Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, в якому Ніна виїздить, а потім повертається, картини викликають ще більший неспокій і ми дізнаємося правду про Славека

Ніна розплющила очі.

І відразу їх закрила.

Рефлекторно дівчинка відступила, спина її вперлася у тверду скелю, а рука — в щось, що нагадувало на дотик дрібні кісточки. Вона скрикнула й зіщулилася. Мокре холодне вбрання усе ще липло до її шкіри, тіло били дрижаки, а зуби цокотіли так сильно, що будь-якої миті вона могла відкусити собі язика. Але принаймні, на неї вже не падав дощ.

— Н-н-н-н-ні, п… прошу, — сказала вона.

— Не бі-і-і-і-й-с-с-с-ся, — голос не мав у собі нічого людського й нагадував звук крапель і шум води, що виливається з водостоку. Якби дощ навчився говорити, напевне саме так би це й звучало. Але Ніна якимось дивом розуміла кожне слово.

Вона поволі розплющила повіки. Її оточувала темрява, розідрана лише зеленавим проблиском лісових гнилиць. У цьому слабкому, фосфоричному світлі дівчина розгледіла стіни настільки низької печери, що якби вона випросталася, то напевне вдарилася б головою об стелю. Потім глянула вниз і помітила, що сидить посеред кісток. Були там маленькі черепи пташок, мишей, лисичок і, мабуть, зайців, що дивилися на неї чорними очними ямами. Одні вже пожовкли від старості, інші лисніли білим, наче нещодавно їх вилизали дочиста. На деяких виднілися залишки м’яса. Ціла купа кісток і скелетів, серед яких Ніна могла бродити по кісточки.

Вона скрикнула знову, кинулася назад і вдарилася потилицею об стіну. Заболіло.

Темрява навпроти неї забулькотіла, наче хтось пробивав злив.

— Не бі-і-і-йс-с-ся, — знову той самий нелюдський голос. — Не ї-с-с-с-сти ді-і-і-іти… Ді-і-і-іти завели-и-и-икі… Їс-с-с-с-сти птаха-а-а-а, й миша-а-а-а-а, й зайця-а-а-а-а… Птаха-а-а-а-а до-о-о-обра, найкраща-а-а-а… Кров тепла-а-а-а, грі-і-і-іти-и-и вода-а-а-а…

— Х… хто ви такі?

Темрява захвилювалася і захлюпотіла. Ніна побачила водну істоту. Це було непросто, бо її тіло зливалося із темрявою, але якщо людина знала, що треба знайти поглядом, то починала помічати легенькі проблиски срібла й місця, де на прозорій шкірі заломлювалося світло.

— Ми-и-и вода-а-а з дерева-а-а-а, жити-и-и в дерева-а-а, виходити-и-и-и в до-о-о-ощ… Не роби-и-и-и кривди-и-и-и людя-я-я-ям…

Ніна нервово сковтнула слину, пригадавши знайдену в саду мертву сороку. Її також убили ці істоти? Чи насправді вони вбивали тільки птахів і невеликих звіряток, а не людей? І що із Тимеком?

Останнє питання вона промовила вголос.

Водна істота знову захлюпотіла. Ніні здалося, що цей звук означає щось на кшталт роздратування або нетерплячки.

— Дитина-а-а-а йти-и-и сама-а-а… Йти-и-и з на-ми-и-и… Потім ми йти-и-и своя дорога-а-а, а ди-тина-а-а своя-а-а… Не кривдити-и-и дитина-а-а…

Ніна не була впевненою, чи можна в це вірити. Тимек із власної волі залишив Малгосю, пішов до «духів», що мешкали в деревах, а потім, коли пішов сам, його дістала Бестія із Диявольського Кола?

Може, так. А може, ні.

Ніна зараз не могла нормально думати. Вона все ще тремтіла від жахливого холоду й боялася, хоча і не настільки сильно, як мить тому. Водна істота, певно, не хотіла заподіяти їй кривди.

І принаймні одна частина головоломки вклалася на своє місце.

— Маура Левицька вас бачила, — сказала Ніна. — Розповідала про вас людям, але ніхто їй не вірив. В озері також мешкають такі само істоти, як ви, правда?

— Не зна-а-ати людина-а-а Маура-а-а… В озера-а-а наша-а-а сестра-а-а, несміла-а-а, ховатися-а-а перед люди-и-и…

— Ви ж мені допоможете, правда? Я мушу зігрітися… Можна розвести тут вогонь? Прошу, я зараз замерзну…

Істота заплюскотіла з явною огидою.

— Не вогню-у-у, ні-і-і, не любити-и-и вогню-у-у. Вода-а-а й дерева-а-а ні-і-і…

— Але мені холодно! — розпачливо крикнула дівчинка. — Хочете, щоби я отримала запалення легенів і померла? Прошу, я мушу зігрітися, прошу…

Вона розплакалася, трохи сподіваючись на те, що це пом’якшить крижане серце водної істоти, а трохи тому, що мусила. Весь час вона тремтіла й згорталася у клубок, намагаючись зберегти в замерзлому тілі хоча б маленьку іскорку тепла. Але тепла давно вже не було, і тепер Ніні здавалося, що вона сама перетворилася на бурульку. А коли в печеру задував вітер, ставало надзвичайно холодно, що всередині аж боліло, наче хтось різав її нутрощі бритвою.

— Не-е-е плаче-е-е не-е-е не-е-е, немає чому-у-у плакати-и-и. Немає вогню-у-у, немає плачу-у-у. Спи-и-и…

— Але…

— Спи-и-и…

Темрява простягнула до Ніни полискуючу сріблом руку. Дівчинка на мить відчула себе так, наче пірнула в озеро. Картинка перед очима розмилася, звуки долітали до вух стлумленими. Але вона не могла дихати, шарпнулася у паніці, та вода була всюди, наче раптом нею наповнилася уся печера. Ніна хотіла крикнути, але, на її здивування, гладка холодна долоня — якимсь дивом водночас м’яка і тверда — закрила їй рота.

— Спи-и-и, — повторила істота.

І Ніна заснула.

Коли вона прокинулася, її оточувало м’яке, затишне тепло постелі. СУХОЇ постелі. Якийсь час дівчинка насолоджувалася цим теплом і не розплющувала очей. У напівсні вона відчувала: те, що вона побачить навколо себе, геть їй не сподобається. Тож вона лежала, час від часу потягуючись, але сон невмолимо тікав від неї. Ніну ж охоплював усе більший неспокій. Під ковдрою було душно, дівчинка відчувала, як сильно калатає її серце, їй починало бракувати повітря. Але вона продовжувала стискати повіки, бо не хотіла ані думати, ані просинатися. Вона хотіла спати.

— Ніно, люба, як ти почуваєшся?

Голос пані Целіни. Дівчинка згорнулася у ще щільніший клубок.

— Ти вже не спиш? Я хотіла тільки запитати, чи є в тебе якісь проблеми?

— Так, — буркнула Ніна й відразу пожаліла.

— Щось болить?

— Мабуть… мабуть, у мене температура.

— Зараз принесу термометр.

Ніна відкрила очі й виповзла з-під ковдри. Як вона і підозрювала, знаходилася у кімнаті пані Целіни, спала на її ліжку. За вікном було вже ясно, дощ припинився. Із саду долинали голоси близнючок та Елізи, на тому тлі чути було голос Артура. Годинник, що стояв на каміні, продзвонив дев’яту.

Пані Целіна з’явилася з термометром. Побачивши її усміхнене обличчя, Ніна відчула, як до горла підкочує червона, паскудна хвиля злості. Дівчинка хотіла верещати й здерти цю посмішку нігтями.

— Ну, досить, люба, зараз побачимо, що там у тебе за проблеми. Не виглядаєш погано. Ти страшенно перелякала нас уночі, коли так раптово вибігла під дощ. Ми всі хвилювалися. Але тільки-но уяви: Кароліна знайшла тебе вранці, й ти просто лежала на порозі. Ти сама повернулася? А чому ж не зайшла всередину? Двері ж увесь час були відчинені.

Пані Целіна щебетала, а Ніна намагалася сидіти спокійно, поки холодний термометр стромлявся їй під пахву. Але найгіршим був, власне, дотик опікунки — щоразу, коли світловолоса жінка торкалася її чола кінчиками пальців або коли гладила по щоці, Ніна ледь стримувала себе, аби не відсунутися.

— Дивно, температура в тебе нормальна. Ти впевнена, що почуваєшся погано?

— Так.

Але насправді Ніна не почувалася погано. Хотіла бути хворою, хотіла мати температуру й лежати тепер напівпритомною у ліжку. І спати, найкраще — спати. Тоді інші б відповідали за неї, а сама вона не мусила би перейматися, що робити. Але проблема полягає в тому, що вона завжди була стійкою до простуди. Колись під час шкільної екскурсії у гори увесь клас потрапив під дощ, усі намокли й похворіли, і тільки Ніна навіть нежить не підхопила. Іншого разу хлопці зняли з неї на стадіоні пальто й натерли снігом так, що додому вона поверталася плачучи, в мокрому платті. Був лютий, мінус десять. Матір тоді лякала її запаленням легенів, але дівчинка пішла наступного дня до школи, ніби нічого не трапилося.

— Щось у тебе болить, люба?

— Так, голова, — вона в останню мить стрималася, аби не сказати, що живіт, бо тоді могла б не отримати сніданок. А Ніна була страшезно голодною, пустий шлунок мало не приклеївся до спини.

