Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, в якому Ніна стає детективом і оглядає Гданськ, а наприкінці стається дещо, чого ніхто не передбачив

— Хлопець, якого ти зустріла в потягу, був Обраним? Чому тобі це спало на думку? — пані Целіна спохмурніла, а в її очах з’явився неспокій.

Ніна зціпила зуби. Вона стояла в кімнаті опікунки, наче учениця, яку викликали в кабінет директорки. Спиною відчувала присутність Тамари та Яцека, але це не дуже допомагало.

Пані Целіна дивилася вичікувально. Уже не називала «любою», а це було ознакою того, що її симпатія до Ніни щохвилини зменшується.

— Я… бачила мапу, яку намалював Славек. Це його почерк, я упізнала, бо в потягу він розв’язував кросворд і вписував слова. А сержант Павляк сказав, що Славек помер у шпиталі… — Ніна не хотіла визнавати, що вона підслуховувала.

— Це ще не робить його Обраним, люба, — цього разу «люба» повернулася, але тепер у ньому було більше нервової напруги, аніж ніжності. Пані Целіна боялася. — Інакше навіщо йому мапа? Ремігіуш виїздив на станцію за кожною дитиною.

— Ви б зрозуміли, якби знали його так, як я. Він просто був таким. Винахідливим, готовим до будь-яких випадковостей. Напевне, знайшов карту в туристичному довіднику й перемалював про всяк випадок, якби довелося йти пішки. Крім того, він… ну, відповідав вимогам. Як ви й казали. Опікувався мною, коли я цього потребувала, був милим, відважним, сильним і взагалі… як справжній герой. І він був… — Ніна хотіла сказати «вродливим», але її втримали рештки інстинкту самозбереження. Вони би з неї посміялися, якби вона назвала якогось хлопця «вродливим». — Мені треба було здогадатися раніше, — заявила Ніна, труснувши головою. — Славек мав усі риси Обраного, їхав у Маркоти й до того ж нічого мені про це не говорив. Не хотів цього видати, точнісінько як і я сама. Вже тоді мала його запідозрити, але я страшенна дурепа. А потім одного разу мені таки спало на думку, що він може бути Обраним, але я вирішила, що це абсолютно неможливо, бо ж у монастирі має бути тринадцятеро осіб — і стільки тут і було.

— Ніно, всі діти, які мали приїхати у монастир, приїхали. Ти вважаєш, що я не вмію рахувати до тринадцяти?

— Ви мали тільки наші прізвища й години приїзду, правильно? Нічого більше? — Тамара за спиною Ніни штовхнула її, але пані Целіна, на щастя, не звернула на це уваги: звідки ж дівчині знати про такі речі.

— Так, справді, коли янголи попросили мене допомогти, я отримала від них такий список… — жінка завагалася.

— Саме так. Якби хтось зайняв місце Славека, ви навіть цього б не зрозуміли.

— Ніно, стривай, але ж це якось безглуздо, — втрутилася Тамара. — Якщо хтось зайняв місце Славека, то повинен використовувати його ім’я і прізвище, правильно? А ми тут жодного Славека не маємо.

— Я думала про це. Може, наприклад, Славек використовував друге ім’я, бо перше не любив? Дехто так робить. А той, хто ним прикинувся, про це не знав і відрекомендувався першим іменем. Я не знаю прізвища Славека, а у вас, напевне, немає у списку других імен.

Целіна Сошинська зітхнула.

— Ти на все маєш відповідь, так? Але подумай хоча б трохи: навіщо комусь прикидатися Славеком? І звідки цей хтось знав би: по-перше, яким потягом хлопець мав приїхати, а по-друге, й найважливіше — що Славек не дістанеться до Маркотів? Адже це був нещасний випадок, ти сама говорила. Нещасний, трагічний випадок, якого ніхто не міг передбачити.

— Може, замість Славека приїхав диявол, — відізвався Яцек, який досі мовчав. — Той самий, який тепер чаїться серед засохлих дерев, і який викрав Сташека й Тимека. Адже диявол знає усе?

У кімнаті запанувала тиша й наче повіяло холодом. Навіть Тамара перелякалася від цієї ідеї. Ніна щільніше обхопила себе руками. Через нерви у неї знову розболівся живіт і стало трохи недобре. Дівчинка довго думала, чи сказати пані Целіні, що вона знайшла, але іншого виходу не мала. Не довіряла опікунці: але тільки вона й Азкіель могли зупинити те, що коїлося у монастирі.

— Тепер, коли Обраний уже мертвий, немає кому нас боронити. Азкіель… Азкіель мусить сам зайнятися Бестією з Кола й перемогти її. Він же зуміє це? — дівчинка благально глянула на опікунку. Чим би не був цей… цей експеримент, завдяки якому молодь опинилася у монастирі, він явно невдалий. Тож не має сенсу його продовжувати. Пані Целіна і крилатий мусили це розуміти. Просто мусили. Бо вони ж не допустять, щоб тут по черзі зникли всі, до того ж — абсолютно марно.

Жінка зітхнула, збираючись із силами, і прикрила очі, а коли відкрила їх знову, на її обличчі стала помітна впевненість, якої там раніше не було.

— Послухайте мене. По-перше, якби хтось із вас насправді був перевтіленим дияволом, янгол зумів би його розпізнати. Сатана, зрозуміло, кружляє поруч, але напевне не є одним із нас. По-друге, Ніно, я розумію, що Славек був милим і допоміг тобі, коли ти цього потребувала. Ти зустріла когось, покохала, а потім бачила, як він помирає. Ти пережила чималий стрес, і тому не знаходиш собі місця. Але прошу, не сій через це паніку поміж іншими. Це ж абсолютно природно, що симпатичний, пристойний хлопець видався тобі кимось незвичайним. Він же був симпатичним?

— Та-ак… — Ніна з роздратуванням відчула, що червоніє.

— А бути Обраним — це щось більше, ніж вродливість і бажання допомагати дівчині. Особливо такій симпатичній, як ти, — пані Целіна посміхнулася і торкнулася щоки Ніни, а та зціпила зуби, але не відсунулася. — Повір, я трохи старша за тебе і розуміюся на цьому. Але якщо ти хочеш поїхати, можу відвезти тебе на станцію. Ми ще встигнемо на вечірній потяг.

У Ніни в голові царював сумбур, бо вона дуже хотіла вірити пані Целіні (адже це цілком можливо, що Славек був звичайним хлопцем, а вона лише втюрилася в нього, наче дурна). Але, з іншого боку, в ній усе кричало: «Прокиньтеся, пані Целіно! Чи ви не бачите, що Азкіель із нами робить?»

— Я хотіла б залишитися, — видушила вона, а Тамара знову штовхнула її ліктем у бік.

