Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, в якому все повертається до попередніх форм, і це має дуже погані наслідки

— Що тепер? — запитала Ніна.

Спершу вони намагалися збити сіль зі стежки ногами, але із цього нічого не вийшло. Частина білого пилу змішалася із землею. Крім того, сіль там чи ні, але на стежці ще якийсь час нічого не ростиме.

— Ми стримаємо їх незалежно від ціни, яку доведеться заплатити, — заявив Хуберт тоном мученика.

Вони сиділи біля озера, Тамара й Лідка загоряли неподалік на килимках. Тамара одягла сміливий купальник, який добре підкреслював її красиві ноги. На Лідці ж був старосвітський бурий наряд з холошами до середини стегна, в якому вона здавалася власною бабцею. Ніна не вперше замислилася: чому така красуня не вдягається нормально? Через брак грошей? Це не вичерпне пояснення, оскільки бідні дівчата якось давали собі із цим раду. У будь-якій родині знайшлася б якась кравчиня — рідна або приятелька, — як і трохи старих речей, що можна перешити. Батьки Ніни також не були багатими, але ж Ніна мала кілька непоганих, пристойних платтячок.

Тамара перехопила погляд подруги, встала з килимка й підійшла до неї.

— Тебе й надалі цікавить таємниця? Якщо так, то докинь до своєї колекції те, що хтось заліз у сарай для інструментів. Ремігіуш із цього приводу страшенно нервував — я думала, він комусь голову відгризе.

— Сарай для інструментів? Адже він порожній, — вони чудово про це знали, бо недавно шукали там із Яцеком дошки для будівництва плота.

— Знаю. Тим більше дивно, так? Як вважаєш, детектива така справа зацікавить?

Ніна глянула на неї уважніше. Тамара в купальнику, із вологим, скуйовдженим волоссям, була уособленням сили, спокою і впевненості в собі. Але в її очах дівчинка помітила тривогу.

— Може.

— Ну то залишу вас, аби ви це обговорили.

Коли Тамара повернулася до Лідки, Хуберт глянув на Ніну.

— Навіщо комусь вдиратися до сараю з інструментами?

— Гадки не маю. Зрештою, ми подумаємо про це згодом. А тепер нам треба вигадати спосіб, як стримати Сташека і Тимека. Ти маєш якісь ідеї?

— Ну, не знаю, може, коли вони вийдуть у сад, ми кинемося на них…

— Кинемося на них? КИНЕМОСЯ?

— Чому ні? — нахмурився Хуберт.

— Тимек малий, але зі Сташеком ніхто з нас не впорається. З іншого боку…

Вона замислилася. Скажімо, Сташек і Тимек виходять із монастиря, а Ніна разом із Хубертом намагаються їх втримати. Виникає скандал, прокидається пані Целіна й відсилає все товариство в ліжка. Це могло б допомогти, хоча б на певний час.

— Вважаєш, що вони можуть будувати стежку тільки на світанку, в сутінках чи під час дощу? — запитала дівчинка.

— Не знаю, може, й так. Сьогодні вони вийшли тільки вдосвіта.

— Це все одно небагато нам дає. Теоретично ми могли б пильнувати за стежкою, як раніше я пильнувала за Колом. Але ми не зуміємо робити цього весь час. Крім того, на перший погляд, виривання трави не є чимось страшним; Сташек і Тимек можуть сказати пані Целіні… ну, не знаю… наприклад, що вони хочуть навести лад у саду чи щось подібне. Вона погодиться, а ми отримаємо на горіхи за те, що їм заважаємо. Ні, в цьому немає сенсу… — Ніна хитнула головою.

— Ми могли б забрати в них сіль.

— Сіль можна купити в містечку. Але так, це хоча б якась ідея. Може, завдяки цьому ми отримаємо трохи часу.

— Давай зробимо це відразу, — Хуберт зірвався на ноги.

Дорогою до монастиря Ніна глянула на простирадло, що висіло у вікні однієї з келій третього поверху. Чи пані Стефанія вже помітила сигнал SOS? Ніна сподівалася, що помітила. Тому весь час прислухалася: чи не зашумить мотор автівки від міста.

Кухня була порожньою, тож вони відразу прослизнули в комору. На одній із полиць стояв відкритий мішок, на дні якого виднілося трохи солі. Ніна пригадала, скільки білого порошку вони бачили на стежці, і зойкнула.

— У цьому мішку було три кіло. Якщо Сташек і Тимек вкрали ще один, повний, то десь у них схований чималий запас. Тож забирати в них сіль — дурне діло, нам це нічого не дасть.

— Ми можемо знайти їхній запас.

Двері кухні скрипнули, і Ніна нервово здригнулася.

— Сільвія, — прошепотіла вона.

— Ну то й що?

— Вона сьогодні дивно поводиться…

Жінка стала на порозі. Коли побачила Ніну й Хуберта, її очі звузилися, а верхня губа пішла вгору, відслоняючи зуби.

— Що ви тут робите?

— Ми… нічого… — Ніна заціпеніла.

— Пані Целіна наказала нам перевірити, чи не бракує солі, бо якщо так, то вона докупить у містечку, — хлопець знову повернув на обличчя маску звичного Адама, гордовитого й упевненого в собі.

На Сільвію цей вираз не справив жодного враження.

— Геть звідси! Я не хочу вас тут бачити. А як упіймаю того, хто в мене речі краде, то горлянку йому розірву!

Хуберт надувся. Якусь мить здавалося, що він насправді спробує протистояти розлюченій жінці. Але Ніна, отямившись, потягнула його за лікоть. Вони побігли.

— Що… на неї… напало? — видихнув хлопець, коли вони зупинилися перед їдальнею.

— Гадки не маю, — але Ніні здавалося, що повинна б мати, — рішення крутилося у голові, наче слово на кінчику язика.

— І що з тією сіллю? — Хуберт, схоже, вирішив, що поки не забиватиме собі голову Сільвією. — Може, пошукаємо запаси Тимека й Сташека?

— Де?

— У спальні?

— Не думаю, щоб вони тримали там трикілограмовий пакет. Але можемо перевірити.

У спальні вони зіткнулися зі Сташеком і Тимеком. Хоча була хороша погода, обидва хлопці лежали на ліжках і витріщалися на стелю. Ніна й Хуберт різко зупинилися на порозі, Сташек повернув до них голову. В його очах блиснуло щось неприємне.

