло гасло, і тоді вона зупинялася у темряві, прислухаючись до звуків погоні. Поки не чула нічого, крім стукоту власного серця і пульсації крові у скронях, але все одно знала, що за нею женуться.

Ніна дісталася до правого крила і тепер мала вибір: лізти сходами на другий поверх або увійти в каплицю.

На другому поверсі міг чекати янгол.

Ніна обрала каплицю.

Вона ледь зачинила за собою двері й осунулася на підлогу, обійняла руками коліна й сперлася на них чолом. Думала, що розреветься, але сльози якось не хотіли йти, і дівчинка лише вся тряслася — якщо їй зараз довелося б устати, то вона не спромоглася б.

Сльози нарешті полилися, і Ніна якийсь час хлипала, розгойдуючись, наче перелякана дитина. Уявляла, як зараз хтось до неї приходить, втішає її, запевняє, що все буде добре. У пригодницьких книжках так воно й бувало: завжди, коли герой опинявся у безвихідній, здавалося б, ситуації, хтось йому допомагав. А дівчатам велося ще краще: вони тільки плакали або втрачали свідомість, чого вистачало, аби якийсь сміливий і красивий юнак кинувся їм на порятунок.

Ніна витерла очі й висякалася у хусточку, яка аж пищала про те, аби її поміняли на нову. Схоже, на допомогу симпатичного юнака можна не розраховувати, та й несимпатичного також. Більше того, з-за дверей долинав звук кроків. І щоразу ближче, щоразу чіткіші крики. Її наздоганяли.

Вона встала. Зламавши опір м’язів і все ще невпевнено тримаючись на ватних ногах, поглянула на двері. У замку стирчав ключ.

Ніна із зусиллям прокрутила його, бо замок уже трохи заіржавів. Але вона впоралася, потім відступила й сперлася спиною на лавку. Коліна все ще тремтіли.

Пані Целіна шарпнула клямку, а коли двері не ворухнулися, постукала.

— Ти там? Будь розумною, прошу. Що ти робиш, люба? Якщо ти чогось боїшся, ми можемо про це поговорити. Ну, досить. Не будь дурненькою, відчиняй.

Ніна роззирнулася. У каплиці панувала напівтемрява — канделябр із брудними лампочками, що висів під стелею, замість того, аби світити, давав лише стільки блиску, щоби побачити олтар і кілька перших лавок. Підлогу було вкрито товстим шаром пилу, в якому ще виднілися сліди дівчинки від попереднього візиту. Над олтарем висів хрест. Христос мав обличчя, викривлене мукою, а з-під тернової корони стікала кров, яка в жовто-сірому каламутному світлі здавалася дивовижно реальною. Дощ стікав по вітражах, а крізь діру в одному з них вривалися холодні подуви вітру.

— Ніно, відчиняй, бо ми будемо змушені вибити двері!

Пані Целіна якусь мить із кимось радилася. Хто там із нею? Ніні здалося, що вона чує голос Маріуша. Чи хлопець достатньо сильний, аби виламати двері?

Вона відступала вздовж найближчої до олтаря лавки, аж поки її спина не торкнулася протилежної стіни. Зліва була сповідальня, а над головою — вітражне вікно із розтрісканим склом. Холодний вітер шарпав її волосся, на потилиці осідали краплинки вологи. Хтось застукотів у двері.

«Маю тікати, — подумала Ніна. — Якщо я не втечу, вона знову зачинить мене в кімнаті, а я цього не винесу».

Але вікна були так високо…

На щастя, крім лавок, у каплиці були розставлені по боках олтаря стільці. Ніна перенесла один із них під скло із тріщиною. Зі стільця вона видерлася на страшенно запилений дашок сповідальні (їй здавалося, що вчинила святотатство), а звідси могла дотягнутися і до вікна. Тут засув був ще більше заіржавлений, ніж замок у дверях, але відчай додав Ніні сил, і за мить крила вітражу розхилилися, наче пелюстки кольорової квітки, впускаючи дощ до каплиці.

Вона затремтіла від холоду, злива миттєво намочила її обличчя й одяг. Гроза, здається, уже минула, але дощ все ще періщив наче з відра. Дівчинка дивилася у темряву, що плюскотіла й шаруділа.

«Геп, геп», — стукала пані Целіна. А може, Маріуш? Так, це точно Маріуш, бо товстезне дерево тріщало під напором брутальної сили. Як довго зуміють протриматися двері?

Ніна, схоже, опинилася, як у прислів’ї, поміж Сциллою і Харибдою. З одного боку, дощ і темрява, з іншого — перспектива бути замкненою у кімнаті.

«Дощ і темрява не є небезпечними самі по собі», — подумала вона. Це Диявольське Коло небезпечне, коли дощить. Якщо вона його омине, нічого не станеться.

Ніна подумала про стіни, які щомиті зближаються усе більше й більше. Про жахливе відчуття задухи, коли людина із відчаєм втягує в себе рештки повітря. Дівчинку врятувало відчинене вікно. Але ж можливо, що іншого разу пані Целіна подбає про те, аби замкнути віконниці.

