Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому до монастиря приїздить міліція, а Ніна отримує анонімного листа і здогадується, що означає білий пил на черевиках

Сержант Павляк був високим чоловіком із кінським обличчям і сірою шкірою, яка, здавалося, була на розмір більшою, бо звисала під підборіддям і збиралася у складки. Судячи з усього, колись міліціонер був значно товстішим, а потім різко схуднув. На кінчиках пальців він мав жовті сліди від нікотину, мундир його був не першої свіжості. І все ж сержант справляв досить приємне враження.

— Хто з вас найкраще знав зниклого Тимотеу ша Желінського? — запитав він молодь, яка зібралася навколо столу в їдальні.

Одинадцять пар очей незмигно дивилися на нього; ніхто не наважувався відізватися першим. Крізь розчинене вікно разом із поривами холодного повітря долинали голоси людей, які під командою другого міліціонера прочісували баграми дно озера. Була з ними й пані Целіна, її сопрано легко пробивалося крізь грубі баси чоловіків.

Кароліна встала й зачинила вікно.

— Напевне хтось із вас приятелював з ним більше за інших? — спробував знову сержант Павляк. — І хто це?

— Малгося. Чи то Малгожата Ґжесяк, — Еліза, схоже, вирішила, що раз уже вона стала неформальним командиром їхньої малої групки, то їй і відповідати.

Усі моментально подивилися на дівчинку, яка зіщулилася на стільці й розгойдувалася, вдивляючись у стіну.

— А, ця мала з духами, — в голосі міліціонера забриніла легковажність, і Ніна подумала, що він, мабуть, не настільки вже й симпатичний, як їй здавалося. — А хтось старший?

«Чому ви не запитаєте в янгола? — хотілося їй сказати. — Він же начебто знає усе». Але, звісно, пані Целіна взяла з них обітницю, що вони жодним словом не згадають ні про крилатого, ні про те, навіщо сюди приїхали. «Говоріть лише про важливі речі, — додала вона, — бо пани з міліції на дурості часу не мають».

Ніна подумки перетлумачила її слова так: жодної балаканини про диявольські кола, нічні марення чи дивні картини.

— Зі старших, мабуть, нікого, — завагалася Еліза. Двері за її спиною скрипнули, і до їдальні прослизнула пані Целіна. Двоє чи троє озирнулися, але більшість навіть нічого не зауважила. Вони були надто зайняті роздивлянням сержанта Павляка, як якоїсь циркової дивовижі — трохи страшної, але й трохи захопливої.

— А чи хтось узагалі щось про того хлопця знає? Де він найохочіше грався? Куди любив ходити?

Ніні все ще хотілося згадати про Азкіеля. Це було б наче кинути бомбу в самий центр кімнати, ідеальна помста за всі години страху. Вона хотіла зробити це на зло пані Целіні, бо й далі їй не довіряла. Щоправда, сьогодні зранку, коли з містечка приїхали на велосипедах сержант Павляк і комендант Вільк, Ніна сильно здивувалася — більше вона здивувалася б тільки, якби під монастир на своїх санчатах приїхав сам Дід Мороз. Тож мусила визнати, що помилилася принаймні в одному: їхня опікунка справді повідомила міліцію про те, що Тимек зник. Утім, це не змінювало факту, що вона все ще багато чого від них приховувала: Ніна була в цьому впевненою.

Вона озирнулася на пані Целіну, яка послала їй німе прохання, наче здогадавшись, що в дівчинки коїться в думках. Ніна на мить відчула підступне, жахливе задоволення — як не поглянь, а доля опікунки зараз була в її руках, і вистачило б одного слова, аби світловолоса жінка провела решту життя у в’язниці. А потім Ніні стало соромно, що вона взагалі могла про щось подібне подумати. Крім того, це було не тільки погано, але й нерозумно, бо сказавши про янгола, вона наразила б на небезпеку себе і свою родину.

— Він не ходив далеко, завжди грався з Малгосею в саду, — сказала Еліза, трохи подумавши.

Сержант Павляк зітхнув, зрозумівши, мабуть, що нічого більше не довідається.

— Але ж він міг випадково піти кудись, так? Наприклад, до лісу, — молодь невпевнено погодилася, а сержант витер лоба великою картатою хустинкою. Він пітнів, хоча в їдальні навіть при зачиненому вікні все ще було холодно. — То ми мусимо обшукати найближчі околиці й озеро. Також імовірно, що йому не подобалося у цьому… у монастирі, тож за можливості він просто втік би. Пані золотенька, ви зі мною згодні?

«Пані золотенька», чи то Целіна Сошинська, підійшла ближче і кивнула. Була вона спокійною, але на диво тихою, наче відступила кудись углиб себе: туди, де ніхто й нічого не могло б до неї дістатися.

Міліціонер заспокійливо поплескав її по спині.

— І нехай пані золотенька не переймається так сильно. Я розумію, що це не ваша провина. Ви напевне добра опікунка, але у дітей у віці того хлопця бувають доволі дивні ідеї.

Целіна Сошинська послала сержанту бідну імітацію своєї чарівної посмішки і вже збиралася щось відповісти, коли зі стільця зістрибнула Малгося.

— Він не втік! — крикнула вона. — Він може чарувати, і я також умію. Ми Обрані!

У їдальні запала тиша, в якій можна було почути звук падіння шпильки. Усі раптом відвели погляди, зацікавившись власними черевиками або видом з вікна.

Чи запитає він про Обраного чи не запитає?

Утім, сержант або вирішив, що це черговий виплід дитячої фантазії, або ж надалі діяли чари янгола. Взявши до уваги той факт, що чоловік не зацікавився, звідки в покинутому монастирі стільки молоді, Ніна більше вірила в другу можливість. Обидва міліціонери, а також люди, які припливли з містечка допомагати в пошуках, здавалися трохи розгубленими: наче забули, навіщо, власне, вони тут з’явилися.

— Ми Обрані, — упиралася Малгося. — А…

Пані Целіна блискавично опинилася поряд із дівчинкою і стисла їй плече.

— Досить, люба. Панове не мають часу, аби слухати вигадки.

— І справді: заберіть, пані, дитину туди, де вона заспокоїться.

Коли пані Целіна з Малгосею вийшли, відізвався Яцек:

— Ви ж дозволите допомогти вам у пошуках, так? Ми знаємо місцевість, ми можемо стати в пригоді!

— Власне, ми б хотіли допомогти! — підтримав його Артур, а потім Маріуш і Адам. Дівчата обмежилися енергійними кивками.

— Згода, за умови, що ваша опікунка не заперечуватиме.

