Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, в якому Ніна не може стриматися, аби не ставити питання, втрачає друзів, зате вивідує секрет Адама

— Але ж ви маєте пам’ятати щось із того, що із вами відбувалося. Хоча б щось! — тисла Ніна.

Вони сиділи навколо столу в їдальні. Тимек і Сташек під’їдали рештки обіду: молодший хлопець був перевдягнений у власні сухі речі, старший — у позичені в Маріуша штани й сорочку. Ніна сушила біля пічки своє довге густе волосся. Інші спочатку закидали врятованих питаннями, а тепер тільки витріщалися на них круглими очима. Малгося не відходила від Тимека ні на крок і час від часу хапала його за лікоть, наче бажаючи упевнитися, що її приятель усе ще тут. Гроза вже минула, але дощ досі видзвонював у шибки.

— Ну, пам’ятаю, що загубився, — Сташек веслував ложкою, наче кілька днів нічого не їв. А може, й справді не їв. Суп стікав по підборіддю на сорочку, обличчя хлопець мав кольору воску з костьольної свічки, але, безсумнівно, був цілим, і видавалося, що, окрім нездорової блідості, все інше в нього в нормі.

— І де ти загубився? У саду, в лісі?

— А яке це має значення? — Тимек долив собі супу й узяв іще одну скибку хліба. Він також був блідим, наче останніх півроку не бачив сонця.

— Так, Ніно, дай їм спокійно поїсти, — втрутилася Еліза.

— Я тільки хочу знати, що сталося.

— Вони повернулися, а це найважливіше, — пані Целіна посміхнулася. — Ми так непокоїлися…

— Я думала, що тебе потвора з’їла, — сказала Малгося тихо. Підборіддя у неї затремтіло, а у великих синіх очах з’явилися сльози.

— Як ви опинилися знову в саду?

— Було темно, ми вийшли з темряви.

— З якої темряви?

— Ніно! — цього разу голос пані Целіни прозвучав суворіше.

— Їй здається, що вона детектив, — захихотіла Еліза. — Має зошит, в який записує дивні речі. Так він і називається: «Список дивних речей». І знаєте, яке там перше речення? «Сільвія не вміє готувати».

Засміялися усі, навіть Тамара та Яцек. Ніна відчула, як горять її щоки.

— Ти не мала права то читати. Це мої приватні справи!

Еліза стенула плечима.

— Ти залишила зошит на ліжку, тож я і глянула. Я геть не мала наміру читати ту дурню.

— Це не дурня. Сільвія… Сільвія… — Ніна запнулася. Як їм пояснити? Сільвія повинна вміти готувати, бо всі жінки, за винятком, може, багатих, готувати вміли — краще або гірше. А Сільвія була родом із малого містечка. Неможливо, аби вона дожила до сорока років, не знаючи, скільки солі треба сипати в суп, або що насамкінець в каструлю треба класти ті овочі, що розварюються швидше. Ніна могла б це пояснити, але вона рознервувалася і в неї забракло слів. До того ж усі знову на неї дивилися, а вона заїкалася усе більше.

— Та не хвилюйся ти так, — Тамара поплескала Ніну по спині. — Гра в детектива добра, але ти й справді трохи з нею перегинаєш.

— Це ніяка не гра! — крикнула дівчинка розпачливо. — Вам і справді діла немає, де вони були і як повернулися?

— На з’ясування ще матимемо час, — заявила пані Целіна. — А зараз ми просто святкуємо те, що хлопці цілі та здорові. Ти цьому не радієш? Адже це твої товариші, Ніно.

Упіймана в пастку, дівчинка почервоніла ще дужче. Звісно, вона була щасливою, бо ще недавно хвилювалася за Тимека та його рідних. Майже плакала, думаючи про те, що хлопець може вже бути мертвим або страждати невідомо де, коли його матір і батько шаленіють від розпачу. Але це не змінювало факту, що вона воліла б знати, де Тимек і Сташек були і яким чудом вони опинилися у Диявольському Колі.

— Я рада… — пробурмотіла вона, але це прозвучало непереконливо навіть для неї.

Ніна обвела поглядом присутніх у їдальні, шукаючи порятунку. Але всі дивилися на неї, наче на малу бездушну егоїстку, яка замість того, щоб тішитися, що її друзі живі, розважалася за їхній рахунок. Тамара кивнула із сумішшю веселості й несхвалення, Яцек знічено відвернувся. «Ти перегинаєш палку», — промовляли очі Елізи, близнючок і навіть Лідки… Артур дивився на Ніну із тріумфом, наче хотів сказати: «Ну от, нарешті стало зрозумілим, яка ти пришелепувата». І тільки на обличчі Адама вона побачила щось інше, ніж несхвалення.

Адам боявся. Більше того, він видавався смертельно переляканим, і це було настільки очевидним, що Ніна здивувалася, чому ніхто, крім неї, цього не помічає. Їхні погляди зустрілися, і наступної миті хлопець знову мав звичний вигляд: презирство на обличчі й відчуття переваги, яке зчитувалося по трохи скривлених губах.

«У чому справа?» — замислилася Ніна.

— Це не гра… — повторила вона тихо, а потім додала голосніше: — Всім нам загрожує небезпека! Як ви можете цього не бачити? Ми зникнемо…

— Якщо ти не помітила, зниклі саме знайшлися, — іронічно промовив Адам. У його голосі дзвеніла така впевненість у собі, аж Ніна майже повірила, що їй щось просто примарилося. Неможливо, щоб оцей хлопець ще мить тому помирав зі страху. — І здається, що з ними все гаразд.

