Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому Ніна знайомиться з рештою обраних і гадає, що значать слова «Не дозволяй йому вранці йти в сад»

— Мене звуть Яцек, — відрекомендувався хлопець. — Давай допоможу.

Був він присадкуватим, але рухався дивовижно енергійно як для того, кому лише трішки не вистачало, аби вважатися товстуном. Коли Яцек узяв валізку Ніни й погнав із нею до виходу, дівчина ледь за ним встигала.

Перед вокзалом чекала старенька, розбита «іфа»[7] із працюючим мотором. Водій не спромігся ані відчинити багажник, ані сказати навіть хоча б слово, коли вони всілися на заднє сидіння. Ніна поклала валізку на коліна.

— Це далеко? — запитала.

— Ні, хвилин десять.

Вона апатично кивнула. Машина рушила, «двірники» розмазували по вітровому склі все більші краплі дощу. Обігрів дмухав в обличчя теплим повітрям. Ззовні пролітали темніші за нічний морок дерева, гілля яких час від часу стукало у вікна й дряпало дах машини. «Наче їдемо серед лісу», — подумала Ніна. Яцек почастував її пончиком; він був наче гумовий, не дуже смачний. Вона б, щоправда, воліла бутерброд, але все одно була вдячною.

Їй було тепло, голод не надто докучав, і тільки поранені руки все ще пульсували тупим болем, який збільшувався, коли Ніна стискала кулаки. Але, незважаючи на це, вона не мала нічого проти, аби провести в машині кілька найближчих годин. Або навіть і цілу ніч. Не дуже поспішала на зустріч із чужими людьми, які стануть розпитувати, чому вона запізнилася.

Яцек говорив, а дівчина слухала п’яте через десяте.

— …я напросився поїхати по тебе, бо подумав, що тобі так буде приємніше, аніж товариство оцього бурмила. Це помічник пані Целіни, золоті руки, але говорити з ним важкувато. Я спочатку навіть думав, що він глухонімий, але ні, говорити вміє, тільки завжди бурчить щось під ніс.

Водій не відреагував, наче не зрозумів хлопця. Ніна глянула на його обличчя у дзеркальці — шкіру мав засмаглу й селянську, наче його недавно відірвали від плуга. Утім тупим не здавався.

— Як воно там? Маю на увазі в монастирі? Уже сказали, яка несподіванка на нас чекає?

— Ні. Пані Целіна, знаєш, там усім розпоряджається. Вона говорила, що ми мусимо почекати, доки не зберуться усі. А тебе все не було. Я на вокзал кілька разів їздив, знаєш? Уранці, пополудні й увечері. Якби ти не приїхала останнім потягом, то не знаю, що би пані Целіна зробила.

— Я не потягом приїхала, — спростувала Ніна. — Наздогнала його на станції. Ну, майже наздогнала. До того йшла пішки. Вистрибнула з попереднього потяга.

Яцек витріщив очі.

— Вистрибнула? Серйозно? Навіщо?

— Не мала квитка.

— Оце номер, — у голосі хлопця забриніла пошана. — З тобою нічого не сталося?

— Ні, тільки коліна й руки обдерла, — дівчинка показала долоні.

— О рани Божі, має паскудний вигляд.

— Ну, все не так і погано, — пробурмотіла вона, а потім, не в змозі стриматися перед таким явним подивом, додала: — Просто треба знати, як це робити. Мені батько казав, що це просто справа фізики… Зрештою, пусте.

Вона замовкла, бо це мудрування раптом здалося їй дурнуватим і непотрібним, а все більший подив в очах Яцека перестав бути приємним. Ніна навіть відчула невпевненість. Авжеж, вона вистрибнула з потяга, чим навіть трохи пишалася. Але ж хлопець перебільшував. Ніна не була героїнею і знала про це аж надто добре.

З лісу вони вийшли на дорогу, що бігла полями. Сонце вже заходило, підсвітлюючи червоним контури самотніх дерев на горизонті. Подув легенький вітерець, зашелестівши по ланах збіжжям і принісши запах свіжоскошеної трави й кінського гною. Час від часу вони проминали придорожні каплички із дерев’яними святими, сільські хати чи селян, які гнали корів із пасовищ. Одного разу спіткали компанію молоді, яка поверталася з річки чи ставка. У дівчат були рушники, накинуті на плечі, аби вберегти блузки від мокрого волосся; хлопці несли згорнуті ковдри й порожні пікнікові кошики. На місцевих не скидалися, радше на дачників. Ніна відчула укол заздрості. Вона не мала нічого проти, аби викупатися, а потім повернутися до смачної вечері й послухати радіо на турбазі (звісно, якщо десь тут були турбази). Але ймовірніше, молодь просто винаймала кімнату в місцевих. Та й нехай. Кімната в сільському будиночку все одно видавалася Ніні значно привабливішою, аніж ця безкінечна подорож.

Двічі вони минали зупинки, але єдиний у тій околиці автобус уже встиг поїхати. Ставало все холодніше й темніше. Славек сповільнив крок, бо вже не здавався настільки енергійним, як кілька хвилин тому. «Можливо, він просто змучений», — подумала Ніна, дивлячись на його бліде обличчя.

— Може, зупинимося? — сказала дівчинка. — Я мушу вийняти з валізки светр і напитися.

Чи їй здалося, чи Славек і справді сприйняв її пропозицію із полегшенням?

Ніна надягла светр, а тоді, сидячи на валізці, випила рештки «оранжаду» та з’їла останній бутерброд. Запропонувала половину товаришу, але хлопець хитнув головою.

— Я не голодний. А ти повинна економити. Попереду ще значна частина дороги.

— Уночі все одно не захочеться їсти, — Ніна старанно склала промаслений папір і сховала його в кишеню валізки. — Славеку?

— Га?

— Звідки ти дізнався, що та людина хоче кинутися під потяг? Ти її знав?

— Ні, що ти! Просто… знав, — він стенув плечима, легенько скривившись через це. А може, так їй тільки здалося. У сірості вечора, що спадав на місцину, вона не могла його добре розгледіти.

— О рани Божі, і часто з тобою таке трапляється?

— Ніно, прошу, — цього разу Ніна чітко помітила, що Славек кривиться. І що блідий, дуже блідий, як смертельно хворий. — Дай мені трохи відпочити, добре? Голова болить.

— Ясно, — вона ледь торкнулася долоні хлопця. — Вибач, — сказала тихо. — Це все моя провина. Усе через мене.

— Аж ніяк, — говорити йому ставало дедалі складніше. — Я лише відпочину, й відразу підемо. Побачиш, усе буде добре.

Славек прикрив очі, а Ніна відсунулася на кілька кроків, не бажаючи йому заважати. Потім вийшла на середину шляху й стояла там хвилинку, дивлячись уперед і чекаючи невідомо на що. Очі її затягло сльозами, які вона навіть не намагалася витирати. Лише старалася плакати тихо, щоб Славеку, боронь Боже, не спало на думку вставати й починати її втішати. Він і так мав через неї купу проблем. За ті кільканадцять годин спільної подорожі Ніна майже встигла в нього закохатися. Аж надималася від гордощів, коли люди в потягу дивилися, як такий несамовито гарний хлопець допомагає їй із валізкою і шукає для неї місце. Правда, той факт, що він сприймав її, наче молодшу сестру, трохи зменшував радість, але ж вона й так дуже його любила. І любила би, навіть якби він був бридким, наче ніч. А що найважливіше, вона йому довіряла, дозволяючи приймати всі рішення. А зараз ролі раптом змінилися, і було схоже на те, що саме їй доведеться про нього піклуватися.

Ніна не була впевненою, чи зуміє.

Вона обійняла себе руками, бо, хоча і була у светрі, але трусилася від холоду. Славек, напівлежачи на узбіччі, із головою на рюкзаку, здавався страшенно крихким і самотнім. Наче дитина, а не молодий чоловік. Ніна повторювала подумки, що хлопець відпочине й набереться сил, і тоді вони підуть далі. А якщо ні, якщо зле почуватиметься, то принаймні скаже Ніні, що робити.

Це звучало переконливо, але дівчина аж трусилася на холодному вітрі.

Десь недалеко шепотів струмок. Ніна зійшла з дороги, прямуючи на звук, знайшла невеличкий місток. Якийсь час бавилася тим, що кидала гілочки з одного боку мосту й дивилася, як вони спливають з іншого. Дурнувата дитяча забавка, запозичена з книжок про «Вінні-Пуха». Мати читала цю книжку Шимекові, коли вони родиною поїхали в їхню першу (і поки що останню) відпустку до Мендзиздроє. Ніна удавала, що такі байки її вже не цікавлять, але також слухала.