— Прийшли обшукати наші речі? — запитав він.

— Що? — Ніна відчайдушно намагалася знайти якусь відмовку. — Ні, навіщо…

— Якщо так, то сміливіше, — він устав. — Хочеш зазирнути під ліжко? Тимеку, покажи їй свою валізку.

Молодший хлопець також устав і пхнув багаж до Ніни.

— Можеш відкрити, — сказав він, дивлячись дівчинці просто в очі.

«Вони знають, — промайнуло в її голові. — Вони знають, навіщо ми сюди прийшли».

Ніна відійшла, потягнувши за собою Хуберта. Вони знову вийшли в сад і, роздратовані, всілися на березі озера. Ніна обхопила коліна руками. Що їм тепер робити?

— Може, пані Стефанія зараз приїде, — із надією сказала Ніна.

— Може, — погодився Хуберт, але не надто переконано. — А якщо ні… Може, спробуємо затягнути Тимека і Сташека у пастку?

— Як? Вони нам не довіряють. Знають, що нам відомо, хто вони такі.

— Правильно, — хлопець ліг на траву. Під його очима залягли глибокі тіні, і Ніна подумала, що він мусить бути дуже втомленим, хоча й не хоче цього визнавати. Вона також була втомленою. Глянула в бік містечка на іншому боці озера. Манюпусінькі кам’янички чітко вимальовувалися на тлі блакитного неба, Ніна побачила навіть мотузку з пранням, протягнуту з вікна до вікна. Біля молу колисалися човни, що нагадували дитячі іграшки. «Пані Стефаніє, де ж ви? — подумки запитала дівчинка. — Чи ви не бачите: ми потребуємо допомоги!»

Думки Ніни почали кружляти навколо сарая для інструментів. Там нічого не було. Але ж Сташек і Тимек не мусили про те знати. Тож що вони мали намір там знайти?

Відповідь була простою: у сараї для інструментів зазвичай є інструменти.

Дівчинка заговорила.

— Здається, у мене є ідея. Тільки нам знадобиться хтось, кому Сташек і Тимек довіряють. Наприклад, Тамара.

— Вона під впливом янгольської магії, — нагадав Хуберт.

— Але чари слабшають. Принаймні так мені здається.

— Ти насправді бажаєш ризикнути?

— Здається, у нас немає іншого виходу.

Вони дочекалися моменту, коли Лідка пішла купатися, а тоді Ніна нишком кивнула Тамарі. Дівчина здійняла брови, але підійшла.

— Що? Ви потребуєте допомоги для вирішення таємниць?

— Щось подібне, — зізналася Ніна. — Краще ходімо туди, де ніхто нас не побачить і не почує.

— Звучить серйозно, — Тамара захихотіла.

Вони пішли до зруйнованого крила, де всілися на залишках поваленої вежі. Тамара роззирнулася. Навіть посеред білого дня у цьому місці було щось неймовірно шалене: воно здавалося сумним і наче… відділеним від решти саду. Важко було повірити, що за кількадесят кроків інші члени їхньої невеликої групки купаються, загоряють чи грають у футбол.

— Ну, атмосфера найкраща для страшенних таємниць. Говоріть, про що йдеться.

Ніна глянула на Хуберта, Хуберт — на Ніну.

— Краще ти починай, — сказала дівчинка.

— Чому я?

— Бо в тебе краще виходить.

— Звідки знаєш?

— Ти маєш акторські здібності, пам’ятаєш?

— Та давайте вже, — пирхнула Тамара.

Хуберт зітхнув і почав говорити, а його спільниця скоса дивилася на Тамару, яка крутилася на місці. Ніна намагалася зберігати незворушний вираз обличчя, одначе відчувала себе невпевнено.

— Підсумуємо, — запропонувала Тамара, коли хлопець закінчив говорити. — Ви кажете, Бестія спеціально випустила Сташека і Тимека, бо Коло зустріло перешкоду і вже не могло розширюватися?

— Ага, — погодилася Ніна.

— А Сташек і Тимек — це наче бригада, яка має завдання цю перешкоду оминути і збудувати стежку?

— Більш-менш.

— І цією стежкою, усипаною сіллю, Бестія увійде в монастир?

Ніна погодилася, а Тамара хитнула головою.

— Ви ж розумієте, як божевільно це звучить? Це можна пояснити якось інакше?

— Наприклад, як? Дай хоча б одне розумне пояснення, навіщо Сташек і Тимек виходять уночі й голими руками рвуть траву?

— Ви справді їх бачили?

— Ми бачили, як вони виходять і як повертаються потім, забруднені землею. А на ранок траву було вирвано, — чесно сказав Хуберт.

— Це божевілля, — пробурмотіла Тамара, після чого глянула на Ніну. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Бо ти була зачарована янголом, як і всі, окрім мене й Хуберта.

— А тепер я не зачарована?

— А ти боїшся?

— Так. Мабуть, що так, — визнала вона неохоче.

— Це значить, що чари слабшають.

Вона перевела погляд на Хуберта.

— А ти — син Маури Левицької, а не Адам? І насправді ти не дурна падлюка?

Хлопець неочікувано почервонів.

— Щодо першого — це правильно. А от щодо другого, то це не мені вирішувати.

Тамара вишкірила зуби в посмішці, але відразу посерйознішала.

— Якщо я правильно розумію, ви хочете, аби я знайшла Сташека з Тимеком і мимохідь згадала при них, що в підвалі бачила садовий інструмент?

Ніна кивнула.

— Вони його шукали. Я так думаю. Бо інакше навіщо комусь лізти в сарай? Мабуть, їм набридло рвати траву руками.

— Але як мені згадати про це «мимохідь»? Гей, гарний сьогодні день. До речі, знаєте, що я недавно бачила в підвалі сапу й граблі?

— Ти щось придумаєш, — сказав Хуберт. — Ти розумна, зумієш.

— Береш на «слабо»? — Тамара звела брови. — Але хай — припустимо, що я справді зумію. Що потім? Я маю увійти в підвал за ними й зачинити їх там? Чи ви не перегинаєте трохи? Пані Целіна розлютиться, коли про це дізнається…

— Не дізнається. У разі чого я візьму це на себе. Скажу, що підмовив тебе, що ми заклалися, щось таке, і що ти тільки сказала про ті інструменти, а зачинив хлопців я.