— Не заперечуватиме, — запевнила Еліза.

— Обіцяйте, що не станете відходити далеко.

Йому відповів хор згоди.

— Я організую групу, — запропонувала Еліза. — Маріуш і Артур хай шукають у лісі вздовж дороги до містечка, Адам та Яцек підуть по іншому березі озера, а близнючки — в бік залізничної станції. Я і Лідка підемо вперед, туди, де ліс найгустіший.

— Чому це саме ви маєте йти до найгустішого лісу, а не ми? — висунув претензію Маріуш. — Ви тільки дівчата. Навіть якщо знайдете Тимека, то не зумієте його принести. Я б із цим упорався.

— Чому я маю іти з Адамом? — відізвався Яцек.

— А що зі мною і Ніною? — запитала Тамара.

— У вас сьогодні чергування на кухні, пам’ятаєте? Сніданок Сільвія готує сама, але з іншою їжею ми їй допомагаємо. Такою була домовленість.

— Чергування на кухні? — обличчя Тамари виразно витягнулося.

Еліза пирхнула.

— Якщо не вірите, то можете перевірити: список висить на дверях.

Тамара стенула плечима, навіть не маючи бажання принижуватися до перевірки, але Ніна підбігла до списку. Справді, сьогодні було чергування її та Тамари. Вона зовсім про це забула.

І ще дещо привернуло її увагу.

— Гей, а чому в цьому списку немає Яцека?

— Сільвія не бажає бачити його на кухні. Начебто він розгепав якусь цінну тарілку чи щось таке.

— Яцек не б’є тарілок, — запротестувала лояльна до приятеля Ніна. У хлопця, може, й були різні вади, але незграбність до них не належала.

— Поговори про це із Сільвією.

Тамара й Ніна дивилися крізь вікно, як з-під монастиря у різні боки розходяться групки молоді. День був похмурим, але ще не дощило. Коротке волосся хлопців і довге дівчат куйовдив вітер, що налітав з озера. Близнючки й Еліза одягли про всяк випадок дощовики, Адам мав ліхтарика, а з кишені сорочки Яцека стирчав папірець, в який, судячи з усього, було запаковано вкрадений зі сніданку бутерброд. Ніна відразу ж замислилася, чи хлопець уже тоді знав, що піде шукати Тимека, чи просто хом’ячив їдло, як тільки мав таку можливість.

Так чи інакше, пошукова група виглядала цілком непогано, й Ніна відчула мимовільний укол жалю, що не може піти з ними. Добре було уявляти, як вона знаходить у лісі пораненого Тимека і стає героїнею.

Вона усвідомлювала, що саме так думають й інші. Ці пошуки були наче конкурс на Обранця: ним виявиться той, хто знайде Тимека, бо це ж була чудова нагода, щоб Обранець проявив себе. Саме тому Еліза хотіла вирушити у найгустіший ліс — це було найгероїчніше.

— Думаєш, Тимека знайдуть? — запитала Тамара.

— Ні. Якщо чесно, то ні, — відповіла, замислившись, Ніна, женучи від себе милу картинку.

— Ти все ще вважаєш, що тут відбувається щось дивне?

— У підвалі сидить пришелепуватий янгол. Хоча б це не здається тобі дивним?

— Я мала на увазі ці зникнення. Спершу Сташек, тепер Тимек. Вважаєш, що їх щось забрало, так?

Ніна повільно кивнула.

— Щось, що мешкає у саду?

Ще один кивок.

— А вони йдуть вихвалятися героїзмом до лісу! — захихотіла Тамара.

— А ми йдемо чистити картоплю.

— Життя непросте, мала, — Тамара поплескала Ніну по спині.

До чищення лишалося ще трохи часу, тож дівчата пішли в сад. На березі озера стирчала висока фігура сержанта Павляка, а поряд — нижча, кремезніша постать коменданта Вілька. По воді пливли човни, в яких стояли люди й тицяли в дно баграми. Вітер сильнішав, спінені хвилі безперестанно спихали човни до берега. Люди з баграми ледь утримували рівновагу широко розставленими ногами й перегукувалися, намагаючись перекричати вітер, що заштовхував слова назад до рота разом із водяними бризками.

Ніна хвилинку спостерігала за цим, а тоді прошепотіла до Тамари:

— Зараз повернуся! — і побігла в глиб саду.

Дівчинка стала перед засохлою купою дерев і пошукала поглядом камінь, яким попереднього дня позначила межі Кола. Камінь був на місці, але тепер він лежав на яловій землі, а межа пересунулася на добрих кілька сантиметрів.

Диявольське Коло розросталося.

Ніна знайшла ще один камінь, поклала його на край кола, котре збільшувалося, і повернулася до Тамари.

— Тут нічого немає! — крикнув із човна чоловік у гумових чоботах і побитому міллю светрі. — З іншого боку ми вже також перевірили!

Дно заскреготіло об каміння, і човен прибився до берега. Чоловік заскочив на один із великих прибережних каменів і послизнувся на мокрій поверхні, але втримав рівновагу.

— Жодного шансу, що хлопець тут потонув, пане владо, — заявив він. — Хіба що відучора течія його кудись занесла, але усього озера нам не сила перешукати — заглибоке воно. Треба послати сюди аквалангістів із Гданська.

Комендант Вільк кивнув, а сержант Павляк помітив дівчат, які стояли поряд.

— А ви чого з іншими не пішли?

— У нас чергування на кухні, — похмуро відповіла Тамара.

— Кухня — це чудово, — пожвавився чоловік у гумових чоботах. — Що на обід? Я голодний, наче три чорти.

Тамара кинула розпачливий погляд на Ніну, яка безпорадно покачала головою. Чи вони всі — а в групі, що прибула з містечка, було кільканадцять чоловіків і кілька жінок — сподівалися, що залишаться тут на обід?

Раптове усвідомлення налякало Ніну більше, ніж розростання усіх диявольських кіл на світі — щонайменше цієї миті. Так, схоже, вони на це сподівалися.

— Ми мусимо пошукати пані Целіну, — Ніна тихцем відтягнула Тамару вбік.

Вони спочатку перевірили їдальню, потім кімнату з каміном, де викликаний з міста скляр саме склив вікно, й нарешті — спальню пані Целіни. Опікунки ніде не було.

Тамара рухом голови вказала на двері до кімнати Азкіеля.

— Вважаєш, вона там? — Ніна підвела брови.

— Ну, а як інакше? Хіба що вона сидить у саду. Але я так не думаю: прохолодно.

Тамара підійшла до дверей і постукала, спершу тихо, потім гучніше. Зсередини почулося невиразне: «Прошу».