Пам’ятала те літо: жахи війни лишилися позаду, світ тепер здавався великим і дружнім, повним несподіванок, які чекали за кожним поворотом. Батько потайки від матері купляв Ніні заборонені великі порції морозива, а вона натомість нічого не згадувала про пиво, яке він час від часу попивав. Пополудні вони вигрівалися на пляжі, а вечорами ходили на прогулянки або грали в карти. Пісок, який витрушували з купальників, холодне й солоне море, мушлі, що збирали до кишень, навіть обгорілу на сонці шкіру — все це Ніна згадувала із сумом. Вона не була б проти, аби ще раз провести таку відпустку.

Дівчина підвела голову. Над нею наливалися сріблом уранішні зорі, а в різкому холодному повітрі здаля чувся гавкіт сільського собаки. Під лінією чорного лісу вже запалав вогник у першому будинку, потім у другому, в третьому. Стемніло так сильно, що кидати палички у воду втратило сенс, тож Ніна повернулася до Славека і вийняла з валізки ліхтарик, який запакувала їй завбачлива мати.

— Як почуваєшся? — запитала вона, а коли хлопець не відповів, жах іще сильніше вхопив її за горлянку. Дівчинка легенько штурхнула хлопця у руку. — Прошу, прокинься. Ми мусимо йти. ПРОШУ.

Він повернув до неї голову й щось пробурмотів. Ніна нахилилася, але нічого не могла зрозуміти. Воно звучало гірше, ніж белькотіння п’янички, яке вона колись чула. Слова зливалися і були дивно покручені. Дівчина відступила. У світлі ліхтарика їй здалося, що з блідого обличчя Славека на неї глипнуло око привида, але то була зіниця — велика, мало не на всю райдужку.

— Я приведу допомогу, почекай, — вона ледь упізнала власний голос, бо крізь стиснуту горлянку вирвалося щось схоже на скрип.

Зі страхітливим передчуттям Ніна погнала через поле в бік найближчої халупи. Світло ліхтарика, скоротившись до малесенької цятки, танцювало навколо ніг. Навколо пахло конюшиною — це запало їй до голови, запах конюшини, і Ніна подумала, що чотирилиста приносить удачу. До неї також прийшло розуміння того, наскільки це в даній ситуації дурнувата думка.

Вона увірвалася на сільське подвір’я, де замість запаху конюшини стояв огидний сморід гною, дісталася до дверей і почала в них стукати. Тривалий час ніхто не відчиняв, хоча Ніна чула сміх дітей, а у вікні горіло світло. Нарешті пролунало чалапання, і двері трохи прочинилися. У шпарку визирнуло похмуре чоловіче обличчя.

— Що таке?

— Прошу, біля дороги лежить хлопець, він потребує допомоги, його поранено, ви мусите відвезти його до лікаря! Прошу! Благаю!

Чоловік дивився на неї недовірливо.

— Ти від дачників?

— Ні.

— Тоді звідки?

— Яка різниця? — Ніні хотілося витягнути дурнуватого хлопа з хати й силоміць усадовити на віз. — Він потребує допомоги! Він мусить якнайшвидше опинитися у лікаря!

З хати долинув жіночий запитливий голос. Чоловік причинив двері, й хвилинку Ніна чула відгомін розмови, але не могла розрізнити слова. Їй здавалося, що чоловік наполягає, а жінка недовірлива й наче перелякана. Замовкли діти, наче їх узагалі не було. Ніна витирала сльози, що текли по обличчю.

Нарешті двері відчинилися знову, й чоловік вийшов назовні.

— Добре, покажи-но мені того хворого.

— Ви мусите взяти віз.

— Спершу подивлюся.

— Ви мусите…

— Нічого не мушу. Йдеш чи ні?

Вона закусила губу й поспіхом рушила. Коли дісталися на місце, Славек усе ще лежав у тій самій позі, в якій його залишила Ніна. Чоловік вийняв з її рук ліхтарика, присів і підсвітив.

— Живий? — запитала вона здушеним голосом. Сама боялася підійти. Думка, що могла б заглядати в обличчя мертвого хлопця, була нестерпною.

— Ще дихає, — чоловік підвівся. — Іду по воза.

Ніні здалося, що минули століття, аж поки з темряви вигулькнула худа шкапа. Вони обережно поклали Славека на віз. Дівчина увесь час тримала його за руку й говорила якісь дурниці, що вже їдуть до лікаря, що все буде добре. Повторювала ці слова більше для себе, щоб заспокоїти себе, а не хлопця. Він, здавалося, зовсім її не чув. Спочатку ще час від часу невиразно озивався, а потім замовк.

Місяць і зорі світили ясно, але все одно вони мусили їхати повільніше, ніж удень. Ніна час від часу підганяла чоловіка, але це не справляло на нього великого враження, тож урешті дівчина дала йому спокій, скрутилася на возі й куняла.

— Що з ним? — раптом заговорив чоловік.

— Ударився головою.

— Звідкись упав?

Ніна сховала обличчя у долонях і удала, що не чує. Не мала вона ані сил, ані бажання вигадувати побрехеньки.

Нарешті вони дісталися до місця. Мала сільська лікарня у цей час уже не працювала, але коли чоловік подзвонив, у помешканні на першому поверсі загорілося світло. Невисокий лисіючий чоловік, у розхристаній сорочці та з окулярами в руці, відчинив двері.

— Що сталося? До ранку почекати не можете? — пробурчав він, але в його голосі не вчувалася справжня злість. Переслідуваний хаотичною балаканиною Ніни, він пішов до воза, посвітив Славеку в обличчя і, зітхнувши, сказав:

— Несіть його всередину.

Ніна відвернулася до залитого дощем скла. Її відображення було блідим і не здавалося щасливим. Дівчина скривилася.

— Навчиш мене?

— Чого? — глянула вона на Яцека.

— Ну, навчиш мене вистрибувати з потяга? Побачиш, я швидко вловлюю, про що йдеться. — Хлопець аж світився ентузіазмом. — Я товстий, але спритний.

— Ти здурів?

Яцек сторопів, але, на щастя, вони саме доїхали. Ніна вийшла. Її черевики моментально провалилися у багнюку, дощ барабанив об каптур пелерини. Крізь шум зливи долинав звук хвиль, що накочувалися на берег. Дівчина підвела голову й закліпала, обтрушуючи краплі з вій. Перед ними постав монастир — масивна й кутаста споруда, що випливала з темряви, наче ніс корабля. Більшість вікон була темною, але з відчинених дверей било приязне світло. І хтось там стояв: Ніна бачила абрис чорної фігури.

— Ходімо, — Яцек знову схопив її валізку. Ніна пішла слідом, згорблена під напором дощу, хлюпаючи водою у глибоких калюжах. Коли вони увійшли до вітальні, її черевики були наскрізь мокрі.

— Вітаю, я Целіна Сошинська.

Дівчина, незрозуміло чому, сподівалася, що «пані Целіна» виявиться дамою старшою, типу суворої учительки, але на порозі її привітала молода жінка, яка мала блакитні очі й світлі неслухняні кучері, що робили її схожою на бешкетливе дівчисько. Коли вона нахилилася, щоб обійняти новоприбулу, Ніна відчула запах фіалкових парфумів.

— Я так радію, що ти нарешті сюди дісталася. Яцеку, занеси валізку до спальні дівчат, а потім біжи на вечерю.

Доручення «бігти» хлопець виконав буквально, швидко зникнувши за поворотом коридора.

Пані Целіна допомогла Ніні зняти мокру пелерину.

— Напевне, ти хотіла б перевдягтися, вмитися після подорожі? Яніно?

— Ніна, я Ніна, — відізвалася дівчина, може, трохи різкувато. Утім вирішила, що треба відрубати голову гідрі, раніше ніж хтось допадеться до Янки чи, не дай Боже, Ясі.

— Добре, Ніно. Я проведу тебе до спальні.

— Ви повинні спочатку повідомити моїх рідних, що я вже доїхала. Вони страшенно хвилюються. Тут є телефон?

Пані Целіна мала трохи заклопотаний вигляд.

— Ми нікому не повідомляли, що тебе немає. З нами мешкає янгол, який може передбачати майбутнє. Він сказав нам, що доїдеш у безпеці.

У безпеці… Ніна відчула полегшення, знаючи, що батьки її не з’їхали з глузду від переляку. Але водночас вона була трохи розчарована та зла — це вона стільки годин на самоті блукала незнаними дорогами, голодна й змучена, і ніхто, абсолютно ніхто за неї не переймався.

