Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, в якому Ніна спить із ножем під подушкою і дізнається, для чого може знадобитися сіль

— Ти щось зробив із волоссям?

Адам, який насправді Адамом не був, причесав пальцями буйну чуприну кольору вугілля.

— Пофарбував, — признався він неохоче. — Старою фарбою з тих часів, коли бабця боролася із сивиною. Одна упаковка залишалася вдома. Боявся, що вона буде простроченою, але, як бачиш, не була.

— Як ти тут опинився і звідки знав, що Славек не приїде?

— Не знав. То був сліпий випадок, щастя, якщо можна так назвати, — він скривився. — Я підозрював, що в монастирі відбувається щось погане, тому хотів перевірити. Довга історія.

Вони сиділи на широкому підвіконні в їдальні. Світло час від часу блимало, тому Ніна нарешті вимкнула його і запалила свічку, яка тепер стояла між ними на блюдці. Теплий блиск вогню відбивався у склі, в яке стукав дощ, і підкреслював тіні під очима Адама. Позбувшись зневажливого виразу обличчя, хлопець змінився, здавався тепер пригніченим і наче дуже крихким.

Двері їдальні скрипнули. Хтось зазирнув усередину й відійшов, хихочучи. У коридорі пролунав шепіт, а потім тупіт.

— Думаєш, їм це набридне? — запитала Ніна.

— Навряд чи, — похмуро пробурмотів Адам. — Може, думають, що ми прийшли сюди цілуватися.

Ніна зацікавилася темрявою назовні й деякий час вдивлялася у мозаїку крапель, що повзли по шибці. Дощ вистукував монотонний осінній ритм.

— Як ти дізналася, що я син Маури?

Ніна розвернулася.

— Через зубну щітку. Я думала, що ти купив її у містечку, але ні, ти просто пішов за нею додому, правильно? І боявся, що хтось із нас здогадається, що ти живеш у Маркотах, а тому її заховав. До того ж ти страшенно розлютився, коли Яцек назвав Мауру «божевільною», а потім сказав, що Маркоти — найкраще місце на землі. Не ображайся, тут цілком непогано, але назвати це місце «найкращим» міг би тільки той, хто тут народився.

Він кивнув.

— Я народився у Варшаві, але тут завжди був мій дім.

— І я бачила фото твоєї матері, — додала вона. — Обличчя у вас схожі, мене збило оце чорне волосся. Та ще те, що на фото було немовля, одягнене в щось подібне до платтячка, тому спочатку я думала, що в Маури була дочка, а не син. І тільки потім я зрозуміла, що малих дітей одягають так, що зрозуміти їхню стать важко.

— А я добре вдавав, правда? — блиск в очах на мить оживив понуре, змучене обличчя хлопця.

— Геніально. Якщо ти не такий поганець насправді, то ти чудовий актор.

— Я і є добрим актором. Завжди був, — по губах Адама пробігла тінь посмішки. — Я це, мабуть, успадкував від батька: в мами якось вихопилося, що він виступав у театрі, але більше нічого не хотіла говорити. Ну, хай йому. А щодо тієї поганющості, то це якось само вийшло, — зізнався він після паузи. — Я весь час страшенно боявся і волів ні з ким не розмовляти, особливо враховуючи те, що я нічого не знав про того Адама, якого я удавав. Ані де мешкає, ані хто його батьки — нічого. Якби я почав вигадувати, раніше чи пізніше чимось би себе видав. Найпростіше було триматися осторонь і стати настільки неприємним, щоби ви й самі не бажали зі мною зв’язуватися.

— А пані Целіна? Із нею тобі довелося б розмовляти.

— Щоразу, коли вона запитувала про щось, пов’язане з родиною, я удавав сум і давав зрозуміти, що мені про це важко говорити.

Ніна пирхнула сміхом.

— Спритно. І вона на це купилася? Ну так, пані Целіна здається такою…

На її здивування, він знову набурмосився.

— Вона зовсім не «така», що б ти під цим не мала на увазі.

— Ох, мовчу, мовчу. Розумію, чому ти мусив залишатися таким паскудним. Але підлабузництво? Доноси? Ти, бува, не перегнув?

Він стиснув зуби й відвернувся до вікна. Ніна зітхнула.

— Як тебе, власне, звати насправді?

— Хуберт.

— А ті анонімні листи, які ти мені писав? Хотів мене налякати?

— Попередити, а не налякати.

— Чому тільки мене?

— Бо спершу тільки ти й крутилася біля Диявольського Кола, а потім… — він хитнув головою. — Потім я зрозумів, що попереджати інших — дурна робота, бо вони б все одно звідси не поїхали. Тож я подумав, що було б добре, якби хоча б одна людина поїхала звідси живою. Шкода, що ти мене не послухала.

— Про що ти говориш? — у голосі Ніни забриніла нотка паніки.

— Не будь наївною, — він глянув на неї згори, а вона відчула, наче на мить повернувся старий Адам. — Це ж очевидно, що всі ми щезнемо.

— Нонсенс. Нам треба витримати лише до ранку. А тоді по нас приїде батько Тамари й пані Стефанія.

— Яка пані Стефанія? І чому батько Тамари мусить приїхати?

Вона розповіла йому все, але хлопець не здавався переконаним.

— Це нічого не дасть. Вони приїдуть, а янгол їх зачарує.

— А от і ні. Пані Стефанія знає про небезпеку. Побачиш, батько Тамари щось вигадає. Він мудра людина. Професор. Завтра в цей час ми всі будемо вже роз’їжджатися по домівках.

Він стенув плечима. «Раз ти так кажеш» — говорив його жест, але в очах не було надії. Ніна несподівано відчула злість. Вона розраховувала на союзника, на когось, хто її підтримає, а замість цього отримала такого… жахливого песиміста. Вона зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Все буде добре, — сказала дівчинка, але веселість її видавалася штучною. «Все буде добре» — так говорила пані Целіна, а Ніна їй не вірила. Дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. «Ще тільки одна ніч», — умовляла вона себе.