Дівчата увійшли до янгольської кімнати. Пані Целіна спочивала в кріслі, а Малгося присіла поряд на бильці, поклавши голову на плече опікунки. Обидві здавалися спокійними й розслабленими. Азкіель, як завжди, сидів на підвіконні й дивився у вікно, але Ніна з якоїсь причини знала, що мить тому він тримав пані Целіну й Малгосю за руки.

— Щось трапилося, люба? — запитала світловолоса жінка. Янгол навіть не озирнувся, але Ніна відчувала, що він спостерігає за нею, наче очі в нього були й на потилиці.

— Міліціонери й шукачі Тимека хочуть залишитися тут на обід, — заявила Тамара.

— Чудова думка, — просяяла пані Целіна. — Це добрі люди, треба винагородити їх за роботу.

— Так, але ми не знаємо, що приготувати на тридцять людей.

— Приготуйте будь-що, напевне зумієте. Сільвія вам допоможе.

Дівчата з кислими мінами вийшли з кімнати.

— Що тепер? — запитала Тамара. — Я вмію робити тільки яєчню.

— Якось упораємося. Не люблю готувати, але біля мами багато чого навчилася, — думки Ніни вже бігли в інший бік. — Як вважаєш, що він їй робить?

— Азкіель пані Целіні?

— Ага.

— Не знаю. А що мав би робити?

— Ти зауважила, що пані Целіна інколи перелякана і вся на нервах, а часом спокійна та впевнена в собі? Інколи вправно бреше, а інколи — ні? Мені здається, це саме через янгола. Він якимсь чином її змінює.

— Ти маєш на увазі гіпноз чи щось подібне?

— Або янгольські чари, — кивнула Ніна.

— Можливо, — Тамара примружила очі, після чого пожвавилася, коли нова ідея з’явилася у її голові. — А якщо це випробовування?

— Випробовування?

— Може, насправді ні зі Сташеком, ні з Тимеком нічого не сталося, може, вони зараз сидять десь у безпечному місці й сміються з нас. Азкіель і пані Целіна могли влаштувати їхні зникнення, бо хотіли перевірити, як ми поводимося у таких ситуаціях. Перевірити, впораємося ми чи ні. Щось подібне.

— Такий тест на Обранця? І Малгося, яка говорить про духів, теж частина випробування?

— Чому ні? — Тамарі ця ідея сподобалася. — Напевне, це все тільки гра, й нікому нічого не загрожує.

Ніна кивнула, але не почувалася переконаною. Це звучало надто добре, щоби бути правдою.

Розмовляючи, вони спустилися у кухню, де біля великої розжареної печі дрімала Сільвія. Коли дівчата відчинили двері, вона підвела погляд і відразу повернулася до спокою і бездіяльності, які можна помітити тільки у тварин. Чи цю жінку колись щось цікавило?

Ніна зазирнула у комору. Це було сухе, холодне й темне приміщення, під стелею висіли павучі мережива, а єдину лампочку вкривав товстий шар пилу. На полицях лежали мішки з мукою, цукром, квасолею і горохом, а також яєчний порошок, круг золотого сиру й трохи консервів, у дерев’яних скриньках громадилися фрукти й овочі, а в керамічному посуді — масло, шинка й сало. У кутку стояли ще діжки з квашеною капустою і банка густої сільської сметани. Ніна знала, що пані Целіна їздить по молоко до дружньо налаштованих хазяїв якогось із господарств, а решту запасів тут було згромаджено ще до приїзду молоді. Це була частина політики «не впадати в очі», про яку часто говорила світловолоса опікунка. По змозі уникати візитів у містечко, особливо машиною. У цьому не було нічого дивного: в Маркотах люди вже трохи відвикли від туристів, а з місцевих мало хто міг дозволити собі автівку, тож будь-яка машина, навіть стара «іфа», привертала увагу.

— Суп? — запитала Тамара, зазираючи над плечем Ніни.

— Суп, — зітхнула Ніна.

Густі, наваристі й поживні супи вони їли щодня, бо м’ясо коштувало дорого і його важко було дістати, а інші страви надто складні. Тільки раз вони отримали на друге ще й вареники зі сливами та сметаною.

— Капусняк?

— Може, й так, — кивнула Ніна. — Ти хочеш чистити картоплю чи яблука?

— Картоплю.

— Тоді я почищу яблука, — Ніна гірко глянула на зібрані в саду фрукти: малі, побиті й трохи червиві. Але на компот придадуться.

Дівчинка знайшла одну миску для шкірок і другу для порізаних яблук, вийняла з шухляди ножика та присунула лавку до печі. Їй не було холодно, але жар від вогню діяв заспокоююче. Уся кухня, зрештою, здавалася чудовим і безпечним місцем: вона була великою і старовинною, зі стін тут звисали пательні, дерев’яні ложки, тесаки й інші предмети, призначення яких дівчинка навіть не знала, а на полицях рядочком стояли великі, довоєнні ще, банки. Колись, якщо судити за малюнками, у них мали зберігатися різні екзотичні приправи, але зараз вони були порожніми (Ніна із цікавості зазирнула в кілька).

Вона уявляла, якою була кухня, коли в монастирі мешкали сестри. Запах трав, що висять під високою стелею, ковбаси й шинка, що в’яляться над вогнем. Чи сестри любили приходити сюди чаювати і пліткувати за старим дерев’яним столом, на якому розкачували тісто на макарони? А може, їм не доводилося займатися такими приземленими справами, як плітки?

«Так чи інакше, це мусило бути цілком симпатичне місце», — визнала Ніна, а потім її погляд упав на Тамару, яка із замурзаними грязюкою бровами рубала картоплю на рівні кубики, по черзі обрізаючи її з шести боків.

— Що це ти робиш?

— Чищу картоплю, а що?

— Ні, не так! Дивися, — Ніна продемонструвала, як треба робити. — Ти справді ніколи в житті не чистила картоплю?

Тамара стенула плечима.

— Ні. У нас готує економка або моя мачуха, коли хоче похизуватися.

— У вас є економка? — Ніна витріщила очі. Кухарки асоціювалися у неї виключно з давно минулими передвоєнними роками, до того ж раніше їй ніколи не спадало на думку, що Тамара може бути багатою. Не здавалася вона такою.

— Страшенно по-буржуйськи, так? — старша дівчинка захихотіла. — Тато сказав, що я не повинна говорити про це в школі. Скільки цієї картоплі має бути?

— Не знаю, — у Ніни промайнула думка, чи не запитати Сільвію, але це, мабуть, не мало сенсу. — Отієї коробки має вистачити.

