Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, в якому приходить несподівана гроза, Малгосі ніхто не вірить, а Ніна розкриває секрет підвалу

Після обіду загуркотіла гроза, а в їдальні різко стемніло ще до того, як Еліза та її помічниці встигли зібрати тарілки. Ніна підбігла до вікна. Сонце зникло за чорною хмарою, що клубочилася і була схожа на шкіру, здерту з гігантського вовка. Поверхня озера зморщилася, трава й квіти гнулися до землі, наче по саду йшов невидимий велетень і розгортав їх ногами. Вітер зі стогоном ударив у шибки, а потім усе на мить стихло й завмерло.

— Оце вам і хороша погода, — озвалася з-за спини Ніни Тамара.

Небо прорізала блискавка, а за мить загуркотів грім. Полетіли важкі краплі, в саду миттю утворилися калюжі, а в них лопалися брудні бульбашки повітря. Вітер рвав листя і гнав до берега спінені, збиті хвилі. Далекий ліс розчинився за сірою заслоною дощу.

Ніна трохи відсунулася — зі щілин у вікні тягнуло холодом і вологою, що осідала на щоках.

— За такої погоди, вважаю, ви маєте залишатися у монастирі, — сказала пані Целіна трохи стурбовано.

— Але ж що пані каже! — миттєво запротестував Тимек. — Погода чудова, лише трохи накрапує дощик.

А Ніна відразу зрозуміла, що хлопець має рацію, адже нічого такого не сталося, просто легка мжичка, та й годі. Сонце ось-ось готове засяяти знову…

Здавалося, що пані Целіна готова була погодитися, але в ту ж мить вітер кинув у вікно чергову порцію дощу, і жінка отямилася.

— Я хочу, щоби ви залишалися на місці, — плеснула вона в долоні. — Як вам ідея, аби ми скористалися грозою як нагодою краще познайомитися? Може, перейдемо до кімнати з каміном і спільно пограємо в якусь гру?

Авторитет пані Целіни таки подіяв, бо молодь — щоправда, не дуже охоче — пішла до вказаного приміщення, де Ремігіуш, наче передбачивши ситуацію шостим відчуттям, саме розводив вогонь у каміні. Кімнату швидко наповнило приємне тепло. Чоловік пробурмотів слова, які за бажання можна було б вважати прощанням, і вийшов. Дощ усе барабанив у шибки, молодь неспокійно крутилася у кріслах і на підлозі.

— Пропоную таку гру, — пані Целіна обвела поглядом зібрання. — Кожен із нас щось розповість про себе, а потім інші ставитимуть йому питання. Так ми зможемо більше одне про одного дізнатися. Як вам така ідея?

На знак згоди у відповідь прозвучало не дуже радісне бурчання.

— Хто перший? Адаме?

«Ну ясно, хто ж інший», — подумалося Ніні. Було схоже, що вони не вирвуться з кімнати, принаймні найближчим часом, а тому не матимуть можливості пошукати ключ. Якби вдалося хоча б хвилинку поговорити з Тамарою…

Старша дівчина, схоже, думала про те саме, бо кивнула Ніні. Обидві обережно зсунулися до найтемнішого й найвіддаленішого кутка кімнати. Через кілька секунд до них приєднався і Яцек.

— Адам бере ключ у кімнаті пані Целіни, — прошепотіла Тамара.

— Значить, ключ йому дає вона? — нахмурився Яцек.

— Ні, він сам його бере. Бачила, як він увійшов до кімнати пані Целіни, коли її там не було, і вийшов із ключем.

— Може, вона йому це дозволила, — пробурмотів хлопець.

— Може… — в голосі Тамари було чути сумнів.

Тим часом Адам вийшов у центр кімнати. До запалих грудей тулив ту саму велику книжку в полотняній палітурці, яку читав пополудні, на його щоках розквітнув рум’янець, чому посприяло тепло з каміна. Чорне, наче крила крука, волосся дивно контрастувало з синіми очима, а також із бровами й віями, які були такими світлими, що здавалися вигорілими.

— Я люблю поезію, — сказав він, міряючи всіх зухвалим поглядом, наче хотів додати: нормально, смійтеся, я все одно маю вас у дупі.

Ніна напружила зір і з деякими труднощами, але прочитала назву на томі, який тримав хлопець, — це були вибрані твори Словацького[17].

— Я ж казала, що він несповна розуму, — буркнула Тамара.

Ніна була схильна погодитися. Сама вона читала найрізноманітніші речі: готичні романи вісімнадцятого століття, книжки з історії мистецтва, з психології і культурології, а колись навіть, через брак чогось кращого, порадник «100 порад, як приготувати консерви на зиму», але добровільне читання Словацького було чимось надто дивним.

— Мене особливо цікавлять романтики, — додав Адам уже просто так, а Ніна тихенько захихотіла, бо хлопець із цим своїм аристократичним носом, широко розставленими красивими очима та блідою шкірою з плямами нездорового рум’янця на щоках був дійсно дуже схожий на поета, який страждає на сухоти. «От тільки поети, мабуть, мали кращий характер», — подумала вона.

— Дякую, — посміхнулася пані Целіна. — Хтось має якісь питання до Адама?

Ніхто не мав, тож вона поспішила поставити власне.

— Ким ти будеш, коли виростеш?

— Буду тим, ким захоче мене зробити Бог, — відповів він, дивлячись в обличчя пані Целіни з вірнопідданим, собачим обожнюванням, від якого ставало недобре. — Я готовий прийняти все, що він для мене приготував.

«Підлабузник-святоша», — подумала Ніна, а Тамара нахилилася до її вуха:

— Може, те, що пожерло Сташека, пожере також і Адама? Як вважаєш, є шанс?

— Нам би довелося тому «чомусь» доплатити, — відповіла Ніна, не встигнувши навіть подумати.

Тамара захихотіла, а Ніна раптом зніяковіла. Якщо зі Сташеком і справді сталося щось погане, то це не тема для жартів.

Адам повернувся на своє місце. На середину кімнати вийшов Артур.

— А щодо ключа, — Яцек продовжив попередню тему, — то нам треба просто увійти в кімнату пані Целіни й узяти його, так?

— Ага, — кивнула Тамара.

— А де він там? У якійсь шухляді?

— Цього я не знаю, — дівчина стенула плечима. — Адже крізь стіни я не бачу. Знаю лише, що Адам увійшов до тієї кімнати без ключа, а вийшов з ним.

— Звідки ти знаєш, що він увійшов без ключа? Може, мав його в кишені?

— Ключ такий великий і важкий, що, запхай він його у штани, було б помітно, — пояснила Ніна, а Тамара задоволено глянула на Яцека.

— Саме так, дурнику.

Місце Артура зайняв Маріуш, а потім Лідка. Ніна почала нервуватися. Не виносила таких публічних виступів, їй відразу ставало недобре. Що скаже, коли настане її черга? Могла б згадати, що планує вивчати історію мистецтва. Це було правдою, але пані Целіна може почати розпитувати про мрії. Артура й Маріуша питала… А про що мріє Ніна? Про те, що уявляє, як плаває по морях із піратами, краще не говорити. Знала, що це прозвучало б по-дитячому і що потім усі б з неї сміялися. Може, сказати, що хотіла б поїхати до Парижа й оглянути в Луврі картини імпресіоністів? Це також було правдою і звучало значно серйозніше. Ніна любила імпресіоністів, на їхніх картинах світ виглядав наче зачарований.

На середину кімнати вийшла Еліза.

— Я охоче допомагаю іншим, — сказала вона. — У майбутньому я б хотіла працювати санітаркою або вихователькою у дитсадку. Люблю опікуватися хворими й дітьми.

— Ти ж осьочки тілько казала, шо діти тобі на нерви діють, — втрутилася Геля.

Еліза почервоніла.

— Я змінила думку, а що, не можна? Кожен має право.

