Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, в якому Яцек демонструє винахідливість, а Ніна нарешті позбувається валізки

— Я ніколи такого не носила! — запротестувала Ніна.

— Ну, завжди щось мусить бути вперше, — відрізала Тамара, витягаючи з валізки пару штанів із забрьоханими грязюкою холошами. — Вдягни, вони достатньо теплі й чисті, а ти вся трясешся. Є в тебе якийсь сухий светр чи і його тобі позичити?

— Усі мої речі брудні, подерті або мокрі, — Ніна зняла вологу блузку й глянула на свої руки. Дякувати Богу, ніяких обморожень. Але ж буйна уява може бути прокляттям. — Або й усе відразу. Мені б влаштувати прання, але так складалося, що останнім часом я була зайнятою, вистежуючи диявола з космосу.

Холоші довелося закатати, бо Тамара була вищою, позичений светр спускався Ніні до половини стегон. Зате їй було тепло.

— І як? — запитала Тамара.

— Нормально, — Ніна із сумнівом глянула на власний одяг. Ніколи не любила стиль а-ля хлопець, бо завжди віддавала перевагу більшій кількості оборок, мережива й старосвітських рукавів-буф. — Чи то пак, — виправилася вона, — красно дякую.

— Як думаєш, що тепер буде? — Тамара засунула валізку назад під ліжко.

— Не знаю. Лідка сказала, що солдати її не бачили, тож усе не так і кепсько. З іншого боку, якщо бар’єр і справді зник після смерті Бестії…

— Військові будь-якої миті можуть зрозуміти, що шлях вільний, і приїхати до нас у монастир, — доказала за неї Тамара. — Прокляття, Ніно, ми мусимо звідси вшиватися. І що швидше, то краще.

— Знаю.

— Ходімо до інших?

Ніна кивнула.

Вони піднялися на другий поверх, де в темній кімнаті зібралася решта їхньої невеликої громадки — за винятком, зрозуміло, пані Целіни й Маріуша, з якими залишилася Еліза. Малгося терла очі, Яцек стояв біля вікна і ліхтариком передавав звістку.

— І що? — запитала Ніна, присуваючись до нього в мороці. Дощ ущух, з-за хмар виглядав місяць та іскристі зірки. Повітря після зливи пахло вологістю лісу й водою збуреного озера.

До світанку залишалося десь півгодини.

— Не відповідають.

— Може, заснули? — припустила Лідка, але Ніна похитала головою.

— Там тато Тамари, а жоден батько в такій ситуації не спатиме.

«Та й пані Стефанія також напевне не засне», — додала вона про себе.

— Тоді що сталося? — запитав Хуберт, кліпаючи. Еліза видала йому відразу кілька таблеток, що гамували біль, завдяки чому він перестав здаватися наче з хреста знятим, зате став сонним.

— Не знаю.

— Тре’ тікати, — відізвалася Кароліна. — Зара’ світатиме.

— Дорогою ми не пройдемо, — вирішила Тамара. — Принаймні не машиною.

— Могли б, ну, не знаю, оминути солдатів лісом або якось так, — запропонував Яцек.

— І нестимемо двох поранених, які не можуть іти самі? — Тамара стенула плечима. — Не впораємося.

— Тоді треба пливти озером, — Яцек, як і всі, був змореним, але тільки-но нова ідея спала йому на думку, відразу пожвавився. — Плотом.

— Ти маєш на увазі отой, що ми збудували? Ти на голову впав, чи як?

— Він не витримає дванадцять осіб, — підтримала подругу Ніна. — Він нас трьох ледве тримав.

— Ні, чекайте, є ідея, як це вирішити. Ми можемо зняти шини з автівки й приєднати їх до плота. Тоді він нас втримає.

— Усе одно ми там не помістимося, — запротестувала Ніна.

— Я можу пливти за ним, це не дуже далеко.

— Я також, — відразу сказав Хуберт, на що Ніна запротестувала:

— Ні! Ти — точно ні.

— Може, ідея і не настільки погана… — Тамара замислилася. — Вода буде холодною, але не настільки, аби не витримати. А якщо хтось замориться, то завжди зможе схопитися за пліт.

— Спершу спробуй ще раз передати звістку, — Ніна неспокійно вдивлялася у темряву за вікном. Чи їй здавалося, чи ніч уже трохи зблідла?

Яцек увімкнув ліхтарик, але цієї миті Тамара різко схопила його за руку.

— Ні.

— Що сталося?

