Таємниця покинутого монастиря

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, в якому з’являється Бестія і прилітають птахи

— Прошу, не кричіть! — заволала змученим голосом Малгося. У її очах стояли сльози, губи тремтіли. Це трохи витверезило інших.

Еліза обійняла дівчинку.

— Не бійся, сонечко, нічого поганого не відбувається, — запевняла старша дівчина, але її словам бракувало впевненості.

Артур швидко стрибнув до дверей і прокрутив ключ.

— Шо зара? — очі Гелі були розширені від переляку.

— Ми мусимо перейти в сад, — Яцек намагався зберігати спокій, хоча й було помітно, що робити це йому непросто. — Там ми будемо в безпеці, якщо вже Бестія не може ходити по живому.

— Дощить, — Тамара глянула у вікно. — І холодно. Як довго ми витримаємо назовні, під дощем і в холоді? Серед ночі? Із пораненою жінкою?

— Ми можемо замкнутися у сараї для інструментів. Там, мабуть, також холодно, але матимемо дах над головою. І не панікуйте! Паніка нам ні до чого.

Геля, як на замовлення, вибухнула голосними схлипуваннями.

— Умремо тута всі, — рюмсала вона, тоді як Кароліна даремно намагалася її заспокоїти.

— Перш за все, — Артур примружив очі, дивлячись на Квазімодо, — ми мусимо викинути звідси його. Бестія його шукає, і поки він тут, ніхто з нас не буде в безпеці. Ну, давай, гаде, геть звідси!

Знівечений янгол кивнув та рушив до виходу. У його очах одночасно були і сум, і насмішка.

— Ні! — крикнула Ніна. Ще недавно вона сама думала про таке рішення, але тепер їй це здавалося небаченою жорстокістю. — Ми не можемо отак просто викинути його!

— Чому ні? — відізвалася Еліза. — Ми його не знаємо, ми нічого йому не винні. Чому нам через нього наражатися на небезпеку?

— Краще, щоби згинув він, а не ми, — Маріуш виказав практичність мислення.

Ніна глянула на Тамару та Яцека, шукаючи допомоги. Але дівчина стенула плечима, а хлопець відвів погляд.

Запротестував лише Хуберт.

— Це не по-людськи, — сказав хлопець. — Ніна напевне щось вигадає, і тоді ми справимося з Бестією.

— Якщо він звідси не зникне, Ніна не матиме достатньо часу на обдумування.

Квазімодо повернувся до Ніни.

— Це слушно, — сказав він, а потім трохи вклонився. — Але, незважаючи ні на що, дякую.

Він провернув ключ у замку і вийшов, а Ніна побігла за ним.

— Вибач, — прошепотіла вона, думаючи про себе: «Що я виробляю?» Монастир був тихим і наче набурмосеним, дощ барабанив у шибки, відлуння кроків відбивалося від кам’яних стін. Чи Бестія уже всередині? Ніна майже відчувала, як за її спиною росте зловорожа тінь. «Що я виробляю? — повторила вона подумки. — Ми всі давно маємо бути в саду».

— Ми ж вас використали, пам’ятаєш? — в очах Квазімодо з’явилася насмішка. — Ти так часто змінюєш думку?

— Я дівчина, маю право бути непостійною, — буркнула вона.

— Мабуть, я зараз повинен сказати, що дам зжерти себе Бестії і цим вас врятую, так? Але я боюся, що шляхетність ніколи не була моєю чеснотою.

Ніна стиснула губи. Чи вона дійсно на це розраховувала? Що янгол заради них пожертвує собою?

«Що ж, це хоча б якийсь вихід», — промовив голосок у її голові, а крилатий трохи посміхнувся.

Вона примусила себе говорити, аби проковтнути злість.

— У саду… у саду ти маєш бути в безпеці.

— Але буду мокрим і змерзлим, так? — вишкірив він зуби. — Не переймайся, я зумію про себе подбати. А ви?

— Ми маємо чесноти Обраного. Так наче… успадкували їх після його смерті. Ви знали, що щось подібне може статися?

— Ні, не думаю, щоби в наших планах було щось подібне, — стенув він плечима. — Магія інколи дивує навіть нас самих.

— Я так і думала, — Ніна кивнула.

— Повертайся всередину, — Квазімодо вказав на двері, з-за яких нервово виглядав Яцек.

— Ніно!

— Уже йду.

Вона хотіла сказати щось розумне на прощання, але не знала, що б це могло бути. Бережися? Не дай їм себе з’їсти?

Квазімодо послав їй ще один насмішкуватий погляд, відвернувся і пішов.

У кімнаті з каміном Маріуш з Елізою саме переносили пані Целіну на ковдру. Хуберт намагався допомагати, хоча з пораненою рукою мало що міг зробити.

— Ми не можемо отак вийти назовні, — нервувалася Еліза. — Візьмемо плащі й завдяки цьому уникнемо переохолодження.

— І станемо дуже здоровими трупами, — буркнула Ніна, а у відповідь старша дівчина зміряла її промовистим поглядом.

— Дощовики висять біля дверей. Нам не треба далеко ходити, аби їх забрати, — Яцек намагався замирити обидві сторони.

— Хапайте ковдру! — командувала Еліза. — Кароліно, ти біжи по лампу, Яцеку — по ліхтар. Повільніше, без паніки!

— Я б її залишив, — Артур глянув на пані Целіну. — Видно ж, що довго вона не протягне, тільки втратимо через неї час.

Хуберт за один стрибок опинився біля худорлявця і зацідив йому в писок здоровою рукою. Артур гепнувся з виразом здивування на обличчі. Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати. Тільки за мить Еліза крикнула:

— Перестань, що ти робиш, на милість Божу!

Хуберт важко дихав, рум’янець на блідих щоках був такий, як у хворого на сухоти. Руки все ще були стиснуті в кулаки. Артур люто мружив очі, й на мить здалося, що він кинеться на хлопця, але тільки сплюнув криваву слину й витер рота.

— Ідіоти, — сказав він презирливо. — Хочете померти через цю напівживу бабу? Прошу — дорога вільна. Я ж маю намір жити.

Артур підвівся, а Еліза впіймала за лікоть Хуберта, який, здавалося, мав намір врізати Фліпу ще раз.

— Ходімо, — сказала вона. — Не маємо часу.

Артур ішов перший, із затятим, похмурим виразом обличчя. За ним — Маріуш, Еліза, Яцек і Тамара, які несли ковдру з пані Целіною. Ніна йшла майже останньою, час від часу неспокійно озираючись.

— Не біжіть! — нагадувала решті групі Еліза. — Обережно! Яцеку, міцніше тримай ковдру! І тиша, не розмовляти!

— Ну, ти ж сама верещиш, — буркнув Яцек.

Ніна озирнулася у темний коридор за спиною. Чи їй здалося, чи там справді промайнула якась тінь? Вона приспішила кроки. «Бестія не стане за нами гнатися, — умовляла вона себе. — Вона ж хоче дістати Квазімодо».

Це була жахлива думка, але якимось чином заспокійлива.

Світло в коридорі заблимало й згасло, з чиїхось губ зірвався здавлений крик. Малгося знову почала плакати. У темряві було чути важке, перелякане дихання, у Ніни пульсувала в скронях кров.

— Спокійно, — голос Елізи тремтів. — Нічого страшного, тут світло гасне завжди. Яцеку, засвіти ліхтарик!

Хлопець забурмотів під ніс, щось ударило в підлогу — і за мить сніп яскравого світла розтяв темряву. Вони рушили далі. З вішалки біля дверей зняли дощовики і плащ-палатки, а потім із полегшенням вискочили («Не біжіть», — повторювала Еліза, але її мало хто слухав) надвір, прямуючи в сарай для інструментів.

Сарай, на щастя, був чималим, так що кільканадцять осіб розмістилося у ньому без особливих проблем. Ніна стратегічно зайняла місце біля брудного вікна, Маріуш підпер виламані двері старим триногим стільцем. Ковдру з пані Целіною поклали на землю, і Хуберт відразу схилився над жінкою, аби перевірити, чи не зашкодило їй не дуже делікатне транспортування. Крізь шпарини у вікні віяло запахом дощу. Еліза тримала гасову лампу, світло якої вихоплювало з темряви налякані приголомшені обличчя.