— Думаю, ти маєш якусь ідею з приводу того, чому тільки ми виявилися не зачарованими? — запитав Хуберт.

— А ти не здогадався?

— Ні. Ти знаєш?

— Знаю. Ну, подумай, що ми маємо спільного?

— Нас ніхто не любить?

— Це також, — вона трохи зарум’янилася. Навіщо було про це нагадувати? — А крім того, ми обоє розмовляли з янголом з підвалу. Тебе він також хапав за руку, так?

Він кивнув.

— Думав, що він мені кістки зламає.

— Ну власне. А потім щось подібне робив Азкіель, коли я принесла валізку, а він усіх зачарував. Крилаті мусять… ну, не знаю, якось впливати на людей через дотик чи якось так. І схоже, що один янгол зробив нам щеплення від магії іншого янгола.

— Про те, що янголи можуть впливати на людей, я знаю давно.

— Може, це діє таким чином: шо сильніше стисне тебе янгол, то потужніший його вплив? — фантазувала Ніна. — Це пояснило б, чому раніше пані Целіна час від часу поводилася нормально — боялася і все таке, — а тепер уже ні. Тепер навіть якби Бестія з Кола жерла нас у неї на очах, вона, напевне, й надалі стверджувала б, що це просто нещасний випадок.

— Думаєш, що вона… що вони всі вже ніколи не стануть нормальними?

— Не знаю… Ні, думаю, що раніше чи пізніше це мине. Пані Целіна завжди отямлювалася. Пам’ятаєш? Коли щез Сташек, вона була спокійною, зуміла навіть збрехати й сказати, що він повернувся додому. А потім, після зникнення Тимека, сиділа в їдальні перелякана й у розпачі.

— Проблема в тому, що поки вони очуняють, буде вже пізно, — заявив Хуберт.

Ніна твердо вирішила, що не піддасться цим похмурим пророцтвам.

— Замість того, аби бідкатися, скажи, що саме ти довідався в янгола з підвалу. Бо ви ж мусили розмовляти, коли ти приносив йому їжу.

— Він завжди повторював, що я маю запитати в пані Целіни, навіщо ми тут насправді. І що світ змінюється. І сміявся з мене.

Він почервонів — невідомо, з гніву чи сорому.

— І що, ти запитав?

Він покачав головою.

— Я боявся, що вона почне мене підозрювати.

«Крім того, він напевне й так не довідався би правди», — закінчила за нього Ніна.

— Мені той янгол також говорив, що світ змінюється. І що я не можу звідси втекти, бо Бестія всюди мене дістане.

— Мені він не говорив нічого подібного, — Хуберт нахмурився.

— Тоді чому, на милість Божу, ти не втік?

По обличчю хлопця промайнула гримаса болю.

— А ти здогадайся, якщо така розумна.

«Він мені збрехав?» — задумалася Ніна, згадуючи розмову зі знівеченим янголом. Дивно, стільки речей вона сприймала з недовірою, але в те, що Бестія усюди до неї дотягнеться, повірила відразу. І ніколи не сумнівалася, що хтось із них Обраний, може, тому, що про це згадував як Азкіель, так і янгол з підвалу.

— А якщо янголи обдурювали нас і щодо іншого? — запитала вона, дивуючись власній наївності. — Може, той Обраний — це дурня, привід, аби нас усіх тут затримати…

— Ні, з Обраним, схоже, все правда. Я трохи попідслуховував, тому знаю, що янгол з підвалу — це наче принада для Бестії з Кола. Вона має забирати нас по черзі, аж урешті загроза призведе до того, що Обраний проявиться. Якось так. Пані Целіна не мала про це уявлення та довідалася пізніше, тільки коли була вже під впливом Азкіеля. Ти справді думаєш, що хлопець, якого я удавав… той Адам…

— Славек. Він користувався іменем Славек.

— Хай буде Славек. Ти справді вважаєш, що він був Обраним?

— Яцек так тобі сказав?

— Ні, Яцек говорив лише, що ти підозрюєш когось із нас у тому, що він — Бестія з Кола. Про Обранця я підслухав, коли пані Целіна розмовляла з Азкіелем.

— Думаю, що був, — зітхнула Ніна. — Я намагалася у це не вірити, вмовляла себе, що я можу бути Обраною або хтось із вас… Знаєш, що я вмію чарувати? Відчиняю вікна й двері силою волі.

— Я силою волі розпалюю вогонь, і що з того? Більшість із нас тим чи іншим чином чарує. Малгося і Тимек — точно. Я колись бачив, як вони сиділи під дощем у саду й робили так, що різні речі починали літати. Лідка й близнючки, певно, також щось можуть, але не знаю, що саме. Ніхто насправді такими силами не хвалиться, бо боїться виставити себе дурником, як Малгося.

— Особливо зважаючи на те, що ці сили часом діють, а часом ні, — договорила Ніна. Може, саме це й пояснює те дивне враження, ніби в монастирі кожен щось приховує? Діти почали підозрювати, що вони мають магічні здібності, але розказували про них лише найближчим приятелям, бо щось подібне видавалося їм дивним і непевним, аби відразу хвалитися перед усіма. Ніна могла це зрозуміти, бо ж і сама нікому не натякала про відчинені силою волі двері й вікна. І вона не була цілком впевненою, усе ще могла б закластися, що молодь у монастирі, окрім якоїсь магії, приховує ще щось.

— І Артур, — додала вона, пригадуючи його незакінчений лист до матері й слова, коли він хвалився, що вміє значно більше за Маріуша. — Артур, здається, також має силу.

— Магія не має нічого спільного з Обраним. Ми вміємо чарувати, бо світ змінюється, ось і все, що я знаю. А щодо Обраного… Якщо він насправді мертвий, то все втрачено. Ти розумієш, правда? Немає нікого, хто зможе перемогти Бестію.

— Ми можемо від неї утекти, — упиралася Ніна. — Знайти спосіб, аби сховатися.

— Навіть якщо ти заховаєшся, то що буде з іншими? Залишиш усіх тут? Вони не підуть добровільно, бо все ще зачаровані Азкіелем.