— Дивіться, — вона вказала пальцем на озеро. Ніна напружила погляд. Спочатку не бачила нічого, окрім нічної темряви, але потім… так, там виднілися дві фігури — темні плями, що ледь вирізнялися у темряві.

— Човни, — проштовхнула дівчинка це слово через стиснуте горло, відчувши раптовий приступ безнадії. Лідка за її спиною тихенько зітхнула.

— Човни, — погодилася Тамара. — На скільки закладемося, що військові?

Сперечатися не захотів ніхто. У кімнаті пані Целіни запанувала важка мовчанка. Ще мить тому вони були впевнені, що зможуть утекти, вже майже почувалися так, ніби вони прямують додому… Тепер усе пропало.

«Напевне, що так, — думала гірко Ніна. — Ми мали зрозуміти, що пильнуватимуть нас не лише із суші».

— Це тому пані Стефанія і батько Тамари мовчать, — сказала вона. — Бояться, що військові побачать відблиски світла й заарештують їх.

— Тож жодної переправи плотом, — промовив понуро Хуберт, але Ніна несподівано збунтувалася.

— Я не згодна. Це ж наш найбільший шанс. Можемо пропливти поряд із човнами.

— Як? — голос Кароліни звучав скептично.

— Скоро світанок! На світанку магія знову діятиме, і Геля прикличе туман.

— Я те можу зробіть, — молодша з близнючок кивнула. — Іно тре’ сі поспішати.

— А ми в цьому тумані непомітно прослизнемо, — в голосі Яцека зажевріла надія, очі хлопц блиснули в темряві. — Авжеж.

— Але ми не можемо пливти до містечка, правда? — Малгося дивилася на них великими очима. — Бо ви ж говорили, що там на нас чекають погані люди?

Було це несподівано слушне зауваження. Ніна навіть відчула себе трохи винною, бо ж вважала дівчинку нерозумним дитям, яке не варто слухати за винятком, можливо, тих хвилин, коли воно віщує.

— Ми можемо пристати до берега в іншому місці… — почала Тамара, вагаючись. — Але в будь-якому випадку ми мусимо якось проінформувати мого батька, де ми будемо, аби він зумів приїхати по нас машиною.

— У мене ідея, — пожвавилася Ніна. — Яцек, передай ліхтарем повідомлення «На ескізі Маури».

— На ескізі Маури? — здивувалася Лідка. — Що це означає?

— Неважливо. Пані Стефанія зрозуміє.

— Ми навіть не впевнені, що вони бачать наші сигнали.

— Бачать, — Ніна не мала наміру сумніватися. Пані Стефанія і професор Хельман були десь там, на другому боці озера, і хоча не могли відізватися, чекали на повідомлення від ув’язнених у монастирі підлітків.

Яцек поставив ліхтар на парапет і ввімкнув його. Довгий спалах, короткий, короткий, знову довгий. Дивлячись на світло, що розтинало темряву, Ніна думала про ескізи, які їй показувала пані Стефанія. На всіх було зображено монастир або найближчу місцевість — за винятком одного, на якому була дорога до містечка, а точніше, одне прикметне на тій дорозі місце, де над водою росла стара верба.

«Пані Стефанія зрозуміє», — уперто повторювала вона подумки.

Щоправда, сумнівалася, що вдасться пристати до берега точнісінько в потрібному місці, але це не мало великого значення. Навіть коли вона помилиться на кільканадцять чи кількадесят метрів, пані Стефанія і професор Хельман їх помітять — якщо також опиняться неподалік. Або молодь побачить машину на дорозі.

Вони спустилися у кімнату з каміном. Вогонь давно пригас, у приміщенні було холодно. Еліза і Маріуш глянули на них з надією.

— Здається, ми вигадали спосіб, щоби звідси втекти, — сказав Яцек. — А що з вами?

— Пані Целіна все ще непритомна, — відповіла дівчинка. — А він, — вказала на Маріуша, — жаліється, що йому недобре. І нічого дивного, бо поки я не бачила, він зжер усю упаковку знеболювального. Говорила, щоби виригав, бо ще отруїться, але він не хоче.

— Нічого мені не буде, — блідий Маріуш усе ще стікав потом, але Ніна за нього не переймалася. Хлопець був при тямі, перелом не здавався складним, а зроблені Елізою і Яцеком лубки виконували своє призначення. Більше непокоїла її пані Целіна. Ще недавно жінка час від часу розплющувала очі або тихенько стогнала, а тепер занурилася у щось схоже на летаргію. Нерухома, із холодною шкірою і неглибоким диханням, вона інколи здавалася мертвою.

