Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, в якому з’являються наступні таємниці, сліди ведуть лише в один бік, а малюнки викликають неспокій

— Мабуть, повернувся додому, — сказав Маріуш, великий, незграбний хлопець, який попереднього вечора їв суп так, наче хтось його збирався відібрати. Артур, його худорлявий товариш, енергійно кивнув.

— Ага. Хотів звалити, то й звалив.

— Не переймайтеся, — жабоподібний Томек блиснув чарівною посмішкою. — Сташек — дурень. От побачите, він ще пожалкує, що пішов.

Пані Целіна здавалася змученою. Під очима у неї були темні кола, а гримасу на блідому обличчі ледве можна було визнати посмішкою. Вона не їла, тільки рвала хліб, сіючи навколо крихти.

— Може, запитаємо в янгола? — розсудливо запропонувала Ніна. — Він, напевне, все знає.

Довкола столу почулося схвальне буркотіння, але пані Целіна не здавалася задоволеною цим рішенням.

— Азкіель… Азкіель має свої справи, недобре буде його відволікати.

«Ще один доказ, що крилатий тільки вдає всезнання», — подумала Ніна. Ще вчора вона була б цим задоволена, але зараз… зараз трохи боялася й воліла, щоб ними опікувався той, хто справді знає усе.

Ніна напилася ячмінної кави з молоком і намазала скибку хліба повидлом. Водночас не переставала придивлятися до тих, що зібралися біля столу. Було схоже, що більшість молоді не переймалася. Яцек і Тимек уже почали сперечатися, чи янгол скаже зараз, що то за несподіванка, чи може почекає, поки повернеться Сташек. Артур докладно розповів, що саме думає про розумові здібності зниклого, а Еліза взагалі про нього не думала, а, вирішивши, що підопічні пані Целіни від сьогодні допомагатимуть на кухні, вже складала список чергувань.

— Лідко, допоможеш мені? І ти, Гелю?

— Горняток мити не буду, — заявила правдомовна близнючка. — Ненавиджу це.

— Кароліно?

Друга близнючка навіть не повернула голови. Замислена, вона дивилася вдалечінь, насупивши брови.

— А шо як йон по темку сі загубив? — сказала повільно. — Йон же шляху на станцію не зна.

— Тоді ми його пошукаємо, — Яцек, як завжди, аж світився від ентузіазму.

Пані Целіна кивнула.

— Ви маєте рацію, ми повинні глянути. Я поїду машиною на вокзал, а ти, Яцеку, йди до міста й розпитай там. Дорогу ти знаєш. Решта може понишпорити навколо. Тільки пам’ятайте: не відходьте далеко! Ми ж не хочемо, аби ще хтось загубився, еге ж?

— Я піду з Яцеком, — заявила Тамара.

— Я також, — Ніна із жахом думала про список чергувань Елізи. Крім того, дівчинка хотіла розвідати околиці.

Вона вже знала, що станція розташована за містом, так що Маркоти, монастир і вокзал — наче три вершини, що утворюють трикутник. Тож до міста треба було йти не тим шляхом, що на станцію, хоча в обох випадках відстань більш-менш співпадала — десять хвилин машиною або година пішки.

— Піду з ними, якщо ви не маєте нічого проти, — відізвався, на здивування Ніни, Адам.

Вона не могла йому заборонити, втім кинула на хлопця убивчий погляд. Чому захотів із ними йти? Адже мусив знати, що нікому не подобається його товариство.

Не думаючи більше про це, дівчинка поквапом допила каву і рушила до спальні. Якщо вже вона піде до міста — нехай і провінційного — треба б гарно вдягнутися.

Ніна обшукала валізку, відкладаючи вбік «практичні» бурі й заштопані речі. Мала тільки дві красиві сукні: блакитну, в якій вона виїхала з дому і яку тепер треба було випрати й підшити, та кремову — найулюбленішу. Її вона знайшла у скрині на горищі, серед речей, що лишили колишні мешканці Вроцлава. Мережива вже трохи пожовкли, але довоєнний одяг усе ще захоплював своєю старосвітською, крихкою красою. Матір Ніни його терпіти не могла — може, через те, що колись це мало належати німецькій дівчинці, — але Ніна полюбила сукню з першого погляду і почувалася в ній так, ніби потрапляла до іншого — кращого — світу. «Саме так, — думала вона, зав’язуючи бант на спині. — До світу, де не було війни й повоєнної сірості, де люди весело розважалися, а елегантні панянки та пані в довгих сукнях їздили в екіпажах на прогулянки».

Тамара чекала перед головним входом до монастиря, сидячи на ще трохи вологій землі. Побачивши Ніну, вона спохмурніла.

— Жартуєш, правда?

— Щось не так?

Дівчина обвела поглядом сукню, найдовше затримавшись на банті, що виглядав з-за спини Ніни.

— Ти наче метелик-капусниця, крила якого впали на задок.

— Не треба заздрити, — із гідністю заявила Ніна. Вже зрозуміла, що на кпини Тамари немає сенсу зважати. І вона не боялася, що люди в містечку можуть дивитися на неї здивовано: Ніна ненавиділа, якщо люди на неї витріщалися тоді, коли треба було щось говорити, але не заперечувала, коли на неї звертали увагу через нетиповий одяг.

За мить до них долучився Яцек, і вони разом вирушили в дорогу. Адам ішов на кілька десятків кроків далі, з чого всі були задоволені.

Тепер, коли туман розтанув, Ніна побачила на іншому кінці озера містечко — маленьке, наче в перевернутій підзорній трубі, воно чітко вимальовувалося на тлі темної стіни лісу. Над червоними дахами будинків стирчала голка костьолу, нижче була розташована риболовецька пристань. Дорога пролягла широкою дугою вздовж берега; ліворуч тягнувся буковий ліс, а праворуч вони минали якесь велике сіре каміння, одне з яких було наполовину занурене у воду, інше стирчало із прибережної трави, наче спини кам’яних хижаків. Поверхня озера була темною і нерухомою, а сонце, навіть затуманене, добре пригрівало. Задушливе, липке повітря обіцяло грозу.

— Це диявольське каміння, як його називають місцеві, — хизуючись, сказав Яцек, спритно здираючись на один із каменів. — Тут десь також є печера, яку ми могли б пошукати.

— Звідки ти все це знаєш?

— Трохи з книжок. Бо коли довідався, що маю сюди їхати, відразу пішов до бібліотеки. А трохи від місцевих. Я приїхав першим, ще в неділю, і з того часу встиг кілька разів побувати в містечку.

Виявилося, що Яцек знає також силу-силенну інших речей. Наприклад те, що до війни Маркоти були відомою дачною місциною, чи не настільки ж популярною, як і приморські санаторії. У містечку був невеличкий готель, а місцеві заробляли, здаючи кімнати. Але пізніше готель згорів, а перш ніж устигли його відбудувати, почалася війна, після якої увесь туризм вивітрився з думок. Тож готель руйнувався усе сильніше, а молодь тікала з Маркотів до більших міст. Тепер тут лишилися переважно літні люди, що були прив’язані до цієї землі з діда-прадіда.

— А монастир? — запитала Ніна, водночас розмірковуючи, чому вона не подумала піти перед поїздкою до бібліотеки.

— Його заснували францисканці[14] на початку дев’ятнадцятого століття. Був тут невеличкий шпиталь, ви про це знали? Наші спальні — саме в колишніх шпитальних залах.

Дівчинка кивнула. Це мало сенс.

— І що з тими францисканцями сталося?

— Нічого, — Яцек знизав плечима. — Деякі померли, решта переїхала до інших монастирів. Цей уже кілька років стоїть порожнім.

— І ним ніхто не цікавиться? — нахмурилася Тамара. — Дивно.