«Я вискочила з поїзда, тож стрибок з каплиці не може бути гіршим».

Вона закрила очі й пірнула в мокру ніч.

Коли приземлилася на праву ногу, її кістку прошила довга, розжарена голка болю. Дівчинка крикнула. Дощ відразу змочив її до нитки, жахливі холодні струмочки потекли за комір по теплій шкірі спини. Вона обережно спробувала стати на праву стопу — вдалося, хоча трохи боліло. Спочатку вона шкутильгала, але потім зуміла побігти до монастирської брами. У саду було темно, як вона й думала. Морок тут розганяло лише світло, що падало з вікон. В електричному сяйві смуги дощу металево полискували, наче мільйони тонких дротів, що поєднують небо із землею, а освітлений монастир нагадував різдвяну ялинку. Десь у далекому закутку свідомості Ніни з’явилося питання: чи ця ілюмінація не перебудила хлопців і дівчат, а якщо так, то чи всі її тепер шукають? Утім, вона не мала часу чи бажання, щоби задумуватися над такими справами.

Думала саме про Диявольське Коло.

Непереможний імпульс змусив її звернути. «Тільки подивитися здаля, — подумала дівчинка, — а це ж не може зашкодити?» Це нагадувало бажання торкатися кінчиком язика хворого зуба або роздирати струп — Ніна знала, що не повинна цього робити, і вся тремтіла від холоду й страху, але все одно йшла до Кола. Вже бачила засохлі дуби, які відтінялися у мороці дощової ночі ще глибшою чорнотою. І щось було під ними: якась постать, шишкувата, покручена й колюча, як самі дерева, але при цьому жахливо людська. Вона витягала вперед руки, наче хотіла загорнути в них увесь монастир, пальці мала тонкі й дуже довгі.

Ніна запнулася й втратила землю під ногами. Холодне багно заліпило їй обличчя. Вона встала й витерлася мокрим рукавом. Це падіння її витверезило, тож вона розвернулася і, більше не озираючись, побігла до брами. У цей час та стояла замкнена, але дівчинка без проблем залізла на залізні ґрати і зіскочила з іншого боку. За її спиною вітер приніс:

— Ніно, Ніно, повертайся!

Вона бігла стрімголов у напрямку містечка. Потім сповільнилася, коли забракло дихання, а в боці закололо. Лише тепер вона насправді відчула, як холодно. Жахливий холод дотягувався до найглибших частин тіла. Дівчинка відчувала його в серці й у животі, де він перетворював нутрощі на покручені бурульки. Вона цокотіла зубами, зіщулившись під напором зливи. Мокре вбрання гидко обліплювало її, наче друга шкіра.

До містечка була ще година дороги.

Дощ перейшов у мжичку, а з-за хмар час від часу виглядав місяць, який не давав забагато світла, але його вистачало, аби принаймні йти не в абсолютній темряві. Спочатку Ніна не думала ні про що, просто хотіла віддалитися від монастиря. Потім зосередилася на думці про пані Стефанію. Вона була милою, тож напевне не відмовить у допомозі.

Ніна приспішилася.

Але ж у цей час «Мисливську» буде зачинено.

Дівчинка сповільнилася.

Котра може бути година? Певно, минула північ, що означало, що в містечку більшість людей уже спала. Відчиненими залишалися, може, тільки якась аптека або бар… І відділення міліції, так. Ніна в цю мить пішла б навіть до міліції. Пані Целіна заслужила бути покараною за все, що вона зробила, а в міліції ж, напевне, поставляться до молоді краще, ніж до дорослих, так? Бо не можна звинувачувати підлітків у тому, що батьки наказали їм сюди приїхати.

Думка про батьків відізвалася у шлунку Ніни неприємною судомою. Її батько й мати могли потрапити у в’язницю за допомогу в переховуванні янгола. Але тепер дівчинка готова була піти й на такий ризик. «Мама й тато зрозуміють, що я не мала іншого виходу», — повторювала вона собі.

Ніна потребувала місця, де могла б зігрітися, просушитися і з’їсти щось тепле, а потім перечекати ніч. Уранці все здаватиметься кращим, вона була в цьому впевненою. Вона знайшла б пані Стефанію і щиро поговорила б із нею, а та б щось вигадала.

Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу. Єдиний для тебе шанс — це залишитися тут, де є Обраний.

Ніна не могла виїхати з Маркотів.

І не могла залишитися у монастирі.

«Я не стану зараз про це думати», — твердо вирішила вона.

І нова проблема: а якщо вона не знайде жодного місця, де можна перечекати ніч? Тоді їй залишається стукати у двері чужих людей у надії, що хтось відчинить і змилується над нею. «Я можу піти до плебанії[19]», — подумала вона, бо знала, де розташований костьол, а ксьондз не відмовить мокрій, змерзлій і голодній тринадцятирічній дівчинці.

Принаймні на це вона сподівалася.