Спальня виявилася великою, з високою стелею; вона більше нагадувала неф[8] костьолу, а не місце для спання. Від побілених вапном стін тягнуло холодом, а під однією з них стояло шість залізних ліжок. Усі були вже застеленими й позначеними як «зайняті» чи за допомогою спертого на подушку ведмедика, книжки, кинутого на ковдру одягу, чи хоча би збитої жужмом постелі. Але вона побачила ще одне, сьоме, розташоване під вікном. Воно було порожнім і все ще застеленим із ретельністю, притаманною військовим. А оскільки поряд стояла її валізка, Ніна зрозуміла, що спатиме вона тут.

Дівчинка розглянулася, відзначивши ще й поставлений під стіною дерев’яний стіл. Над ним висіло почорніле від старості дзеркало, а на поверхні столу стояла гасова лампа. Не було жодних шаф або щось подібного — дівчата, схоже, всі свої речі мусили тримати у торбах чи валізках, запхнутих під ліжка.

— Перевдягнися, люба, я не стану дивитися. Потім покажу тобі, де ванна кімната, й підемо на вечерю. Напевне, всі вже сидять за столом, але поспішати не мусиш. Побачиш, тобі тут сподобається. Сьогодні дощить, тож усе може видатися тобі трохи похмурим, але почекай до завтра. Переконаєшся, як тут гарно. Усі ми тут наче родина, ти знайдеш у нас чимало друзів.

Ніна неслухняними пальцями зняла мокрі черевики й також місцями мокру сукню. Весь час стискала зуби від болю, а долоні її в електричному світлі мали такий вигляд, що вона поспіхом відвела від них очі. Із колінами, на щастя, усе було не так погано. Із валізки вона витягнула спідницю і блузку, які мати приготувала їй з думкою про недільний похід до костьолу. Що б не чекало її сьогодні ввечері, принаймні постане вона перед тим пристойно вдягненою.

Коли Ніна застібала ґудзики, світло над її головою почало блимати.

— Нічого страшного, — пані Целіна розвернулася до неї. — Інколи тут так буває. Янголам не дуже подобається електрика. І їх у цьому не можна звинувачувати, еге ж? Усі ці винаходи, струм, бомби… Боже мій, що сталося із твоїми руками і колінами?

— Нічого страшного, правда. Впала на пероні, — збрехала вона машинально.

— Бідолашна. Мусимо їх промити й продезінфікувати.

У ванній пані Целіна посадовила дівчину на лавку, що стояла під стіною. Ніна роззирнулася. Приміщення за стилем було подібне до спальні: висока стеля, гладкі білі стіни й кам’яна підлога, від якої віяло холодом. З одного боку — шеренга унітазів, з іншого — широка металева труба, а над нею — кілька кранів. І… це все?

— Янголи не люблять і ванн? — запитала вона обережно, поки пані Целіна тягнулася до аптечки, що висіла на стінці.

— Це ж монастир, люба, — жінка глянула на неї. В одній руці вона тримала пляшку з темного скла, а в другій — бинт. — Думаю, що саме тому Вони, — Ніна виразно почула велику літеру, — його обрали. Тут за прогресом не женуться. Та ми й самі мали вже докази, до чого прогрес призводить. Під час війни.

— І справді, ванна — грізна річ, — визнала Ніна. — Від неї лише крок до бомби.

Пані Целіна присіла біля Ніни із пляшечкою йоду.

— Трохи запече, люба, але ти будеш сміливою, правда?

— Мені тринадцять років, а не п’ять, — скривилася дівчина.

Пекло, як сто чортів, але вона витримала, хоча на очах виступили сльози. Заморгала. Коли повернулася гострота зору, побачила, що пані Целіна схилилася до неї із написаною на обличчі цікавістю.

— Скажи мені, люба, через що ти так спізнилася? Десь затрималася в дорозі?

Ніна прикрила очі. Затрималася? Можна й так сказати.

Вона сиділа в маленькій чекальні, бездумно витріщаючись на бруднуватий плакат ПЧХ[9], що проголошував: «Знищуй мух». Великі волохаті нічні метелики стукалися об підвішену під стелею лампу, через відчинене вікно вривалося нічне холодне повітря.

Селянин, який їм допоміг, уже поїхав, а лікар за зачиненими дверима кабінету оглядав Славека.

Спочатку вона відчувала полегшення. Треба їм було дістатися до лікаря — і дісталися; дорослий, який розуміється на цьому, клопочеться біля хлопця, тож усе скінчиться добре.

Утім, що довше вона чекала, то швидше повертався страх. У шлунку відчувала тверду кулю, було їй трохи недобре, холодно і спекотно водночас. Наче у неї жар. Руки, покладені на коліна, виразно тремтіли, а нерви були такі напнуті, що за кожним разом, коли за зачиненими дверима лунав шум, дівчина підскакувала на стільці. Намагалася уявити, що вона десь в іншому місці: наприклад, удома, на тапчані з книжкою або в кіно з подругами, чи в парку. Де-небудь, хоч би й на уроці ненависної латини, біля дошки, куди її викликала вчителька, яку боялися всі учні в школі.

Будь-де, аби не тут. Намагалася це уявити, але не могла.

Коли двері нарешті відчинилися, Ніна підхопилася зі стільця. Ноги були м’які, наче з вати, а шлунок посунувся кудись ближче до колін.

— Пане лікарю, як він почувається?

— Його треба якнайшвидше забрати до шпиталю. Як звуть хлопця? Я не знайшов жодних документів.

— Його звуть Славек, не знаю прізвища.

— І говориш, що він ударився головою? Де це було?

— У… у потягу, — Ніна вирішила говорити правду: раптом це важливо для діагнозу. — На нього впала важка валізка. Так він мені говорив, мене біля нього тоді не було, — теж додала про всяк випадок.

— А ти, дитинко? Що ти робила сама в такий час на дорозі? Де твої батьки?

— Спочатку прошу сказати, що зі Славеком. Це через ту валізку?

— Здається, так. Haematoma epidurale[10], вважаю, — він зняв окуляри і протер їх краєм усе ще розстібнутої сорочки. Без них, мружачи короткозорі очі, лікар мав вигляд на диво беззбройний і наче стурбований. — Рідкісний випадок. Зазвичай хворий втрачає свідомість одразу після удару.

— А в шпиталі йому допоможуть? — тиснула Ніна.

Він поплескав її по плечу.

— Напевне зроблять усе, щоби він видужав, дитинко. Не переймайся. Буде добре.

Ніна повірила б, якби не глянула на обличчя чоловіка. Він уникав її погляду, а вона тільки зараз зрозуміла, що означає його дивна стурбованість.

— Я можу скористатися туалетом?

— Авжеж, це отут.

Ніна увійшла до кабіни, наче сновида. Голова крутилася, світ навколо кривився і розпливався. Вона вхопилася за краї умивальника. «Не зомлію», — повторювала собі подумки, але ноги трусилися так, що дівчинка все ж вирішила присісти на підлогу. Вона всілася і притулилася чолом до холодного кахлю. Дивилася на ручку дверей, і здавалося, наче ручка відпливає та зникає у довгому темному тунелі… Це було майже смішно… Довгий темний тунель…

Отямилася, почувши стукіт у двері.

— Ти там, дитино?

— Так! — крикнула у відповідь. — Я вже виходжу.

Обережно встала, і цього разу ноги якось її утримали. Відчинила двері.

— Ти добре почуваєшся? — лікар здавався серйозно занепокоєним.

— Так, тільки… я б напилася чаю.

— Зараз зроблю. Чимало пройшла, так? Не переймайся, ми відвеземо тебе до батьків. А якщо відчуваєш слабкість, спробуй тримати голову між колінами.

— Дякую, мені вже краще.

Їй і справді було краще. Настільки, що коли лікар повернувся до кабінету, аби заварити чай, вона підхопила валізку й вискочила надвір, просто в ясну зоряну ніч, де цвірінчали цвіркуни.

Дівчинка бігла, не звертаючи уваги, куди, власне, вона так жене. Аби подалі від картинки допитів у міліції, подалі від лікаря, який хотів їй допомогти, і брехні, якою вона не хотіла його годувати. І далі від усвідомлення, що на софі в сільській лікарні помирає той, кого вона вважала другом. У якийсь момент Ніна зрозуміла, що залишила в лікарні ліхтарик, але було пізно повертатися.

Вона пробігла поряд із магазином і конторою ДСГ[11]. Людей не зустріла: мабуть, усі тут лягали спати разом із курми. Далі будинки було розкидано ширше, Ніна все частіше минала поля і пахучі луки. Сповільнилася. Нарешті село залишилося позаду, а попереду вставала стіна лісу — чорніша від ночі.

