Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, в якому Адам потайки ходить до підвалів, а Ніна, Тамара та Яцек роздобувають ключ

Наступний день Ніна розпочала з того, що відразу після сніданку обійшла знизу догори весь монастир.

Вийшовши зі спальні дівчат, вона повернула праворуч і рушила довгим коридором. На колись білих, а зараз посірілих стінах виднілися світлі прямокутні плями від знятих картин. Може, монашки забрали їх із собою? Або місцеві обікрали монастир, коли він стояв порожнім? Ніна минула двері ванної кімнати й інші, які вели до їдальні. Вона йшла в бік північного крила, лампочки над її головою блимали, наче застерігаючи, що будь-якої миті вона може опинитися на незнайомій території.

За її спиною поступово стихали голоси молоді, яка залишалася у їдальні, аж нарешті Ніну огорнула тиша. Тільки в брудні шибки барабанили краплі дощу. Ранок був сірим і каламутним; якби не освітлення в коридорі, дівчинка ледве бачила б далі кінчика власного носа.

Лампа згасала й засвічувалася знов із тихим електричним гудінням. Ніна здригнулася. Вона стояла точнісінько навпроти великих дерев’яних різьблених дверей із клямкою: настільки важкою, що мусила повиснути на ній усім тілом, аби та хоча б поворухнулася. Нарешті двері відчинилися зі страшенним скрипом. Приміщення було поглинуте напівмороком; жовтий промінь, що падав із коридору, ледь-ледь сягав кількох кроків. Ніна увійшла, аби мати можливість побачити, що всередині немає нічого цікавого. Зала була порожньою і запиленою, під високою стелею висіли сірі поволоки павутиння.

Розчарована дівчинка відступила.

Інші приміщення мали схожий вигляд: пустка й шари м’якого пилу, що лежали на підлозі; відлуння, яке відбивалося від стін; інколи — сточені шашелем меблі, що майже порозпадалися від вологи. Ніна підозрювала, що всі ці кімнати мають якісь монастирські назви, але вона їх не знала, знала тільки, що місце, де вони їли, називається «рефекторієм». Усюди відчувався запах старості й холодних кам’яних мурів. Нічого цікавого, але дівчинка почала належно оцінювати ті зусилля, які хтось вклав, аби приготувати хоча б частину монастиря, щоб молодь могла тут мешкати. Хто навів лад у кімнаті з каміном, їдальні й кухні? Хто вмеблював приміщення і хто запустив генератор струму?

«Напевне, Ремігіуш і Сільвія», — вирішила вона, бо не думала, що всім цим займалася пані Целіна.

У північному крилі Ніна знайшла капличку, так само занедбану, як і весь монастир, але це місце вона зуміла розпізнати, що додало їй наснаги. Крізь вітражні риби у вікнах падало забарвлене в багрянець і зелень світло, над олтарем висів великий дерев’яний хрест. Підлога і різьблені лавки були вкриті товстим шаром пилу.

«Чому тут ніхто не прибрав? — не розуміла Ніна. — Можна було припустити, що каплиця — це перше місце, яке янгол захоче довести до ладу. Ми могли б, наприклад, приходити сюди на спільні молитви».

Утім, тільки від думки, що вона мала б сидіти в цьому вологому темному приміщенні, їй ставало недобре. У костьолах і каплицях є своя чарівність, але тут її зовсім не було.

Ніна піднялася сходами на другий поверх. Тут було ще менше що оглядати, вздовж коридору тягнувся ряд тісних і похмурих келій. Дівчинка пригадала кімнату Азкіеля — чи й вона була раніше келією? Якщо так, то певно належала комусь важливому, наприклад, пріору, бо була набагато більшою і з невеличким каміном.

Цікаво, чи пані Целіна також має таку милу, добре обставлену спальню?

Ніна зупинилася перед кімнатою Азкіеля й після миті вагання зазирнула крізь шпарину. Крилатий знову сидів на підвіконні, вдивляючись у вікно, — нерухомий, наче мармурова статуя. Ніна затримала дихання. Про що він може думати?

Янгол озирнувся, і його сріблясті очі зупинилися на дверях. Він не кліпав, просто дивився, лишаючись нерухомим, наче зміна пози була лише ілюзією. «Він знає, — подумала Ніна. — Знає, що я тут».

Дівчинка відступила. Але ж вона не мала підстав боятися янгола, правда? Може, він і був дивакуватим, але аж ніяк не страшним.

Вона тихенько відійшла від дверей і рушила далі. Уявляла, який вигляд мало б це місце, якби його не покинули. Мури, нагріті теплом літнього дня, на підлозі золоті плями від сонця, що світить у вікна. Чути шемріння молитов і тихі кроки монашок, які ходять коридорами у своїх довгих світлих шатах, схожі на духів. Крізь широко відчинені вікна чути клацання садових ножиць і запах квітів. Кожен тут достеменно знає, що робитиме о цій порі завтра, за тиждень, місяць чи рік. Кожен розуміє, що він на своєму місці, й відчуває присутність Бога, яка охоплює весь монастир. Тут спокійно та безпечно.

Ніна на мить уявила себе монашкою. Чи таке життя їй сподобалося б? Може, так, хоча, з іншого боку, вона не могла не визнати, що було б воно трохи нудним.

Утім, Ніна краще розуміла Лідку з її дивакуватим прагненням стати черницею.

Йдучи в сторону південного крила, вона нарешті дісталася до великої дворівневої бібліотеки. Одна зі стін завалилася, і тепер крізь дірку залітав дощ, намочуючи й без того мокрі книжки. Ніна взяла одну з них до рук, але папір розпадався у пальцях. Різкий запах плісняви забивав ніс.

Як хтось міг дозволити, щоби книжки так постраждали?

Вона пройшлася уздовж рядів, читаючи назви тих книжок, які можливо було розрізнити. Більшість томів було написано іноземними мовами або латиною, яку Ніна знала не надто добре. Деякі назви дівчинка розуміла: травник і книжка, присвячена народній медицині, молитовний пісенник, житія святих.