— Сподіваюся, що це мине, — пані Целіна почастувала підопічну чарівною посмішкою. — Не переймайся, люба, все буде добре. Тільки не лякай нас так більше, прошу. Ми тут, щоби опікуватися тобою, і хочемо, аби ти почувалася добре…

— Так, я знаю. Ми одна велика щаслива родина. Проблема в тому, що родина ця із дня на день усе меншає.

— Якщо йдеться про Сташека й Тимека…

— Нічого не хочу чути.

— Вони…

— Я не хочу цього чути! — Ніна кинулася на ліжко й натягнула ковдру на голову.

— Люба…

— Я не «люба»! — вона мала дивне враження, що поводиться по-дитячому, але не зуміла стриматися.

Пані Целіна делікатно погладила її по плечу, що визирало з постелі.

— Може, ти почуватимешся краще, якщо поговориш з друзями. Тамара та Яцек чекають у коридорі.

— Я не хочу з ними розмовляти.

— Що ти кажеш, люба? От побачиш, тобі стане краще.

Опікунка вийшла, впустивши Тамару та Яцека. Хлопець здавався трохи зніяковілим, а дівчина… дівчина була такою, як завжди, — із завзятою посмішкою і в брудних штанях. Ніна відчула, як болісно стискається серце. Віддала б усе, аби тільки тут були Тамара та Яцек, але СПРАВЖНІ Тамара та Яцек, а не ці, зачаровані Азкіелем.

А може, янгольська магія уже припинила діяти?

Ніна кинула на приятелів обережний погляд. Припинила? Ні, Тамара була б спокійною навіть посеред урагану, але Яцек точно був би наляканим, бо ж вони мешкали в будинку, де останнім часом зникли дві особи, а він міг виявитися наступним у черзі.

— О рани Божі, оце так номер, — сказала Тамара. — Ти й справді втекла посеред ночі, зомліла, а лісові духи принесли тебе на руках?

— Лісові духи? — закліпала Ніна.

— Так говорить Кароліна, начебто вона їх бачила. Це правда?

— Не зовсім, — Ніна не була впевненою, що нічні події не наснилися їй. Вона насправді розмовляла з водяними істотами, які мешкали в деревах і пожирали птахів? У денному світлі розмова в печері здавалася кошмаром, породженим страхом і втомою.

— Я знала, що вона вигадує, — Тамара присіла на краєчок ліжка. — А тепер розповідай, що сталося.

— Чого ти взагалі тікала? — втрутився Яцек.

— Нічого, — Ніна відчувала, як в очах збираються сльози. Будь-якої миті вона могла розревітися, наче дитина. — Ви могли б… могли б принести мені щось поїсти? Я страшенно голодна.

— Авжеж, — у випадку таких потреб із Яцеком завжди можна було порозумітися.

Коли вони вийшли, Ніна відвернулася до стіни й вибухнула плачем. Ридала довго, аж заболіло горло. Потім лежала, тупо дивлячись у стелю. Тамара та Яцек не поверталися. Може, від сніданку нічого не залишилося, і тепер вони думали, що їй принести. А може, перестали нею цікавитися. Та й однаково. Вони ж і так усі загинуть — по черзі, пожерті Бестією із Диявольського Кола.

«Хай йому, хай йому», — повторювала вона, наче ритм цих слів міг заглушити страх.

Але потім згадала про янгола з підвалу, і згадка переважила — дівчинка встала. Вона витерла очі, знайшла хусточку й висякалася. У дзеркалі промайнуло її похмуре, спухле від сліз обличчя і купа розкуйовдженого волосся. На стільці лежало її власне, акуратно складене вбрання. Цікаво, хто його приготував? І хто вночі перевдягнув Ніну в нічну сорочку?

«Напевне, пані Целіна», — здригнулася вона трохи.

Сягнула до кишені плаття, а коли не знайшла в ній ключ, відчинила шухлядку письмового столу. Ключ був там, де й завжди.

— А батьки не говорили тобі, що це погано — брати чужі речі?

Вона аж підстрибнула й озирнулася. Азкіель увійшов так тихо, що вона не почула навіть, як відчинилися двері, і тепер він стояв на порозі, із цікавістю її розглядаючи.

— Я…

— Його вже немає у підвалі.

— Я зовсім не хотіла йти до підвалу!

— Справді? Тоді навіщо тобі оцей ключ?

Ніна мовчала, стиснувши губи.

— Вдягнися. Я зійду із тобою наниз і доведу, що маю рацію.

— Я не хочу спускатися униз.

Азкіель тільки глянув на Ніну, й дівчинка відчула: будь-який опір даремний.

— Я зачекаю за дверима.

Вона вдяглася і вийшла в коридор. Азкіель махнув їй рукою.

Вони зійшли сходами до холу, а потім крилатий повів її до дверей підвалу. Ніна згадала, як зовсім недавно вона йшла цим само шляхом у темряві, зі свічкою у руках. Тепер все мало інший вигляд. Був ясний день, а на підлозі лежали теплі плями сонячного світла. Крізь вікна долинав спів птахів і крики хлопців, які грали в садку в футбол. Усе це дивно контрастувало із самопочуттям Ніни.

Азкіель узяв у дівчинки ключ, відімкнув двері, а потім вийняв із кишені довгих шат свічку й запалив її. Жестом він запросив Ніну в темряву.

— Я не хочу туди йти.

Крилатий просто чекав, дивлячись незворушно, аж поки Ніна не піддалася і не рушила сходами в глиб підвалу. Темним, закуреним коридором вони пройшли до келії, де ще недавно знаходився знівечений янгол.

Тепер вона була порожньою, ключ стирчав у ґратах ззовні.

— Бачиш? — сказав Азкіель. — Тут його вже немає.

— Мені це нецікаво, — Ніна ще сильніше стиснула губи. Вона могла б запитати, куди ж він подівся, але ж усе одно не отримала би відповіді.

«Мені це нецікаво», — повторила вона подумки на той випадок, якщо Азкіель також міг читати в думках.

«І я знаю, що ви не янголи».

Зігнулася, чекаючи вибуху гніву, але риси красивого обличчя навіть не здригнулися. Ніна зітхнула й випросталася.

— Раз ми це вже з’ясували, можеш піти погратися із приятелями. Чудова погода, скористайся цим, поки є час.

Вона ще мить дивилася на янгола (який янголом не був, але вона не знала, як його назвати інакше). Його очі нагадували два прозорі, відшліфовані струменем камінчики, в яких відбивалося денне світло.

Як раніше, так і тепер Ніна першою відвела очі й пішла на кухню, де знайшла Тамару.

— Добре, що ти прийшла, — сказала старша дівчина. — Я саме мала до тебе йти. Зі сніданку нічого не лишилося, але я зробила вівсянку, будеш?

— Так, — Ніна апатично кивнула й усілася за стіл. Ще вчора, коли разом із Тамарою вони готували капусняк, вона була на цій кухні цілком щасливою. Боже, як давно це було!

Вона помішала вівсянку, тоді скуштувала. Їжа була жахливою, пересоленою й підгорілою.

— Ну, тепер розповідай, — поквапила Тамара Ніну. — Що сталося у лісі?

— Нічого такого. Я утекла, потім заблукала в темряві, впала й втратила свідомість, — не було сенсу згадувати про водних істот. Тамара та Яцек і так уже вважали її вар’яткою.

— Отак просто? — Тамара звела брови. — А може, симпатичний лісничий знайшов тебе й приніс на руках назад?

— Може, — Ніна не була налаштована жартувати. Сказати правду, вона не мала бажання розмовляти з Тамарою, бо увесь час відчувала похмуру, тупу злість, наче приятелька сама винна, що її зачарував янгол. Хотіла струсонути її так, щоби старша дівчина перестала дурнувато шкірити зуби і почала боятися: так само, як була наляканою та дуже самотньою у цьому страху Ніна.

— Ти дивовижно похмура, — прокоментувала Тамара. — Чому ти, власне, тікала? Адже янгол усе нам розтлумачив.

— Та-ак, авжеж, — Ніна відчула, як потроху втрачає рештки апетиту. Не коментуючи, вона мішала вівсянку. Дісталася до дна миски, де їжа найбільше пригоріла, і тепер через той запах її канудило.

— Піду в сад.

Різким рухом вона відклала ложку й вийшла, не чекаючи на відповідь. Відчувала, як Тамара проводжає її здивованим поглядом, але не стала озиратися.

У саду відразу попрямувала до Диявольського Кола. Камінь, яким вона востаннє позначила межу, лежав, зрозуміло, всередині кола, на мертвій землі. Ніна вже не могла переконати себе, що його хтось знову випадково копнув.

Диявольське Коло ширилося; за кілька днів воно дістанеться монастиря. Хоча ні, не зовсім. Ніна нахмурилася: на перешкоді йому стояла слива, її стовбур відділяло від Кола кілька сантиметрів. Може, Коло мусить сповільнитися, щоби спочатку перетравити дерево?

Може.

— Ніно?

Вона здригнулася, тому що через ці події стала страшенно нервовою, через кожен звук її серце підстрибувало до горла. Але коли озирнулася, побачила тільки пані Целіну.

— Я розмовляла про тебе з Азкіелем, — жінка смутно посміхнулася. — Ми обоє бачимо, як тобі тут погано, і нам через це страшенно прикро. Але ми не хочемо тебе ні до чого змушувати, люба. Тому якщо ти бажаєш повернутися додому, я відвезу тебе на вокзал. Ти ж саме цього прагнеш?

Ніна відвернулася. Неподалік Артур і Маріуш грали у футбол, а з берега озера долинав плюскіт води й веселі крики близнючок. Тамара та Яцек вийшли з монастиря у купальних костюмах і з накинутими на спину рушниками. Побачивши Ніну, вони сповільнилися, хлопець їй помахав.