Ніна перехопила погляд Хуберта. Він також знав, що часу в пані Целіни обмаль — вони обоє це розуміли.

Хлопець присів поряд із жінкою і делікатно прибрав їй волосся з обличчя, поки Ніна вперто відводила погляд. Що він думає? Ніна з подругами, бувало, закохувалися трохи в гарних учителів, але ніколи не ставилися до цього так… серйозно, коли дорослого можна сприймати наче ровесника. Ніна вже не вважала себе дитиною, але все ще відчувала, що від людей НАСПРАВДІ дорослих її відділяє прірва. Хуберт, схоже, навіть не підозрював про існування тієї межі, і дівчинка всерйоз була занепокоєна його поведінкою. Занепокоєною, а водночас трохи йому заздрила. Як це, коли ти кохаєш когось настільки сильно, що готовий зробити заради нього будь-що — навіть пожертвувати собою? Або пожертвувати кимось іншим, якщо доведеться?

Ніна на мить замислилася: чи сама вона колись про це дізнається?

Тим часом Яцек виклав Елізі план того, як вибратися з монастиря, а дівчинка погодилася з ним (ніхто навіть не сумнівався, що потрібна буде її згода), після чого почала розподіляти обов’язки.

— Яцеку, ти займаєшся плотом. Тамара й Ніна можуть тобі допомогти.

— А я? — Хуберт відчув себе забутим.

— А ти сиди на сраці рівно й намагайся трохи оклигати. Можеш залишитися із Маріушем і пані Целіною, а ми із близнючками пошукаємо Тимека й Сташека. Хтось їх узагалі бачив?

Усі заперечливо похитали головами.

— Ми не можемо їх тут залишити, — сказала Лідка.

— Можемо. Хіба що вони знову стали нормальними.

— І як ми про це дізнаємося? — Тамара була налаштована скептично, а Ніні раптом щось спало на думку.

— Вони знають наші прізвища, — сказала вона тихо. — Якщо потраплять у руки військових, то напевне все видадуть.

На мить у кімнаті запала тиша, але зрештою Еліза отямилася.

— Що ж, не будемо цим перейматися наперед. Лідко, ти із нами чи залишаєшся?

— А що, як бар’єр досі не зник? — Тамара відважилася сказати те, про що всі лише думали. — Бо ж в нас немає впевненості, правда?

Знову запала тиша, яку цього разу перервав Яцек:

— Ми мусимо ризикнути, бо іншого виходу в нас немає.

Усі погодилися, задумливо киваючи.

— Ще сі спакувати тре’, — нагадала Кароліна.

— Ми не візьмемо на пліт багаж, не поміститься! — запротестував Яцек.

— Точно, — Еліза на мить нахмурилася. — Тоді кожен піде в тому, що має на собі. Забираємо тільки найважливіші речі: документи чи гроші.

— Документи краще запакувати в пакетики з поліетилену, щоби не намокли, — додав хлопець. — І ми мусимо пильнувати, аби тут не залишилося нічого, що допоможе нас потім знайти. Ну, знаєте, якщо у когось є картка з адресою або книжка, підписана його іменем і прізвищем, то треба їх спалити.

— Найкраще спалити всі речі, які ми не беремо із собою, — заявила Еліза. Ніна вважала, що це трохи занадто, але не мала наміру протестувати.

Спершу вони зайнялися плотом. Ніна намагалася допомагати, але швидко зрозуміла, що мало що зможе зробити, тож лише дивилася, як Яцек і Тамара підважують машину домкратом і знімають покришки. Неподалік крутився Артур, якого оминули, роздаючи усім обов’язки. Від часу перемоги над Бестією решта молоді його ігнорувала, що, схоже, дратувало хлопця.

— Я досі вважаю, що ми повинні залишити тут пані Целіну, — відізвався він наполегливо. — Вона тільки буде нас обтяжувати.

— Так, може, ми й тебе залишимо? — Ніна не піддалася на провокацію. — Ти нас також обтяжуєш.

— Та не розмовляй із ним… — просопіла Тамара, підіймаючи покришку. Ніна кинулася на допомогу, але не встигла нічого зробити, бо старша дівчина вже поклала вантаж на землю. — Він хоче, щоб із ним сперечалися.