Це було не її чтиво, але все одно: побачивши стан, в якому перебували книжки, вона відчула, як крається серце. Хтось мусив цим зайнятися.

І чи не була якась частина цих творів цінною? Що старіша книжка, то більше вона коштує — Ніна, на відміну від місцевих, це добре знала, а місцеві, схоже, цього не розуміли, бо інакше давно б уже винесли все, що зберігалося у бібліотеці.

Вона підійшла до прірви в мурі й поглянула вниз. Під її ногами мокнув під дощем старий граб. Одну з гілок було зламано (буревієм?), гострий, наїжачений трісками кінчик стирчав угору, наче загострена паля. Ніна здригнулася і машинально відступила. Якби вона зараз послизнулася і впала… Ні, вона не хоче про це навіть думати!

Дівчинка перевела погляд на фрагмент саду, вкритий уламками каміння. Там, над озером, було місце, де вона сиділа вчора й роздумувала. Звіддаля долинув сміх дітей, і за мить у полі зору дівчинки опинилися дві невеличкі фігурки, вдягнені у дощовики. Малгося і Тимек? Певно так, вирішила Ніна, вони були наймолодшими та найменшими. І напевно тільки їм і схотілося бігати під дощем; решта, мабуть, нудилася у кімнаті з каміном.

Вона знову спустилася на перший поверх і ще раз пройшлася по всьому монастиреві. Минула їдальню, спальню хлопців, а потім ванну кімнату.

Вікна в коридорі, що поєднував два останні приміщення, виходили на Диявольське Коло. Це занепокоїло Ніну. Вона легко могла уявити, як Сташек прокидається вранці й, не прочунявши, йде до ванної кімнати, а дорогою дивиться у вікно і бачить там… що?

Наприклад, високу чорну постать, яка стоїть біля мертвих дерев, жестами запрошуючи хлопця, аби він вийшов назовні.

Або ще гірше — когось знайомого й начебто дружньо налаштованого, який раптом показує своє інше, жахливе обличчя.

Вона відчула, як уздовж хребта пробігають дрижаки. Йшла вперед, час від часу навмання відчиняючи двері, але вже не сподіваючись, що знайде за ними щось цікаве, аж доки не наштовхнулася на ті, які відчинити не зуміла.

Ніна похмуро глянула на них. Двері були меншими, ніж інші, й максимально простими, без жодних різьблених прикрас. Мабуть, вони вели до якоїсь комори або до чогось подібного. Але навіщо замикати комору?

Ніна притулила око до шпарини, але всередині панувала темрява. Утім, за мить вона щось почула. Тихий шелест, наче відлуння ледь чутних кроків. Хтось ішов, волочачи ноги, а за кілька секунд у темряві з’явився млявий вогник свічки. Дівчинка стримала дихання, розриваючись між бажанням дізнатися, хто це, і прагненням утекти. Вона вже помітила постать, що підіймалася сходами з підвалу. І відразу зітхнула з полегшенням, коли побачила, що це лише Адам. Але водночас її здивувала зміна, що сталася із хлопцем: він плентався, наче його пригнічував невидимий тягар, а обличчя занепокоєно кривилося.

Що б не було у підвалах, Адаму, здається, не подобалося туди ходити.

Ніна відступила саме тоді, коли він відчинив двері. Побачивши її, хлопець миттєво повернув собі впевненість, і його обличчя набуло пихатого виразу.

— Знову крутишся, де не треба?! — гарикнув він. — Ти гірше за таргана, всюди лізеш.

— А я й не знала, що ти маєш такий досвід із тарганами, — ввічливо відповіла Ніна, зауваживши, що у хлопця збоку висить шкіряна торба. Він що, носив комусь їжу в той підвал? — Я зустрічала їх не так часто.

— Геть звідси, доки я насправді не розсердився!

В очах Адама блиснув гнів, але Ніна не могла позбутися враження, що вся ця лють проростає зі страху. Насправді Адам смертельно переляканий тим, що хтось міг спуститися у підвали й побачити, що там є. А може, хто?

— А що ти зробиш, якщо насправді розсердишся? — запитала вона невинно. — Поскаржишся пані Целіні, а вона надає мені по сраці?

— Я скажу янголу, — відрізав він. — Ти справді цього хочеш?

— Янгол не казав, що нам не можна ходити монастирем, — буркнула Ніна, трохи втрачаючи впевненість у собі.

Дівчинка розвернулася і пішла. Адам, мабуть, дивився на неї дуже пильно, бо вона весь час відчувала потилицею його погляд.

Пополудні, коли розпогодилося, Ніна, Тамара та Яцек пішли до містечка. Ніна хотіла зазирнути до будинку Левицьких і подивитися на решту малюнків Маури, але не зуміла знайти приводу, щоб залишити товаришів, тож вирішила, що картини можуть зачекати. Зате купила в канцтоварах зошит, олівець і підстругачку.

— Вестимеш щоденник? — запитала Тамара, зводячи брови.

— Ні я… хочу записувати різні… речі.

— Ага, речі, — старша дівчина кивнула. Її тон наче й був ввічливим, але вона говорила з Ніною, як із божевільною.

На підвечірку Ніна знову помітила Адама, який ішов із хлібцем до дверей у підвал. Крім цього єдиною подією, яку мало сенс запам’ятати, був візит матері Яцека. Вона приїхала з Гданська на деренчливій машині. Була це пухкенька жіночка в жовтій сукні, з великими плямами поту під пахвами, і криво одягненому капелюшку з квітами. Вона увірвалася до монастиря наче снаряд, схопила Яцека та притиснула його до великих материнських грудей.