Вона зупинилася, упала обличчям у траву й вибухнула плачем. Якби хтось підійшов тоді до неї і запитав, що сталося, вона б, мабуть, розповіла все. Що з того, що таким чином могла наразити янгола на арешт — того янгола, котрий послав її до монастиря, як наразити на арешт і усіх, хто там на неї чекав, а також родину Міхалаків, матір і батька, та й саму себе? У цю мить їй не було до того діла. Хотіла лише, аби хтось її втішив, забрав кудись, де тепло, і запевнив, що все буде добре.

Вона не знала, як довго плакала, але коли нарешті заспокоїлася, горло в неї було розпухле, дуже хотілося пити. Ніна зірвала кілька листочків, що росли на луці, і злизала з них вечірню росу. Допомогло настільки, що вона почала думати трохи розсудливіше.

Ніна могла б повернутися до лікарні й попросити про допомогу. Щось вигадати або навіть сказати правду — що їде до Маркотів на запрошення янголів. Бо ж не всі доносять на крилатих. Багато людей допомагало їх переховувати.

Але що, коли лікар вирішить піти до міліції?

Тоді, навіть якщо родині Ніни вдасться якось викрутитися, мати ніколи їй цього не пробачить. Дівчина добре це знала. Мати не кричала, не підвищувала голосу, не карала. Важка рука була в батька, але він швидко забував про провину. Мати — ніколи. Не сказала б нічого, тільки б дивилася лагідним і водночас сумним поглядом, який наче говорив: «Ти мене підвела», а цього Ніна знести не змогла б.

Точніше сказати, мати може вибачити кривду, заподіяну їй, але не янголам. Вона любила їх. Дівчинка часом задумувалася, чи не були для неї крилаті важливішими за власних дітей.

Ніна горбилася від холоду, панчохи і край сукні були мокрими через біганину по вологій траві. Але холод приніс із собою дивну ясність думок, і коли вона ось так сиділа на полі під рясними зорями, раптом усі хаотичні думки склалися у її голові в одну. Тепер вона чітко розуміла, які можливості має і які, в разі чого, будуть наслідки.

Вона могла повернутися додому, але тоді мати вважала б, що Ніна її підвела. До того ж дівчина в цю мить була вже куди ближче до Маркотів, ніж до Вроцлава. На повернення до Вроцлава в неї напевне не вистачило б грошей, а от на подорож до Маркотів — можливо.

Тож вона поїде до Маркотів. І тепер, коли Ніна вже вирішила, з’являлося ще дві можливості.

Могла пошукати десь поблизу автобусну зупинку або вокзал, але, по-перше, не знала, чи знайде тут щось подібне, а по-друге, мусила б розпитувати людей, чого вона воліла уникнути. Та й не треба б їй крутитися поблизу лікарні, де будь-якої миті може зустріти лікаря, який так палко бажав допомогти.

Також дівчина могла повернутися на те місце, де Славек втратив свідомість, а потім намагатися дістатися до Лясковіце. Хлопець кілька разів розтлумачував їй шлях, коли Ніна чіплялася із запитаннями, чи ще далеко. Була впевнена, що дасть собі раду. Щоправда, це займе кілька годин маршу, але вона матиме впевненість, що коли дійде до вокзалу, то раніше чи пізніше піймає там потяг, що їде до Маркотів. Ну, доведеться пройти неподалік від лікарні, але ж Ніна промине її уранці: ще до того, як лікар прокинеться.

А поки що вона потребувала місця, де могла б хоча трохи поспати, і де було б тепліше, ніж на луці.

Спогади промайнули в голові Ніни за долю секунди. Вона могла б спробувати розповісти пані Целіні про все, що пережила, про всю оту безпорадність і переляк. Але вона не знала, чи зуміє знайти відповідні слова. І не була впевненою, чи хоче про це розповідати.

Тому її реакція була короткою і сухою.

— Я зустріла в потягу одного хлопця. Він був милим, ми заприятелювали. Потім я вийшла купити морозива, а потяг пішов від нас, тож ми їхали через Бидгощ. От тільки перед Лясковіце на колію стрибнув самогубець і мала приїхати міліція. Я перелякалася, що стануть мене розпитувати, куди їду й навіщо, тому я вийшла, а той хлопець, Славек, вийшов зі мною. Він вдарився головою і через якийсь час заслаб, а я шукала допомогу. Та коли він потрапив у лікарню, було вже пізно. Я спала в соломі, а вранці пішла на станцію у Лясковіце і там сіла на потяг до Маркотів. Ось і все.

— Бідолашна, — пані Целіна притулила її до себе. Ніна, якій не дуже подобалися такі пестощі, завмерла і трохи відсунулася, але жінка, здавалося, цього не помічала. — Лікар допоміг твоєму приятелю?

— Сказав, що його треба забрати до шпиталю. Чи могли б ви довідатися, що із ним? — вона не згадувала про відчуття, що її мучило: Славек міг уже й померти. Наче слова могли перетворити можливість на правду.

Пані Целіна здалася стурбованою.

— Це буде непросто, бо ти ж, напевне, не знаєш, до якого шпиталю він потрапив. А чужим особам не надають інформацію про пацієнтів. Крім того, ми ж не хочемо привертати до себе увагу? Але не переймайся, люба, я впевнена, що твій приятель швидко видужає. У Польщі чудові лікарі. Куди він їхав? Може, ти маєш адресу його родини?

— Я навіть прізвища його не знаю. Знаю тільки, що він також їхав до Маркотів.

Обличчя пані Целіни посвітлішало.

— От бач, люба, напевне ти за кілька днів зустрінеш його в місті. Побачиш, усе буде добре.

Вона подарувала дівчині ще одні неохоче сприйняті обійми. У глибині душі Ніна відчувала, що до неї ставляться… несерйозно? Так, певно так. Славек заслуговував на більше, ніж «усе буде добре». Утім, не сказала нічого. Дуже хотіла вірити, що ще зустріне хлопця, і на мить їй навіть вдалося переконати саму себе, що так і буде. Але погані передчуття лише принишкли, а не зникли.

— І пам’ятай: із кожною проблемою ти можеш прийти до мене. Із будь-якою. Я тут для того, аби вам допомагати.

Ніна вже здогадалася, що пані Целіна насправді нічого не хотіла чути про проблеми — принаймні не про ті, що пов’язані з чимось більшим, ніж обідрані коліна. Дівчинка мала таку тітку. Та була солоденькою, чарівною істотою, яка здавалася доброю феєю з дитячих марень. Але тільки-но починало відбуватися щось насправді погане, то відразу ставала дуже заклопотаною й відмахувалася від справи безглуздим «усе буде добре». Як оце пані Целіна.

— Я запам’ятаю.

Коридором настільки ж знеособленим, білим і холодним, як і весь будинок, вони перейшли до їдальні, яку пані Целіна звала «рефекторієм»[12].

— Діти, це Ніна. Ніно, це твої нові товариші й подруги.

На неї глянуло кільканадцять пар очей.

Вона хотіла відступити, але пані Целіна тримала її за плечі й навіть трохи штовхнула вперед. Яцек заохочувальним жестом указав на вільний стілець поряд із собою. Ніна подякувала, кивнувши. Вони проказали молитву, і дівчина нарешті зуміла дістати супницю.

— Чому ти спізнилася? — питання, поставлене агресивним тоном, пролунало з вуст хлопця, ненабагато старшого від Ніни. Він був худий і блідий, наче хворий на сухоти. Зате волосся, контрастно до блакитних очей і світлих брів, мав таке чорне, що здавалося, наче він нашмарував його ваксою. На його обличчі виступив рум’янець, а в очах горіла злість.

— Моя мама захворіла, — Ніна не мала бажання розповідати все вдруге й напевне не в ситуації, коли на неї дивилося стільки чужих людей. — Нічого серйозного, але ми обидві вирішили, що буде краще, якщо я приїду на день пізніше.

— Але ж існують такі речі, як телефон і телеграф, — ядуче ввернув чорноволосий. — Так складно передати дату і годину прибуття потяга?

Яцек відкрив рота — напевне, щоби розповісти, що Ніна приїхала зовсім не потягом. Дівчинка завбачливо копнула його в кісточку, тож він, на щастя, нічого не сказав.

Але чорноволосий виявився спостережливим.

— Вона нам бреше, — звернувся він до пані Целіни. — Я бачив, як вона подавала Яцеку знаки.

Над столом запала повна напруги тиша. Ніна відчула неприязнь, що оточила чорноволосого. Вона й сама прониклася нею. «Донощик», — думала дівчина, вперто витріщаючись у пусту тарілку. А ще ненавиділа привертати до себе загальну увагу, хоча цього разу її втішав факт, що симпатія молоді, яка згромадилася у їдальні, схоже, на її боці.

Усі чекали на реакцію пані Целіни.