— Ти такий шляхетний?

— З ними нічого не станеться, — поспішно запевнила Ніна. — Зачинимо їх щонайбільше на кілька годин, доки не приїде пані Стефанія, — про батька Тамари вона поки що воліла не згадувати. — Ми принесемо їм їжу та питво. Ми якось мусимо їх стримати. Чи ти маєш кращу ідею?

— Можемо почекати, доки чари припинять діяти, й подумати над цим із пані Целіною.

— Тоді може бути пізно.

— Не подобається це мені… — Тамара все ще сумнівалася.

— Це нікому не подобається, — Хуберт вдивлявся удалечінь поглядом мученика.

Дівчина зітхнула.

— Ну добре. А звідки впевненість, що вони увійдуть у підвал удвох? Може, піде тільки один?

— Вони все роблять разом.

— Крім того, одній людині важко винести кілька інструментів, — додала Ніна.

— А що із ключем?

— Я вже казав, ми візьмемо його в кімнаті пані Целіни, — терпляче пояснював Хуберт.

— Ні, я не маю на увазі ключ від дверей. Я про ті ґрати, за якими сидів янгол.

— Зараз, коли крилатого немає, ключ у замку, — Ніна згадала останній свій візит до підвалу.

— Добре, нехай, — Тамара хитнула головою. — Хоча мені здається, що я можу про це пожалкувати.

— Добре, тоді я йду за ключем, — хлопець підвівся.

— Точно, краще зробити це відразу, — Тамара також підвелася, потім глянула на Ніну. — Ти лишайся у саду. Можеш удавати, що загоряєш чи щось подібне. Не крутися по монастирю, бо Сташек і Тимек щось запідозрять.

— Але…

— Не переймайся, ми зі всім упораємося, — запевнив Хуберт. — А поки подумай, де може бути янгол з підвалу.

— Я вже над цим думала, — буркнула Ніна. — І мені нічого не спало на думку. Бо де б ви заховали янгола?

— Мертвого чи живого? — Тамара знову звела брови.

Ніна дивилася, як вони йдуть до входу в монастир. Ще недавно вона дуже хотіла, щоби хтось зняв із неї відповідальність, але тепер не відчувала полегшення. «А якщо Тамарі не вдасться?» — думала весь час. Але подруга мала рацію: краще, аби Сташек і Тимек не бачили Ніну, бо тоді можуть щось запідозрити. Хуберт умів приховувати свої почуття, але не Ніна: з її обличчя напевне відразу все стане зрозуміло.

Вона рушила до альтанки, взяла підстилку й віднесла до озера. Лежачи, слухала голоси Лідки і Гелі: дівчата грали в бадмінтон. Було тепло, хилило на сон. Ніна зітхнула й перевернулася на живіт. Вона не могла не думати про Тамару, яка, може, саме зараз розмовляє з Тимеком і Сташеком. Навіть вірячи, що подрузі все вдасться, Ніна розуміла: у них залишиться багацько невирішених проблем.

Куди подівся Азкіель?

Чому пані Стефанія не приїздить?

Де знівечений янгол з підвалу?

Що відбувається із Сільвією і Ремігіушем?

Спершу Ніна зосередилася на пані Стефанії. Чому вона не з’явилася? Може, з того берега не видно простирадло у вікні? А може, до неї дістався Азкіель і зачарував або зробив щось гірше…

Дівчинка відчула, як шлунок неприємно стискається. Ні, так думати не можна. Звідки Азкіель міг дізнатися про пані Стефанію? Напевне жінку просто щось затримало, а певніше саме в ці хвилини вона разом із батьком Тамари намагалася вирішити проблему дітей, тому і не зуміла приїхати.

А що зі знівеченим крилатим? Де можна заховати янгола?

Мертвого чи живого?

Це був дурнуватий дотеп, але Ніна не могла відкараскатися від враження, що Тамара несвідомо сказала щось важливе. Чи недавнього в’язня було замордовано Азкіелем? Може, так, а може, для принади вистачить і мертвого тіла — тоді крилатий міг перебувати де завгодно. Навіть бути закопаним у саду, бо мертвому ж не потрібно дихати.

Мертвого чи живого?

Мертвим не потрібно дихати.

Шукаючи янгола, вона обійшла увесь монастир, побувала в підвалі й в господарчих приміщеннях, перевірила всі келії і зали, чиє призначення було їй абсолютно незрозумілим. Вона зазирнула навіть у комору для мітел. Але чи насправді вона не оминула жодного місця? Ніна мала неясне враження, що вона про щось забула, що щось тут має бути ще…

Її все більше охоплювала сонливість, утома вигравала в неспокою. За хвилину вона вже спала.

Прокинулася, коли хтось трусонув її за плече. Над нею схилилася Лідка — вже не в бабчиному костюмі, а в мішкуватому коричневому платті.

— Обід, — сказала вона лаконічно.

Ніна встала. Звук гонгу розносився у літньому повітрі далеко, небо ще залишалося ясним, без сліду хмар. Це її дещо заспокоїло. Якщо Тамарі не вдалося, відсутність дощу означала, що вони мають час принаймні до вечора.

Вона побігла слідом за Лідкою, яка раз у раз озиралася на неї.

За столом уже сиділи всі, окрім Сташека, Тимка й Тамари. Ніна послала Хуберту питальний погляд, а він легенько, майже непомітно хитав головою. Що це значило — «не знаю» чи «не вдалося»? Дівчинка всілася, відчуваючи, як скрутило живіт. За хвилину до їдальні увійшла Тамара.

Сама.

І послала Ніні посмішку.

Ніна полегшено зітхнула.

— А де Сташек і Тимек? — запитала пані Целіна, обводячи поглядом зібраних за столом. — Чи хтось їх бачив?

Ніна відразу відчула, що паленіє. Опустила погляд, бо вина була чітко прописана на її обличчі. На щастя, цього, здається, ніхто не помітив.

— Може, вони знову загубилися, — сказала нахабно Тамара.

— Ну що ж, не станемо на них чекати. Просто скажу Сільвії, щоби вона залишила щось для них на кухні.

Вони помолилися і почали їсти. Скориставшись штовханиною, що зчинилася при розливанні помідорового супу, Тамара нахилилася до вуха Ніни.