— Чи хтось має до Елізи якісь питання? — перебила якомога швидше пані Целіна.

Ніна спітніла. Ще кілька осіб, і черга дійде до неї. Вона нервово сковтнула слину. Хотіла б, щоби щось відбулося. Будь-що, тільки б не стояти посередині й не розповідати усім про свої зацікавлення і плани.

Наступною була Геля, яка визнала, що найбільша її мрія — це вийти заміж за сусідського хлопця, мати багато дітей і щоденно — тістечка з кремом.

— Якісь питання?

— Коли в тебе виросли цицьки? — відізвався Артур, а дівчина відповіла, не вагаючись:

— Коли мені виповнилося дванадцять.

Молодь вибухнула сміхом. Нервово захихотіла навіть Ніна, хоча насправді вона була скоріше розлюченою, ніж розвеселеною.

— А що ти зробила… — намагався продовжити хлопець, але пані Целіна, зарум’янившись, різко перервала його:

— Досить. Це зовсім не смішно!

— Я тільки хотів переконатися, чи вона дійсно завжди говорить правду, — Артур вишкірився у капосній посмішці.

Після Гелі встала Кароліна. Заявила, що хотіла б, аби всі в її родині були здоровими, щоби батько перестав пити, а старший брат закінчив навчання (саме про це він і мріяв) і вдало оженився. У майбутньому готова була працювати на фабриці, як її тітка. Також згадувала про свою любов до правдомовної сестри, яку треба захищати.

Кароліна говорила спокійно, обережно добираючи слова, і не жартувала, як дехто до неї. Ніна порівнювала її з Елізою, яка була наче другою після пані Целіни опікункою, — це вона встановлювала чергування на кухні, пильнувала, щоби застеляли ліжка, й лаялася, якщо хтось сідав до столу з брудними руками. Усі її слухалися, навіть Артур, який кривлявся за спиною дівчини, і Маріуш, який виконував доручення з явним небажанням. Елізу поважали, але, незважаючи на свої метикуватість та авторитет, вона була однією з них. Натомість Кароліна здавалася значно старшою, наче була дорослою у тілі чотирнадцятилітки. Це не дуже кидалося у вічі, бо старша з близнючок трималася осторонь і рідко говорила — хіба до сестри — але для Ніни тепер це стало настільки очевидним, що вона дивувалася, чому не зрозуміла цього раніше.

Потім устав Яцек, який почав розповідати про свою мрію вступити до гарцерської дружини. Ніна крадькома витерла долоні об сукню. Дощ періщив за вікном усе дужче, вітер, стогнучи, напирав на фрамуги, що потріскували неспокійно. По склу текла вода, наче хтось стояв назовні й поливав стіну з повних відер. Мабуть, гроза проходила над монастирем, бо громи зливалися з яскравим світлом блискавок. Лампа, що висіла під стелею, то загоралася, то знову гасла, а коли кімната занурювалася у напівморок, блиск полум’я, що танцювало в каміні, відбивався на блідих, наче вирізаних з сірого паперу, обличчях.

— Хочеш піти першою чи бажаєш, щоби першою пішла я?

— Іди ти, — пробурмотіла Ніна, чудово розуміючи, що тільки відкладає те, чого не уникнути, й продовжує муки очікування. «Краще мати це позаду», — подумала вона, але внутрішній боягуз мав іншу думку. Серце її калатало все швидше, а шлунок перетворився на тісний вузол.

— Без проблем, — Тамара посміхнулася тією радісною, відважною посмішкою, яка так сильно нагадувала Ніні Славека. — Я можу говорити довго. Про мою мачуху, наприклад. Їй двадцять років, вона всього на шість років старша за мене й хоче зі мною приятелювати. Ходити по магазинах, приміряючи шмотки та обговорюючи акторів, які грають у якихось дурнуватих мелодрамах. «Я не можу бути твоєю матір’ю, але хочу стати приятелькою», — ось як вона говорить. Уявляєш собі? На останній день народження я отримала від неї чобітки на підборах і помаду.

— Звучить непогано, — пробурмотіла Ніна, згадуючи, як минулої весни вона підмалювала собі губи помадою старшої сестри однієї з однокласниць. У результаті батько мало не спустив з Ніни шкіру, а матір не розмовляла з нею цілий вечір.

Утім, Тамара, схоже, не цікавилася такими речами, бо тільки пирхнула.

— Я її терпіти не можу. Вона дурнувата корова.

Яцек повернувся на своє місце, Тамара встала.

«Нехай щось станеться, — думала Ніна із розпачем. — Хтось міг би раптом втратити свідомість, або ж Ремігіуш чи Сільвія прийшли б до пані Целіни у якійсь важливій справі. Або нехай вітер відчинить вікно…»

Вітер відчинив вікно, яке із гуркотом ударилося об стіну. Мабуть, розбилася шибка, і тієї ж миті згасло світло, тишу між двома ударами грому наповнив високий, сповнений болю крик. Ніна зіщулилася, коли разом із вітром до кімнати вдерся вологий холод.

Тепер уже кричали всі. Пані Целіна запитувала, чи ні з ким нічого не трапилося, хтось почав плакати. Хлопці й дівчата натикалися одне на одного та стукалися об меблі, в напівмороці дощового дня нагадуючи групу тіней у паніці. Скло від розбитого вікна хрустіло під ногами. Урешті, блиснув жовтий пломінчик свічки. За мить, наче через дивну злостивість, загорілася лампа.

Яцек задмухав свічку, яку він тримав у руці, а пані Целіна скрикнула, побачивши, що по лобі Лідки стікає кров.

— Бідолашна! Покажи, я огляну… Дуже болить?

— Треба це перев’язати, — Еліза повністю контролювала ситуацію. — Геля, скоч по аптечку, а ви всі — геть. Тут тепер холодно й повно скла.

Молодь вийшла з кімнати. Згодом усі зібралися у їдальні, де пані Целіна посадила Лідку на стілець і, поки не було аптечки, хусточкою стирала кров. Ніна дивилася на вродливу дівчину із жахом. «Це я зробила? — думала вона. — Я справді відчинила це прокляте вікно й скалічила Лідку? Але ж це неможливо, вікна не відчиняються тому, що хтось так хоче. Це випадок».

Намагаючись про це не думати, Ніна відтягнула вбік Тамару та Яцека.

— Зараз ми маємо шанс, — сказала дівчинка. — Один із нас може пошукати ключа. Пані Целіна буде зайнята Лідкою ще деякий час. А якщо їй спаде на думку піти до кімнати, ті двоє, що залишаться, мусять якось її втримати.

— Я можу вдати, що вивихнув кістку й що мені страшенно боляче, — Яцек застогнав настільки ж завзято, як і фальшиво. — Як вам ідея?

Дівчата подивилися на нього із сумнівом.

— Краще мені лишитися, а котрась із вас піде за ключем, — додав він. — Ну бо… розумієте… Невідомо, де саме він є…

Ніна розуміла. Якщо вже пані Целіна має упіймати когось із рукою у своїй білизні, то краще, щоби тим «когосем» виявилася дівчина.

— Нормально, я піду, — зітхнула Тамара, яка, схоже, також усе зрозуміла.

Вона вислизнула, розминувшись у дверях із Гелею з аптечкою в руках.

— Відсуньтеся, — попросила пані Целіна, коли вони зібралися навколо крісла, де сиділа Лідка. — Вашій подрузі нічого не буде. Це лише невеличка ранка, хоч вона й кривавить. Уже, люба, не переймайся, зараз ми все зробимо.

— Треба її зашити, — відізвався Яцек. — Інакше може залишитися шрам.

Жінка занепокоєно глянула на Лідку, яка сиділа бліда, але дивовижно спокійна. Потім перевела погляд на хлопця.