А якщо не вистачить? Або якщо супу вийде забагато й пані Целіна бурчатиме за змарновану їжу?

Вона знову відчула, як її охоплює паніка, але з усіх сил, на які її вистачило, наказала собі зберігати спокій. Від паніки нічого хорошого не буде.

— Коробки вистачить, — повторила Ніна, намагаючись, щоби в голосі прозвучала впевненість, якої вона геть не відчувала.

— Моя мачуха тебе б полюбила, — заявила Тамара. — Ти симпатична, любиш носити сукні, вмієш готувати й завжди маєш чисті нігті. Вона була б від тебе у захваті.

Ніна не знала, чи це мав бути комплімент, чи ні, тому про всяк випадок не відізвалася. Тільки за мить, коли мовчання затяглося, сказала невпевнено:

— Але ти, судячи з усього, мала вже багацько пригод.

— Пригод? — Тамара звела брови, а Ніна трохи почервоніла. Що могла зробити, коли вдягнена, як хлопець, дівчина нагадувала їй героїню роману? Тамара напевне не робила всіх тих нудних речей, які наказували робити Ніні. Вона здавалася людиною, з якою весь час трапляються пригоди.

— Ти смілива й носиш штани, наче хлопець, і…

— Я не мала жодних пригод, — нахмурилася Тамара, а Ніна відчула, що не треба далі розпитувати.

«Таємниці, — подумала вона. — У кожного є якісь таємниці, навіть у Тамари та Яцека, який, незважаючи на свою спритність, першого ж дня, як сюди потрапив, розтрощив одну з цінних тарілок Сільвії».

Подумавши про Сільвію, дівчинка поглядом помандрувала до вікна, де зараз сиділа жінка. Сиділа і — як же інакше! — нічого не робила.

— Може, почистиш яблука, а я допоможу Тамарі з картоплею? — запропонувала Ніна.

Сільвія охоче погодилася. Як це так, що вона ніколи не відмовляється попрацювати й водночас ніколи нічого не робить з власної ініціативи?

— Можу поставити тобі кілька питань? — Ніна почувалася трохи дивно, звертаючись на «ти» до дорослої особи, але пані Целіна підкреслювала, що саме так треба звертатися до Сільвії та Ремігіуша. «Вони до цього привчені», — додавала вона.

Ще один кивок.

— Ти звідси? Тобто народилася у Маркотах?

— Так.

— А, гм-м, де ви мешкаєте? Ти і твій брат?

— По-різному. Тут і там. У людей.

— У людей?

— Ну. Люди нас тримають і дають їсти. Ми працюємо.

— А що робите?

— Пильнуємо.

«Пильнуємо»? Ніна, яка сподівалася на досить очевидну відповідь: «Допомагаємо по господарству», трохи здивувалася.

— А що?

— Та все, — губи жінки піднялися, відкриваючи зуби. Сільвія зреагувала так, як реагувала на Яцека, а також на всіх, хто необережно користувався посудом чи намагався винести його з кухні без дозволу. Нещодавно Ніна була свідком того, як в Елізи впало на підлогу блюдце. Воно не розбилося, навіть не надщербилося, але Сільвія відразу скочила зі стільця з таким виразом обличчя, наче мала намір придушити дівчинку.

Дивна жінка.

— А, гм-м, ти давно мешкаєш у монастирі? Допомагала пані Целіні наводити тут лад?

— Робила все, що треба. Я і Ремігіуш.

— Виходить, ви повинні непогано знати монастир. Може, ти була… — Тамара кинула на Ніну застережливий погляд, але дівчинка не зуміла зупинитися, — …у винному погребі?

— Там сидить янгол. Зачинений.

Ніна зі здивуванням покачала головою. Чого-чого, але такого вона не очікувала. Подумати тільки, розгадка таємниці підвалу була настільки близькою, але нікому й на думку не спало поговорити із Сільвією.

— А ти його бачила?

— Ні, відчувала.

— Відчувала?

— Він смердить страхом. Тут усі смердять страхом.

Ніна поглянула на Тамару, яка красномовним жестом покрутила пальцем біля скроні. «Божевілля шириться», — склалися її губи в нечутні слова.

— А чому він там сидить? Хто його зачинив? Хто він узагалі такий? — Ніна закидала Сільвію питаннями, але виявилося, що жінка нічого більше не знає.

Коли в трьох великих казанах вже готувався суп, а поряд булькотів компот, Тамара пішла до спальні, а потім повернулася із книжкою. Усілася на стільці біля столу й занурилася у читання, демонструючи найвищу байдужість до всіх капусняків світу. Ніна хотіла зробити так само, але відчуття обов’язку не дозволяло їй забути про пічку.

Вона мусила визнати, що, незважаючи на нелюбов до готування, собою трохи пишається. Раніше тільки допомагала мамі, а тепер — прошу: їй вдалося покерувати Тамарою і Сільвією та приготувати цілий обід. Суп, наскільки вона могла судити, смакував добре, й було його саме стільки, скільки треба. Мабуть. Але за це вона, якщо буде потрібно, хвилюватиметься пізніше.

Припинивши переживати через їжу, вона глянула на назву книжки, яку читала подруга. «Таємничий супротивник» — напевне, знову якийсь детектив. Тамара привезла їх штук п’ять, а може, й більше, всі дуже зачитані, з плямами від їжі, із загнутими сторінками. Ніна вже прочитала «Етюд у багряних тонах», «Стамбульський експрес», «Готель на узбережжі» й потроху починала розуміти, в чому сенс роботи детектива.

Цікаво, а чи сама вона так зуміла б?

Проблема в тому, що Шерлоку Голмсу чи Еркюлю Пуаро було легше. По-перше, вони не були тринадцятирічними підлітками, яких ніхто не сприймав серйозно. По-друге, вони робили висновки на підставі конкретних доказів: плям воску, слідів багнюки чи решток попелу. Ніна не мала нічого подібного: в монастирі відбувалися дивні речі, але все це було дуже непевно. Може, Сташек і справді повернувся додому, а Тимек загубився десь у лісі? Ніна не довіряла вже навіть власній пам’яті: чи сліди в Диявольському Колі й справді вели тільки в один бік? А нічні слова Малгосі? Можливо, дівчинка просто щось бурмотіла, й те безглузде белькотіння випадково склалося у зловісні слова. Навіть камінь, що позначав межу Диявольського Кола, не був жодним доказом, бо хтось міг його пересунути або просто копнути, не зауваживши.