— Приходь потім до нас! — крикнув він. Посміхнувся, але в його голосі було чути легеньке вагання. Тамара вже, напевне, розповіла йому про дивацтва приятельки.

Усі поводилися так, наче були звичайними підлітками, які чудового літнього дня можуть спокійно гратися і тішитися життям. Ніна дуже хотіла до них долучитися. Хотіла, але не могла, бо вона знала правду.

— Так, — сказала дівчинка. — Я хочу поїхати.

Пані Целіна кивнула.

— Тоді збери речі й приходь до мене, коли будеш готова. Я буду в кімнаті Азкіеля. Потяг від’їздить о десятій, ми саме на нього встигнемо.

— У мене немає грошей на квиток.

— Нічого страшного, я тобі позичу. Можливо, тобі треба більше часу, щоб попрощатися з усіма? Тоді ти можеш поїхати ввечері…

— Не хочу ні з ким прощатися.

У спальні Ніна стала методично пакувати свою стару ненависну валізку. Із сусідніх ліжок за цим спостерігали Еліза й Лідка.

— Їдеш? — Еліза нахмурилася.

— Так.

— Це не має сенсу, — повчала її Лідка зверхньо. — Ти повинна довіряти. Азкіель…

— Азкіель — паршива свиня! — гарикнула Ніна. — І… і вбивця. Оминаючи той факт, що він не янгол. А ви слухаєте його, наче стадо баранів. Саме так: ви як вівця, яку ведуть на бійню!

Лідка відкрила було рота, але раніше, ніж зуміла щось відповісти, втрутилася Еліза.

— Не займай її, — стенула вона плечима. — Хай іде. Однією менше — це краще для нас.

Ніна залишила спаковану валізку біля ліжка й подалась на другий поверх. Перед кімнатою янгола вона затрималася. Зсередини долинало тихе жебоніння розмови. Дівчинка приклала до дверей вухо, але дерево було надто товстим, щоби розрізнити слова, тож, трохи подумавши, вона увійшла до сусідньої порожньої келії і відчинила там закурене вікно. Обережно перехилилася, намагаючись не забруднитися об підвіконня. Як і сподівалася, крилатий теж відчинив вікно — адже був чарівний літній ранок — і тепер вона чітко чула розмову.

— Я не впевнений, чи це хороша ідея, Целіно, — говорив Азкіель. — А якщо це вона?

— Вона нещасна й дуже налякана дитина, — протестувала жінка. — Боюся, достатньо довіряти вона ніколи не буде. Схоже, що Божа ласка не знаходить до бідосі дороги.

— І все ж, — Ніні здалося, чи в голосі янгола й справді почулася іронія? — Серед них саме вона думає самостійно, вона розумна й навіть достатньо відважна, а це — риси Обраного.

— Ніна лякає інших дітей, — уперлася пані Целіна. — Я її не звинувачую: розумію, через що вона пройшла. Але це погано на них впливає. Через неї вони можуть втратити Божу ласку.

— Я б не казав це саме так, але, мабуть, ти маєш рацію. Може, й справді буде краще, якщо вона поїде.

— Піду подивлюся, чи вона вже спакувалася.

Ніна відскочила від вікна (не встигла його навіть зачинити) і вибігла в коридор, а коли пані Целіна стала на порозі янгольської кімнати, спробувала зробити вигляд, що тільки-но прийшла.

— Я готова, — сказала Ніна.

Спускаючись, вона думала над тим, що їй вдалося почути. Значить, пані Целіна також вірила в дурню про довіру й певно не знала, що янголи насправді ніякі не янголи. У певному сенсі вона була такою само жертвою, як Ніна й решта молоді, але дівчинка не могла їй співчувати.

Азкіель вважав, що Ніна може виявитися Обраною… Малоправдоподібно, вирішила вона, але все ж їй стало приємно, особливо коли вона пригадала слова: «…вона думає самостійно, вона розумна й навіть достатньо відважна».

Дівчина закинула валізку в багажник «іфи» й усілася позаду поряд із пані Целіною. Ремігіуш, як завжди, кермував мовчки, а Ніна не озирнулася, коли монастир залишився позаду. Подумала лише про Тамару та Яцека.

Знала, що скучатиме за ними і непокоїтиметься.

Потім вона спробувала зосередитися на тому, що чекає на неї вдома. Зможе, нарешті, всістися із книжкою в улюбленому кріслі, а мама приготує на обід щось із того, що Ніна найбільше любить: наприклад вареники зі сливами або рис у молоці із цинамоном. Її батьки ніколи не були надто відкритими, але мати проявляла свою любов готуванням їжі, а батько — тим, що брав дочку на прогулянки й купував їй усе, що забороняла їсти мати. Проблему, що саме вона скаже батькам (а передусім, чи повірять вони її розповіді), вона свідомо оминала, бо в потягу матиме для цього чимало часу. Тепер воліла думати про те, що до кінця канікул залишилося ще більше тижня — вона могла б вилежуватися у ліжку й щодня гуляти з Агнешкою, подругою зі школи. Вони були одного віку, але Агнешка здавалася значно серйознішою, інколи її навіть пускали в кіно на фільми для дорослих. Агнешка потім розповідала про ті фільми подругам у класі, але Ніна не дуже їй вірила: відтоді, як довідалася, що в одній зі сцен у «Ріо-Гранде»[20] Джон Вейн[21] грає повністю голим. Агнешка також мала трьох братів, які лазили в руїнах, шукаючи німецькі каски, зброю і патрони. У Вроцлаві через вісім років після війни все ще було багато місць, де будинки стояли з мертвими очима вікон, а на стінах помітні були сліди від куль. Або навіть існували місця, де будинків не було взагалі, тож ходити доводилося вузькими стежинами поміж купами каміння[22]. Ніна час від часу там бувала, хоча батьки суворо забороняли їй це. Але вона любила гуляти між руїнами й уявляти собі, яким був Вроцлав до війни.

Здавалося, що найбільш небезпечні й захопливі вчинки, які їй доводилося робити в своєму житті — це стрибання в руїнах і намагання при цьому не забруднити платтячка. Мабуть, саме це людство й називає іронією долі.

Потім вона почала думати про менш приємні справи, хоча нічого подібного й не хотіла. Уявляла, як іде ввечері напитися на кухню молока й нервово підстрибує від кожного шурхоту, навіть найменшого. Як читає у кріслі й раптом починає підозрювати, що ЩОСЬ стоїть у неї за спиною. День за днем у страху перед темрявою ночі й тінями, що ховаються в кутку, перед шерехом листя за вікном і відлунням кроків на сходах. Ніна жила б, як під підвішеним дамокловим мечем, чекаючи, доки клинок нарешті впаде. Поки що, правда, Бестію було ув’язнено в Диявольському Колі, але вона скоро вирветься на волю, і це може статися будь-якої миті. Тому Ніна щовечора засинатиме з переконанням, що вже може не прокинутися, і щоранку розплющуватиме очі, усвідомлюючи, що цей день може виявитися останнім.

Пастка вже замкнулася. Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу.

Машина їхала лісовою дорогою, дерева миготіли перед очима Ніни. Сльози струмочком текли по її щоках, на губах вона відчувала їхній солоний смак. Пані Целіна простягнула руку, аби втішити дівчинку, але та мимоволі відсунулася. Не хотіла співчуття опікунки: тільки не це. Через спеку плаття прилипло до спини Ніни, а сидіння машини були настільки гарячими, що майже пекли. Пані Целіна опустила скло, і крізь прочинене вікно вривався запах лісу та розігрітої сонцем дороги. «Канікули, — думала Ніна. — Чому я не можу мати нормальних канікул?»

Машина зупинилася перед вокзалом, і Ремігіуш узяв валізку дівчинки. До відправлення потяга залишалося десять хвилин, на пероні вже чекало двійко старших чоловіків і родина з дитиною. Дорослі тактовно відводили погляди від залитого сльозами обличчя Ніни, але хлопчик витріщався на неї із явною цікавістю. Аж врешті мати шарпнула сина за руку, схилилася і щось прошепотіла йому на вухо.

Пані Целіна пішла до каси.

Повернення додому зараз нагадувало ховання голови у пісок, і Ніна розуміла це. Не грішила надмірною відвагою, але ж не була також і боягузкою. Завжди вважала, що коли небезпека неминуча, то краще про це знати завчасно. Коли медсестра в лікарні робила їй щеплення, вона ніколи не відвертала голову, а в дантиста не заплющувала очі, бо чекати в темряві, усвідомлюючи, що свердло дзижчить усе ближче, було гірше, ніж вид цього свердла. Якщо тепер вона втече, все її майбутнє перетвориться саме на таке чекання у темряві. А якщо Обранець переможе Бестію з Диявольського Кола — що досить ймовірно — Ніна про це навіть не дізнається. Буде в безпеці, але до кінця життя помиратиме від страху.

До вух Ніни долинув протяглий свист, і за мить, посапуючи, на станцію вкотився потяг. З труби локомотива підіймалися чорні клуби диму, що створили на тлі синього неба фігуру, яка нагадувала знак питання. «Їхати чи не їхати», — захихотіла нервово Ніна. Перед самими канікулами мати взяла її до театру на «Гамлета», але дівчинці вистава не сподобалася: забагато там горя й людей, які з незрозумілих причин обов’язково хотіли повбивати інших людей.