— Так тримати, мала. Побачиш — диявол не такий страшний, як його малюють.

— Тільки пам’ятай, Ніно, — в голосі пані Целіни зазвучала твердіша нотка, — якщо залишишся, то я не бажаю більше жодних скандалів. І не лякай інших дітей.

— Н… не буде скандалів.

— Чудово, я рада, що ти це розумієш, люба, — жінка посміхнулася, а Ніну, коли вона це побачила, затопила така сильна хвиля злості, що їй перехопило подих. Якби опікунка її торкнулася зараз, то дівчинка точно заверещала б.

Вона зітхнула і спробувала заспокоїтися.

— Але ви принаймні пошукаєте фальшивого Славека? Може, достатньо буде…

— Я зроблю те, що вважатиму за потрібне, Ніно.

Вони якусь мить мірялися поглядами. «Вона знає, — подумала дівчинка. — Знає, що один із нас не той, за кого себе видає. Але не має наміру щось із цим робити».

Ніна повернулася до дверей. Коли вони виходили, пані Целіна ще сказала їй:

— Ніно, зачекай хвилинку.

— Так?

— Мені здається, ти повинна подумати про те, аби поїхати. Я бачу, як сильно ти страждаєш. Тож чому б тобі не повернутися додому?

— Я волію залишитися, — вперто повторила Ніна. Факт, що опікунка хоче її позбутися, призвів до того, що вона ствердилася у своєму намірі.

— Як хочеш, — пані Целіна зітхнула. — Звісно, це твій вибір.

У коридорі Ніна наздогнала Тамару та Яцека, а потім важко всілася на сходи. Друзі стали поряд.

— Я справді думаю, що ти надто хвилюєшся… — пробурмотіла Тамара.

— Ми можемо разом пошукати фальшивого Славека, якщо хочеш, — Яцек загорівся новою ідеєю.

— Ага, — підтримала його Тамара. — Ти чітко встановила, де може знаходитися валізка Сташека. З тебе вийшов би чудовий детектив. Ми можемо бути твоїми Ватсонами.

— Що таке «ватсон»? — зацікавився Яцек, а старша дівчина пирхнула.

— Неважливо, я поясню тобі згодом. То як, Ніно, відмовишся від цього похмурого виразу обличчя і візьмешся за цю справу?

Ніна зрозуміла, що вони пропонують їй гру в детективів як втіху; як хворій дитині дають цукерку, щоби вона не вередувала. О рани Божі, якби все не було настільки жахливим, це могло би стати навіть кумедним.

— Ніно?

«Я все одно мушу провести тут деякий час, — думала вона. — Доки пані Стефанія і мій тато чогось не вигадають. Два, а може, три дні, а потім я зможу повернутися додому». Крім того, Ніна зізналася собі, що, незважаючи на весь жах, їй самій цікаво, хто саме прикидається Славеком. У теорію диявола вона не дуже вірила, хоча Азкіель направду не був янголом, але точно мав силу. І якби Бестія з Кола й справді прикидалася одним із хлопців, крилатий, мабуть, зумів би її розпізнати, правда?

А якщо не диявол, то хто? І передусім — навіщо?

— Ясно, я можу зайнятися цією справою, — зітхнула вона. — Тільки купіть мені ще люльку й кашкет із козирком, і тоді буде з мене вилитий Шерлок Голмс.

— Бач, у неї відновлюється почуття гумору, — вишкірилася Тамара. — Давай подумаємо, хто з хлопців може бути фальшивим?

— Кандидатів у нас небагато, — звернув увагу Яцек. — Тільки Адам, Маріуш і Артур.

— Чому не ти? — захихотіла Тамара.

— Яцек, схоже, відпадає, — Ніна всілася зручніше. Друзі мали рацію: коли вона займалася чимось, то переставала так сильно боятися.

— Чому?

— Бо ми бачили його матір, а вона ж упізнала власного сина. Звісно, в принципі я могла б повірити, що фальшивий Славек міг найняти якусь жінку, аби вона вдавала його матір, але не думаю, щоби хтось став би розробляти настільки складний план.

— Дякую, Ніно.

— Ну добре, Яцек відпадає. Тоді хто? — Тамара простягнула ноги й відкинулася назад, спираючись спиною на сходинку вище.

— Маріуш — тупий хлоп, — міркувала Ніна. — Якщо він удає, то він геніальний актор. Артур, у свою чергу, слизький і мерзотний, наче змія, і це було б доречно, але я не впевнена, чи не намагався б фальшивий Славек прикидатися кимось приємнішим. Так само з Адамом.

— У хлопця жахливий характер, це точно, — визнала Тамара.

— Адам інколи дивно поводиться і знає більше за нас усіх про те, що тут відбувається. Я так думаю. Якби мені зараз довелося обирати, то, мабуть, ставила б на нього. Він підозріліший за інших.

— У книжках злочинцем завжди є найменш підозрілий, — нагадала Тамара.

— Отже, Маріуш? — перепитав Яцек.

— Схоже, — із ваганням погодилася Ніна. Насправді переконливою їй не здавалася жодна з цих трьох кандидатур. Вона вважала, що за всіма цими фактами криється ще щось, чого вона поки не помічає.

— Краще нам ні при кому не згадувати про Славека, — застерегла Ніна. — Нехай той, хто себе за нього видає, думає, що він у безпеці, бо ми нічого не підозрюємо.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, а Ніна час від часу поглядала у вікно між поверхами. Що більше червоніло світло сонця, то частіше вона замовкала і плуталася у фразах. Нарешті дівчинка встала.

— Маю на мить вийти до саду, — заявила вона.

— Сходити з тобою? — запропонував Яцек.

— Ні, я… маю подумати, — Ніна знову не зуміла знайти нормальну відмовку.

— Знову таємниці? — Тамара звела брови. — Ти, сподіваюся, не маєш наміру завіятися?

— Ні, ясно, що ні. Скоро повернуся.

— Ну добре. Ходімо, Яцеку, зіграємо перед вечерею у карти. Закладемося, що я виграю?

— Ти завжди у мене виграєш. Це навіть стає трохи нудним.

Тамара та Яцек пішли до кімнати з каміном, а Ніна вийшла надвір. Уже знайшла місце біля шовковиці, звідки добре бачила засохлу купу дерев і водночас не була надто близько. Вона всілася на траві, підтягнула коліна до підборіддя. Диявольське Коло знову збільшилося і вже дісталося до стовбура сливи. Неподалік вона бачила Маріуша, який показував Малгосі птаха на гілці й щось пояснював. Ніну здивувало, що хлопець терплячий і лагідний, наче й на себе не схожий. Навіть посміхався, а Малгося захоплено слухала. У Маріуші, мабуть, інстинкти опікуна прокинулися тоді, коли він приніс дівчинку на руках, бо відтоді він сприймав її наче молодшу сестру — але тільки коли Артура не було поблизу. Коли з’являвся Фліп, Флап відразу перетворювався на бурмила, мовчазного здорованя.