— Власне, Ніно, — відізвалася Еліза. — Як там зараз твоя теорія про таємниці й диявола, який сидить у засохлих деревах?

— Моя теорія почувається чудово, — Ніна витримала її погляд. — Хіба що ти поясниш, де були Сташек і Тимек, яким дивом вони зуміли повернутися і чому нічого не пам’ятають.

Еліза пирхнула, але нічого не сказала.

— Немає ніякого диявола в сухих деревах, — втрутилася пані Целіна. — Те, що ти називаєш Колом, це просто місце з недоброю землею, а тому там нічого не росте. У цьому немає жодної таємниці.

— Коло розростається!

— Ніно…

— Я бачила, як воно збільшується. Як ви це поясните?

— Ніно, послухай мене.

— Я бачила…

— Ніно!

Дівчинка замовкла.

— Пам’ятаєш, як ми домовилися, коли ти вирішила тут залишитися?

— Та… так.

— Ну так що?

«Ненавиджу тебе! — подумала Ніна затято, дивлячись на пані Целіну. — Мені все одно, чи янгол зачарував тебе, чи ні. Я тебе ненавиджу».

— Більше жодних скандалів.

— Саме так. Якщо ти скандалитимеш, то я відішлю тебе додому. Я цього не хочу, — голос жінки полагіднішав, — але буду вимушена. Ти мене розумієш? Хіба що ти сама вирішиш поїхати…

Ніна похитала головою і пробурмотіла щось собі під ніс.

— Вийдеш у сад? — Малгося шарпнула Тимека за рукав.

— Чому ні, — відповів він, але в його голосі не відчувалося ентузіазму. Хлопець здавався пригаслим і дивно мовчазним. Утім, може, він захворів? Пані Целіна повинна забрати Сташека й Тимека до лікаря, але навряд чи вона це зробить.

— Дощить, — звернула їхню увагу Еліза.

— Та ні, тільки трохи накрапає. Погода цілком хороша.

«Погода цілком хороша».

Щось дуже подібне Тимек промовив у день свого зникнення і зробив тоді це так переконливо, що Ніні й самій захотілося вийти та втішитися сонцем, хоча злива стукала у вікна. А тепер… тепер ці слова прозвучали абсолютно по-дурному.

— Тимеку, не будь ідіотом, — Еліза, схоже, сприйняла це саме так. — Там ллє як із цебра.

— То, може, зіграємо в «морський бій»?

— Нє-є-є… мабуть, піду трохи полежу, — Тимек відставив тарілку. Сташек пішов слідом. Він також мало говорив і здавався неуважним, наче перебував думками десь в іншому місці.

— Піти з тобою? — Малгося підскочила до Тимека.

— Облиш його, люба, — пані Целіна притримала дівчинку. — Тимек і Сташек змучені, потребують відпочинку.

Малгося дивилася услід хлопцям, коли вони виходили з їдальні, а на її худому дівчачому обличчі був помітний неспокій.

Ніну несподіване повернення Сташека й Тимека скоріше налякало, ніж втішило. Вона вже встигла призвичаїтися до думки, що її приятелі по черзі зникатимуть у Диявольському Колі. Це було страшенно небезпечно й жахливо, але принаймні то був страх знайомий. А тепер сталося щось нове, і Ніна боялася цієї новизни. Чи Коло виплюнуло Сташека та Тимека, бо хотіло проявити милість?

Чомусь їй так не здавалося.

Вона глянула на Адама, щоби перевірити, чи йому також щось подібне спало на думку, але хлопець усе ще дувся, мов жаба. Ніні він послав тільки презирливий погляд, а тоді почав демонстративно збирати зі столу тарілки («Якщо я цього не зроблю, то й ніхто не зробить», — наче промовляло його надто вже натхненне обличчя.). Еліза стала йому допомагати, а за нею — близнючки й Лідка.

«Що я маю робити?» — думала Ніна. Спершу дівчинка подумала про те, щоби подати сигнал SOS, але що вона скаже пані Стефанії? Що перелякалася, бо хлопці повернулися цілі й здорові? Безглуздо… Зрештою, якби вона зараз вивісила у вікні простирадло, воно все одно намокло б під дощем і з містечка його було б не видно. Так чи інакше, вона мусила чекати до вечора, аж поки перестане дощити.

Може, до того часу вона щось придумає.

Або ж ксьондз провідає монастир, а через нього вона зможе передати звістку пані Стефанії. Але якщо він не з’явився досі, то напевне вже й не прийде. Мабуть, він абсолютно забув про Ніну. Що ж, може так і краще. Дівчинка не сумнівалася ані на мить, що янгол зачарував би ксьондза, і в неї тільки б з’явилося більше проблем.

Вона зітхнула, намагаючись опанувати нудоту. Потім озирнулася — Тамара кудись пішла, але Яцек стирчав біля вікна, бездумно споглядаючи дощ надворі.

— Яцеку.

— Ну?

— Допоможеш мені?

— Ага, — сказав він, але в його голосі прозвучало легке вагання, а погляд він раз у раз відводив убік.

— Ти ж колись говорив про печеру. Як вважаєш, тобі вдасться її знайти?

— Печеру? — очі Яцека блиснули. Нарешті він зацікавився. — Напевне. А що?

— Думаю, що в одній із цих печер переховують янгола, отого скаліченого, який раніше був у підвалі.

— А навіщо він тобі? Це ж вар’ят.

— Може, так, а може, й ні. У будь-якому випадку я хотіла б із ним порозмовляти.

— Це гра, справді? — запитав Яцек підозріло.

— Гра, так, — кивнула Ніна, відчуваючи, як стискається у неї серце. — Пошукаємо?

— Зараз? Адже дощить.