Ніна обережно глянула на абрис, що вимальовувався під брезентовою плахтою у темному кутку сарая. Собака. Мертвий собака, що колись був Сільвією. Дівчинка нервово сковтнула слину. Здавалося, що всі вже, окрім неї, встигли забути, що тіло нещасної тваринки лежить тут. Може, це й добре, бо ще бракувало, аби Малгося чи Геля впали в істерику, побачивши мертву вівчарку. Ніна принюхалася: труп, на щастя, не смердів, у сараї пахло лише курявою і вологою соломою. Потім вона перевела погляд на інших з їхньої групи. Здавалося, що поки вони в безпеці, бо сарай оточував газон, але ж усі розуміли, що це не може тривати довго.

— Тре’ тікать геть, до лісу, — повторювала вперто Геля.

— Ні! — запротестував різко Хуберт. Ніна озирнулася на нього: очі хлопця горіли. — Це нічого не дасть. Рано чи пізно нам все одно доведеться помірятися силою з Бестією. А її можна перемогти, бо інакше янгол нас тут не залишив би…

— Азкіель усе ще мав надію, що хтось із нас виявиться Обраним, — нагадала Ніна.

— Що з того? Славек, незважаючи ні на що, був людиною. А якщо одна людина мала перемогти Бестію, то всі ми тим більше можемо її перемогти. Нас одинадцятеро, ну, десятеро, не враховуючи Малгосю. Хочете сказати, що удесятьох ми виявимося гіршими за одного хлопця? Я готовий битися, — він обвів гордим поглядом змерзлу й нещасливу громадку. — Навіть якби мав пожертвувати власним життям…

Маріуш тим часом допитувався, хто, власне, випустив Сташека й Тимека.

— Малгося, ано я бачила ї, як ішла тихцем до кухні, — сказала Геля.

Усі погляди втупилися у дитину, яка тулилася до Елізи. Дівчина трохи її відсунула.

— Малгосько? Це правда?

— Зрозуміло, що правда, — із погордою кинув Артур. — Хто ж інший мав їх випустити? Крім неї, ні в кого не було причин. Вона ж із Тимеком приятелювала.

— Перевір, чи ключ у тебе, — порадила Ніна.

Еліза встромила руку до кишені.

— Немає, хтось його забрав, — глянула підозріливо на Малгосю. — Ти увесь час сиділа поряд… Скажи правду, ти відімкнула підвал? Не бійся, ми не злимося на тебе.

— Я злюся, — гарикнув Артур.

— Це не я! — крикнула дівчинка. — Я тільки до дверей підійшла і… і слухала, бо думала, що почую Тимека, але я туди не заходила! Навіть якби я мала ключ, і тоді б не увійшла! Я боюся Тимека, він зараз дивний!

— Тихо, тихо, заспокойся, — казала їй Еліза.

— Не має значення, хто відчинив, — сказав Хуберт. — Це вже сталося, нічого із цим не вдієш.

— Ясно, дитина нас, може, повбивала всіх, але ж ні, ми не матимемо до неї претензій, бо що сталося — не відстанеться, — пирхнув Артур. — Ото б я її відшмагав…

— Спробуй тільки торкнутися Малгосі! — обурився Маріуш.

— Припиніть! — Ніна затисла вуха долонями. — Прошу, припиніть!

— Ніна має рацію, — підтримала її Тамара. — Таким чином ми нічого не доб’ємося.

— Що тепер? — тихо запитав Яцек.

— Тепер Ніна щось вигадає, — заявив Артур. — Вона ж наймудріша.

Погляди молоді відразу втупилися у Ніну. Окрім Артура, в голосі якого чулася явна іронія, усі дивилися на дівчинку з надією. Так, це точно була надія, жадібна й відчайдушна. А якщо чесно, то навіть худий Фліп розраховував на те, що Ніна НАСПРАВДІ щось вигадає. Але ж це не мало сенсу! Вони не могли вимагати від неї, щоби вона отак просто знайшла спосіб перемогти потвору з іншого світу!

— Я не зможу! — крикнула Ніна. — Не отак відразу! Мені потрібен час!

— Ну то маєш приблизно стільки, скільки ми тут витримаємо, — прокоментував Артур. — Тож краще поквапитися.

Хуберт стиснув їй плече.

— Знаю, ти зарадиш. Якщо хтось може вигадати спосіб знищити Бестію, то це ти.

Тамара та Яцек гаряче кивнули.

— Сядь коло пані Целіни, спокійно подумай, а ми не будемо тобі заважати, — запропонував Хуберт.

«Та вони збожеволіли, — думала Ніна, зіщулившись біля непритомної опікунки. — Просто з глузду з’їхали. Чи я їм фея, щоби знати всі відповіді?»

«Я хочу повернутися додому», — стогнала вона подумки, відчуваючи, як в очах збираються сльози. Це все було наче кошмарний сон, від якого несила прокинутися. Думки Ніни перескочили на батьків. Як вони будуть себе почувати, коли вона помре? Уявляла власне поховання, схиленого над могилою посивілого батька, заплакану матір, яка тримає за руку смутного Шимека… Від усього цього розрюмсалася і вона сама.

— О рани Божі, тільки не це, — буркнула Тамара, яка раптом присіла поряд із нею. — Ну, досить, не плач.

Яцек приєднався до дівчат.

— Але можеш про це подумати. Слухай, Хуберт має рацію: якщо хтось і може знайти спосіб проти Бестії, то тільки ти. У Бестії має бути слабке місце.

— А якщо його немає?

— То нам не залишиться нічого іншого, як тільки кинутися на неї голіруч, — заявив Хуберт, долучаючись до їхньої трійці.

Ніна відкрила рота й відразу закрила. Це звучало як ідіотський жарт, але, на жаль, жартом це не було. Дівчинка не сумнівалася, що син Маури Левицької зможе зробити те, про що говорив.

Здавалося, що всі навколо подуріли.

«Думай, Ніно, думай», — наказувала вона собі.

На що розраховував Азкіель? Вочевидь, на Обранця. Славек був сильним, швидким, умілим тощо. Тільки чи всіх цих рис насправді було достатньо, аби перемогти істоту з іншого світу? У битві з вовком чи ведмедем у тебе мало шансів на перемогу. Але ти принаймні знаєш, що на тебе чекає: ікла та кігті. А у випадку з Бестією ніхто нічого не знав. Ані як вона атакує, ані яку має зброю, ані навіть який вона має вигляд. На лихо, якщо це була істота з космосу, то могла мати шість щелеп і по десять пазурів на тридцяти лапах. Могла плюватися отрутою або вбивати думкою, навіть не підходячи до жертви. Або ще щось, що й на думку людині не спало б…

— А де Лідка? — раптом запитала Еліза.

Вони роззирнулися — і справді, дівчини з ними не було. Ніна застогнала, бо мала відчуття дежавю. Точно так було, коли Лідка виявилася пораненою, а Тимек і Малгося зникли в саду.

— Мабить, бестія ї по цьомку хапснула, — похмуро заявила Кароліна, на що Геля писнула високим, істеричним голосом.

— Спокійно! — наказала Еліза. — Лідка, думаю, сама від нас від’єдналася. Вона ж останньою йшла?

Ніна кивнула. Вона деякий час бачила, коли озиралася, красиву дівчину позаду себе. А потім… потім уже ні. У монастирі вона думала тільки про те, аби якнайшвидше дістатися до виходу, ні до чого іншого їй не було діла.

— На скільки закладемося, що та ідіотка пішла за валізкою і тепер чимчикує до бар’єра? — Артур презирливо скривився. — З молитвою на устах і подібним.

— Ми мусимо її затримати, — Еліза вже відсувала стілець, яким вони підперли двері. — Хто зі мною? Маріуше? Яцеку? Ох, не робіть таких облич, ми не повертаємося у монастир. Артур має рацію, Лідка напевне піде до містечка дорогою. Треба її повернути. Немає сенсу в тому, щоби дівчина валандалася десь уночі, мокнучи. Артуре?

Хлопець стиснув губи, стенув плечима й відвів погляд — може, йому таки було трохи соромно.

— А якщо Лідку дійсно викрала Бестія? — тихо відізвався Маріуш, на що Артур тільки пирхнув.