— А він усе ще вірить, що Обраний живий, — застогнала Ніна. — Якби я тільки могла його переконати, що все інакше, тоді він, може, нас би відпустив, знайшов би якийсь інший спосіб проти Бестії…

— Азкіеля буде важко переконати, бо його тут немає.

— Немає? Як це — немає?

— Він зник десь близько полудня. Пані Целіна стверджує, що він скоро повернеться. Але, може, янгол і в цьому її обдурив.

Так з’ясувалося, чому крилатий не зацікавився несподіваним поверненням Сташека й Тимека. Ніна сховала обличчя у долонях. «Усе втрачено», — чула вона слова Хуберта.

А може, ні? Може, тепер, коли янгола не стало, зачаровані швидше отямляться?

— Я тільки не розумію, — продовжував хлопець, — чому Азкіелю було байдуже, що один із нас не той, хто мусив бути. Я мало не зомлів, коли дізнався про твоє відкриття. Думав, що мені вже кінець, бо відразу всі зрозуміють, хто я такий.

— А я цьому не дивуюся, — Ніна відвела руки від обличчя. «Тільки спокійно, — повторювала вона подумки. — З паніки нічого доброго не вийде». — Подумай. Вони зібрали тут тринадцять осіб, сподіваючись, що котрась — та, яка переможе Бестію. Потім довідалися, що когось із нас підмінили. Що вони мали робити? Померлого неможливо оживити, тож вони могли тільки сподіватися, що Славек не був Обраним. Насправді шанс був один до тринадцяти, і я не думаю, що Азкіель переймався тим, що в монастирі виявили чужу особу. Навіщо йому переживати? Він дуже впевнений у собі, йому й на думку не спало б, що звичайний підліток може становити загрозу для його плану.

— І мав рацію, правильно? — в голосі Хуберта прозвучала гіркота. — Я не міг би зашкодити Азкіелю, навіть якби цього хотів. Я нікого не врятую — ні себе, ні вас.

— Ой, досить. Я говорила, що ми щось вигадаємо. Шкода, що я не дала сигналу SOS, могла хоча б порозмовляти з пані Стефанією…

— Якого сигналу?

Ніна пояснила.

— Ми можемо зробити це зараз, — сказав Хуберт, коли вона закінчила говорити. — Підемо на другий поверх і запалимо світло…

— Це нічого не дасть. Сильно дощить. За такої погоди з іншого берега озера нічого не помітять.

— Точно.

Ніна зігнулася. А якщо піти в містечко? До пані Стефанії, тільки на одну ніч? Цього разу вона не заблукає у темряві, була в цьому впевненою. Бо мала ж ліхтарик…

— Якщо думаєш про втечу, то я з тобою не піду, — хлопець, схоже, відгадав її думки.

— Я залишуся, — трусонула головою Ніна. — Це ж лише одна ніч.

— Одна ніч, яку треба пережити, — заявив він похмуро.

— Пережити? Бестія з Кола нікого вже, думаю, не забере, раз вона відпустила Тимека і Сташека…

— А ти не думала, ЧОМУ вона їх відпустила?

— Думала, але поки що нічого не надумала. Ти знаєш?

— Здогадуюся, — Хуберт нахилився до Ніни. Очі його горіли похмурим блиском, бліде обличчя зарум’янилося. — Може, щоб вони ПОВБИВАЛИ НАС, КОЛИ МИ ЗАСНЕМО?

— Ти… здурів?

— Але ж ти бачила, як вони поводяться. Вони змінилися, ти не можеш цього заперечити. Бестія майже точно перетягла їх на свій бік. Може, зрозуміла, що забагато часу витрачає, виловлюючи нас по черзі, тож вислала двох своїх агентів, аби вони закінчили справу.

— Досить, — Ніна заткнула вуха. — Я не хочу цього чути!

— Почекають, поки ми заснемо, тоді встануть і…

— Не хочу цього чути! З мене досить твоїх ідей!

Двері до їдальні скрипнули, і на порозі з’явилася пані Целіна.

— Що тут відбувається? Ніно, чому ти кричиш?

Дівчинка мовчала, стиснувши уста. Опікунка зітхнула.

— Ідіть спати, вже пізно.

Коли вона вийшла, Ніна глянула на Хуберта розширеними з переляку очима.

— Я зараз спати не піду. Не мо… не можу.

— Не переймайся, я чатуватиму всю ніч і не дозволю, щоби Сташек і Тимек когось скривдили, — він сягнув у кишеню і вийняв ніж, що здивувало дівчинку. — Тримай. Я вкрав з кухні. Він гострий, у разі чогось ти зумієш захиститися…

— Я не хочу ніякого ножа! Ти головою вдарився?

— Бери! — він силою розкрив її кулак і втиснув у долоню холодну металеву колодочку. Ніна здригнулася, адже почувалася так, наче тримала отруйну гадюку. Долоні її були слизькими від поту, а сама вона аж трусилася.

— Не хочу! Я не можу… не зумію… — від самої думки, що має увіткнути ніж у Тимека чи Сташека, їй ставало погано. — Окрім того, тобі він потрібен більше, ти ж, урешті-решт, спиш із ними в одній кімнаті.

— Візьму з кухні інший, не переймайся. Це тільки так, про всяк випадок, ти не матимеш потребу ним скористатися. Я говорив тобі, що чергуватиму всю ніч. І коли треба буде, то захищуся, навіть якщо доведеться віддати життя.

Ніна закліпала. Незважаючи на весь жах, до неї починало потроху доходити, що хлопець, певно, трохи переграє… Віддасть життя? Чого він начитався?

— І це начебто я маю схильність усе драматизувати, — пробурмотіла вона.

Пані Целіна знову зазирнула до їдальні.

— Ви ще тут? Я ж сказала, що ви маєте йти спати.

— Сховай ніж! — просичав Хуберт.

Ніна почимчикувала у спальню. Дівчата вже лежали в ліжках, але побачивши, хто заходить, відразу пожвавилися.