— Ну, трохи дивно, — радісно визнав Яцек, застрибуючи на камінь. Він послизнувся і мало не гепнувся у воду, але в останню мить утримав рівновагу та м’яко, наче кіт, зістрибнув у траву. Ніна все ще не перестала дивуватися, як хтось такий… товстий може одночасно бути таким спритним. — Може, сестер прикінчила та божевільна? — захихотів хлопець.

— Яка божевільна? — Ніна приспішилася. Адам майже їх наздоганяв.

— Певний час вони тримали в монастирі божевільну, — пояснив Яцек. — Це було відразу після того, як із неба впали янголи.

— Але ж той шпиталь був не для душевнохворих?

— Ну, ні.

— То звідки божевільна?

Яцек стенув плечима.

— А я знаю? Повторюю лише те, що чув від місцевих. Зрештою, вони про монастир говорять неохоче.

— Наче бояться?

— Та ні, чого б то? — він глянув на Ніну зі здивуванням. — Чому б вони мали боятися? Більше наче… немає бажання про це думати, чи якось так. Наприклад, я розпитував про ту жахливу суху купу, ти ж її бачила? — Дівчинка кивнула. — Люди щось починали говорити, а потім раптово замовкали, наче взагалі забували, яким було питання. І в результаті я й досі не знаю, чому ті дерева мають такий вигляд.

— А божевільна? — Тамара, схоже, не цікавилася станом рослинності.

— Про божевільну вони також не дуже хотіли говорити. Тільки й довідався, що вона потрапила туди, коли в монастирі вже не було шпиталю, але люди з містечка за звичкою все ще ходили лікуватися до сестер. А ті допомагали, якщо тільки могли. З тією божевільною також прийшов якийсь родич, батько чи брат. Сказав, що вона одержима, що якусь там дитину мало не замордувала, чи якось так, але вони не хотіли здавати її у в’язницю. Тоді сестри змилостивилися і закрили жінку в себе в келії.

— Стривай, момент, — Ніна нахмурилася. — Так вона була божевільною чи одержимою?

— Може, і те й інше? Хотів би я якось побачити якогось одержимого! Це мусить бути щось!

— Не думаю, що це було б розвагою, — сказала йому Ніна, а Тамара захихотіла:

— Йому здається, що одержимість — це щось подібне до кімнати жахів у атракціонах.

Яцек трохи образився.

— Та жінка робила різні дивні речі, — пояснив він. — Бігала по садку в нічній сорочці, ховалася у лісі й лякала дітей. Це могло б бути цікавим, не думаєте? Таке… ну, знаєте, пізнавальне.

Хлопець дивився на дівчат, явно очікуючи від них підтримки.

Захоплені розмовою, вони навіть не зауважили, що їх наздогнав Адам, який випередив Яцека і став перед ними, шаленіючи від люті. Адам мав такий вигляд, що товстун мимоволі відступив, а Ніна сплела руки на грудях. Тільки Тамара спостерігала за цією сценою спокійно і з явною цікавістю.

— Мені блювати хочеться, коли тебе слухаю, — гарикнув Адам. — Бла-бла, дурню торочиш, як стара баба. І розуму в тебе не більше, ніж у кроля. Зайнявся б чимось корисним замість того, аби повторювати дурні чутки. Чи нічого не вмієш? — він пхнув Яцека так сильно, що хлопець хитнувся назад. — Кретин! Ідіот!

Адам відвернувся і помарширував до містечка. Інші невпевнено перезирнулися.

— Що це з ним? — здивований Яцек трусонув головою.

— Це одержимість, — винесла вирок Тамара. — Здається, це заразливо. Краще ходімо швидше, буде дощ.

Ніна глянула вгору й мусила визнати, що Тамара має рацію. Сонце пашіло жаром з-за заслони імли, небо на сході почало темнішати. Наближалася гроза.

Тамара та Яцек вирвалися вперед у такому темпі, що Ніна ледь утримувала крок. Вона сунула позаду, все більше пітніючи і задихаючись.

— Ходиш, наче дівчина, — звинуватила її Тамара, на мить озираючись.

— Я і… є дів… чина, — просапала Ніна.

— Це не означає, що повинна бути розтелепою.

— Вона вчора стрибнула з потяга на ходу, — Яцек зненацька заступився за Ніну. У його голосі прозвучала гордість, наче то він зробив такий вчинок.

— Справді?

Дівчинка підтвердила, а оскільки вони трохи сповільнилися, то зуміла передихнути. Тамара похитала головою — Ніна не зрозуміла, чи мало це означати здивування, на кшталт: «Ну хто б міг подумати», чи, може, недовіру.

— Тому ти запізнилася? Бо стрибнула з потяга? Виходить, про матір — то дурня, так?

— Ні, я… зустріла одного хлопця.

— Стає усе цікавіше, — вишкірилася Тамара.

— Та я не про те, — Ніна почервоніла й почала плутатися. Чому вони так на неї дивляться? Вона цього не терпіла. — Він сів у Лешні, і виявилося, що також їде до Маркотів. Ми подружилися…

Далі вже якось пішло само. Відповідно до того, як Ніна розслаблялася і говорила все вільніше, обличчя її слухачів серйознішали.

— Може, вдалося б відшукати того сільського лікаря, — запропонувала Тамара. — У монастирі є телефон, ми могли б запитати, до якого шпиталю забрали Славека.

— А потім подзвонили б туди від імені його родини і запитали, як він почувається, — Яцек старанно покивав. — Щось вигадаємо, не переймайся.

— Та я навіть не знаю, в якій місцині була та лікарня, — похитала головою Ніна. — Крім того, пані Целіна має рацію. Ми не повинні привертати до себе увагу. Якщо Славек одужає, то сам мене знайде.

Минув певний час, доки вона зуміла переконати Яцека й Тамару, які прагнули допомогти їй. Хлопець навіть придумав поїхати до найближчого міста зі шпиталем неподалік від Лясковіце, прокрастися, перевдягнувшись, у відділення і по черзі оглянути всіх пацієнтів. Це було нерозумно, але мило. Краще, ніж недбале «все буде добре» від пані Целіни.

Аж раптом Тамара захихотіла.

— Ми маємо не привертати увагу, ага? І тому ти вдягла оце мережане платтячко?

— Це інше, — відповіла Ніна холодно, але у глибині душі відчула, що дівчина може мати рацію. Ще вчора вона б не вдягла довоєнну сукню через побоювання, що це впаде комусь в очі. А тепер, коли вона нарешті дісталася до Маркотів, почувалася безпечно й забула про обережність. Утім, втішала себе думкою, що в таких невеличких містечках на чужих все одно звертають увагу, тож зауважать Ніну незалежно від її одягу.

Небо темніло все більше, наче по ньому розливався величезний синець. Простягнені пальці грози вже сягали озера, на якому з’явилися брижі. Сонце здавалося затягнутим сивим димом пожежі, а в душному повітрі можна було відчути холодне дихання. Перші будинки міста вони проминули, коли над лісом гримнуло — поки що стиха, але небо на заході перетяла яскрава смуга.

— Зараз задощить, треба поспішити, — Тамара роззирнулася. — Добре, я беру лівий бік вулиці, ви — правий. Питайте людей, чи не бачили вони Сташека. Зрештою, ви й самі знаєте.

Дівчина ввійшла до першого-ліпшого магазину, Яцек розпитував людей, які йшли тротуаром. Робили це досить вправно, бо дівчинка мала зухвалість, необхідну для такого розпитування, а хлопець брав енергією та завзяттям.

Ніна всілася на лавці перед костьолом і використала хвилинку перед грозою на те, аби роздивитися Маркоти.