— Тоді ми їй уже не допоможемо, — тверезо оцінив Яцек.

— Я можу повернутися у монастир, — запропонував Хуберт. — Я не боюся.

— Я також не боюся, — поспішив запевнити Маріуш.

— Ніхто не повернеться у монастир, — підсумувала Еліза. — Це надто небезпечно. Хуберте, залишися. Ти вже й так маєш такий вигляд, наче смерть на знаменах. Крім того, хтось мусить зайнятися пані Целіною. Кароліно, Гелю — пильнуйте Малгосю.

Еліза, Яцек, Тамара й Маріуш вийшли назовні. Ніна, після хвилинного вагання, долучилася до них. Дощ переходив у мжичку, світло у вікнах монастиря загоралося і гасло. Це здавалося моторошним, наче будинок жив і підморгував до них.

Дівчинка ледь зуміла відвести погляд.

Вони розділилися. Тамара та Яцек побігли в напрямку головного входу, а Еліза з Маріушем — в бік дороги, що вела до містечка. Ніна залишилася посеред газону й, чесно кажучи, почувалася трохи по-дурному. «Це безглуздо, — думала вона, обіймаючи себе руками, бо холодний вітер пролазив під светр і плащ. Краплі дощу били об каптур, черевики дівчинки грузли в грязюці. — Лідки тут напевне немає, вона ще в монастирі або вже на дорозі в містечко. Бо не вештається ж вона у саду. То що саме я тут роблю?»

— Лідко! — розносилися волання в темряві. — Лідко! Поверта-а-айся!

Ніна також крикнула, не вірячи, що дівчина їх почує.

Мимоволі, наче ноги її мали власну волю, вона прямувала до Диявольського Кола. Думками вона все ще була поряд із Лідкою. Може, те, що робила вродлива дівчина, не було таким уже дурнуватим? Адже той факт, що на Польщу впала банда крилатих брехунів, аж ніяк не означав, що не існує СПРАВЖНІХ янголів. То, може, молитва могла допомогти?

«З іншого боку, — думала Ніна, підводячи погляд на хмарне небо (швидко опустила голову, аби дощ не падав в очі), — Бог геть не квапиться допомагати будь-кому. Якщо він УЗАГАЛІ існує». Десять років тому на фронті загинуло троє братів її матері, а четвертий, наймолодший, помер дорогою в концтабір. Це тому мама Ніни ніколи не сміялася. Дівчинка труснула головою — чи має вона право вимагати, щоби Небеса втручалися у справу купки наляканих дітлахів, якщо вони не зробили нічого, аби врятувати людей, яких масово вбивали під час війни?

«Ні, — подумала Ніна, — ми впораємося самі, або… або ні». Так чи інакше, не буде жодного дорослого, який прибув би з допомогою, як не буде чудесної допомоги з боку Небес. Вони лишилися сам на сам із проблемою.

Відчула, як десь усередині розверзається запаморочлива безодня. Ще ніколи тягар самотності й страху не був настільки нестерпним, як тієї миті, коли вона чимчикувала, огорнута темрявою, під густою мжичкою.

«Яким дивом вони мають перемогти Бестію, якщо нічого про неї не знають?» — повернулася вона до роздумів, що їх перервало питання про Лідку. Битва із чимось невідомим здавалася наперед приреченою на поразку. Що зуміють сила, швидкість чи спритність проти сутності з іншого світу?

Але й янголи мусили це розуміти. То чому ж вони не наділили Обраного додатковими незвичними вміннями?

«А може, наділили?» Думка ця промайнула у Ніни в голові й відразу згасла, стлумлена раптовим нападом страху.

Дівчинка стояла перед Диявольським Колом. Хащі, схоже, мали звичний вигляд: похмурі, засохлі дерева, що маячили в дощовому мороці. А втім… втім щось змінилося, і саме це непокоїло Ніну, хоча вона не відразу зрозуміла, в чому, власне, ця зміна полягає.

Коло вже не здавалося небезпечним, не відчувалося зла, яке з нього випромінювалося. Зараз це була лише купка мертвих дерев, бридких і насуплених, от і все. Що б у Колі не мешкало, воно звідти зникло.

А ймовірніше, перенеслося в інше місце.

Ніна розвернулася і побігла до сараю.

— Ми не знайшли Лідку, — суворо говорила роздратована Еліза. — Схоже, вона десь на дорозі до містечка.

— Або ж Бестія і справді її зжерла, — додав Артур, на що Тамара люто крикнула:

— Стули пельку!

Було схоже, що всі без винятку вже мають порвані в клоччя нерви.

— Ми мусимо повернутися у монастир, — заявив Хуберт, але не наполягав, коли Еліза сказала тверде «ні». Можливо навіть, що рішення старшої дівчини він сприйняв із полегшенням.

«Правдою є те, — гірко думала Ніна, — що ми смертельно налякані». Чи Лідка дійсно йде зараз у напрямку містечка? Якщо так, то вона в найбільшій безпеці з них усіх, і Ніна лише мала надію, що чорноволоса красуня не забула захопити один із потужних ліхтарів, що зберігалися у шухляді на кухні. Інакше її чекало те саме, що було недавно з Ніною — тиняння у темряві під зливою.

А коли ні, якщо Лідка досі була тут… Ніна здригнулася.

— Бестія уже там, — тихо сказала вона. — У монастирі.

— Ти не можеш це знати, — не повірив Яцек.

— Можу, — вона не мала сили пояснювати, на що спирається її упевненість.

— Ми підемо в монастир лише тоді, коли матимемо план, — промовила Еліза, і це не прозвучало оптимістично. — Ніно, ти щось придумала?

— Та-ак, певно так.

Вони дивилися на неї, наче зголоднілі люди на останню скибочку хліба. Ніна трохи здригнулася і заховала сумніви якомога глибше. Мусила мати рацію.

— Ніно? — підігнала її Еліза. — Ти знаєш, як перемогти Бестію?

— Ні, — відповіла вона. А потім, перш ніж обличчя хлопців і дівчат навколо видовжилися, додала: — Але я знаю, хто знає.

— Хто?

На коротку мить вона насолоджувалася своєю владою, хоча одночасно ніяковіла під гострими поглядами.

— Малгося.

— Малгося? — здивувалася Тамара, а дитина, почувши своє ім’я, налякано глянула на Ніну.

— Ага, Малгося. Риси Обраного, ті швидкість, сила й решта, нічого не варті, порівняно зі здібностями Малгосі.

— Я умію лише чарувати, — тихо сказала дівчинка.

— Крім того, ти ще вмієш передбачати майбутнє. Як Славек, який знав, що на колію стрибне самовбивця.

— Дурня, — жорстко відрізала Еліза. — З Малгоськи така віщунка, як з мене примадонна. Я б знала, якби вона щось подібне вміла.

— Бо вона передбачає майбутнє, лише коли спить. Уночі я чула це вже кілька разів. Не знаю чому, може, Малгося, ну… якимось чином замала для свого дару чи щось подібне. Може, за кілька років вона вмітиме користуватися ним так, як Славек. Неважливо. Тепер важливо лише те, що, дякуючи їй, ми зможемо довідатися, як перемогти Бестію.

— Вигадуєш, — сказав Артур.

— Аж ніяк. Першої ночі, коли я сюди приїхала, Малгося говорила, щоби не ходили в сад на світанку, а відразу потому зник Сташек. Пізніше говорила, що Бестія прийде до нас по стежці, зробленій із солі.

— Я тож Малгоську чулам, — призналася Геля. — Мемрала шось про те, же Тимек і Сташек сі повернут. А йоні сі повернули.

— Чому ти про це нікому не сказала?

Молодша з близнючок стенула плечима. Ніна добре її розуміла: дівчина була зачарована янголом, і тоді будь-яка важлива інформація важливою не здавалася.

Еліза повернулася до Ніни.

— Навіть якщо ти маєш рацію, то як ти це уявляєш? — тон її залишався скептичним. — Малгося ж зараз не засне. Не за таких обставин.

— Мені геть не хочеться спати, — підтвердила дівчинка, дивлячись на них круглими очима. Ніна прикинула, наскільки вона взагалі розуміє, що відбувається. Малгося була наймолодшою з них, і тому мало хто цікавився її думкою. Найчастіше про неї забували, наче вона була лише доповненням до Елізи. Думаючи над тим, хто які здібності отримав після Славека, дівчинку навіть не взяли до уваги. Проте її вміння було найважливішим.

