Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна дізнається відповідь на всі питання, за винятком найважливішого

— Ти знав, правда? — запитала Ніна звинувачувальним тоном. — Від самого початку знав, що ми звідси не зуміємо вибратися.

— Я підозрював, — зморено визнав янгол.

Після повернення близнючок минуло кілька годин, і вже починало потроху сутеніти. За цей час Маріуш і Тамара, підмовлені Елізою, намагалися дістатися до містечка пішки, а Яцек спробував — досить ризиковано — переплисти озеро. Це нічого не дало, всі троє повернулися хвилин за двадцять.

— Це чари, — заявив Яцек, коли виліз мокрий на берег. — Якийсь час усе здавалося звичайним. Я плив до Маркотів, а потім якимось дивом почав від них віддалятися. От просто наче мене щось тягнуло назад, поки не опинився тут знову. І що сильніше я махав руками й ногами, то більше тягнуло.

— У нас було щось схоже, — сказав Маріуш. — Неважливо, яку дорогу ми обирали — раніше чи пізніше поверталися до монастиря.

Тим часом Ніна кинулася шукати янгола, який десь подівся після повернення близнючок. Знайшла його тільки зараз — він сидів самотньо на березі озера.

— Ти можеш принести склянку води? — запитав крилатий.

— А ти відповіси на всі мої питання?

Він глянув з іронією.

— Я так розумію, якщо не відповім, то й води не отримаю?

Дівчинка відчула себе нетямою: янгол стільки витерпів, а вона намагається його шантажувати.

— Ні. Зрозуміло, що ні. Зачекай хвилину.

Вона побігла до монастиря, а потім пішла в кімнату з каміном. Там сиділи всі, зібравшись навколо столика, на якому стояв глечик гарячого чаю. Підвечірку не було, і схоже, не буде й вечері, але це нікого не обходило. Малгося, зморившись плакати, заснула на плечі в Елізи, близнючки обіймали одна одну, а Лідка тихим, монотонним голосом промовляла рожанець[29]. Це мусило діяти на нерви Артурові, бо коли Ніна увійшла, хлопець саме зірвався з крісла.

— Та заткнися ти нарешті! — гарикнув він, а потім спрямував злі очі на Ніну. — Це ти нас у це затягнула, тож тепер витягай.

Тамара незадоволено покрутила головою, Яцек здригнувся, усе ще дивлячись на кружку, яку тримав у руці. Усі мали бліді, спотворені страхом обличчя, на щоках багатьох виднілися сліди сліз. Пані Целіна лежала на ковдрі в кутку кімнати, поряд стирчав Хуберт, наче вірний пес на сторожі. Дивно, але інші уперто намагалися не дивитися у той бік, немов привид смерті, що літав над нещасною жінкою, був заразним.

— Я знайшла янгола, — сказала Ніна.

— Чудово, — голос Артура стікав отрутою. — Тоді нехай він нас звідси витягає. Мені все одно, хто з вас це зробить.

— Він не знає, як звідси вибратися.

— І яка тоді нам від нього користь?

— Може, ми завдяки йому довідаємося про те, що зможе нам допомогти, — Ніна підійшла до столика й наповнила кружку чаєм. — Скажу йому, щоби прийшов сюди, і тоді ми всі поговоримо.

— Ти, певно, з глузду з’їхала, — накинувся Артур. — Дивлячись на ту паскудну морду, я ригати хочу! Бажаєш із ним балакати, то балакай, але подалі від мене.

— Артур має рацію, — підтримала хлопця Еліза. — Він лякає Малгосю.

Ніна із сумнівом поглянула на дівчинку, яка спала. Що з того, що янгол бридкий? Адже це не його провина. І якщо вона зуміла призвичаїтися до вигляду його обличчя, то й іншим це вдасться, хай тільки спробують.

Утім, Ніна не мала ані часу, ані бажання сваритися. Просто взяла другу кружку чаю і пробігла поглядом по всіх, хто зібрався у кімнаті.

— Хтось іде зі мною?

— Я піду, — встала Тамара.

— І я, — Яцек також підвівся.

До них приєдналися близнючки та Маріуш. Еліза вирішила залишитися з Малгосею, яка боялася янгола, а Лідка воліла промовляти рожанець (Ніна підозрювала, що потворність янгола руйнує поняття Лідки про посланців Небес, і тому дівчина не хоче бачити крилатого). Артур, схоже, охоче пішов би з ними. Цікавість аж палила його, але він вирішив, що отак змінювати свою думку якось по-ідіотськи, тож залишився у кімнаті.

— Хуберте? — Ніна глянула на зіщуленого в кутку хлопця, який тріпнув головою, відкидаючи волосся, що падало йому на очі. Він рухався невпевнено, напружено, пов’язка на його руці просякла кров’ю, а в напружених м’язах обличчя відчувалося страждання. Не тільки пані Целіні була потрібна допомога лікаря.

Дівчинка зітхнула.

Янгол чекав там, де вона його залишила. Ніна присіла поряд і подала йому кружку.

— Гарячий, обережно, — сказала вона.

Крилатий подякував легким кивком. Молодь усілася на траву, сонце заходило за їхньою спиною, залишаючи на воді червону смугу.

— Хто ви такі? — запитала Кароліна. — Якщо насправді.

— Як тебе звати? — одночасно з нею озвався Яцек.

— І на яке запитання мені відповідати спочатку?

— Ім’я, — вирішила Ніна. — Ми мусимо тебе якось називати.

— Моє справжнє ім’я ви все одно не зумієте вимовити. А оте янгольське я завжди вважав винятково дурнуватим. Тому можете називати мене як захочете.

— Може, Чарек? — запропонував Маріуш. — Мій дідусь мав пса, якого так звали.

— Василь? — запропонувала Тамара.

Близнючки були за Юліуша, який чомусь здавався їм дуже романтичним, а Яцек, не розуміючи чому, вигадав Амадея.

— Квазімодо, — вирвалося у Ніни.

Запала незручна тиша. Тамара трохи посунулася.

— Може, все ж якось по-іншому…

Янгол махнув рукою.

— Можна й так, хоча я волів би мати ім’я того, хто скінчив не так погано, — янгол відпив чаю, а потім глянув на здивовану Ніну. — Ти забула, що я вмію читати думки?

— Хто ви такі? — запитала Кароліна.