— Уже менше, за хвилинку, думаю, узагалі перестане, — Ніна подумала було, чи не повинна вона пильнувати Коло, але якщо Сташек і Тимек повернулися, то, мабуть, у цьому вже не було потреби. До того ж вона говорила правду: дощ поступово стихав.

— Добре, можемо й пошукати печеру.

Не встигли вони вийти з монастиря, як злива перетворилася на мжичку. Ніна натягнула на голову каптур дощовика й глянула на небо. Воно прояснялося. Сонце вже виглядало з-за хмар, світло відбивалося у краплях дощу і калюжах брудної води.

— Яцеку?

— Що?

— Знаю, що ви вважаєте мене божевільною. Але я хочу тільки… ну, щоби ви знали, що я роблю це, бо непокоюся за вас усіх.

— Шукаєш печеру, бо непокоїшся за мене?

— І це також, — Ніна почервоніла. Чому їй так важко пояснити, що вона має на увазі? — Але тут є й інше. Наприклад, те, що пані Целіна називає скандалами. Я роблю це, бо боюся за вас, розумієш?

— Авжеж, — Яцек відвернувся і рушив у бік лісу. Ніна пішла слідом. Дуже хотіла повірити, що в його голосі почулося справжнє розуміння, але не могла брехати сама собі.

Вони увійшли в ліс. Із дерев крапала вода, важкий від дощу мох прогинався під ногами. Усе було мокре й лисніло: букове листя, коріння, що стирчало з-під землі, й велика темно-зелена папороть. У тиші Ніна почувалася ніяково, але сміливо йшла за Яцеком. Хлопець рухався так, наче з народження мешкав у лісі.

— Треба йти на південний схід, — пояснив він. — Так було в путівнику. Печера розташована на південному сході від монастиря, на відстані п’ятдесяти метрів.

— Добре, нехай буде південний схід.

«Цікаво, чи це та сама печера, в яку я потрапила? — думала Ніна. — Мабуть, ні, бо я ж відійшла тоді далі, ніж на п’ятдесят метрів». Але вона була невпевнена, бо тієї ночі втратила як відчуття часу, так і напрямку — а останнє траплялося із нею не так часто.

— У цьому лісі недавно загубилася дитина, ти в курсі? — запитав Яцек.

— Знаю, пані Целіна нас попереджала, — Ніна роззирнулася неспокійно, а потім глянула на власні ноги. Сандалії обліплювала багнюка, ноги були брудними по самі кісточки. На краєчку плаття, що виднілося з-під дощовика, помітно було кілька смуг. Може, Тамара мала рацію, вдягаючи штани?

Вони дісталися до вузького струмка. Яцек вправно перебіг його по камінню, а тоді розвернувся до Ніни.

— Обережно! — сказав він, але було пізно, бо дівчинка вже ступила в холодну воду. Вилаялася і вилізла на берег. Що ж, принаймні тепер у неї чисті ноги. Вона зняла каптур, бо почала пітніти. У лісі було душно: вода з дерев і землі, прогріта сонцем, випаровувалася.

— Уже недалеко, — втішив її Яцек. — Печера має бути десь тут.

— Як ти це робиш?

— Що?

— Ходиш лісом, наче індіанець. Ти ж народився у місті. Проводив канікули в селі?

— Ні, просто, ну, знаєш… я багато читаю. Про індіанців і траперів[27] та інше.

— Я багато читаю про піратів, але завдяки цьому не вмію висіти на вантах із абордажною шаблею у зубах.

— Може, в мене є природний талант? — в очах Яцека була помітна невпевненість. Він щось приховував, але що саме?

— Ти серйозно читаєш книжки про піратів? — змінив він тему.

— Так. Люблю такі.

— Вони, знаєш, не милися, — хлопець захихотів. — Пірати смерділи й мали зіпсовані зуби.

— Пірати й не повинні бути чистими, їм досить бути колоритними, — відповіла Ніна, вроджений романтизм якої зараз змагався із вродженим здоровим глуздом. Зрозуміло, що вона знала, якими НАСПРАВДІ були пірати, адже не була дитиною, що плутає фантазії з реальністю, але ж могла уявляти їх так, як хотілося? Книжки — це книжки, а життя — це життя.

— Колоритний пірат, в якого тхне з пащі, — Яцек радісно вишкірив зуби. — Може, ти хотіла б іще, аби я тебе поцілував?

— Ти ідіот? — пирхнула вона, відштовхуючи хлопця. Він утримав рівновагу й лише відскочив, регочучи, як божевільний. Насправді Ніна не злилася. Ця дурнувата розмова певним чином покращила її настрій. Була такою… звичайною — ну й дівчинка вважала за краще спілкуватися з Яцеком, який з неї насміхався, ніж із Яцеком, який мовчав, немов заклятий.

Вони оминули велике каміння, що стирчало з підліску, але входу в печеру ніде не було видно.

— Ти точно запам’ятав? — перепитала Ніна. — Може, це було не п’ятдесят метрів, а сто п’ятдесят? Чи двісті п’ятдесят? І не на південний схід, а, скажімо, на північний захід?

— Північний захід — це точнісінько на озері.

— Факт.

— Дивися, оно!

Вони мало не проминули печеру, що була закрита густими кущами малини. Яцек відсунувся, зашипівши, коли малина дряпнула шкіру. Далі лежало щось, що спершу можна було сприйняти за ще один великий камінь. От тільки під ним відкривалася шпарина завширшки, може, з півметра. Ніна присіла й зазирнула всередину. Звідти віяло холодом і тухлим м’ясом.

— Гей, є там хтось? — крикнула вона, але їй відповіла тиша.