— Як тобі сподобалося побачення з нашою потворою? — запитала Еліза, а Геля захихотіла.

— Дайте їй спокій, — відізвалася Лідка із виразом святенниці на обличчі. — Це не вина Ніни, що вона втратила Божу ласку.

Ніна підійшла до ліжка, відчуваючи, як ніж обтяжує кишеню її кофти. Вона мусить його сховати, але ж не зараз, коли всі на неї дивляться… Тож вона тільки зняла кофту, схилилася і запхала її під ліжко. За мить, чалапаючи босими ногами по кам’яній підлозі, до неї підійшла Тамара.

— Про що ви стільки часу говорили?

Ніна випросталася.

— Я думала, що ти зі мною не балакаєш.

— Та що там, хіба мені п’ять років, щоби ображатися? Яцек досі розлючений, — Тамара захихотіла. — Ну, в нього є причина, ага? Маю зізнатися, я також у першу мить аж оскаженіла.

— Ти сказала, що в мене клепка запала, — пробурмотіла Ніна.

— Я це часто кажу людям, — вишкірила Тамара зуби. — А ти страшенно вразлива. Ну, розповідай.

Ніна відчувала спокусу відкритися їй. Але який це мало б сенс? Тамара посміялася б з ідеї, що Сташек і Тимек повернулися, щоби їх усіх перебити. А до того ж під впливом янгольської магії могла усім розпатякати, ким насправді є Адам.

— Не можу. Повір мені, я дійсно дуже хотіла б тобі розповісти, але не можу.

— Як хочеш, — Тамара стенула плечима й повернулася до ліжка. Ніна дивилася на неї із жалем, але, попри все, почувалася зараз трохи краще. Подруга з нею заговорила, а це вже щось.

У душовій, поспіхом миючись, вона обдумувала слова Хуберта. А якщо він мав рацію? Якщо Сташек і Тимек повернулися, щоби їх повбивати?

З одного боку, вона вже встигла зрозуміти, що син Маури — меланхолік і песиміст, який усюди бачить драму. З іншого… з іншого боку, це було можливим, чи не так?

Вона повернулася до спальні, прослизнула в ліжко й почекала, поки Еліза вимкне світло. Потім перехилилася і намацала в темряві кофту, а потім — ніж. Сунула його під подушку, знову відчуваючи укол огиди. Ніж був холодним і здавався майже… живим, наче вона тримала в руці приспане поки що чудовисько, яке будь-якої миті може прокинутися і почне кусатися.

Це була найгірша ніч у житті Ніни.

Вона лежала, вдивляючись широко розплющеними очима в темряву, й напружувала слух, чекаючи на звук кроків, що почулися б із коридору, скрипіння дверей. А потім — дві фігури, які тихо просочилися б у спальню… Ніна не хотіла про це думати, але не мала сил перестати. Помирала зі страху щоразу, коли котрась із дівчат крутилася у ліжку чи хропіла. В неї розболівся шлунок, її нудило. А коли встала, щоби піти в туалет, то зрозуміла, що нічну сорочку, просякнуту потом, можна викрутити, наче мокре прання.

Хвилини тягнулися, як години, години повзли, наче дні. Дощ давно вщух, дівчинка тремтіла, зіщулившись під ковдрою. Часом утома перемагала переляк, і тоді вона на мить засинала, наче падала у глибокий темний колодязь. Утім, щоразу миттєво прокидалася з думкою про те, що, може, ВОНИ вже тут, стоять над нею… Сон був як втрата свідомості, Ніна інколи сама не розуміла, чи засинає, чи зомліває. Якоїсь миті вона зсунулася з ліжка й усілася на підлозі, й цей холод трохи її протверезив. Вона легенько розгойдувалася, обіймаючи руками коліна, й повторювала: «Мені не можна спати, мені не можна спати». Час від часу Ніна устромляла руку під подушку, хоча не була впевнена, чи принесе їй цей дотик полегшення, чи, навпаки — занурить у ще більший страх.

Одного разу вона встала і підійшла до Малгосі, яка кидалася у ліжку. Дитина повторювала крізь сон:

— Прийде до нас по стежці із солі… Прийде до нас по стежці із солі…

У Ніни завмерло серце. Що це могло означати?

Вона повернулася на дерев’яних ногах до ліжка. Слова Малгосі бриніли в голові, набуваючи страхітливого значення.

Стежка із солі…

Нарешті, коли темрява за вікном почала сіріти, Ніна не змогла протистояти втомі й занурилася у важкий, неспокійний сон.

Сон, з якого її вирвав чийсь дотик. Худа долоня закрила їй рота, і дівчинка забилася у паніці, вибалушивши очі.

— Не кричи, прошу. Це я, Хуберт.

— Що… що сталося? — пробелькотіла вона, коли він її відпустив. Хлопець схилився над ліжком, тримаючи в одній руці свічку. — Чи…

— Спокійно, всі живі. Але Сташек і Тимек вийшли в сад, тож я тебе й розбудив. Ми мусимо піти за ними.

— У мене через тебе серце розірветься, — пробурмотіла Ніна, нахиляючись за черевиками. Тремтячими руками вона зав’язала шнурки. Не перевдягалася, просто натягнула светр на нічну сорочку. Присутність Хуберта додала їй відваги. По-перше, вона вже не була сама, а по-друге, ніч потроху закінчувалася. «Якщо вони не повбивали нас досі, то, певно, вже не повбивають», — подумала вона оптимістично. Крім того, сам факт, що вона нарешті могла хоча б щось робити, а не тільки тремтіти зі страху, покращив її настрій.

— Котра година? — запитала, коли вони потихеньку вибиралися зі спальні.

— Не знаю, мабуть початок п’ятої.

«Світанок», — подумала дівчинка. Цікаво, чи Сташек і Тимек спеціально чекали, поки сонце почне сходити, щоби вийти?

Вони дісталися до чорного ходу, відчинили двері й зупинилися, здивовані, перед стіною туману, що клубочився попереду. Сад здавався залитим сріблястим молоком. Ніна простягнула руку, і її пальці миттєво зникли в холодній білій імлі.