«Повертайтеся усередину, — підганяла вона їх подумки. — Чи ви не бачите, що сонце зараз зайде? Ну ж бо, геть звідси!»

Нарешті хлопець і дівчинка рушили до монастиря, і Ніна зуміла перевести подих. Ну, може це було не таке сильне полегшення, бо вона й надалі дивилася на Диявольське Коло, а страх пробуджував неприємне відчуття у шлунку.

Що буде, коли когось і справді притягне сила Кола? Ніна кинеться із криками: «Ані руш!»? Малгосю вона, мабуть, зуміла б стримати, бо дівчинка була дрібною і малою, але як бути із хлопцями? Або з рослою Елізою, яка на вигляд була сильнішою за Ніну?

А сама Ніна — чи вона зуміє протистояти силі Кола, якщо воно почне її кликати?

Засохле гілля на тлі пурпурового диска сонця наче горіло у вогні. Покручене віття мало колір глибокої чорноти. Була це чорнота нутрощів криниці, куди не досягає жоден промінь сонця, темрява випаленої зорі, кинутої у жар космічного вогнища. Ніна мружилася, а її зранені світлом очі, в яких стояли сльози, помічали дивні речі — гілля, здавалося, тремтить, ворушиться і звивається, наче змії, аби набути форми…

Ні, вона не дивитиметься туди.

Вона розвернулася із сильним серцебиттям. Відчувала, як серце колотиться у грудях: «ГЕП, ГЕП», а Диявольське Коло відповідає, наче відлуння. Наче поміж гіллям також б’ється велике пурпурове серце, що стискається і розслабляється рівномірно. ГЕП, ГЕП. Ніна хотіла підійти туди й перевірити, що це таке, всього кілька кроків…

Ні.

Вона стиснула спітнілі долоні й спробувала зосередитися на чомусь іншому.

Наприклад, на тому, чи можливо, що саме вона є Обранцем.

Багато фактів вказувало на це, але проблема полягала в тому, що сама вона геть не почувалася Обраним. І була не героїнею, а переляканим підлітком, який сидів у саду, пильнуючи, аби ніхто не зайшов до Диявольського Кола, бо не було більше нікого, хто міг би за це взятися. Усі, окрім Ніни, були зачаровані Азкіелем. Якби в монастирі знайшлася хоча б одна розсудлива особа, дівчинка відразу би — і з великою радістю — переклала відповідальність на неї (що зовсім не підпадало під категорію героїчного вчинку). Вона була впевнена: якби на її місці сидів зараз Славек, то не тремтів би наче миша в нірці, поблизу якої чатує кіт. До того ж він мав би вже план, як із цієї проблеми викрутитися і перемогти Бестію.

Але ж це Ніна вміла відчиняти вікна й двері силою волі. І лише на Ніну не діяла янгольська магія. А крилатий називав її «найбільш самостійно мислячою» з тринадцятки…

На думці про те, що вона б могла бути Обранцем, Ніна почувалася одночасно переляканою і збудженою.

Дівчинка стиснула сильніше кулаки — так, що аж нігті увіткнулися у шкіру. Коло притягувало її і водночас відштовхувало. Це було дивне відчуття, схоже на те, яке вона мала, коли побачила якось здоровезного волохатого павука. Тоді, здригаючись від огиди, вона відчувала ще й те, як їй хочеться придивитися до цього паскудного створіння якомога пильніше.

«Лише кілька кроків. Я тільки подивлюся, чи плутанина з гілля насправді складається в якусь форму, чи це мені тільки здається…»

«Ні», — наказала сама собі суворо і, щоби чимось зайняти думки, почала тихенько наспівувати під носа. Скоро сила Кола стала слабшати. Ніна змогла її контролювати. Це трохи заспокоювало.

— Бу! — крикнув хтось у неї за спиною.

Вона підскочила, відчуваючи, як калатає у горлі серце, й озирнулася. Позаду стояв, широко усміхаючись, Артур.

— Ти ідіот! З глузду з’їхав?

— Боїмося, га? — хлопець вишкірився. — Не сиди тут, бо зараз щось вилізе з дерев і відгризе тобі ноги до самої дупи. Клац, клац, — він клацнув щелепами й голосно розсміявся.

— Кретин! — вона пхнула його в груди. Лють додала їй сил, і хлопець гепнувся у траву із настільки здивованим виразом обличчя, що Ніна захихотіла.

Він відразу підірвався, увесь червоний, і гарикнув:

— Не роби цього!

— А то що, знову натравиш на мене свого пса?

— Якщо захочу, Маріуш зробить із тобою те, чого й усі чорти світу не зроблять, пам’ятай! Закладемося, що він зуміє вирвати тобі руку й навіть не спітніти при цьому?

— Закладемося, що без свого пса ти лише мала мерзотна глиста?

Артур скривився, і на мить його личко красивого ельфа стало відштовхуючим.

— Я можу значно більше, ніж той пацан, — просичав він. — Ти ще переконаєшся. Насправді це я Обраний, а не Маріуш.

— Ніколи б не здогадалася, — заявила Ніна, але іронія, схоже, до хлопця не дійшла.

— Побачиш, — відсунувся він. — Ще переконаєшся. Усі переконаєтеся.

Він зник у густій темряві, а Ніні знадобилося кілька хвилин, аби заспокоїтися. Тепер, коли злість минула, вона відчула, що тремтять коліна. Але як згадала вираз обличчя хлопця, коли він сидів у траві, то вибухнула нервовим сміхом.

Обраний, це ж треба!

Дівчинка почекала, поки зайде сонце, й повернулася до монастиря. До вечері залишилося ще трохи часу. Вона могла піти в кімнату з каміном, де Яцек і Тамара грали в карти, або могла зробити дещо інше.

Вона знайшла свічку, коробку сірників і попрямувала до підвалу. Може, сьогодні вранці пані Целіна й Азкіель прибрали скаліченого янгола лише на якийсь час, аби продемонструвати Ніні порожнє приміщення, а потім привели туди в’язня знову?

Не завадить спробувати.

Але підвал залишався порожнім. Ніна, власне, чекала на щось подібне, але все одно відчула себе обдуреною, а тягар самотності пригнітив її ще сильніше. Якби вона тільки могла порозмовляти хвилинку з кимось незачарованим… Звісно, була пані Стефанія, але вона далеко, а Ніна потребує союзника у монастирі.