— У шафці на кухні є снодійне, — сказала Ніна. — Я бачила його, коли ми з Тамарою готували обід.

— Ти на голову впала? — обурилася Еліза. — Хочеш десятирічну дівчинку отруїти? Оце твій геніальний план?

— Не веми, скілько їй того тре’ дати, — підтримала Елізу Кароліна.

— На коробці все має бути написано, — втрутився Яцек. — І не перегинайте: це лише снодійне, не отрута. Ним можна отруїтися, якщо з’їсти половину пачки, але не з однієї чи двох пігулок.

— А крім того, іншого виходу в нас немає, — додала Тамара.

— Нехай Малгося сама вирішує, бо вона ж одна з нас, — вирішила Ніна.

Хвилинку почекали, поки Еліза розтлумачувала дівчинці, що саме від неї хочуть і які є ризики. Мала слухала, а очі її розширювалися. Нарешті вона кивнула.

— Ну, я можу піти спати, якщо кажете, що це допоможе.

Ніна сумнівалася, чи дівчинка насправді розуміє, на що вона підписується. Але ж Тамара казала правду: іншого виходу в них не було.

Еліза неохоче кивнула, погоджуючись, а Яцек запитав:

— Нормально, але хто піде по пігулки?

Запанувала тиша, молодь невпевнено перезиралася. Ніна майже чула думки друзів.

З одного боку, Бестія, зайнята полюванням на янгола, напевне не зверне увагу на підлітка, який бродить коридорами.

З іншого боку, якось нікому не хотілося на власній шкірі перевіряти, чи насправді це так буде.

— Я, — відізвалася нарешті Тамара. — Раз уже я отримала ту відвагу, то треба якось нею користуватися.

Вона відчинила двері раніше, ніж хтось устиг запротестувати. І вийшла.

Минуло кілька жахливо довгих хвилин, під час яких вони прислухалися до звуків, що долинали із саду. Гілля шелестіло на вітрі, наче хтось ішов по траві, шум дощу в їхній уяві перетворювався на тихий шепіт безтілесної істоти. Ніна рахувала секунди, одночасно роздумуючи, котра може бути година. Перша, друга?

— Я голодний… — буркнув жалісно Яцек. — Треба було сказати Тамарі, щоби за нагоди вона прихопила щось із їжі.

Еліза тільки пирхнула, а Ніна раптом відчула, що, незважаючи на весь страх, у неї також посмоктує у шлунку.

Крізь шум дощу пробився звук швидких кроків, а за мить до альтанки увірвалася Тамара. Очі її були розширені, зуби цокотіли.

— Я бачила її! Прокляття! Я її точно бачила. У… у кінці коридору. Була… рани Божі, цього не описати. Як панна Смерть, схрещена з павуком, хай їй трясця!

Ніна очікувала на вибух істерії, але несподівано в сараї запала важка від напруги тиша. Тільки коротко схлипнула Малгося.

«Як панна Смерть, схрещена з павуком».

Еліза перша віднайшла голос.

— Дурня, — сказала вона шорстко. — Тобі здалося.

— Аж ніяк! Була…

— Тобі здалося! — з натиском повторила Еліза.

Тамара глянула на Малгосю, яка тулилася до старшої дівчини.

— Певно й справді щось мені привиділося… — вона кинула Яцеку коробку таблеток. — Тримайте. Якщо малій треба чимось запити, то я другий раз не піду.

Хлопець тремтячим голосом прочитав інструкцію:

— Одна-дві пігулки перед сном. Це для дорослого, тому, коли дам Малгосі одну, то буде добре.

Трохи почекали, поки Еліза настільки заспокоїла дівчинку, що вона погодилася узяти пігулку.

— Ви ж мене не залишите тут, правда? — запитала мала, коли вже проковтнула снодійне.

— Ні, сонечко, ми точно тебе не залишимо, — Еліза кинула суворий погляд на Тамару, наче казала: «Бачиш, що ти наробила? Вона ж через тебе боїться».

Із саду долинув тихий шум, і всі нервово підскочили, але тривога була фальшивою. Нічого поганого до альтанки не наближалося. Ще ні.

«Як панна Смерть, схрещена з павуком».

Ніна відчувала, що перетнула межу, з-за якої уже не можна повернутися. Тепер у них не було іншого виходу, як тільки йти вперед.

На зустріч із потворною істотою з Диявольського Кола.

— Думай про те, як перемогти Бестію, — порадила вона Малгосі. Еліза саме вкладала малу поряд із пані Целіною. — Повторюй це питання весь час, аж поки ти заснеш. Твій розум…

— Та не приставай до неї із цими твоїми премудростями, — шорстко втрутилася Еліза. — Ти вже й так намішала дитині в голові.

— Але…

— Стули писок і дай їй заснути!

Ніна замовкла і просто занепокоєно дивилася. Навіть якщо Малгося її послухала, це не гарантувало того, що вона почне говорити крізь сон. Ані тим більше, що вона згадає про цю конкретну проблему, яка їх цікавить.

З іншого боку, це було можливим — у всіх зараз у головах виключно Бестія. Хотіли вони цього чи ні, але коли людина про щось довго думає, потім це «щось» має чималі шанси наснитися їй. Ніна добре про це знала. Якби вона заснула, напевне їй наснився б кошмар, пов’язаний зі страшною істотою, що виходить із Кола.

Інша справа, що Ніна все одно не стулила б очей у таких умовах: не на твердій підлозі, в холоді, коли всі витріщаються, збившись навколо. Ні, напевне вона б не зуміла на місці Малгосі заснути.

Але малу, схоже, було зліплено з іншої глини, бо повіки її відразу закрилися, і дівчинка почала дихати в рівному, спокійному ритмі. А може, просто пігулка виявилася досить міцною, аби перемогти страх, холод і незручності?

Пізніше, коли Ніна пригадувала минулі канікули, то найчастіше в пам’яті спливала саме та ніч — чекання у тиші, неспокійне дихання подруг і товаришів, які вона чула в напівмороку. Штовханина ліктями, тихе «ш-ш-ш» і нервове тремтіння щоразу, коли Малгося перекидалася уві сні з боку на бік або бурмотіла. Неспокій наче розтягував хвилини. Ніні ставало все холодніше, бо від нещільно зачиненого вікна йшов протяг. Дощ шемрав і цюркотів у гіллі дерев, озеро шуміло, наче ліс під вітром.

Нарешті Малгося заговорила:

— Треба її убити чимось живим.

— Що? — Артур нахилився до дівчинки, але Еліза його відіпхнула.

— Вона тебе не чує, ідіоте. Бо вона ж спить.

— Треба її убити тим, що живе, — повторила дитина, а потім кумедно прицмокнула губами, наче смоктала цукерку. Більше вони нічого не почули.

— Чимось живим? — Артур випростався. — Що це, у лиха, значить?

— Певно те, що ми не зуміємо вбити Бестію за допомогою ножа, палиці чи чогось такого, — відповіла Ніна.

— Тоді чим?

— Не знаю. Лютим псом? Кактусом у горщику? Чому я маю це вигадувати? — розізлилася вона.

— Може, це просто означає, що Бестію треба вбити голіруч, — похмуро заявив Хуберт, але ні-хто не підтримав тему.

— Маріуш говорив, що вміє прикликати птахів, так? — втрутився Яцек. — Ну то ось вам і відповідь. Підемо до монастиря, відчинимо там вікна і прикличемо птахів, а вони вб’ють Бестію.

— Не знаю, чи я точно зумію їх прикликати, — запротестував Флап.

Ніна додала:

— Крім того, те, що Маріуш прикликає птахів, ще не означає, що ми можемо наказати їм убити.

— Хтось має кращу ідею? — Яцека, здавалося, трохи зачепило за живе.

Еліза поволі качнула головою.

— Звучить розумно, але спочатку ми мусимо перевірити, чи це діятиме. Гелю, пильнуй, щоби дощ не припинявся. Можеш це зробити?

— Можу.

— Нормально. А ти, Маріуше, зосередься і спробуй прикликати птахів.