— Як ти почуваєшся, любий? — зашварґотіла жінка, поки її син крутився, безрезультатно намагаючись випручатися. — Тебе тут добре годують? Не холодно тобі вночі? Я привезла додаткового светра, бо в цих мурах, мабуть, страшенні протяги… Знаєш, ніхто не зумів показати мені дорогу до цього місця? Той… той…

— Монастир, — підказала Тамара, яка весело спостерігала цю сцену, стоячи осторонь. Ніна мовчала, намагаючись стримати хихотіння.

— До речі, монастир. Він стоїть на відлюдді; хто б міг подумати, що в такому місці можна зробити табір для дітей?

— Янгол, — підказала Тамара.

— Ах, янгол, так, — товстенька жінка трохи знітилася. — Хіба він не міг знайти нічого кращого?

«Але ж вона має рацію», — усвідомила Ніна. Це й справді погане місце для того, щоб тут проводила канікули група молоді. Старий, напівзруйнований і вогкий будинок, глибоке озеро, всипаний гострим камінням берег… Навіть ліс був віроломним: розповідали, що зовсім недавно там загубилася дитина — і знайшлася тільки через два дні, замерзла та голодна.

Ніна, безумовно, погоджувалася з аргументом про те, що янгольська сила тут зростає. Але ж, здається, це не єдине таке місце в Польщі?

Може, Азкіель просто не подумав, що й ті, котрі плавати не вміють, захочуть періодично купатися в озері. Урешті-решт, він був янголом, а янголи необов’язково мусять знати про потреби молоді.

Або насправді йому байдуже, як вони проводитимуть час. Може, важливо лише зібрати їх в одному місці?

— Про що ти думаєш? — зацікавилася Тамара.

— Нічого важливого, — труснула Ніна головою.

Мама Яцека поїхала, вручивши синові та двом його подругам по великому глазурованому тістечку. Хлопець дивився, як машина зникає у лісі, розбризкуючи з-під коліс брудну воду. Він усе ще не міг подивитися дівчатам в очі.

— Моя мама… вона… такою вже вона є… — нарешті пробурмотів хлопець.

— Вона цілком мила, — визнала Ніна, кусаючи тістечко. — І розсудлива.

— Розсудлива? — закліпав Яцек.

— Ага. Звернула увагу на те, що ми й самі мали зауважити.

— Передається, передається, — хихотіла Тамара, перестрибуючи через калюжу.

— Що передається? Божевілля?

— Божевілля також, — старша дівчина зупинилася. Її штанини забруднилися, але, схоже, вона цим не переймалася. — Проте я мала на увазі таємничість. У всіх тут є якісь секрети, ви зауважили? Малгося і Тимек ховаються по кутках і постійно про щось шепочуться, близнючки вже розмовляють майже виключно між собою або з Елізою, Маріуш з Артуром займаються тими своїми «тренуваннями», яких нікому не бажають показувати, а Лідка дивиться так натхненно, наче знає про щось, про що ми не знаємо.

— Пані Целіна таємниць не має, — запротестував Яцек. — І янгол…

— Ох, справді? А всі ці крутійські відповіді або зло, про яке ми навіть уявлення не маємо — що це? Чому він не сказав чітко, із чим боротиметься Обраний?

Ніна поволі кивала. Так, їй подібні питання також спали на думку. Мабуть, коли янгольські чари припиняють діяти, всі починають мислити тверезо.

— А Ніна постійно щось записує у своєму зошиті й не хоче нам сказати, що саме, — додала Тамара, дивлячись на подругу круглими, наче ґудзики, очима. Через веснянки на її щоках тягнулася смужка бруду, підрізане волосся й мішкуваті штани робили дівчину схожою на солдата, який саме вийшов з окопів.

— А ви? — Ніна обійшла мовчанкою згадку про її зошит. — Ви також маєте таємниці?

На її здивування, Яцек відвів погляд і навіть Тамара здавалася трохи заклопотаною.

Цього вечора Ніна витягнула зошит з-під подушки й відкрила його.

«СПИСОК ДИВНИХ РЕЧЕЙ», — йшлося у написі на першій сторінці.

Дівчинка послинила олівець і занотувала: «Що є у підвалі, до якого ходить Адам?» та «І чому хлопець мав такий вираз обличчя?»

«Може, тут і немає жодної таємниці, — подумала вона. — Може, він ішов до цього підвалу… не знаю, по квашені огірки на вечерю або щось таке. А його обличчя? Що ж, у кожного часом буває дивне обличчя.

Може, Адам потерпає через проблеми із травленням і від самого вигляду огірків у нього болить живіт?

Але ж якщо він погрожував, що повідомить про все Азкіелю, то повинен ходити у підвали з дозволу янгола. А може, навіть на прохання крилатого? Отже, у цьому немає нічого підозрілого».

Вона зітхнула. Мала вже три списані сторінки, але їй все ще бракувало необхідних доказів.

Із сусіднього ліжка на неї дивилася Тамара.

Ніна закрила зошит і, знітившись, відвернулася до стінки. За мить Еліза погасила світло, і спальня занурилася в темряву.

«Тут справді відбувається щось дивне, — думала вперто Ніна. — Я не божевільна, не вигадую речей, яких не існує. Доведу всім, що маю рацію».

Ніч була погожою, у вікно зазирав повний місяць, наче великий сріблястий шматок сиру. Знадвору долинав тихий плескіт хвиль, кувікання жаб, а час від часу й шелест кущів у саду, через це серце дівчини раз у раз починало битися сильніше. А монастир у темряві наче оживав: тут постукували віконниці, там вітер свистів у трубі, ще десь скрипіла підлога, викликаючи думки про чиїсь обережні кроки.

Ніна знала, що в старих будинках такі звуки цілком природні, але все одно довго не могла заснути, а коли врешті їй вдалося зануритися у неглибокий сон, щось її з нього грубо вирвало.

Хтось проходив повз її ліжко, запнувся і на мить сперся на щоку дівчинки холодною долонею.

Вона підстрибнула із калатаючим серцем й роззирнулася, намагаючись пронизати поглядом місячний напівморок.