Ніна зосередилася на картинці полум’я, що палає у каміні, на теплі й сухому вбранні. На товстій волохатій ковдрі, в яку вона могла б загорнутися по самий кінчик носа. Не забула й про кухоль гарячого супу в руці. Думка про це все знову довела її майже до плачу. Вона приспішилася, бо тільки так і могла зігрітися. Скільки вона вже пройшла? У цій дощовій темряві вона повністю втратила відчуття часу й відстані. Але принаймні не могла загубитися: дорога до містечка була прямою і весь час вела над берегом озера. Ніна чула плескіт хвиль, що розбивалися об каміння…

Точніше, вона їх чула ще мить тому — але не тепер.

Раптом серце її стислося від жаху. Ніна затрималася і напружила слух, але до вух долинав лише монотонний плескіт дощу й шум вітру в кронах дерев. Нічого більше.

«Я заблукала? Як так?»

Вона повернула праворуч, де мало бути озеро. «Зараз я натраплю на один із тих великих прибережних каменів, — заспокоювала себе дівчинка. — Або навіть увійду в воду». Але нічого подібного не сталося, Ніна тільки наштовхнулася на мокрий шорсткий стовбур бука, який раптом виріс перед нею з темряви.

«Де я опинилася?»

Серце її калатало так, наче мало вискочити з грудей, очі в паніці розширилися. Потроху, знехотя, вона визнала, що й справді заблукала. Зітхнула, намагаючись заспокоїтися і згадати, чи тракт, який вів до містечка, десь повертав. Проблема в тому, що Ніна ніколи не звертала на це уваги. Пані Целіна або хтось із молоді не згадували, чи є тут якась інша дорога, але це ще нічого не значило. Може, вона випадково вийшла на стежку, протоптану між деревами, або сталося щось подібне. Якщо вона повернеться, то знову потрапить до озера, бо не могла ж вона відійти надто далеко.

Вона розвернулася і майже відразу перечепилася об коріння, що стирчало із землі. Ніна ледь втримала рівновагу. Дорога в цьому місці була вузькою — набагато вужчою, ніж мала бути. І це коріння… Авжеж, тракт до містечка був усіяний більшим чи меншим камінням, але жодного коріння вона там не бачила. Яким дивом вона раніше не зауважила, що йде не в той бік? Ніна сунула вперед, витягнувши перед собою руки про всяк випадок, якщо знову перечепиться. Черевики провалювалися у грузьку землю, а гілля, яке шарпав вітер, час від часу било її по обличчю мокрим листям. Вона зачепилася ногою за ще один корінь і цього разу не зуміла втримати рівновагу — впала на коліна й руки. Грязюка була холодною і гидкою, дрібні крапельки сікли її потилицю, наче на шкіру падали тисячі маленьких лез. Дівчинка крикнула:

— Допоможіть! Прошу, нехай мені хтось допоможе! Допоможіть!

Але ніхто її не почув, а від цих криків вона тільки охрипла, тож навіть не мала сил плакати. Ніна встала й рушила уперед, хитаючись, наче сліпець, відчуваючи паніку. Згадувала розповіді хлопців про вепрів, вовків і змій, яких вони зустріли під час пошуків Тимека. Більшість із тих історій напевне була вигадкою, але частина могла виявитися і правдивою. Чи змії виповзають, коли дощить? І печера… Ніна пам’ятала, що за столом хтось згадував про печеру, до якої він увійшов, аби перевірити, чи немає там Тимека. Якби вона могла її знайти, мала би прихисток від дощу й могла б перечекати там до ранку. Адже був серпень — у серпні навіть у холодні мокрі ночі люди не замерзають до смерті.

Правда ж?

Вона запнулася, цього разу не об корінь, а просто від втоми. Ноги відмовлялися йти. Коли дівчинка впала, то не зуміла вже встати, тільки згорнулася під деревом, ховаючи голову в руках. Шкодувала, що втекла з монастиря.

Але було пізно.

Коли вона підвела голову, то їй здалося, що темрява попереду засяяла, мов срібло. Наче тонкі нитки дощу зібралися в одному місці, утворюючи істоту, чиє прозоре водянисте тіло відбивало слабкий блиск місяця. Істота була високою і гнучкою, а її тонкі пальці нагадували крижані ножі.

Духи вийшли з дерев і забрали Тимека.

— Гей! Хто ти? Прошу, не кривдь мене! Мені потрібна допомога! Прошу!

Перед цим Ніні здавалося, що вона надто втомлена й замерзла, аби боятися хоча б чогось. Але тепер дівчинка змінила думку. Її огорнув страх, первинний жах — це щось попереду було гірше, ніж холод і блукання нічним лісом. Було… було таким чужим!

І наближалося до неї.

Ніна встала, чіпляючись за дерева. Хотіла тікати, але істота була швидшою та спритнішою, як гірський струмінь, уся срібляста, наче зроблена з води й металу. Певним чином навіть красива, з десятками гострих зубів, що блищали в широко відкритій пащі.