Дівчинка встала та сказала непевно:

— Треба увійти всередину.

— А якщо там щось є? Ну, не знаю, якийсь звір, наприклад? — очі Яцека були занепокоєними.

— Але може бути і янгол, непритомний або поранений. Ми мусимо йому допомогти.

— Ну то заходь, — по обличчю Яцека було помітно, що янгола він боїться так само, як і невідому тварину, а може, навіть більше.

— Краще ти це зроби.

— Чому я?

— Бо на мені плаття.

— І що з того?

— Не хочу, щоби ти дивився на мій зад, — холодно відповіла Ніна.

— Наче мені цього хочеться, — пирхнув Яцек.

— Крім того, я боюся, — спробувала вона іншу стратегію. — І я дівчинка. Ти справді дозволиш, щоби дівчинка залізла в темне небезпечне місце, а сам тільки дивитимешся?

Це нарешті подіяло. Яцек став на коліна й заповз у печеру. Ніна переживала. Їй було трохи соромно. Якби він застряг у вузькому вході… ні, не хотіла про таке думати.

— Нічого тут немає, — крикнув він. Голос його був стлумлений, наче він говорив зсередини пляшки. — Тільки якісь дохлі тваринки… Фу, смердить стервом!

— Вилазь.

Яцек виліз із печери. Навіть задкуючи навкарачки в досить незручній позі, він був набагато вправнішим, ніж Ніна, за будь-яких обставин. Як він це робив? Хлопець устав, обтрусив штани від листя і землі. На його обличчі було видно полегшення.

— Жодного янгола, — доповів він. — Але тут є ще одна печера, трохи далі на північ. Можемо й туди піти.

Тепер, коли страх минув, Яцек знову був невичерпним запасом енергії.

— Мусимо повертатися на підвечірок. До того ж два кілометри — це задалеко.

— Чому?

— Янгол сказав, що він — принада, а принаду ніхто не триматиме на відстані двох кілометрів.

— Принада для кого?

— Для Бестії з Кола, — Ніна не мала б цього говорити, бо хлопець одразу відвернувся.

— Немає ніякої Бестії, — сказав він. — Тамара вважає, що в тебе забагато уяви.

— Краще забагато, ніж замало, — буркнула Ніна, але все одно їй стало прикро. Навіть Тамара тепер проти неї?

До монастиря вони повернулися не в найкращому гуморі. Дівчинка відразу пішла перевдягатися. У спальні нікого не було, тож вона могла зачинити двері й зняти плаття. Стопи й литки були брудними, а під тим брудом виднілися червоні смуги — сліди від кущів малини. «Ото результати контактів із природою», — подумала вона похмуро, вирішивши, що ліс, може, й красиве місце, але набагато краще милуватися ним на малюнках, аніж в реальності.

Вона потягнулася за останньою чистою спідницею, і в цей момент з валізки випав папірець. Ніна схилилася, відчуваючи, як калатає серце.

Наступний анонім?

Це були ті само невпевнено нашкрябані лівицею літери, як і в першому листі.

«Тікай звідси, поки ще маєш шанс».

Вона сиділа на ліжку, дивлячись, як танцюють перед її очима слова, коли хтось потягнув за клямку спальні.

— Хвилинку! — крикнула Ніна. Її власний голос прозвучав хрипко, по-чужому.

Дівчинка поспішно вдяглася і відчинила двері. На порозі стояла Тамара.

— Чому ти зачиняєшся? — запитала вона.

— Хотіла перевдягтися. Дивися, — Ніна показала подрузі анонімку.

— Дурні жарти, — старша дівчина стенула плечима. — Йдеш на підвечірок?

— Так, зараз… зараз піду.

Вона сховала лист у валізку, а тоді пішла до ванної кімнати, де помила ноги. Дзеркало над умивальниками відбивало її пригнічене обличчя. «Дурні жарти». Слова Тамари боліли так само, як раніше легковажність Яцека. Цікаво, а чи взагалі комусь тут є діло до Ніни? Чи хтось плакав би, якби вона зникла в Диявольському Колі?

Відчуваючи, що за мить розреветься, Ніна сунула голову під холодну воду й деякий час так постояла. Відчула себе трохи краще й знову подумала про батька Тамари. Напевне він уже прямує до Маркотів.

«Цікаво, що зробить Тамара, коли довідається, що я дала пані Стефанії телефонний номер її батька, і що вона зателефонувала? Напевне розлютиться», — розсудила Ніна. Утім, дійшла висновку, що їй немає діла до цього. Якщо ніхто не хотів допомогти, вона мусить упоратися самостійно.

Ніна могла чекати, склавши руки на грудях, аж доки хтось прийде та врятує її, або могла спробувати щось зробити. Наприклад, знайти янгола, якщо він десь таки тут залишився, або зрозуміти, хто зайняв місце Славека. Перше не вийшло, бо ідея із печерою була хибною. Але, може, вдасться друге?

Ніна вийшла зі спальні й завернула у спальню хлопців. У цей час (на великому настінному годиннику пробило п’яту) тут не було нікого, всі вже сиділи біля столу.

Дівчинка схилилася і, почуваючись винною, витягнула з-під ліжка стару, покоцану на кутах валізку. Вона належала Маріушу, якщо зважати на ініціали М. А, написані чорнилами. Ніна відчинила її. Усередині було повно брудних речей і шкарпеток, від запаху яких їй стало недобре. Вона з огидою занурила руку в клубовисько вбрання і виловила там поштову картку. На ній була дівчина, яка сидить верхи на стільці, гола, як її пан Бог створив. На голові вона мала багато світлих локонів і дурнувато посміхалася у фотоапарат, презентуючи білі зуби, які — як і червоний рум’янець — були, схоже, не справою природи, а ретуші.