Під вікном стояла дрібна постать у довгій білій нічній сорочці.

— Малгосю? — запитала Ніна хрипким від страху голосом. Так, це, мабуть, і справді була Малгося, ні в кого більше не було такої невеличкої фігури. Дівчинка трохи заспокоїлася.

— Що ти там робиш? Що сталося?

Вона підвелася і, шльопаючи босими ногами по холодній підлозі, підійшла до дитини. Та здавалася непритомною, наче все ще спала; з-під напівзакритих повік полискували білки очей. Сновида?

Ніна кахикнула.

— Повертайся до ліжка, холодно…

— Він тут, — сказала Малгося.

— Що?

— Він уже тут і стане пожирати нас по черзі.

— Хто? — Ніна схопила дівчинку за плечі й міцно її струснула. Дитина потроху почала просинатися.

— Що… що… сталося?

— Ти говорила про когось, хто буде нас жерти по черзі.

Малгося дивилася на Ніну великими очима, нічого не розуміючи, і в цих очах відбивалося світло місяця.

— Що?

— Хто тут є? Ти сказала, що тут хтось є…

Губи дівчинки скривилися у плачі, по щоках полилися сльози. «Вона нічого не пам’ятає», — зрозуміла Ніна. Напевне, тепер треба було б обійняти та заспокоїти Малгосю, але вона була не надто вправною в таких питаннях.

— Іди спати, — сказала Ніна трохи знічено, наче відчуваючи себе останньою свинею. — Тобі наснилося щось погане.

Малгося почалапала до ліжка, все ще схлипуючи, а Ніна залізла під ковдру.

Він уже тут і стане пожирати нас по черзі.

Що у лиха, це мало означати?

Вона відчувала, як на груди сідає важкенний холодний жах. Ніна ледь могла дихати, темрява навколо настільки загусла, що дівчина ледь втягала у груди повітря. Серце калатало об ребра так, наче мало намір їх зламати.

Це тільки сон, дитині наснилося нічне жахіття, буває.

А якщо ні? Перед зникненням Сташека Малгося говорила щось про сад…

Ніна крутилася у ліжку, все неспокійніша і спітніла. Їй вдалося заснути, тільки коли за вікнами почало світлішати, але й тоді її мучили погані сни. Вона не пам’ятала їх, коли прокинулася, знала тільки, що там було Диявольське Коло і що в ньому щось зачаїлося — щось дуже, дуже погане.

От тільки в ранішньому світлі все не здавалося настільки поганим. Дівчата вставали, розчісували волосся і перевіряли, яка погода за вікном. Еліза нагадала Лідці й Малгосі, що сьогодні їм чергувати на кухні, близнючки планували вилазку до містечка, а Тамара, насвистуючи, порпалася у валізці в пошуках більш-менш чистих штанів.

Усе було настільки нормальним і заспокійливим, що Ніна почала сумніватися, чи не наснилася їй нічна розмова з Малгосею. У будь-якому випадку дівчинка, здавалося, нічого не пам’ятала й була радісною, як завжди. Зате Ніна після кількох годин сну почувалася так, наче хтось перекрутив її крізь валики для віджимання білизни.

— Ти наче з хреста знята, — сказала Тамара, коли вони чистили у ванній зуби. — Щось сталося? — вона виплюнула піну й енергійно вимила щіточку.

— Не знаю, — Ніна тряхнула головою. — Чи то ні, я знаю, — раптом вирішила вона. — Нам треба поговорити. Мені, тобі та Яцеку.

— О, кінець таємницям?

— Кінець, тільки обіцяй, що не сміятимешся.

— Ну, це залежить від того, що ти скажеш, так? — Тамара вишкірилася до дзеркала, а потім скорчила личко, смішно морщачи ніс. — Але не переймайся, я завжди вважалася дивачкою, а Яцек любить божевільних, тож, знаєш… — вона послала Ніні широку посмішку. — Хто тебе зрозуміє, якщо не ми? Після сніданку в альтанці?

— Після сніданку в альтанці.

На сніданок були ще теплий хліб, масло, мармелад і великий глечик ячмінної кави з молоком. По всьому монастирю пахло свіжою випічкою — Сільвія мусила встати раніше й засунути в пічку кільканадцять буханців. А може, їх пекла Еліза? Беручи до уваги той факт, що в тісті непропечені шматки були відсутні, Ніна ставила на друге. Дівчинка полюбляла теплий хрумкий хліб, але сьогодні кусень у горло не ліз. Нарешті на тарілці залишилися недоїдені окрайці, а вона вийшла з їдальні раніше, ніж турботлива пані Целіна встигла зацікавитися, чи часом відсутність апетиту не є ознакою хвороби.

Дівчина всілася в альтанці. Хоч було й рано, сонце гріло сильно, а земля після вчорашнього дощу майже повністю висохла. Дзижчали комахи, кружляючи навколо запашних квітів. Ніна прикрила очі. Розплющила їх знову, коли почула відлуння кроків по гравію стежини. Це йшла Тамара, до якої за мить долучився Яцек.

— Ну, кажи, мала, — дівчина всілася зручніше на дерев’яній лавці.

Ніна знов зніяковіла під їхніми вичікувальними поглядами, а потім почала говорити: спершу невпевнено, далі сміливіше. Розповідала про шкарпетку, яку знайшла в руїнах, про дивну поведінку Адама й дивні слова Малгосі.

Щиро кажучи, в денному світлі це звучало страшенно дурнувато.

Яцек дивився на неї широко розплющеними очима, а Тамара трохи звела догори брови. На її обличчі мало що можна було прочитати.

— Як вам? — запитала, почервонівши, Ніна.

— Ми можемо провести слідство й зрозуміти, що тут відбувається, — запропонував Яцек, але наче з меншим ентузіазмом, ніж зазвичай. Схоже, він таки трохи боявся.

— Ми б також могли… — Ніна стенула плечима, — виїхати звідси. Нас тут нічого не тримає.