— Думаєш?.. Можу попросити Ремігіуша, щоби він вивів машину, але не знаю, чи доїдемо ми до лікаря за такої погоди. Крім того…

Вона не завершила, але Ніна знала, що хотіла сказати їхня опікунка. «Краще не привертати до себе увагу», — пригадалися їй слова, які вона почула в перший вечір. Раптом її охопила неприязнь до пані Целіни з тією її обережністю і невпевненістю у собі. А якби з ким що серйозне трапилося? Тоді вона так само лікувала б його в монастирі — замість того, щоби везти до лікаря?

Лідка, схоже, відчула вагання опікунки, бо із зусиллям посміхнулася.

— Не треба зашивати, правда. Саме зростеться. Нічого зі мною не сталося.

— Але шкода, якщо залишиться шрам. У тебе таке чарівне личко.

— Може, янгол міг би допомогти? — запитала Еліза. — Ніні він вилікував руки…

— Не вилікував, а тільки зробив так, що перестало боліти, — уточнила дівчинка. — Ранки залишилися. З іншого боку, відсутність болю це вже щось.

— Не переймайтеся мною, — сказала Лідка на диво лагідно. — Це моя жертва. Не варто морочити Азкіелю голову такою дурістю. Крім того, я із самого початку знала, що це не може тривати вічно.

— Тамара має рацію, — пробурмотів до Ніни Яцек. — Це справжня божевільня.

Тоді в їдальні пролунав різкий, занепокоєний голос Елізи:

— А де Малгося і Тимек?

Усі, як за командою, озирнулися: дійсно, від двох наймолодших не лишилося й сліду.

— Хто бачив їх востаннє? — запитала пані Целіна.

— У кімнаті з каміном вони ще були, — відповіла Еліза. — Пам’ятаю, бо після того, як загорілося світло, я запитувала, чи все з ними добре. Значить, вони мали вийти пізніше, швидше за все, коли ми йшли в їдальню.

— Вважаєш, що могли піти в сад? — у голосі світловолосої опікунки чувся неспокій.

— Можемо перевірити спальні, — запропонував Яцек. — Але навіть якщо вони вийшли з монастиря, немає потреби непокоїтися — вони вже ходили під дощем. Вони загартовані.

Ніна кивала, підтверджуючи, що це правда, але пані Целіна залишалася неспокійною.

— Перевірю, чи немає їх у котрійсь зі спалень, — запропонувала Еліза.

— А я гляну в саду, — Яцек уже біг до дверей, хоча Ніна кидала на нього вбивчі погляди. — Накину щось, хоча ж дощить уже менше.

— Бережися! — ще встигла крикнути йому вслід пані Целіна.

У їдальні залишилася тільки Ніна, близнючки й Лідка, яка сиділа на стільці. Інші розбіглися по монастирю. Ніна чула, як вони кличуть Малгосю і Тимека — голоси були притлумлені товстими стінами і шумом дощу.

— Люба, як ти почуваєшся? — пані Целіна турботливо нахилилася над Лідкою. Перев’язана голова робила дівчину схожою на пораненого солдата. — Краще?

— Уже майже цілком добре. Але я б чогось попила, якщо можна.

— Сходжу на кухню, — Кароліна пішла до дверей, а Геля попрямувала за сестрою. Ніна присунула собі стілець і усілася коло Лідки, пані Целіна зробила те саме. Вони мовчали. В їдальні було холодно, гроза вже пройшла, але дощ усе ще барабанив у вікна.

— Ніно, ти впораєшся тут сама? — пані Целіна встала. — Сходжу до своєї кімнати по светра.

Серце дівчинки в паніці підскочило до горла.

— А я… саме хотіла з вами поговорити… це важливо.

Жінка затрималася.

— Щось сталося, люба?

— Так, я… — ох, як сильно Ніна жалкувала, що тут немає Тамари. Вона б легко упоралася із цією ситуацією. — У мене… мене проблема, а ви говорили, що з будь-яким питанням я можу прийти до вас.

— Так, авжеж, — опікунка посміхнулася, а Ніна, незважаючи на весь свій переляк, зауважила, що жінка куди більше занепокоєна, ніж хотіла це показати. Подумки вона все ще була біля тих, які зникли. — Про що йдеться?

Мить Ніна зважувала, чи не вигадати якусь особисту проблему — наприклад, що вона сумує за батьками чи щось подібне. Втім, інстинкт підказував, що цього не вистачить. Якщо вона скаже щось подібне, пані Целіна просто попросить, щоби Ніна хвилинку почекала, і піде по той светр. Ні, дівчинці треба було щось важливіше, щось таке, через що їхня опікунка забуде про холод, яким тягне від вікон.

— Вважаю, що тут відбувається щось дивне, — випалила вона, не встигши навіть подумати.

Пані Целіна нахмурилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Диявольське Коло… та засохла купа дерев у саду… страшна… І я бачила сліди, які вели до неї всередину, того ранку, коли Сташек зник. І Малгося говорила крізь сон дивні речі… Я боюся! — вибухнула вона, а оскільки говорила цілком щиро, то пані Целіна відразу цим перейнялася.

Опікунка знову всілася і взяла дівчинку за руки. Лідка дивилася на це, прикривши очі, а може, й дрімала на стільці. Так чи інакше, навіть якщо слухала, то не мала наміру відзиватися.

— Заспокойся, люба, й розкажи мені все по черзі.

Ніна зітхнула, а тоді розповіла про сліди, які бачила в Диявольському Колі, про нічні марення Малгосі й про дивні картини Маури Левицької. Про зачинені двері підвалу вона, на щастя, не згадала — стримала її та крихта здорового глузду, яка в неї ще лишилася.

Пані Целіна слухала, Лідка спала. А може, теж слухала? Долоні пані Целіни були холодними, наче лід, і трохи тремтіли.

— Кицю, Сташек точно повернувся додому, пам’ятаєш? Я говорила вам про це. А Малгосі просто час від часу сняться кошмари…

Ніна дивилася у великі блакитні очі симпатичної опікунки. «Вона бреше, — подумала вона з раптовою страшною впевненістю. — Бреше, бо знає, що я маю рацію. І вона налякана».

Десь неподалік пролунав крик. Пані Целіна здригнулася і випустила долоні дівчинки. З коридору долинули тупіт ніг і занепокоєні крики. За мить двері їдальні з гуркотом відчинилися і всередину ввійшла дивна процесія: попереду Артур, за ним Еліза, Яцек, а під кінець — Маріуш, який ніс мокру наскрізь Малгосю. Мокре волосся дівчинки звисало пасмами; обличчя вона притискала до грудей хлопця, а маленькі ручки сильно обіймали його за шию.

Пані Целіна блискавично опинилася поряд із ними.

— Що сталося? Ох, бідося… Вона непритомна? Посадіть її отут… А може, краще покласти у ліжко?

— Вона притомна, але, мабуть, дуже чогось перелякалася, — пояснила Еліза. — Хлопці знайшли її у саду.

— Під старою яблунею, — уточнив Артур. — Зіщулилася там і вила, наче її катували.

— Я її приніс, — додав геть недоречно Маріуш. — Це для мене — раз плюнути. Я сильний.

Він посадив дівчинку на стілець, а пані Целіна відгорнула з її обличчя мокре волосся.

— Глянь на мене, люба, прошу. Ти можеш мені сказати, що сталося? Де Тимек?

Тіло Малгосі здригнулося від короткого сухого плачу, схожого на гикавку. Очі її були великими від переляку й напівпритомними. Коли за мить з’явилися близнючки із тацею, уставленою кружками з чаєм, пані Целіна піднесла одну з них до синіх від холоду губ дівчинки.

— Напийся гарячого, тобі покращає… Уже краще? Бачиш? Не треба так боятися, тобі нічого не загрожує.

Утім, у голосі жінки бракувало переконливості.