Містечко дійсно було невеличке та занедбане, у бруківці зяяли дірки, а центром вулиці саме йшла зграйка гусей, яких гнав хлопець із березовим прутиком у руці. Окрім костьолу тут була пошта, кілька магазинів під обдряпаними вивісками, молочний бар і ресторан «Озерний», який радше нагадував дешеву забігайлівку. Найвищий будинок мав п’ять поверхів, причому три нижні уже відремонтували, а четвертий і п’ятий досі були похмурими, чорними, випаленими руїнами, що глипали на перехожих порожніми дірками вікон. Ніна здогадалася, що це готель, про який говорив Яцек і ремонт якого перервала війна. Будівля і справді не радувала своїм виглядом. Хоча, з іншого боку, кав’яренька «Мисливська», розташована на першому поверсі, справляла краще враження, ніж молочний бар чи ресторан. Принаймні ззовні.

— Гей, принцесо, може, ти б поворушилася і допомогла нам? — Тамара стала над Ніною. За мить до неї долучився і Яцек.

— Але в цьому немає сенсу, — відповіла дівчинка. Чому вони самі цього не розуміли?

— Ми ж мали розпитувати про Сташека, пам’ятаєш? — Яцек підтримав Тамару. — Пані Целіна нас просила.

— Пам’ятаю, але сенсу в цьому немає.

Яцек уже відкривав рота, аби щось додати, але Тамара встигла раніше.

— Зачекай. Дай їй сказати, що має на увазі. Ну, чому розпитування не має сенсу?

Небо продовжувало темніти, його прорізала блискавка, миттю пізніше над містом залунав грім. Він звучав так, наче хтось у хмарах перекидав каміння.

— Ну, бо… — Ніна набрала повітря. «Аби тільки не заплутатися», — подумала про себе. — …бо якби Сташек хотів поїхати, то відразу пішов би на станцію, а не до містечка. А якби не знав дороги і мусив іти через місто, то був би тут дуже рано. Я встала десь біля п’ятої, Еліза й пані Целіна — трохи пізніше, і жодна з нас його не бачила. Тож він мусив вийти з монастиря на світанку і до Маркотів дістався б… ну, найпізніше о шостій, містечко видно весь час, тож не міг загубитися. О тій порі тут було порожньо, магазини та управи не працювали. Сташек міг когось зустріти, із тих, які йшли на станцію, щоби потягом їхати на роботу, а ці люди повернуться тільки після опівдня.

— І навіщо пані Целіна наказала нам про нього розпитувати? — Яцек хитнув головою.

— Бо вона дурна, — прокоментувала Тамара.

— Або ж вона наперед знала, що ми ні про що не довідаємося. Вона знає, що Сташека ми не знайдемо, але хоче справити враження, що ці пошуки важливі для неї.

Яцек закліпав, Тамара нахмурилася. Знову блиснуло. Місто потемніло, наче на нього впала гігантська тінь.

— Ходімо до кав’ярні, — Тамара махнула головою у бік «Мисливської». — Тут зараз литиме наче з відра, а вона, — кивнула на Ніну, — відчуваю, хоче сказати щось жахливе. Я не люблю слухати жахливі новини на голодний шлунок. Пригощаю, — додала дівчина, побачивши зніяковілі погляди Яцека та Ніни.

Переслідувані грозою, вони побігли до кав’ярні. Ледь увірвалися всередину і зачинили за собою двері, як у шибки забубонів дощ. Ніна закліпала, а коли очі призвичаїлися до півтемряви, побачила, що всередині кав’ярня виправдовувала назву і справді була «мисливською». На стінах висіли роги, голови тварин і картини, на яких було зображено сцени полювання. Ніна відвернулася від малюнку, на якому собаки оточили ведмедя. Такі прикраси їй геть не подобалися, хоча водночас вона не могла не визнати, що кав’ярня по-своєму чарівна. Усе тут було старосвітським і натуральним: дерев’яним або шкіряним, таким, аби нагадувати про вечори, проведені біля каміна. Або про чоловіків у мисливських куртках, які сидять у глибоких кріслах і набивають люльки. Пахло кавою, пилюкою і рідиною для чищення дерева. У «Мисливській» було порожньо, тільки за лядою сиділа сивоволоса елегантна пані, яка підвела голову з-над книжки, коли почула, як вони заходять.

Яцек замовив велике тістечко з кремом і фруктами, а Ніна — найдешевше безе, бо вирішила, що немає потреби надто сильно користуватися щедрістю подруги. Тамара нахабно попросила вино.

— Неповнолітнім вина не продаємо, — відповіла заклопотана пані.

— Тоді нехай буде кава, — дівчина розвернулася до Яцека та Ніни і промовила недбалим тоном: — Вони, напевне, й вина не мають.

Ніні стало прикро, бо старша пані точно це чула. Посміхнулася, перепрошуючи, а жінка, заохочена цим, запитала:

— Ви приїхали сюди на канікули? Де зупинилися?

— Ми… е-е-е… — Ніна шукала підтримки в Яцека, але і в його голові, схоже, також не було жодної ідеї.

На допомогу прийшла Тамара.

— У монастирі, — заявила вона. — Його буде перетворено на музей, зараз там мешкає наша тітка, вона мистецтвознавець.

— Ах, у монастирі, — старша пані миттєво втратила зацікавленість.

За хвилину вони вже сиділи за столиком. Яцек за раз відгриз половину гігантського тістечка, а потім витер замурзане кремом обличчя. Ніна глянула на Тамару. Треба визнати, що дівчина мала хороші рефлекси та була метикуватою, але робити з пані Целіни мистецтвознавця! А що як до містечка прийдуть інші? Тітка, яка мешкає з десятком племінників і племінниць, збуджуватиме цікавість.

Ніна поділилася сумнівами з Тамарою, але старша дівчина не стала перейматися.

— То вже не моя проблема, — скривилася вона, сьорбнувши каву. — Чи ти маєш про все думати?

— Та вони не будуть цікавитися, — Яцек запхав за щоку решту тістечка. — Коли я був тут раніше, то говорив просто, що я з монастиря, і цього вистачало. Краще скажи, як тобі спало на думку, що ми не знайдемо Сташека.

— Я сьогодні вранці була біля тих засохлих дерев. Там є коло повністю голої землі, ви бачили? — Вони кивнули. — І саме там я помітила сліди. Хтось пішов до заростей.

— Ну й що з того? — закліпав Яцек.

— Не розумієте? Я бачила сліди, що ведуть ДО дерев, але жодних, які вели б у зворотному напрямку. Хтось УВІЙШОВ між тих дерев, але ніхто не ВИЙШОВ.

— Це неможливо, — Тамара нахмурилася. — Та купа дерев справді досить густа, але ж не настільки, щоби хтось зумів сховатися всередині. Його було б видно.

— Знаю, — Ніна обтрусила із сукні рештки безе.

— Може, просто хтось вийшов, задкуючи власними слідами? — припустив Яцек.

— Це не настільки просто, як описують у книжках. По-перше, ніколи не потрапиш взуттям точно в слід: завжди контури трохи не співпадають. По-друге, сліди після такого подвійного проходження глибші.

— А ти відколи така мудра? — пирхнула Тамара.

— Уже десь тридцять шість годин, — зізналася Ніна.

— То навіщо ти йшла з нами в місто, якщо знала, що ми тут ні про що не довідаємося?

— Хотіла пройтися, — стенула Ніна плечима. — І не говорила, що ми тут узагалі ні про що не довідаємося — просто не довідаємося нічого про Сташека.

— Сподіваюся, що балаканина про сліди — це не якийсь дивний спосіб помсти? — Тамара глипнула на неї підозріло. — Якщо так — вибач, що я назвала тебе ідіоткою. Добре, можу визнати: ти не дурнувата лялька, просто у тебе такий вигляд. Отак, га?