Артур похмуро стиснув губи й тепер тільки стояв, витріщившись на товаришів, які працювали. Іноді Ніні було його майже шкода. Їй здавалося, що хлопець насправді хоче вибачитися за свою поведінку, але не знає, як це зробити. А може, це лише здалося? Навіть якщо так і було, наміру допомагати йому вона не мала.

Вони перекотили покришки на берег, де Яцек прив’язав їх мотузкою до плота. Уся конструкція мала вигляд склепаної нашвидкуруч, проте дівчинка оптимістично вирішила, що має витримати, принаймні якийсь час.

Потім вони винесли в сад багаж і склали з нього невеличке багаття.

— Вогонь буде помітно з озера, — занепокоїлася Ніна, але Яцек похитав головою.

— Не обов’язково, дерева й альтанка його закриють.

Він пішов за гасом, а дівчинка, скориставшись відсутністю хлопця, витягнула свою валізку й відступила в темряву.

— Ти здуріла? — схопила її за руку Тамара.

Ніна одягнула одразу обидва улюблені плаття: блакитне й кремове, натягнувши їх на позичені в приятельки штани. Тепер вона точно мала такий вигляд, як злодій, який напер на себе все, що знайшов у магазині одягу.

— Я їх тут не залишу!

— Ти стукнута, — заявила Тамара наче з невеликим подивом.

Ніна кинула валізку на купу речей, а Яцек облив багаття гасом і підпалив. Полум’я вистрелило вгору, розсипаючи навколо іскри, а посіріла світанкова темрява розійшлася ще більше.

— Тепер ми в безпеці, — задоволено сказав хлопець.

— Ти справді вважаєш, що військові їздили б Польщею, приміряючи нашу білизну на підлітків, як принц — туфельку Попелюшки? — захихотіла Ніна, але Яцек не дав збити себе з пантелику.

— Завжди краще бути обережним.

«У цьому щось є», — подумала Ніна. Чи щоразу, коли вона згадуватиме монастир, бачитиме оце багаття і відчуватиме паскудний сморід спалюваного одягу? Що ж, принаймні у стосі горіла її ненависна валізка. Тепер батькам доведеться купувати їй нову.

Але спершу, зрозуміло, буде скандал, і доведеться пояснювати, чому вона знищила речі. Це чекає на всіх. Стільки спалених хороших речей — які батьки не сердитимуться через це? Скільки з них отримає по дупі, як повернуться додому?

До Ніни ще не повністю дійшло, що саме сталося. Чи насправді лише півгодини тому потвора з космосу міцно тримала її у своїх павучих лапах? Це було водночас страшно реально і неймовірно. Вона ніяк не могла звільнитися від спогадів про Бестію — бачила її, ледь заплющивши очі, а голос чудовиська все ще звучав у голові Ніни, наче пісенька зі старої платівки. Їй здавалося, що так буде завжди, що Бестія її ніколи не відпустить. З іншого боку… рани Божі, ці події були настільки неймовірними, що дівчинка ледь вірила, що все це сталося з нею насправді. Раз у раз торкалася подряпин, які залишилися від гачкуватих лап — подряпин не дуже глибоких, але виразних, наче їх залишив розлючений кіт; Ніна хотіла б упевнитися, чи досі вони є у неї на щоках і руках.

Чи зуміє вона хоча б колись спокійно заснути?

— Ми мусимо поспішати, — Яцек підігнав товариство, яке зібралося навколо вогнища.

Вони принесли пані Целіну й Маріуша на пліт, що колихався біля берега. Ніна обережно зайшла на хитку конструкцію. Покришки, прив’язані знизу, підняли дошки вище рівня води, так що тепер, навіть із чималим вантажем, пліт не занурювався надто глибоко.

— Ті, хто не вміє плавати — на середину, решта сідає, де зуміє, — порадила Еліза.

Пліт затрясся, коли на нього заскочила остання людина. «Цікаво, чи він витримає», — подумала Ніна, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб займати якомога менше місця. Було тісно, вони сиділи наче оселедці в діжці. До того ж треба було весь час слідкувати, щоби не спертися на пані Целіну чи Маріуша, який стогнав від болю щоразу, коли хтось торкався його ноги.

Темрява сірішала. Ніна вже розрізняла листя найближчого дерева, а на обличчях товаришів навколо бачила кожен прищ. Ці обличчя і без прищів виглядали страшно: землисті, змучені, з темними колами під очима. Лише зараз дівчина зауважила, що не одна вона вдягла кілька одежин. Багато хто скористався цією ідеєю. У блідому світанку вони видавалися групою сиріт-безхатченків, які тікають від війни.