— І яким чином ми переконаємося, що птахи вбиватимуть за наказом? — Тамара нахмурилася. — Хтось із нас має пожертвувати собою, так?

На це вже ніхто не знайшов що відповісти, а в сараї знову запала тиша. Тільки за якусь хвилину відізвалася Ніна:

— Я… Здається, я знаю, як ми можемо це перевірити…

Сказала, і на обличчях молоді з’явилося незадоволення.

— Ну що, — збунтувалася дівчинка, — я знаю, що це огидно, але ви ж, думаю, не хочете, щоби птахи атакували когось із нас? Бо можуть вибити очі або… — відгодована сотнями книжок уява розганялася, але раніше, ніж вона встигла вийти з-під контролю, заговорила Еліза.

— Добре, ми вже зрозуміли. Давайте цього пса. Маріуше?

Хлопець зник у темному кутку, звідки за мить вийшов, несучи шматок брезенту. З-під нього стирчали дві закостенілі лапи. Побачивши їх, частина дітей відвела погляди, а в решти з’явився вираз стурбованості на обличчях.

Маріуш поклав собаку перед сараєм і зняв брезент. Хтось за спиною Ніни голосно вдихнув. У світлі ліхтаря очі мертвої тварини були наче два золотисті дзеркальця, об які розбивалися краплі дощу. Ніна знову відчула приплив жалю. Сільвія не заслуговувала на таку долю.

— Зараз приклич птахів.

Час спливав. Ніна все сильніше мерзла, стоячи у відчинених дверях і втрачаючи надію. Більшість молоді відступила під дах сараю, де принаймні не дощило. У дворі залишилися тільки Еліза й Маріуш, який сидів над трупом собаки. Ніна озирнулася, глянувши мимохідь на групу за її спиною. Малгося все ще спала, Артур надалі був набурмосеним і похмурим, Тамара та Яцек ледь стримували нетерплячку, а близнючки, навпаки, здавалися виснаженими, хоча й вони мали досить непоганий вигляд порівняно з Хубертом. Ніна шкодувала, що ніхто не подумав прихопити з монастиря болезаспокійливе. Пігулки зменшили б страждання хлопця, хоча йому насправді була потрібна допомога лікаря, який почистить і зашиє рану.

Перші птахи з’явилися настільки несподівано, що вона мало їх не прогледіла. Вони випірнули з дощової ночі, тихо прилетіли на чорних крилах і всілися неподалік, на чорне гілля. Світло ліхтаря, який тримала Еліза, вихоплювало з темряви їхнє пір’я кольору вугілля й очки-намистинки. Круки, багацько круків. Ніна відчула, як її серце починає битися сильніше. Птахи сипалися з неба, наче м’які, чорні шматки снігу, укриваючи пір’яним саваном газон і дах сарая.

Еліза відступила, Маріуш витягнув руку й обережно, ласкаво торкнувся голівки найближчого створіння. Птах дозволив себе погладити.

— Тепер… — у голосі дівчинки звучала невпевненість, — …тепер накажи їм атакувати пса… Прокляття… Це справді діє, ти вмієш… Добре, досить… Накажи їм припинити!

Ніна озирнулася, відчуваючи напад млості (читала про виклювані очі, але не мала бажання це побачити), зблідла Еліза обтерла чоло від дощових крапель.

Вони повернулися до сарая і зачинили двері.

— Ну, вже маємо план, — відізвалася Тамара за мить непевного мовчання.

— Саме так, — енергійно підтвердив Яцек. — Маріуш піде в монастир…

— Я маю іти туди сам? — у голосі кремезного хлопця зазвучало вагання.

Знову запала тиша, яку перервала Тамара:

— Я піду з тобою.

— Я… я теж, — Яцек, з одного боку, безсумнівно боявся. Але з іншого — йому було нерозумно залишатися тоді, коли одна з дівчат збиралася до монастиря. Ніна трохи йому співчувала. Бути хлопцем бувало важкувато: чоловік постійно мусив доводити, який він крутий, героїчний тощо.

— І я, — Хуберт, який стояв навколішки біля пані Целіни, підвів голову. Обличчя його було упертим і сповненим відчаю.

— Ти залишаєшся, — сказала Еліза. — Ти все одно нічого не зумієш зробити.

Він хотів запротестувати, але Ніна присіла поряд і стиснула його здорову руку.

— Прошу тебе, залишайся, — прошепотіла вона. — У тебе насправді кепський вигляд. Крім того, зараз усе одно важливішим є Маріуш. Ми небагато можемо зробити.

— Стережіться Бестії, — мовила Еліза. — Не дозволяйте їй підійти до себе. У разі чого негайно тікайте.

Дівчина мала ще кілька подібних, не дуже важливих порад, які троє сміливців слухали із явним нетерпінням.

Еліза балакала й балакала.

Артур мовчав і витріщався у вікно.

Близнючки обмежилися запевненням, що молитимуться за успіх місії.

Ніна, яка знову гадки не мала, що сказати, і яку мучило відчуття вини (може, й вона має піти із ними? але що це дасть?), обійняла друзів, а потім, повагавшись, ще й Маріуша.

Яцек забрав ліхтарик, і незабаром невеличка група зникла: її швидко проковтнув дощовий морок. Решта зібралися навколо лампи, що стояла на триногому столику. Намагалися переконувати одне одного, що все буде добре, але розмова не клеїлася, а з очей кожного визирало одне й те саме питання: «Що буде, якщо їм не вдасться? А якщо Бестія їх повбиває, а потім прийде і за нами?»

Ніна всілася поряд із Малгосею і легенько розгойдувалася, поклавши голову на коліна. Тільки тепер вона усвідомила, що незнання і невпевненість є гіршими, ніж страх. Незважаючи ні на що, вона воліла бути в монастирі поряд із Тамарою і Яцеком. Тоді б вона принаймні знала, що відбувається, а знання навіть гіршої із правд завжди краще, ніж уявлення якихось страшних речей.

Але вона перелякалася і тепер не могла вже цього виправити. Їй залишалося лише чекання, під час якого вона завзято намагалася відігнати картинки, що з’являлися у її голові: Тамара та Яцек, розшарпані Бестією; Тамара та Яцек, які перетворилися на живі трупи, як раніше Сташек чи Тимек…

Близнючки розмовляли тихими голосами, Хуберт намагався поговорити з Артуром, замість чого отримав презирливе ричання. Еліза розповідала анекдот, щоби розвіяти атмосферу, але ні-хто не сміявся. У сараї знову запанувало важке, кам’яне мовчання.

Хоча це здавалося неможливим, Ніна якоїсь миті, певно, заснула, бо Хуберт розбудив її, шарпнувши за плече.

— Що сталося? — серце відразу скочило їй у горло. Вона роззирнулася. Малгося спала, Еліза і близнючки скупчилися поблизу відчинених дверей. Навіть Артур приєднався.

— Сама подивися.

Вона встала й підійшла до групи біля входу.

— Сташек і Тимек, — сказав Хуберт за її спиною, хоча це було непотрібним, оскільки вона вже бачила хлопців, які стояли посеред газону та мокли під дощем, вдивляючись у сарай. Було щось несамовите в їхніх нерухомих фігурах і блідих очах, що поблискували у темряві, наче риб’яче черево.

— Шо вони од нас хчать? — у голосі Кароліни звучав переляк.

— Ми мусимо з ними порозмовляти, — сказав Хуберт.

— Порозмовляти? — гарикнув Артур. — Я б їм як вгелемсив…

Утім, ні він, ні хтось інший з місця не рушив. Тільки за мить Хуберт відважився відчинити двері ширше.

— Іду, — заявив рішуче.

— Здурів? — просичала Ніна.

— Вони можуть знати спосіб, як відкликати Бестію. Може, ми зуміємо… не знаю, змусити їх до цього чи якось так.

Ніна відкрила рота, але раніше, ніж хоча б щось промовила, хлопець уже вискочив під дощ. Вона побігла за Хубертом слідом, навіть забувши про плащ. Пізніше вона й сама замислювалася, чому так вчинила. Бо Хуберт, здавалося, потребував допомоги? Бо в його товаристві не боялася надто сильно? Бо з неї було досить бездіяльності й марних фантазій про те, що відбувається в монастирі?