Ніна відклала фото, відчуваючи, як її щоки палають вогнем. Якби Маріуш упіймав її, то, мабуть, убив би.

Вона потягнулася за наступною валізкою і відкрила її. Зверху лежала сорочка Артура, Ніна впізнала її по плямі, яка з’явилася, коли Маріуш випадково пролив на товариша какао. «Нормально, перевіримо Артура…» Ніна зі зростаючим відчуттям провини застромила руку під акуратно складене вбрання. Розклад поїздів, розпочатий лист до батьків («Мамо, не повіриш, якщо розповім, що я тепер можу…» — тут текст уривався), кілька зібганих обгорток від цукерок, щербатий гребінь… Вона вже мала намір здатися, коли під пальці їй потрапила мала прямокутна картонка.

Шкільна картка. На фото, безсумнівно, Фліп, хоча молодший і з зачіскою, яка підкреслювала невелику капловухість. Прізвище: Вєжгонь. Імена: Артур Лукаш.

Було схоже, що Артур є справжнім Артуром, хіба документ був фальшивим, у що Ніна не дуже вірила.

Вона підійшла до ліжка, на якому спочивав великий том творів Словацького. Цікаво, що приховує найпідозріливіший із хлопців? Вона схилилася до наступної валізки.

Її вміст був на диво скромним. Один светр, дві зміни білизни, штани й сорочка — все поношене, аж Ніні стало шкода хлопця, особливо коли вона побачила криво пришиті ґудзики й шкарпетки із дірками на п’ятах. Хіба Адам насправді не мав нікого, хто подбав би про його гардероб — скажімо, дбайливої мами чи бабці? А може, йому здалося, що він приїхав сюди на уїк-енд, і тому взяв так мало речей? Вона тряхнула головою. Жодних документів не знайшла, навіть шкільного посвідчення, тож засунула валізку назад під ліжко й після хвилини вагання узяла твори Словацького. Вірші було густо попідкреслювано, а береги почеркано знаками оклику й нотатками. «Боятися — це вмирати щодня потроху», — виднілося під одним із віршів. У цих словах розпач і страх були настільки великі, що Ніні аж морозом по шкірі сипонуло.

Вона відклала книжку із відчуттям, що зробила щось дуже погане — наче зазирнула в чийсь щоденник або підслухала інтимні зізнання.

«Боятися — це вмирати щодня потроху».

Дівчинка глянула на годинник, який вказував п’ять хвилин на шосту. У неї було кілька хвилин до того, як доведеться бігти: вона вже запізнювалася на підвечірок. Озирнулася. Багаж Тимека вона обшукала вчора, а валізка Сташека гнила десь у темному кутку.

Залишився Яцек.

Ніна завагалася, бо сама ж викреслила Яцека з числа підозрюваних. Але тепер вона вже ні в чому не була впевненою.

«Тільки кину оком», — умовляла вона саму себе. Детективи часом мусять робити такі речі для слідства.

Вона вийняла з-під ліжка валізку Яцека й відчинила…

— Що ти тут робиш?

Якби за спиною хтось вистрелив із гвинтівки, то не справив би більшого враження. Дівчина підстрибнула й озирнулася. На порозі стояв Адам, переводячи погляд з відчиненої валізки на Ніну й назад.

— Що ти тут робиш? — повторив він.

Пізніше вона усвідомила, що могла б легко знайти переконливу відмовку — вистачило б, наприклад, сказати, що Яцек просив її, аби вона принесла щось із валізки. Просто й без потреби подальших пояснень. Але тієї миті Ніна відчувала в голові тільки пустку й, що гірше, вона знала, що на її обличчі написана провина.

— Порпаєшся в наших речах? — Адам нахмурився. — Хто тобі це дозволив?

— Я… я… думала, ви на підвечірку… — вона глянула на годинник, але замість виправдання виходило щось геть протилежне. Раптом зрозуміла, що не чула гонгу, який кличе до столу.

— Цей годинник неточний, ти не знала? Поспішає на десять хвилин. Підвечірок ще не розпочався.

«От прокляття», — подумала безпорадно Ніна. Якби замість Адама це був, наприклад, Маріуш без супроводу Артура, то, може, вона й зуміла б його переконати, щоби він нікому не згадував про цей інцидент. Але з Адамом так легко не вийде.

— Послухай, я…

Але, перш ніж вона устигла вигадати щось переконливе, в дверях спальні з’явився Яцек.

— Ходімо… — почав він і замовк, побачивши обличчя Адама й Ніни. — Що відбувається?

«Не говори йому, — благала вона Адама поглядом. — Прошу, нічого йому не говори».

Але він, зрозуміло, сказав.

— Ніна порпалася у твоїх речах. І мабуть, у моїх також. Бо, наприклад, книжка лежить на ліжку інакше.

— Це правда? — нахмурився Яцек.

— Я…

— Ох, напевне вона нічого поганого не мала на увазі, — закепкував Адам. — Ніна веде слідство, бо ж один з нас — страшна Бестія з Кола, чи не так?

Яцек почервонів так, наче кров за мить мала бризнути з його щік. Підійшов до Ніни й закрив усе ще відкриту валізку.

— Не наближайся до моїх речей! — крикнув Яцек, від обурення пропускаючи кінцівки слів.

— Але…

— І не розмовляй зі мною!

У дверях спальні штовхалося все більше осіб, приваблених скандалом, а Адам кожному пояснював, що сталося. Ніна бачила близнючок, Лідку, Елізу, Тамару… У неї вона попросила поглядом допомоги, але старша дівчина тільки хитнула головою.