«Велика кількість убивств, мабуть, сподобалася б Тамарі», — подумала Ніна, і на згадці про подругу в неї знову стислося серце. Що тепер буде з Тамарою? З Яцеком? Зачаровані янголом, вони не мали навіть тієї крихти захисту, який надавав Ніні породжений переляком здоровий глузд.

З потяга вийшло кілька осіб, зокрема кілька туристів із рюкзаками й палатками: певно, збиралися відпочити над озером. У вагон же всілися двоє старших чоловіків і родина з дитиною. Хлопчик раз у раз озирався на Ніну, дивлячись на неї величезними, наче блюдця, очима. Вона йому заздрила. Добре було б мати шість років і не перейматися нічим, крім того, що батьки не купують тобі морозива або що під час подорожі закінчилися цукерки. Бути дитиною означає те, що інші приймають рішення за тебе. Вона почувалася так, наче її ноги приросли до перону. Дуже хотіла опинитися у вагоні, в дорозі додому. Прагнула, щоби мама її притулила до себе — хоча Ніна зазвичай не надто полюбляла обійматися, — а батько взяв би на прогулянку до Щитніцького парку[23]. Вона могла мати все це вже за кільканадцять годин, але не рушила з місця. Бо ж у глибині душі знала, що не буде жодних обіймів чи прогулянок, так? Її мати… Ніна уявляла собі гримасу матері, коли вона довідається, що Ніна втекла з монастиря, оскільки втратила віру в янголів.

— Ніно? — пані Целіна підігнала дівчинку.

— Я… я, мабуть, не поїду. Ви можете здати квиток у касу?

— Так, певно так, — зітхнула жінка. — Ти впевнена?

— Упевнена, — відповіла Ніна з переконанням, якого не відчувала. Хотіла, щоби потяг уже від’їхав. Тоді було б пізно змінювати рішення, а дівчинка вже не відчувала б це величезне бажання кинутися у відчинені двері вагону.

Пані Целіна кивнула кондуктору, який свиснув і застрибнув на сходинку потяга. Той рушив. «Пізно», — подумала Ніна, в якій все кричало: біжи за вагонами, що зникали вдалечині.

— Вибачте за клопіт, — сказала вона, бо, попри своє ставлення до опікунки, відчувала провину. — Сподіваюся, що ви зможете повернути гроші за квиток.

— Не переймайся цим, люба. Я рада, що ти з нами залишишся.

«Справді? А як із поганим впливом на інших?» — подумала Ніна, але нічого не сказала. Тільки попросила дозволу повернутися пішки, через містечко.

— Але люба, — відразу запротестувала Целіна. — Це ж дві години дороги: година звідси до Маркотів, а потім ще година до монастиря.

— Я впораюся.

— Принаймні ми підвеземо тебе до містечка, — опікунка нервово запитувала поглядом: що ти задумала? Але Ніна сміливо його витримала.

— Дякую.

Ледве машина заїхала між перші будинки Маркотів, як відразу зіпсувалася. Спершу мотор почав видавати підозрілі звуки: пирхав, фиркав і кахикав, наче старий астматик; потім автівка кілька разів шарпнулася і стала на місці. Ремігіуш вийшов, пані Целіна і Ніна зробили те саме — в розігрітих нутрощах машини було надто душно, до того ж трохи смерділо мастилом і бензином. Дівчинка подивилася хвилинку, як Ремігіуш порпається під капотом, як ричить під ніс прокльони. Потім вона перевела погляд на шеренгу будиночків, що стояли вздовж вулиці. Були вони кольорові, наче коробки цукерок, а біля кожного ріс невеличкий доглянутий садочок. В одному з таких садочків тихенько поскрипувала гойдалка, на якій сиділа дитина, з іншого долинало клацання садових ножиць. Це, схоже, був дуже тихий район.

Ніна ворухнулася. Жар з неба лився такий, наче була середина липня, а не кінець серпня. Сердега пітніла й починала жаліти, що вдягла, розраховуючи на подорож, панчохи. Тільки калюжі багнистої води біля бордюрів нагадували про недавній дощ.

— То я піду, — сказала вона, думаючи про гроші, які, може, вдасться отримати на пошті. — Певно немає сенсу тут чекати…

— Іди, люба, — пані Целіна всміхнулася. — Ми впораємося. Не запізнюйся на обід!

Коли Ніна відійшла на кільканадцять кроків, до машини підійшов молодий чоловік. Вона сповільнилася й озирнулася, але так і не розчула, що саме сказав незнайомець Ремігіушу. Певно те, що його машина теж зіпсувалася, у рибному магазині зіпсувався холодильник, а пральню зачинено через аварію. А може, це Ніні лише здавалося, а насправді він говорив щось інше.

«Світ змінюється», — подумала вона. Отримала на пошті гроші, а потім рушила в бік вулиці Кам’яної, попиваючи по дорозі «оранжад». Було спекотно — зовсім як тоді, коли вона йшла цим шляхом востаннє. Тільки тоді з нею був Яцек, а зараз Ніна йшла сама.

«Я не гублюся», — думала вона вперто, коли знову опинилася на невеличкій площі із криницею, поряд із зачиненим магазинчиком сувенірів, на якому висіла та сама закурена листівка. Наче час зупинився. Наче містечко ожило й перетворилося на лабіринт розігрітих сонцем, вимерлих вулиць, якими лише час від часу проходили люди з ошалілими обличчями й розгубленими поглядами. А центром цього лабіринту був дім Левицьких — у цьому Ніна була впевнена.

«Я не гублюся, — повторила вона. — Ну, хіба що в темряві, або коли не знаю дороги, а тут я уже була. Якщо раз пройду якимось шляхом, то завжди потраплю туди знову. Умію читати мапи. Добре орієнтуюся у просторі, так говорить мій батько. Тому зараз я піду оцією вулицею, поволі, уважно роздивляючись, а ти мене пропустиш. Я побачу вивіску прасувальні й поверну на вулицю Кам’яну: замість того, щоб знову потрапити на цю холерну площу».

Ясно?

Містечко навколо неї мовчало, але Ніна відчувала його опір, наче мала справу з розумним, хоча й напівсонним створінням. Вона йшла повільно, як і обіцяла собі, проводячи долонею по шерехатих стінах невисоких кам’яниць. Пошепки читала вивіски: кравець, фотоательє, штопання панчіх. Було сонно й тихо, з помешкань не долітало ані звуку радіо чи розмов. Тільки зелений птах у клітці на вікні видавав хрипкий клекіт і бив крилами, дивлячись на Ніну очима-намистинками.

Прасувальня, з того, що пам’ятала Ніна, мала бути десь між ремонтом панчіх і маленьким продовольчим магазинчиком.

«Не обманюй, — нагадувала вона містечку. — Я знаю, що це тут».

Маркоти неохоче поступилися, Ніна, нарешті, побачила щит вивіски прасувальні й зуміла завернути у потрібну вуличку. Тепер досить було знайти номер сімнадцять, де мешкали Левицькі. Вона дісталася до малого будинка, який стояв, втиснутий поміж двома більшими будинками, наче дитинка поміж батьками. Був він старий і занедбаний, із віконних рам відлущувалася фарба, на даху не вистачало черепиці, а стіни поросли плющем. Ніна пхнула хвіртку саду, в якому стояв болотний аромат лілій і згнилих у воді рослин.

Хвіртка скрипнула. Над ґанком було видно ліхтар із частково збитим склом, на якому вціліла частина номеру будинку: 7. Утім, дівчинка була впевнена, що це саме те місце, яке їй потрібно. Маура мусила виховуватися саме тут, серед цієї буйної, напівздичавілої зелені. Ніна легко могла уявити Мауру, як вона сидить над крихітним озерцем і з висолопленим язиком робить ескіз метелика над густим кожухом ряски.

«Що я їм скажу?»

Вона затрималася перед дверима й опустила вже підняту руку. Дзвінка не було, над ґанком висіла тільки дивна прикраса з дроту й пожовклих від старості пташиних кісток, побачивши які дівчинка трохи здригнулася. Кістки ліниво рухалися, хоча вітру не було.

«Яцек мав рацію. Я ж не можу так просто сказати: гей, дозвольте мені подивитися на картини вашої померлої родички».

Не знаючи, що робити, вона застосувала метод, який вже був перевіреним із валізкою, — просто підняла руку й постукала: раніше, ніж встигла про це подумати. Потім відступила, її серце калатало в самому горлі. З того боку почулося човгання, і за мить двері трохи відчинилися.

Вона відкрила рота, але, перш ніж устигла що-небудь сказати, брязнув знятий ланцюжок, двері відчинилися ширше, й на порозі постала згорблена старенька. Побачивши Ніну, вона зраділа, бо її зморщене, наче сушене яблуко, обличчя прорізала посмішка.

— Заходь, я на тебе чекала.

— Але… але я… — дівчинка була переконана, що жінка плутає її з кимось іншим.

— Ти ж прийшла оглянути картини, чи не так?

— Так…

— Ну то заходь, чого чекаєш? Стефця мені розповідала про тебе й говорила, що ти прийдеш. Я думала, що ти будеш раніше, вже з місяць чекаю.

Місяць? Місяць тому Ніни тут зовсім не було, не кажучи вже про те, що вона не знала Стефцю — чи, напевне, пані Стефанію з кав’ярні «Мисливська». Утім, не стала виправляти цю помилку.

— Заходь, заходь.

У домі було досить прохолодно, хоча широко відчинене вікно впускало серпневу спеку. Пилинки вирували, підсвічені сонцем; пахло пастою для підлоги, накрохмаленою постіллю і дріжджовим тістом. Але з-під цих радісних, ясних запахів пробивався ледь помітний сморід старості, який завжди нагадував Ніні про літніх людей. Наче запах нафталіну, спітнілого одягу й бруду, що збирається у щілинах між дошками.