А жінка безпорадно обводила поглядом обличчя підопічних. Нарешті з халепи її визволила висока дівчина зі світлою косою.

— Бреше, не бреше — яка різниця, — флегматично заявила вона. — Що ми — міліція, щоби людям допит влаштовувати? Беріться до їжі, а не базікайте.

— Еліза має рацію, — пані Целіна із вдячністю посміхнулася. — Саме час набратися сил. Адаме, подаси супницю?

— Авжеж, прошу, — хлопець охоче простягнув руки.

«Підлабузник», — докинула Ніна черговий камінчик до гори не дуже приємних епітетів, яка росла щохвилини.

На щастя, діти біля столу перестали звертати на неї увагу, тож вона могла спокійно взятися за суп. Була це особлива сіро-зелена рідина, що пахла так, наче зробили її з водоростей, і смак схожий. Також можна було взяти скибку товсто нарізаного хліба з маслом.

Напнуті нерви і поганющий смак їжі призвели до того, що Ніна, ще донедавна голодна наче вовк, тепер ледь скубала окраєць. Шлунок стиснувся у кульку, але очі й мозок працювали гостро, тому вона використала хвилинку спокою, аби роздивитися товариство.

Разом із Ніною (не враховуючи пані Целіни) було їх тринадцятеро, всі у віці від десяти до п’ятнадцяти років. Наймолодшою Ніна вважала несміливу Малгосю, найстаршою здавалася флегматична Еліза. Праворуч від Ніни сидів Яцек, а ліворуч — дівчина в штанах, років чотирнадцяти. Ніна дивилася на неї мить-другу. Звичайно, вона вже бачила жінок у штанах, але ніколи — за столом.

Дівчина помітила її погляд, вишкірилася і продовжила сьорбати суп.

Далі сиділо два хлопці: один похмуро дивився у тарілку й працював ложкою, наче боявся, що хтось забере в нього цю жахливу вечерю, а другий безперестанно щось до нього шепотів і хихотів. Перший мав розміри невеличкої шафи, другий був дрібний, тож разом вони були схожі на Фліпа та Флапа[13]. Потім — дві близнючки, обидві ширококості й красиві, якщо, зрозуміло, комусь до вподоби рум’янець і сільська врода. Далі — темноволосий хлопець, який дивовижно нагадував жабу, і ще один, товстий, із обличчям рожевим, наче шкіра відмитого підсвинка.

Потім антипатичний Адам, а далі…

Тринадцята особа, яка сиділа за столом, підняла голову від тарілки, і Ніна побачила обличчя найвродливішої дівчини, яку вона коли-небудь бачила, враховуючи навіть фільми та книжкові ілюстрації. Очі кольору найчистіших смарагдів, шкіра — наче кров з молоком, волосся кольору крила крука. Якби Ніна хотіла її описати, просто мусила б ужити ці затерті визначення. Бо це були геть не метафори: дівчина мала саме такий вигляд. Поряд із нею врода пані Целіни здавалася ляльковою, а сама Ніна, яку тітонька-кравчиня назвала «ладненькою панянкою», видалася би бридким каченям.

— Красива? — прошепотіла сусідка Ніни. Після чого додала із якимось задоволенням: — Але страшенна дурепа.

Задоволення її було зрозумілим, бо дівчину в штанах аж ніяк не можна було назвати вродливою. Волосся невизначеного кольору в неї було обрізане коротко, та ще й нерівно, наче зачіску робила власноруч, зате обличчя мала широке, а ніс — невеличкий і кирпатий, наче малесенька картопелька, кинута на широке поле ластовиння. Ніна також зауважила, що і руки, і штани сусідки замурзані, причому досить помітно. Проте дівчина здавалася симпатичною, тож Ніна їй обережно посміхнулася.

— Їжа тут завжди така жахлива? — заговорила вона.

— Ні, — лаконічно відповіла коротковолоса. — Зазвичай ще гірша. Я, до речі, Тамара. Моя мати була росіянкою, тому таке ім’я.

— Ніна. Знаєш, навіщо ми тут? Начебто вони мають для нас якусь несподіванку?

— Я не знаю нічого. У мене був вибір: сидіти тут або вдома, тож я обрала тут.

Ніна вже хотіла поцікавитися, чому так, але пані Целіна вибрала цей момент, аби запитати, чи смачний суп.

За столом знову запанувала ніякова тиша. А потім одна з близнючок загундосила:

— Ач, яко кінська сеча, просю пані.

Тамара пирхнула сміхом, а друга близнючка поспіхом кинулася щось пояснювати. Перебив її схожий на жабу хлопець.

— Шановна пані, не слухайте її, — сказав він приголомшеній Целіні. — Їжа просто чудова, а Геля із села, тож оцінити не може. Я вже другу порцію взяв, так смачно.

Брехав так переконливо і з такою чарівною посмішкою на бридкому обличчі, що Ніна, незважаючи на власні відчуття, зрозуміла, що суп і справді їй смакує. Зрештою, окрім правдивої Гелі, ніхто не мав наміру якось особливо нарікати. Урешті-решт, усі вони були дітьми важких повоєнних часів, і їм доводилося їсти й не таку гидоту.

І майже всі походили з бідних родин, це Ніна також зауважила. Зуміла розпізнати плаття з дешевих матеріалів і сорочки, перешиті з одягу батьків. Єдиним винятком був товстунчик із рожевим обличчям, який мав західні вельветові штани й навіть годинника. Ну, може, ще Яцек, щоправда його одяг був не досить чистим і трохи заношеним, зате хорошої якості.

Після вечері пані Целіна наказала молоді йти до «кімнати з каміном», а Ніні махнула рукою.

— Іди за мною, люба. Тут є дехто, хто дуже хоче з тобою познайомитися.

Вони піднялися на другий поверх. Коридори тут були ще більш занедбані: на білих стінах сіріли бридкі патьоки, а запах вологого тиньку нагадував запах грибів. Над головою Ніни час від часу блимали голі лампочки.

Вона подумала про всі ті прочитані книжки, в яких невинну героїню вели порожніми й похмурими коридорами до замкнених дверей. Інколи за тими дверима чекала якась мила несподіванка.

Але найчастіше — ні.

Пані Целіна посміхнулася, підбадьорюючи, а тоді заштовхала її у невелику кімнатку. Та, на диво, виявилася досить затишною: у каміні палахкотів вогонь, стіни були начебто недавно пофарбованими. На них висіли картини релігійного змісту, а під вікном стояло глибоке крісло. Порожнє, бо янгол сидів на підвіконні, дивлячись у залиту дощем темряву.

Він озирнувся тільки на мить — вродливий, як усі янголи, золотоволосий, із білою шкірою, яка, здавалося, світилася власним сяйвом, наче хтось запалив свічки в алебастровій скульптурі.

— Вітаю, — промовив він м’яко. — Я Азкіель. Ти змусила нас непокоїтися.

— Вибачте, — Ніна втупила погляд у власні ноги. Чи вона колись навчиться дивитися янголам в очі?

— Маєш вигляд ґречної дівчинки. — Їй здалося, чи крилатий насправді засміявся? — А може, ти й не така ґречна, га?

Ніна кинула короткий погляд на Азкіеля, який нахилив голову набік, наче зацікавлений горобець.

— Я… не знаю.

— Ох, нехай йому, — цього разу вона була впевнена, що її співрозмовник хихоче. — Тільки пам’ятай, що від нас нічого не приховаєш. Ми знаємо все.

«Неправда, ви не знали, яким потягом я приїду, — подумала Ніна. — Й не знали, що останню частину шляху я пройду пішки».

Їй було гаряче; здавалося, начебто погляд янгола проколює її навиліт. Ніколи раніше вона не відчувала себе настільки… відкритою, наче й справді всі її дрібні, дурнуваті секрети витягнули під денне світло. Відчувала, що мусить якось боронитися, тож подумала, що, може, Азкіель лише прикидається. Може, він просто боявся повідомити міліцію або батьків Ніни й для цього обдурював пані Целіну, розповідаючи їй, що дівчинка безпечно добереться до Маркотів.

— І що із твоїми руками й колінами?

— Упала на пероні, — Ніна глянула на янгола. Якщо він не прикидався досі, то повинен зараз звинуватити її у брехні. Проте він тільки дивився із дивною посмішкою, але не мав наміру заперечувати. Дівчина відчула, як у ній здіймається жар переляку. Вона тільки що намагалася перевірити посланця Небес.

Чому вона завжди мусить робити такі речі? Та ще і після того, як пообіцяла собі, що зміниться?

— Підійди ближче, — Азкіель зіскочив із підвіконня, і на мить Ніна побачила його крила — нематеріальні, наче вирізані з райдужного світла, й такі красиві, що вона мало не скрикнула від розчарування, коли вони зникли.