— Я цього не вигадала.

— Але ж ти могла помилитися? — тиснув Яцек. — Ти не зауважила слідів, які вели назад. Може, їх змив дощ?

— Що йшов тільки в одному місці? — трусонула головою Ніна. Але насправді вона і сама почала сумніватися, адже чудово знала, що має схильність фантазувати про всілякі дивні речі… Як тоді, коли підозрювала завгоспа в тому, що той — американський шпигун.

А що, коли вона дійсно не побачила очевидного рішення?

— Може, дійсно я щось переплутала, — зітхнула дівчинка. Усі вже поїли, тож вона зібрала порожні тарілочки і віднесла їх до віконця із написом: «Повернення посуду». Над пришпиленою кнопкою карткою висів малюнок, який було не видно з головного залу. Він не пасував сюди.

Не пасував, бо замість іще однієї мисливської сцени на ньому було зображено засохлу купу дерев у монастирському саду.

Ніна хвилинку роздивлялася викручене гілля, настовбурчене в небо, наче чортові вила. Шипи, що ними їжачилася ця купа, були довшими, ніж насправді, довшими й ніби… гострішими, а все разом мало такий густий чорний відтінок, що дерева, здавалося, поглинали імлисте світло ранку. А може, вечора? Так, це, безумовно, був вечір, той похмурий час, коли прокидаються тіні, а людина починає бачити в них різні небезпечні речі. Здавалося, щось причаїлося у безлистому гіллі. Ніна нахмурилася. З дитинства вона пам’ятала малюнки, на яких начебто хаотичні рисочки укладалися у знайомі форми, якщо тільки той, хто дивився, знав, на що треба звертати увагу. І тепер вона мала враження, що перед нею саме така картинка і що будь-якої миті ця безглузда плутанина перетвориться на щось, на що дівчинка зовсім не хотіла дивитися…

Утім, не перетворилася — перед Ніною був звичайний пейзаж із садом, щоправда, винятково похмурий і відразливий, але не більше того.

Ніна підійшла до стійки, за якою сиділа сивоволоса жінка. Дівчинка завжди вміла домовлятися зі старшими жінками: зі своїм інтересом до минулого, довгим волоссям, старосвітськими сукнями і гарними манерами вона, певно, здавалася їм панянкою з передвоєнних часів.

— Та картинка, у кутку, — почала Ніна ґречно, — дуже цікава, але геть сюди не пасує.

Сивоволоса жінка знітилася.

— І справді. Але в мене рука не підіймається її викинути. Її малювала місцева художниця, вона вже померла, бідолашна. Подарувала мені цю картину за… зараз… за два… ні, за три роки перед смертю.

— На ній монастирський сад?

— Монастирський? — Жінка на мить здалася розгубленою. — Ах, так, справді, на малюнку Диявольське Коло. Сестри так його називали, а Маура Левицька жила серед них деякий час.

— Була монашкою? — невинно запитала Ніна.

— Ні, вона… що ж, тепер це геть не таємниця. Вона була психічно хворою, а сестри певний час опікувалися нею.

«Божевільна, про яку говорив Яцек», — подумала Ніна. Озирнулася — дощ ущух, хлопець і Тамара вже вийшли й подавали їй знаки через вітрину кав’ярні. Що ж, їм доведеться почекати.

— Я цікавлюся малярством, — сказала Ніна, що було правдою. — Але я ніколи не чула про таку художницю. Вона була відомою?

— Ох, ні, хоча дехто говорив, начебто вона має великий талант. Походила з Маркотів, а звали її Марія, зазвичай Марися, але просила, аби зверталися до неї Маура. З дитинства була ексцентричною, тягнуло її у великий світ. Урешті виїхала до Варшави, це було… йой, у тридцять четвертому, а може — в п’ятому? Перебувала там у вишуканому товаристві, мала кілька виставок, і якийсь час здавалося, що вона й справді зробить кар’єру. А потім прийшла війна, — жінка смутно кивнула. — Маура повернулася влітку сорок п’ятого. Повернулася зміненою. Ти напевне цього не пам’ятаєш, але так воно тоді бувало. Люди надто багато бачили, втрачали своїх близьких, і дехто… дехто не міг цього витримати. Маура втекла у світ фантазій. Ходила лісами або сиділа над озером, до інших майже не відгукувалася. А якщо це й ставалося, то лише для того, аби розповісти про потвор, що виходять із дерев, потвор, яких вона бачила. Діти почали її боятися, та й серед дорослих було чимало таких, хто вважав, що бідолашна Маура — одержима. Тому одного дня, коли вона намагалася утопитися, її забрали не до лікаря, а до…

Жінка зробила паузу і безпорадно трусонула головою, хмурячись.

— До монастиря, — підказала Ніна. Це не могло бути випадковістю: мабуть, янголи наклали щось схоже на чари, завдяки яким усе пов’язане із монастирем відразу вилітало в людей із голови. Отак вирішувалася проблема надмірного зацікавлення пані Целіною та громадкою її підопічних, але ж це породжувало й кілька питань, які Ніна зараз не мала часу обдумати.

— До монастиря, так. Сестри прийняли її і дали роботу. Офіційно — помічниця на кухні, хоча бідолашна навіть юшки ніколи зготувати не вміла. Але вона була там певним чином щасливою… Зрештою, навіщо я тобі це розповідаю? Це смутна історія, а в тебе ще буде час, щоб зазнати смутку.

— Мені дуже подобаються ці її картини, — сказала Ніна. Хотіла ще запитати, що сталося з Маурою, але інстинктивно відчула, що це не найкращий момент. Старша пані могла б щось запідозрити. — Вони такі… дивні. А чи ви не знаєте, де б я могла побачити її інші картини.

— Якщо котрась і лишилася, то певно тільки в родині Маури. Це на вулиці Камінній, номер сімнадцять. Питай про дім Левицьких, будь-хто покаже тобі дорогу.

— Дякую і перепрошую, що я зайняла стільки часу.

Назовні знервована Тамара стукотіла в скло.

— Усе добре, як і всі старі люди, я люблю позгадувати. Молодих це зазвичай знуджує, тож я рада зустріти зацікавленість — задля різноманітності.

Ніна вже йшла до дверей, коли під впливом імпульсу розвернулася.

— Тут колись було дуже красиво, так? — вона майже побачила кав’ярню років двадцять тому. Вогонь у каміні, чоловіки в кріслах після вдалого полювання, жінки в горжетках із лисячого хутра, стріляють корки від шампанського, а ще звук скла, коли воно цокається зі склом.

Старша пані смутно посміхнулася.

— Так, колись тут було дуже красиво.

— Боги, що ти там робила? — пирхнула Тамара, як тільки Ніна вийшла. — Ми вже думали, що в нас ноги до тротуару приростуть.

— Я там побачила картину, що намалювала божевільна, про яку розповідав Яцек. І на ній — Диявольське Коло. Та засохла купа дерев саме так називається.

— І що з того?

— Нічого, — відповіла Ніна, бо й справді — що з того випливало?

Повітря після грози було свіжим і холодним, на вулиці розлилися калюжі каламутної води. Ніна перескочила через одну з них і запитала:

— Чекаємо на Адама?

— Ні, — Тамара стенула плечима. — Он він іде.

Хлопець приєднався до них, і всі разом рушили до монастиря. Адам знову волікся позаду, а інші удавали, що його не помічають.

— Як вважаєте, чому янголи обрали саме нас? — запитала Ніна. — Ви про це думали? Бо ж вони мусили мати якийсь критерій.

— Мені говорили, що це через те, що ми хороші діти, — сказав Яцек, але відразу почервонів під поглядом Тамари.