— Вип’єш чаю? — старенька вже човгала на кухню.

— Ні, дякую.

— А може, компоту? Молока? У мене є ще трохи пирога…

— Компот — те, що треба, — Ніна не хотіла пити, бо випорожнила пляшку «оранжаду», але зрозуміла, що якщо знову відмовиться, то господиня ще довго пропонуватиме щось нове, поки її гостя не погодиться.

— Мене звуть Ніна. Насправді — Яніна, але всі звуть мене Ніною.

— Моя Марися також просила називати себе Маурою, — старенька крутилася по невеличкій кухні. Усі шафки тут було розмальовано великими польовими квітами: маками, волошками й маргаритками. Ніна подумала, чи це не одне з ранніх творінь Маури, чи, може, господиня також мала мистецький хист. — Дивне, чуже ім’я. Чужоземне, але їй подобалося; і ще до того, як їй виповнилося чотирнадцять років, навіть не озиралася, коли хтось намагався звати її Марисею. Прошу, з моїх яблук.

Компот був смачним, солодким і водночас трохи кислуватим. Освіжаючим.

— Ходімо, покажу тобі її фото. Ти ж хочеш на нього подивитися, правда?

— Так, — Ніна не зуміла відмовитися. Зрештою, вона б і справді охоче подивилася на фото жінки, яку вона так часто уявляла. Про картини нагадає старенькій пізніше.

Господиня подріботіла до спальні, в якій царювало велике, завалене перинами ліжко. Вікно було зачинене, крізь шпарини поміж запнутими шторами всувалися гострі клинки світла. Тут панував напівморок, а холод відчувався навіть виразніше, ніж в інших приміщеннях. Ніна подумала, що цей холод характерний для старих кам’яних будинків, які ніколи, навіть у найспекотніші літні дні, не нагріваються, і в них завжди залишається тінь зимового морозу. Монастир також був таким місцем.

Старенька зняла з камінної полиці оправлену в сріблясту рамку фотографію і подала Ніні. Потім розсунула штори. Сонце полилося з вікна, наче кров з розірваної артерії, — Ніна мусила відвернутися, коли яскравий блиск заколов їй під повіками.

— Це єдиний знімок дорослої Мариськи, який у мене є. Ті, з Варшави, згинули під час війни, а потім, коли вона повернулася, уже не дозволяла її фотографувати, — старенька сумно посміхнулася. — Це вона прислала мені в листі навесні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. Написала: «Я і моя дитинка вітаємо тебе, Варшава також сповнена чарами». Нічого більше, тільки ця фраза. Таким оце чином я довідалася, що стала бабцею.

Ніна чомусь уявляла Мауру Левицьку брюнеткою циганського типу краси, але жінка на фото нагадувала скоріше норвежку чи шведку. Була високою, мала широкі плечі, які свідчили про заняття спортом, а волосся було наче пух кульбаби — дуже ясне й дуже легке, оточувало голову пухнастим ореолом. Дитина на її руках мала маленьке біле платтячко й посміхалася беззубими яснами. Ніна хотіла запитати, що із нею сталося, але побоялася. Може, дівчинка також померла, як і її матір? Бо цей дім не здавався домом, у якому живе підліток.

— Вона красива, — сказала Ніна ввічливо. Відчувала, що саме так і треба зробити, хоча й не була впевненою, чи говорить вона зараз правду. Фігура Маури Левицької була трохи незграбна, обличчя мала продовгувате, із широко розставленими очима й вузькими губами. Насправді вона не була красивою, але мала в собі певну чарівність, і передусім у ній відчувалася сила. Маура не видавалася божевільною, яка закінчила життя, потонувши в озері.

Більше того: обличчя художниці якимсь чином здавалося Ніні знайомим. Десь вона вже бачила цю світлу шкіру, на якій бліді вуста ледь позначувалися трохи темнішою лінією, і цей аристократичний, трохи горбатий ніс.

«Звідки я знаю це обличчя?»

Вона тряхнула головою, не в змозі пригадати.

— Вип’єш чогось? Чаю? Може, молока? Або компоту?

— Але… — Ніна поставила фото на камін. — Я пила компот. Дуже смачний, справді.

— Компот? Так, без проблем, зараз тобі наллю.

Ніна почувалася усе більше незручно, але коли старша пані вручила їй наступну склянку, вимушено посміхнулася і відпила ковток.

— Дуже добрий, — похвалила вона, хоча й з меншим ентузіазмом, ніж досі. — А чи могла б я тепер побачити картини Маури?

— Картини, так, звичайно. Ходімо зі мною.

Старенька провела її на мансарду — до невеликої сонячної кімнатки, що була точнісінько така сама, як кімнатка Енн із Зелених Дахів[24]. Принаймні така, як її Ніна завжди уявляла. Над ліжком висів солом’яний капелюшок із синьою стрічкою, у вазонах стояли крихкі букети засушених квітів, а на шпалерах був візерунок із троянд. Тут час наче зупинився на початку століття, в атмосфері невинної дівочості. Це враження псували тільки сперті на стіну картини. Було їх не більше десятка; всі стояли, повернуті до стіни. В повітрі все ще відчувався легкий запах фарби й скипидару — а може, Ніні тільки так здавалося?

— Це її дитяча кімната, — навіщось пояснила старенька пані. — Коли Марися виїхала до школи у Варшаві, я нічого тут не змінювала, а потім, коли вона повернулася, нічого не захотіла змінювати вже вона. Говорила, що тільки в цьому місці вона почувається у безпеці. «У безпеці» — саме так вона й говорила, наче деінде їй щось загрожувало. Пізніше я поставила сюди її картини, які залишилися.

— Вона їх багато продала? — зацікавилася Ніна.

— Більшість пороздарювала, — старенька тряхнула головою. — Спершу у Варшаві, потім тут. Моя дочка не вміла вести комерційні справи. Дивися на картини, якщо вони тебе цікавлять, сміливо. Я ніколи не захоплювалася тим, що Марися малювала. Життя митця не дуже пасує жінці. Я була проти її від’їзду до Варшави, але вона, якщо впиралася, мусила наполягти на своєму. Але раз уже Бог дав їй талант, то чи не могла вона малювати якісь гарні, приємні речі?

«Ні, певно не могла», — подумала Ніна, повертаючи до себе першу картину. Потім зробила те саме з другою та з іншими. Поставила їх під стінами кімнати, наче в галереї.

— Маємо тут стільки чарівних пейзажів, сонця, квітів, — говорила господиня. — А вона — тільки оте своє похмуре… З дитинства вона була такою: наче й веселою, як щиглик, щебетливою, впевненою в собі, здоровою і сильною. Завжди перша в спорті й вправніша за багатьох хлопців. Але мала чорні думки. Так вона це називала, коли приходила до мене ввечері. «Мамо, мене обсіли чорні думки». Наприклад, вмовила себе, що в деревах живуть зроблені з холодної води потвори, які жеруть птахів та інших малих істоток, бо від їхньої крові їм стає на мить тепліше. Я говорила їй: «Марисю, якщо це тебе так пригнічує, то навіщо ти таке паскудство уявляєш?» А вона на це: «Мушу. Мучать мене. А як намалюю їх, тоді на мить дають мені спокій». І завжди повторювала, що ці створіння можна помітити лише на світанку, ввечері або коли дощить. А найкраще під час грози. Тоді на мить відчиняються двері поміж нашим та їхнім світом. Я не знаю, навіщо вигадувати такі речі, якщо вже йдеться тільки про те, щоби намалювати картину.

«Бо вона їх не вигадувала» — для Ніни це було очевидним. Маура Левицька могла просто помічати те, чого звичайні люди не зауважували, вміла зазирнути під буденність і побачити там магію, а також невимовний жах.

І те й інше було на її картинах. Дівчинка розглядала їх, обіймаючи себе обома руками, наче тремтіла від холоду. І насправді відчувала холод, незважаючи на сонце, що лилося у вікна, на радісний спів птахів у садку й на заспокійливий запах деревини.

На всіх картинах було зображено монастир, Маркоти або найближчі околиці. На першій — над озером сідало сонце, небо палало пурпуром, а вітер шарпав гілля голого бука. У плутанині чорного гілля можна було помітити абрис фігури, яка там причаїлася, — щось там було, приховане й лише трохи помітне, наче хижак, що лежить у заростях. На другій картині істот із дерев було вже добре помітно: сиділи навколо мертвого кролика й рвали його на шматки крижаними кігтями. З їхніх губ крапала кров, фарбуючи у червоне шкіру кольору води. Третя картина зображувала містечко — будинки стояли неприродно тісно, хилилися один до одного, наче… змовлялися. Так, саме так, вирішила Ніна. Будинки змовлялися, поки люди нишком пробиралися вулицями, згорблені й дивно маленькі, порівняно з темними стінами, що поставали над ними. На четвертій картині було зображено те, що криється під поверхнею озера. У розпорошеному, просіяному крізь воду блиску сонця на дно опускалася світловолоса жінка. Вона мала бліде обличчя й заплющені очі — або була непритомною, або вже мертвою. А з дна тягнулися до неї довгі, нелюдські руки, надто худі й з надто багатьма суглобами, із пальцями, що хилиталися, наче водорості. Це була дивна похмура картина, особливо якщо згадати, яким чином загинула Маура. «Вона наче передбачила власну смерть і завчасно її намалювала», — подумалося Ніні.