Окрім того, були ще постійні відключення світла — спочатку тільки в монастирі, а тепер і в містечку; був той факт, що Ніна та Яцек не могли знайти дорогу до будинку Левицьких; були дивні картини Маури чи дивна поведінка Сільвії і Ремігіуша. Окремо кожна з цих загадок легко пояснювалася, але через усе це складалося моторошне враження, що в монастирі відбувається щось погане.

Ніна роздратовано похитала головою. У будь-якому випадку, коли вона вже в чомусь була впевненою (наприклад, що Сташек не повернувся додому, або що пані Целіна не пішла до міліції), відбувалося щось, що цю впевненість нищило, а Ніна знову виявлялася дівчинкою із занадто багатою уявою — тією, яка з нудьги вигадує якісь дивні речі.

Може, вона насправді все це вигадала?

«Ні, — подумала Ніна, — це не моя уява». Але їй бракувало конкретного доказу. Досі все те, що могло б вважатися доказом, або зникало із часом (як сліди у Диявольському Колі), або ж існувало лише в непевних спогадах Ніни (як слова Малгосі). Лише замкнений у підвалі схиблений янгол не мав наміру зникати й був максимально конкретним і реальним. Як на Ніну, навіть занадто реальним.

І знову поверталися запитання, на які вона дуже хотіла б мати відповідь. Ким був скалічений янгол? Чому його зачинили в підвалі та хто зачинив? Пані Целіна? Азкіель? Може, крилаті через щось посварилися, але якщо й так, то через що? Що могло бути настільки важливим, що одна зі сторін конфлікту опинилася ув’язненою у підвалі?

Вона потерла синці на зап’ястках. Подумалося, чи не варто повернутися у підвал — янгол, схиблений чи ні, міг багато знати про те, що відбувається у монастирі. Але вона побоялася. Тільки через думку, що їй доведеться знову дивитися у страшне обличчя, відчувала млість, а крилатий здавався небезпечним навіть за ґратами.

Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на черевиках.

Що це значить? І чи янгол насправді небезпечний? Бо ж Сільвія твердить, що «він смердить страхом». Що тут усі смердять страхом.

Ніна зітхнула. Цього разу досить голосно, щоби Тамара підвела погляд з-над читаної книжки.

— Щось не так?

— Треба винести компот у сад, щоб вихолов, — дівчина розумно вирішила, що якщо вона зосередиться на приземлених справах, то, може, не боятиметься так сильно. Цей метод діяв, хоча щогодини все менше.

— Ага, зараз тобі допоможу.

Годиною пізніше до монастиря почали повертатися перші групки шукачів, і вже з їхніх облич Ніна зрозуміла, що вони не натрапили на сліди Тимека. Їй аж серце краялося. Одна справа думати, що хлопця не знайдуть (бо саме так вона вважала), і зовсім інша — на власні очі побачити похмурі й невеселі обличчя. Коли в монастир увійшла остання пара — Маріуш і Артур, які мовчки покачали головами, — Ніна мало не розплакалася.

Обід розпочався у похмурій атмосфері — всі зрозуміли, що сталося щось невідворотне й трагічне. Вже, певно, ніхто не вірив, що Тимека вдасться колись знайти. Утім, поступово під впливом тепла й хорошої їжі настрій у молоді поліпшився. Хлопці розповідали про небезпеки, на які вони наражалися під час пошуків, дівчата скромніше — давали зрозуміти, що й вони виказували відвагу, переходячи пінисті потоки чи заглядаючи до темних вологих печер. Ніна слухала все це, похнюпившись. Настрій їй не поліпшив навіть той факт, що суп був смачним і що вистачило його на всіх. Їй уперше здалося, що по-справжньому долею Тимека переймалася тут лише Малгося, а інші якщо про щось і шкодували, то лише про те, що не вони виявилися Обраними. Якщо чесно, Ніна мусила визнати, що й вона не була якось особливо прив’язана до хлопця (вони й розмовляли всього разів зо два чи зо три), але вона принаймні боялася того, що могло означати зникнення Тимека. Тому ці вихваляння за столом будили в ній безсилу злість. «Вони всі дурнуваті, — думала вона, мовчки мішаючи ложкою капусняк, — підбадьорюють себе тим, що хтось упав у воду, бачив вепра або ж роздер собі штани на впалому дереві, але не помічають, що в монастирі відбувається щось погане. Чому вони настільки сліпі?» Ніна роздратовано труснула головою. Навіть Яцек і Тамара залишили її, бо збуджений хлопець навипередки похвалявся з Артуром («Павуки? Та я мало не наступив на змію!»), а Тамара була надто безтурботною, аби чимось перейматися.

По обіді пані Целіна знову порушила свою звичку не привертати уваги й вирушила машиною разом із Ремігіушем. Повернулася тільки до підвечірку. Привезла велику коробку тістечок. Побачивши ці тістечка, Ніна відчула, як повертається злість: невже пані Целіна могла подумати, що солодощі мають допомогти їм забути про Тимека. Про те, що хлопець або лежить десь поранений і з кожною годиною має усе менші шанси вижити, або вже мертвий, або ж сталося з ним щось настільки страшне, що навіть і уявити неможливо.

— Тістечко, люба? — пані Целіна заохочувальним жестом підсунула до Ніни коробку.

— Нема бажання, — дівчинка стиснула губи й глянула із викликом. «Мене цим не купиш», — подумала вона. Але відповідно до того, як солодощів меншало, вона все сильніше жалкувала про своє рішення. Тістечка виглядали по-справжньому смачними: особливо ті, з крихким сподом та з кремом і ягодами зверху. Саме такі, які вона найбільше любила.

Нарешті Ніна, почуваючись мерзенною зрадницею, з’їла останнє тістечко. Воно було дуже солодким і застрягало в горлі, наче вона намагалася проковтнути повну ложку цукру. Спершу дівчина навіть відчула легку нудоту, а потім їй захотілося плакати. Пані Целіна дивилася на неї зі співчуттям, і це було найгірше.

Після підвечірку вони перейшли до кімнати з каміном, де чекала наступна несподіванка, а саме — радіо, велике й за формою подібне до пузатої шафки. Цікаво, чи пані Целіна їздила за ним аж у Гданськ? Бо ж у Маркотах, певно, нічого подібного не зуміла б знайти. Молодь відразу збилася у зграйку навколо дерев’яного ящика, а Ніна, й далі зі стиснутими губами, всілася у кріслі біля вставленої шиби. Погода від ранку не змінилася, було вітряно й похмуро, наче от-от мало задощити. Ніна, яка ще мить тому роздумувала, чи не вирушити їй у Маркоти, тепер вирішила, що краще залишитися у монастирі. Пані Целіна попереджала про дощ, і хоча дівчинка була майже впевненою, що небезпека криється у саду, а не дорогою до містечка, але ж… що ж, це була тільки МАЙЖЕ впевненість. Ніна воліла під час мжички мати дах над головою.