— Ми не можемо зараз туди піти, — сказав Хуберт. — У такому тумані ми не знайдемо Сташека й Тимека.

— Або гірше: знайдемо, коли з ними зіткнемося, — додала Ніна. — То що тепер?

— Можемо сісти на сходах у холі. Звідти бачитимемо коридор, що веде до обох спалень і на другий поверх.

— На той випадок, якщо вони повернуться у монастир, аби нас повбивати? Або пані Целіну?

— Тут наперед ніколи не знаєш, як воно буде, — набурмосився Хуберт. Але було зрозуміло, що він усе менше вірить у те, що з боку Сташека і Тимека їм загрожує безпосередня небезпека.

Проте вони всілися на сходах, а хлопець поклав на коліна ніж. Ніна свій забула. До чого, по правді кажучи, поставилася, швидше, із полегшенням.

— Можеш розповісти, як ти тут опинився? — запитала вона.

— Зараз?

— А чому ні? Усе одно ми нічого кращого не вигадаємо.

— Ну добре, — Хуберт кивнув, а Ніна щільніше загорнулася у светр, бо від кам’яних сходів тягнуло холодом. — З чого почати…

— Найкраще — з початку.

— Чи то з Варшави, — Хуберт не оцінив іронії. — Тоді нехай буде Варшава. Я там народився Батька не знав, а мама ніколи не говорила, ким він був. Я за ним не тужив, ми були щасливі вдвох, принаймні так мені зараз здається, бо мало що з того пам’ятаю. Мій перший чіткий спогад — це липень сорок четвертого, коли мама вирішила відіслати мене у Маркоти.

— Перед повстанням[28]?

— Невідомо, чи знала вона, що станеться у Варшаві, чи тільки мала якесь передчуття. І гадки не маю. Пам’ятаю лише, що я сидів на стільці на кухні й плакав, коли вона пакувала валізку. Я не хотів їхати — і в будь-якому разі не хотів їхати без неї. Але вона завжди наполягала на своєму. Тож посадила мене в потяг. Було мені шість років, я мав на шиї картку, де було написано назву станції й адресу бабці в Маркотах. У дорогу я отримав чай у пляшці й хліб із мармеладом. Пам’ятаю, відчуття було поганюще: наче я… наче я багаж, який висилають до родичів, чи якось так. Усю дорогу плакав. У Маркотах на вокзалі мене зустріла бабуся, яка виявилася цілком милою, але я довго не міг пробачити мамі того, що вона зробила. Наступного разу ми з нею побачилися тільки після війни. Ми з бабцею пішли на станцію, а мама вийшла з потяга. Одразу мене як ударило: вона була якоюсь… іншою, наче худішою, старшою, втомленішою і розгубленою. Не можу це назвати по-іншому. Досі пам’ятаю ту сцену: мама стоїть на пероні серед людей, вони штовхають її, вона роззирається, наче не дуже розуміє, де опинилася. Я уже тоді відчував, що сталося щось погане. Пізніше було лише гірше. Мама не могла спати, щоночі я чув, як вона кружляє за стіною, наче звір у клітці, туди й назад, туди й назад. Картини її ставали все похмурішими, а коли я з нею розмовляв, вона інколи замовкала на середині речення і сиділа, наче зіпсована лялька. Потім оживала, але не пам’ятала, про що говорила. Сусіди почали скаржитися, що ночами вона перелазить через огорожу до їхнього саду. Одного разу ми знайшли її вранці біля озера, в нічній сорочці й босу, з пораненими ногами. Іншого дня вона ні з того ні з сього вдягла своє найкраще плаття, взула черевики на підборах і взяла сумочку, а потім сказала мені, що йдемо на прогулянку. Ми сіли в потяг і вийшли через кілька станцій. Був жовтень, навколо жодної живої душі, тільки порожні поля, мокрі дороги й ворони крячили на деревах. Мама перла вперед, наче танк, через стерню і грязюку, в якій грузли підбори її черевиків. Я намагався не відставати, але не міг, тож тільки підбігав час від часу та ще ревів, увесь зашмарканий. Потім вона раптово всілася, наче вся її енергія за мить випарувалася. Сиділа на мокрій засохлій траві й також почала плакати, а я стояв над нею і відчував себе страшенно безпорадним, бо не знав, що відбувається і що повинен робити.

— Ти був дитиною, — нагадала Ніна. — Будь-яка дитина в такій ситуації налякається.

— Невдовзі після того, — Хуберт навіть не звернув на Ніну увагу, — вона намагалася вчинити самогубство. На щастя, її знайшла бабця, а не я. Тільки пам’ятаю, що додому приходили різні люди, перешіптувалися між собою, а мене просили вийти з кімнати. Мама лежала в себе, мовчазна та бліда. «Вона хвора», — говорила бабця, але я вже розумів, що це не хвороба — принаймні не така, від якої можна одужати. Нарешті вона опинилася у монастирі, а монашки обіцяли за нею доглянути. Там вона наче… наче трохи заспокоїлася. Я щоденно її провідував, ми разом гуляли над озером, а інколи просто сиділи в саду. Це були щасливі дні, хоча я знав, що мама ніколи не стане такою, як раніше. Але поступово щось почало змінюватися: так поволі, що спочатку я цього навіть не помітив. Спершу з’явився один янгол, це не здалося мені дивним, бо ж чому б крилатим не переховуватися саме тут? Потім другий, третій… А монашки відходили. У цьому також не було нічого таємничого, одні змінювали монастир, інші помирали від старості, а одна втекла з місцевим органістом. Нових, на жаль, не прибувало, й нарешті я зрозумів, що в монастирі немає монашок, одні лише янголи. А вони не дозволяли мені бачитися з матір’ю. Стверджували, що мої візити її пригнічують і виводять із рівноваги, та я знав, що проблема не в цьому. Тож я продовжував приходити й крутився поблизу, намагаючись зазирнути у вікна й хоча б на мить побачити маму. Раз помітив її: пам’ятаю, вона сиділа за столом у їдальні, а над нею стояло певно п’ять чи шість янголів. Здавалося, вона спить або знепритомніла, тому одному з них доводилося підтримувати її на стільці, поки інші янголи перешіптувалися. Я перелякався, бо мама була такою крихкою і слабкою, а крилаті… здавалося, що крилаті хотіли щось приховати. Не зауважили мене, на щастя. Я побіг додому й аж до ранку не міг заснути. А через два тижні мама втопилася.