Може, скалічений янгол залишається десь тут? Сказав, що він — принада, а принаду не викидають, хіба що вона перестає бути потрібною. Чи пані Целіна й Азкіель позбулися в’язня (під «позбулися» Ніна мала на увазі «дозволили йому піти», про гірші можливості думати зовсім не хотілося)? Якщо це так, то, схоже, за останні кількадесят годин відбулося щось, через що принада стала непотрібною. А якщо ні, то янгол усе ще перебуває в монастирі, ув’язнений десь в іншому місці.

Зі свічкою в руках вона обійшла будинок, зазираючи до покинутих приміщень і келій та не маючи надто великих надій: якби янгола просто зачинили десь на першому чи другому поверсі, його крики рано чи пізно привернули б увагу, а тому сумнівно, щоби пані Целіна чи Азкіель так ризикували. Тож, може, вони тримали в’язня поза монастирем, але десь недалеко?

У печері? Яцек згадував, що тут є печери, а Ніна і сама в одну потрапила, хоча не зуміла б зараз її знайти.

Так чи інакше, але в монастирі скаліченого янгола вона не знайшла. Зате в одній із запилених келій знайшла багаж Тимека й Сташека — речі останнього тхнули гниллю так сильно, що вона не оминула б їх навіть у повній темряві.

Вона присіла поруч і поставила свічку на підлогу. Мокрі речі Сташека розпадалися від найменшого дотику: вона оглянула їх швидко і з легкою гидливістю. Нічого цікавого, окрім шкільного посвідчення, вона не знайшла. Але букви розмазалися так сильно, що не вдалося б навіть прочитати прізвище, а на мокрій світлині міг бути будь-який хлопець приблизно того самого віку. З валізкою Тимека більше пощастило, бо вона майже відразу знайшла у внутрішній кишені аркуш паперу з написаним великими цифрами номером. Телефон? Мабуть. Тимек був досить малим, тож батьки, схоже, не вірили, що він зуміє запам’ятати ці кілька цифр. Два роки тому одинадцятирічна Ніна їздила на канікули із дуже схожим папірцем.

Вона склала папірець і заховала його до кишені, після чого пішла прямо на вечерю, бо почула крізь товсті стіни монастиря звук гонгу.

Пані Целіни в їдальні не було. Адам вибачився від її імені й сказав, що опікунка трохи запізниться. Потім прочитав молитву. Ніна промовляла знайомі слова без жодної думки, вже відчуваючи запах бутербродів, стоси яких громадилися на тарілках. Більшість була із жовтим сиром, але згори лежало дві скибки із ковбасою, рештки якої залишилися з учорашнього вечора. Ніна сковтнула слину, бо була голодною, наче не їла два дні.

Вони закінчили молитву, і дівчинка потягнулася за хлібом із ковбасою. Другу скибку взяв Маріуш. Артур прошепотів щось йому на вухо, а потім глянув на Ніну й злостиво всміхнувся.

— Гей, ти, — сказав Флап своїм похмурим тоном. — Ковбаса — моя.

— Це типу чому? — здивувалася Тамара, а Ніна завмерла із бутербродом біля рота, передчуваючи наближення проблем.

— Бо я чоловік, причому великий. Потребую сил і мушу їсти м’ясо. Ви ж худі баби, вам вистачить і сиру.

Тамара легковажно пирхнула.

— Не переймайся цим, Ніно, — сказала вона. — Це ідіот.

— Ковбаса моя, — Маріуш примружився. Була в ньому якась похмура, тупа затятість, яка не дозволяла дівчинці встромити зуби в бутерброд. — Віддавай, а то я сам за ним піду.

— І тоді матимеш проблему, — захихотів Артур.

Ніна обвела поглядом присутніх. Окрім Тамари, ніхто не збирався за неї заступатися, навіть Яцек перелякався та їв, втупивши очі в тарілку. Вона відчувала їхню неприязнь — Адам, Еліза й Геля дивилися на неї, наче на гниду, Лідка мала святобливе обличчя, а Кароліна, певно, трохи Ніні співчувала, але також не мала наміру відзиватися. Тільки Малгося, здавалося, не розуміла, що відбувається. Як вони сміють так дивитися? Ніна ризикувала собою і пильнувала те Коло, а вони… вони…

— Я чоловік, — повторив Маріуш. — Якщо не з’їм м’яса, буду голодний.

— Коли чоловік голодний, організм починає зуживати жир, — відповіла Ніна. — У твоєму випадку припасів вистачить десь на півроку, тож не переймайся.

Хтось тихенько захихотів, певно Тамара.

Флап глянув на Ніну, яка майже бачила коліщатка, що обертаються у його мозку.

— Та вона з тебе знущається, — підказав Фліп.

— Ага, бо Маріуш сам же не зрозуміє, — пирхнула Ніна. Розпач і лють, які вона відчувала, додали їй відваги, тож дівчинка плювати хотіла, що всі зараз на неї витріщаються. — Він для цього надто тупий.

Маріуш устав, а Ніна рефлекторно зіщулилася. Він був значно вищий за неї і напевне вдвічі важчий. Якби цей хлопець добряче розігнався, то закатав би її у дорогу, наче каток, навіть не помітивши цього. О Боже, вона пережила зустріч із істотами з дерева й не дозволила затягнути себе до Кола тільки для того, аби зараз її переміг м’ясник-переросток через бутерброд із ковбасою?

— Ніно, та віддай ти йому той окраєць, — промовила нетерпляче Еліза, наче зверталася до примхливої п’ятилітки. — Не будь дитиною.

Увесь цей скандал був анекдотичним, із цим Ніна була схильною погодитися. Але чому саме вона мала поступитися?

Хоча вона й була розлюченою, проте дійшла висновку: якщо вона розумніша, то повинна поступитися, але тут несподівано відізвався Адам.

— Обжерливість — це гріх, — сказав він, дивлячись на Маріуша пронизливими синіми очима, які на тлі блідого обличчя здавалися дивовижно темними. — Забирати їжу в інших — також. Тому, будь ласка, я буду вдячний, якщо зараз ти повернешся до власної тарілки й перестанеш цікавитися тим, що їдять інші.

Невідомо, чи послухав би його Флап, але цієї миті до їдальні увійшла пані Целіна.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Так, Маріуш намагався змусити Ніну віддати свій бутерброд йому.

— Це правда, Ніно?

— Так, — неохоче визнала вона. І вже майже почала любити Адама, бо він же став на її захист. Але потім з нього знову виліз донощик. Ніну завжди вчили, що такі справи треба вирішувати між собою замість того, аби відразу бігти до вчителя чи опікуна.

— Я поговорю з Маріушем пізніше. А тепер ідіть.

Утім, Ніна втратила апетит, але не через дурнувату забаганку Флапа, бо вона була дитячою, а тому що й насправді цієї миті усвідомила, що окрім Тамари та Яцека її ніхто не любить. Якби вона поїхала або навіть згинула в Колі, вони б, напевне, цим утішилися. Але чому? Бо вона весь час говорила, що їм загрожує небезпека?