— І ти їм повірив?

— Це не через вік, — Ніна розгинала пальці. — Не через місце проживання, бо я з Вроцлава, Яцек із Гданська, а ти, Тамаро?

— Варшава, — лаконічно відповіла та.

— Власне, Еліза — з-під Кельце, Лідка зі Шльонська… Нас зібрано з усіх земель Польщі.

— Може, через наші родини? Риси характеру? Уподобання? Спробуємо порівняти, — запропонував Яцек.

Але порівняння нічого не дало. Ніна мала молодшого брата, але Яцек і Тамара були єдиними дітьми. Яцека виховала мати, вона була з тих матусь, які пхають у своїх дітей несамовиту кількість їжі й три чверті року наказують носити шапку. Про надмірну опіку Ніна здогадалася, бо, звичайно, хлопець про це не казав. Батьком же Тамари був професор, який після дванадцяти років удівства, коли йому виповнилося шістдесят, несподівано оженився на дівчині, яка була ненабагато старшою за його дочку.

Уподобання вони також мали різні. Ніна цікавилася мистецтвом, а ще любила пригодницькі книжки, особливо ті, де герої подорожували екзотичними країнами, Тамара до дрижаків любила детективи, а Яцек марив про те, аби стати гарцером, і колекціонував знання з різних галузей. Знав, як зробити годівничку для птахів, що робити, коли людина загубиться у лісі, й навіть яким чином надавати першу допомогу. Причому ці знання були виключно теоретичними.

Відсутність практики трохи здивувала Ніну: зрозуміло, що Яцек перебував під надмірною опікою матері, але ж був спритним хлопцем, то чому не намагався застосувати в житті хоча б частку своїх знань? Не кожен має можливість загубитися у лісі чи надати першу допомогу, але ж годівничку для птахів міг би й зробити, раз він цим цікавиться. Дівчинці здавалося, що це має значення, але треба було ще подумати. Але раніше, ніж вона встигла зосередитися, повний захвату крик Тамари вирвав її із задуми:

— Дивіться, веселка!

Ніна підвела голову. Над озером постала різнокольорова дуга, один кінець якої гинув у освітленій сонцем воді, а другий сягав аж до лісу. Усі кольори видавалися ніби вмитими дощем, дуже інтенсивними та глибокими. Вода була темно-блакитного кольору, із золотими цяточками, а небо — на кілька відтінків світлішим, із білими, пухнастими хмаринками; дерева ж стояли у королівській зелені.

Ніна, дівчинка з міста, не любила болота, комарів, пітьми й вологості — вони були невід’ємно пов’язані в її голові з природою, — але могла оцінити красу, коли її бачила.

— Це й справді дуже гарно, — визнала вона милостиво.

— Правда? — пролунав за спиною чийсь голос. Ніна розвернулася і побачила Адама, який непомітно до них доєднався. — Це найкрасивіше місце на світі.

Обличчя його палало натхненням. Хлопець уже не видавався похмурим чи набурмосеним і зараз був цілком симпатичним. Ніна відчула, що це може стати саме тим моментом, який розтопить кригу, і вони зуміють сказати один одному кілька милих слів.

Проте у цю мить з кишені Адама щось випало на землю. Він блискавично схилився, а коли випростався, його обличчя набуло презирливого виразу.

— Чого так витріщаєтеся? — буркнув він, знову вкладаючи ту річ у кишеню, а потім розвернувся і попрямував до монастиря.

Тамара похитала головою.

— Це заразне, — заявила вона. — Шаленство тієї божевільної, яку утримували сестри в цих стінах, схоже, десь тут і залишилося, а тепер заражає людей.

А Ніна задумалася над тим фактом, чому, до лиха, Адам приховує від них, що купив у містечку зубну щітку.

У воротах монастиря їх привітала широкою посмішкою пані Целіна, ще здалеку махаючи рукою.

— Ходімо, ходімо, — кричала вона. — Вже можна не перейматися. До мене телефонували рідні Сташека, хлопець саме повернувся додому.

Тамара послала Ніні промовистий погляд: мовляв, бачиш? Яцек, напевне, зробив би те саме, але відчув запах обіду й погнав, аби перевірити, чи не вдасться йому випросити чогось раніше. Дівчата голодними не були, але не мали чим зайнятися, тож пішли за ним. З кухні долинали окрики Елізи, яка командувала черговими-близнючками, наказувала їм то почистити картоплю, то докинути ще трохи дров у грубку, а то винести компот у сад, аби він трохи вихолов. Сільвія, усунута з посади королеви кухні, сиділа на стільці й лущила горох. Побачивши Яцека, вона підвела голову. Сільвія була схожою на брата: те саме широке, начебто тупувате обличчя і контрастуючий із ним блиск інтелекту в очах.

— Цього мені на допомогу не треба, — гримнула вона на Яцека, шкірячи зуби. Дівчина говорила чіткіше, ніж Ремігіуш, але Ніна все одно ледь її розуміла. — Останнього разу три тарілки розгепав, усе в нього з рук валиться.

Хлопець, почервонівши, намагався виправдатися, але ніхто його не слухав. Тамара схопила Яцека за лікоть і потягнула до дверей.

— Пішли посидимо над водою.

— Пам’ятайте, що після обіду всі мають зібратися у кімнаті з каміном! — крикнула їм навздогін Еліза.

— Думаєте, янгол нарешті скаже, навіщо ми тут? — прошепотів Яцек, але Ніна лише трусонула головою, а Тамара стенула плечима.

Вони перевдягнулися у купальні костюми й вирушили на озеро. У містечку був невеличкий кам’янистий пляж, але з боку монастиря берег їжачився гострим камінням, по якому ковзали ноги. Ніна зняла боти й стала на одному з каменів, невпевнено дивлячись на дзеркало води. Камінь був нагрітий сонцем, але вода здавалася холодною. Дівчина згадала слова пані Целіни, яка попереджала, що дно тут стрімко уривалося, і просила, щоби в озері купалися тільки ті, хто вміє добре плавати.

Тим часом Тамара стрибнула у воду й пірнула, наче тюлень. Безсумнівно, плавати вона вміла. За мить випірнула й помахала Ніні та Яцеку, які все ще стояли на березі.

— На що чекаєте?

— Я не вмію плавати, — пробурмотів хлопець, червоніший, ніж за хвилинку до цього на кухні. Ніна глянула на нього здивовано, бо він же мешкав біля моря, а Яцек відвернувся.

— Ніно?

Ніна плавала непогано, але вода викликала в ній неспокій, адже здавалася майже чорною і під сонячним промінням полискувала, наче обсидіан[15]. Дівчинка не могла позбутися враження, що озеро набагато холодніше, глибше і ніби… голодне. Наче тільки й чекало, аби її проковтнути.

Вона відігнала від себе дурнуваті думки й поволі зсунулася з каменя. Холодна вода миттєво паралізувала її, вона навіть забула, як дихати. Біля берега вода сягала їй до пояса. Тамара сміялася трохи далі, тож Ніна зажмурилася і відчайдушно попливла. Через кілька секунд призвичаїлася до температури — озеро вже не здавалося крижаним і було просто приємно холодним.

— Гарно, так? — Тамара підпливла ближче.

— Гарно, — визнала Ніна. Десь зник страх, тепер вона просто купалася з насолодою. Пірнула й розплющила очі. Вода була прозорою, тож Ніна бачила віддалене на кілька метрів дно, яке вкривало поросле водоростями каміння. Водорості ліниво вигиналися, гнило-зелені, місцями брунатні. Наче довге дівоче волосся. Наче там, унизу, була худорлява жіноча постать, яка приховувала в мокрих сплетіннях бліде обличчя.

Але це, безумовно, лише ілюзія.