На п’ятій картині було зображено двійко дітей біля монастиря. Повний місяць освітлював їхню воскову шкіру й підкреслював завмерлі риси обличчя. Вони здавалися мертвими, наче оживлені трупи. Хлопець стояв навкарачки в траві, дівчинка озиралася через плече на стіни монастиря. Руки мали брудні аж по лікті, наче ще мить тому рили нігтями землю, але щось їх відволікло. За ними тлом поставали повні жаху абриси дубів Диявольського Кола. Картина викликала неспокій, хоча Ніна не мала уявлення, що саме на ній зображено.

Але найбільше враження на неї справила інша картина — на ній були зображені Диявольське Коло й дівчинка в білій сукні. Вона стояла у межі Кола і здавалася загіпнотизованою, на її милому обличчі вимальовувався жах. І все ж вона, схоже, була не в силах відвести погляд від покручених дерев. Майже відчувалося: ще мить — і темна сила, що від них еманувала, затягне дитину в глиб Кола. Ще кілька секунд, і дівчинка зробить крок уперед, потім ще один і наступний, аж поки не опиниться в обіймах вузлуватого, мертвого гілля, і тоді гострі терни увіткнуться їй у тіло, оксамитову шкіру заллє кров, очі буде безжально виколото. Хотілося простягнути руку й утримати її, благаючи: «Ні, прошу, не йди туди!»

Ніна здригнулася і відсунулася. Полегшено перевела погляд на дві останні картини. Вони, порівняно з іншими, здавалися веселими, на них було зображено пару собак (наскільки Ніна розумілася на породах, німецьких вівчарок), одягнених у людський одяг, що стояли на двох лапах. На першій картині тварини мали накрохмалені сорочки, хусточки в бутоньєрках і надягнені на голови циліндри. У лапах тримали таці з їжею, підсовуючи їх родині, що розляглася на траві під час пікніка. На другій картині собака, одягнений як лакей, відчиняв двері перед чоловіком, який заходив у дім, а другий собака вже чекав, аби узяти в прибульця пальто й капелюх.

— Дуже вдалий приклад сюрреалізму, — сказала Ніна з мудрим виразом обличчя. — Інші картини більше належать до імпресіонізму, але ці дві — вже чистий сюрреалізм.

— Раз ти так кажеш, — старенька не виказала зацікавленості, трохи розчарувавши Ніну, яка хотіла, аби господиня запитала, звідки вона знає ці терміни: «сюрреалізм», «імпресіонізм».

— У вашої доньки був великий талант.

Жінка сумно посміхнулася.

— У газетах теж так писали. Що великий талант, що надія польського малярства. І що їй то дало? Наприкінці в бідолашної потьмарилося у голові через вигадування усіх цих жахливих речей.

— Мені прикро, — Ніна почувалася усе більше зніченою. Вона вже хотіла вийти на сонце, опинитися подалі від цього будинку, де перебувала стара пані, замотана в жалобу й самотність, наче муха в павутиння.

— Але я дещо розповім тобі по секрету, — очі господині конспіративно блиснули, посмішка стала хитрою. — Я знаю, що Мариська не померла. Не насправді. Вони тільки хочуть, аби я в це вірила, а я вдаю, що так воно і є, але знаю своє. Моя дівчинка жива й колись до мене повернеться. Уже скоро. Щоденно печу для неї пиріг, її улюблений, зі сливами. Щоби був свіжим, коли прийде. Вона часом підходить під будинок, я чую ночами, як вона ходить садом, але коли гукаю, то не відзивається. Але вже скоро вона прийде, я про це знаю. Може, завтра. Так, напевне завтра. Треба спекти новий пиріг.

— Я… я тоді краще піду. Не буду більше вам заважати.

Ніна із полегшенням залишила будинок і занедбаний сад. Тільки на вулиці, під сонцем, вона нарешті видихнула, а з її рук зникли сироти. Вона думала про стару жінку, яка пече пиріг для доньки, що лежить мертвою на дні озера. Бо Маура Левицька була мертвою, правда ж? Була мертвою, а в її матері від жалю і самотності потьмарилося у голові, як раніше потьмарилося у голові Маури. Зрештою, можливо, що божевілля у цій родині спадкове.

З іншого боку, тіла Маури так і не знайшли…

Так, але якби вона досі була живою, то просто повернулася б додому, не мала б причини кружляти ночами садом і тікати від звука голосу матері. Ну, хіба що вона цілком схибила, але в такому випадку раніше чи пізніше її хтось би та знайшов. Особа настільки божевільна не вижила б у лісі сама. Мабуть.

Ніна пояснювала це собі, але слова старшої пані все ще звучали у її вухах: «Вона часом підходить під будинок, я чую ночами, як вона ходить садом, але коли гукаю, то не відзивається. Але вже скоро вона прийде, я про це знаю».

Вона хитнула головою, аби прогнати ці думки. Через півгодини дівчина вже сиділа в «Мисливській» навпроти пані Стефанії. Жінка пила каву, а Ніна їла тістечко. Крім них двох у кав’ярні нікого не було. Цікаво, чи тут узагалі хтось буває? Але Ніна не замислювалася над цим надто довго, бо мала серйозніші проблеми.

По дорозі вона обдумала, що саме хотіла б сказати пані Стефанії, тому тепер не плуталася і не затиналася. Лише відчувала, як з кожною фразою історія звучить все менш правдоподібно. Закінчення вона прошепотіла майже благальним тоном. У її голосі було чути розпач і відчай, які пригноблювали її саму. Стефанія Бистшак була останнім шансом для Ніни, але здавалося, що старша пані за мить звинуватить дівчинку в дурних жартах і попросить піти геть із кав’ярні. Або й того гірше — вирішить, що Ніна з’їхала з глузду, і побіжить по лікаря.

Але жінка не зробила нічого подібного, тільки нахмурилася.

— Ти ж це не вигадала, правда?

— Ні, я… справді…

— Я тобі вірю, — вона важко зітхнула. — Хоча це нелегко. Але може, гм… ти невірно проінтерпретувала певні факти?

— Ви маєте на увазі, що насправді в монастирі не відбувається нічого поганого, а я все це тільки вигадала?

— Щось подібне. Я не мала нічого поганого на думці, просто діти в твоєму віці інколи…

— Я не дитина! А Тимек і Сташек зникли насправді, цього ж я не вигадала. Азкіель сам визнав, що їх забрав диявол. А другий янгол сказав, що вони не янголи…

— Стоп, дитино, стоп, — пані Стефанія потерла скроні. — Ти вже це говорила. Я оце думаю, що ми можемо в цій ситуації зробити. Якщо повідомимо міліцію, скоріше за все, вас усіх позабирають додому, але у ваших батьків будуть серйозні проблеми через контакти з янголами. Вони навіть можуть потрапити до в’язниці, а цього ми не хочемо, еге ж?

— Ні… — Ніна похнюпилася. Вона думала про матір і про її сумні, повні докору очі. — Тому мені спало на думку, що я можу поговорити із ксьондзом.

— Із ксьондзом? — пані Стефанія здавалася зраділою, але потім посерйознішала. — Загалом, чому б і ні. Ксьондзи повинні розумітися у янголах, справжніх чи ні.

Ксьондз Амброзій був чоловіком середнього зросту, ані товстим, ані худим, із гладким, виголеним, позбавленим віку обличчям. Міг мати як тридцять, так і шістдесят років. Вирізняла його тільки лисина на маківці й капловухість, а в іншому він був абсолютно непримітним. Пані Стефанію він слухав зосереджено, з виразом обличчя, який було непросто відтворити.

Ніна скрутилася у кріслі, задоволена, що цього разу вона не мусить говорити. Малими ковточками пила ще гарячий чай і поскубувала шматочок макового пирога — усе це принесла економка ксьондза, а Ніна, хоча й не мала апетиту, не сміла відмовитися. Слова пані Стефанії наче пролітали повз неї: здавалося, оповідають історію про когось іншого, чужого. Або ніби жінка читала пригодницьку книжку. «Це насправді зі мною трапилося?» — думала Ніна, знову придавлена нереальністю цієї розповіді. Бо звучала вона, наче брехня, хоча й була правдою.

Вона прикрила очі. Хоча нерви були напружені, її огорнула слабкість, яку посилювала задуха, що панувала в плебанії. Штори на зачинених вікнах були просякнуті запахом тютюну, годинник із зозулею монотонно цокав. Чи спізниться Ніна на обід? Схоже.

Вона відкрила очі й обвела поглядом книжки на полицях. Це були товсті, важкезні томи в шкіряних палітурках. Біблія? Томи проповідей чи житія святих? Ніна охоче підійшла би ближче й глянула на назви, але їй забракло відваги, тож вона перевела погляд на стіл і з мить витріщалася на круглі плями на дубовій поверхні. Вони були схожими на сліди від чашок кави чи чаю, які настільки в’їлися у деревину, що їх не вдалося б усунути.

Пані Стефанія закінчила говорити, ксьондз тихенько кахикнув і тужливо глянув на люльку, що лежала на комоді.

— Пані має щось проти того, аби я запалив?

— Я проти тютюну, — пані Стефанія глянула суворо, і чоловік із жалем зітхнув.

— Добре, спробуємо якось це впорядкувати. Яніна, — ксьондз Амброзий від самого початку ігнорував прохання дівчинки називати її Ніною, — стверджує, що янголи геть не є янголами. Вони — диявольські істоти, яким відомі магічні фокуси, й що вони за допомогою магії причаровують дітей, аби потім кинути їх на поталу Бестії, що живе в дереві. Так?