— Скажіть їй, щоби вона пішла геть! — тим часом кричав Хуберт. — Чуєте? Скажіть Бестії, щоб…

— Та заспокойся, — Ніна схопила хлопця за плече, але він вирвався, схопив Тимека за сорочку і почав його трясти. Але ані Тимек, ані Сташек не відреагували, все так само дивлячись своїми блідими, майже білими очима. «Це мертві очі, — подумала Ніна. — В них немає ані крихти життя».

Нарешті Сташек здригнувся і махнув Хуберту. «Ближче», — говорив його жест. Губи хлопця розтяглися у жахливій посмішці.

— Маріуш лежить у холі біля сходів, — сказав він.

— Щ-що?..

— Маріуш лежить у холі біля сходів. Не буде птахів. Ви всі загинете.

— Брешеш! — із люттю крикнув Хуберт, а Тимек захихотів.

— Переконайтеся самі, якщо маєте відвагу.

За мить, відіпхнутий, він упав у траву, а Хуберт розвернувся до Ніни.

— Я іду в монастир, — заявив хлопець.

— Ти здурів? Справді їм віриш? Вони хочуть нас тільки залякати! Чуєш?

— А звідки вони, по-твоєму, знають про птахів? — хлопець уже біг до будинку, що поставав посеред темряви.

Прокляття!

Кляте в три чорти прокляття!

Ніна подолала опір власного тіла й кинулася слідом.

— Чекай! — кричала вона. — Там Бестія!

Хуберт сповільнився, але не зупинився.

— Не бійся, — сказав хлопець. — У разі чого я захищу тебе. Ти моя подруга, я б віддав за тебе життя.

— Чому мені здається, що ти говориш це кожній дівчині?

Він закліпав, струшуючи з вій краплі дощу.

— Я завжди щирий.

Хуберт дістався до дверей монастиря, відчинив їх і забіг у хол. Ніна наступала йому на п’яти. Усередині було темно, й на мить їй здалося, наче вона занурилася у густу, душну смолу. Кров шуміла у її скронях, серце калатало, наче готувалося зламати ребра. За мить загорілося світло.

Спалах.

Ніна крикнула.

Монастир був наповнений птахами. Круками, воронами, дроздами, навіть малими сірими горобцями — всі вони сиділи на підлозі, на сходах, що вели нагору, і на перилах. Дівчинка спочатку стримала дихання — їх було так багато, і це було так… страшно. Тільки потім вона полегшено зітхнула. Адже цього вони й добивалися? Маріуш мав викликати птахів — от і викликав. Усе нормально.

— Ба… бачиш… — прошепотіла вона Хуберту. — Птахи є. Можемо повертатися.

— Вони нічого не роблять, — хлопець понуро покрутив головою. — Просто сидять.

Він мав рацію. Птахи стирчали на своїх місцях нерухомо, із похиленими набік голівками. Їхні темні оченята й гострі дзьоби полискували, відбиваючи світло лампочок.

Ніна сковтнула сухим горлом.

— Не розумію…

— Дивися! Це, здається, Маріуш, — Хуберт простягнув руку, вказуючи на темний силует, що лежав біля сходів. Ніна спочатку подумала, що це купа викинутих ковдр, бо це мало саме такий вигляд: безформна брила, в якій ледь можна було впізнати людське тіло.

Хуберт рушив через хол, розгортаючи ногами птахів, які неохоче відсувалися з дороги. Ніна йшла за ним. Десь здалеку, стлумлений товстими мурами, долинав заклик Бестії. Здалеку. Це трохи заспокоїло дівчину, бо це означало, що поки що вони в безпеці.

— Маріуше? — Хуберт нахилився над кремезним хлопцем. — Маріуше!

Через кілька довгих, наче вічність, секунд хлопець відкрив очі й роззирнувся навколо безтямним поглядом.

— Що сталося? — запитала Ніна, присівши поруч.

— Болить… — простогнав Маріуш. — Моя нога… Я зламав ногу…

— Може, в тебе тільки вивихнуто кістку, — втішила вона його, але у глибині душі знала, що Флап говорить правду. Очі його раз по раз закочувалися, бліде, наче крейда, обличчя було вкрите потом. Він мав сильно страждати, а вивихнута кістка не болить аж так сильно. Ніна про це знала з власного досвіду.

— Бестія… була тут. Схопила мене й запитала… де янгол, а коли я сказав, що не знаю, то кинула мене об стіну. Вона… несамовито швидка.

— Де Тамара та Яцек?

— Не знаю. Ма… мабуть, я знепритомнів. Допоможи мені, прошу. Про-о-ошу.

— А що з птахами? — Ніні здалося, чи заклик Бестії звучав ближче? — Ти зумієш…

Голова хлопця відкинулася назад, очі повільно закрилися. Хуберт прошепотів щось, що Ніна не зрозуміла. Швидше за все, це було: «Ми всі загинемо» чи щось таке.

Він глянув на дівчинку.

— Біжи до Елізи й близнючок, разом витягнете його звідси. Я пошукаю Тамару та Яцека.

— Ні, — несподівано вирішила Ніна. — Ти йди по решту, а я пошукаю Тамару та Яцека. Ну, швидше.

— Це ненормально, — упирався Хуберт. — Ти дівчинка. Я повинен залишитися.

— Я здорова, а ти маєш такий вигляд, наче от-от упадеш. Якщо ти десь знепритомнієш, то хто потім тебе шукатиме? Ну ж бо, Хуберте, не дурій. Матимеш ще досить можливостей, щоби похвалитися власним героїзмом. Я тільки погукаю Тамару та Яцека і відразу повернуся. А потім подумаємо, що робити далі.

На мить їй здалося, що він протестуватиме, але хлопець знав, що Ніна має рацію, то ж, нехай і після паузи, але рушив до дверей.

Ніна встала.

— Тамаро? Яцеку? — крикнула тихенько.

Слова відбивалися від кам’яних стін, а дівчинка не сміла волати голосніше, щоби не привернути увагу Бестії. Дощ вривався крізь відчинені вікна, світло загоралося і гасло, сяйво затягнених павутинням лампочок не могло вигнати з кутків густу тінь. Монастир, якщо не зважати на птахів, здавався покинутим, наче й не було останнього тижня, коли тут вирувало нормальне життя. Наче Бестія була в цих стінах завжди, позначивши кожен камінь печаткою своєї присутності.

— Ви чуєте мене?! Повертайтеся! — нарешті вона відважилася крикнути, але відразу принишкла й нервово зіщулилася. Голос її здавався на диво чужим і був надто писклявим. Десь поблизу щось зашаруділо, і Ніна, озираючись, стрімко підскочила.

Нічого. Мабуть, це крук подряпав пазурками по підлозі. Птахи дивилися, схиливши голівки, їхні очі поблискували особливим розумом. Наче… наче сміялися з неї?

«Дурня, — вилаяла себе Ніна. — У тебе завелика уява».

«Тікай, поки ще не пізно», — прошепотів розум, але з останніх сил вона проігнорувала це й подалася до кімнати з каміном. Знайшла там розкидані кружки та холодний уже глечик із чаєм. Монастир видавався на диво вистиглим, Ніна в мокрому вбранні весь час цокотіла зубами. Мороз повзав по стінах, дихання перетворювалося на пару. Що тут таке, най йому? Адже зараз кінець літа, а не січень… А може, ні, може, монастир разом із птахами, які тут оселилися, тепер опинився у безчассі, підвішений у білій холодній пустці, поза якою вже немає нічого? І чому все здається настільки чужим: стіл, крісла, на яких вони сиділи ще кілька годин тому, — наче Ніна зазирнула в дім, залишений ще в дитинстві, ніби відтоді, відколи вони пили тут чай, минули століття. Дивно. Чи це вплив Бестії?

Вона із зусиллям відсунула подалі від себе подібні думки і на тремтячих ногах вийшла в коридор. Лавіруючи поміж птахами, повернулася до холу.

Заклик Бестії ставав усе голоснішим, шум у голові дівчинки наростав. Обридливе дзижчання, наче тисячі мух роїлися у банці. Обридливе й водночас якимось огидним, дивним способом привабливе, наче… наче музика, наче колискова з дитинства, схована у спогадах так глибоко, що людина пригадує це лише уві сні. Щось у Ніні хотіло линути за цим голосом.