Коли вони вийшли на берег, сонце закрили хмари. Ніна затремтіла від холоду і чимшвидше загорнулася в рушник. Тепер було непогано. Дівчина потроху зігрівалася, поряд Тамара запевняла похмурого Яцека, що навчить його плавати.

За мить з монастиря прийшла Лідка, як завжди чарівна у своїй дешевій сукні.

— Обід готовий, — сказала вона. — Чи ви гонга не чули?

Яцек миттю підхопився з трави, Тамара з Ніною неохоче підвелися та почали витирати рушниками мокре волосся.

— Ти серйозно вважаєш, що тією янгольською несподіванкою буде перетворення нас усіх на крилатих? — запитала Ніна.

— Чому ні? — Лідка променисто всміхнулася. — Я вже свою нагороду отримала і знаю, що з нею треба зробити. Коли виросту, то стану черницею.

Лідка розвернулася і покрокувала назад, а Тамара закліпала.

— Стьобнулася, от точно стьобнулася. Як вважаєш, тут взагалі є хтось нормальний?

— Я нормальна, — заявила Ніна, але старша дівчина захихотіла.

— Я геть у цьому не впевнена. Розповідаєш дивні речі про людей, яких пожерли дерева.

Певно завдяки старанням Елізи гороховий суп був значно кращим, ніж учорашнє їдло, але на їжі все одно ніхто не міг зосередитися. Навіть Яцек відмовився від добавки, навіть Тамара, досі гранітно-спокійна, здавалася піднесеною.

Після обіду всі пішли до кімнати із каміном, де на них уже чекав Азкіель. Сидів він у кріслі, вродою своєю контрастуючи зі старими обшарпаними меблями. Посміхався, але Ніні це зовсім не покращило настрою. Була вона дивно знервованою: як тоді, коли отримала нагороду як найкраща учениця у класі й мала забрати її з рук директорки на очах усієї школи.

Молодь усілася навколо Азкіеля, а пані Целіна стала біля його крісла. Ніна знайшла місце на килимі під стіною, підтягнула до підборіддя коліна й обхопила їх руками. Серце сильно стукотіло, дихання рвалося. Вона майже відчувала напругу, що розлилася у повітрі.

Янгол обвів зібрання поглядом.

— Вам напевне цікаво, навіщо ми вас сюди запросили, вірно?

Усі енергійно закивали. Азкіель знову посміхнувся й нахилився у кріслі.

— Може, ви знаєте, — почав він, — що дехто з нас має незвичайні здібності…

— Наприклад, передбачення майбутнього, — сказав Тимек із розумним виглядом обличчя.

Янгол кинув на нього схвальний погляд.

— Так, саме так. І от якийсь час тому ми передбачили, що з’явиться незвичайна дитина, хлопець або дівчинка. Ми шукали його — або її — роками, врешті відібрали тринадцять кандидатів, із яких кожен міг виявитися особливим. Як ви, напевне, здогадуєтеся, ці тринадцять — ви. Але ми все ще не можемо вирішити, хто з вас. Наші знання і сила, на жаль, обмежені. Тому ми вирішили запросити всіх вас сюди та поспостерігати за вами. А якщо говорити точніше, то спостерігатиму я, — він посміхнувся знову. У кімнаті стало так тихо, що можна було б почути, як шпилька падає. — А коли канікули скінчаться, ми вже знатимемо.

Ніна обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок — усі мали такий вигляд, наче в їхніх головах запалили малесенькі лампочки з написом: «О рани Божі, може, це я!» Але більшість, незважаючи на блиск в очах, мала на обличчях ще й досить невпевнений вираз.

— І що ми маємо робити? — запитала одна із близнючок.

— Нічого особливого. Тішитися свіжим повітрям, гратися, насолоджуватися дозвіллям. Просто поводьтеся, як завжди.

— А це незвичайне дитя… яким воно має бути? — спохмурнів Артур.

— Красивим, — цього разу відповіла пані Целіна, а оскільки всі мимоволі глянули на Лідку, швидко додала: — Красиве в духовному сенсі, не обов’язково фізичному, із чистим серцем, великою відвагою і незаплямованою душею.

— Це не я, — буркнула Тамара, яка сиділа поряд із Ніною. — Це точно не я.

— Ти не можеш бути в цьому впевнена, люба, — почула її пані Целіна. — Ти ще дитина, ти не знаєш добре саму себе. Кожен з вас може виявитися Обраним. І я готова закластися, — послала вона дівчині солодку посмішку, — що в глибині душі ти значно миліша, ніж демонструєш це.

Непереконана Тамара труснула головою.

Адам устав, і миттю усі погляди перестрибнули на нього.

— Якщо це я, — заявив хлопець рішуче, — то тут і зараз присягаюся, що зроблю усе, щоби захистити янголів від злих людей і битися на боці Бога.

«Підлабузник», — подумала із неприязню Ніна. Утім, вона не могла заперечувати, що виступ його справив враження.

— Я також! — підвівся — о, диво! — Маріуш. Від його попередніх сумнівів не залишилося і сліду; цієї миті хлопець мав такий вигляд, ніби міг стрибнути за янгола у вогонь.

— І я! — Артур, схоже, також уже забув, що нещодавно щось згадував про магічні фокуси і перевдягнених людей.

— Я також присягаюся.

— І я.

— Я теж! — сказав Яцек, а коли Ніна глянула на нього, відвів погляд. — Ну, я знаю, що я товстий, але інколи… ну, знаєш, буває…

Ніна знала, бо подумала про те саме. У казках зазвичай саме ті, які на перший погляд шансу не мали, отримували винагороду: найдурніший та останній в усьому син короля отримував принцесу, а Попелюшка — свого принца. Тож чому товстун не мав виявитися Обраним?

І чому нею не могла бути тринадцятирічна дівчинка із Вроцлава, яка нічим не вирізняється серед інших?

Пані Целіна дарувала їм посмішки, показуючи ямочки на щічках, а янгол дякував легкими кивками. Ентузіазм охопив і Ніну, яка, правда, не встала, але дивилася на світле обличчя Азкіеля й думала, що заради когось такого є сенс битися. «Якщо це я, — вирішила про себе, — то я не підведу янголів».

Вона роззирнулася. З облич присутніх у кімнаті зникла невпевненість; тепер усіх розпирала енергія, наче вони відразу хотіли рушити на битву зі злом. Вайлуватий Маріуш випнув груди, обводячи усіх поглядом тріумфатора, жабоподібний Томек підстрибував, наче радісне щеня, а обличчя Лідки світилося так, наче сам сивобородий Бог злетів до неї на хмаринці. Навіть Тамара пожвавилася.

Спокій у кімнаті зберігала тільки одна людина.

То була Кароліна, менш правдомовна з близнючок. Здавалася вона… обережною. Так, мабуть, це було правильне слово. Не стільки недовірлива, скільки обережна. Порівняно з охопленою ентузіазмом молоддю вона справляла враження геть дорослої та мудрішої.

Ніна перехопила її погляд і раптом засоромилася своєї готовності битися за янгола. Адже нічого конкретного вони не дізналися.

— Хтось має питання?

— Що той Обраний робитиме? — хотів знати Яцек, а Ніна мовчки підтримала його. Це було найважливіше питання.

— Те, про що ви вже подумали, — Азкіель блиснув у посмішці зубами. — Допоможе нам боротися з великим злом.

— З комуністами?

— Зі злом ще більшим, — крилатий споважнів, і в кімнаті раптом війнуло холодом, а молодь трохи втратила впевненість у собі.

— Обраний битиметься, маючи на своєму боці янголів, а Бог позичить йому силу. Тож не треба боятися.