— Усе нормально, — прошепотіла дівчина. — Сидять у підвалі. Я потім занесу їм бутерброди і компот.

— Дякую.

Ніна скуштувала суп. Він був добрим, схоже, сьогодні випало чергувати тому, хто вмів готувати. Елізі? Можливо, хоча Ніна вже в цьому заплуталася.

Вона підвела голову й обережно глянула на пані Целіну. Руки опікунки трохи тремтіли, коли вона підносила ложку до рота. Час від часу кидала неспокійні погляди туди, де мали б сидіти Тимек і Сташек, і тоді на її обличчі проступав справжній переляк. Інші також здавалися занепокоєними. Артур говорив дещо голосніше, ніж треба, Маріуш мовчав іще затятіше, ніж зазвичай, близнючки часом перешіптувалися, нервово роззираючись навколо, а Еліза ні з грушки ні з петрушки дала прочуханки переляканій Малгосі за якийсь дріб’язок. Тільки дві особи за столом зберігали спокій: Яцек, котрий і світу не бачив поза власною тарілкою (якось сказав, що помідоровий суп — його улюблений), і Лідка, яку, схоже, оберігала її віра в Бога.

Ніна все сильніше розуміла, що має рацію: чари перестають діяти.

— Сільвія сказала мені, що зник мішечок солі, — почала пані Целіна. — Чи хтось про це знає? Лідко?

— Я бачила мішечок солі. У саду, схований у кущах позаду альтанки. Воланчик у мене туди залетів.

— І чому ти нічого не сказала?

— Не знала, що хтось украв сіль із кухні, — погляд вродливої дівчини був щирим і сповненим довіри, а оскільки вона залишалася спокійною, пані Целіна лише похитала головою. Ніна подумки пирхнула — це так схоже на Лідку: побачити щось дивне й навіть на мить над цим не замислитися. Може, їй здалося, що це Бог поклав мішок у кущі задля якоїсь своєї таємничої потреби?

Коли вони закінчили їсти, Хуберт підійшов до Тамари й Ніни.

— Ми мусимо забрати ту сіль, — прошепотів він.

— Але ж тепер це не має значення, правильно? — Тамара пошукала підтримки в Ніни, але дівчинка похитала головою.

— Хуберт має рацію, треба його забрати — про всяк випадок.

Сіль позаду альтанки вони знайшли легко, важче було витягнути її з кущів. Тамара, лаючись, шарпала мішок, а шипи роздирали ютову тканину.

— Ні, так половина висиплеться! — засичала над її плечем Ніна.

— Обережно! — застеріг Хуберт.

Зосередившись на солі, вони не зауважили, як підійшла пані Целіна.

— Що ви робите?

Вони стрімко озирнулися, Тамара відпустила мішок.

— Хотіли занести сіль на кухню, — пояснив Хуберт.

— Краще я сама це зроблю, — жінка дивилася на них із підозрою.

Хуберт хотів було запротестувати, але замовк, коли Тамара кинула на нього попереджувальний погляд. Пані Целіна нахилилася, зграбно витягла мішок із кущів і випросталася, тримаючи його так, аби сіль не сипалася з дірок.

— Що ж, викинемо сіль пізніше, — Тамара дивилася услід опікунці.

— Ага, а Сільвія відгризе нам голови, якщо впіймає у коморі, — пробурмотіла Ніна. Потім, пригадуючи ці слова, вона дуже про них жалкувала. Але було вже пізно.

— Що робимо? — запитав Хуберт. — У когось є якісь ідеї?

— Я, здається, дещо придумала, — Ніна всілася на траву. Тепер, коли вона виспалася, в голові проясніло. — Я оце думала над тим, де може бути янгол з підвалу. І спало мені на думку, що, може, ми беремося за проблему не з того боку…

— Беремося за проблему не з того боку? — Тамара всілася поряд. — О рани Божі, ти й справді начиталася детективів!

— Кажи далі, — Хуберт не звернув на те уваги.

— Раніше я шукала місце, де можна було б ув’язнити людину: якусь кімнату, сховок чи щось подібне. Але янголи — не люди.

— І що це змінює? — Тамара не здавалася переконаною. — Він же приблизно такий само завбільшки.

— Але інша фізіологія: наприклад, він їсть, але нічого не видаляє. Тож я подумала, що, може, янголи й дихають інакше. Може, їм вистачає одного вдиху на день, або вони взагалі не мусять дихати. А може, вони значно витриваліші за людей.

— Що з цього випливає? — нахмурилася Тамара.

— Те, що його можна було б зачинити в місці, яке б убило іншу людину. От я й подумала… — Ніна повернулася до Хуберта. — Де поховано монашок у цьому монастирі? Десь тут? Бо я сумніваюся, щоби ховали у містечку — це трохи задалеко.

— Під каплицею є крипта. Я одного разу там був, — очі хлопця розширилися в раптовому розумінні. — Вважаєш, що хтось закрив янгола у труні?

— Ага.

— Ну то можемо перевірити, — Тамара встала. — Веди.

Вхід до крипти знаходився в найтемнішому кутку каплиці: Ніна навіть не могла ганити себе, що раніше його не помітила. Тамара запалила свічки, Хуберт відчинив двері. Зсередини повіяло задушним холодним повітрям. Запах землі й каменю. «Я туди не піду», — подумала Ніна, але Тамара з Хубертом уже зникали в темряві. Тож вона зітхнула, намагаючись заспокоїти напружені нерви, і рушила слідом.

— Почуваю себе як у «Падінні дому Ашерів», — пробурмотів хлопець.

— Що це?

— Оповідання Едгара Алана По, — пояснила Ніна. — Про чоловіка, сестру якого живцем поховали в родинній крипті, а він сидів у кімнаті, із жахом прислухаючись, як дівчина йде по нього, вибиваючи двері. Я завжди думала: чому він не міг просто їй відчинити?

Хуберт кинув на неї сповнений осуду погляд.

— Тоді б не було готичної атмосфери.

Ніна хотіла щось відповісти, але перечепилася на сходах. По суті, вона навіть розуміла хлопця, бо також полюбляла готичну атмосферу — ну, принаймні коли їй не загрожувало повибивати через неї зуби.