Яцек і Тамара, які мали пливти за плотом, уже знімали светри і штани. Хлопець кинув Ніні зібгане вбрання, підштовхнув дошки і по кісточки зайшов у озеро.

— Список! — раптом крикнула Тамара.

— Що?

— Той клятий список пані Целіни. У ньому всі наші прізвища.

Яцек вилаявся.

— Хтось мусить по нього піти, — сказала Еліза.

— Я можу, — Ніна скочила в холодну воду, намочила до колін штани, в її черевиках захлюпало.

— Тільки поспіши, вже світає.

Дівчинка побігла в монастир, уявлення не маючи, як так сталося, що саме вона взялася за цю справу. Може, тому, що останні півгодини вона відчувала, що на неї не звертають увагу?

Вона увімкнула світло в холі й помчала на другий поверх. Десь із глибин її пам’яті виринув спомин про біг за морозивом, коли в Познані вона не встигла на потяг, але Ніна його відганяла — не хотіла думати про Славека, геть не хотіла.

Чи щось змінилося б, якби він був тут із ними?

Вона увірвалася у кімнату пані Целіни, знайшла список і встромила його до кишені, а потім знову кинулася униз сходами. Світло над її головою спалахувало і гасло, Ніна поспішала, наче за нею гналася зграя дияволів. А може, вони й насправді йшли по сліду? Необов’язково ціла зграя, але хоча б один…

Не могла позбутися враження, що Бестія з Кола досі жива й що ховається у неї за спиною. Це ж була істота з космосу, а з ними наперед невідомо — може, вони вміють повставати з мертвих?

Засапана Ніна зупинилася перед брамою. «Я тільки перевірю, — подумала вона, відчуваючи, як щось тягне її до зруйнованого крила. — Я мушу упевнитися до того, як ми відпливемо. Це займе лише пару хвилин, які ні на що не вплинуть».

Вона розвернулася і побігла.

Ще здалеку побачила Бестію, що звисала з дерева: заплутане в гіллі тіло, що було темнішим навіть за чорноту ночі — нехай та вже й відступала потроху. Ніна полегшено зітхнула, але відразу її увагу привернуло дещо інше.

Ще дві фігури лежали під деревами, наче покинуті лантухи з-під картоплі. Спочатку вона й подумала, що це саме вони. Звісно, не картопля, а, наприклад, сміття або купа старого вбрання. Щось непотрібне, від чого людина безжально позбавляється, хоча дівчинка й гадки не мала, звідки це все тут взялося. Потім зрозуміла, що бачить два тіла.

Напевно, що мертві.

Сташек і Тимек?

Вона підійшла ближче. Під час війни вона вже бачила кілька трупів, тому не боялася померлих. Значно більше враження на неї справляла кров, що ллється з живої людини.

Ще ближче. Так — Тимек і Сташек.

Раптом у ніс вдарив огидний, солодкуватий сморід трупного розпаду. Вона відступила, прикриваючись рукавом, а потім розвернулася і помчала до плота.

— Нарешті! — привітала її Тамара. — Залазь.

Ніна вийняла з кишені список, подерла його на дрібні шматки і кинула у воду. Поки пліт віддалявся, дівчинка дивилася, як позаду залишаються білі шматки паперу, лагідно погойдуючись на хвилях. За хвилину вона помітила в напівмороці знайому згорблену постать. Якусь мить вона стояла біля берега, потім розвернулася і пішла.

А може, це Ніні лише здалося?

Геля прикликала туман, і він укрив озеро шаром м’якої холодної вати. Вони прямували на південний захід — приблизно в тому напрямку, де знаходилося місце з малюнка Маури. Ключовим тут було «приблизно». Кароліна й Еліза сиділи навпочіпки, веслуючи дошками, Яцек і Тамара пливли за плотом. Решта сиділа, збившись, на невеликій площині, час від часу здригаючись, коли хвилі хлюпали на палубу. Усі мовчали, навіть Малгося. У тиші було чути тільки хлюпіт води й неспокійне дихання.

Ніна тільки зараз усвідомила, як багато речей вони не взяли до уваги. Бар’єр — це як булка з маслом: якщо він не зник, їм доведеться повертатися до монастиря і там думати, що робити далі. Їм загрожували значно більші небезпеки. А якщо пліт розпадеться посеред озера? Або якщо в густому тумані вони наштовхнуться просто на військовий човен?