Дівчинка кусала хліб, ледь проштовхуючи його крізь стиснуте горло.

Після вечері Яцек, Тамара й Ніна якийсь час сиділи в кімнаті з каміном, але Ніна була неуважною та мовчазною. Програвала навіть у найпростіші ігри, а коли друзі питали, що з нею відбувається, лише хитала головою. Вона все ще прислухалася, чи не починає дощити, але, на щастя, вечір був погожим.

Цієї ночі вона, незважаючи на втому, майже не спала. Крутилася у ліжку, занурена у напівсон, з якого її виривав будь-який звук. Їй снилося буркотіння грози, що потроху наростало, наче ричання гігантського чудовиська, і несло обіцянку жаху. Вона прокидалася, уся спітніла, із калатаючим об ребра серцем і з відчуттям сухості на губах. Ніна двічі вставала, щоби запалити гасову лампу й перевірити, котра година.

Друга ночі.

Опів на четверту.

Вона встала перед п’ятою, коли темрява за вікном ледь посіріла. Ще раз запалила лампу, одягла холодне вбрання і, тремтячи, вийшла зі спальні. Трава в саду була мокрою від роси, і Ніна пожалкувала, що не взяла нічого, на чому можна сидіти. Та повертатися було пізно. Сонце вже з’явилося з-за виднокраю. Дівчинка присіла під шовковицею й почала, як і вчора, мугикати про себе пісеньки. Її очі заплющувалися, а втома потроху брала верх над холодом і страхом.

«Як довго я це витримаю?» — думала вона, відчуваючи поклик Диявольського Кола. Авжеж, вона могла опиратися цій силі, але раніше чи пізніше її переможе нестача сну.

Її литки задерев’яніли, тому вона встала і якийсь час ходила по колу, намагаючись розігріти м’язи. Сад прокидався до життя, у гіллі все голосніше цвірінчали птахи, а якоїсь миті з-під ніг Ніни кинулася навтьоки мала ящірка. На озері заторохтів мотор човна. Сонце вставало, наче янгол з вогнистим мечем, чиє сяйво розгонить тіні. Небо на сході порожевіло, потім стало блакитним, темрява бліднула, аж поки не залишився тільки морок, що причаївся у гіллі Диявольського Кола.

Ніна кинула на нього останній погляд. Як і думала, межа мертвого простору дісталася до стовбура найближчого дерева й там затрималася. Коло не збільшувалося, зайняте пожиранням перешкоди, що стала на його шляху. Листя сливи вже трохи пожовкло, але здавалося, що молода здорова рослина так просто не піддасться. Ніна торкнулася кори, наче намагаючись додати дереву сили. Завдяки йому вони отримали трохи часу — питання тільки, скільки саме.

Потім дівчинка повернулася до монастиря. Усі ще спали, тож вона просто зняла черевики й залізла під ковдру прямо в одязі. Майже відразу занурилася у сон, який, здавалося, тривав кілька хвилин.

— Уставай, Ніно. Запізнишся на сніданок.

Вона зітхнула й відкрила очі. Сонце світило з вікна, у спальні крутилися дівчата, які надягали плаття, застібали блузки й розчісували волосся. Біля ліжка стояла Тамара.

— Ну, все, бо весь день проспиш. От холера, — нахмурилася вона. — Ти спала в одежі? Чи ти кудись виходила вночі?

— Я тільки… на мить… — язик у Ніни плутався, голова була наче напхана ватою, а під повіками немов хтось насипав піску. Їй хотілося пити. — Нічого важливого. Я мусила тільки…

— Так, знаю. На самоті подумати в саду або щось схоже, — Тамара скривилася. Ніна відвела погляд, а в шлунку відізвалося млосне відчуття пустки. — Не хочеш говорити, то не хочеш — твої таємниці, твоя справа. Щиро кажучи, мені все одно, куди ти лазиш вночі. Але не тримай мене за ідіотку, бо я цього не люблю.

— Вибач… — пробурмотіла Ніна, бо нічого іншого їй на думку не спало, але Тамара вже йшла до дверей.

Ніна вискочила з ліжка й вдяглася. «Я не стану плакати», — повторювала вона собі, й цього разу їй вдалося стримати сльози. Сніданок вона з’їла мовчки, ховаючи обличчя за розпущеним волоссям. Ячмінна кава, хліб із маслом. Мармелад, схоже, також скінчився. Вона запихувала в себе шматки їжі, бо знала, що потребує сил, але була надто втомленою, аби відчувати голод. А сьогодні вранці Ніна застібнула пасок плаття на одну дірку тугіше. Якщо так і далі піде, після канікул вона буде худа, наче тростинка. Це якщо оптимістично вважати, що вона взагалі повернеться з канікул.

«Я не буду про це думати», — вирішила Ніна, відчуваючи, як шматок хліба стає їй поперек горла. Яцек про щось питав, але вона відповідала мугиканням без ладу та складу. Хлопець нарешті знизав плечима і відвернувся. Зате Адам увесь час на неї витріщався так, аж дівчинка почувалася не у своїй тарілці. Що він може від неї хотіти? Чекав, аби подякувала за те, що минулого вечора зберіг її бутерброд, чи що?

Після сніданку Ніна відразу вибралася до містечка. Почувалася винною, бо не сказала Тамарі та Яцеку, куди саме йде. Але мусила так зробити, бо в іншому випадку друзі напевне захотіли б до неї долучитися, а вона не могла їм цього дозволити. «Вони під впливом янгольської магії, їм не можна довіряти», — пояснювала собі дівчинка, йдучи в Маркоти. Та, коли згадувала скривлені губи Тамари та Яцека, який відвернувся від неї під час сніданку, відчувала у шлунку млість. Що буде, якщо вона втратить двох останніх людей, які ще з неї товаришують?

«Я не буду про це думати», — Ніна повторювала ці слова, наче мантру, намагаючись тримати швидкий темп. Останнім часом було чимало справ, про які вона не хотіла думати.

Коли Ніна дісталася Маркотів, годинник на вежі костьолу пробив дев’яту. Пані Стефанія саме відчиняла кав’ярню, завагалася, побачивши Ніну, а потім посміхнулася.

— Привіт, — сказала жінка, міцно її обнімаючи. — Я так тішуся, що ти жива-здорова.

І відразу посерйознішала.

— На жаль, не маю добрих новин, — зітхнула вона. — Я була вчора на пошті, але мені сказали, що телефони зіпсовані й невідомо, коли їх відремонтують. Але в мене є ідея. Я розмовляла із сусідом, який пообіцяв позичити мені машину. А тому я можу поїхати до Гданська й зателефонувати звідти. Поїдеш зі мною? Це всього сорок хвилин. Встигнемо до твого обіду, а на зворотному шляху я підкину тебе до монастиря. Згода?