Пані Целіна намагалася упіймати якусь станцію, але з апарата долинали лише дивакуваті високі звуки, ніби хтось катував хом’яка.

— Не розумію, — бурчала жінка. — Радіо абсолютно нове, повинно працювати.

Кілька хлопців запропонували допомогу, але дерев’яний ящик, схоже, вперся на своєму. Крутіння верньєрами, стукання по корпусу і навіть колупання у механізмі не діяли на нього, і він видавав тільки отаке жахливе вискотіння.

Пані Целіна врешті відступила й обвела заклопотаним поглядом обличчя розчарованої молоді.

— Вибачте, — сказала. — Може, завтра зможу його поміняти.

Світло над її головою згасло, а Ніна несподівано подумала: «Світ змінюється». Може, те, що електричні апарати псуються, було першою ознакою цієї зміни.

Через брак радіо пані Целіна принесла й роздала настільні ігри та колоди карт. На диво, ні-хто не протестував і не намагався вислизнути з кімнати з каміном. Ніна, Тамара та Яцек зайняли місце недалеко від вікна. Спершу грали в «бирки»[18], потім — у покер, на сірники. У «бирки» неодмінно вигравав хлопець, який зі спритністю фокусника витягав брусок із самого низу стосу, а покер був стихією Тамари, яка блефувала, не кліпнувши оком. У їхньому товаристві Ніна почувалася останньою невдахою. Чи вона й насправді не може нічого іншого, як тільки вигадувати неіснуючі речі?

Тамара забрала чергову порцію сірників, глянула на годинник, а потім — на Ніну.

— Скоро ми повинні збиратися. З підвечірком нам пощастило, але вечерю доведеться робити.

— Я також муситиму йти, — зітхнув Яцек. — Пані Целіна попросила мене й Адама позбирати речі Тимека і занести до її кімнати.

— Тебе й Адама? — Тамара звела брови. Адам сидів неподалік: як завжди, сам і, як завжди, із великим томом поезії на колінах. Дівчина, схоже, не переймалася тим, що він може її почути. — І відколи ти з ним так товаришуєш?

— Він непоганий, — зніяковів Яцек. Схоже, він не поспішав виконувати доручення опікунки, й Ніну це не дивувало. Вона уявила процес пакування валізки Тимека і як її виносять зі спальні. Був у цьому якийсь знак того, що хлопець уже не належить до їхнього ґрона й ніколи сюди не повернеться. Залишиться після нього тільки порожнє, рівно застелене ліжко. Цікаво, чи, дивлячись на нього ввечері, хлопці подумають про зниклого приятеля?

В очах Ніни знову з’явилися сльози.

Але ж це треба зробити? Бо так позбуваються речей того, хто вмер.

Згорблена, вона дивилася на розкидані поблизу карт бруски. Тризуб, гарпун, багор. Люди, що прочісують баграми дно озера в пошуках тіла.

Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на черевиках.

Вона випросталася, її очі блиснули.

— Ми мусимо піти у сад, — сказала дівчинка.

— Зараз? — здивувалася Тамара. — А вечеря?

— До дупи вечерю!

— Це починає мені подобатися, — старша з дівчат вишкірилася. — Яцеку, ходімо з нами? Не знаю, що там Ніна крутить, але якщо судити з її обличчя, це може бути щось цікаве.

— А якщо піде дощ? Ми ж тоді маємо не виходити.

— На дощ збирається зранку, і якщо не пішов досі, то вже не піде, — заявила Ніна. На мить їй вдалося переконати навіть себе.

Вони вислизнули з кімнати (на щастя, пані Целіна, зайнята читанням товстезного любовного роману, не звернула на них увагу), а потім вийшли в сад. Ніна глянула на важкі від дощу хмари, краї яких палали пурпуром сонця, що саме заходило. Озеро, що хвилювалося під вітром, було майже чорним, і тільки від білої піни на хвилях відбивалися червоні спалахи, наче хтось налив у воду трохи крові. Було холодно, майже по-осінньому. Холодні подмухи вітру збивали з дерев листя, а повітря пахло майбутнім дощем.

— Ми йдемо до Диявольського Кола? — намагалася здогадатися Тамара.

— В інший бік, — Ніна застібнула кофту. — До зруйнованого крила. Я знаю, що означає білий пил на черевиках.

Старша дівчина звела брови, але, на щастя, цього разу не згадувала про божевілля, яке передається. Тільки стрепенулася і крикнула на вітер, а шум хвиль і шелест листя заглушили її голос.

Ніна привела друзів на те місце, де кількома днями раніше вона сиділа на рештках кам’яної вежі й думала. Тамара роззирнулася, тоді як Яцек, хизуючись, стрибав по руїнах і втікав від хвиль.

— Що ти думаєш знайти? — запитала старша дівчина. — Люди з баграми вже перешукали тут озеро.

— Так, але вони шукали ті… тіло, — Ніна запнулася. Жахливо було говорити так про Тимека. Раптом те, що вона майже не знала хлопця, перестало мати значення, та їй знову довелося змагатися зі сльозами, що затьмарили очі. Це було таким… потворно несправедливим.

Вона зітхнула й зуміла себе опанувати.

— Ми шукатимемо дещо менше й твердіше, — додала дівчинка. — Навіть якщо люди з містечка тицяли в нього баграми, то вони могли подумати, що натрапили на звичайний камінь.

— І що ж це таке?

— Багаж Сташека, — пояснила вона терпляче. — Якщо справді хтось або щось забрало хлопця, а пані Целіна хотіла від нас це приховати, треба було щось зробити із його багажем. Ми б не повірили, що він повернувся додому, якби у спальні залишилася валізка. Адам був тут того ранку, коли зник Сташек. Я зауважила, що його черевики й штанини припорошені білим пилом, але не знала тоді, що це означає. Тепер думаю, що пані Целіна наказала Адаму заховати десь валізку Сташека, а він узяв і втопив її в озері з цього боку, бо розумів, що тут ніхто не купатиметься.

— Це має сенс, — Яцек, до якого таки дісталася одна із хвиль, відмовився від розваги й підійшов до дівчат. Мокрі черевики залишали сліди, що чітко відтискалися на білому пилу. — Тільки як ми ту валізку знайдемо? Нам, певно, доведеться пірнати. — Він глянув на озеро, а потім знову на Тамару й Ніну, після чого енергійно кивнув. — Якщо хочете, я можу це зробити. Плаваю вже досить добре.