Ніна вирішила, що ця відповідь страшенно багатозначна, але молодь, здається, була в цілому задоволеною.

— Ще якісь питання? Так, Ніно.

Вона опустила підняту руку.

— Янголи наклали на монастир чари, правда? Тому люди про нього забувають?

— Правда, — пані Целіна знову відповіла замість крилатого. — Якби не це, влада давно перетворила б його на щось на зразок складу.

— Але якщо янголи мають таку силу, то чому вони все ще переховуються? Чому потребують допомоги людей?

У кімнаті запала тиша, а пані Целіна нахмурилася. Ніна ж, натомість, усвідомила, що її питання могло здатися нахабним. Вона почервоніла.

— Зрозумійте, я геть не проти допомагати янголам, — запевнила дівчинка нервово. — Навпаки, я дуже охоче допомагаю… Точніше, допомогла б, якби могла, але… — «О рани Божі, я тільки глибше занурююся», — подумала вона, зітхнула й зосередилася на найголовнішому. — Мені просто цікаво.

— Ніно, зараз, думаю, такі питання не на часі, ми говоримо про інші справи.

— Ні, чому ж, я відповім, — Азкіель умостився у кріслі. — Мене захоплює допитливість цієї дитини. Бачиш, Ніно, в деяких місцях сила янголів є більшою, ніж в інших. Тут — одне з таких, бо ці землі споконвіку належали християнам. Тому ми могли зробити так, аби люди не звертали на монастир уваги, і саме тому ми вас сюди запросили. Така відповідь тебе задовольнить?

— Так, дякую, — вона всілася, почервонівши до коріння волосся.

— А що зі Сташеком? — тихо писнула Малгося десь з-за спин.

— Що ж, те, що він нас полишив, мабуть найкраще свідчить, що він не Обраний, правильно?

Більшість із тих, хто тут зібрався, гаряче закивали.

— Якщо це все, то вважаю, що тепер можете йти гратися, — пані Целіна послала їм прощальну посмішку.

Вони виходили, піднесені, підштовхуючи одне одного й ділячись здогадками. Хвилинкою пізніше Тимек уже ганявся коридором за Малгосею, яка зі сміхом тікала від нього, близнючки з Елізою завзято про щось дискутували, а Маріуш і Артур сперечалися, хто з них більше заслуговує на роль Обраного.

Ніна, Тамара та Яцек залишилися позаду. У дверях пропустили ще Лідку й Адама. Красуня плуталася у власних ногах з відсутнім виразом на обличчі, а хлопець…

Ніну здивував вираз його обличчя. Від самовпевненості Адама не залишилося й сліду, тепер улюбленець пані Целіни дивився, наче приголомшене звірятко, за яким зачинилися дверцята пастки. Він наче все ще не розумів, що, власне, сталося, але вже передчував, що нічого хорошого.

Ніна завмерла з відкритим ротом, а Адам якнайшвидше відвернувся. Коли він знову глянув на дівчинку, то вираз обличчя мав гордовитий і відразливий.

Що, на Бога, коїлося із цим хлопцем?

«Може, він усвідомив, що не має і шансу стати Обраним», — подумала вона, але не була повністю задоволеною такою відповіддю.

Тамара та Яцек, певно, нічого не зауважили.

— Ну, от ми вже все знаємо, — дівчина засунула долоні в кишені штанів. — Зізнаюся, я думала, що та янгольська несподіванка буде чимось цікавішим, але я маю дармовий відпочинок. І це добре.

Але цього разу її зухвалість здавалася трохи награною.

— Як вважаєте, хто з нас має найбільші шанси? — запитав Яцек. — На кого ставите?

— На нашу красуню Лідку, на кого ж іще? — стенула плечима Тамара. — Погляньте на її обличчя: вона вже зараз має такий вигляд, наче до неї з’явилася Матір Божа.

— А я думаю, що це Ніна.

— Чому я? — дівчинка думала, що Яцек жартує, але певно ні, бо дивився на неї з пошаною в очах.

— Ти стрибнула з потяга, а пані Целіна казала, що Обранець мусить бути відважним.

— Направду, то була єдина відважна справа, яку я зробила в житті.

— Ну, хоча б якийсь початок, — захихотіла Тамара. — Тепер тобі бракує тільки чистого серця і тієї… ну, кришталевої душі. Маєш її?

— Мені так не здається.

— То на кого ставиш?

— На Малгосю, — випалила Ніна.

— Малгося? — Тамара закліпала від здивування. — Чому?

— Не знаю. Може, тому, що її ніхто не бере до уваги.

Аж до самого вечора янгольські одкровення були головною темою для розмов. Дівчата час від часу збиралися тісними групками й шепотілися, хлопці хизувалися спритністю та силою. Тут відзначився Маріуш, який знайшов у саду сукату гілку та гелемсив нею об стовбур невисокої яблуньки, репетуючи при цьому:

— Побачите, від вас тільки мокре місце залишиться, коли з вами закінчу! Захищайтеся! Не маєте проти мене ані шансу!

Поряд Артур підкидав догори меншого патика, підхоплюючи його. Був несамовито швидкий: навіть коли патик падав далеко, хлопець якимось дивом уже опинявся у правильному місці, наче мав у ногах пружинки. Яцек спостерігав за цим захоплено, а Ніна із цікавістю. Тамара, схоже, думала про щось інше.

— Може, в щось пограємо? — запропонувала вона. — Мені вже набридло дивитися на цих клоунів.

— У що, наприклад? — Ніна відвела погляд від Маріуша й Артура.

— У будь-що. Ми тут маємо різні ігри й багато «іграшок». Ходімо, покажемо тобі.

Речі, що були в одній із кімнат, викликали в Ніні змішані відчуття. Там лежали зігнуті ракетки для тенісу й один ледь живий воланчик, кілька гумових м’ячів, пара ляльок, кінь на шнурку і трохи старих, ще довоєнних настільних ігор. Вона здогадалася, що за всі ці речі вони повинні дякувати пані Целіні, яка вирішила, що молодь може знудитися у монастирі. Ніна оцінила її добрі наміри, але, з іншого боку, о рани Божі… М’ячі чи тенісні ракетки — це нормально, настільні ігри могли придатися у дощові дні, але один вигляд дерев’яного коника на шнурку її обурив — адже таким граються п’ятилітки! А ці ляльки… З усієї їхньої групи тільки Малгося ще бавилася ляльками.

Ще один доказ того, що пані Целіна кепсько підходить на роль опікунки підлітків. Ніна цим переймалася. Адже, як не крути, всі вони залежали від розсудливості й умінь пані Целіни.

Під вечір, скориставшись тим, що Яцек і Тамара грали в шахи, Ніна вибралася до саду. Потребувала трохи побути на самоті, тож пішла до зруйнованого крила — там, де на березі лежали залишки мурів, а трава була білою від вапняного пилу з розвалених стін. Сюди, схоже, рідко хто ходив.

Вона всілася на чомусь, що нагадувало шматок вежі, зняла боти й занурила ноги в озеро. Вже темніло, сонце, заходячи, потроху ховалося за обрій, протягнувши по воді криваво-червону смугу.

Ніна й сама не знала, що їй про все це думати. Вона навіть не була до кінця впевненою, чи хоче бути Обраним. Її мати зраділа б, бо для матері така звістка, безумовно, виявилася б радісною. Може, вона б навіть нарешті посміхнулася. У дівчинки аж стислося серце, коли вона це уявила. Ніна витерла очі від сліз. Мама хотіла б, щоби її донька виявилася обраною янголами.

Але чи хотіла цього сама Ніна?

На думці, що їй доведеться битися з якимось злом, нехай навіть найменшим, стало млосно. Ні, на таке вона не здатна — той стрибок із потяга був результатом відчаю, а не відваги.