— Ти маєш на увазі втечу? — пирхнула Тамара.

— Мені здається, що це цілком розумне рішення, якщо тут і справді є щось, що бажає нас пожерти, — сказала Ніна, але останнє слово прозвучало настільки нереально, що вона й сама не йняла віри тому, що каже.

— Я нікуди не поїду! — заявила Тамара. — Не маю наміру проводити останні тижні канікул із мачухою.

— Я також не поїду, — вирішив Яцек. — Ви бачили мою матір. Якщо повернуся додому, то знову сидітиму, слухатиму з нею радіо й ходитиму до її жахливих подруг… Тут хоча б відбувається щось цікаве.

— Ніно?

Дівчинка уявила вираз обличчя матері, якби вона почула, що дочка виїхала з Маркотів, бо один із хлопців ходив у підвал, а малій дівчинці щось наснилося.

— Так, мабуть, і я не дуже можу повернутися, — зітхнула вона. — Моя мама…

— Дасть тобі дубця? — запитав із співчуттям Яцек.

— Ні, подивиться сумно.

— Це й насправді жахливо.

— Ну, наче я її підвела, — пояснила Ніна. — Вона почувалася страшенно гордою через те, що янголи мене обрали.

— Крім того, ми всі, певно, хочемо дізнатися, хто є Обранцем, так? — додала Тамара. — Вже не кажучи про те, що ним може виявитися один з нас. Не те, щоби я сподівалася на шанс, але Ніна — чому б ні?

— Нормально, тож залишаємося, — вирішила Ніна. — Тепер ще треба зрозуміти, чи підемо до пані Целіни або до янгола, чи намагатимемося про щось довідатися самостійно.

— Самостійно, — сказала Тамара. — Без образ, але все це звучить страшенно дивно. Таємниця Загубленої Шкарпетки. Секрет Замкнутих Дверей. Якщо в тому підвалі справді лише повидло, яке пані Целіна ховає від нас, то ми пошиємося у дурні.

— Ти мені не віриш?

— Вірю, що ти віриш у те, що говориш, — сказала старша дівчина. — Але, може, в тебе просто бурхлива уява. Таке буває.

— Ти нам допоможеш? — перепитав Яцек, і Тамара стенула плечима.

— Чому ні? Тут немає чого робити, тож можемо розкривати похмуру таємницю підвалу. Але не ображайтеся, якщо всередині ми побачимо лише ряди запилених банок.

— А якщо ми побачимо щось інше? — завагався Яцек. — Щось… страшніше?

— Отож, якщо там є щось небезпечне? — підтримала його Ніна, думаючи, що повненький хлопець, як і його мати, куди більше розсудливий, ніж могло б здатися на перший погляд.

Тамара нахмурилася.

— Є й така можливість. Але Адам ходить туди сам, а на героя він не схожий. Якщо він може із цим впоратися, то ми втрьох тим більше зможемо впоратися.

Яцек кивнув. Ніна мала сумніви, але вирішила, що так чи інакше, але вони мусять ризикнути.

План був простим: вони мали слідкувати за Адамом, довідатися, де він ховає, або звідки бере ключа, здобути його й увійти в підвал.

Першою чергувала Ніна, бо Тамара вже пообіцяла Яцеку, що сьогодні після сніданку вчитиме його плавати. Нормально, Ніна не мала нічого проти. Повернулася до монастиря і знайшла Адама — він саме виходив із хлопчачої спальні, притискаючи до грудей велику товсту книжку в полотняній палітурці. Попрямував у сад, де всівся під грушею і заглибився у читання. Хоча день був теплий, хлопець чомусь одяг светра.

Дівчинка розташувалася за альтанкою: так, аби бачити Адама і щоби він водночас не бачив її. Читала позичений у Тамари детектив і час від часу поглядала на чорноволосого.

Адам виявився геть нецікавим об’єктом спостереження. Він просто сидів, гортаючи сторінки товстої книжки, і здавалося, що може так стирчати до самого обіду. Ніна зітхнула й спробувала зосередитися на пригодах Еркюля Пуаро, який, власне, розгадував загадку блакитного експреса.

Від спеки хилило на сон. Трава була м’якою, а спека літнього дня укривала її пуховою ковдрою… Дівчинка змагалася з бажанням опустити повіки. Зі свого місця вона добре бачила вхідні двері, тож помітила близнючок, які збиралися до міста. Обидві були вдягнені в білі сукні, наче йшли до костьолу. Чи вже неділя? Ні, здається субота, вирішила Ніна. О рани Божі, в цьому місці вона повністю втрачала відчуття часу…

Хвилинкою пізніше з монастиря вийшли Малгося і Тимек, які по-змовницьки сховалися у дальній частині саду. Які секрети можуть мати ці діти? Може, знайшли десь пташине гніздо або щось подібне…

Трава була м’якою, а тепло таким приємним…

Ніна відкрила очі й неспокійно озирнулася. На щастя, Адам усе ще сидів під грушею.

На алейці навпроти саме зникали Маріуш та Артур.

Блискавично прийнявши рішення, Ніна встала та пішла слідом. Адам, певно, найближчим часом не зрушить з місця, а вона мала шанс побачити, що готують Фліп і Флап.

Хлопці зупинилися на березі озера, де з води вистромлювався величезний сірий камінь. Над ним звісила гілля стара яблуня. Ніна присіла за великим кущем бузку — якби хтось із хлопців озирнувся, напевне помітив би її. Утім, вона вирішила, що нічого страшного не станеться навіть у цьому випадку, бо мала таке само право бути тут, як і вони.

— Нормально, зараз побачимо, що ти можеш, — сказав Артур. — Наприклад… — він роззирнувся. Ніна здригнулася, але, на щастя, погляд хлопця затримався на яблуньці. — Наприклад, спробуй відламати отой сук.