— Ти впевнений? Чи то… — Ніна раптом почервоніла. — Не гнівайся, але ти впевнений, що вона дійсно мертва? Твоя бабця говорила про неї так, наче вона може повернутися будь-якої миті.

— У бабці після смерті матері все переплуталося у голові, — хлопець стиснув вуста. — Буває, що вона абсолютно втрачає відчуття часу, а її балаканина, що мати ходить по саду, — це дурня, я ніколи нічого не чув. Якби мама була жива, то напевне прийшла б до мене. Від мене ж вона не ховалася.

— Вибач…

— Нічого, — пробурмотів він. — Бабця цю дурню згодовує усім, хто бажає слухати. А інколи й тим, хто слухати не бажає.

— Скажи, як тобі вдалося зайняти місце Славека.

— Випадково, кажу ж. Спершу, десь на початку серпня, я зауважив, що в покинутому монастирі хтось оселився. Двоє, чоловік і жінка. Наводили тут лад. Інколи приїздила до них чорна «іфа» із ще однією жінкою. Це мене заінтригувало, і я обнишпорив монастир…

— Ти міг протистояти чарам?

— Виходить, що так. Не знаю, чому. Може, тому, що я постійно думав про монастир? Ці чари діють таким чином, що пам’ятаєш про нього лише тоді, коли на ньому зосередишся; але тільки-но відволічешся — відразу забуваєш. А я після смерті мами мав манію щодо цього місця. Тож приходив сюди щоденно.

— Звучить логічно, — визнала Ніна.

— Потім мені допоміг товариш, який мешкає на станції, бо його батько там працює. Одного ранку він сказав, що на станції у Маркотах із потягів виходять якісь діти, за якими завжди приїздить одна й та сама чорна машина. Що за машина — я вже розумів, тож відразу зацікавився і наступного разу, коли на вокзалі опинилися близнючки, спостерігав за ними з вікна Пьотрика. Бачив, як підходить до них Ремігіуш, як про щось запитує, а вони кивають. Було схоже, що близнючки й Ремігіуш одне одного не знають. Тоді я й придумав усе, дещо відчайдушно, але я був у відчаї.

— Ти подумав, якщо станеш на вокзалі з валізкою, наче тільки-но вийшов з потяга, то Ремігіуш забере тебе в монастир?

— Саме так. Я не сподівався, що ця ситуація затягнеться, і був упевнений, що все розкриється, щойно ми доберемося до монастиря. Але мені було важливо хоча б на хвилинку сюди зазирнути. Тому я спакував у валізку що потрапило під руку, а половину речей забув, у тому числі й кляту зубну щітку. Пофарбував волосся, щоб моя схожість із мамою не кидалася в очі. Потім пішов на вокзал і чекав на перший вранішній потяг. Мені не пощастило, бо ніхто не вийшов, а чорна «іфа» не з’явилася. Я повернувся опівдні, але тоді з потяга вийшла Еліза, а Ремігіуш, схоже, чекав на дівчину, бо на мене навіть не звернув увагу. Ввечері «іфи» не було. Наступного ранку я трохи спізнився, а коли підходив, повз проїхала автівка, що везла якогось хлопця. Я потроху втрачав надію, але вирішив спробувати ще раз — і тоді сталося диво. Я стирчав із валізкою на пероні, коли до мене підійшов Ремігіуш і пробурмотів: «Адам Навроцький?», а я кивнув. Потім він ще запитав мене про якусь Ніну, але я відповів, що жодної Ніни в потягу не було. Ми сіли в «іфу» та поїхали. Я був упевнений, що тільки ми опинимося на місці, той, хто знає того Адама, відразу зрозуміє, що я не він. Але нічого подібного не сталося. Пані Целіна привітала мене й провела по монастирю. Я почувався, о рани Божі… наче той, кому відкладено смертельний вирок. Кілька наступних днів я помирав зі страху, бо справжній Адам міг приїхати будь-якої хвилини. І тільки потім трохи заспокоївся.

— Пані Целіна мусила швидко тобі довіритися, раз ти довідався про янгола в підвалі.

— Я намагався цю довіру заслужити, — по обличчю Хуберта знову промайнула гримаса болю. — Увесь час я почувався геть погано, бо ж обдурював. І підслуховував, коли тільки міг, намагаючись довідатися, що тут відбувається. Так я зрозумів, що Азкіелю діла немає до того, зникне чи не зникне хтось із нас у Колі — він із самого початку був готовий жертвувати нами. Страх перед Бестією мав допомогти проявитися Обраному, я тобі вже говорив. Тільки коли зник Тимек, а пані Целіна страшенно плакала, Азкіель дозволив їй попередити нас, аби ми не виходили в садок під час дощу, на світанку й у сутінках.

— Я одного не розумію, — Ніна випростала задерев’янілі ноги. — Навіщо була та вистава з міліцією? Азкіель міг відразу, як тільки зник Тимек, викликати всіх до кімнати з каміном, а потім зачарувати.

— Такі чари для нього страшенно важкі.

— Важчі за те, щоб зробити так, аби міліціонери й люди з міста забули про Тимека? — у голосі Ніни чулися сумніви.

— Важчі. На містечко тоді вже було накладено чари. Наскільки я знаю, це зробило кільканадцять крилатих, бо один не впорався б. Азкіелю легше було маніпулювати тими чарами, ніж впливати на кожного з нас по черзі.

— А твоя бабця часом не непокоїться, де ти подівся? — Ніна змінила тему й відразу пожалкувала, оскільки знала, яка буде відповідь.