Еліза пішла до спальні по ковдру, якою накрила плечі дитини. Малгося потроху заспокоювалася і переставала тремтіти. Відпила ще кілька ковтків чаю, аж врешті її очі проясніли. Вона обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок.

— Я бачила в саду духів, — сказала вона. — Вони вийшли з дерев. А потім забрали Тимека.

У приміщенні запала раптова тиша. Ніна майже відчула, як гусне напруга. Хтось здавлено скрикнув, хтось машинально перехрестився. В очах молоді з’явився страх. Десь далеко загуркотів — як на замовлення — грім.

Першим урвав мовчанку Артур.

— Дурня, — сказав він презирливо. — Вона вигадує. Усі діти брешуть.

— Духів немає, — додала Еліза. — Малгосі, мабуть, щось примарилося.

— Звісно, — пані Целіна посміхнулася із зусиллям. — Духів не існує.

Хтось потягнув Ніну за лікоть. Вона озирнулася і побачила позаду Тамару.

— Ключ у мене, — заявила старша дівчина, а потім глянула на Малгосю. — Я щось пропустила?

— Чимало.

— Вибач, що я тебе залишив, — Яцек підійшов до них, знімаючи військову плащ-палатку. — Ну, знаєш, я хотів допомогти й подумав, що ти сама впораєшся, якщо треба буде затримати пані Целіну.

— Визнай, що ти взагалі не думав, — пирхнула Ніна, але цікавість перемогла гнів. — Що там, власне, сталося?

— Тільки те, про що говорив Артур. Дівчинка сиділа під дощем і страшенно плакала. Ми нічого не могли з неї видушити, навіть рушати з місця не хотіла, тож Маріуш узяв її на руки. Тільки тоді вона щось сказала. Ви дійсно вважаєте, що Тимека забрали духи?

— Духи? — нахмурилася Тамара.

— Ага, — погодилася Ніна. — Духи, які вийшли з дерев. Малгося так говорить.

— Що за дурня. Духів немає.

Яцек кивнув, хоча й не здавався остаточно переконаним, а з його очей усе ще визирав страх. Ніна ж, натомість… вона вже давно вважала, що в монастирі відбувається щось дивне, але… духи? У них вона не вірила відтоді, коли їй виповнилося сім.

Вона глянула на молодь, яка збилася навколо Малгосі. Усі мали приблизно такий вигляд, як у Яцека: з одного боку налякані, з іншого — сповнені сумнівів. Перекрикувалися, і в цьому розгардіяші якось губився голос пані Целіни, яка даремно намагалася заспокоїти підопічних.

Ніна зітхнула, силкуючись зібрати в собі рештки відваги, і глянула на Тамару.

— Ти говорила, що маєш ключа.

— Маю. Був у верхній шухляді столу.

— Хочеш піти до підвалу? — Яцек недовірливо глянув на Ніну. — Зараз? Ти з глузду з’їхала? Коли духи виходять із дерев?

— Але ж у підвалі немає жодних дерев. Крім того, зараз маємо найкращій шанс туди пробратися. У цьому безладі ніхто не помітить нашої відсутності. Йдете?

— Я піду, — Тамара кивнула, і Яцек, трохи провагавшись, зробив те саме.

— Тільки почекайте хвилинку. Може, Малгося ще щось знає, — Ніна підійшла ближче. Але дівчинка більше нічого не сказала, тільки повторювала вкотре, що з дерев вийшли духи й забрали Тимека. Аж врешті розлючена Еліза взяла її за лікоть і підвела зі стільця.

— Забери малу в спальню, щоби вона перевдяглася у сухе, — сказала пані Целіна. — І дай їй що-небудь від застуди. Наприклад, аспірин, не пам’ятаю, де він у нас…

— У кухні, в шафці над зливом, — Еліза знову виказала свою компетентність.

— Так, звісно, — Целіна Сошинська здавалася настільки розгубленою, що Ніні, незважаючи ні на що, стало її шкода. — Дякую тобі, люба.

— А ми пошукаємо Тимека, — заявив Маріуш. — Він мусить бути десь у саду, бо ж духи — це вигадки, еге ж?

Він чекав на підтвердження опікунки, яка, врешті, полегшено із цим погодилася.

— Так, авжеж, Еліза має рацію. Малгосі щось примарилося. Духів не існує.

— Коли що, то Тимека я теж зможу принести. Я будь-кого зможу принести, отакий я сильний! — Маріуш, здається, обрав поганий момент, аби вихвалятися своєю статурою, бо ніхто не зацікавився його словами. Хлопець спохмурнів і незадоволено почалапав за Артуром до дверей. Яцек зробив рух, наче хотів піти слідом, але Ніна схопила його за лікоть.

— Навіть не думай! — гарикнула вона.

— Ну, я ж лише пожартував, — почервонів Яцек.

Пані Целіна обвела поглядом усіх, хто лишився. Здавалося, наче вона когось обирає. Врешті, затрималася на близнючках.

— Ви можете відвести у ліжко Лідку? Вона має трохи відпочити… Нам усім це варто зробити.

— То ми підемо… е-е-е… також відпочити, — заявила Тамара. Але це виявилося зайвим, бо пані Целіна вже не звертала на них уваги. Коли Ніна озирнулася на порозі, то побачила, як світловолоса опікунка самотньо сидить за пустим столом. Обличчя вона ховала в долонях і, здається, плакала.

Відступаючи, Яцек швиденько сунув до кишені одну зі свічок, що стояли на шафці, — в монастирі їх було повно, як і розкиданих усюди коробок із сірниками.

— Як вважаєш, де зараз Адам? — запитав він, коли вони завернули в коридор, що вів до підвальних дверей.

— Не знаю, — Ніна зрозуміла раптом, що уже якийсь час не бачила хлопця. — Він вийшов із вами, коли ви пішли шукати Тимека й Малгосю, але не повертався.

— У саду я його не бачив, — похитав головою Яцек.

— Напевне, сидить у спальні й читає ті свої поезії, — Тамара стенула плечима, а потім додала: — Ви впевнені, що хочете піти до підвалу? Бо здаєтеся переляканими.

Вони зупинилися перед зачиненими на ключ дверима. Ніна нервово сковтнула слину. Так, вона боялася, і Яцек, якщо зважати на його обличчя, також. Тільки Тамара мала спокійний вигляд.

— Як вважаєте, куди зник Тимек? — запитав хлопець.

— Не знаю, — Ніна трусонула каштановою чуприною. — Але якщо він не знайдеться, то, думаю, повернуся додому.

— Боягузи, — пирхнула Тамара, нехай і без презирства й злості. — То як, заходимо?

— Заходимо, — вирішила Ніна, але, перш ніж встигла засунути ключ у шпарину, її зупинив Яцек.

— Почекайте, ми не можемо всі туди увійти. Хтось повинен залишитися біля дверей — про всяк випадок, щоб застерегти інших, якщо з’явиться пані Целіна або Адам.

— Правильно, — неохоче визнала Тамара. — Є добровольці? Я — ні. Я хочу побачити, що там є, у тому підвалі.

— Я також, — цікавість Ніни перемогла страх.

— І я, — схоже, Яцек не хотів здатися менш відважним, ніж дівчата. — Можемо потягнути жереб. Хто витягне найкоротший сірник, той залишиться біля дверей.

— Нормально.

— Згода.

Найкоротший сірник випав Тамарі, яка сприйняла це спокійно, хоча і з кислою міною. Ніна провернула ключ у замку, і двері відчинилися так тихо, наче завіси було недавно змащено. Свічка в руці Яцека затремтіла.

Довгі сходи вели просто в темряву. На щастя, вони були широкими, а сам підвал здавався досить великим. У тісному приміщенні Ніна напевне відразу почала б задихатися.

Спускаючись, вона думала, як це несправедливо, що найкоротший сірник витягнула Тамара. З усієї їхньої трійці саме вона, здається, була найбільш підготовленою, аби піти в похмурий холодний підвал і зіткнутися там із небезпекою. Втім, якщо всі погодилися на жеребкування, то так тому й бути.