— Раса міжзоряних мандрівників, я ж говорив. Коли подорожуємо крізь космічну пустку, не маємо форми, але якщо десь осідаємо, набуваємо певної форми, яку вже не можемо змінити. У цьому світі ми обрали подобу красивих істот із крилами, бо прочитали у ваших розумах, кому ви довіряєте. Більшість людей — ідіоти. Без образ.

Яцек почервонів.

— Ти, знаєш, не дуже янгольський…

— Ми пристосовуємося до потреб людей. Вони очікують, що ми говоритимемо про Бога й чесноти, тож ми так і робимо. Я від цього одвик, бо від мене подібного вже досить давно ніхто не очікує. Та й мені зараз далеко до янгольської краси, — Квазімодо гірко посміхнувся.

— Люди уявляють янголів досить по-різному, — розважливо промовила Тамара. — Дехто думає, що це такі пухкі дітлахи, що літають у повітрі… Виходить, десь є янголи у формі товстих немовлят із крильцями?

— Сподіваюся, що ніде поблизу їх нема, — здригнувся Квазімодо.

— А магія? — нахмурилася Ніна. — Світ змінюється, а ми стали чарувати — це все ваша робота?

Крилатий кивнув.

— Проблема полягає у тому, що не будь-яке місце для нас підхоже. Щоби жити, нам потрібно те, що ви називаєте магією: тільки оточені нею, ми почуваємося добре. Ваш світ для нас надто раціональний, але ми постановили тут осісти, бо вирішили, що зможемо його змінити.

— І для цього вам знадобилася Маура Левицька? — Ніна завагалася. Нові елементи головоломки вкладалися на свої місця. Хуберт, який розповідав, як одного вечора побачив свою матір в оточенні янголів, картини Маури…

— Я помилялася, — сказала вона. — Я раніше думала, що Маура зустрічала тих дивних істот, яких вона малювала, але це неправда. Вона їх вигадала.

— Звідки ти знаєш? — Яцек миттєво втратив інтерес до янгола й глянув на Ніну.

— Бо раніше ніхто, крім Маури, цих істот не бачив, а потім раптом їх почали бачити всі. Я, Малгося, Кароліна, навіть Тамара помітила щось в озері. Єдиним поясненням є те, що цих істот раніше не існувало й жили вони лише в уяві Маури, а янголи… янголи якимось чином витягнули з її голови картини магічних Маркотів і втілили у життя. Це не картини постали на основі світу, а навпаки — світ було створено на підставі образів. Так? — вона глянула на янгола, який лише кивнув.

— Ми могли змінити світ відповідно до наших уявлень, але тоді люди пережили б шок, бо раптом опинилися б у цілковито чужому оточенні, — сказав він, помовчавши. — Тому ми використали ваших художників, поетів, митців. Маура була однією з них. Ми вирішили, що світ, створений уявою когось із вашого виду, ви сприйматимете легше.

— От дякуємо, — пирхнула Тамара, а Маріуш забурчав:

— А хто взагалі вам дозволив переінакшувати наш світ?

— Ніхто, — визнав крилатий. — Але, боюся, що ви із цим нічого не вдієте. Процес розпочався, і жодна людина не зуміє його зупинити.

Тамара вже відкрила було рота, аби щось сказати, але Ніна стиснула її плече: зараз не час на чвари.

— А магія? — запитала вона поспішно. — Чи кожен уміє чарувати?

— По-різному. Магія, принаймні тутешня, це проблема інстинкту. Раціональне мислення заважає нею користуватися. Що менш людина логічна й розсудлива, то більше в неї шансів навчитися чарувати.

— І тому в нашій групі чари спочатку почали вдаватися Малгосі й Тимеку, бо вони наймолодші й через це мислять найменш раціонально?

Квазімодо захихотів.

— Зважаючи на твою логіку, я не став би пророкувати тобі магічну кар’єру.

— Зараз, зачекайте, — втрутився Яцек. — Ти сказав «тутешня магія», так? Чи це значить, що існує якась інша?

— Існує кільканадцять різновидів, бо кожен з тих митців, яких ми використали, бачив світ по-своєму. Наприклад, в одному містечку в Бещадах…

— Бещади залишимо на потім, — відрізала Ніна. — Тепер скажи, навіщо вам Обраний?

— Щоби битися з Ворогом, для чого ж іще? — побачивши розгублені обличчя, Квазімодо зітхнув. — Добре, почну спочатку. Колись давно ми жили в одному світі з расою, яку назвали Супротивниками. Ми з ними воювали. Тривало це довго, як за вашим відліком — тисячі років. Періоди миру ставали все коротшими, в битвах гинули мільйони осіб. У тому протистоянні ми стікали кров’ю, аж врешті, побачивши, що іншого виходу немає, представники обох сторін вирішили укласти мир на досить дивних умовах. Отож, спільними зусиллями вдалося накласти на обидві раси сильні чари, завдяки яким Супротивники не можуть бачити, чути або відчувати нас, а ми не можемо бачити, чути й відчувати їх. Розумієте, до чого я веду?

Ніна прикрила очі.

«Це третій випадок, — мовила сусідка. — Тіло знайшли поблизу від дороги».

А потім Ніна і Славек у потягу, хлопець підіймає погляд над газетою…

«Загинув ще один янгол, — говорить він. — Його знайшли на узбіччі дороги десь під Закопане. Вигляд мав жахливий — тільки по обличчю можна було зрозуміти, що він — не людина».

Дівчина розплющила очі.

— Це тому, що їм вдалося зламати ті чари, а вам — ні?

По губах Квазімодо пробігла усмішка, сповнена поваги.

— Отож-бо. Звісно, й ми намагалися зламати чари, але зуміли осягнути тільки те, що з якоїсь причини ми відчуваємо, коли неподалік помирає Супротивник. Трохи не те, так? Це нас не рятує від переслідувань. Супротивники знаходять нас усюди, де їм вдається, і безжально знищують. Мерзотні істоти. Порівняно з ними комуністи — групка невинних дітлахів, які тільки й можуть, що відривати мухам крильця. Коли ми з’явилися у вашому світі, то знали, що раніше чи пізніше Супротивники дістануться і сюди, а тому ми вирішили підготуватися.

— Вони вже тут, — Ніна підвела на Квазімодо очі. — Ці янголи, які гинули останнім часом… Скалічені… Це була робота не УБ, а Супротивників, чи не так? А ви хочете, щоби Обраний убивав ваших ворогів, бо він може їх бачити?

— Обрані, бо їх більше, ніж один. Хлопець, із яким ти познайомилася у потягу, не один.

— «Більше» — це скільки? — зацікавився Маріуш.