Ніна сподівалася, що вона не є Обраним. Тамара мала рацію, Лідка зі своїм натхненним обличчям і бажанням стати черницею здавалася чудовою кандидаткою. Або Маріуш, сильний і не дуже меткий здоровань, ідеальний Геркулес. З іншого боку, були й ті, хто, здавалося б, жодного шансу не мав: сіра мишка Малгося, нахабна Тамара або вайлуватий Яцек. Але ж, згідно із казковими схемами, будь-хто з них міг виявитися Обраним.

Але не Ніна, бо вона була такою… посередньою — ані найкращою, ані найгіршою кандидаткою. Ніякою, одним словом.

Вона зітхнула, визнаючи подумки, що досі її життя було дуже нудним. Навіть і сама Ніна була швидше нудною. Вона добре вчилася, допомагала хазяйнувати (хоча цього не любила), завжди говорила сусідам «доброго дня», любила старосвітські сукні із силою-силенною мережив, а вечорами переглядала з батьком альбоми, присвячені малярству, — її тато до війни вивчав історію мистецтв, і, хоча не зумів стати магістром, у нього залишилося захоплення, яке він прищепив і дочці.

Нічого цікавого. Навіть вади Ніни були не надто видатними: трохи зарозумілості, упертість і схильність до фантазування, особливо під час нудних святкових мес. Не найкращий матеріал для героїні.

Утім, була одна подробиця, що не пасувала до образу слухняної дочки — Ніна, скільки вона себе пам’ятала, завжди любила читати пригодницькі книжки. Із експедиціями в екзотичні країни, піратами, таємницями й купою пригод. Романи для хлопців, не для дівчат. Її мати ставилася до цього поблажливо, вважаючи, що донька з часом переросте такі уподобання. Утім, цієї миті дівчинка подумала, що, можливо, це щось більше.

Може, в ній віддавна була несвідома спрага до пригод. Може, це, власне, був її шанс, аби таку пригоду пережити. Бо в монастирі відбувалося щось дивне, вона була в цьому впевненою. Ну, майже впевненою. Раніше, у випадку завгоспа-шпигуна та інших, у глибині душі Ніна завжди знала, що це лише фантазії, але тепер… тепер — ні. Цього разу передчуття підказували їй, що вона має справу із чимось реальним.

Сліди в Диявольському Колі, а потім похмура картина в кав’ярні, слова Малгосі, дивна поведінка Адама й Лідки… Інколи їй здавалося, що тут кожен приховує якийсь секрет. Навіть Яцек із Тамарою були з нею не до кінця щирими.

Вона встала й розтерла замерзлі плечі. Навколо густішали вечірні тіні, сонце вже повністю заховалося за небокраєм. Стемніло, але не настільки, щоби Ніна не могла побачити, що її боти забруднені вапняним пилом.

Дівчинка неохоче подумала, що, мабуть, доведеться добряче їх чистити, а потім вона про дещо згадала.

Адам, коли вона зустріла його вранці в саду, також мав взуття, забруднене вапном. Приходив сюди, але навіщо?

Ніна роззирнулася — навколо, окрім руїн, не було нічого цікавого. Вона прийшла сюди подумати, але малоймовірно, щоб і хлопець приходив у руїни з тією само метою. Не о п’ятій ранку, коли він міг побути на самоті будь-де в саду.

Навіщо він тут вештався?

Вона роззирнулася знову, пройшла поміж фрагментами монастирських стін. Потім погляд її зачепився за те, що лежало на траві. Наче якесь кольорове шмаття, хоча в темряві, що саме підступала, дівчина не бачила чітко.

Вона нахилилася і підняла… шкарпетку. Були на ній жовті та червоні смужки, і могла вона належати тільки одній людині — Сташеку, який носив закордонні шмотки. Шкарпетки інших хлопців були бурими, як і їхнє вбрання.

Ніна стояла й роздивлялася знахідку. Звідки тут узялася шкарпетка?

Хвилинку вона роздумувала, чи не розповісти про неї Тамарі та Яцеку, але вирішила цього не робити. Напевне, вони знову почнуть казати, що вона помилилася і що Адам уранці не мав білого пилу на ботах. А потім знайшли б якесь малоймовірне пояснення, що, наприклад, коли Сташек ішов на вокзал, то шкарпетка випала в нього з валізки. Але навіщо йому було пхатися в руїни, якщо найкоротший шлях до брами пролягав біля Диявольського Кола? Або ж він міг просто вийти через головні ворота, взагалі не морочачи собі голову біганиною по саду.

Схоже, тут таки відбувалося щось дивне.

Ніна глянула на монастирські мури. Тепер, у сутінках, вони здавалися їй куди похмурішими, ніж удень. При сонячному світлі, коли навколо чути голоси хлопців і дівчат, вона могла думати, що тут добре: блакитне озеро запрошувало скупатися, ліс сповнювався приємною прохолодою, і навіть здичавілий сад мав якусь меланхолійну красу — ну, якщо не звертати увагу на засохлі дерева у Диявольському Колі. Але і вдень траплялися миті, коли все це змінювалося: наче хтось підміняв на кілька секунд слайд у проекторі. Ніна добре пам’ятала ті хвилини перед купанням, коли озеро здавалося таким глибоким, холодним і голодним.

Власне, саме так — голодним.

Тепер це враження стало чіткішим, охопивши не тільки озеро, але і сад, і монастирські мури. Усе здавалося Ніні страшним, наче пастка, що от-от мала зачинитися.

«У тебе просто надто бурхлива уява», — вмовляла вона себе. А в сутінках звичайні речі здаються страшнішими. Коли Ніна вистрибнула з потяга, а потім ішла колією, також думала, що за нею щось женеться, але ж тоді нічого не сталося.

Вона схилилася над озером і кінчиком пальця торкнулася дзеркала води — темної, нерухомої, наче розлита пляма олії. Поверхнею розійшлися концентричні кола, які швидко поглинула темрява. І щось промайнуло у глибині озера — риба чи сріблястий відбиток місяця, що саме сходив.

Хоча насправді оте «щось» було схожим на бліде людське обличчя.

«Уява», — подумала Ніна, стискаючи губи, але відступила — про всяк випадок.

Найважливіше питання зараз звучало так: чи Сташек насправді дістався додому?

Вона геть не була в цьому впевненою.

З іншого боку, вона не могла закинути пані Целіні, що та бреше. І не в ситуації, коли йшлося про зникнення неповнолітнього, якого мала пильнувати пані. Вираз полегшення на обличчі жінки, коли вона привітала Ніну біля брами, був, безумовно, щирим.

Ні, Ніна вірила, що пані Целіна насправді мала телефонну розмову. Але ж хтось міг її й ошукати. Передзвонити і видати себе за батька чи матір Сташека, а тоді сказати, що син не може підійти до апарата й розповісти про все сам, бо, наприклад, спить після виснажливої подорожі.

Отак просто.

Ніна здригнулася, бо не мала уявлення, що має з усім цим робити. Могла б піти до Азкіеля, може б, він її вислухав. Але крилатий, незважаючи на всю свою вроду — а може, власне, через неї — пробуджував у ній неясний жах. Вона уявляла легеньку посмішку на його губах і голос, коли він мовив із легенькою ноткою іронії: «Мене захоплює допитливість цієї дитини».

Ніна ковтнула слину. Ні, бачитися з янголом вона не мала бажання.

«Почекаю ще кілька днів, — вирішила вона боягузливо. — Якщо за цей час не станеться нічого дивного, значить, я й насправді перебільшую, і вигадую неіснуючі речі. А якщо станеться, то, може, отримаю якийсь доказ».

Це був не найкращий план, але поки що вона спромоглася лише на такий.