Маріуш поплював на долоні, підвівся й обхопив гілку, що росла над його головою. Вона була завтовшки з руку дорослого чоловіка. Дерево затрусилося, коли хлопець шарпнув, листя зашелестіло, протестуючи, а на траву посипалися дрібні дички.

Ніна дивилася недовірливо. З якого дива хлопець розраховував, що йому вдасться зламати таку гілку? Вона ж була достатньо міцною, аби витримати його вагу!

Маріуш шарпнув ще раз, а на його круглому обличчі з’явилися крапельки поту. «Це неможливо», — думала Ніна. Справді, хлопець був високим і мав міцну статуру (може, навіть кремезний), але ж це не перетворювало його на циркового силача!

Дерево тріснуло з оглушливим звуком, і в тому місці, де гілка виростала зі стовбура, з’явилася шпарина. Маріуш шарпнув іще раз, і гілка залишилася у його руках. Він витріщився на листя, схоже, не знаючи, що із цим усім робити, а тоді кинув її в озеро.

— Чудово, — похвалив його Артур. — А тепер спробуємо дещо важче…

— Думаєш, що це я той Обраний?

— Ясна річ, — запевнив його Фліп. Він мав обличчя пустотливого бісеняти, навіть трохи симпатичного, але з якимось неприємним блиском в очах. — Ти ж найсильніший, а я тільки найшвидший. У битві корисніша сила, ніж швидкість.

Флап кивнув, явно задоволений.

«Артур геть не вірить у те, що каже, — подумала раптом Ніна. — Насправді він вважає, що Обраний — це він, а Маріуша обманює, бо має якусь мету».

— То може зараз… — худорлявець озирнувся, шукаючи черговий виклик для свого сильного товариша.

Але цього разу його погляд ухопив принишклу за кущем Ніну.

— А ти тут чого? — гримнув він. — Тебе ніхто не запрошував.

— Я й не знала, що потребую запрошення. — Дівчина встала, намагаючись виглядати гідно. Це було нелегко, бо ноги в неї затерпли. — Що ви тут робите?

— Тренуємося, — відповів Маріуш.

— Щоби виступати в цирку?

— Гей, вона певно з тебе насміхається, — Фліп розвернувся до Флапа.

Вона дивилася, як на обличчя Маріуша потроху виповзає підозра, наче будь-яка думка ледь пробивалася йому в голову.

— Ти з мене смієшся? — він зробив крок до Ніни, і вона відразу перелякалася. У її школі хлопці дотримувалися неписаного правила, що дівчат не б’ють, тож могла собі багато чого дозволити. Але чи знав про це правило Маріуш?

— Не насміхаюся, це правда, — запевнила вона поспішно. — Це був комплімент. Найсильніша людина світу виступала у цирку, ти не знав?

— Ні. Хто це був?

— Прізвища не пам’ятаю, — вона шкодувала, що немає поряд Тамари, вона блискавично б щось вигадала. — Але я бачила в газеті фото.

Маріуш відступив тоді, коли за його спиною Артур злостиво усміхнувся. Ніна почала розуміти, чому Фліп так розхвалює товариша. Сам він був худорлявим і слабким, але ж тримав на повідку великого, слухняного та страшного собаку, якого міг нацькувати на кого захоче. Досить лише час від часу цього собаку погладити.

Вона сковтнула слину.

— А якщо серйозно, то навіщо ви тренуєтеся?

— Перш за все перевіримо, що Маріуш може робити, а коли вже знатимемо межі його можливостей, то зробимо таку виставу, що у всіх щелепи повідпадають.

«А вистава полягатиме в тому, що хлопець голими руками вирве з корінням дерево?» — хотіла запитати Ніна, але завбачливо прикусила язика. Нічого дивного, що хлопці приховували ці тренування. Тут справа була не тільки в кінцевому ефекті, але й у тому, що пані Целіна багато що могла висказати за нищення саду.

— Тому ти маєш тримати рота на замку, розумієш? Інакше Маріуш із тобою побалакає, — Артур блиснув зубами в посмішці пустотливого бісеняти. — І раджу бути з ним ґречною, бо він — Обраний.

— Ясно, розумію, — їй було соромно, але вона справді боялася. Могла сказати Маріушу, що Обранець не має так поводитися, але знала й те, що це все одно нічого б не дало. Люди такі істоти, які в присутності янголів стають святобливими, але потім це швидко минає. Урешті-решт, Ніна не знала добре ні Артура, ні Маріуша; може, з їхньої точки зору погрожувати дівчаткам — це майже християнський обов’язок. У її школі були хлопці, які вважали, що хороший вчинок — бити євреїв, тож і щось подібне її не здивує.

Вона могла б щось сказати, але не сказала нічого. Яцек помилявся: Ніна геть не була відважною.

Дівчинка повернулася на своє місце, до все ще незакінченого детективу.

Адам тим часом десь зник.

Ніна вилаялася. Коли через кілька хвилин з’явилися Тамара та Яцек, їй довелося визнати, що хлопець зник.

— Ти не змогла б стати детективом, — звинуватила її Тамара. — Детектив мусить уміти слідкувати за людьми. Що ти робила, якщо навіть не зауважила, коли він кудись пішов?

— Я…

«Тримай рота на замку, бо Маріуш із тобою побалакає».

— …заснула.

Урешті-решт, те, що вона бачила в саду, здається, не мало великого значення. Авжеж, Маріуш був сильним, але міцного хлопця важко вважати підозрілим. Мабуть, просто природа винагородила його силою за брак розуму.

— Заснула? — пирхнула Тамара. — ЗАСНУЛА?

Ніна опустила голову й почервоніла.

— Я мало спала минулої ночі, — пробурмотіла вона, протестуючи. — Крім того, я тут сиділа весь час, поки ви розважалися.

— Я вже вмію плавати, — заявив Яцек. — Я говорив, що швидко вловлюю?

— Він справді вміє, — у голосі Тамари вчувалося легке здивування.