— Наскільки я знаю, кілька. Небагато, бо й Супротивники не численні. Вони мають над нами перевагу, тому їм немає потреби атакувати великою групою. Слизькі мерзотники, які замість відкритого бою воліють підсилати таємних убивць. Ми знали, що вони прийдуть, тому, щойно приземлившись, янголи, які були серед нас найобдарованішими, почали шукати потрібних дітей.

— Це яких? — здавалося, що Геля ледь встигала за думкою янгола.

— Дітей, яких ми легко б змінили за допомогою магії. Додати їм відваги, сили й такого іншого. І також вроди. Хоча саме це було винятково дурнуватим, але хтось із нас вирішив, що раз люди уявляють справжнього героя чарівним, то наші Обрані теж такими будуть. Недозрілою людиною легше маніпулювати, але не з кожною дитиною це можна зробити однаково легко. Проблема в тому, що янгол, який зробив зі Славека Обраного, помер до того, як устиг переказати решті, кого саме він обрав. Ні, янгола вбив не Супротивник, він загинув від рук УБ. Це й називають іронією долі, еге ж? Він був одним із наймогутніших, але не зумів протистояти кулі з пістолета, яка влучила в череп. А ми лише з його нотаток довідалися, що цей янгол мав тринадцятеро кандидатів.

— І ви вирішили зібрати в одному місці всіх тринадцятьох — там, де один із них зуміє здолати Супротивника, хоче цього чи ні, — підказала Ніна удавано спокійним тоном. — А інших ви заздалегідь зарахували в можливі втрати.

— Не я, — Квазімодо похмуро дивився на озеро. — Я не маю із цим нічого спільного. Якби це залежало від мене, тут би не було ані мене, ані вас.

— Бо ти — принада?

— Бо я — принада. Бачте, Супротивники ніколи не відступають. Якщо жертва вирветься з їхніх лап, то вони зроблять усе, аби її дістати. А я зумів втекти від одного з них. Він поламав мені всі кістки і знівечив половину обличчя, але все ж якимось дивом я зумів вирватися. Добрі люди знайшли мене в полі під Краковом і відвезли до шпиталю. Я лежав там як невідома жертва нападу, бо нікому не спало на думку, що я можу виявитися янголом. Я ж був таким знівеченим, — янгол трохи скривився. — Лікар не здогадався. Навіть коли дослідження почали показувати дивні речі, він волів вірити, що обладнання шпиталю зіпсувалося. Не міг погодитися, що я маю щось спільне з тими чарівними сяючими істотами, які пробуджували в ньому захват. А я там отримав трохи спокою. От тільки потім мене знайшов Азкіель і привіз сюди. Як розумієте, я не дуже міг опиратися.

— Але чому Супротивник ховається у Диявольському Колі? — Маріуша мучило це питання. — Чому він не може ходити ні по чому живому?

— Бо Маура так це вигадала, — Квазімодо стенув плечима. — Тут панують правила гри, вигадані Маурою Левицькою, і ми всі їм підкорюємося. Я, ви, навіть Супротивник. Я готовий закластися, що Маура як митець уявляла погані речі подібно до цього шматка спустошеної землі. Наприклад, що там мешкає сам диявол, який жере дітей, і таке інше. А Супротивник увійшов у роль того диявола, бо не має іншого виходу.

— Чому він не має виходу?

— Відтоді, як ми почали змінювати світ, події у Маркотах і навколо них відбуваються відповідно до фантазій Маури. І в цій реальності щось подібне до Супротивника відсутнє. Тут є місце для янголів, авжеж, саме тому ми обрали Мауру поміж іншими. Але тут немає місця для підступного злодія з космосу. Тож Супротивник мусив набути форми чогось такого, що могла уявити Маура.

— І він обрав диявола.

— І він обрав диявола, — криво посміхнувся крилатий. — Досить схоже?

— Ви нас використали, — сказала Ніна, похитавши головою. Дивно, але вона навіть не могла гніватися. Може, була надто змученою і переляканою. У животі відчувала тупу пульсацію, наче її хтось ударив, голос тремтів, але вона не плакала. Поряд стискали кулаки Тамара й Маріуш, до Яцека, схоже, також дійшло, що насправді відбулося. Тільки близнючки все ще здавалися приголомшеними. — Люди вам довіряли, а ви всіх нас використали. Хто ми для вас? Гарматне м’ясо? Як ви могли? Ви нікого з нас не запитали про те, чи ми хочемо битися з якоюсь там потворою… І Малгося. Як вам узагалі спало на думку наразити на небезпеку таку дитину?

— Визнаю, ми також винні. Не думали, що Супротивник з’явиться настільки швидко, вважали, що маємо ще кілька років, протягом яких Обраний подорослішає.

— То ви не добрі, а погані? — Яцек недовірливо дивився на янгола.

На обличчі Квазімодо з’явилося невдоволення.

— Не розчаровуйте мене, бо я вже почав вважати вас досить розумними дітьми. Ми ані погані, ані добрі. Ми просто хочемо вижити, як і всі.

— За наш кошт, — додала Ніна.

— Якщо ти хочеш так вважати, то що ж. І хоча мені імпонує твій прагматизм, але те, про що ти зараз думаєш, навряд чи вдасться.

Дівчинка витримала його погляд.

— Про що ти думаєш, Ніно? — запитав Яцек.

— Про те, аби кинути мене на пожирання Супротивнику, якщо вже йому потрібен я, а не ви, — ввічливо пояснив Квазімодо. — Непогана думка, але, на жаль, нерезультативна. Бар’єр не зникне, поки Супротивника не буде переможено, а вбити його зможе тільки один із вас.

— Ти вже раз мені збрехав.

— Так, але тепер я кажу правду. Зрештою, подумай сама. Азкіелю не потрібна моя смерть — якби це було так, то мене давно б кинули в Коло. Ні, він хоче, аби Супротивник вийшов, і щоби ви його вбили.

— Це Азкіель побудував цей бар’єр? Щоби затримати нас в одному з Бестією місці? Щоби примусити нас битися?

— Авжеж.

— Але ж ми не можемо! — крикнула Ніна, на що Геля вибухнула раптовим плачем. — Обраний мертвий, я ж говорила тобі.

— Трохи запізно, аби переконувати Азкіеля, тобі не здається?

— Тре’ до лісу втьокати, тама Бестія нас не знайді, — нервово запропонувала Кароліна.

— І оселимося там до кінця життя? — пирхнула Тамара. — Самі, без їжі, без даху над головою?