— Вона іноді взагалі забуває, що я існую. Я серйозно: може накрити стіл лише на одну особу або купити на сніданок тільки одну булку. Інколи я себе відчуваю невидимим. А якщо вона про мене пам’ятає, то їй не дуже цікаво, де я і що роблю. Коли повернувся по щітку, то сказав, що їду на кілька днів, може на тиждень, до тітки в село. Буває, що я туди їжджу і допомагаю по господарству. Цього вистачило.

Ніна кивнула, з неприємним відчуттям у шлунку згадуючи дім, в якому не було й сліду присутності підлітка. Як це, виховуватися в такому місці? Із бабцею, для якої важливіша померла дочка, а не живий онук?

Із задуми її вивів звук дверей, що відчинялися. Вони обоє підскочили.

— Повертаються, — прошепотів Хуберт.

За мить, сховані у віконній ніші, вони побачили, як Сташек і Тимек у піжамах ідуть у спальню. Босі ноги хлопців були обліплені землею, а долоні — брудні, наче вони порпалися в грязюці.

Що вони робили в саду?

Сташек і Тимек зникли в спальні, до якої за мить обережно наблизився Хуберт. Він відчинив трохи двері й зазирнув.

— І що? — неспокійно прошепотіла за його спиною Ніна.

— Лежать у ліжках.

Вони почекали ще з чверть години, але нічого не змінилося. Було схоже, що Сташек і Тимек після своєї таємничої вилазки просто полягали спати.

Ніна підійшла до вікна коридору. Надворі посвітлішало, туман відступав.

— Вийдемо в сад?

Хуберт мовчки кивнув.

Удвох, керовані інстинктом, вони відразу попрямували до Диявольського Кола. Ніна була впевнена: якщо вже Сташек і Тимек щось робили, то саме там. Але Коло мало звичний вигляд, не здавалося ані меншим, ані більшим, а навкруги — жодних слідів.

— Не розумію, — пробурмотіла вона. Потім, озирнувшись на Хуберта, заявила:

— Я іду в Маркоти.

— Зараз?

— А чому б ні? Ми встигнемо повернутися до сніданку. А навіть якщо ні — що з того?

— Навіщо ти хочеш туди йти?

— Мушу поговорити з пані Стефанією і батьком Тамари, якщо він уже приїхав. Може, в них буде якась ідея щодо того, що тут відбувається, — у неї промайнула неприємна думка, що їй доведеться вирвати пані Стефанію зі сну, але вона ту думку придушила. Ситуація не дозволяла перейматися такими дрібницями. Зрештою, Ніна вірила, що жінка не матиме претензій.

— Я йду з тобою.

Дівчинка повернулася у спальню і якомога швидше вдяглася. Хуберт чекав біля монастирських воріт. У повітрі відчувався нічний холод, земля була просякнута дощем, а краєчок сонця, що висіло низько над горизонтом, несміливо визирав з-за склублених там білих хмар. Пахло лісом і холодним болотом. Ніна любила вставати рано, бо це навіювало думки про щось незвичайне: про літню поїздку, пригоду. Крім того, світ тоді був іншим — свіжим, вимитим, наче чекав, дрімаючи, на людей, які за мить його наповнять. Але цього разу їй не хотілося радіти ранку. Під повіками наче пісок насипали, а голову напхали ватою. Найохочіше вона заповзла б під ковдру й спала б до кінця світу — неважливо, чи лазили б навколо потвори, чи ні. Від втоми в Ніни плуталися ноги, й кілька разів вона мало не впала на рівній дорозі. На щастя, Хуберт устиг її підхопити. Дівчинка не могла зрозуміти, як він це все зносить. Він не здавався надто сильним, був дрібним, худим і блідошкірим, наче хворобливим. Але він значно краще за Ніну витримував величезну нервову напругу й відсутність нормального сну.

У Маркотах вони були о пів на сьому. Саме тут Ніну спіткало перше велике розчарування того дня.

Пані Стефанії дома не було.

Ніна дзвонила й стукала, аж поки не відчинилися двері навпроти, а в них постала заспана жінка в халаті.

— Її немає. Поїхала ввечері й не поверталася ще. Припиніть так гепати, на милість Божу!

Дівчинка зійшла з ґанку й важко всілася на сходах перед зачиненою кав’ярнею. Ноги були вологими від дощу, але вона не зважала на це. Хуберт усівся поряд. Люди, які поспішали на роботу, час від часу кидали на них сповнені цікавості погляди, але ніхто не затримувався. Ніна звісила голову.

— Може, вона скоро повернеться, — сказав Хуберт невпевнено. — Почекаємо хвилинку.

Дівчинка не відповіла, сперлася на фрамугу й заплющила очі. За мить вона уже спала.

Їй снилося, що Маура Левицька йде по дорозі під деревами, а з них опадає осіннє листя. На гілках сидять круки, небо темно-синє, передгрозове. Маура несе стару довоєнну валізку, обв’язану мотузкою, і плаче, промовляючи:

— Прийде до тебе по стежці з білої солі.

Ніна отямилася. Голову мала важку, наче хтось наповнив її камінням, а в роті було сухо. Вона поспіхом витерла губи, бо їй здалося, що слинила уві сні.

— Немає сенсу чекати довше, — Хуберт вмостився поряд. — Можемо залишити їй записку. Коли вона повернеться, то прочитає та приїде до нас.

— А звідки в тебе папір та олівець?

— Кіоск навпроти відкрито. Олівець я купив, а папір випросив. Ти напишеш чи я?

— Можу я.

Вона послинила кінчик олівця і швидко написала на шматку паперу кілька речень:

«Сташек і Тимек повернулися, але поводяться дивно. Не знаємо, що думати. Ідуть в сад на світанку й повертаються брудні, наче порпалися у землі. Прошу пані приїхати».

Трохи подумавши, дівчинка ще дописала: «Я боюся».

— Може, так?

— Певно так, — Хуберт кивнув. Тієї миті по вулиці проїхала… машина, яка була чимось середнім між велосипедом і малим паровозом. Ніна відкрила й закрила рота. Вона мала враження, що це сон.