Вирішили, що тепер Тамара пильнуватиме Адама, а Ніна та Яцек підуть до міста.

— Заглянемо до «Мисливської»? — запропонувала дівчинка, коли вони йшли вздовж берега. Погода все ще була хорошою, сонце сильно пригрівало: наче вчорашній дощ і нічні страхи лише наснилися Ніні.

— У тебе ж немає грошей.

— Куплю собі «оранжад», на це мені вистачить.

— Насправді ти бажаєш поговорити про ту художницю, так?

— Ну-у-у-у… — протягнула Ніна.

— Чим вона цікава? Тим, що малювала Диявольське Коло? І що з того? Як на це не дивися, але це ж найхарактерніший елемент саду, і якби я був художником, то, напевне, і сам би його намалював. Чи то, — виправився Яцек, — якби любив такі жахи.

Ніна кивнула. Яцек і справді мав рацію… Часом вона ставила собі питання, чому її настільки цікавить Маура Левицька.

Може, тому, що на її картині було щось більше, ніж просто сухі дерева. Наче художниці вдалося вловити зло й загрозу, які випромінювало Коло. Вона наче бачила більше, ніж інші люди.

Ніна не дуже зуміла б розтлумачити це хлопцеві, але він, на щастя, не протестував, коли вони попрямували до «Мисливської». У кав’ярні знову було порожньо, старша пані, з якою Ніна останнього разу розмовляла, читала за прилавком книжку. Побачивши їх, вона посміхнулася і встала. Усередині пахло свіжою кавою, деревом і пилюкою.

Ніна привіталася й попросила «оранжад». Яцек зробив те саме. Старша пані дивилася на Ніну, нахмуривши брови, наче не впізнаючи, і тільки за мить на її обличчі з’явився вираз полегшення.

— Рада знову вас бачити. Ви мешкаєте в… — вона знову нахмурилася.

— У монастирі, — підказала дівчинка, а потім вирішила, що саме час відрекомендуватися.

— Стефанія Бистшак, — і собі сказала сивоволоса пані. — Останнім часом до мене приходить небагато людей, то що ви скажете, якщо до «оранжаду» я додам вам задарма два безе?

Безе були добрими: з одного боку, крихкими, з іншого — масними від кавового крему. Насолода. Ніна запила своє «оранжадом» і підійшла до прилавка. Дівчинка уявлення не мала, як розпочати розмову, але пані Стефанія її випередила.

— Маю дещо для тебе, — сказала вона. — Я знала, що ти раніше чи пізніше прийдеш, тож принесла з дому кілька малюнків Маури. Дивно, я думала про тебе вчора увечері, а сьогодні ледь тебе впізнала. Мабуть, старішаю… Ну, нехай. Хочеш подивитися?

— Із задоволенням.

У зв’язаній шнурком течці лежало п’ять малюнків вугіллям. Зображені на них монашки працювали в саду, втішалися літнім днем над озером або йшли до містечка — Ніна впізнала характерну вербу, що росла на березі, вона минала її по дорозі. Так, картинки зі щоденного життя. Нічого незвичайного, але ж відчувалося, що в малюнках є дещо більше, ніж здавалося на перший погляд.

«За ними слідкують», — подумала Ніна.

Саме в цьому й полягала вся справа. На кожному малюнку францисканок було зображено у дивній перспективі, наче за ними слідкував хтось, присівши в кущах або сховавшись у дуплі дерева. І тіні за їхніми спинами були надто густими, а коли Ніна примружувала очі, їй здавалося, що темрява укладається в якісь моторошні фігури. У малюнках відчувалася атмосфера чогось жахливого.

Вона сковтнула слину.

— Вони… неймовірні.

— Правда? Коли людина дивиться на ці малюнки, то аж дрижаки по спині йдуть.

— Маура була вашою приятелькою? — Ніна краєм ока зауважила, що знуджений Яцек вийшов із кав’ярні й тепер крутиться перед костьолом.

— Я була років на п’ятнадцять старшою, а така різниця у віці не сприяє дружбі, — відповіла пані Стефанія. — Зрештою, вона не мала приятелів, тільки ґроно залицяльників і людей, які були від неї у захваті. Але я вірила в її талант, ще коли Маура була дівчинкою, схожою на тебе, й усі сміялися з її захоплення малюванням. Я уже тоді говорила, що в неї є хист, і вона цього не забула, потім час від часу дарувала мені то картину, то якісь малюнки. — Вона сумно посміхнулася. — Навіть під кінець життя, коли божевілля майже повністю її поглинуло, Маура все ще пам’ятала. Була доброю дівчиною, хоча багато хто говорив інакше.

— Як… — Ніна завагалася, але, мабуть, не існувало хорошого способу, щоби поставити це питання. — Як вона померла?

— Вона втонула в озері. Іноді вона плавала у човні, щоби малювати з нього береги. Мо… монашки, — жінка трохи заїкнулася, наче не була певною, що використовує правильне слово, — дозволяли їй це, хоча й не мали, бо Маура була божевільною, і краще б її замкнули й тримали під постійним наглядом. Але вона не виносила стін, потребувала самотності, як риба потребує води. Тож вона відпливла, а потім здійнялася буря, після якої монашки знайшли перекинутий догори дном човен. Тіла не знайшли. Сумна історія, моя дитинко, дуже сумна. — Вона похитала головою.

«Тіла не знайшли», — думала Ніна, коли через хвилинку йшла разом із Яцеком на вулицю Кам’яну.

Якщо тіла так і не знайшли, то звідки ж відомо, що вона насправді померла?

Ніна відчула, як її пронизує холод, хоча надворі стояла літня спека. Може, Маура все ще жива?