— Бар’єр зникне після смерті Бестії, — пояснив Квазімодо. — Азкіель, безумовно, мерзотник, але йому немає потреби, аби ви загинули від голоду чи від чогось іншого. Відпустить вас, коли вб’єте Бестію.

— А якщо ми нічого не зробимо? — Ніна стисла губи.

— Бар’єр не стримає Бестію назавжди, — янгол стенув плечима. — Можете чекати, чи не вдасться їй пробитися, але це займе трохи часу.

— А до того часу ми й справді помремо з голоду, або вона всіх нас позжирає для розваги, — додала за нього дівчинка.

Янгол не став протестувати.

— Може, люди з містечка якось зуміють нас витягнути, — Маріуш завагався. У його голосі бракувало переконаності.

— Ти мусиш нам допомогти, — тим часом напирав Яцек. — Ти знаєш Бестію, адже вона походить з твого світу. Мусить бути якийсь спосіб.

— Я її не знаю. Супротивники — такі само, як і ми, в кожному світі набувають іншої форми й підпорядковуються іншим законам. Я уявлення не маю, який вигляд та форма має тут чи як її можна вбити.

— Але ж ти нам все одно допоможеш, правда? — хлопець наморщив лоба, решта дітей дивилася на крилатого з надією. — Ну, знаєш, у битві.

— Я тієї Бестії, як ви її називаєте, навіть не бачу, — пояснював Квазімодо терпляче. — Ніяк не зумію вам допомогти. У моєму товаристві ви будете в небезпеці, бо вона ж полює на мене.

Тільки тепер вони допетрали, що янгол їм НАСПРАВДІ не допоможе жодним чином. Крилатий уже говорив про це, але всі на щось сподівалися — врешті-решт, Квазімодо був, як і Бестія, магічною істотою, а ще був дорослим, а вони, діти, звикли, що саме дорослі говорять їм, що треба робити.

Ніна прикрила очі. Іронія долі. Знали відповіді на всі питання, крім найважливішого — як перемогти Бестію?

— Яка ж з тебе користь? — Маріуш сплюнув на землю.

Тамара все ще стискала кулаки, в її примружених очах виднілася лють.

— Я у будь-якому випадку за те, аби кинути його Бестії на пожирання, — сказала дівчина. — Навіть якщо це не допоможе, то принаймні не зашкодить.

— Ходімо, — Ніна підхопила подругу під лікоть. — Мусимо повертатися до інших і подумати, як бути далі.

У кімнаті з каміном їх привітав шепіт молитов Лідки й похмурі обличчя Елізи, Хуберта й Артура.

— І що? — запитав Фліп. — Уже знаєте, як нас звідси витягнути?

— Знаємо, — сказала Ніна. — Достатньо буде вбити Бестію.

Після чого, уникаючи питань, вона підійшла до Хуберта. За її спиною закипіло.

— Як вона? — Ніна присіла поряд із пані Целіною.

— А якою здається? — Хуберт трохи скривив губи.

— Не може бути настільки погано, — вона не розумілася у медицині, але за логікою при серйозних ранах важливими були перші години. Якщо жінка досі не стекла кров’ю, то це їй, мабуть, вже не загрожувало. З іншого боку, Ніна мусила визнати, що опікунка має поганий вигляд — дихала неглибоко, була все ще непритомною, а її шкіра залишалася блідою, холодною і липкою від поту.

— А ти як почуваєшся?

— Зі мною усе нормально, — хлопець сміливо збрехав.

— Заспокойтеся! — кричала тим часом Тамара. — Так, я знаю, крилатий — мерзотник, і сама б охоче його віддухопелила. Але зараз нам треба думати, що робити з Бестією.

— Маємо трохи часу, — додав Яцек, до якого вже потроху повертався оптимізм. — Поки Сташека й Тимека замкнено, нам нічого не загрожує.

Артур нецензурно вилаявся, інші щось пробурмотіли з сумнівом.

Хуберт зі смутком тряхнув головою.

— Ми, може, й маємо час, — сказав він. — Але пані Целіна — ні. Вона помре, Ніно, якщо швидко не довезти її до шпиталю.

— Побачиш, усе буде добре, — вона поплескала хлопця по плечу, відчуваючи себе при цьому брехухою. Хуберт, на щастя, не дивився їй в очі.

Вона встала й пішла по чай.

— Ми повинні молитися, — саме говорила Лідка. — Якщо підемо дорогою з молитвою на устах, то бар’єр розступиться, і ми зуміємо повернутися додому.

— Я в житті не чув більшої дурості, — прокоментував Артур.

Лідка почервоніла й продовжила промовляти здравиці.

— Я ж просив тебе заткнутися! — крикнув хлопець, вириваючи рожанець з її рук. Намистини розсипалися по підлозі й покотилися із веселим стукотом, наче зернятка гороху.

— Облиш її, Артуре, — сказала за мить Еліза. — Вона боїться, як і всі ми.

— Я не боюся, — сказав похмуро хлопець. — Я лише хочу, аби ми залишалися при здоровому глузді.

— Добре, тоді, мислячи розсудливо, що ти пропонуєш? — запитала Ніна.

— Напитися, — захихотіла Тамара. — У підвалі, може, знайдеться якесь вино.

Артур мовчав, схоже, не знаючи, що сказати. Проблеми його позбавив Яцек.

— Якщо ми маємо ще тут лишитися, то мусимо перевірити, скільки в нас їжі, а потім поділити її на раціони і з’їсти спершу те, що псується найшвидше.

Це була перша розумна пропозиція.

— А ще наші сили, — додала Ніна. — Краще відразу зізнаємося, хто що може. Магія може знадобитися нам у боротьбі з Бестією.

— Я нічого не вмію, — буркнув Яцек.

— Може, вмієш, тільки цього ще не знаєш, — втішила його Ніна. — А ви?

Близнючки, як і Малгося, уміли робити так, щоб легкі предмети літали в повітрі, але жодна з них не володіла цими здібностями настільки, щоби вважати їх зброєю. Хуберт і Артур силою волі підсилювали вогонь, а Лідка заявила, що її молитва має велику силу, та до цього твердження Ніна поставилася скептично.

Маріуш похвалився, що до нього прилітають дикі птахи.

— Але, — додав він відразу, — я справді не можу бути в цьому впевнений. Якось увечері мені вдалося прикликати зграю дроздів, але може, це й випадково трапилося.

Ніна кивнула. У цьому, власне, й полягала проблема із силами: вони проявлялися так рідко, що діти навіть не мали шансу, аби добряче їх протестувати.