— Тікай! — її глузд уже не шепотів, а волав.

Бестія була все ближче.

Ніна стала поряд із непритомним Маріушем, і тоді світло ще раз згасло. Спокусливе дзижчання набрало силу, дівчинка облизнула сухі губи. Тепер вона могла б піддатися і піти до Бестії. Чому ні? Що швидше все це скінчиться, то краще, вона ж усе одно не зуміє втекти. Тож навіщо мучитися?

Світло то загоралося, то гасло. Спалах — темрява, спалах — темрява. Ніна вдивлялася у верхні сходи.

Спалах. Хтось там стоїть.

Темрява.

Спалах. Хтось високий, значно вищий за Тамару чи Яцека, й значно худіший.

Темрява.

Спалах. «Панна Смерть, схрещена з павуком», — сказала Тамара, але це не те, точно не те. Бестія набагато жахливіша.

Темрява.

Спалах. Могутня рогата голова нагадувала бичачий череп з обдертою шкірою і з рештками червоних м’язів. Фасеткові очі комахи палали холодною зеленню.

Темрява.

Спалах. Три пари чорних, наче смола, крил розкривалися за спиною Бестії, наче тінь самої смерті.

Темрява.

Спалах. Вісім кінцівок: дві — на місці ніг і шість — там, де мають бути руки. У верхніх парах надто багато суглобів, а закінчуються вони пазурами, гострими, наче ножиці, що клацають із тихим металевим звуком.

Темрява.

Спалах. Бестія тепер на кілька сходинок нижче.

Темрява.

Спалах. І ще нижче.

Саме так Маура уявляла диявола.

Ніна нарешті перемогла власну безвладність, нажахано заверещала й кинулася навтьоки. Але Маріуш безперечно мав рацію. Бестія була несамовито швидкою. Настільки швидкою, що навіть Артур не зумів би від неї втекти.

Долоні, що нагадували ножиці, схопили Ніну, яка знову крикнула так, що й мертвий вистрибнув би з труни.

Нав’язливе питання вдерлося у її голову.

Воно не було поставлене польською або якоюсь іншою мовою, яку Ніна могла б розпізнати. Вона не була схожою на земну мову. Але питання було чітке, і дівчинка його зрозуміла.

ДЕ Є… тут прозвучало поєднання звуків, неможливе для людського горла.

Вона не мала сумнівів, що йдеться про Квазімодо.

«У… бібліотеці», — намагалася вона сформулювати відповідь за допомогою образу, який розум Бестії зумів би прочитати.

Пізніше вона не раз думала, чи в ту мить мала план, чи бібліотека їй спала на думку чисто випадково. Так чи інакше, але якщо план існував, то його було поховано під шаром паніки та чистого переляку. Але дівчинка ледь звертала на це увагу. Цей план був наче тінь, що її помічаєш кутиком ока; наче звук, щодо якого людина не впевнена, чи не обманюють її власні вуха.

ПРОВЕДЕШ МЕНЕ ТУДИ.

Це вона зрозуміла без проблем.

Бестія несла її, а Ніна вказувала дорогу, уявляючи нові повороти й коридори. Гострі кігті ранили шкіру, але дівчинка про це навіть не знала. Тіло Бестії було настільки холодним, що Ніні здавалося, наче її позбавили відчуттів, і вона опинилася в обіймах крижаної брили. А до того ж… до того ж істота із зірок залізла їй у голову, тасуючи спогади Ніни, наче колоду карт.

Родинний обід. Ніні, може, років сім. Шимек ще сидить на високому дитячому стільці. Він капризує, не хоче їсти, і тоді Ніна починає смішно кривлятися, а мама, скориставшись з того, що син сміється, суне йому до рота ложку картоплі із соусом. Потім хвалить Ніну, яка горда й водночас трохи присоромлена, бо ж знає, наскільки вона далека від ідеалу старшої сестри.

Клік — спогад зникає, лишивши по собі неясне відчуття втрати.

Перший день школи. Ніна в темно-синьому платті й білій блузці уважно розглядається. Усе їй здається таким великим, чужим і трохи страшним, але дівчинка має передчуття, що їй тут буде добре.

Клік — наступний спогад зникає, наче камінь, кинутий у глибоку воду.

Фільм для дорослих, про який розповідала їй Агнешка (він здавався нудним, але Ніна ввічливо не хотіла цього казати), подорож у гори, коли всі настільки промокли, що потім усі ж, за винятком Ніни, розхворілися. Світловолосий хлопець, який подобався їй у п’ятому класі…

«Бестія пожирає мене, — зрозуміла вона. — Так закінчили Тимек і Сташек. Істота з Диявольського Кола поглинула всі їхні спогади, шматочок за шматочком».

Це її протверезило настільки, що вона почала боротися. «Пісенька, я мушу зосередитися на пісеньці». І пригадався єдиний текст — дурнуватий довоєнний шлягер, який так любила її мати.

Таке нещастя стається, може, раз на сто років. Знаю Агнешку, для якої я би сонце з неба вкрав. Але прізвища не знаю, адреса невідома, й тому шукаю і волаю тут і там…

Ніна заховала спогади так глибоко, що Бестія не в змозі була до них дотягнутися. Тепер у її голові була лише пісенька, в яку вона вчепилася так, наче це найважливіша у світі справа. Бо вона насправді БУЛА такою.

Чи тут мешкає панна Агнешка? Така миленька, очі наче фіалки. Стільки днів шукаю, в усі двері стукаю, але знайти не можу, хоча так цього хочу.

На третьому куплеті вони дісталися до бібліотеки, Бестія відпустила Ніну так, наче вона вже непотрібний багаж. Дівчинка впала на підлогу, паралізована крижаним холодом. Тільки за мить вона зуміла звестися на ліктях і глянути поперед себе.

Квазімодо — Ніна навіть у темряві впізнала його характерну фігуру — стояв біля заваленої стінки, там, де закінчувалася бібліотека. Стояв і дивився у прірву, що відкривалася під його ногами. Дощ усе ще падав.

Спалах, світло на мить з’являється.

У бібліотеці повно круків, дроздів, горобців і ворон. Сидять на полицях із книжками, нашорошивши мокре пір’я і блискаючи агатовими очицями.

Ніна хотіла крикнути, але те, що вирвалося з її горла, нагадувало, скоріше, скрип.

Спалах. Бестія йде до янгола. Тепер не поспішаючи, наче насолоджуючись розумінням того, що жертва вже не втече. Птахи проводжали її поглядами.

«Це вже кінець, — подумала Ніна розпачливо, заплющивши очі. — Тепер Бестія уб’є Квазімодо, а потім нас усіх по черзі». Вона зіщулилася на підлозі. Усе ще було страшенно холодно, а там, де її тримала Бестія, шкіра, позбавлена чутливості, наче вкрилася кригою. Це обмороження? Синє, паскудне обмороження, від якого тіло гниє і доводиться відрізати кінцівку… Дурнуваті думки, бо Ніна все одно не доживе до жодної ампутації. Загине відразу після Квазімодо, вона ж навіть ворухнутися не може.

Дівчина розплющила очі — воліла дивитися, незважаючи ні на що.

Спалах. Бестія уже біля крилатого, який, порівняно із нею, здається малим, наче дитина. Простягає до нього одну з пазуристих лап, поволі, наче замислившись, схиляє набік бичачо-комахоподібний череп, після чого торкається янгольського обличчя з того боку, де воно все ще вродливе. По гладкій щоці тече кров — у світлі голої лампочки чорна, наче смола. Квазімодо трохи відступає, але далі йому йти нікуди, його п’яти вже звисають над прірвою. Тепер він тільки нерухомо дивиться на свого ката.

План! У Ніни, здається ж, був якийсь план, але його подробиці випали з пам’яті, якщо взагалі він колись там був. Зрештою, це не має значення. Адже вони все одно загинуть. Дівчинці здавалося, що з глибини темряви долинають слова молитви, проказані тихим голосом. Але це могла бути й ілюзія, бо кому ж тут молитися?

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

«Радуйся, Маріє…» Цього разу Ніна була впевнена, що чує молитву. До того ж і голос здався їй знайомим. Лідка? Яким дивом?..