Вони спустилися у залу із низькою стелею. У полум’ї свічки з темряви виплив кутастий абрис першої труни. Потім — другої, третьої… Були вони важкі, з лакованого дерева, з іменами померлих монашок, виписаними золотими літерами. Мармурові янголи дивилися на Ніну з темряви молочними очима. Дівчинка сковтнула сухим горлом. Тільки тепер до неї дійшло, що вона має намір зробити. Тамара, мабуть, також зрозуміла, бо раптом здригнулася.

— Ви хочете відкрити труну? Справді? А якщо там буде тільки труп?

— Тихо… — Хуберт приклав пальця до губ. Свічка, яку він тримав в руці, затремтіла.

У крипті пролунало тихе постукування.

— Що це? — прошепотіла Ніна побілілими губами.

— Янгол. Мабуть. Потримай свічку.

Хуберт підійшов до найближчої труни і приклав вухо до кришки. Потім випростався і похитав головою.

— Це десь звідти, — Тамара вказала підборіддям на дальній кут крипти.

Ніна нервувала все більше. Свічка в її руці тремтіла, віск капав на шкіру. А якщо вони відчинять труну з небіжчиком? Або — на саму думку про це вона завмерла — хтось зараз увійде до каплиці й зачинить двері…

— Ти добре почуваєшся? — запитала Тамара.

— Так. Ні. Не знаю. Певно, не дуже люблю мертвих.

— Мертвих ніхто не любить надто сильно, — дівчина посміхнулася.

Хуберт приклав вухо до наступної труни.

— Начебто тут, — заявив хлопець. — Послухайте.

Ніна віддала свічку Тамарі й схилилася, неохоче роблячи те саме, що й Хуберт. Лаковане дерево було холодним і закуреним, на дотик нагадувало порослий мохом камінь. Дівчина затремтіла і збиралася випростатися, коли почула повільне, мірне стукотіння у кришку труни.

— Чуєш?

— Так.

— То що, відчиняємо?

— Та… так. Мабуть, так. Тільки як ми це зробимо? Ця кришка здається страшно важкою.

— Упораємося, — Тамара поставила свічку на сусідню труну і схопилася за одну з визолочених ручок. — На раз, два, три?

— На раз, два, три, — погодився Хуберт, потягнувшись до ручки з іншого боку. — Ви тягніть, а я пхатиму.

Вони шарпнули, кришка здригнулася і трохи відсунулася. Ніна заприсяглася б, що важить вона не менше тонни, а їм рішуче бракувало четвертої особи, яка могла б пхати разом із Хубертом. Хоча хлопець, як для такого худелика, справлявся надзвичайно добре.

— Якби дощило, я б зумів її підважити, — просопів він. — Дякуючи магії, можу тоді робити так, аби предмети важили менше.

— Серйозно? — запитала Тамара.

— Так було із каменем, який я прив’язав до валізки Сташека. Тоді я дивувався, чому він здається таким легким, і тільки пізніше зрозумів, що це через світанок. Ще я вмію розпалювати вогонь силою волі. А ти що вмієш?

— Нічого, — буркнула Тамара.

— Я відчинила вікно, коли Лідку поранило, — призналася Ніна. — Насправді, нікому не хотіла кривди…

— Та що там, нічого з дівчиною не сталося, — Тамара легковажно махнула рукою. — Того шраму навіть не помітно, коли заслонить його волоссям. Ще раз?

— Ще раз.

— Раз, два, три!

Кришка знову здригнулася, а в шпарину просунулася долоня. Ніна тихо писнула, Тамара здригнулася.

— Тягніть! — крикнув Хуберт.

Вони потягнули, і за мить із труни виліз крилатий. Ніна й Хуберт уже бачили його раніше, але Тамара — ні, тож дівчина зблідла і різко відступила.

— Нічого не бійся, — губи крилатого розтягнулися у жахливій посмішці. — Я ще живий.

Він заточився, але Хуберт устиг його підтримати. Тільки тепер Ніна зауважила, що янгол не тільки має знівечене обличчя, але й накульгує, а одне плече нижче за інше. Деформоване тіло приховував розтягнутий светр і мішкуваті робочі штани. Якби не чарівно красива друга половина обличчя, ніхто б не здогадався, що це крилатий.

— А… а Азкіель усе ще тут?

— Ні, його вже немає, — відповів Хуберт.

Янгол важко усівся на краю відкритої труни.

— Ну, то ми засрані по вуха, — заявив він.

— Що?

— Нам кінець, — переклала Ніна для Хуберта, маючи доволі погані передчуття.

— Чому? — в очах Тамари був помітний переляк. — Адже це добре. Якщо вже Азкіеля немає, то й чари його перестають діяти, а ми всі можемо звідси втекти.

— Власне. Чари… перестають діяти… все… повертається до своєї попередньої форми…

Усе повертається до попередньої форми.

Ніна зрозуміла. Сільвія і Ремігіуш, які в людських будинках «пильнували все», їхня попередня слухняність, а потім раптова дивна ворожість. І картини, написані Маурою. Чому вона не помітила цього раніше? Адже відповідь мала перед очима.

Пані Целіна, яка йде з мішком солі на кухню.

Ніна глянула на Хуберта.

— Тре… треба рятувати пані Целіну. Якщо Сільвія її побачить…

— То що?

— Ти не розумієш? Сільвія говорила, що якщо знову впіймає когось у коморі, то розірве йому горло. Вона НАСПРАВДІ МОЖЕ ЦЕ ЗРОБИТИ.

— Про що ти говориш?

— Про те, що Ремігіуш і Сільвія — не люди, — змученим голосом відповів янгол.

Хубертові не треба було повторювати двічі. Він побіг у темряву, навіть не забравши із собою свічку. Тамара побігла слідом. Ніна ще почула прокльон, коли хтось із них упав на сходах.

— А ти? — янгол глянув на Ніну.

— Я боягузка, — вона відвела погляд, а крилатий поплескав її по плечу.

— Ще раніше я зрозумів, що ми пасуємо одне одному. Допоможи мені піднятися.

Минуло кілька жахливо довгих хвилин, поки вони зуміли вийти з крипти, і ще кілька наступних, які вони присвятили тому, щоби дістатися до кухні. Ніна підтримувала значно важчого за неї янгола, почуваючись наче в кошмарному сні: коли людина намагається бігти, але щось утримує її на місці. Ще здалеку вони почули вібруючий крик жаху. А потім ще один. І люте гарчання.