Лідка схопила її за руку, а Ніна другою долонею потягнулася до руки Гелі, відчувши себе трохи краще. Вони додавали одна одній відваги, молячись подумки. Принаймні молилася Ніна. Так, про всяк випадок.

Тиша, плюскіт води, в яку занурювалися дошки замість весел. Ніна почала непокоїтися, чи вони не занадто завертають на південь, бо Кароліна веслувала сильніше, а Еліза — слабше. Одначе дівчинка боялася відізватися. Схоже, вони вже були настільки близько від човнів, що їх могли почути. Вона непокоїлася за Тамару та Яцека. Вода була холодною, а вони — змучені, зморені й голодні. Яцек справлявся непогано, але Тамара, схоже, стрімко втрачала сили. Ніна навіть зі свого місця чула, як хрипить у дівчини в легенях. Раптом вона вчепилася у пліт і повисла на ньому, важко дихаючи. Кароліна та Еліза припинили веслувати, пліт якийсь час погойдувався на хвилях. Усі чекали, поки Тамара віддихається — без єдиного слова, в глибокій тиші світанку, коли світ ще не прокинувся до життя.

Вони рушили далі. Незабаром попереду з’явився корпус човна — так близько, що вони ледь-ледь його не торкнулися. Кароліна й Еліза, як по команді, повернули, Ніна на мить перестала дихати. Малгося тихенько пискнула, але Геля миттєво прикрила їй рота долонею.

Вони пропливли поряд, наче духи. Ніна навіть бачила силует вартового в тумані й червоний вогник цигарки біля його рота.

Тиша, плескіт води. Хвилі майже повністю зникли, й пліт сунув рівно, наче по склу. Ніна потім іноді думала, чи не справжні янголи допомогли їм останньої миті.

З іншого боку, вона вже не дуже довіряла янголам, справжнім чи ні. Її віру було значно підірвано цього літа.

Хвилин за десять пліт ударився об камінь. Вони зійшли з нього й збилися на березі тісною, наляканою і перемерзлою громадкою. Від води, що захлюпувалася на пліт, одяг Ніни був вже мокрим ззаду, але Тамара та Яцек змерзли більше за всіх: тепер, цокочучи зубами, вони поспіхом натягали вбрання на мокрі тіла. Туман над ними був таким густим, що діти навіть не бачили обличчя одне одного, й ніхто не насмілювався заговорити. Іще вони не мали жодного уявлення, де знаходяться.

Тамара обійняла з одного боку Ніну, а з іншого — Яцека, Малгося тулилася до Елізи. Чекали.

Коли з туману випірнула темна фігура, всі знову стримали дихання. Чоловік, високий, худий.

— Тату?

— Тамаро?

Дівчина кинулася до бородатого чоловіка, а Ніна за мить опинилася в обіймах пані Стефанії.

— Ходімо, в нас тут дві машини. Помістимося.

— Пані Целіну поранено. Маріуша теж.

— Дамо раду. І вибачте, що ми не приїхали раніше. Професор прислав телеграму, що в нього зіпсувалася автівка, а я поїхала за ним аж під Варшаву. Довга історія, ми чимало часу згаяли в майстерні, бо професор упирався, що мусимо мати дві робочі машини, щоби всіх вас звідси витягти. До Маркотів ми повернулися тільки під ранок, а коли я знайшла твій папірець, було вже пізно. Що у вас відбувалося? Зрештою, розповіси мені потім, зараз ходімо. Все добре. Вже добре!

І Ніна насправді відчула, що все добре.

Ніна стояла на пероні гданського вокзалу — втомлена, в брудному блакитному платті з одірваною оборкою. У руках дівчинка стискала полотняну торбу, в якій лежало друге плаття. Професор Хельман пропонував купити їй щось з одягу, але вона відмовилася. Батько Тамари й так чимало зробив, а Ніна не любила залишатися боржницею.

Півгодини тому Тамара поїхала з батьком до Варшави, ще раніше до одного з гданських шпиталів відправили пані Целіну й Маріуша. Чи вдасться хлопцю вигадати правдоподібну історію, яка б пояснила, яким чином він зі зламаною ногою опинився так далеко від дому? Що ж, Флап не належав до геніїв інтелекту, але міг просто сказати, що втік з дому й під час цих канікул з ним трапився нещасний випадок. Ніна сподівалася, що він допетрає це вигадати. А ось Целіна Сошинська… ніхто не мав гарантії, що після того, як вона отямиться, триматиме язика за зубами. Це був ризик, уникнути якого вони були не в змозі.