Вона перечепилася, але Яцек підтримав її, вхопивши за руку. Пальці у нього були холодні й слизькі від поту, та, незважаючи на це, його дотик додав дівчинці бадьорості. Принаймні не одна вона боялася.

— Усе добре? — запитав хлопець. Пломінчик свічки, тремтячи від нервового дихання, відкидав на стіну неспокійні тіні, знизу не долинало жодного, навіть найменшого звука, але це була тиша не порожнього приміщення, а місця, де хтось чекає, причаївшись, стримуючи дихання.

«Уява, — подумала Ніна. — Бо ж тиша — це, навпаки, добре. Може, тут і справді тільки банки. Візити Адама у підвал не мусять мати нічого спільного з усіма цими дивними подіями, що останнім часом відбуваються у монастирі».

— Нормально, — Ніна зітхнула й неохоче випустила долоню хлопця. — Поспішімо, бо будь-якої миті Адам може піти за ключем.

Сходи скінчилися, перейшовши в коридор з високим зводом. Через кілька кроків ліворуч відкрився вид на півкруглу, широку нішу, яку від решти підвалу відділяли важкі ґрати.

— О рани Божі, вони й справді тут когось закрили… — простогнав, побачивши це, Яцек, але Ніна труснула головою.

— Це просто підвал для вина. Відчуваєш? Ще трохи тут пахне. Оно, там ще одні.

І тоді вони це почули. Тихий звук, наче щось ворухнулося в темряві.

Щось, а може, хтось.

— Гей? — кинула Ніна в пітьму тремтячим голосом. — Тут є хтось?

Тиша, в якій тепер вже явно було чути чиєсь дихання. Вдих, видих, вдих, видих. Наче дихала зібрана в підвалі пітьма.

— Мауро Левицька? Це ти? Прошу, відгукнися.

— Маура? — прошепотів Яцек. — Звідки…

— Ш-ш-ш…

Ніна уявила собі перелякану красиву жінку, яка роками сидить зачинена у вологому й темному льосі. Вона ніколи не бачила Мауру, але жінка була художницею із печаттю божевілля, а це означало романтичну душу, яка, в свою чергу, пов’язувалася із вродою. В усіх прочитаних Ніною романах ув’язнені божевільні жінки завжди були вродливими.

Ну, принаймні спочатку.

— Ми прийшли допомогти, — Ніна перемогла себе й зробила кілька кроків уперед. — Ти не маєш нас боятися.

Поряд нервово пирхнув Яцек. Дівчинка підійшла ближче до другої ніші. Світло свічки падало тепер на міцні ґрати, відлиті з мотивом виноградного листя. І на худу постать, яка за ними сиділа, постать, що повернула обличчя до Ніни та Яцека так, щоби вони бачили її у профіль. І це був дуже красивий профіль, гідний різця Донателло чи й самого Мікеланджело. Порцелянова шкіра, велике темне око, формою схоже на мигдаль, рівна лінія носу й багрянець вуст.

— Пані Левицька? — твереза частина її свідомості підказувала Ніні, що це не може бути Маура. Можливо, та й була надзвичайно вродливою, але зараз, у будь-якому випадку, була би пані середнього віку, а істота, яка сиділа в ніші, мала на вигляд не більше двадцяти років.

— Ти не Маура, — ствердила Ніна факт. — Ти — янгол.

Наче мало було інших дивних подій. Малгося, яка говорить крізь сон, зникнення Сташека, а потім Тимека, кольорова шкарпетка, знайдена в траві… Спогади про події, що відбулися протягом кількох останніх днів, миттєво прокрутилися в голові Ніни. Ні, вона не могла сказати, що вона була заскочена. Замкнений у підвалі янгол цілком вписувався.

Крилатий повернувся до них. Другу частину його обличчя було вкрито руїною шрамів, із наповненим гноєм кратером на місці видертого ока. Ніна скрикнула, Яцек машинально відступив. А янгол підвівся і рушив до ґрат. Цього напружені нерви вже не витримали, і двійко молодих людей кинулися навтьоки.

Ніна майже відразу перечепилася і впала. В останню мить вона зуміла прикрити голову рукою, але біль від падіння все одно вибив дух. Дівчинка вже бачила схиленого над нею янгола, що якимось дивом пройшов крізь замкнені ґрати (а чи насправді їх було замкнено?), вже відчувала його долоні, що стискалися на її шиї.

Нічого такого не відбулося.

— Устань і підійди сюди, — сказав крилатий. У його голосі відчувалося нетерпіння. — Не бійся мене. Я не заподію тобі кривди, та, зрештою, з-за ґрат не маю такого шансу. Я не вмію проходити крізь стіни, хочу лише порозмовляти. Запалити свічку?

— Щ… що?

— Здається, твій приятель зі світлом утік. Я маю свічку, але не знаю, чи ти хочеш, аби я її запалив?

— Запали, прошу, — Ніна нервово сковтнула слину. Краще бачити страшне обличчя, аніж постійно уявляти, як у темряві скалічений янгол відкриває ґрати, а потім підходить усе ближче й ближче, простягнувши перед собою руки.

У темряві заяріло маленьке світло. Дівчинка підвела погляд, намагаючись зосередитися на вродливій половині обличчя янгола.

— Чому тебе тут замкнено? — запитала Ніна.

— Підійди ближче.

Десь високо тихо скрипнули двері й на сходах почулося відлуння кроків.

— Ніно? Ніно, ти там? — це Тамара спускалася у підвал. Ніна відвернулася, не впевнена, чи відповідати подрузі, чи й далі слухати крилатого.

— Підійди сюди, — просичав той нетерпляче. — Хочу сказати тобі дещо важливе, але часу в нас небагато. Ну, давай, адже я тебе не вб’ю.

Його єдине око гіпнотизувало, притягуючи Ніну. Вона обережно зробила крок, а потім другий.

— Ніно, відгукнися! — волала зі сходів Тамара. — Яцек вибіг, говорив про якусь потвору… Ти там?

— Ще ближче.

Ніна майже торкалася чолом ґрат. У неї країлося серце, коли вона дивилася на знищену вроду янгола. Наче бачила втоптану в багнюку квітку або руїни прекрасного колись палацу. Було б краще, якби все його обличчя вкривали шрами: тоді б принаймні ніхто не знав, що крилатий був раніше красивим. Але той, хто його скалічив, залишив один бік незайманим, аби цей контраст між колишньою вродою і теперішньою потворністю вражав ще сильніше. Щоб янгол ніколи не забував, який вигляд він мав. Це було жорстоко, бо Ніна не сумнівалася, що той хтось зробив це навмисне.

— Ніно? — голос Тамари прозвучав уже значно ближче.

Янгол різким рухом простягнув руки крізь ґрати й обхопив зап’ястки Ніни. Дівчинка крикнула і шарпнулася назад, але крилатий тримав міцно. Його долоні стискалися із силою залізних кліщів, наче він хотів поламати їй кістки.

— Світ змінюється, — сказав янгол. — Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на ботах.

Вона крикнула ще раз, і тоді янгол її відпустив. Ніна, заточившись, побігла до вогника свічки, що жеврів на сходах. Над нею, наче підвішене в темряві, виднілося обличчя Тамари.

— Що сталося? Хто там є?

— Ходімо звідси, — видушила Ніна. Зап’ястки її все ще пульсували болем. Вона подумала (абсолютно недоречно, як на цю мить), що їй доведеться носити блузку з довгими рукавами, бо інакше всі побачать синці.

Перед дверима підвалу на них чекав присоромлений і пригнічений Яцек.