Янгол торкнувся кінчиками пальців її долонь і колін. Його дотик був холодним і пекучим водночас, наче бурулька сильно замороженого льоду. А потім біль зник, хоча коли Ніна глянула на свої руки, сліди здертої шкіри все ще лишалися на них.

Вона непевно ворухнула пальцями й здивовано хитнула головою.

— Настає час дивовиж, — Азкіель посміхнувся. — Ваш світ безповоротно зміниться. Тішся, бо ж ти виявилася обраною.

— Ну власне… е-е-е… до цієї проблеми… Я вважаю, що, ну… що я на це не заслуговую. Я не…

— Рішення приймаєш не ти, до того ж уже пізно його змінювати.

— Дякую, — нічого іншого на думку їй не спало. Бо ж не випадало сперечатися з посланцем Небес.

— Ти прибула останньою, тепер ви в повному складі. Розважайтеся і будьте щасливі, а завтра я відкрию, яку несподіванку ми для вас приготували.

Ніні все ще було соромно. За прокляття, які вона бурмотіла, коли йшла польовою дорогою, і навіть за те, що мріяла про звичайні канікули. Ледь не зізналася в усьому цьому крилатому, але пані Целіна стиснула їй плече та підштовхнула до дверей.

Ідучи коридорами, Ніна заприсяглася собі (цього разу вже серйозно), що викаже вдячність. Адже не вина янголів, що Славека було поранено і що вона стільки пережила. Якщо вже до когось вона і може мати претензію, то лише до себе. Якби не вилізла з першого потяга за морозивом, якби не кричала кондуктору: «Людина хоче стрибнути на колію!», якби швидше побігла за допомогою… Усе могло б скінчитися інакше. Це була вина її дурості, а не янгольської. Вони її обрали, хоча Ніна на це й не заслуговувала, а тому зараз відчувала себе трохи шахрайкою. Може, це просто була велика помилка — Ніна цьому б зовсім не здивувалася. Але може… може, янголи помітили в дівчинці більше, ніж бачила вона сама? Якщо так, то вона не мала наміру їх підводити. Намагатиметься бути ґречною, і навіть якщо не зуміє «добре розважитися», то принаймні не нудьгуватиме.

Вирішивши так, вона ввійшла за пані Целіною до «кімнати з каміном». Він там і насправді був: великий і дихаючий жаром. Коло нього у кріслах і на килимі сиділа молодь. Тамара кивнула Ніні, а потім посунула до неї тацю, на якій стояла остання чашка з какао. Всі інші тримали такі само чашки в руках.

— Ти прийшла саме вчасно, — вишкірилася Тамара. — Сташек має намір скандалити.

Сташеком був хлопець у західних шмотках і з годинником на руці. Обличчя його, раніше рожеве, зараз стало пурпуровим, а світле настовбурчене волосся надало йому вигляду розлюченої канарки.

— Ви сказали, — звернувся він до Целіни Сошинської писклявим голосом, — що ми довідаємося, навіщо ми тут, щойно приїде остання особа. Ми вже в повному складі, тож я жадаю пояснень. В іншому випадку поїду найближчим потягом. Досить з мене цієї дурні — я міг поїхати з приятелями на Мазури.

Пані Целіна посміхнулася заспокійливо і трохи нервово.

— Азкіель хоче сам вам усе пояснити. Прошу тільки про хвилинку терпіння, напевне…

— Ви повторюєте це саме ось уже три дні, — звинуватив її Сташек. — А я відморожую зад у цій руїні. Тут постійно дощить і немає чого робити. До бані такі канікули!

Тамара хихотіла, звеселяючись, інші мали переважно заклопотаний або невпевнений вигляд. А Ніні стало шкода пані Целіну. Ця жінка була б ідеальною опікункою для молодших школярів, які любили б її за милий вигляд і чарівні ямочки на щоках. Але з підлітками вона, схоже, впоратися не могла.

На допомогу прийшов Адам.

— Ти тут на запрошення янголів, ти ж це розумієш? — сказав він фальшиво ввічливим тоном. — Я так розумію, вони мають пристосуватися до вимог шановного пана, так? Може, навіть Бог повинен узяти до уваги те, що ти волів би опинитися на Мазурах і змінити свої плани? Врешті-решт, що там янголи: важливіші ти і твої приятелі, і твій замерзлий задок.

Тепер уже сміялися всі, а Сташек почервонів іще сильніше. Пані Целіна намагалася розрядити ситуацію.

— Це тільки одна ніч, Сташеку. Завтра ти про все довідаєшся. Зрештою, сьогодні уже немає ніяких потягів.

Хлопець звалився у крісло, щось бурмочучи собі під ніс.

— У нього батьки-атеїсти, віриш? — Яцек нахилився до вуха Ніни. — Гадки не маю, чому янголи обрали його.

Але дівчинка думала про дещо інше.

— Тут тільки пані Целіна? Я маю на увазі тих, хто нами опікується?

— Ну, є ще Ремігіуш, отой водій і «золоті ручки». І його сестра, Сільвія, вона готує і прибирає. Тільки вони майже не з’являються. Ну й, вочевидь, Азкіель, який мешкає нагорі. Ти з ним бачилася? Кожен із нас був у нього, щойно приїхав. Він тебе питав про щось?

— Ні, тільки зробив так, що перестали боліти руки.

— Мені показав кулю світла. Наче в повітрі лампочка літала. І також не схотів сказати нічого конкретного.

— Потаємний він, еге ж? — Тамара сперлася на стіну, прикривши очі. Здавалося, вона єдина, хто не відчуває нетерплячки, яка трусила інших. А може, вся оця недбалість була позою? — Мені янгол сказав, що я маю добре розважатися, і цього мені досить.

Ніна пила какао. Воно було смачним, навіть їхня талановита кухарка не зуміла його зіпсувати. Уперше за багато годин дівчинка відчула себе… ні, не щасливою, бо продовжувала думати про Славека, але принаймні спокійною і в безпеці.

Пані Целіна потягнулася за товстою книжкою, що лежала на одному з крісел.

— Почитаємо перед сном Біблію, — запропонувала вона. — Хто хоче?

Зголосився Адам, що не здивувало Ніну.

Чорноволосий хлопець обрав історію Авраама та Ісаака. Ніна ніколи не любила цю оповістку — бо чи не значить вона, що Бог хотів би бачити людей не здатними до самостійного мислення, а сліпо слухняними, навіть якщо подібна слухняність призводила б до чогось жахливого чи поганого?

Деякий час вона розважалася, придумуючи інші закінчення цієї історії: у її версії Бог нагороджував Авраама не за бездумне виконання наказів, а саме за спротив. Ніна, усвідомивши, що вона коїть, поспішно намагалася відкинути ці думки і зосередитися на словах Адама. Мусила визнати, що в чорноволосого добра дикція і певний драматичний талант — у його виконанні біблійна історія звучала майже як радіовистава.

На якийсь час Ніні справді вдалося зосередитися на Біблії. Утім, пізніше її думки перестрибнули на оточуючих хлопців та дівчат. Вродлива Лідка слухала з таким виразом, наче перед нею розкрилося небо, інші переважно також здавалися захопленими. Утім, Сташек явно нудьгував, Фліп і Флап про щось шепотілися (пані Целіна кидала на них грізні погляди, але даремно), а Тамара дивилася у вікно.

У певний момент Ніна вловила з розмови Фліпа та Флапа слова «магічні фокуси», «перевдягаються». Сторопіла. Чи вони справді вважали крилатих перевдягненими людьми? Яким дивом янголи могли їх обрати?

Адам скінчив читати і відклав Біблію. Дощ стукотів у шибки, заколисуючи, розмови поступово почали згасати. Нарешті пані Целіна сказала всім: «На добраніч», нагадала, щоб вони не засиджувалися, і вийшла. Невдовзі Еліза почала заганяти Малгосю до ліжка. Дівчинка почовгала за нею, наче сонний песик, звикла, схоже, до того, що старші нею командують. Інші також швидко пішли митися. Ніна вирішила, що почекає, бо біля умивалок усі не помістяться.

Вона подалася до спальні, вклалася на ліжку й нарешті закінчила «Графа Монте-Крісто». Потім дівчата почали повертатися, тож вона вийняла з валізки мило, рушник і пішла до ванної кімнати. Там була тільки Лідка, яка вдивлялася у дзеркало так, наче побачила себе вперше.