Утім, найцікавішим виявилося уміння Гелі, яка стверджувала, що може контролювати погоду.

— Могу зробіч дош чи туман, альбо таке там. Але іно надвечір, у ранок чи…

— Коли дощить, — закінчила Ніна. — Хочеш сказати, що вмієш прикликати дощ, але тобі для цього дощ і потрібен?

Хтось тихо засміявся, а Геля зі злістю глянула на Ніну.

— Піду я краще до комори — перевірити припаси, — Еліза погасила суперечку, що саме зароджувалася. — Яцеку, підеш зі мною? За нагоди можемо зробити якогось їдла.

Вони повернулися через півгодини, несучи тарілку зі скибками хліба із сметаною і цукром. Ніна вважала, що тут нема голодних, але хліб зник на диво швидко. Після вечері Еліза й близнючки заходилися наводити лад — при свічках, бо світло пропало, — а Маріуш приніс дрова, щоби розпалити камін.

Ніна підійшла до Яцека.

— Ти випадково не знаєш азбуку Морзе? — запитала дівчинка.

— Авжеж, знаю. А що?

— Я подумала, що скоро вже стемніє, то ми можемо спробувати світлом передати сигнал SOS.

— Вважаєш, що пані Стефанія зуміє проїхати крізь бар’єр?

— Ні, що ти. Якби вона могла, то давно вже була б тут, — Ніна ані на мить не сумнівалася у старшій жінці. — Але, може, ми зуміємо коротко сказати їй, що з нами відбувається.

— Добре, спробуємо, — Яцек загорівся новою ідеєю.

До них доєдналася Тамара, й утрьох вони вийшли з кімнати, а тоді вирушили на другий поверх, прихопивши по дорозі ще й ліхтар з дівчачої спальні. Яцек, коли його побачив, лише ствердно мугикнув.

— Непоганий, світло буде видно аж на іншому березі.

На другому поверсі Тамара відразу повернула до кімнати пані Целіни, а Ніна невпевнено зупинилася.

— Ми не могли б… передавати сигнал з іншого місця?

— А навіщо з іншого? — здивувалася Тамара. — Тут чисто й немає куряви. Ой, не будь такою вразливою. Пані Целіна не мала б нічого проти.

Ніна не була настільки впевненою — заходити в цю кімнату зараз, коли її власниця лежить поверхом нижче і, можливо, помирає, здавалося ненормальним. Утім, вона не сказала нічого.

У спальні пані Целіни панувала гнітюча атмосфера запустіння. Від згаслого каміна віяло холодом, світло ліхтаря виловило з темряви на столі розгорнуту книжку, в якій стирчала закладка, зроблена із засушеного маку. В повітрі відчувався ледь чутний запах парфумів. «Наче та, яка тут жила, недавно просто вийшла звідси, щоби вже ніколи не повернутися, — подумала Ніна, здригнувшись, а потім вилаяла себе: — Не будь вразливою».

Тим часом Яцек встановив ліхтар на підвіконня і відкрив вікно. На другому боці озера чорною формою на тлі зоряного неба вимальовувалися Маркоти. Містечко було темним, у жодному вікні не горіло світло, як учора і протягом кількох останніх ночей.

— Що я повинен передавати? — запитав хлопець.

— Можеш почати з простого SOS, — запропонувала Ніна.

Яцек підняв ліхтар до вікна. Три короткі блиски, три довгі й знову три короткі.

Вони чекали, напружено вдивляючись у протилежний берег, але нічого не відбувалося.

Яцек дав сигнал ще раз, а потім ще. Ніна обійняла себе руками. Літня ніч була теплою, але дівчинка тремтіла. «Прошу, — повторяла вона подумки. — Прошу, пані Стефаніє, відгукніться. Я хочу лише знати, чи нічого не сталося».

— Може, в них там немає ліхтаря? — запитав Яцек. — А якщо їм вимкнули світло, то тепер вони не в змозі передати сигнал.

— Пані Стефанія напевне про щось подібне подумала, — відповіла Ніна. Але навіть у її голосі з’явився сумнів. А якщо хлопець має рацію? Їй спало на думку, що насправді вона зовсім не знає, чи відома старшій жінці азбука Морзе. Може, вона розпізнавала тільки один-єдиний найпопулярніший сигнал: SOS.

Але вони не мали іншого виходу, як тільки продовжувати. І врешті їхню терплячість було винагороджено. В одному з темних вікон блиснуло світло.

— Гляньте! — крикнув Яцек.

— Не радій ще. Може, це зовсім не пані Стефанія, — зупинила його Тамара.

— Це мусить бути вона! Гляньте, вона передає повідомлення…

І справді, світло гасло, а потім загоралося у коротких і довгих відблисках.

— Що вона говорить? — питала зацікавлено Ніна. — У неї усе гаразд?

— Чекайте… не так швидко… о рани Божі, я заплутався, — Яцек застогнав. — Я знаю азбуку Морзе, але…

— Теоретично. Ми знаємо, — закінчила Тамара.

— Попроси пані Стефанію, аби вона передавала повільніше, — запропонувала Ніна.

— Ага, а ви знайдіть папірець і щось для записів.

Обидві дівчини кинулися до столу, але Тамара була швидшою. Із тріумфом вона подала Яцекові папірець із зошита й олівець. Хлопець поклав папірець на підвіконня й при світлі ліхтаря почав записувати послідовності букв.

— Там пані Стефанія і професор Хельман, який запитує, що з Тамарою…

— Мій батько? — здивувалася дівчина. — Ніно, ти викликала мого батька?

— Ну-у-у… так. Ти гніваєшся?

Тамара зітхнула.

— Ні, мабуть, ні, — вона відвернулася від Яцека. — Скажи татові, що в мене все гаразд.

— Говорять, що не можуть доїхати до монастиря, — проінформував за мить Яцек.

— Скажи їм про бар’єр. І про те, що ми вийдемо звідси, коли переможемо Бестію.

— Це останнє краще не казати, — буркнула Тамара. — А то у тата станеться серцевий напад.

Розмова світлом тривала якийсь час, раптом у певний момент Яцек нахмурився.

— Не розумію… Вона говорить, що до Маркотів приїхала… армія?

— Армія? — не розуміючи, повторила Ніна.

— УВАГА — ДИВНІ — ПОДІЇ — ВИКЛИКАНО — АРМІЮ, — прочитав по літерах Яцек. — Це, мабуть, означає, що приїхало військо, щоби розібратися, що відбувається у Маркотах. Не розумію, чому нам бути обережними? Це ж, мабуть, добре, що армія приїхала? Може, вони зможуть пробитися крізь бар’єр?