— Ні, — Ніна почервоніла. Ксьондз усе перекрутив. — Чи то, схоже, але не зовсім…

— Усе це звучить надто фантастично, щоби повірити, — схоже, духівник рішуче не звертав увагу на Ніну, наче її не існувало. — Ви переконані, що дитина говорить правду?

— Так, — відповіла пані Стефанія просто й з такою упевненістю в собі, що дівчинка полюбила її ще більше.

— Або принаймні щось, що вона вважає за правду, — підкреслив ксьондз, кинувши ще один тоскний погляд на люльку. — Але схоже, що ми маємо зв’язані руки. З того, що Яніна говорила, випливає, що в… тому місці… монастирі, діти перебувають із власної волі та, що важливіше, зі згоди батьків.

— Батьки Сташека й Тимека, скоріше, не погоджувалися на те, щоби щось пожерло їхніх синів, — промовила Ніна із викликом. Пані Стефанія кинула на неї погляд-застереження, а потім перевела очі на ксьондза.

— Дівчинка має рацію, — сказала жінка спокійно. — Міліція може бути під впливом… що ж, назвемо це янгольською магією. Як і всі ці люди, що шукали Тимека. Ви чули, щоби хтось пліткував про зниклого хлопця? Авжеж, я також не чула, але Маркоти — мале містечко, тут усі все знають. Я сама бачила, як вранці в бік… монастиря відпливають човнами групи людей, і бачила, як пополудні вони повертаються, але мені навіть не спало на думку запитати їх, що там сталося. Тоді це здавалося абсолютно звичайним і нецікавим. Ми всі, в певному сенсі, знаходимося під впливом янгольських чарів. Люди брали участь у пошуках, а потім одразу про все забули. Так само, як міліціонери, думаю, забули повідомити родину тієї нещасної дитини. Батьки Тимека мають право дізнатися, що трапилося, як і батьки іншого хлопця.

— Добре, — зітхнув ксьондз. — Я завтра візьму велосипед і перевірю, що там відбувається. Сьогодні не маю часу, мушу ще відвідати хворого.

— Ви не можете їхати до монастиря! — Ніна випросталася так різко, що мало не перелила чай, який тримала в руках. — Янгол зачарує вас, як і всіх інших!

— Але ж тебе не зачарував? А я сподіваюся, що маю трохи більше сили волі, ніж тринадцятилітня дівчинка. Не переймайся — диявольські фокуси не справляють на мене враження. Я мушу туди поїхати, бо непросто почати діяти, спираючись виключно на слова шмаркачки, якій могло щось примаритися.

Ніна хотіла щось відповісти, але не стала, і лише стиснула губи. Пані Стефанія кинула на неї ще один попереджувальний погляд.

— Це не має сенсу! — гарячкувала дівчинка, коли вони вже вийшли з плебанії. — Янгол накладе на нього чари! Ксьондз поїде й повернеться, і стане, як усі, вважати, що там не відбувається нічого поганого! А ми знову залишимося сам на сам із цим… цим щось, і воно…

— Заспокойся! — пані Стефанія стисла її плече. — Може, так і не буде. Ксьондз же повинен уміти захищатися від магії. А ми тим часом спробуємо інші методи, згода?

— Які… методи? — схлипнула Ніна.

— Можеш зв’язатися з батьками? Маєте телефон?

— Ми ні, але наші сусіди мають і часом дозволяють нам ним скористатися. Тільки моя мама… моя мама скоріше повірить янголам, ніж мені. А тато… — вона замовкла. Батько заради домашнього спокою зазвичай погоджувався із матір’ю, але в цьому випадку чи не поведеться інакше? — Тато міг би допомогти… — призналася з ваганням.

— Волієш сама з ним порозмовляти чи це маю зробити я?

— Краще ви поговоріть. Він вам швидше повірить.

— Твоя правда.

Пані Стефанія усілася на лавці перед костьолом, вийняла з сумочки блокнотик і записала номер.

— Це може бути не дуже швидко, — застерегла вона. — На міжміську розмову доводиться довго чекати. До того ж останнім часом телефони працюють геть погано.

— Знаю.

— Якщо тобі вдасться якимось чином роздобути адреси або номери телефонів інших дітей, з їхніми батьками я також намагатимуся зв’язатися. Як я й говорила, вони мають право знати, що тут відбувається.

— Я спробую, — кивнула Ніна.

— А поки що я пропоную тобі залишитися у мене. Маю невеличку квартирку над кав’ярнею, помістимося там обидві. Як тобі ця ідея? Бо немає сенсу повертатися туди, де тобі загрожує небезпека.

— Я мушу повернутися, — дівчинка труснула каштановою чуприною. Дуже хотіла залишитися у пані Стефанії, допомагати їй у кав’ярні та їсти смачні тістечка. Але це було б те саме, що й утеча додому. Вона б не знала, що відбувається у монастирі, й постійно чекала б, коли до неї добереться Бестія з Кола.

Вона спробувала надати обличчю мужнього вигляду, але вийшло не дуже.

— Насправді мені не загрожує небезпека, — сказала дівчинка. — Чи то я думаю, що мені вона загрожує менше, ніж іншим. Я знаю, чого уникати, й боюся, а тому я досить обережна.

— А твої приятелі — ні? — здогадалася пані Стефанія. — І ти хочеш їх охороняти?

— Принаймні я можу спробувати, — Ніна знизала плечима. Це вийшло не стільки впевнено, як вона намагалася показати, скільки безпорадно.

— Ти впевнена, що хочеш туди повернутися?

— Так, — впевненою вона не була, але не хотіла, аби симпатична їй жінка цим переймалася.

— Тоді будь обережною. І пам’ятай: будь-якої миті ти можеш до мене прийти, нехай навіть серед ночі. — Пані Стефанія притулила до себе дівчинку та цьомнула в чоло.

— Дякую.

Ніна вирушила до монастиря. Озирнулася тільки раз: пані Стефанія усе ще стояла посеред ринку, на її обличчі застиг страх.

На обід вона, звісно, спізнилася. Пані Целіна з-над тарілки послала дівчинці погляд більше неспокійний, ніж обурений, наче хотіла запитати: де ти була, знову хочеш, аби в нас виникли проблеми? Але не сказала нічого. Зате Тамара тихо пирхнула:

— Може, ти б розказала, що виробляєш? Кудись зникаєш серед ночі, потім з’являєшся, потім знову зникаєш, а пані Целіна привозить твою валізку… Це що — така нова гра, чи що?

— Ні, — Ніна почервоніла. Вся її злість на подругу минула. Тепер вона відчувала свою провину за те, що вранці хотіла втекти, лишивши Тамару та Яцека на поталу Бестії з Кола. — Я хотіла поїхати, але передумала, а потім… потім була в містечку. Але вже залишуся.

— Я рада.

Ніна підвела голову з-над тарілки. Яцек з ентузіазмом поглинав обід, час від часу кидаючи зацікавлений погляд на дівчинку.

— А навіщо ти була у містечку? — запитав він, орудуючи ложкою.

— Щоб побачити картини Маури.

— Потрапила до її будинку?

— Ага.

— І як? Є на тих картинах щось цікаве?

— Не дуже. Монастир, Диявольське Коло й подібне. Похмурі речі.

Він кивнув, наче хотів сказати: саме на це я і сподівався.

— Ми будуватимемо пліт із парусом, — змінив хлопець тему. — Приєднаєшся?

— Так, — відповіла Ніна. — Охоче.

«Чому ні?» — подумала вона. Адже не могла просто чекати, коли станеться щось лихе.

Після обіду вони принесли на берег знайдені в сараї старі дошки, а Яцек звідкись роздобув молоток і мішечок цвяхів.

— Спершу мусимо зробити скелет, — сказав він.

Як «скелет» вони збили в чотирикутник чотири дошки, створивши раму, до якої прибивали ще дошки. Яцек і Тамара, здається, справлялися добре, Ніна допомагала, як уміла, хоча її цвяхи гнулися, а дівчинці здавалося, що будь-якої миті вона вгатить собі по пальцях молотком. Усе ще було спекотно, навіть над водою не відчувався холод. Ніна спітніла, сміялася трохи заголосно й жартувала надто відчайдушно, навіть коли почали боліти руки. Вона так хотіла, щоби це все виявилося справжнім: радість, коли вони прибили останню дошку, дурнуваті жартики, коли думали, чиє простирадло використати замість вітрила. Вона раділа кожній із цих митей, як приречений на страту радіє останньому обіду — з відчайдушним розпачем й усвідомленням того, що більше таких моментів не буде. Їй усе ще здавалося, що вона бере участь в обмані, хоча дуже намагалася удавати, що все нормально. Часом почувалася так, наче все навколо: сад, де аж паморочилося у голові від запаху троянд, озеро, що полискує блакиттю під промінням сонця, — театральні декорації з фанери, за якою причаїлася Бестія з Диявольського Кола. Її присутність кидала на цей чарівний день холодну довгу тінь і псувала смак кожної миті щастя.

Яцек приніс довгу, досить рівну гілку, а Тамара з кухні — гострого ножа, випрошеного, а може, викраденого, коли Сільвія не бачила. За його допомогою вони очистили гілку від кори й прибили до неї іншу гілку, поперечну та вдвічі меншу, до якої прив’язали простирадло. Усе разом мало кривуватий вигляд і не дуже нагадувало справжнє вітрило, але Яцек усе одно пишався своїм творінням. Але Тамара дивилася на це скептично.

— А яким чином ти збираєшся прикріпити оце до плота? — запитала вона.

Хлопець сторопів — схоже, він про це навіть не подумав.