Ніна дуже хотіла поїхати. Вона уявила собі галасливе красиве місто, в якому вона могла хоча б на мить забути про небезпеку, що таїться у монастирі. І море. Вона б знову побачила море, яке дуже любила.

Глянула на небо. Воно було блакитним, без найменшої хмаринки. Сьогодні, мабуть, не дощитиме.

— Так, я охоче поїду. Маю, до речі, також номери Тимека й Тамари.

— Чудово. Побачимо, чи вдасться нам зв’язатися з їхніми родичами.

Позичена в сусіда машина виявилася старим побитим пікапом, в якому все ще відчувався запах гусей або курей. Пані Стефанія відразу опустила вікна, а Ніна всілася на пасажирському сидінні. Сморід спочатку заважав їй, але він швидко вивітрився, і дівчинка змогла зосередитися на пейзажах, що миготіли повз неї. Пані Стефанія кермувала впевнено, як чоловік. Вона була вдягнена в коричневу спідницю до колін, практичні чоботи на пласкій підошві, ще мала чималу шкіряну торбу. У кав’ярні вона здавалася просто елегантною і симпатичною старшою пані, але за кермом змінилася — тепер була енергійною і… непохитною. Так, мабуть, це правильне слово. Як справжній хороший союзник.

Скоро Ніну зморив сон. Коли вона прокинулася, пікап стояв припаркованим на сповненій руху вулиці. Дівчинка неспокійно ворухнулася. Потилицю у неї звело, і першої миті вона перелякалася, побачивши, що місце водія порожнє. Утім, зауважила, що вони зупинилися біля пошти. Схоже, пані Стефанія пішла телефонувати.

Ніна терпляче чекала. Уперше за багато часу вона почувалася справді непогано. Дівчинка виспалася, було тепло, світило сонце, а навкруги вирувало звичайне міське життя. Трамваї весело дзвонили, діти капризували, випрошуючи морозиво або похід на пляж, а дівчата в літніх різнобарвних платтячках мали веселий і легковажний вигляд. Тільки черга, що стояла під магазином, трохи псувала образ ідилічних канікул, але навіть вона зараз видавалася Ніні звичною і симпатичною.

Дівчинка прикрила очі. Уявила, як буде, коли янгольська магія припинить діяти й усі в монастирі раптом зрозуміють, що саме Ніна для них зробила. Напевне, почнуть вибачатися, а вона тоді викаже великодушність і промовить: «Я не маю претензій, адже це не ваша провина — ви були зачаровані».

Цю симпатичну картинку перебила поява пані Стефанії. Вона мала напружене сумне обличчя.

— Мені не вдалося додзвонитися до сусідів твоїх батьків, — сказала жінка. — Мені прикро. Зате я зв’язалася з батьком Тамари й спробувала пояснити йому, яка в нас ситуація. Він обіцяв, що відразу сяде в автівку й скоро буде тут. Сподіваюся, він нам допоможе. Зважаючи на його слова, це розсудлива й дуже розумна людина.

Батько Тамари був професором, а професорів, безсумнівно, можна було вважати розумними людьми.

Ніна кивнула, відчуваючи, як у її серце вливається полегшення. Так, професор повинен щось придумати. Вона навіть не шкодувала, що пані Стефанія не поговорила з татом. Може, це на краще, що батьки Ніни не будуть в усе це втягнуті.

Жінка сіла на водійське крісло. Посміхнулася, наче хотіла додати Ніні відваги.

— Тепер під’їдемо до центру, добре? Ти колись була в Гданську? Ні? Тоді я покажу тобі фонтан Нептуна. Потім знайдемо якусь затишну кав’ярню і з’їмо по морозиву. Я пригощаю. А, ще одне — дозволиш себе сфотографувати?

— Сфотографувати? — Ніна заморгала.

— Так, звичайне фото, — пані Стефанія мала трохи заклопотаний вигляд. Машина рушила. — Бач, я ж також під впливом янгольської магії. Учора мало не забула піти на пошту й подзвонити, а сьогодні вранці, коли я тебе побачила, то мить не могла згадати, хто ти; тільки через якийсь час зрозуміла. Тому твоє фото могло б допомогти.

— Добре, не проблема.

— Я також пропоную домовитися: якщо ти після сутінок опинишся у біді, піднімися на другий поверх монастиря і запали світло в приміщенні, вікна якого виходять на озеро — в будь-якому вікні. Знаєш сигнал SOS?

— Три крапки, три риски, три крапки.

— Саме так. Три короткі блиски, потім три довгі й знову три короткі. З вікон моєї кімнати я бачу вогні, що горять у монастирі, тож помічу твій сигнал. І дам тобі ліхтарик про всяк випадок, якщо електрика зникне. Він у мене зараз у торбі: великий потужний ліхтарик, найміцніший, який мені вдалося купити.

— Дякую, — сказала Ніна, трохи приголомшена. Чому їй самій не спало щось подібне на думку?

— Якщо потребуватимеш допомоги вдень, спробуй повісити на вікно щось велике й помітне.

— Простирадло? — Ніні згадалося вітрило невдалого плота і як воно тріпотить на вітрі. Шкода, що не вдалося завершити пліт.

— Чудово, простирадло підійде. Я дивитимуся на вікна монастиря якнайчастіше. І щойно побачу сигнал, відразу візьму машину і приїду по тебе.

— А ви можете користуватися машиною, коли тільки забажаєте?

— Можу, — пані Стефанія посміхнулася. — Правда, тільки до четверга, але й цього має вистачити. Не думаю, що ви пробудете в монастирі довше часу. А ймовірніше, ми вже сьогодні знайдемо рішення, і завтра ви всі будете в безпеці.

Її слова надали Ніні сил. Четвер — це післязавтра. Навіть якщо їм і справді доведеться провести в монастирі так багато часу, вона зуміє витримати.

Дві ночі, два дні.

«Впораюся», — подумала Ніна.

— Звісно, ти завжди можеш змінити своє рішення і затриматися у мене. Я була б дуже рада.

— Я б і хотіла, але мушу залишитися у монастирі.

Решту дня вони провели дуже мило, їли морозиво й оглядали гданські костьоли — принаймні ті, які вже відбудували після війни. Ніна час від часу хизувалася знанням архітектури, майже без проблем відрізняючи готику від ренесансу, а їх — від бароко. Пані Стефанія була вражена, а дівчинка роздувалася від гордощів. Може, вона й не вміє грати в карти чи нормально забити цвяха, але принаймні знала, що таке неф і трансепт[26]. Під час лінивої прогулянки вона уявляла, що пані Стефанія — це її тітка, до якої вона приїхала на канікули. По обіді вони виберуться разом до моря, увечері ще походять по місту, спостерігаючи, як на Довгому Торзі запалюються ліхтарі, а завтра Ніна почне допомагати в кав’ярні.