Ніна стала поряд і скривилася від власного відображення. Цікаво, як це — бути красивою? Із красивого мала тільки густе волосся, що блищало, наче вилущені каштани, — і яке вона через порожні гордощі не стригла, хоча більшість її однокласниць полюбляли короткі зачіски. Люди так часто цим волоссям захоплювалися, що Ніна дійшла висновку, що решта її зовнішності, схоже, не варта уваги. Хоча, з іншого боку, ота решта також не була негарною, думала вона, критично оцінюючи обличчя у формі серця, із широким чолом і гострим підборіддям.

Лідка простягнула руки й торкнулася свого відображення. У цьому жесті був якийсь несміливий, непевний захват і ніби… боязкість?

— Я вродлива? — запитала вона.

Ніна придушила відповідь нечемну і зважилася на іронічну:

— Врода — це справа надто суб’єктивна, — Ніна любила важкі слова. — Для того, хто полюбляє картини Пікассо, ти, напевне, страшенно бридка, — їй подобалось вихвалятися своїм знанням про мистецтво.

Лідка незмигно дивилася на неї. Ніна змилостивилася.

— Так, ти вродлива. Тобі ніхто цього раніше не говорив?

— Ні.

Це прозвучало щиро і так сумно, що Ніна відчула сором. Знову не зуміла втриматися аби не вимудритися. Навіть вибачилася б, але Лідка вже вийшла.

Ніна зачинила за нею двері, після чого підтягнула до них дерев’яну лавку. Зняла капці. Зі шпарин у вікнах тягнуло дощовим холодом, а підлога була льодяною, але дівчинка не мала наміру здаватися. Минулого вечора вона не купалася узагалі, й зараз їй здавалося, що вона вся липка від бруду. Ніна роздяглася і помилася поспіхом, що вимагало еквілібристичних здібностей, таких як укладання ніг до умивальника, а коли скінчила, то виявилося, що вона стоїть у калюжі розхлюпаної води й цокотить зубами від холоду. Хіба вони тут не мають хоча б миски, де можна було б умитися, ллючи на себе воду з глечика?

Вирішила, що за першої можливості розпитає про це Тамару.

Раптом її знову охопило відчуття самотності, яке особливо посилювалося тут, у цьому похмурому приміщенні, де тебе оточують тільки вологість старих стін і запах іржавого залізяччя.

Вона витерлася шорстким рушником, одягла нічну сорочку і повернулася до спальні. Малгося вже лежала в ліжку поряд із ведмедиком, Еліза саме дбайливо закутувала її у ковдру. Одна з близнючок розчісувала іншу, а Лідка порпалася у валізці. Тамара підвела голову від книжки і глянула на Ніну.

— Хвилину тому ми мали цікаву дискусію на тему тієї янгольської несподіванки. Малгося вважає, що крилаті виконають три бажання кожного з нас, як у казці, Лідка — що нас тут усіх перетворять на янголяток, Еліза — що станемо місіонерами чи кимось подібним, а близнючки — що достатньою несподіванкою є вже власне канікули, бо вони, бідолашні, раніше нікуди не виїздили. Час і тобі висловити свою думку. У чому, як вважаєш, полягає янгольська несподіванка? Можеш навіть погодитися з кимось із нас. Я, наприклад, за близнючок. Тиждень чи два відпочинку від моєї мачухи цілком мене задовольнить.

Ніна збентежилася. Жодна із цих версій, на її думку, не була переконливою. На роль місіонерки вона не годилася, на роль янгола — тим більше. Три бажання? Якими були б її бажання? Щоби мати нарешті перестала бути смутною, щоби Славек був живий. І нова валізка, бо ж альтруїзм, урешті-решт, має свої межі. Але це була дурня, тільки дитина могла таке вигадати. Янголи — не золоті рибки.

— Я… не знаю.

Розчарована Тамара стенула плечима й повернулася до читання. Ніна залізла під ковдру. Думала. Не про бажання, а про дещо інше.

За мить Тамара всілася на її ліжку. В руці вона все ще тримала книжку — були це, як устигла роздивитися Ніна, до неможливого зачитані пригоди Шерлока Голмса.

— Ну, далі, мала, — сказала Тамара тихо, щоб ніхто більше не почув. — Давай. Адже я бачу, що в твоїй голові щось крутиться.

— Я насправді не знаю, що б то могла бути за несподіванка. Але думала я про дещо інше…

— Про що ж?

— Чому вони обрали саме нас? Ми геть не особливі. Принаймні я, — додала вона чесно. — Я не знаю вас достатньо, але ви також здаєтеся мені швидше… звичайними, якщо без образ.

Тамара з непідробною цікавістю глянула на неї.

— А ти не ідіотка, хоча здаєшся нею, — заявила вона.

Ніна зрозуміла, що це мав бути комплімент, але стало прикро. Тамара це зауважила.

— Ну, не кривися так. Просто коли я побачила тебе за вечерею у тій жахливій дівчачій спідниці, то подумала, що ти ще одна лялька, як та дурна Лідка.

Тамара озирнулася через плече й ще більше стишила голос:

— Жодній із цих курок подібне й на думку не спало, — додала вона, перш ніж приголомшена Ніна встигла відповісти, що всі спідниці, якщо не згадувати кілти, дівчачі просто за визначенням. — Думають, що вони виняткові й аж обсцикаються від щастя. Наче Богу дійсно є діло до десятирічної дівчинки, яка спить із ведмедиком, чи до кремезних близнючок із села.

— Але він таки ними цікавиться? Інакше б нас тут не було.

Тамара стенула плечима.

— Так, здається. Але це вже не моя проблема.

— Тебе воно й насправді не обходить?

— Не дуже, — вона вишкірилася, і ця трохи хуліганська посмішка нагадала Ніні Славека. — От просто із цікавості я, мабуть, хотіла б дізнатися, але якщо не довідаюся, то не перейматимуся. У мене в житті є більші проблеми. Ну й, з іншого боку, чому б мені перейматися? Так чи інакше кривди вони нам не зроблять, еге ж?

— Ти не віриш у янголів? — запитала Ніна нерішуче.

— Вірю, чому ні. Навіщо ти запитуєш?

— Тебе це не хвилює?

— Чому маю хвилюватися? — Тамара демонстративно позіхнула. — Я добра? Може, я не бігаю щодня до костьолу, але також нікому не роблю кривди, тож мені нічого боятися.

— Гашу світло! — гукнула від дверей Еліза. — Якщо кому потрібно буде вночі до туалету, хай візьме гасницю зі столу. Світло не вмикати, бо всіх перебудите.

Тамара повернулася на своє ліжко, а спальня занурилася у темряву. Ніна довго не могла заснути. Під ковдрою було тепло, але як тільки вона вистромляла ногу за межі зігрітого місця, її відразу зустрічав холод жорсткої, свіжонакрохмаленої постелі. Темрява була густою, наче патока, і настільки абсолютною, що Ніна перестала розуміти, де в неї правий, а де лівий бік. Єдиною точкою для орієнтації залишалося тепер вікно, яке вона бачила, якщо зводилася трохи на ліктях й озиралася. Сірий прямокутник, здавалося, плавав у морі темряви — плавав буквально, бо пересувався, коли Ніна дивилася. Тож вона намагалася не дивитися, хоча й знала, що це лише ілюзія. Дощ ущух, і лише вітер усе ще розбивав хвилі об берег, а на монастирські мури кидався, наче велика тварина, що раз у раз сопіла у темряві. Стогін протягу, що ганяв порожніми коридорами, був найпохмурішим і найсамотнішим звуком, який Ніні доводилося колись чути. До цього додавалося ще й похропування дівчаток, які крутилися у ліжках.

«Може, я не бігаю щодня до костьолу, але також нікому не роблю кривди, тож мені боятися нічого», — сказала спокійно Тамара, а Ніна замислилася, чи цього й справді вистачить. Раптом її вразила страшна думка: може, крилаті зібрали їх тут не для того, аби нагородити, а для того, аби покарати?

Але ні, це не мало б жодного сенсу. Може, вони й не були найкращими, але ж не були й найгіршими. Крім того, навіть якщо Ніна, Фліп і Флап, Тамара чи Сташек заслуговували на кару, напевне на неї не заслуговували мала Малгося або набожна Лідка — ну, хіба що вони мали на своєму сумлінні якісь страшенні речі, що здавалося Ніні малоймовірним.

А може, янголи не хочуть нас ані нагородити, ані покарати, а вся справа в чомусь зовсім іншому?

«Так чи інакше, але кривди вони нам не заподіють», — сказала Тамара, а Ніні спало на думку одне просте питання. Звучало воно так: а власне, звідки ми про це знаємо?

Авжеж, ніколи раніше вона не чула, аби янголи заподіяли людині кривду. Але ж про них і знали небагато. Чому вони впали на землю? Чому саме на терени Польщі й чому зараз? Чи мали вони якісь плани, а якщо мали, то які саме?