— Зробимо дірку в дошках і вставимо туди щоглу? — запропонувала Ніна досить невпевнено.

— Авжеж, діряве дно дуже нам допоможе, — захихотіла Тамара.

Якийсь час вони ще дискутували про правильні методи, але доброго рішення не знайшли, тож Яцек, кінець кінцем, зіпхнув у озеро один пліт, а потім на нього перестрибнув. Дошки, збиті в чотирикутник, трохи занурилися, але втримали його тягар.

— Ходімо! — гукнув хлопець.

Тамара долучилася до нього майже відразу, а Ніна завагалася. Пліт потроху набирав води, а Тамара та Яцек ледь утримували рівновагу на його нестійкій поверхні.

«А хай йому!» — подумала Ніна, відштовхнулася від прибережного каменя і стрибнула. Яцек схопив її за лікоть, і дівчинка крикнула. Ноги її зіслизнули з мокрих дощок, і вона полетіла назад разом із хлопцем, який усе ще її утримував. Вони, переплутавшись руками й ногами, шубовснули в озеро: Ніна на спину, Яцек зверху. Вона хотіла крикнути, але захлинулася, вода намочила розпалену сонцем шкіру, проймаючи її крижаним холодом до самих кісток. Ніна копнула наосліп, а Яцек дав її ліктем у ребра. Нарешті вони розділилися, і дівчинка випливла на поверхню, кашляючи та пирхаючи. Протерла очі, відкинула мокре волосся, а тоді схопилася за край плота, на якому хихотіла Тамара. З іншого боку на дошки вже дерся Яцек. Ніна навіть не намагалася зробити те саме, просто підпливла до берега й у мокрому платті й сандалях виповзла на великий камінь.

Перш ніж вони перевдяглися і посушили волосся, настав час підвечірку. Трохи забруднене простирадло повернулося на ліжко, пліт колихався біля берега на малих хвилях.

— Ми могли би прикріпити його до дна і зробити поміст, з якого можна стрибати у воду, — запропонував Яцек. — Потрібен був би лише ланцюг і важкий камінь.

— Каміння тут повно, але де ти візьмеш ланцюг? — Тамара зручніше простяглася у траві й змружила очі на сонці, яке все більше схилялося до лінії горизонту.

Вони дискутували, а Ніна дивилася на озеро, знову думаючи про Бестію з Диявольського Кола. Її тінь була всюди і псувала кожну радість.

— Пообіцяйте мені дещо, — сказала вона раптом. Тамара та Яцек замовкли, а Ніна почервоніла під їхніми поглядами. — Пообіцяйте, що… що під час дощу, на заході сонця і на світанку ви не станете наближатися до Диявольського Кола. Прошу.

— Але янгол… — почав Яцек.

— Неважливо, що там янгол, — Ніна зарум’янилася ще більше, цього разу від злості, і стиснула кулак, намагаючись заспокоїтися. Якби зараз вона перейшла на крик, Тамара та Яцек навряд чи зрозуміли б, у чому тут взагалі річ. — Просто зробіть це для мене, добре? Що вам заважає? Обіцяєте?

— Нормально, — пробурмотів Яцек, а Тамара стенула плечима.

— Як забажаєш.

— Заприсягніться! — наполягала Ніна. — Життям власних матерів.

— У мене немає матері.

— Ну то життям батька.

Вони виконали її прохання, але Ніна не була задоволеною. Як довго пам’ятатимуть, коли забудуть? Яцек принаймні трохи перейнявся урочистістю момента, але Тамара навіть не сприйняла це всерйоз. «Що мені робити?» — думала Ніна, відчуваючи, що знову мало не плаче. Вона не хотіла ревіти в присутності приятелів, тож різко встала.

— Піду по светр, якось холодно, — збрехала вона доволі непереконливо, бо ж було спекотно, але нічого іншого їй на думку не спало.

Зайняті плотом Тамара та Яцек кивнули їй неуважно.

Ніна бігла до монастиря, змагаючись із перехопленим горлом. Сльози стояли в очах, і чоловіка вона помітила, тільки коли з ним зіштовхнулася.

— Гей, куди це ти? Що сталося?

Сержант Павляк вів дорогою велосипед — від брами до входу в монастир. У Ніни різко закалатало серце. Вона витерла сльози.

— Нічого не сталося. Ви, може, знаєте щось про Тимека? Тому ви й приїхали, так? Бо Тимек знайшовся?

— Тимек?.. — міліціонер шукав у пам’яті ім’я, а шалена, безглузда надія Ніни відразу згасла. — Ні, мені прикро. Я приїхав через іншу справу. Мушу… мушу побачитися з тією жінкою, яка тут мешкає.

— З пані Целіною?

— Та-ак, — він усе ще здавався розгубленим. Стояв посеред дороги із нахмуреними бровами, явно намагаючись згадати, навіщо, власне, сюди приїхав. Нарешті він сягнув до кишені мундира, вийняв звідти складений навпіл клаптик паперу і розклав його. Листок, певно, повернув йому пам’ять, бо сержант посміхнувся полегшено і водночас дещо заклопотано.

— Уяви собі, що я мав прийти ще кілька днів тому, але завжди якось випадало це з пам’яті. Дивно, правда?

— Дивно, — визнала Ніна. Стоячи збоку, вона чудово бачила папірець, який тримав міліціонер. На ньому була плутанина ліній, в яких вона розпізнала мапу околиць. Знизу було видно напис: «Станція ПДЗ»[25], а нагорі: «Монастир». Почерк був доволі прикметним, бо ж деякі літери були друкованими — інші прописними. Мало це приблизно такий вигляд:

та

Ніна знала цей почерк. Уже бачила його раніше. Тільки де?..

Згадала, і раптом їй стало холодно від передчуття нещастя, що наближається.

— З… звідки у вас цей папірець? — запитала дівчинка, але сержант Павляк уже йшов до головного входу. Чоловік спер велосипед на мур монастиря. Біля дверей він зустрів Адама, який, звісно, відразу запропонував допомогу й повів гостя сходами нагору.

Вона пішла за ними, тримаючись на безпечній відстані. Потім, сховавшись у ніші вікна, почекала, доки міліціонер увійде до кімнати пані Целіни, а Адам повернеться униз. Тоді застосувала випробуваний метод — побігла до келії, що знаходилася поряд зі спальнею опікунки, відчинила вікно й вихилилася на вулицю.

Голоси, які долинали із сусіднього приміщення, були такими виразними, що вона чула кожне слово.

— У нього знайшли тільки цей папірець, нічого більше, він навіть не мав документів, — говорив сержант Павляк. — Тому я хотів запитати, може, ви його знали? Бо оця мапка означає, що він прямував саме сюди, чи не так?

— Необов’язково, — відповіла пані Целіна трохи тремтячим голосом. — Це старовинний монастир, може, хлопець хотів на нього подивитися?

— Так, є і така можливість. А пані б знала, якби бракувало когось із ваших підопічних.

Целіна Сошинська відповіла на не дуже вдалий жарт силуваним сміхом.

— Напевне.

Ніна стиснула руки на підвіконні, аж пальці побіліли. Вона почувалася так, наче під нею відкрилася безодня, куди вона падала й падала. У неї запаморочилося в голові.

— Що сталося з тим хлопцем? — голос пані Целіни був стлумленим, наче долинав до Ніни крізь шар води.

— На жаль, він помер у шпиталі, — відповів міліціонер. — І ніхто не знає, ким він був. Може, хтось упізнає його на фото в газеті.

— Сподіваюся. Бідолашний.

Ніна врешті відпустила підвіконня. «Помер у шпиталі», — слова сержанта Павляка відбивалися у пустці, яка раптом її наповнила. На устах вона відчувала гіркий присмак розпачу.

Помер у шпиталі.

Бідолашний.

Якимось дивом Ніні було жарко й холодно водночас, а шок огортав, наче м’яка вата. Слова, що долинали із сусіднього приміщення, звучали нерозбірливо, вид за вікном розпливався перед очима. Дівчинка ще мала досить притомності, щоби відсунутися від підвіконня і всістися під стіною. Деякий час вона сиділа, зіщулившись і трохи розгойдуючись, а потім різко підвелася. Світ, здавалося, був таким, як і завжди: сонце світило, із саду лунав спів птахів і веселі крики близнючок, які плескалися біля берега озера. От тільки все це було жорстоким, похмурим жартом.

Ніна спустилася до Тамари та Яцека, які все ще сиділи біля берега.

— Ти так і не надягнула светр? — поцікавився Яцек.

— Ні.

— Ми оце саме роздумували, хто є Обраним, — Тамара відкинула голову назад і захихотіла. Кожну ноту цього сміху Ніна відчувала так, наче хтось увіткнув їй у нутрощі ножа, а потім прокрутив, аби завдати ще більшого болю. — Ну, бо тепер, коли нам у потилицю дихає Бестія з Диявольського Кола, Обранець повинен нас боронити, так? Саме вчасно, аби він з’явився і навів тут лад.

— Ти бліда, наче стіна, — звернув увагу Яцек. — Щось сталося?

«Так, — подумала Ніна. — І ви навіть не знаєте, наскільки погане».

— Ніно? — підігнала її Тамара. Вона все ще всміхалася, але коли побачила обличчя подруги, навіть у її очах з’явилася тінь неспокою. — Як вважаєш, хто з нас Обраний?

— Ніхто, — відповіла Ніна. По озеру сунув човен під вітрилом, здалеку він здавався дитячою іграшкою. Сонце потроху ховалося, фарбуючи воду червоним, у відтінок крові. — Ніхто не є Обраним. Він мертвий.