Із мрій її вирвав вид фотостудії. На склі був напис «Блискавичний друк знімків», а всередині жінку з малою, може дворічною, дівчинкою знімали на тлі не дуже чистих плюшевих звіряток. Пані Стефанія і Ніна терпляче чекали, а коли настала їхня черга, дівчинка всілася за столик. Фотограф блиснув спалахом. Фото й справді надрукували швидко, але знімок вийшов не надто хорошим. Ніна здавалася на ньому старшою, мала обведені темним очі й сумне худе обличчя із вилицями, що позначувалися під шкірою, наче наконечники стріл.

«Я і справді отак виглядаю?» — задумалася вона. Особа на фото здавалася їй чужою і водночас гідною співчуття, Ніні аж захотілося її втішити.

Тільки через годину, коли вони поверталися до машини, вона подумала про Тимека. Адже пані Стефанія мала порозмовляти і з його батьками. Як Ніна могла про це забути? Їла морозиво й сиділа біля моря тоді, коли десь у Кендзежині (бо звідти походив Тимек) батьки оплакували зникнення сина.

Як вона могла забути?

— Ви ж розмовляли з батьками Тимека, правда? — запитала Ніна, коли машина рушила. Згадка про сповнене смутком обличчя пані Стефанії примушувало її горіти від сорому. Вона навіть не розуміла, звідки той смуток узявся. Надто сильно була зайнята, уявляючи, як батько Тамари приїздить у Маркоти й звільняє Ніну та її подругу з пастки монастиря.

— Із його матір’ю, — Стефанія Бистшак глянула в дзеркальце і вправно обігнала воза. — Це був номер закладу, де вона працює, тож мені довелося довго чекати, поки її покличуть. Бідна жінка, я не впевнена, що вона хоч щось зрозуміла з моїх пояснень. Спершу звинувачувала мене, що я жорстоко жартую, потім почала кричати і, врешті-решт, розплакалася.

— Повірила вам?

— Не знаю, мабуть, не зовсім. На її місці я б також не повірила. Але вона була переляканою, а в мене аж серце краялося. Такі речі правильніше говорити в обличчя.

— Що вона тепер зробить?

— Мама Тимека? Не знаю, — пані Стефанія зітхнула.

«А якщо вона з розпачу побіжить у міліцію?» — відізвався у Ніні боягузливий голосок.

«Що ж, — відповіла вона сама собі. — Із цим ми нічого не зробимо».

Що б зробила мама Ніни, якби одного дня стороння особа сказала б їй, що дочка зникла за таємничих обставин? Закатала б істерику? Сіла б на потяг і поїхала шукати дочку? Поставила б на ноги всі можливі служби безпеки (незалежно від того, якими б наслідками це загрожувало)?

— Вона трохи розповіла мені про Тимека… — пані Стефанія натиснула на педаль газу. Перед ними було широке порожнє шосе. Праворуч і ліворуч тягнулися поля зжатої пшениці, над ними кружляли ворони. Спека висіла над землею, Ніна відчувала це, незважаючи на відчинені вікна. З її чола скотилася крапля поту. Там, де дорога сягала горизонту, небо мало такий вигляд, наче його залили чорнилами. — Я небагато з того зрозуміла, бо пані Желінська весь час плакала. Тільки й того, що це дуже милий хлопець із багатою уявою, який постійно щось вигадує, але ніхто йому не вірить.

Ніна мовчала і навіть не могла уявити, як це, коли людина отримує звістку про те, що її дитина зникла. Чи Тимек був єдиною дитиною? Здається, так, у будь-якому випадку дівчинка не пам’ятала, щоби він згадував про братів чи сестер. Це мусить бути жахливо — отак втратити сина. Не знати, що з ним сталося, і весь час чекати на звістку, що він знайшовся — живим або мертвим. Години чекання перетворюються на дні, дні переходять у місяці, а ті — у роки. Коли люди погоджуються із втратою і починають забувати?

«Мабуть, ніколи», — подумала вона. Напевне легше змиритися зі смертю, аніж із таким зникненням. Принаймні, померлі не страждають, а Тимек усе ще може кричати від болю, кликати рідних, які ніколи йому не допоможуть, бо навіть не знають, де його шукати.

— Ніно, ти добре почуваєшся?

— Та-а-ак.

Неправда, почувалася вона недобре. Потік повітря втискав їй у горло важку, передгрозову задуху; блакить неба поступово перетворювалась на зловорожу синяву.

— Не переймайся, може, вона мине нас, — втішала її пані Стефанія, але якось невпевнено.

Насувалася гроза. Може, ще сьогодні зникне наступна жертва.

— Прошу, їдьте швидше. Прошу!

— Ніно, я їду настільки швидко, як тільки можу. Твоїм друзям геть не полегшає, якщо ти опинишся у лікарні.

Вона розпачливо прикрила очі. Ще тридцять кілометрів, ще двадцять п’ять. «Швидше, швидше», — підганяла вона подумки малолітражку.

Якщо хтось має зникнути, то нехай це буде Маріуш, Артур чи Адам, але не мої друзі. Це підло, але вона не могла стримати такі думки.

— Ми встигнемо, вже недалеко, — втішала її пані Стефанія.

Двадцять кілометрів, п’ятнадцять. Ніна почала розслаблятися. Було схоже, що вони й справді встигнуть до грози.

Думки її знову повернулися до Тимека. «Милий хлопець із багатою уявою, який постійно щось вигадує, але ніхто йому не вірить». Вона прокручувала ці слова в голові, а їхній зміст повільно доходив до неї. А таке визначення пасувало Тимеку, якого знала Ніна? До того хлопця, який, побачивши зливу, говорив: «Та чому ж, погода пречудова», й усі, навіть пані Целіна, відразу готові були вийти у сад.

— А пані Желінська точно промовила: «Вигадує, але ніхто йому не вірить»?

Пані Стефанія кивнула.

— Так. Інше я розуміла не дуже добре, але це — точно.

Безглуздя. Адже мати повинна добре знати власного сина.

Удалині загриміло. Ніні здавалося, що їхня мала вантажівка заїжджає у довгий темний тунель під склубленими хмарами, що висіли низько й майже повністю закрили сонце. Їхні краї світилися червоним, наче небом текла річка вогнистої лави. Дванадцять кілометрів, десять. «Устигнемо», — втішала вона сама себе.