— Будемо мінятися, — розсудливо промовила Тамара. — У холодній воді ніхто з нас довго не витримає.

Вони пішли до монастиря по купальні костюми. Ніна нишком сподівалася, що, поки дійде черга до неї, Тамара або Яцек знайдуть валізку. Заходити в холодне озеро — останнє, що їй зараз хотілося. Ну, може, не останнє: ще більше вона боялася зустрічі з янголом у підвалі. Тож скажімо так: майже останнє.

Дівчата підперли стільцем двері порожньої у цю мить спальні й почали перевдягатися. Ніна на купальний костюм одягла сукню, а Тамара — штани й блузку; обидві взяли також теплі светри. Білизну Ніна запхнула в торбу з речами для прання, після чого схилилася, щоби вийняти з валізи рушник. Коли вона випростувалася, її погляд упав на детектив, позичений у Тамари. Він лежав на ліжку. Між його сторінками виглядав папірець.

Ніна, яка була майже впевнена, що нічого подібного вона в книжку не вкладала, підняла її і відкрила.

Усередині був лист.

Анонімний лист, написаний згідно з усіма правилами, кострубатими літерами, наче автор, бажаючи ще більше приховати почерк, писав лівою рукою.

— Що там у тебе? — Тамара із цікавістю зазирала Ніні через плече. — От холера. Хто ж це міг написати?

— Уявлення не маю, — Ніна знизала плечима.

— Це застереження чи погроза?

— Не знаю.

— Сподіваюся, що перше. Це б свідчило, що є хтось, хто за тебе переймається.

Ніна пригадала, як вона стояла на межі Диявольського Кола. У неї тоді було враження, що хтось за нею слідкує, але коли вона озирнулася, не було нікого.

— Якщо так, то чому просто мені про це не сказати?

— Може, він несміливий? — засміялася Тамара. — Такий тихий залицяльник.

Непереконана дівчинка вклала листок назад у книжку, яку про всяк випадок сховала у валізку, вирішивши, що й лист не може стати доказом того, що в монастирі відбувається щось погане. Певно, якби вона показала його пані Целіні, опікунка сказала б, що хтось так гидко жартує з Ніни.

Вони повернулися на берег озера, де вже на них чекав Яцек. Коли Ніна розповіла йому про аноніма, очі хлопця миттєво заблищали.

— Можемо порівняти почерки й довідатися, хто його написав. Навіть якщо хтось послуговується друкованими літерами, це ж можна розпізнати, вірно?

— Тут небагато нагод для писання, — звернула його увагу Ніна. — Тобі довелося б підходити до кожного й просити написати на аркуші кілька слів, а це здалося б підозрілим.

— Ми щось вигадаємо, — Яцек незмінно випромінював оптимізм та енергію. — Наприклад, пограємо в незакінчені речення. Знаєте, одна особа пише на аркуші перший рядок, тоді — друга й так далі. Якщо вмовимо пані Целіну, то вона змусить й інших.

— Валізка, — нагадала Тамара.

— А, точно, — Яцек роздягнувся до плавок. На його руках виступили сироти, але він сміливо пішов у воду, й за мить озеро закрило його. Дівчата присіли на березі, неспокійно вдивляючись у те місце, де він зник. Хвилі вищали, вітер кидав їм в обличчя краплі води. Ніна ще встигла подумати, що, можливо, вони мали обв’язати Яцека мотузкою, щоби в разі чого зуміти його витягти. Але саме тоді хлопець випірнув, пирхаючи, наче тюлень.

— Унизу небагато що видно, мушу мацати руками, — заявив він. — Але, певно, нічого, окрім муляки, немає.

— Може, пошукаємо завтра, коли буде світліше? — Ніна перевела погляд на півколо червоного сонця, що визирало з-за хмар і поволі наближалося до горизонту.

— Немає сенсу переривати. До того ж я вже мокрий, — Яцек знову зник під водою. Дівчата чекали на нього, час від часу пересуваючись уздовж берега. Ніну знову огорнули сумніви. Може, вона помилялася і ніякої валізки тут немає. Цікаво, чи Яцек і Тамара сильно розлютяться, якщо виявиться, що вона наказала їм мерзнути дарма?

Десять хвилин по тому Тамара змінила посинілого Яцека. Хлопець витирався, клацаючи зубами, а Ніна дивилася у темне дзеркало збуреного озера. За хвилину настане і її черга. Мусила визнати, що їй було страшнувато — не тільки через холод, але й через те, що могло виявитися під водою.

Чи далеко було до сутінок?

Тамара випірнула, протерла очі й висякалася.

— Є валізка, — сказала вона. — Мабуть.

— Зумієш її витягти? — пожвавилася Ніна, а Яцек підскочив до берега на одній нозі, бо на другу саме натягав штанину.

— Не дуже. Хтось прив’язав до неї камінь, а я не зумію те паскудство розплутати. Там і справді мало що видно.

— Може, досить буде перерізати мотузку? — запропонував Яцек. — У кого є ніж?

Ножа не було ні в кого.

— Ножі є на кухні, — із сумнівом промовила Ніна. — Але якщо я туди зайду, то змушена буду залишитися готувати вечерю.

— А мене Сільвія викине, — додав Яцек. — Щоразу, як мене бачить, має такий вигляд, наче готова вкусити.

Виходило, що ножі поки що недоступні.

— Є ідея, — Яцек одягав гольф, тому його голос, стлумлений товстим матеріалом, почав звучати глухо. — Тамара прив’яже до валізки нашу мотузку, а потім ми все це витягнемо на берег. Знаєте, і валізку, і камінь, і що там ще є. Утрьох упораємося.

Ніна побігла за мотузкою. Шукати не довелося, бо у саду між деревами було розтягнено тонку мотузочку, на якій у погожі дні розвішували прання. Якийсь час вона, лаючись на свої короткі нігті, розплутувала затягнені навколо гілки вузли. Коли вона повернулася, занурена по пояс у воду Тамара енергійно підстрибувала.

— Гей, не хлюпай, — Ніна відступила на півкроку.

— Холодно, холера, — буркнула старша дівчина. — Хочеш помінятися?

— Ні, дякую, — Ніна про всяк випадок відступила ще трохи. — Ти насправді добре справляєшся.

Стискаючи в одній руці мотузку, Тамара зникла під водою. «Не було сенсу міняти її, якщо досить просто прив’язати той шнурок», — так Ніна виправдовувалася перед собою.