Коридором повз них промчав Артур, миттю пізніше — Еліза. Обоє різко зупинилися на порозі кухні.

— Облиш її! — верещав Хуберт. — Тамаро, візьми стільця! Удар стільцем. Сядь, тихо!

Ніна сповзла по стіні й заховала обличчя у долонях. Не могла туди увійти, просто не могла. Поряд хлипала налякана Малгося, інші, приваблені криком, збіглися з усіх кутків монастиря. «Це моя провина, — думала Ніна, — це все моя провина. Я повинна була додуматися».

Зіщулившись, вона затулила вуха долонями, але чула кожне слово й кожен крик.

— Облиш! — цього разу рішучий голос Маріуша й тихе, пронизливе скавчання болю, а потім вибух голосів, у яких чулася паніка.

— Треба зупинити кров! Хто знає, як це робиться? Перенесімо її! Ні, не можна її рухати з місця… Пані Целіно, скажіть нам щось…

Ніна встала на тремтячі ноги. Усі збилися на порозі кухні й кричали один голосніше за іншого. Ніна заглянула над плечем Гелі.

На підлозі, залита кров’ю, лежала пані Целіна, а поряд — тіло німецької вівчарки, точно такої, як її намалювала Маура. Ніна бачила обидві картини, мала їх перед очима. Вівчарки в лівреях лакеїв, вівчарки, що носять таці й відчиняють двері перед людьми. Чому ні? Чи може існувати кращий слуга, ніж пес, відданий і слухняний, хоча й позбавлений ініціативи? Але тварина може вкусити, коли страждає, Ніна знала про це аж надто добре. Її дядько мав лягаву, на яку наїхав віз, і треба було її добити. Але Ніна хотіла спершу попрощатися з улюбленцем, підійшла до собаки, аби погладити, а пес її вкусив. Сильно, до крові. Мала Ніна плакала, бо не розуміла, що сталося: лягава завжди її любила. «Вона боїться, — сказав тоді батько. — Боїться, і їй дуже боляче, тому тебе вкусила».

Сільвія також боялася і страждала, коли знову почала перетворюватися на тварину. А оскільки її дресирували, аби вона пильнувала речі, злість її обернулася проти тих, кого вона підозрювала у крадіжці.

Кров, стільки крові…

— Гей, тільки не втрачай свідомість! — почувся голос Тамари. — Цього ще бракувало.

Кухня крутилася у Ніни перед очима, кров розпливалася у червону пляму. Хтось кричав, що треба дзвонити до лікаря, Хуберт пояснював, що телефон зіпсований. Дівчинка відчула, що сповзає на підлогу, але Тамара, на щастя, підхопила її і посадила під стіною. Згідно з порадою, яку вона пам’ятала, Ніна звісила голову між колінами й намагалася зосередитися на диханні. Вдих, видих, вдих, видих. Трохи допомогло.

— А йон хто? — почувся ще один крик, здається, Кароліни.

— Янгол, — сказав янгол. — Радий бачити. На жаль, я не можу їй допомогти, моя сила — в читанні думок, а не в лікуванні.

— Янголи чарувні…

— Звикай, бачитимеш мене до кінця життя. І воно може виявиться не надто довгим.

Малгося вибухнула ще голоснішим плачем, а Лідка даремно намагалася її заспокоїти. Тамара кудись зникла, інші кричали, просили пояснень або щоб хтось погукав Азкіеля. Хуберт тремтячим голосом повідомив, що янгола немає і невідомо, коли той повернеться. Ніна на мить підвела голову. Холоднокровність зберегли тільки Еліза й — дивовижно — Яцек, який, виявилося, знав, як надавати першу допомогу. Щоправда, лише теоретично, але цього вистачило. Він, із трохи зеленкуватим обличчям, інструктував дівчину, а вона відривала смуги від власного плаття і спиняла кров з ран пані Целіни. Ніна, яка дивилася на це крізь відчинені двері кухні, відчувала себе абсолютно непотрібною. Кров, стільки крові… А Ніна тільки додавала усім проблем, втрачаючи в найдраматичніших ситуаціях свідомість.

Дівчинка знову звісила голову між колінами.

Через хвилину повернулася Тамара, схилилася над Ніною і поклала їй на потилицю змочену холодною водою ганчірку.

— Краще?

— Угу. Що з пані Целіною? — Ніна глянула на приятельку. Ластовиння на її широкому обличчі здавалося темнішим, ніж зазвичай, підкреслюючи блідість шкіри.

— Жива, але втратила чимало крові. Їй треба якнайшвидше в шпиталь.

— А собака?

— Собака? Ти переймаєшся зараз собакою?

Ніна стенула плечима.

— Це не була його провина. Він надто страждав. А точніше, вона.

— Ну, вже не страждає, бо Маріуш убив її ударом кулака. Це було досить неймовірно.

— Когось ще покусано?

— Хуберта, але лише за руку. З ним нічого не станеться, ну, хіба що пес був скажений. Я закрилася стільцем.

— Звідки йон узявся, той пес? — цього разу прозвучав високий, писклявий голос Гелі.

— Це Сільвія, — пояснила Ніна. — Сільвія була вівчаркою, перетвореною на людину. А коли чари янгола перестали діяти, вона знову перекинулася на пса. Ремігіуш, напевне, також.

— Цо ти верзеш? — інша з близнючок витріщила очі. — А це хто?

— Янгол, — заявив янгол. — Радий бачити.

Поступово всі збилися навколо Ніни й скаліченого крилатого.

— Це твоя провина, — Еліза заграла жовнами. На собі вона мала лише скривавлену комбінацію, але ніхто не мав наміру з неї сміятися. — Не знаю, що ти зробила, але я впевнена, що це твоя провина!

— Я нічого не зробила! — крикнула Ніна, повертаючи собі сили. — Я намагалася всіх вас попередити, але ви не слухали! Що я мала робити? Ну, скажи, що?

Її оточували похмурі, приголомшені обличчя. Чари перестали діяти, в ці хвилини всі були наляканими. Ніна все ще кричала, викидаючи із себе страх, злість і почуття провини. Хуберт, блідий, наче стіна, притискав до живота поранену руку, Лідка тулила до себе Малгосю.

— Немає сенсу сваритися, — сказав розважливо Яцек. — Зараз ми мусимо подумати, як відвезти пані Целіну до лікаря.