— Вибач, — сказав, коли Тамара прокручувала в замку ключ. — Я не мав тебе там залишати, але перелякався…

— Нормально, — пробурмотіла вона, про всяк випадок сідаючи під стіною. Ноги були наче з вати. Тільки тепер вона повністю осягнула весь жах того, що пережила. — Я також хотіла втекти, але перечепилася… Якщо тебе це втішить, на твоєму місці я тебе також залишила б самого.

— Що там було?

— Янгол, — Ніна глянула на свої зап’ястки. На світлій шкірі чітко виднілися пурпурові сліди, які за кілька годин стануть темно-синіми, а в місцях, де янгол увіткнув нігті, виднілися темно-червоні риски. Вона відчула, як підкрадається плач. Не тому, що її лякали синці — їй доводилося забиватися і сильніше, хоч би й минулого літа, коли впала з велосипеда, — а тому, що Ніна співчувала янголу. Дівчинці навіть здалося, що вона розуміє, як сильно страждає крилатий, а він на неї напав.

Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на ботах.

Це не мало сенсу, бо ж Ніна чудово знала, що той пил означає: хтось ходив по руїнах того крила монастиря, яке впало.

— Він, мабуть, божевільний, — додала вона, витираючи очі.

— Заподіяв тобі кривду? — занепокоївся Яцек.

— Нічого серйозного, просто кілька днів будуть синці, — Ніна обережно встала. Її ноги все ще тремтіли, але, на щастя, жахливе враження, що вона от-от гепнеться, зникло.

— Ми тепер знаємо, що пані Целіна чинить правильно, тримаючи янгола в підвалі, еге ж? — сказав Яцек. — Ну, бо якщо вже він божевільний і кидається на людей…

Ніна погодилася, хоча й мала певні сумніви. Може, янгола зачинили не через божевілля, а навпаки: він збожеволів через те, що його закрили? Будь-хто міг втратити здоровий глузд, якби мав сидіти у вологому темному підвалі. Втім, вона визнала, що версія Яцека звучить правдоподібно, а це, в свою чергу, означало, що пані Целіна куди більше гідна довіри, ніж це могло б здатися.

Звісно, якщо Адам брав ключ з її дозволу, а не самовільно.

Ніна зітхнула. Усе це було страшенно складно, аж починала боліти голова. Так чи інакше, але тепер вони мусять подбати про те, щоби ключ повернувся на своє місце.

Віднесла його Тамара, а Ніна та Яцек чатували. У монастирі панувала тиша — може, інші все ще шукали Тимека? Чи, може, вже й відмовилися від пошуків? Ніна уявила похмуру, мовчазну групку молоді. Чи комусь уже спало на думку, що наступним може стати саме він?

— У принципі, це міг бути нещасний випадок, еге ж? — схоже, Яцек думав про те саме. — Я маю на увазі зникнення Тимека. Я б Малгосі не дуже вірив. Може, хлопець просто не втримався на одному з тих каменів і впав у воду.

— Значить, він мертвий, — промовила Ніна, і ці слова прозвучали для неї дивно. Мертвий. Як люди під час війни, як її бабуся і дідусь. Не думала, що колись скаже так про свого однолітка.

— Ну, мабуть, так… Хоча, з іншого боку, — додав він оптимістично, — може, ми дарма переймаємося і Тимека вже знайшли, тільки ми про це не знаємо? Може, він сидить зараз у кухні й тріскає бутери з джемом. До речі, як думаєш, дадуть нам на підвечірок джем? Бо ж, думаю, підвечірок буде.

На сходах почувся цокіт підборів: спершу тихий, а потім все голосніший. Відлуння прискорених кроків відбивалося від кам’яних стін. Ніна з острахом глянула на Яцека, а він потягнув її до ніші бокового вікна. Безпечно заховані, вони дивилися, як з-за рогу коридору з’являється світловолоса жіноча постать. Пані Целіна йшла, похиливши голову. Вона здавалася настільки пригнобленою, що Ніна відразу все зрозуміла.

Тимека не знайшли.

— Ми мусимо її затримати, — гаряче прошепотів Яцек, але Ніна схопила його за лікоть.

— Чекай, вона йде не до себе, а до Азкіеля, — дівчинка полегшено зітхнула, але її відразу охопила цікавість.

— Почекай тут.

Перш ніж хлопець устиг запротестувати, вона підійшла до дверей кімнати янгола й заглянула в шпарину. Азкіель тримав пані Целіну за руку, а вона дивилася на нього у захваті, наче їй явився сам Бог. Вони стояли так нерухомо, наче дві вирізьблені фігури.

Коли Ніна відступила, Тамара саме тихо вийшла із сусідньої кімнати. Уся трійця збігла сходами, і тільки внизу вони дозволили собі дихати на повні груди.

— Страшенно довго тебе не було, — жалівся Яцек. — Скільки часу треба для того, щоб покласти ключ у шухляду?

— Я ще знайшла в тій шухляді список із нашими прізвищами й зазирнула туди, — відповіла Тамара без найменшого сорому. — Думала, що там буде позначено, хто з нас має найбільші шанси стати Обраним або щось подібне. Але ні, на листку тільки імена, прізвища та ще години прибуття на вокзал. Здається, що пані Целіна небагато про нас знала до того, як ми сюди приїхали.

— Як вважаєте, підвечірок буде? — Яцек повернувся до попередньої теми.

Тим, що підвечірок відбувся, усі завдячували заповзятливій Елізі, яка зуміла мобілізуватися. Коли вони увійшли до їдальні, на столі вже стояв великий глечик гарячого чаю, а поряд таця із кружками й тарілка бутербродів з маслом і джемом. Обличчя в молоді були понурими, а пані Целіна трималася дивовижно спокійно. Від жінки, яка розпачливо хлипала за цим самим столом, сховавши обличчя у долонях, не лишилося і сліду.

— Перш ніж ви почнете їсти, я хочу сказати кілька слів, — заявила вона, встаючи. — Я знаю, ви всі хвилюєтеся за свого приятеля, але я запевняю вас, що зроблю все, аби його знайти. Я вже попросила Ремігіуша, щоби він приготував машину, за чверть години я поїду в місто й повідомлю міліцію. За допомогою місцевих ми прочешемо всі околиці. Ви можете продовжувати пошуки поблизу; прошу тільки не ходити до лісу і не занадто наближатися до берега озера. І ще я хочу, щоб до сутінок ви всі були в монастирі. Без жодних винятків. Не коли посутеніє, а до того, розумієте? Також вам заборонено виходити під час дощу, — вона обвела поглядом присутніх, і вираз її обличчя став трохи лагіднішим. Вона зітхнула: — Я не роблю цього вам на зло. Із Тимеком трапився страшний, трагічний за своїми наслідками нещасний випадок, ви ж це розумієте? Може, хлопець заблукав у хащах під час грози, а може, впав у озеро. Так чи інакше, він повівся необережно, а це небезпечна околиця. Але якщо ми всі дотримуватимемося правил, ні з ким більше нічого не станеться. Обіцяю.

Молодь кивала, схоже, переконана впевненістю пані Целіни. Тільки мала Малгося насмілилася запротестувати:

— Тимека забрали духи, — повторила вона вперто. Її очі були припухлі, а вигнуті підківкою губи тремтіли.

Пані Целіна лагідно посміхнулася до неї.

— Немає ніяких духів, люба.

— Забрали його духи, бо він був Обранцем, як і я. Ми обоє вміємо чарувати, я можу всім показати, — вона дивилася з викликом, хоча на кінчиках вій висіли сльозинки. — Зроблю так, що ота цукерниця полетить, хочете?

— Літаюча цукерниця, — пирхнув Артур. — Авжеж, хочемо. Не стримуй себе, мала. Покажи нам, якою є справжня магія.

Малгося хвилинку вдивлялася у посуд, але нічого не сталося. Нарешті хтось — певно, знову Артур — захихотів, а інші підтримали його сміх. Дівчинка вибухнула плачем, Еліза турботливо обійняла її і почала втішати.