— Цього разу ти й справді перегнула, — заявила вона. — У тебе, мабуть, дійсно погано з головою.

— Я хочу допомогти, невже ви не розумієте! — закричала Ніна, втративши самоконтроль.

— Коли порпаєшся в наших речах? — Тамара стенула плечима.

Ніна вибігла, розштовхавши натовп на порозі. Уже в коридорі вона розплакалася і далі бігла наосліп із залитим сльозами обличчям. Вискочила в сад і заховалася в альтанці, де скрутилася у клубок. Це було так жахливо несправедливо! Чому вони були настільки сліпими, настільки нерозумними… Вона хотіла померти, хотіла, щоби всі померли…

Дівчинка заспокоїлася, лише коли почала хрипнути. Витерла ніс. Якийсь час вона ще розгойдувалася, обхопивши руками коліна й тихо хлипаючи. Уявляла власні похорони, на які прийдуть пані Целіна, Яцек, Тамара й інші.

«Вона мала рацію, — зі смутком крутить головою Тамара. — Ми мусили її послухати». «Тоді б усе скінчилося інакше», — погоджується Яцек.

Через кільканадцять хвилин, коли Ніна таки перестала плакати, до альтанки увійшла Еліза. У руках дівчина тримала тацю із пончиком і склянку компоту.

— Пані Целіна наказала мені знайти тебе й принести оце, — тон дівчини не залишав сумнівів, що з власної волі вона б сюди не прийшла. — Ось.

Вона поставила тацю на стіл.

Ніна демонстративно відвернулася.

— Коники мочимо, га? Моя матір завжди говорила, що проти коників найкраще за все праця. Зроби щось корисне, й відразу попустить. Можеш вимити підлогу в коридорі.

— Ох, заткнися, — не витримала Ніна. — У мене важливіші справи в голові.

— Ясно, бо ти пані мудрачка, принцеса, яка викриває потвор, а не наводить лад, — Еліза кепкувала, але в її голосі звучала образа. — От тільки з усього цього маєш тільки те, що тепер усі вважають тебе вар’яткою. І цікаво, що сказав би Азкіель, якби довідався, як ти зі мною розмовляєш.

— Азкіель — несправжній янгол. Ти б знала про це, якби інколи думала про щось інше, ніж список покупок, каструльки й брудне шмаття.

Губи Елізи затремтіли, дівчина відвернулася і пішла. Ніна відчула себе ідіоткою. Бо саме Еліза дбала, аби їм вистачило їжі, пильнувала за порядком і чергуванням на кухні, завжди знала, де що є і що треба зробити, якщо хтось скалічиться або у когось заболить живіт. Вона була куди кращою організаторкою й опікункою, ніж пані Целіна, і якби не вона, то монастир давно вже занурився б у хаос. Водночас Елізу важко було полюбити. Ця дівчина була настільки уперто практичною і розважливою… Ніна чудово могла уявити її через десять, двадцять років, як вона із цією самою холодною, позбавленою уяви компетенцією виховує медсестер у лікарні чи пояснює правила безпеки дітям.

Виявись Обраним Еліза, Ніна почувалася б особисто ображеною. Вона воліла б менше лихо — Артура чи Адама: принаймні вони попри всі свої вади мали трохи фантазії, тоді як Еліза була настільки ж цікавою, як дошка для прасування.

«Я мушу витримати до ранку», — втішала себе Ніна. А може, батько Тамари й пані Стефанія приїдуть за нею вже сьогодні?

Підбадьорена цією думкою, вона випила компот і з’їла пончик, а потім вийшла з альтанки, прямуючи до брами. По дорозі минула Диявольське Коло. Там стояли Сташек і Тимек. Вони нічого не робили, просто стирчали на кордоні мертвої зони, але було в них щось таке, що відразу притягнуло її погляд. Може, відсутність руху, а може, те, що хоча вони й не відкривали рота, здавалося, що… якимось чином розуміються? Мабуть, так. І Ніну здивував той факт, що хлопці, відтоді як знайшлися, постійно трималися разом — де був один, там відразу поблизу знаходився й інший.

Вона знову подумала, аби вивісити з вікна сигнал SOS. Але здоровий глузд підказав, що причин для цього немає.

Крім того, пані Стефанія, швидше за все, й так приїде вже сьогодні.

Ніна вийшла за браму і всілася біля дороги. Жалкувала, що не взяла із собою книжку, але не хотіла повертатися до монастиря, бо був шанс зустріти Яцека, Тамару чи когось іншого, з ким вона не мала бажання бачитися. Цікаво, хто розплескав — Яцек чи Тамара? Ніна підозрювала хлопця, бо це ж він виліз із ідеєю, що фальшивий Славек міг виявитися Бестією з Кола. Мусив комусь про це розказати, а скоро вже всі дізналися, що Ніна шукає в їхній малій групі чудовисько… Що ж, тепер це не мало жодного значення.

Вона сиділа, нудячись і час від часу кидаючи на дорогу маленькі камінчики. Кілька разів їй здавалося, що вона чує торохтіння машини, але завжди це виявлялося обманом слуху. Хвилини минали, час плинув ліниво, наче кров з ранки. Ніна повернулася до анонімного листа. Хто його написав?

«Добре, — думала вона, глибоко дихаючи. — Спробуємо вирішити все по черзі. Може, щось із цього вийде».