Ніна не могла позбутися думки, що для них усіх було б краще, якби світловолоса опікунка померла в шпиталі. Знала, що це підло, але все одно про це думала. Пані Целіна була єдиною особою, яка знала їхні прізвища й точно зуміла б ідентифікувати тринадцятеро хлопців і дівчат, які перебували в монастирі.

Хлопців і дівчат, яких військові вже скоро розшукуватимуть по всій Польщі.

А може, вже розшукують?

Вона стривожено озирнулася: наче будь-якої миті з підземного переходу міг вигулькнути чоловік у мундирі — такому самому, які носили люди з патруля, що стояв на шляхах навколо Маркотів. Ніна здригнулася. Вони майже дві години кружляли машинами по лісових стежинах, намагаючись оминути пости. Добре, що обидві автівки виявилися на диво міцними, а пані Стефанія гарно знала околиці, бо інакше вони ніколи б не зуміли звідти вибратися. Тепер небезпека залишилася далеко позаду, але Ніна все ще не могла заспокоїтися.

Вона глянула на вокзальний годинник: було близько десятої. Молодь уже встигла роз’їхатися. Яцек усівся у трамвай, інші — на потяги, що їхали у різні напрямки: Артур і близнючки — на південь, Лідка — на південний захід, а Еліза, яка вирішила спочатку відвезти Малгосю, — на схід. Тамара та Яцек написали Ніні свої адреси, а вона завчила їх напам’ять і подерла папір, про всяк випадок.

Подумала, чи вона вже занурюється у параною, чи ще ні.

Потяг Ніни від’їжджав останнім, за десять хвилин. Дівчинка залишилася на вокзалі з пані Стефанією та Хубертом, які вирішили супроводжувати її аж до від’їзду. Потім вони повернуться до Маркотів машиною.

Ніна намагалася переконати їх, що це небезпечно, але чи був у них інший вихід?

— Зрештою, — сказала жінка, — місцеві мене з вами не пов’язують. Вони знають тільки, що діти з монастиря час від часу заходили до моєї кав’ярні. Про те, що я вам допомагала, знав тільки ксьондз, а він уже встиг про все забути. Може, про вас узагалі ніхто не пам’ятатиме через ті янгольські чари.

«Може, — подумала тоді Ніна. — А може, й ні».

— А я для багатьох людей просто онук старої Левицької, — додав Хуберт. — Мене ніхто ніколи з вами не бачив.

— Крім того випадку, коли вранці ми залишали пані Стефанії записку.

— Ой, то було настільки рано, що нас могли помітити не більше ніж три-чотири людини. Не перегинай. Крім того, мені все одно нікуди йти: бабцю я залишити не можу, і скоро починається школа.

Ніна неохоче кивнула. Усе ж вони були дітьми, й у цьому крилася проблема. Дорослі могли взяти гроші й утекти до іншого міста, аби там сховатися, вони навіть могли змінити прізвище. У дітей було куди менше можливостей.

Хуберт з’явився несподівано, вивівши Ніну із задуми. Його правиця, вже зашита і перебинтована, висіла на перев’язі.

— Ми на правильному пероні, я перевірив, — сказав він. — Де пані Стефанія?

— Пішла купити якоїсь їжі в дорогу.

Усі вони, правда, з’їли в кав’ярні сніданок, за який заплатив батько Тамари, але дівчинку чекала майже десятигодинна подорож. Раніше, ніж вона добереться до Вроцлава, встигне двічі зголодніти.

— Ніно…

— Так?

— Коли ти побігла по список, то… ти щось побачила в монастирі?

— Звідки ти знаєш?

— Так мені спало на думку. Ти потім мала дивний вираз обличчя.

— Я бачила Сташека і Тимека, — визнала вона. — Вони були мертві, наче… наче не жили вже якийсь час.

— Чому ти про це не сказала?

Так, власне, чому? Це була важлива звістка, бо смерть хлопців — як би це жахливо не звучало — давала їм усім більшу гарантію безпеки. Але Ніна не могла, просто не могла про це згадати. І тепер це її гризло. Чому вона мовчала? Бо здавалося, якщо вона нічого про це не скаже, то зможе удавати, ніби не бачила Сташека і Тимека, не відчувала страшенного смороду тліну, від якого в неї і досі свербіло в носі? Так, мабуть, що так.

Ніна не зізналася у цьому Хубертові. Замість цього заявила:

— Я не сказала й про інші речі.