Мабуть, саме цей інцидент переконав більшість, що пані Целіна має рацію: з Тимеком стався нещасний випадок, а духів не існує. Ніна подумала, що це жорстоко, але молодь, яка зібралася за столом, не виглядала сумною — вони були налякані й дезорієнтовані, авжеж, але зовсім не сумні. Вони знали Тимека лише кілька днів, і тільки Малгося встигла з ним потоваришувати.

Над столом лунали поставлені пошепки питання і роздуми:

— Вважаєте, він потонув у озері?

— Якби він не виходив з монастиря…

— А якщо пошукати в лісі?

— Може, він поламав ноги, а гроза заглушила його крики?

Ніна з похиленою головою мовчки жувала окраєць із джемом, коли раптом відчула, що хтось на неї дивиться. Це враження було настільки чітким, що вона миттєво підвела погляд.

Адам, який сидів навпроти неї, витріщився на її зап’ястки у місцях, де пурпурові сліди починали потроху синіти.

Ніна підтягнула рукава блузки, а Адам відповів точнісінько таким самим рухом, натягуючи нижче рукава свого светра.

Светра, який він, як Ніна добре пам’ятала, носив навіть у сонячний літній день.

Це що: Адама спіткала така ж пригода, що й Ніну?

Що ж, вона не мала наміру цим перейматися. Втім, відчула себе якось незручно під поглядом хлопця. Якщо він і справді упізнав ці синці на руках Ніни, то вже знав, що вона була в підвалі. Знав і міг комусь про це сказати: наприклад пані Целіні або, що гірше — Азкіелю.

Ніна відчувала, як з кожною миттю втрачає рештки й так не дуже великого апетиту.

«Збрешу, якщо він мене запитає про синці, — вирішила вона. — Скажу, наприклад, що спускалася з каменя у воду, а Яцек тримав мене за руки. Це буде досить правдоподібно».

— Ніно, ти добре почуваєшся? — запитала пані Целіна. — Щось ти мало з’їла.

— Ми купили в місті велику пачку тістечок, — відповіла дівчинка, не роздумуючи, і відразу про це пожалкувала, бо ж казала опікунці, що не має багато грошей. Застогнала подумки, намагаючись ігнорувати здивований погляд Яцека.

На щастя, пані Целіна не зіставила одне з іншим, бо лише кивнула, схоже, задоволена відповіддю.

— Я можу вийти з-за столу?

— Так, будь ласка. Тільки пам’ятай: не виходь надвір, якщо буде дощ.

Дощу не було, тож Ніна із чистим сумлінням подалася до саду. Вітер струшував з гілок краплі, які просочувалися крізь листя з тихим, трохи тривожним шерехом — тривожним, бо звучало це так, наче в кронах дерев буяли невидимі, але чудово чутні істоти. У брудних калюжах відбивалося затуманене сонце, на розчухраній буревієм траві було повно мокрого листя. Деяке вже починало червоніти по краю. «Осінь іде», — подумала, схиляючись, Ніна. Але поки все ще було літо: просякнута дощем земля парувала в теплі, птахи співали, а навколо вцілілих під час грози квітів кружляли комахи.

Під старою яблунею, де хлопці знайшли Малгосю, Ніна побачила мертву сороку. Першої миті вона подумала, що птаха збив вітер, але ні: було схоже, що хижак скрутив сороці голову, а потім вгризся в м’яке черево. На траві навколо було видно краплі крові, яких не зміг змити дощ. У птаха були чорні й круглі, наче намистинки, очі, а закоцюрблені лапи цілилися шпонами в небо. Ніна присіла й обережно торкнулася м’якого пір’я на голівці, одночасно намагаючись не дивитися на велику рвану рану, що відкривалася на череві сороки. Їй раптом стало страшенно сумно. Птахи не повинні помирати таким чином.

А діти не повинні зникати так, як зникнув Тимек.

Ходила лісами або сиділа над озером, до інших вона майже не відзивалася. А якщо так і ставалося, то лише для того, аби розповісти про потвор, що виходять із дерев. Потвор, яких вона бачила.

Я бачила в саду духів. Вони вийшли з дерев. А потім забрали Тимека.

Навколо у кронах все ще шелестіли краплі. Ніна встала. Вона ще не була впевненою, чи вірити пані Целіні, чи ні.

Жінка говорила з такою впевненістю, що важко було запідозрити її у брехні; особливо зважаючи на те, що їхня світловолоса та симпатична опікунка не належала до тих людей, які вміли ошукувати, дивлячись тобі просто у вічі. Хіба що Ніна помилялася. Або пані Целіну хтось переконав, що з Тимеком стався нещасний випадок. Але це була неправда.

Азкіель, з яким жінка розмовляла перед підвечірком? Ніні стало холодно. Ні, неможливо. Адже янголи не брешуть? Сама думка про щось подібне була поганою.

Вона здригнулася. Насправді їй дуже-дуже хотілося, щоби пані Целіна мала рацію (Тимек загубився під час грози або послизнувся на березі) й нікому іншому не загрожувала небезпека — за умови, що дотримуватимуться правил.

Але Ніна все ще сумнівалася.

Вона дісталася Диявольського Кола, навіть не дивлячись, куди йде. Стояла там непорушно хвилину-другу, дивлячись на засохлі дерева й коло ялової землі. Серце її раптом стиснув холодний жах: це місце мало такий вигляд, наче належало якійсь іншій реальності, значно похмурішій і холоднішій, ніж решта саду. В кронах мертвих дубів збиралися тіні, хоча до вечора було ще далеко, а шипи тернистого в’юна здавалися довшими й ніби гострішими, ніж раніше. На щастя, на землі не було видно жодних слідів, але це ні про що не свідчило, бо відбитки міг змити дощ.

Вона озирнулася, тому що раптом з’явилося враження, наче за нею хтось спостерігає. Але навколо не було нікого. Тож вона знову стала вдивлятися у Коло.

Чи їй здалося, чи Диявольське Коло насправді побільшало?

Вона відступила, нервово облизуючи губи. Оте мале гниле яблуко раніше, певно, лежало поза Колом, а тепер воно знаходилося усередині.

Вона відступила ще далі, не зводячи погляду з дерев, нахилилася і, все ще фіксуючи хащі поглядом, підняла із землі камінь. Потім наблизилася обережно й поклала його на межі Кола.

А тоді, почувши звук мотора від монастиря, розвернулася і побігла.

— Чи можу я з’їздити з вами до міста?

Целіна Сошинська опустила скло.

— Але ж, люба, ти там уже сьогодні була.

— Так, але я мушу ще… — інстинкт застеріг Ніну не згадувати про телеграму до батьків. Пані Целіні це могло б не сподобатися. — Мушу… ще дещо купити. Можу я поїхати? Я не стану заважати, обіцяю.

— Візит до міліції може зайняти чимало часу.

— Я почекаю.

Пані Целіна не здавалася захопленою, але не знайшла розумного приводу, аби відмовити, тож відчинила дверцята й запросила Ніну всередину «іфи». Машина рушила. У дзеркальці дівчинка бачила широке сільське обличчя Ремігіуша. Подумала про нього й про Сільвію, його сестру. Обоє справляли враження мало не розумово відсталих: говорили дуже рідко, а якщо це ставалося, то вимовляли слова хрипко і з явними зусиллями. Не мали вони також, наскільки могла сказати Ніна, жодних власних інтересів чи хобі — коли не працювали, то просто вигрівалися на сонці або ходили по саду, наче сподівалися знайти там невідомо що. Водночас доручення вони виконували швидко та вправно, маючи ту особливу метикуватість прислуги, що інколи межує з ясновидінням: бувало й так, що вони наче наперед знали бажання пані Целіни.

Ким вони були? Де вдалося опікунці знайти настільки досконалих робітників?