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

«…благодаті повна, Господь із Тобою, благословенна Ти між жінками…»

Спалах. Бестія розводить шестеро рук, аби схопити янгола і проштрикнути його гострими шипами кігтів.

Що тут, прокляття… Ніні здавалося, що перед очима в неї стоп-кадр. Дві постаті стояли нерухомо на краю прірви: кат і його жертва, застиглі в часі, наче глиняні фігурки. Дівчинка прикрила очі, а коли знову їх розплющила, янгола вже не було. Він стрибнув у прірву? Розкрив крила й полетів?

А Бестія все ще стояла, розкинувши руки, наче її жертва знаходилася там, де була ще мить тому.

— Зараз! — крикнув хтось. Приголомшена Ніна тільки за мить чи дві зрозуміла, що це Яцек. — Зараз ми маємо шанс її убити!

Спалах. З кутка бібліотеки вискочила пухкенька постать, вклала пальці в рот і пронизливо свиснула. Птахи злетіли й хмарою шугонули до завмерлої Бестії.

Летіли, щоби проминути її і зникнути за завісою дощу.

Прокляття.

Ніна знову зуміла ворухнутися — принаймні настільки, щоб сісти. Яцек стояв посеред бібліотеки, а його обличчя здавалося б кумедним, якби не було настільки трагічним. Молитва Лідки все ще долинала з темряви, куди не досягало світло лампочки. Бестія ворухнулася — мляво, наче її суглоби геть задерев’яніли. Сталося диво, завдяки якому вони отримали кілька додаткових секунд, але навіть дива мають свої межі. У будь-який момент Бестія звільниться від чарів — і тоді буде запізно.

Під впливом цієї думки Ніна раптом повернула собі ясність розуму.

— Зіштовхни її! — крикнула вона одурілому Яцеку. — Просто штовхни її!

Хлопець ще мить приголомшено дивився, а потім крикнув, наче індіанець, який іде у бій, і помчав, розганяючи всі свої сімдесят кілограмів живої ваги. Швидше і швидше, аж поки не вдарив із силою тарана в постать, що стояла на краю прірви. Вона впала, а Яцек напевне приєднався б до неї, якби не з’явилася ще одна постать і не схопила його останньої миті за рукав.

Тамара.

«О рани Божі», — тільки й устигла подумати Ніна, коли їй вдалося встати. Тамара, яка якимось дивом виросла біля неї, підхопила її за лікоть. За мить до них приєдналися також Яцек і Лідка.

— Звідки… ви… тут узялися?

— Лідку ми зустріли перед входом у монастир, а потім до нас підійшов янгол і наказав бігти в бібліотеку, — пояснила Тамара.

— І сказав, що раз ми вже там будемо, то маємо молитися голосно і з вірою, — додала Лідка. — Дивно, бо я ж завжди молюся з вірою. — Вона на мить нахмурилася, але відразу розслабилася. — Бачте, я ж вам казала, що віра має силу. Янголи — справжні.

«Аж ніяк, — подумала Ніна. — Просто на диявола діє сила молитви. А якщо Бестія грає його роль, то молитва повинна подіяти й на неї. Чому ж ніхто, крім Квазімодо, про це не подумав?»

Яцек важко дихав, а потім усівся на підлозі. На обличчі хлопця вимальовувався вираз здивування, наче тільки зараз до нього дійшло, що він зробив.

— О рани Божі, — видихнув він. — Я не думав… не думав…

— Що з Маріушем? — запитала Тамара й відразу засоромилася. — Ми його залишили. Та клята Бестія вискочила на нас відразу, щойно ми увійшли, і ми не мали іншого виходу, як тільки розділитися і дати драла.

— Маріуш почувається добре. Чи то майже добре, — Ніна заплуталася, бо все ще не могла розібратися у думках. — У нього зламана нога.

— Від цього не вмирають! — повеселішала Тамара. — Як я побачила птахів, то подумала, що все нормально, але ті малі паразити зовсім не мали бажання нам допомагати, — вона осудливо глянула на останнього горобця, який, крутячи голівкою, сидів на підмоклому стосі релігійних книжок. Пташка відповіла невинним поглядом.

— Що з Бестією?

— Сама подивися, — вишкірилася Тамара.

Ніна підійшла до краю прірви й обережно глянула вниз. Бестія була там, обплутана гіллям старого граба. Зламаний сук наскрізь пробив її тіло і стирчав зараз із нього, наче дріт із зіпсованої іграшки.

Дівчинка сковтнула слину.

«Треба вбити її чимось живим».

Що ж, дерево, безсумнівно, було живим.

Коли вони спускалися на перший поверх, Ніна думала над тим, звідки янгол знав, що Бестія буде саме в бібліотеці. Єдиним поясненням видавалося те, що він зумів зчитати з думок дівчинки план, в якому навіть вона не була впевненою, а потім повідомив план Яцеку, Тамарі й Лідці та всіх врятував. Пожертвувавши власним життям.

Вона тріпнула головою. Може, Квазімодо зовсім не впав, а й справді полетів? Мусив уміти літати, бо інакше яким дивом він зумів опинитися у бібліотеці до Ніни й Бестії? Яцек, Тамара й Лідка прибігли тільки недавно… А якщо ні? Якщо Квазімодо все ж упав, то, може, йому вдалося залишитися живим? Бо Ніна пам’ятала, що у крилатих інша, ніж у людей, фізіологія.

Унизу на них вже чекали перелякані Еліза й Кароліна, які, побачивши приятелів, що спускалися, мало не зомліли.

— Усе добре! — крикнула Ніна. — Бестія мертва!

Еліза прикрила очі й, здається, промовила коротку молитву, а Кароліна палко всіх обійняла.

Спільними зусиллями вони перенесли все ще непритомного Маріуша до сарая і поклали на підлозі. Еліза залишилася з пораненими і ще сонною Малгосею, а інші рушили до поваленого крила. З ними пішов навіть Хуберт, який, здається, десь віднайшов сили.

Тамара залізла на дерево й торкнулася тіла Бестії.

— Як на мене, здається повністю мертвою.

Ніна роззирнулася, шукаючи янгола, але ніде не побачила характерної перекошеної фігури. Полегшено зітхнула, а тоді, втративши енергію, з розмаху всілася на мокру траву.

Де ж Квазімодо? Чи його поранено? Дівчинка не могла викинути з пам’яті чорний струмок крові, що тік по його обличчю.

Де б янгол тепер не перебував, вона сподівалася, що він зуміє з усім впоратися.

«Уже все скінчилося», — думала вона, сидячи на траві, підтягнувши коліна до підборіддя. Дощ усе ще падав, але вона вже не могла намокнути або замерзнути ще більше. Усе скінчилося. І Ніна ніяк не могла в це повірити.

Поряд обіймалися і поплескували одне одного по спинах інші хлопці та дівчата, а Яцек навіть виконав щось на зразок переможного індіанського танцю. Ніна дивилася на це, цокочучи зубами.

Усе скінчилося.

Якщо не враховувати того, що вони ще мусять звідси вийти, уникнувши армії.

Тільки через якийсь час зраділа молодь зосередила увагу на Лідці, яка все ще дивилася на тіло, що звисало з дерева.

— І кей ти лазила? — запитала Кароліна.

— Молитва не допомогла? — вперше за довгий час відізвався Артур. Зараз, коли страх минув, у його голосі знову звучала насмішка.

— Допомогла, — дівчина не могла відвести погляду від мертвої Бестії. В її очах горів вогонь перемоги. Ніна подумала, що так мав би виглядати святий Єжи[30], коли дивився на мертве чудовисько. — Завдяки їй ми перемогли диявола.

— А що із бар’єром? — нетерпляче промовив Яцек. — Він зник?

— Напевне, якщо Бестія мертва, — оптимістично сказала Ніна.

— Чудово, тоді ми візьмемо машину…

— На дорозі стоїть військова вантажівка, — Лідка неохоче відвела погляд від дерева. Блиск її очей трохи згас.

— Що? — нахмурилася Тамара.

— Вантажівка, повна людей у мундирах, — пояснила Лідка, а тоді, даючи зрозуміти, що віра її має певні обмеження, додала: — Я бачила її за самим бар’єром. Перегородили дорогу так, що проїхати ми не зможемо.