— Не будь ідіотом! — гарикнула Тамара. — Знаєш, що військові зроблять з бандою дітлахів із магічними здібностями? Позачиняють нас у лабораторіях і почнуть тестувати.

— Або розріжуть, аби побачити, що в нас усередині — чи не відмінне від звичайних людей, — похмуро додала Ніна. — Це вже не кажучи про те, що нас допитуватимуть хоча б тому, що ми приятелювали з янголом. А нам усім відомо, як воно: бути на допиті в армії.

— Я не знаю, — запротестував Яцек.

— Битимуть тебе, — заявила Тамара. — І обливатимуть холодною водою. І світитимуть в очі різким світлом. Вистачить?

— І ще ти ніколи не повернешся додому, — додала Ніна.

— Ви що, серйозно? — хлопець тріпнув головою.

— Майже, — Ніна вирішила бути чесною. — Може, нас би й відпустили за якийсь час. І, можливо, ми б тоді ще залишалися у доброму стані; у більш-менш доброму.

— Гаразд, тоді ми подумаємо, як оминути армію, коли бар’єр зникне.

— Якщо бар’єр зникне, — буркнула Ніна. — Так чи інакше, зараз наша найбільша проблема — це Бестія. Про армію ми подумаємо потім.

Тамара та Яцек погодилися, кивнувши головами.

Тієї ж миті в коридорі почулися швидкі кроки. Ніна здригнулася, бо такий поспіх не обіцяв нічого доброго.

— Кей єсти? — голос належав одній з близнючок. — Ніно? Яцеку? Тамаро?

— Тут, — хлопець відчинив двері, і Кароліна підійшла до них зі свічкою у руках.

— Йдімо наниз, Артур хче Лідку затовкти.

— Що? — очі Яцека стали, наче блюдця. Ніна за його плечима тихо застогнала.

— Хче йі затовкти, — повторила дівчина. — Дерся, шо Лідка єст той диябол, шо в деревах сидить. Х’дімо, поки нема біди.

Вони побігли, а Кароліна хаотично пояснювала, що сталося. Ніна з тих пояснень зрозуміла лише, що, коли вони були на другому поверсі, у дверях кімнати з’явилася Лідка, одягнена як для виходу, із валізкою в одній руці й сумкою — в іншій.

— Доведу вам, що завдяки молитві можна перетнути бар’єр, — заявила дівчина. — От побачите. Якщо хтось бажає, то може йти зі мною.

І тоді Артур знову розлютився. Пхнув дівчину, поваливши її на підлогу, сумка Лідки розкрилася, з неї повипадали різні речі. Хлопець нахилився, щось підняв, а потім…

— Ано цілком звар’яв, — закінчила, посапуючи, Кароліна.

Вони увірвалися у кімнату, коли Артур боровся з Хубертом. Малгося плакала, решта молоді роздивлялася Лідку, яка зіщулилася на підлозі й намагалася витерти кров, що лилася з розбитого носа. Її руки й обличчя були вимазані червоним, ліве око вже зникало під набряком.

Ніну зачепило, що ніхто не намагався їй допомогти. Тільки Хуберт робив спроби стримати Артура.

— Що тут відбувається? — запитала вона, але питання її потонуло в голосному плачі Малгосі й репетуваннях хлопця, який усе ще намагався вирватися.

— Досить! — Тамара, як виявилося, мала куди міцніший голос: від його звуку Малгося перестала нарешті рюмсати, а Артур завмер.

— Я хочу врятувати ваші шкури! — сказав він зі злістю. — Бо ви лише балакати можете. Пусти, кретине! — він нарешті вивільнився з рук Хуберта, вдихнув повітря, а потім підняв із землі невеличку картку.

— Що тут відбувається? — запитала Ніна.

— Лідка — це демон, — заявив Маріуш. — Вона хоче усіх нас повбивати, тож ми мусимо порішити її першими.

Геля кивнула, Еліза, здається, сумнівалася, але й вона не мала наміру захищати Лідку.

— Про що ви говорите? — голос Ніни небезпечно наблизився до межі істерики.

— Дивися, — Артур сунув їй у руку картку, яка виявилася шкільним квитком. — Ти говорила, що хтось тут є не тим, за кого себе видає, так? І що серед нас ховається демон. Ну так ось він, маєте.

— Та ви схибнулися! — крикнула вона розпачливо. — Це не так. Я ніколи…

— Дивися, — з натиском повторив Артур.

Вона глянула на посвідчення. Ім’я і прізвище співпадали: Лідія Ґалік, але на фото був хтось абсолютно інший.

Факт — та особа нагадувала Лідку, вони обидві мали однакову овальну форму обличчя, схожі риси й ідентичні зачіски, але дівчинка-підліток на шкільному посвідченні була куди менш вродливою, здавалося, що на фото — її бридкіша сестра. Те, що в Лідці викликало захоплення, в іншій дівчині видавалося звичайним. У неї було безбарвне обличчя, позбавлене гармонії і того невловимого, що й створює красу.

— Хто це? — здивована Ніна перевела погляд з посвідчення на Лідку й назад.

— Я, — хлипнула та, все ще лежачи на підлозі. — Присягаюся! На цьому фото — я!

— Яким дивом… — у голові Ніни щось блиснуло, думка була далекою, хоча важливою, у цьому дівчинка була переконана. — Яким дивом ти можеш на фото мати такий вигляд, а в житті — інакший?

— Може, в неї хороший макіяж, — сказав Артур, але цей жарт нікого не розвеселив.

Ніна схилилася і подала Лідці носову хусточку. Дівчина почала витирати кров.

— Як це можливо?

— Не знаю! Це сталося в нічному потягу, коли я їхала до Маркотів. Я… все життя була бридкою, дуже хотіла бути гарною й постійно про це молилася, і тоді… тоді Бог до мене прислухався й обдарував милістю. Просто… я пішла ввечері в туалет у вагоні, щоб умитися перед сном, глянула в дзеркало й… побачила, що стала вродливою. Насправді! Я не брешу вам. Я так сильно боялася, що якось уранці прокинуся і знову буду такою, як раніше. Не могла в це повірити, й тільки потім зрозуміла, що Бог хоче, щоби я цю свою вроду йому віддала. І тоді…

— Ти нас кретинами вважаєш? — презирливо кинув Артур.