— Якщо наш водій бігає на чотирьох лапах, це буде важкувато, — відізвався Артур.

— Хтось уміє водити машину? — роззирнувся Яцек.

— Я умію керувати трактором, — призналася Кароліна.

— Ано, і я, — промовила Геля. — Але не знаю, чи вистачить…

— Це не може бути важким, раз пес це міг, — до Яцека, схоже, повертався оптимізм. — Ми мусимо якось перенести її до машини. Найкраще на ковдрі, чи що…

— Лідко, лети по ковдру в спальні! — скомандувала Еліза, знову приймаючи командування. Ніна ніколи її не любила, але була вражена вправністю, з якою діяла дівчина. — Адаме, покажи руку.

— Мене звуть Хубертом, — заявив хлопець, але в розгардіяші, що панував, ніхто не звернув на це увагу. — Зі мною нічого не сталося.

— Дурня. Показуй.

За мить з’явилася Лідка з ковдрою, Еліза, Яцек і Маріуш обережно підняли пані Целіну й поклали на ті ноші. Коли її виносили, Ніна дивилася на обличчя непритомної опікунки. Воно було блідим, а сама вона здавалася дитиною, яка невинно спить. Дівчинка не могла відчувати до неї неприязнь.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Що б поганого я про тебе не говорила чи не мислила — вибачаюся. І сподіваюся, що ти одужаєш.

Потім вона пішла на кухню і, намагаючись не дивитися на велику пляму крові на підлозі, наблизилась до мертвого собаки. Тіло Сільвії усе ще було теплим, шерсть — м’якою і гладкою. «За тебе мені також прикро, — подумала Ніна. — Напевне тебе ніхто не запитував, чи хочеш ти бути людиною?»

У машину сідали близнючки — одна за кермо, а друга поряд, а ще Хуберт, який заліз на заднє сидіння до пані Целіни. Він тримав її за руку; здається, це помітила лише Ніна.

Геля провернула ключ у замку запалення, і машина шарпнулася.

— Спокійно, — сказав Яцек, заглядаючи до «іфи» у вікно. — Спробуй ще раз.

— І пам’ятайте: лікаря ви знайдете… — почала Еліза, але Хуберт перервав її.

— Я знаю, де в Маркотах є лікар.

Цього разу машина рушила й за мить зникла у брамі. Усі проводжали її поглядами.

— А де Тимек? — запитала раптом Малгося. — І Сташек?

Тамара кашлянула.

— Розберемося із цим пізніше.

Еліза наказала Лідці витерти кров, а Артуру й Маріушу — винести мертву вівчарку.

— Треба б її закопати. Але не знаю, де є лопата. Поки що віднесіть собаку в сарай для інструментів. Потім можете перевірити, чи другий пес не крутиться десь поблизу. Тільки будьте уважними.

— Я не боюся, — заявив Маріуш. — Я сильний, одним ударом міг би коня повалити.

— Коні людям в горло не чіпляються, — пробурмотіла Ніна. При цьому щиро сподівалася, що Ремігіуш уже далеко звідси, біжить у містечко чи в інше місце, де його хтось прийме й пригляне за ним.

Тим часом янгол непомітно відійшов від групи, яка стояла перед монастирем, і пішов до альтанки. Ніна, повагавшись, пішла слідом.

— Ти мені збрехав, — сказала вона, сідаючи поряд із янголом на лавці. — Коли сказав, що я не можу звідси виїхати, бо Бестія всюди мене дістане. Насправді я легко могла б поїхати, й нічого б зі мною не сталося.

Він кивнув.

— Бестії потрібен я, а не ви. Ви були, — він скривився, — скажімо так: легким десертом до головної страви.

— Але навіщо ти збрехав?

Він глянув своїм єдиним оком. Було воно красивим, жовто-золотим, наче топаз.

— Бо я не хотів помирати сам, а товариство маленької дівчинки завжди краще, ніж жодного. Тобі вистачить такої відповіді?

Ніна стиснула губи.

— Мені вистачить знання, що ми можемо звідси безпечно поїхати, — подумки вона вже обчислювала: найближчий потяг відходить за дві години, до цього часу близнючки встигнуть відвезти пані Целіну до лікаря і залишити її там. Тамара, напевне, повертатиметься з батьком машиною, Хуберт піде до бабці, а решту за кілька турів «іфою» відвезуть на вокзал. Скоро всі будуть їхати додому.

Усі, за винятком Сташека й Тимека… Ніна раптом відчула укол в серце. Як батьки Тимека відреагують на зміни в синові? Ох, зрештою, що їй до того, чому вона повинна цим перейматися? Скаже пані Стефанії, де хлопці, нехай жінка сама вирішує, що з ними робити.

Власне, перед від’їздом треба ще попрощатися з пані Стефанією…

Янгол дивився на дівчинку так, що вона почала відчувати себе не у своїй тарілці. Абсолютно забула, що він уміє читати думки.

— Ви поїдете, якщо зумієте, — сказав він.

— Що це означає: «якщо зумієте»?

— Просто отак.

— Обранець мертвий. Загинув через нещасний випадок раніше, ніж дістався монастиря.

— Ну то ми ще більше засрані.

— Але це не має значення, Коло не може розростатися, а ми зачинили в підвалі хлопців, які намагалися побудувати стежку від монастиря до Кола.

— Ну, то ми засрані трохи менше.

Ніна розізлилася.

— Ти насправді нічим не можеш нам допомогти?

Янгол спер голову на стінку альтанки й прикрив око.

— Не дуже, — визнав він.

Минуло двадцять повних напруги хвилин, під час яких Ніна повернулася до групи, що сиділа на газоні біля воріт, і в загальних рисах пояснила, що сталося в монастирі. Тамара вже знала факти, а Яцек сприйняв те, чого не знав, достатньо спокійно. Обоє підтримували Ніну, коли вона почала плутатися і затинатися. До інших правда доходила через силу, деякі речі Ніні доводилося повторювати і двічі, і тричі. Вони повірили, хоча й не беззаперечно. Та принаймні вже не вважали її божевільною.

Маріуш і Артур легко погодилися з тим, що янголи ніякі не янголи.

— Я від самого початку підозрював, що це якийсь фокус, — заявив Фліп, а Флап гаряче підтримав. Зате Лідка й Малгося збунтувалися.