А якщо Тимек, якого знала Ніна, не був тим самим Тимеком, про якого говорила пані Желінська? Раніше, вирішуючи, хто міг би зайняти місце Славека, Ніна навіть не брала до уваги двох зниклих хлопців — але чому ні? Скажімо, фальшивий Тимотеуш Славомір (шкода, що пані Стефанія не запитала, яке друге ім’я мав Тимек) приїхав до монастиря, а потім влаштував власне зникнення і…

Ні, в цьому не було сенсу. Тимек не міг зайняти місце Славека, бо Славек був сиротою. Крім того, до нього також не пасував опис «щось вигадує, але ніхто йому не вірить». Обидва хлопці вміли бути дуже переконливими, незалежно від того, про що вони говорили. «Безглуздя, безглуздя», — повторювала Ніна, відчуваючи, як у неї починає боліти голова. Вісім кілометрів, п’ять.

Крім того, першим зник Сташек.

Сташек, про якого насправді ніхто нічого не знав, бо він зник раніше, ніж хтось устиг добре з ним роззнайомитися.

Сташек, Славек. Станіслав. Якщо хтось має ім’я Станіслав, він може однаково добре використовувати скорочення як Сташек, так і Славек.

Прокляття.

Машина зупинилася біля монастирських воріт, Ніна відчинила дверцята й вискочила.

— Ліхтарик! — крикнула пані Стефанія. Над озером знову прокотився грім. Здійнявся вітер, перший потужний подих буревію, який ішов за ними услід. Небо мало колір набряклого кров’ю синця, темрява опускалася на світ, наче чорна вуаль.

Ніна взяла ліхтарик.

— Я піду з тобою, — сказала пані Стефанія. Обличчя її було перелякане, очі поблискували у напівтемряві.

— Ні! — імпульсивно крикнула Ніна, бо не витримала б вигляду єдиної союзниці, зачарованої янголом. — Я впораюся. Я уже була біля Кола, й нічого зі мною не трапилося.

— Пам’ятаєш, що я говорила?

— Так.

— Тоді біжи.

Вона побігла, не озираючись.

Дощ линув, перш ніж вона встигла добігти до свого місця під шовковицею. Струмені води падали з неба, наче нагорі хтось перекинув велетенську ванну. Дівчинка за мить змокла як хлющ і встигла тільки сховати ліхтарик під блузку — не знала, чи це допоможе, але не мала часу, аби занести його в монастир. Зіщулилася під напором дощу, що її сік. На щастя, цього разу не було так холодно, як уночі. «Це не триватиме довго, — подумала вона з надією, — грози завжди швидко минають. Потім я відразу піду перевдягнуся і побіжу на обід».

Листя шовковиці трохи захищало від дощу, але на Ніну крапало, а холодні струмки стікали за комір. Вона мимохідь подумала, чи не побігти до альтанки, де принаймні мала б пристойний дах над головою. Але ні — звідти вона не бачила б Коло так добре.

Мертві дуби розпливалися за сірою заслоною дощу. Ніна відчувала їхній заклик — обридливий і привабливий водночас. Але цього разу їй не довелося співати пісеньок, щоби захиститися від нього, наче з кожним виграним боєм вона ставала сильнішою. Кілька разів вона навіть набралася відваги глянути в самий центр Кола, туди, де чорне, наче диявольська смола, гілля спліталося, утворюючи якусь напівлюдську-напівтваринну фігуру. Але вона швидко відводила погляд. Воліла слідкувати за простором між монастирем і мертвою зоною — туди мусив прийти кожен, кого б прикликала Бестія. Іншого шляху не було, бо прохід від озера загороджували зарості густих кущів із гострими шипами.

Погляд на Коло, погляд на його межу. Поки що все нормально.

Ніна сиділа, зіщулившись під деревом, у мокрому вбранні. Скільки це ще триватиме? А якщо в монастирі вже всі сидять за столом і їдять обід? Вона жалкувала, що не запитала у Стефанії, котра година, і не подумала про те, щоби взяти дощовик.

Погляд на Коло…

Там хтось був.

Ніна підхопилася. Неможливо, їй, мабуть, здалося, адже вона не могла нікого прогледіти, хіба що він пройшов поряд непоміченим, або ж умів літати. Вона напружила погляд. Посеред Кола — переплетені суччя засохлих дубів, а ближче… ближче — розмита дощем людська постать.

— Повертайся! — крикнула Ніна в паніці. — Зараз же повертайся!

Вона вискочила з-під дерева і побігла до Кола. Тільки кільканадцять кроків, потім різко зупинилася. Інстинкт підказував їй, що не можна переходити межу мертвої зони.

— Не можна туди йти! — кричала вона на все горло.

«Що мені робити?» — билася у її голові розпачлива думка. Не могло бути і мови про помилку: в Колі й справді був хтось невеличкий і дрібний… Малгося?

І друга фігура, цього разу вища й міцніша. Прокляття, що тут відбувається? Яким дивом… Але Ніна не мала часу, щоби над цим подумати. Вона кліпала, намагаючись зігнати воду з очей, але не бачила чітко — дощ стукав їй по голові так, що дівчинка відчувала ці удари під черепом. Обидві постаті рухалися до дерев, поклик яких був голоснішим і наче… задоволеним. Коло тепер муркотіло радісно, наче кіт, якого чухають за вухом, наче знало, що будь-якої миті у пастку потрапить наступна жертва.

— Малгосю, повертайся! Бо я особисто дам тобі дубця!

«Увійду до Кола лише на мить, лише на кілька кроків… Тільки щоби їх привести й відразу повернемося…»

Ні. Якщо вона це зробить, то ніколи звідти не вийде.

— Повертайтеся, ви, чортові дурні! — від криків вона почала хрипнути. Якби мала під рукою камінь, то кинула б ним у постаті, що бовваніли за завісою дощу, аби привернути їхню увагу. Але поряд, як на зло, не знайшлося жодного каменя: той, яким Ніна позначувала межі Кола, давно залишився усередині мертвої зони.

Вона закліпала. Фігури за дощем зараз стали більшими й чіткішими. Це не Малгося, а невисокий худий хлопець. І другий — вищий, товстіший. Обидва здалися Ніні знайомими.

Раптом жах перехопив їй горло, й вона різко відступила. Чого це вона бачить їх усе краще, якщо вони повинні занурюватися у сутінки? Адже фігури віддалялися від неї, а не наближалися. А якщо ні? Якщо хлопці не йшли до дерев, а ВИХОДИЛИ ЗВІДТИ?

Ніна крикнула нажахано, бо тільки-но це спало їй на думку, вона відразу зрозуміла, що це саме так і є. Дівчинка відступила ще далі, послизнулася на грязюці й упала на розм’яклу землю. Усе ще кричала, намагаючись незграбно відповзти. Хлопці були вже поруч, і Ніна нарешті впізнала їх, побачила знайомі фігури — от-от роздивиться обличчя й тоді вже не матиме жодних сумнівів…

Сташек і Тимек повернулися до монастиря.