— Це й справді звучить по-ідіотськи, — додала Еліза. — Навіть магія не може робити таких чудес. І навіщо Богу давати вроду саме тобі?

— Це правда, — голос Лідки був змучений, але сповнений емоцій. З носа дівчини надувалися криваві бульбашки, але вона не мала наміру ані на крок відступати від своєї версії. — Можете мені не вірити…

— Я тобі вірю, — сказала Ніна, здивувавшись цьому навіть сама.

— Ще одна кретинка, — пирхнув Артур.

— Ніно, це ж неможливо, — втрутилася Тамара, промовляючи лагідно, наче звертаючись до божевільної.

— Заткніться! — Ніна закрила вуха долонями. — Дайте мені хвилинку подумати!

— Але… — цього разу відізвався Яцек.

— Тихо! Я думаю.

Дивно, але більше ніхто не одізвався, що пізніше — значно пізніше, коли Ніна вже мала час подумати про таку дурню — наповнило дівчинку певною гордістю. Може, її не дуже любили в монастирі, але принаймні шанували її розумові здібності.

Лідка, яка з гидкого каченяти перетворилася на приголомшливу красуню.

Яцек, який ще недавно бив посуд у Сільвії, Яцек зі своїми «теоретичними знаннями» й браком практики, які дивним чином суперечили його спритності. Чому хлопець із такими вмілими пальцями ніколи не намагався збудувати годівнички для птахів, якщо ними цікавився? Чому не записався у гарцери, якщо прагнув цього?

Яцек, який, схоже, краще почувався у компанії дівчат. І це було характерною рисою усіх товстих, незграбних хлопців, з яких сміялися товариші…

Тамара, відважна й безстрашна Тамара, з якою раніше не траплялося нічого цікавого.

Еліза, яка — якщо вірити чесній Гелі — після приїзду до монастиря заявляла спочатку, що не любить опікуватися дітьми й хворими, змінила свою думку на сто вісімдесят градусів.

І Тимек, чарівний Тимек, який міг переконати будь-кого, що дощ, який ллється з неба, означає чудову погоду, і про якого його власна мати сказала: «Ніхто йому не вірив».

І це враження, що в монастирі кожен щось приховує… авжеж, йшлося про магію, але й не тільки про неї.

Вона зітхнула. «З якого це часу ти така мудра?» — запитала Тамара тиждень тому (рани Божі, як же давно це було), на що Ніна відповіла: «Десь тридцять шість годин», навіть не розуміючи, що вона влучила в ціль.

— Я хочу вас про дещо запитати, — сказала вона повільно. — Тільки обіцяйте, що не брехатимете.

— Питай, — кинула Тамара спокійно. Решта відповіла більш-менш охочими кивками. Артур стиснув рота, але не відізвався.

— Чи… зараз, коли це було… тиждень тому, у вівторок пізнім вечором нічого у вас не змінилося?

Усі мовчали. Схоже, що ніхто не хотів говорити першим.

— Тамаро?

На мить здавалося, що дівчина нічого не відповість, але нарешті вона перемогла себе й подивилася на присутніх з викликом.

— Ви всі вважаєте, що я відважна, так? Але так було не завжди. Більшість мого життя я була страшенною боягузкою. Мене все лякало: павуки, темрява, собаки, навіть швидка їзда в машині. А коли я мала відізватися до когось чужого, то починала труситися і пітніти. Трагедія, ага. Але я тримала обличчя. Що більше я була наляканою, то більшого крутька із себе вдавала, нехай би всередині я вся тряслася. А того вечора, це було відразу після приїзду в Маркоти, наче… все, що я тільки вдавала, стало правдою, розумієте? Раптом я відчула, що мені діла немає до того, що люди можуть з мене сміятися, і я вже не боялася говорити вголос те, про що думаю. Не боялася вже нічого.

Ніна подякувала їй кивком.

— Яцеку?

— Я був тюхтієм, ага? — хлопець почервонів. — Звичайним товстим тюхтієм, який може перечепитися на рівній дорозі й б’є посуд, а коли грає у футбол, то не потрапляє по м’ячу. А потім… це змінилося. Щоправда, я й досі товстий, але раптом виявилося, що я також несамовито спритний, наче мої м’язи самі знають, що робити. Я навіть не маю ні про що думати.

— Елізо?

Найстарша дівчина стенула плечима.

— Раніше я не любила займатися дітьми, але тепер люблю. Що в цьому дивного? Люди змінюються.

— Гелю?

— Давнєй я не знала, шо тре’ завше гварить правду, а тераз знаю.

— Кароліно?

Друга з близнючок безпорадно покачала головою.

— Ти раптом відчула себе дорослою, правильно? — допомогла їй Ніна. — Наче за кілька хвилин ти перестала бути дитиною й постаршала на кілька років. Це, мабуть, здалося тобі страшенно дивним?

— Звикла, — буркнула Кароліна.

— Артуре?

— Здогадайся, якщо така мудра.

— Добре, я готова закластися, що ти не завжди був швидким. А Маріуш не завжди мав таку силу.

— І що з усього цього випливає? — пирхнув худий хлопець.

— Те, що тиждень тому, у вівторок увечері, помер Славек — хлопець, який був саме таким, яким повинен бути Обраний: вродливим, відважним, сильним, спритним, швидким, правдивим, уважним до інших й обдарованим силою переконувати, а також надто зрілим, як на свій вік.

— А ми наче успадкували ці риси після його смерті? — Тамара першою відважилася сказати вголос те, про що всі інші вже подумали.

— Так, мабуть, так. Маєте інше пояснення?

— І мені дісталася відвага? А Лідці — його неземна врода?

— Авжеж.

— Пощастило, — буркнула Тамара.

— Ну, не знаю, коли повернеться додому, то її і рідна мати не впізнає, — розсудливо запротестував Яцек, через що Тамара трохи розвеселилася.

— А я дуже сильний, — повільно сказав Маріуш, після чого повторив, насолоджуючись кожним словом. — Дуже сильний.

— Якщо ти хочеш, аби це прозвучало скромно, то спробуй знову, — пирхнула Ніна.

— А ти, Ніно, — примружився Артур, — тепер розумна?

— Розумною я була й раніше, — обурилася дівчинка. — Тепер я порозумнішала.

Утім, вона розуміла, що це не повна правда. Давня Ніна не була нерозумною, але їй бракувало… спостережливості. Так, мабуть, це правильне слово. Ніна і тиждень тому вміла вигадувати різні речі, але вона б ніколи в житті не звернула увагу, наприклад, на обсипані білим пилом черевики Хуберта — навіть якби вони їй упали на голову.