Ніна усвідомила, що, власне, все, що вона чула про крилатих, це виключно домисли людей, які ними опікувалися. Мати її, наприклад, стверджувала, що янголи були послані Богом, щоби врятувати поляків від чуми комунізму, але, направду, якось вони нічого в цьому напрямку не зробили. Навпаки, це їх доводилося рятувати.

Рятувати… Ніна пригадала історії, що вона терпляче компонувала з обмовок, які їй доводилося чути. Янголів на світанку витягають з будинків люди, які приїздять на чорних машинах; янголів відвозять на допити — побитих і приголомшених. Камери, де вони стоять по кісточки в крижаній воді, тортури. Янголи не хворіли, але біль відчували так само, як люди. Пізніше чи раніше визнавали все. Що їхні дії шкодять польській державі, що змовилися з американськими імперіалістами, а найперше, що насправді вони геть не янголи, бо ж Бога не існує. Більшість потім зникала, наче каміння, кинуте у воду, але деяким влаштовували показові процеси й потім розстрілювали.

Ніна відчула сором, що хоча б на мить змогла запідозрити янголів у поганих намірах, і мовчки попросила в Бога пробачення. Була маловірною — і саме в цьому полягала її найбільша проблема. Насправді, раптом усвідомила дівчинка із неприємним відчуттям у шлунку, характером вона більше нагадувала батька-скептика, а не матір. «Хочу вірити, — якось сказав тато, — але що я можу зробити, якщо досі маю сумніви?» Ніна також мала сумніви і не могла утриматися від того, аби ставити питання; утім, вирішила, що боротиметься із цією своєю рисою. Де-де, а в монастирі, поряд із янголом, це має вийти.

Вона прикрила очі, занурюючись у приємні фантазії про саму себе, якою вона стане за кілька днів. Ніна, яка гаряче молиться і знаходить у собі незнані досі безодні християнської доброчинності й послушенства; Ніна в костьолі співає із натхненним обличчям. А потім слова янгола: «Більшою буде радість на небі від одного грішника, що кається, ніж від дев’яноста дев’ятьох праведників, що їм не треба покаяння».

Вона вже засинала, заколисана цими приємними думками, коли з напівсну її вирвало бурмотіння і неголосні стогони. Якусь із дівчат, схоже, мучив кошмар. Ніна намагалася це ігнорувати, але не могла — кому б не наснилося щось погане, вона борсалася у ліжку, наче в гарячці.

Малгося, це мусить бути Малгося. Ніна вже зрозуміла, звідки долинають ці звуки. Дитина аж плакала уві сні.

Що там Еліза? Нехай би прокинулася і заспокоїла малу, вона ж нею найбільше опікується. Ніна інстинктів опікуна не мала. Оскільки у неї був молодший брат, люди очікували, що їй сподобається займатися дітьми, але ці очікування вона ігнорувала. Авжеж, за братом доглядала добре, але це зовсім не означало, що мала бажання гратися зі шмаркачами або пестити їх.

Давай, Елізо, прокидайся.

Але, схоже, старша дівчина спала наче мертва. Ніна не могла більше витримувати, тож устала, намацала капці й, простягнувши руки, наче сліпець, рушила в той бік, де, як сподівалася, стоїть столик із гасницею. Темрява здавалася ще густішою й ворожішою. Ніна уявляла, що в цій темряві причаївся хтось, хто от-от схопить її за кісточку. Або що пальці її натраплять на нерухоме холодне обличчя.

Але натрапила вона тільки коліном на столик, мало не скинувши лампу. Вилаялася, намацала сірники й запалила один. Далі пішло легше. Із гасницею у руці підійшла до ліжка Малгосі. Дитина все ще стогнала, на її чолі виступили краплі поту.

— Прокинься, прошу, — вона схопила дівчинку за плече. Раптом на неї упало неочікуване, страшне відчуття дежавю, бо нещодавно так само вона шарпала Славека. — Чуєш, уставай!

— Не дозволяй йому вранці йти до саду, — промовила Малгося.

— Що? — Ніна нахилилася, але дівчинка потрохи затихла. Наче потрусивши за плече, Ніна прогнала її поганий сон. Або наче жодного кошмару не було, а Ніні здалося.

Але ж їй не здалося?

Малгося спала спокійно, рівно дихаючи напіввідкритим ротом. Ніна ще хвилинку думала, чи не розбудити дівчинку і чи не покликати на допомогу пані Целіну, бо спогад про те, що сталося зі Славеком, був надто сильним. Але ж це не мало жодного сенсу. Дитині просто наснилося щось неприємне, із ким не буває.

Вона повернулася до ліжка і заплющила очі.

Прокинулася, коли за вікном уже посірішало. Котра могла бути година? Напевне досить рано, бо в монастирі ще всі спали; щонайменше, вона не чула жодної вранішньої колотнечі.

Не дозволяй йому вранці йти до саду.

Кому вона мала не дозволити? І чи це прохання насправді було спрямовано до неї? І що, власне, означало оте «вранці»? Так можна назвати і світанок, і пізнішу годину.

Ніна ще деякий час крутилася під ковдрою, аж поки не зрозуміла, що вже не засне. Тож поспіхом вдягнула такі холодні речі, що здавалося, начебто вони мокрі, і через задні двері вийшла до саду.

Не дощило, але водою, здавалося, був просякнутий цілий світ. Волога висіла в повітрі, з дерев скрапувала вода, черевики відривалися від землі з голосним плямканням. Небо було затягнене хмарами, а внизу, під ногами Ніни, лежало озеро, ніби вкрите густим і білим, наче сметана, туманом. На щастя, туман не досягав невисокого пагорбу, на якому ріс сад, — тут лише де-не-де лежали сиві пасма, схожі на павутиння. Ніна вирішила обійти монастир і подивитися на нього при денному світлі. Монастир був великою неоготичною брилою, що й досі зберігала красу, хоча її вже й почав надгризати зуб часу. Південне крило завалилося чи під впливом старості, чи, може, тому, що впала на нього якась випадкова бомба. У цих руїнах видно було фрагменти побілених стін, утоптаний у багнюку вапняний пил запорошував траву аж до берега затягнутого імлою озера. Ніна спритно перескочила через щось, що скидалося на рештки однієї з веж. Інша частина саду справляла добре враження, хоча грядки заросли хвощем, а плодові дерева здичавіли. І все ж дівчина не могла не визнати, що сад цілком красивий — похмурий у своїй занедбаності, але красивий. І тут вона побачила в північному крилі те, через що по ній поповзли дрижаки.

То була купа засохлих дубів, приземкуватих і покручених, наче старі руки. Сплутані гілки створювали зміїний клубок, в якому не можна було розпізнати, де закінчується одне дерево й починається інше, до того ж їхні стовбури обплітали здерев’янілі безлисті ліани з великими — із палець — і гострими, наче бритви, шипами. Усе разом викликало жах: чорне на тлі сірого неба, мертве, але чомусь дуже страшне. Ці дуби оточувало коло порожньої землі: не росло там ані стебелини трави чи бур’яну. Тільки де-не-де лежало кілька почорнілих засохлих листочків. Наче ґрунт у тому місці виявився отруєним, наче мусило тут померти все, що переступило невидимий кордон. Ніна підійшла ближче. На голій землі чітко виднілися відбитки ніг, що вели просто в чорну гущавину, наїжачену шипами.

Не дозволяй йому вранці йти до саду.

Ніна обійшла цю групу, тримаючись краю кола, а коли знову опинилася на тому місці, де стояла перед тим, хтось крикнув за її спиною:

— Гей, ти! Повертайся додому!

Вона озирнулася, більше здивована, ніж обурена. Від монастиря наближався Адам, червоний від гніву, з нечесаним волоссям, що робило його схожим на мініатюрну версію розгніваного Шопена. Взуття і штани його були забруднені білим вапняним пилом.

— Чуєш, що кажу? Додому!

— Так можеш до пса свого звертатися, — сказала Ніна. — Я схожа на собаку?

Мить вони мірялися поглядами. Дівчина виграла.

— Не можна виходити назовні, — стиснув губи Адам.

— Правда? І хто так сказав?

— Я сказав. Повертайся усередину.

— Повернуся, якщо гарно попросиш, — посміхнулася вона. Це було нерозумно, але принесло їй хоча б якесь задоволення.

— ПРОШУ, — процідив хлопець крізь зуби.

Вирішивши, що цього їй вистачить, Ніна проігнорувала сарказм і пішла до дверей, бо не могла ж стирчати на цьому холоді вічно, та й мала вже повертатися.

За сніданком вони довідалися, що Сташек зник.