— Ти… бачив це?

— Паровий велосипед? Та-а-ак, бачив.

— Що це було?

— Не знаю, але янгол сказав, що світ змінюється, пам’ятаєш? Може, через це подібне й винаходять. Ходімо вже. Чи ти залишаєшся? Якщо хочеш, я можу повернутися сам, а ти зачекаєш на пані Стефанію.

— Іду, — Ніна встала. Ноги під нею трохи вгиналися, і вона була, наче хвора кицька. — Він же не додавав, що на краще, правда?

— Що?

— Янгол. Не казав, що світ змінюється на краще?

— Ні, як пам’ятаю, то ні.

Вони чимчикували дорогою до монастиря. Помітно тепліло, скоро Ніна зняла светр і зав’язала його на талії.

— Чи говорить тобі про щось стежка, зроблена із солі? — запитала вона.

— Із солі? Ні. З чого б то?

— Малгося вночі знову говорила крізь сон. Сіль ніяких думок в тебе не викликає?

— Тільки як приправа до їжі. Ну і, здається, вона придатна для екзорцизма демонів.

— Ти серйозно?

— Ну, начебто. Сам я ніколи не намагався таке робити.

Якийсь час вони мовчали. У Ніні легке зніяковіння змагалося з бажанням похвалитися своїми знаннями. Нарешті бажання перемогло.

— Я знаю, чому ти не завіявся з монастиря, — сказала дівчинка.

— Ну? — Хуберт відвів погляд убік, що лише упевнило її: вона має рацію.

— Через Целіну, так? — Ніна почувалася усе дурнуватіше. — Тому ти її постійно захищаєш і саме тому був таким паскудним, бо хотів їй подобатися?

— Вона ні в чому не винна, — він прискорив крок, і тепер дівчинка ледь за ним встигала.

— Вона старша за тебе щонайменше на шість років…

— На сім. І що з того? — Хуберт кинув на неї гнівний погляд.

— Нічого. Я вже нічого не говорю.

«Мені нема до цього діла», — подумала Ніна.

Вони встигли саме на сніданок. Яцек продовжував мовчати, але Тамара дозволила Ніні сісти поряд. Дівчинка була надто змореною, щоби їсти, тільки скубала хліб, байдуже слухаючи дотепи про свою дружбу з Адамом. Проте на Тамару поглядала занепокоєно: боялася, що приятелька знову стане розпитувати, де Ніна вешталася до сніданку.

Але Тамара порушила іншу проблему.

— Пані Целіна зла, — захихотіла вона. — Буцімто Сташек і Тимек нанесли в ліжка купу бруду, і тепер треба прати постіль. Як думаєш: може, вони також швендяють десь уночі?

— Може, — Ніна дивилася на сільницю, що стояла на столі.

Сіль. Земля і грязюка. Сташек з Тимеком, які повертаються у спальню з долонями, забрудненими до зап’ястків. Їхні воскові обличчя так схожі на обличчя дітей з картин Маури, що порпалися у землі на межі Диявольського Кола.

Але ж біля Диявольського Кола ніхто не рився, Ніна б це помітила.

Коло зустріло перешкоду, зупинило ріст — і відразу після того, як на замовлення, з’явилися Сташек і Тимек.

Сіль і земля.

Сіллю посипають землю, аби на ній нічого не росло.

Ніна стрімко підвелася. Усі одночасно глянули на неї. В очах молоді чітко читалося: «Знову ця пришелепувата?»

— Чи… чи можу я піти з-за столу? — запитала вона.

— Так, Ніно, можеш, — пані Целіна цього ранку здавалася змученою й байдужою. Невже янгольська магія потроху перестає діяти?

Ніна не мала часу замислюватися над цим. Зауважила тільки запитання у погляді Хуберта і, вискочивши з їдальні, подалася на кухню.

— Сільвіє, чи останнім часом… — вона завмерла на порозі. Кухарка дивилася на неї злим, напруженим поглядом, а її обличчя спливало потом. — Чи останнім часом у тебе не зникала сіль?

— Цілий мішечок, — прогарчала жінка. Прогарчала насправді, це не була метафора. Із глибин її горла вилетів хрипкий звук, наче шум зіпсованого мотора. Ніна відступила, відчуваючи, як волосся у неї стає дибки. — І ножі. Два ножі щезли. Геть від моїх речей!

Люте гарчання набирало силу. Дівчинка відвернулася і втекла з кухні.

«Що її вкусило?» — подумала вона, біжучи в сад. Але поки відклала це питання на потім, зосередившись на Сташеку і Тимекові. Обидва хлопці, безперечно, змінилися: про них навряд чи можна було сказати, що вони думають, як нормальні люди. Найкращий доказ — це те, що, коли вони вночі виходили назовні, їм навіть не спало на думку взути черевики, а перш ніж повернутися у ліжко, вони навіть не помили ноги. Але дурнуватими ці двоє не були. Швидше, достатньо метикуватими, аби обдурити Ніну. Дівчинка очікувала, що Сташек і Тимек щось робитимуть біля Диявольського Кола, але вони трималися від нього подалі.

Поки що.

Вона стала в саду й заплющила очі, намагаючись пригадати план монастиря. До саду вели три шляхи: один, яким усі користувалися, другий — у зруйнованому крилі, і третій, яким час від часу користувалася Сільвія, коли йшла по яблука чи сливи для компоту.

Ці треті двері виходили майже на Диявольське Коло.

Ніна з острахом подалася в той бік.

Як вона і очікувала, біля порогу третіх дверей починався вузький пасок ґрунту, з якого голими руками видерли траву. Земля у цьому місці біліла від солі, а стежка, хоча поки що й було в ній лише кільканадцять кроків, чітко вела до Кола. Ще одна, найбільше — дві ночі, й Диявольське Коло з’єднається з монастирем.

«Вони роблять прохід, — подумала Ніна. — Прохід для Бестії з Кола, яка не може ходити по живому. І вони виявилися достатньо метикуватими, аби розпочати роботу над стежкою з іншого боку».