— Наприклад, про що? — в очах хлопця промайнув неспокій.

— Наприклад, про те, що насправді це ти звільнив Тимека і Сташека.

— Але ж це зробила Малгося, — Хуберт добре брехав, Ніна навіть могла б повірити, якби не його очі.

— Усі так і вважають, я знаю. Але я не думаю, що Малгося відчинила ті двері. Вона могла б їх відчинити, якби ключ був у замку, але навряд чи їй вистачило б відваги витягнути його з кишені Елізи. Забракло б духу. Крім того, я повірила, коли вона казала, що боїться Тимека, бо він дивний.

— А навіщо це робити мені?

— Щоби в нас не було іншого виходу, як тільки битися з Бестією. Ти знав, що лише її смерть ліквідує бар’єр, і хотів, аби пані Целіна якнайшвидше опинилася у шпиталі. Якби ти не випустив Тимека і Сташека, ми б, напевне, ще днів зо три дебатували, що робити, а вона б за цей час померла.

Хуберт прикрив очі, удаючи приреченого на смерть, який із гідністю приймає вирок.

— Тепер ти, напевне, скажеш про це пані Стефанії, так?

— Я про це не сказала нікому раніше — то чому б мені говорити про це зараз? — розсердилася Ніна.

— Не розумію, чому ти цього не зробила, якщо із самого початку знала…

Вона стенула плечима.

— Малгосі всі вибачили, бо вважають її дитиною, яка сама не знає, що робить. А з тобою так легко не минулося б. По-перше, всі б на тебе розлютилися. А по-друге… ну, не знаю: мені чогось здалося, що це може тобі сподобатися.

— Сподобатися? — він закліпав.

— Страждання заради любові й подібне. Не кажи, що це не спадало тобі на думку.

Хуберт щось невиразно пробурмотів.

— Через тебе ми всі могли загинути. Маріуш ногу зламав.

— Я знаю.

Хоча у його голосі вона почула справжній сором, але впевненості в тому, чи не насолоджується хлопець тим соромом, Ніна не мала. Хуберт був… нетиповим. Може, це той мистецький темперамент, про який розповідав її батько? Багато митців робили дивні речі з не дуже зрозумілих причин. Як ван Гог, який відтяв собі вухо. Може, й тут щось схоже. Вона мусила б зараз розізлитися, але вже не мала для цього сили, скінчилося ж усе добре. Та й любила вона Хуберта.

Повернулася пані Стефанія, несучи наповнену їжею торбинку.

— Я купила трохи солодких булок, тістечка і три пляшки «оранжаду», — сказала жінка. — Боюся, що зараз нічого кращого не знайти. Якби ти подумала про це раніше, я б зробила тобі бутерброди й дала чай у термосі…

— Тістечок вистачить, — Ніна обійняла її. — Я дуже люблю солодке.

Потяг вкотився на станцію. Дівчинка попрощалася і заскочила до вагона.

— Сподіваюся, що ви будете в безпеці, — сказала вона.

— Не турбуйся, — пані Стефанія обійняла Хуберта, а той підняв здорову руку, аби помахати. Обличчя хлопця все ще залишалося похмурим, але ж такий вигляд він мав увесь час. Може, насправді він не так уже й переймається через пані Целіну.

Сидячи в купе, Ніна прикрила очі, але, незважаючи на втому, боялася заснути.

Що, як їй насниться Бестія?

Також її мучило знання про пожерті потворою спогади. Скільки вона їх втратила? Знала, хто вона, пам’ятала батьків і брата, знала свою адресу й телефон сусідів, а все інше? Якийсь час вона відчайдушно намагалася згадати прізвища й обличчя усіх приятелів у класі. Чи когось вона забула? Чи пам’ятає, що робила минулого літа? А ще раніше?

Чи можна жалкувати за спогадами, про які людина й не знає, що колись їх мала?

«Я не стану про це думати», — вирішила вона твердо. Замість цього зосередилася на поясненнях батькам.

«Мамо, тату, я приїхала раніше й без валізки, бо так склалося, що потвора з космосу хотіла нас пожерти, а янголи не є справжніми янголами».

Потім, коли вчителька в школі скаже написати твір на тему «Як я провів літо», також буде важкувато.

«Улітку я спала з ножем під подушкою. Про всяк випадок, якби довелося б убити перетвореного на живий труп приятеля».

Ні, це точно звучатиме кепсько!

Ніна зітхнула. Буде непросто, але ж у неї є десять годин, аби щось вигадати.