А Адам носить комусь їжу в підвал…

Ще вчора вона уявляла собі спокійне життя у монастирі, а тепер у її голові виник зовсім інший образ: монашки з лютими обличчями тягнуть коридором жінку, яка опирається, заштовхують її в холодний темний підвал і замикають на ключ. Як у «Монасі» Льюїса[16]. Ніна сковтнула. «У тебе занадто багата уява, — сказала вона собі. — Навіщо сестрам таке робити? Вони ж опікувалися Маурою, усі в містечку так говорили…»

«Може, їм довелося її зачинити? — підказав тихий шепіт у голові. — Бо була небезпечною для себе й для інших? Може, Маура й справді виявилася одержимою дияволом, а монашки були не в змозі цьому зарадити і вирішили ізолювати нещасну жінку?»

Вона трусонула каштановою чуприною й озирнулася. Вулиця смажилася у серпневій тиші, повітря тремтіло від жару. Навкруги було на диво порожньо, тільки кіт, присівши на порозі, проводжав їх очима, що нагадували дві срібні п’ятигрошівки. Ніна відчувала, наче опинилася на одному з малюнків Маури. Наче хтось за нею спостерігав. Наче от-от мало статися щось погане. Ці спека, тиша й пустка не були природними; світ завмер, зачаївся і чекав. Дівчина уявила тінь крил, що несподівано заслонили небо. Вона майже її бачила, майже відчувала на плечах раптовий холод. Це от-от станеться, саме зараз…

Але нічого не сталося, і за мить дивне відчуття минуло, от тільки тиша й пустка досі здавалися неприродними. Ніна облизнула зшерхлі губи. «Уява, — подумала вона, — це лише моя уява».

Яцек спочатку з ентузіазмом поставився до ідеї навідатися до рідних Маури, але зараз із кожним кроком сповільнювався усе більше, аж доки не почав ледь дибати по спеці, згорблений і нещасний.

— Здається, що крутимося по колу, — пробурмотів він нарешті. — Ту будку із сувенірами ми минали вже чи не тричі…

— Жінка на ринковій площі сказала, що ми маємо дійти до прасувальні, а потім — повернути ліворуч, — Ніна роззирнулася. — Мусимо шукати прасувальню.

— Шукаємо її годину, — нагадав Яцек. — Якщо зараз не повернемося, запізнимося на обід.

— Боїшся, що ми загубимося чи що ти лишишся голодним? — пирхнула вона.

Хлопець тряхнув головою.

— Ні… Хоча. так, і цього трохи. Але ти взагалі подумала, що ми скажемо людям? Вітаємо, ми цікавимося вашою померлою донькою і хотіли б глянути на її картини.

— Щось вигадаємо, — відповіла Ніна, хоча в глибині душі знала, що Яцек має рацію: їм важко буде знайти правдоподібний привід для такого візиту.

Вони вчетверте стали перед магазином із сувенірами. Дівчинка з відчаю заплющила очі. Здавалося, наче всі дороги вели на цю невеличку площу, вкриту бруківкою, де в центрі стояла недіюча дерев’яна криниця, а поряд — кіоск чи схожа на стилізовану під народну хатку будка, за шибою якої виднілися кораблі в пляшках, фігурки з мушель та інший дріб’язок — усе гидко кічувате й запилене. Магазинчик було зачинено, на дверях хтось прибив листок із написом «Зараз повернуся» — настільки брудний, що він міг висіти тут чи не з місяць. Десь неподалік чувся тихий скрип, наче від неприкритої віконниці, хоча вітру не було.

Ніна здригнулася, почувши відлуння кроків. У їхній бік ішов старий чоловік.

— Вибачте, будь ласка! — підбігла до нього Ніна. — Чи не знаєте ви, як дістатися до вулиці Кам’яної?

Той глянув здивовано.

— Бачите вивіску прасувальні? Тож за нею повертайте ліворуч. Це за кілька кроків.

— Ма… мабуть, ми загубилися, — Ніна почервоніла. Яким дивом вони не зауважили цієї вивіски, адже проходили там не один раз? Ще кількома хвилинами раніше вона могла заприсягатися, що ніякої прасувальні тут немає, і жодна з навколишніх вуличок не є Кам’яною — а вони ж перевірили всі в радіусі, певно, півкілометра.

— О, так, тут останнім часом люди часто губляться, — старий пан кивнув, а Ніна не зрозуміла, чи він говорить серйозно, чи кепкує з них.

— Повертаймося, — нервово запропонував Яцек, коли чоловік пішов. — Подумаємо, що сказати родині Маури, і прийдемо сюди ще раз. Крім того, пані Целіна буде переживати, якщо ми не встигнемо на обід.

— Добре, — дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. Вона намагалася пояснити собі, що просто не помітила прасувальню, але що більше про це думала, то менш правдоподібним це пояснення здавалося — вивіска була великою, червоні літери чітко вирізнялися на тлі сірих кам’яниць. І ці вулички, по яких вони крутилися по колу. Незалежно від того, в який бік вони йшли, все одно завжди потрапляли в це саме місце.

Тут останнім часом люди часто губляться.

Ні, Ніна тепер не знайшла б у собі сил, щоби зустрічатися з родиною Маури, і не мала бажання оглядати наступні похмурі й страшнуваті картини. Не зараз.

— Повертаймося.

На обід вони й справді запізнилися, але, на щастя, лише на кілька хвилин.

— Вибачте, — пробурмотів Яцек за себе і за подругу, а пані Целіна рухом голови веліла їм зайняти свої місця за столом.

— Прошу, щоб у їдальню ви приходили пунктуально. Я й так забагато вам дозволяю, тож хоча б це буду від вас вимагати, — вона нахмурилася, але в її голосі було малувато рішучості. Сказати чесно, пані Целіна інколи здавалася дівчинкою, яка намагається поводитися наче сувора вчителька.

— Ми загубилися у містечку, — пояснила Ніна. — Обіцяємо, більше такого не станеться.

Вона сіла поряд із Тамарою, яка тріумфально дивилася над тарілкою гарячої картоплі.

— Я знаю, де Адам бере ключ від підвалу, — прошепотіла старша дівчина. — І я знаю, як його здобути.