Пані Целіна? Ні, напевне ні, бо вона не писала б про себе в третій особі. Сташек і Тимек відпадали, бо їх не було, коли прийшов перший лист, а Ніна могла закластися, що автором обох була одна й та само особа. Малгося? Друковані літери здавалися написаними кимось не старшим за десятилітку. Близнючки мовили гварою, а тому неправдоподібно, що зуміли б писати правильно, особливо зважаючи на те, що з польської мови мали погані оцінки (котрась із них якось про це згадувала). Еліза робила орфографічні помилки, в її розкладі чергувань слово «кухня» було написано через «ю». Маріуш не здавався спроможним сформулювати одне зв’язне речення. Артур, безсумнівно, був набагато розумнішим, але, мабуть, також мав би із цим проблему.

ІДИ ДО ПАНІ ЦЕЛІНИ Й СКАЖИ ЇЙ, ЩО ТИ ВИРІШИЛА ПОЇХАТИ. А ПОТІМ ТІКАЙ ЗВІДСИ, ПОКИ ЩЕ МАЄШ ШАНС.

Жодних орфографічних помилок, правильна граматика, коми стоять там, де мають. Це мусив написати той, у кого немає проблем із правописом, кому легко писати і хто багато читає…

Окрім неї, багато читали тільки Тамара й Адам. Тамару Ніна виключила, бо якби дівчина хотіла їй щось сказати, могла зробити це нормально, без ігор в аноніма.

Залишався Адам. Але навіщо улюбленцю пані Целіни писати Ніні анонімки?

Не знайшовши відповідь, дівчинка труснула головою й неспокійно ворухнулася. Трава, на якій вона сиділа, була трохи вологою. Котра година? Сонце потроху наближалося до горизонту, тіні явно довшали. Підступав вечір.

Але раніше, ніж наступила темрява, небо затягли хмари. Почалася мжичка. Ніна зіщулилася. «Я витримаю», — подумала вона, повертаючись до похмурих думок про запалення легенів, смерть і похорони, на яких усі зрозуміли б, наскільки сильно вони її скривдили. Але розум підказував, що якщо з Ніною нічого не сталося під нічною зливою, то від мжички у розпал літнього дня вона тим більш не захворіє.

Дорога все ще залишалася порожньою, від машини ні слуху ні духу.

Нарешті холод і волога, що заповзала за комір, перемогли. Дівчина встала й побігла до монастиря. Проблема полягала в тому, що вона вже не мала чистих і сухих речей, в які могла б перевдягнутися, а тому попрямувала до кімнати з каміном. Може, вистачить того, що вона просто обсохне біля вогню.

Але камін був холодним. До того ж біля нього стояв Адам. Він не помітив її, бо Ніна машинально відступила. Вона вже хотіла піти, але її заінтригувало обличчя хлопця, який напружено, мружачись, вдивлявся у камін, в якому вже лежав стос дерева для розпалу.

Що він робить?

Вогонь зайнявся так раптово, що Ніна, зойкнувши, відскочила. Адам озирнувся, а вона не могла відвести погляду від полум’я, яке почало блискавично жерти дерево.

— Грійся, бо виглядаєш, наче мокра курка, — буркнув він, а тоді вийшов, залишивши здивовану Ніну саму. Дівчинка присіла біля вогню. Вона не бачила в Адама сірників, до того ж, аби зробити щось подібне, він мусив би облити деревину бензином, а тільки потім підпалити.

Магія? Адам розвів вогонь силою волі? Чому ні, якщо вже Ніна могла відчиняти двері… Але це означає, що подібні здібності не мають нічого спільного з Обраним, бо ж дві особи Обраним бути не можуть, еге ж?

А якщо Обраним був Адам?

Вона якийсь час сиділа біля вогню, а потім встала й перейшла в спальню. Тамара лежала на ліжку й читала. Побачивши подругу, підвела погляд, але не промовила жодного слова. Ніна хотіла щось сказати, але передумала. Який сенс?

Вона забрала «Список дивних речей» та олівець і повернулася до каміну. До самої вечері читала власні нотатки, час від часу додаючи щось і підкидаючи дрова у вогонь. Першим реченням, яке вона записала в зошит про Адама, було: «Намагався приховати від нас, що купив у містечку зубну щітку». Другим: «Має чорне волосся, сині очі й світлі брови». Еліза, напевне, сміялася б, назвавши це дурістю, але Ніна мала чітке враження, що саме такі дрібні, на перший погляд, зовсім неважливі факти мають значення, бо в них криється відповідь.

Коли вдарив гонг, вона встала й пішла у їдальню, притуливши «Список…» до грудей, наче найцінніший скарб. Зупинилася у дверях. Яцек кинув на неї убивчий погляд, який чітко говорив: «Тільки спробуй сісти біля мене», а Тамара відвернулася. Ніні захотілося побігти до спальні, заховатися під ковдру й проплакати до ранку. Але це означало б візит пані Целіни, яка розпитувала б сповненим неспокоєм голосом: «Ти добре почуваєшся, люба?» А може, вже навіть пані Целіні немає ніякого діла до самопочуття Ніни? Нехай. Раніше чи пізніше їй все одно доведеться стати проти колишніх друзів і подруг.

— Ну, ти вирішила, заходити чи ні? — гарикнув Адам, обходячи її на порозі.

Вона стиснула зуби, увійшла до їдальні й роззирнулася, шукаючи когось, хто б не так пашів неприязню. Лідка? Вона, як завжди, мала обличчя цнотливої святенниці. Адам, очевидно, відпадав. Близнючки? Геля не любила Ніну, але Кароліна час від часу бувала ввічливою. І Малгося, яка не мала місця для неприязні, бо всю її наповнювало власне нещастя.

— Я можу? — Ніна вказала на стілець між Кароліною і Малгосею.

— Сядай, — старша з близнючок кивнула. — Я сі чула, що ти сі посварила з Тамаркою і Яцеком?