— Є, — Тамара вийшла на берег. Ніна відразу подала їй рушника, і дівчина, яка тремтіла від холоду, швидко в нього загорнулася. З рушника вистромлювався тільки кінчик носа й очі, в яких було видно… страх.

Що її так перелякало?

Ніна не мала часу над цим замислюватися, бо Тамара зав’язала рушник під шиєю, а тоді вказала на кінчик мотузки, що лежав на траві.

— Добре, тягнемо.

— На раз-два-три, — сказав Яцек. — Раз, два, три!

Вони шарпнули всі разом. Що б не знаходилося у воді, воно було важкезним, наче вони намагалися витягти на поверхню здохлого кита. На чолі в Яцека пульсувала вена, Тамара почервоніла, наче буряк. Ніна відчувала, як тонка мотузка врізається їй у долоню, і стиснула зуби.

— Ще раз! Уже майже!

Вода закипіла, наче щось велике підпливло до поверхні. Вони ось-ось мали побачити це, коли хвиля розміром з вівчарку хлюпнула в обличчя Ніни. Дівчина мимоволі відпустила мотузку, аби протерти очі, а Яцек і Тамара самі не зуміли втримати тягар ЧОГОСЬ. Це ЩОСЬ знову опустилося на дно.

— Хай йому грець, — спокійним філософським тоном сказала Тамара.

— Вибачте, — пробурмотіла Ніна. — Може, залишимо це до завтра?

Вона керувалася не лише співчуттям до змерзлої, усе ще вдягненої у мокрий купальник Тамари. Насправді вона боялася того, що знайдуть в озері. Нещодавно вона марила про конкретний доказ, а тепер, коли мала його в руках, її охопив страх. Ніна воліла б ще трохи пожити, нічого не знаючи.

Але Тамара та Яцек її не слухали.

— Зараз ми це витягнемо, тільки дайте мені перевдягнутися, — сказала старша дівчина, а тоді, хмурячись, додала: — Як вважаєте, якщо я зніму купальник і вдягну штани на голий задок, буде нормально?

Яцек і Ніна почекали, поки Тамара перевдягалася за кущем троянди. Вона не відходила далеко — не мусила, вечірні сутінки вже підступили так, що на відстані кільканадцяти кроків нічого не було видно. Ніна занепокоєно поглядала на підступаючу темряву. Вони мали б уже бути в монастирі. Чорт із нею, із вечерею, за що, напевне, вони отримають прочухана, але ж пані Целіна попереджала їх, аби поверталися до сутінок.

Ще одна хвиля лизнула Ніні ноги. Вода була чорною, наче диявольська смола, тільки посередині бігла срібляста смуга. На диво, з неба вже зникли хмари, хоча вітер був ще сильним і все шарпав довге волосся Ніни. Вона відійшла від берега, її серце калатало. Що ж таке перелякало Тамару в озері?

Дівчина повернулася у явно кращому гуморі.

— Добре, тягнемо знову. Тільки поспішімо, бо я зголодніла. Як вважаєте, чи хтось за нас зробив вечерю, чи все ще чекають, коли ми прийдемо?

Ніна та Яцек не відповіли, зосереджуючись на зусиллі. Ніна вперлася у землю ногами, мотузка знову врізалася у ніжну шкіру долоні. «Цього разу не пущу, — думала вона вперто. — Не пущу тебе, заразо! Навіть не думай про це».

На поверхні знову з’явився клубок, в якому тільки за мить вона розпізнала валізку, з’єднану з чималим каменем. Одне до іншого було прив’язане кількаметровою мотузкою, а все разом мало вигляд якоїсь обгорнутої павутинням міни.

— І як ми це розв’яжемо? — похитав головою Яцек.

Утім, розв’язали, користуючись то зубами, то нігтями. Але раніше, ніж вони зуміли відділити камінь від валізки, вже майже стемніло.

Хлопець кинув камінь назад у воду, а валізку підняв.

— Тут уже нічого не видно. Ходімо до монастиря.

Не чекаючи на відповідь, Яцек погнав уперед. Ніна почекала, поки він трохи віддалиться, а тоді ухопила Тамару за лікоть.

— Ти ж щось бачила у воді, вірно? Щось, що тебе налякало?

— Нічого я не бачила, — буркнула старша дівчина.

— Що там було? — наполягала Ніна. — Маура говорила…

— У Маури не всі вдома були! — відрізала Тамара.

В одному з покинутих приміщень вони відчинили валізку. Яцек нахилився над нею зі свічкою — вбрання всередині смерділо намулом і починало гнити, але ще можна було розпізнати сліди колишніх яскравих барв.

Тільки Сташек носив такі кольорові шмотки.

— Що тепер? — запитала Ніна. У світлі свічки вона побачила Тамару та Яцека, блідих, із виразом невпевненості на обличчях. Дівчинка подумала, що, мабуть, не тільки вона воліла б, аби вони ніколи не знайшли цього багажу.

— Ну, тепер пані Целіні доведеться пояснити нам кілька речей, — сказала повільно Тамара, все ще вдивляючись у вміст валізки.

— Підеш до неї? — запитала Ніна з надією, але, на її розчарування, старша дівчина покачала головою.

— Це була твоя ідея, тож ти й іди, — вона закрила валізку й подала Ніні, яка машинально підхопила слизьку й мокру ручку, що на дотик нагадувала слимака. Мерзота! До того ж, як тільки вона це зробила, то відчула, що, по-перше, вода з валізки стікає на її нові панчохи, а по-друге, тепер уже немає іншого виходу, окрім як йти до пані Целіни.

— Але пані Целіна напевне вже з усіма в їдальні, — спробувала вона ще раз, але не надто впевнено.

— Тим краще, — кивнула Тамара. — Якщо запитаєш її при всіх, що значить ця валізка, вона не зможе відкараскатися. У тебе вийде, мала, — вона поплескала Ніну по спині. — Ми будемо поруч, але ця вистава належить тобі.

І ось через п’ять хвилин Ніна увійшла до їдальні, тримаючи в руках багаж, з якого все ще стікала вода. Усі очі миттєво зосередилися на ній. Дівчинка мовчки зупинилася. На столах уже чекала вечеря: розігріті рештки супу з обіду й глибокі тарілки із канапками з військових консервів. Ніна, яка дуже не хотіла думати про те, на що чекати наступної миті, зосередилася на дрібницях — наприклад, на тому, що їжею вони завдячували завбачливій Елізі й що пані Целіна має дуже незадоволений вигляд.

Тамара, яка стояла поруч, штовхнула подругу ліктем.

«Раз козі смерть», — подумала Ніна. І раніше, ніж страх зумів відібрати в неї можливість рухатися, кинула смердючу валізку на стіл.