— І що це нам дає? — Артур і далі залишався скептичним. — Моя швидкість і сила Маріуша можуть стати в нагоді у битві з Бестією, але як має допомогти те, що вона, — він вказав на Лідку, яка все ще сиділа на підлозі, — вродлива, а Геля мовить правду?

— Не знаю, — визнала Ніна. — Певно навіть янголи не могли передбачити, що станеться щось схоже. Так мені здається. Вони також не повністю контролюють усі ці магічні зміни. Квазімодо мені сказав.

— Квазімодо? — здивувалася Еліза.

— Янгол, так я його назвала, бо…

— Давай не про це, — роздратувався Артур. — Ми тільки язиками плещемо й залишаємося там, де й були, й досі ні на гріш не маємо ідей, як із цього вибратися.

Із цим довелося погодитися.

У скло задзвонили перші краплі дощу. Усі раптом замовкли, неспокійно переглядаючись. Нарешті, Маріуш першим вийшов із заціпеніння і підкинув поліно в камін, а Еліза допомогла встати Лідці.

— Вибач, — сказала Еліза. — Я на мить справді повірила, що ти демон. Через це все в нас, певно, в головах перемішалося. Якби я трохи подумала, то зрозуміла б, що це дурня. Ходімо, допоможу тобі вмитися.

Близнючки пішли на кухню і повернулися із кружками, до половини наповненими какао.

— Решта молока, тре’ пити, бо скисне, — заявила Геля.

Через хвилину в кімнату зайшла Лідка, вже вмита і у свіжій блузці. Губи мала припухлі, навколо ока розливався великий криваво-фіолетовий синець. Дівчина всілася біля каміна, обхопила коліна руками. Артур поводився так, наче нічого не трапилося, а вона навіть не дивилася у його бік.

Ніна всілася поряд.

— Усе нормально?

— Так, дякую, — обличчя Лідки засвітилося. — Я уже вибачила Артурові.

— Маю надію, що на тобі не залишиться жодних шрамів…

— Це не має значення. Бог подарував мені вроду, і, якщо захоче в мене її відібрати, я з радістю віддам цю красу.

— Ну, якщо чесно, то красу ти маєш не від Бога, а від прибульців із космосу. Вірніше, безпосередньо від Славека.

— Янголи — божі створіння. Як би ти їх не назвала, вони є частиною Його плану.

Ніна не вірила, що Бог десь там, у глибинах космосу, створив расу дивних істот, аби одного дня ця дівчина стала гарною, а інша — розумною. Це було… надто ексцентрично, як на її смак. Хоча, може, вона трохи Лідці й заздрила: тепер їхня подруга-красуня чи не єдина з них зберігала спокій. Схоже, довіра до молитви непогано охороняла її від страху.

Пані Целіна на мить отямилася, а Хуберт скористався цим, щоби її напоїти. Жінка розкашлялася. Її очі, завеликі на блідому обличчі, запали, руки стискали рукав хлопця так, як потопленник хапається за мотузку.

Ніна відвела погляд.

Як сказав Яцек, їжі в них було достатньо, аби прожити три-чотири дні та, може, навіть тиждень, якщо заощаджуватимуть (хоча Ніна не вірила, що будуть). «Тиждень», — подумала вона. Їй у голові не вміщувалося, що вони можуть залишитися у монастирі так довго. Для пані Целіни це означатиме вірну смерть, а для Хуберта — можливе зараження й ампутацію.

Хай його!

Еліза запропонувала зіграти в щось, але жоден не мав бажання. Близнючки принесли ковдри зі спальні й розклали їх перед каміном, Малгося дрімала, скрутившись у кріслі. Пробило одинадцяту, але ніхто не мав бажання першим іти до спалень. Разом вони почувалися у безпеці — принаймні частково.

Ніна вдивлялася у вогонь, розхитуючись. Вона була зморена, але заснути не могла.

Пів на дванадцяту.

Близнючки перешіптувалися, Яцек крадькома хрумкав кубиками цукру, а Артур та Маріуш сиділи із похмурими обличчями, намагаючись не дивитися один на одного.

Дванадцята.

Лідка нарешті перестала молитися, Тамара знову повернулася до тієї само сторінки зачитаного детектива, який вона намагалася читати. Еліза встала й запитала, чи не хоче хтось чаю, але їй ніхто не відповів.

Маріуш підкидав у вогонь дрова.

«Час духів», — подумала Ніна, і майже тієї самої миті в коридорі залунали кроки.

Обличчя відразу витягнулися від страху, в очах блиснула паніка. Малгося прокинулася і притулилася до Елізи, яка турботливо її обійняла.

Усі вдивлялися у двері, наче загіпнотизовані, поглядом, яким курка могла б вдивлятися у змію, що вповзає до кошика.

Двері скрипнули, і на порозі став Квазімодо.

Ніна мало не розсміялася від полегшення, але серйозне обличчя янгола не обіцяло нічого доброго.

Крилатий обвів поглядом тих, хто зібрався у кімнаті.

— Ви говорили, що замкнули хлопців, яких отримала Бестія, так?

— Сташека і Тимека, так, — відповіла Тамара, бо ніхто інший не квапився відізватися. — Вони в підвалі, а що?

— Тоді хто ж ходить монастирем?

— Що? — очі дівчини стали круглими, наче денця стаканів.

— Я бачив двох хлопців: один великий і товстий, а інший — малий і худий. Це ж вони?

Тамара приголомшено кивнула.

— Хтось їх випустив? — запитала здивовано Еліза, а Яцек першим подумав про те, що було найважливішим.

— Ми мусимо пильнувати, щоби вони не подовжили стежку!

Тамара підхопилася і вискочила з кімнати, за нею побігли Артур і Маріуш, а за мить вагання — і Яцек. Ніна не ворухнулася. Її огорнуло відчуття безпорадності. Тільки зіщулилася, стискаючи кулаки й повторюючи пошепки: «Прошу, прошу». Притому вона не знала, кого просити і про що. Щоби стежка лишалася незакінченою? Щоби хтось прибув їй на допомогу? Щоб усе це виявилося тільки поганим сном, від якого можна прокинутися?

Тамара з хлопцями повернулася через кілька хвилин. Ніні не знадобилося навіть питати — достатньо було побачити їхні обличчя.

Сташек і Тимек продовжили стежку аж до Кола.

Це означало, що Бестія може будь-якої миті увійти в монастир.