— Вони мене ненавидять… — поскаржилася Ніна.

— Ач, гніваютьсі, але вно їм попустить.

— Навіть розмовляти зі мною не бажають.

— Почекай трохе, лем тоді проси прощення — побачиш, вибачать ті.

— Звідки знаєш? Може, вони вже мене ненавидітимуть до кінця світу?

Кароліна глянула весело, а Ніна раптом відчула себе дитиною. У товаристві старшої з близнючок усі, мабуть, відчували себе так. Навіть практична Еліза поруч з нею втрачала впевненість, а великий Маріуш здавався лише малим хлопцем. Що в цій дівчині було такого? Ніну знову наче вдарило, що здавалася вона старшою, ніж була насправді. «Як Славек», — подумала вона раптом. Він також був надто зрілим для свого віку.

Може, Кароліна буде союзницею, якої потребувала Ніна?

— Я хотіла… хотіла про дещо запитати… — пробурмотіла вона, дивлячись, як Фліп і Флап заносять тацю із тарілками бутербродів і глечиками гарячого чаю. — Можу?

— Ну.

— Тобі не здається, що повернення Сташека й Тимека є дивним?

— Вони сі згубили, а потім сі знайшли. Чом тут дивуватися?

— І тебе не цікавить, де вони були й чому нічого не пам’ятають?

— Трохе так, але як самі без пам’єнті, то ніц нам й не промовлять.

— А якщо…

— Не чуди, бо з того сон гіршає. Як було б що не так, янгол би із тим навів лад.

Розчарована Ніна опустила голову. До їдальні увійшли Тимек зі Сташеком і сіли один біля одного. Малгося трохи здригнулася.

— Тимек уже мене не любить, — прошепотіла тихо.

— Минеться, от побачиш, — Ніна повторила слова Кароліни, але їй забракло впевненості близнючки. Крім того, те, що могло бути правдою щодо Тамари та Яцека, не мусило справдитися з Тимеком. Тамара та Яцек на Ніну просто образилися, а Тимек…

Тимек змінився.

Ніні стало шкода дівчинку. Від самого початку в їхній невеличкій спільноті утворилися різні групки. Фліп тримався із Флапом, Кароліна, зрозуміло, із Гелею, Еліза — з Лідкою (що, до речі, було дивним, бо одна була квінтесенцією краси, а друга — майже її протилежністю), Тимек — із Малгосею, а Ніна — з Тамарою та Яцеком. А тепер і Малгося, і Ніна залишилися самі.

Сама. Ніна відчувала, як тягар цього слова пригнічує її плечі. Якби вона знала, з ким могла б поговорити… Але ж усі були зачаровані янголом.

Ні, не всі. Адам, здається, не був. Тільки він і Ніна.

Після вечері Еліза допомогла Фліпу й Флапу прибрати зі столу, а інші перейшли в кімнату із каміном. Тамара знову запропонувала Яцеку покер, пані Целіна й Адам читали, Лідка грала із близнючками в якусь настільну гру, а Тимек і Сташек просто сиділи, витріщившись на стіну. Малгося намагалася з ними порозмовляти, але за хвилинку повернулася, похнюпившись, та всілася у кутку. Ніна долучилася до неї, шкодуючи, що не може дібрати слів, які зуміли б втішити малу.

«Що мені робити?» — думала вона у відчаї. Час від часу поглядала на Адама, шукаючи в ньому того переляканого хлопця, який написав на берегах книжки: «Боятися — це вмирати щодня потроху». Але улюбленець пані Целіни здавався цілком спокійним, наче його не обходило нічого, окрім книжки, яку він тримав на колінах.

Але ж Ніна не могла помилятися. Як говорив Шерлок Голмс: «Коли відкинеш усе неможливе, решта мусить бути правдою, навіть якщо вона здається невірогідною».

Дівчинка прикрила очі й зітхнула, збираючись із силами. «Що ж, — подумала вона, — раз козі смерть. Гірше все одно не буде».

Вона встала й пішла через кімнату. Декілька присутніх озирнулися, хтось щось прошепотів здивовано, коли вона підійшла до крісла Адама. Ніна кахикнула. Погляди пекли їй потилицю.

— Я б хотіла… хотіла б із тобою поговорити, — сказала вона.

— Ну то говори, — Адам навіть не став підіймати голову від книжки.

— Не тут. У якомусь іншому, спокійному місці, — тепер уже всі витріщалися на неї, Ніна це чітко відчувала. Що вона робить?

— Навіщо?

— Бо я знаю, хто ти такий.

Принаймні цього разу він на неї глянув — і їй здалося… чи справді в очах Адама промайнула тінь неспокою?

— Ну, і хто я? Страшна потвора з Кола? Диявол, який хоче всіх вас пожерти?

Ззаду хтось захихотів. Тамара? Певно так, але Ніна не хотіла про це думати.

— Нічого такого я не говорила.

— Тоді хто я? І чому тобі взагалі спало на думку, що я можу бути кимось іншим?

«Через зубну щітку, — подумала Ніна. — І через твоє волосся. Буває, що брюнети мають сині очі, але світлі вії із чорним волоссям — надто рідкісний випадок. А розлютився ти насправді тільки один раз, коли Яцек дорогою у місто розповідав про „божевільну“, яку тримали монашки. А потім ти назвав Маркоти найкращим місцем у світі».

Вона відвернулася, вирвала зі «Списку…» порожню сторінку, а тоді написала на ній одне речення. Складений шматок паперу дала Адаму.

Він прочитав, сховав листок у кишеню й устав. Ніна полегшено зітхнула. Значить, вона мала рацію.

Бо те одне речення мало такий зміст: «Ти син Маури Левицької».