— Чому ти насправді хочеш їхати до Маркотів? — голос пані Целіни вирвав її із роздумів.

— Я… — тут їй знову довелося пожалкувати, що вона не Тамара. Та блискавично б знайшла відповідь. — Хочу купити олівець.

— Олівець?

Ніна картала себе. Схоже, вона не мала здібностей до брехні, але їй не лишалося нічого іншого, як тільки продовжувати вигадувати.

— Я пишу щось подібне до щоденника, а олівець у мене саме закінчився.

Пані Целіна уважно подивилася на неї з повагою і наче з легким смутком. Ніна почервоніла, але витримала її погляд. Урешті, жінка першою відвернулася.

— Я розмовляла про тебе з Азкіелем, — сказала вона.

— Спра… справді? — думка, що крилатий міг звернути увагу на таку малозначну особу, як Ніна, була приємною, хоча водночас викликала й неспокій. Чи могло це означати, що дівчинка є Обраним?

— Він називає тебе «тихою водою», — пані Целіна розсміялася без тіні справжньої веселості. — І говорить, аби я до тебе придивлялася.

Ніна мовчала. «Тиха вода» означала того, хто на перший погляд є спокійним і ґречним, але насправді має свої плани й може заскочити якимось неочікуваним вибриком. Чи таке визначення їй пасувало?

Вона дійшла висновку, що так, і зітхнула. Не те щоби це якось сильно їй заважало, але Обранець напевне не мав бути «тихою водою».

А яким він повинен бути?

«Відважним, — подумала вона, — це напевне. Крім того, чесним, вправним і сильним. Повинен опікуватися дітьми й переводити стареньких через дорогу: зовсім як піонери в радянських фільмах».

Ніна вже мала захихотіти, коли дещо спало їй на думку. На мить вона завмерла, заморожена страшною підозрою, але відразу трусонула каштановою чуприною. Ні, це було неможливим.

«Іфа» зупинилася у містечку.

— Канцелярські товари — ліворуч, — сказала пані Целіна. — Поквапся, бо скоро магазин зачинять. Зустрічаємося тут, біля машини. Якщо мене не буде — почекай. Я маю сподівання, що тобі не спаде на думку повертатися пішки?

— Не спаде, — Ніна енергійно похитала головою. Через свою брехню вона весь час почувалася насправді винною і зараз хотіла виказати максимум доброї волі. — Чекатиму, скільки буде треба.

Вона увійшла до магазину й купила олівець, який могла б пізніше показати пані Целіні. Потім попрямувала на пошту, перераховуючи по дорозі останні гроші в гаманці. Було їх небагато, але на те, щоби послати телеграму, мало вистачити.

Пошту вже зачиняли, вона встигла останньої миті. Пані у віконці із дуже незадоволеним виглядом подала Ніні бланк.

— Сюди вписати зміст, — гримнула жінка, стукаючи олівцем у низку крапок.

Ніна, трохи подумавши, написала: СКІНЧИЛИСЯ ГРОШІ НА ЗВОРОТНИЙ КВИТОК. Просто й — мала таку надію — результативно. Коли сплатила, в гаманці залишилося тільки п’ять грошей. Тепер не вистачить навіть на «оранжад» у «Мисливській». Вона вийшла назовні, просто під полудневе літнє сонце. Трохи погуляла по ринковій площі, потім усілася на лавці перед костьолом. Весь час не втрачала з поля зору припарковану неподалік «іфу» із Ремігіушем усередині. Чоловік дрімав, а Ніна повернулася подумки до цієї дивної родини. Хто ж вони?

Черговий секрет.

Найгірше, що дівчинка геть не мала впевненості, що хоче повертатися додому. Авжеж, вона боялася, і бували хвилини, коли б вона охоче повернулася назад до батьків і провела решту канікул, безпечно скрутившись у кріслі з книжкою на колінах. Але водночас її інтригувала таємниця монастиря, і вона знала, що якщо втече зараз, то вже до кінця життя буде мучитися, хто ж виявився Обраним і що саме тут відбувалося. Уявлятиме себе в ролі героїні, яка розгадує усі загадки, і жалкуватиме, що їй забракло відваги, аби зіграти цю роль.

А тепер, на сонці й серед людей, які ходили по площі, небезпека геть не здавалася серйозною. «Ні з ким нічого не трапиться, якщо ми виконуватимемо правила», — сказала пані Целіна, й Ніна, незважаючи на свою недовіру до опікунки, готова була в це повірити.

Ніна зрозуміла, що Сташек зник на світанку або ще раніше, а Тимек — під час грози. Чи темрява й дощ були небезпечними?

Вона неспокійно поглядала на сонце, що висіло досить низько й з кожною хвилиною все більше набувало пурпурової барви. Тіні вже виразно подовшали, температура знизилася на кілька градусів. Дівчинка затремтіла. Якщо пані Целіна не поспішить, вечір застане їх у містечку.

Через півгодини опікунки все ще не було, а темрява згустіла вже так сильно, що в містечку загорілися перші ліхтарі.

Загорілися і відразу згасли.

Старий чоловік, який проходив повз лавку Ніни, зупинився і похитав головою.

— Знову та клята аварія, — буркнув він.

— І часто таке стається? — несміливо запитала в нього дівчинка.

— Ох, раз на кілька днів. Вогні гаснуть, а тоді загоряються, потім знову гаснуть. Певно на електростанції якісь проблеми.

Ніна нервово покрутила головою, маючи паскудне передчуття, що це не має нічого спільного ні з якою електростанцією.

Ліхтар над її головою загорівся теплим жовтим світлом, а за мить також освітилися вікна кам’яниць, які оточували ринкову площу. Але перш ніж дівчинка встигла відчути полегшення, містечко знову занурилося у вечірній напівморок.

«Як там у нас, у монастирі», — подумалося Ніні. Вона сиділа на лавці, підтягнувши до підборіддя ноги, і з усіх сил намагалася не впадати в паніку. Адже тут їй нічого не загрожувало. Темрява чи ні, але ж вона була серед людей, а до монастиря повернеться з пані Целіною.

Ринкова площа пустішала, останні перехожі поспішали до домівок, здивовано поглядаючи на дівчинку, яка все ще сиділа на лавці. Ніна могла б повернутися до «іфи» й почекати всередині разом із Ремігіушем, але, щиро кажучи, самотність здавалася їй кращою, аніж товариство буркітливого і дивного чоловіка. Костьольні дзвони пробили час вечірньої меси. За мить в одній з вуличок з’явилася пані Целіна — дівчинка впізнала її по світлій, досить довгій сукенці, яка чіткою плямою вирізнялася у темряві, а ще по характерному стукоту підборів, що відлунював по майже порожній площі.

Ніна встала і з полегшенням побігла до машини.

— Вибачаюся, що це забрало в мене стільки часу, — сказала пані Целіна.

— Але ж ви повідомили міліцію, правда?

— Так, авжеж, — вона не дивилася Ніні у вічі. — Ти не мусиш нічим перейматися, люба.

«Бреше, — подумала дівчинка, коли „іфа“ рушила. — Вона не була в міліції. Напевне вона нікого не повідомила про зникнення Тимека».

Але що вона могла зробити? Звинуватити опікунку в брехні? Навіть подумати про це не можна: Ніну вчили, що діти не суперечать старшим. Щоправда, вона себе дитиною не вважала, але знала, що дорослі дивляться на це інакше. Якби вона почала скандалити, опікунка поставилася б до неї як до істеричної малолітки. А в дівчинки не було ніяких доказів…

«Тиха вода, — думала Ніна, дивлячись на стовбури буків, що пролітали у світлі машини, наче примари. — Я — тиха вода, я не протидію відкрито, але знаю своє і в разі чого зумію діяти. Може, це не дуже героїчно й не гідне Обраного, але що ж, я саме така».

Позаду них, у містечку, знову згасло світло.