— Янголи справжні, — заявила дівчинка. — Вони роблять чудеса.

— Очевидно, люба, — кивнула Лідка. — Їх Бог послав, бо бачив, як Польща страждає.

— Якщо янголи — не янголи, то хто вони? — підтримала її Еліза.

— Не знаю. Його запитай, — Ніна кивнула у бік крилатого, який сидів у альтанці. Дівчина пирхнула, встала й пішла до нього. Повернулася за хвилину з невпевненим виразом обличчя.

— Говорить, що він з раси космічних мандрівників, які подорожують між зірками.

— То я права, вони — янголи, — в голосі Лідки чулася впевненість у собі настільки велика, що Ніна не мала сил сперечатися.

— Неважливо, янголи вони чи ні, — зважено відізвався Яцек. — Важливо, що один із них хотів нас усіх тут повбивати. Тому ми не можемо їм довіряти.

— А отому можемо? — буркнула Еліза, вказавши підборіддям на крилатого в альтанці.

Зате Маріуш і Артур не хотіли погодитися із тим, що Обраний загинув.

— Я Обраний! — заявив Флап. — Я найсильніший, а Обраний мусить бути міцним. Це я! — Він глянув на Фліпа, очікуючи, мабуть, на підтримку, але худий хлопець неприємно розсміявся.

— Якби такий тугодум мав стати Обраним, то я б не повірив. Старий, я так говорив лише тому, що ти був мені потрібен. Без образ, добре? Але тепер саме час, щоби всі дізналися, що Обранець — я. Ти вмієш чарувати? Ні? Ну бач, а я вмію. Маю силу.

— Я теж умію чарувати, — сказала Малгося.

— І я, — додала Лідка.

Тим часом Маріуш почервонів, і здавалося, що ще мить — і він кинеться на колишнього приятеля. Ніна в розпачі заплющила очі. Їй це вже набридло.

А Еліза, як завжди, зайнялася практичними питаннями.

— Дайте мені ключа від підвалу, — сказала вона Ніні й Тамарі.

— Навіщо? — зверхньо глянула на неї Тамара.

— Бо тут ніхто нікого не замикатиме без моєї згоди. Якщо немає пані Целіни, то тут розпоряджаюся я. Давайте ключа.

— Щоби ти могла випустити Сташека і Тимека?

— Я випущу їх, якщо вважатиму, що так буде краще.

— Ти певно жартуєш…

— Дай їй ключа, Тамаро, — змученим голосом відізвалася Ніна.

— Але…

— Дай їй того клятого ключа!

Набурмосена Тамара сунула руку до кишені. Еліза кивнула й заходилася заспокоювати Маріуша й Артура.

— Навіщо ти дала їй ключа? — прошепотіла Тамара. — А якщо вона випустить тих двох?

— Не думаю. Вона лише хоче відчувати, що все контролює, — відповіла Ніна також пошепки. — Я так думаю. У неї достатньо здорового глузду, аби не відчиняти ті двері.

Але насправді Ніна розуміла, як сильно ризикує. Віддала ключа, бо насправді вірила, що Еліза не звільнить хлопців, — чи вона просто вже не мала сил на нову суперечку?

«Мабуть, і те й інше», — вирішила дівчинка.

Вона встала й усілася у траві подалі від галасливої групи. За мить до неї доєднався Яцек.

— Тож Тамара допомогла тобі зачинити Тимека і Сташека в підвалі? — запитав він із легкою претензією в голосі. — Чому не попросила мене? Я без проблем би впорався.

— Ти, здається, був на мене страшенно ображений, — увіткнула йому шпильку Ніна.

— Ну, знаєш, я мав причину.

— Я також мала причину обшукати твою валізку. Я робила це не для задоволення. І все ж, — вона вирішила, що простягнути руку дружби не зашкодить, — мені прикро, якщо це якось допоможе.

— Нормально, мене вже попустило.

Ніна визнала, що це єдині вибачення, на які вона може розраховувати. Благати пробачення ніхто не буде, що б вона собі не уявляла. Що ж, доведеться якось пережити.

— Це вже кінець, чи як? — упевнився Яцек. — Відвозимо пані Целіну до лікарні й женемо звідси?

— Ага, — погодилася Ніна. — Це кінець.

Вона простягнулася у траві й заплющила очі. За півтори години їхатиме додому. А може, поїде вечірнім потягом замість денного? Так, вечірнім було б, мабуть, краще, бо матиме більше часу, щоби поговорити з пані Стефанією. Вона полюбила старшу жінку… Цікаво, що її затримало? Чому вона не приїхала до монастиря?

У Ніні знову прокинулися погані передчуття. Вона повинна радіти, так і було, але… але не до кінця. Вона має піти до скаліченого янгола й розпитати про все. Стільки було речей, про які вона хотіла довідатися… Ким є крилаті, звідки вони взялися у Польщі, чи це вони є причиною того, що світ змінюється, і навіщо вони так роблять? І чи Бестія також одна з них? Але вона продовжувала сидіти на місці, а янгол самотньо стовбичив у альтанці. Бо якби Ніна почала з ним розмовляти, то раніше чи пізніше мало б постати запитання, що він мав на увазі, коли говорив: «Виїдете, якщо вам вдасться».

Ніна боялася відповіді.

Коли за мить на дорозі пролунав рик мотору, всі нервово підвели голови. Ніна встала й підійшла до решти молоді, Яцек пішов слідом.

— Повертаються, — сказала Еліза.

— Трохи ранувато, — на обличчі Яцека проявився неспокій.

Ніна несвідомо стиснула кулаки: так сильно, що нігті увіткнулися у шкіру.

Машина зупинилася на під’їзді, але ніхто не зрушив з місця, не пішов до неї. Молодь витріщалася на «іфу», наче загіпнотизована. «Наче ми ще тоді знали», — думала пізніше Ніна. Наче всі, а не тільки вона мали одне й те саме погане передчуття.

Першим вийшов Хуберт із обличчям, мокрим від сліз.

— Ми не зуміли доїхати до містечка, — сказав хлопець. — Кружляли по колу, розумієте? Наче в петлі. Їхали, а за мить знову бачили монастир. Це без сенсу, ми ніколи звідси не вийдемо. Не вийдемо звідси, а пані Целіна помре.