Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

59

Дженнсен і Себастян поспішили за сестрою Мердінтою. Та зникла за гребенем гори. Підійшовши до краю, вони побачили, що сестра вже далеко внизу. Дівчина озирнулася в марній спробі побачити самотнього подорожнього. Їй впало в око, що над величезною випаленою пустелею несуться темні хмари.

— Швидше! — Крикнула сестра Мердінта.

Себастян легенько підштовхнув Дженнсен в спину, і дівчина побігла вниз по крутій стежці. Сестра, хоч і була в довгому одязі, мчала швидко, як вітер. Дівчина з великими труднощами встигала за нею. Вона підозрювала, що Мердінта використовує магію.

Іноді Дженнсен зупинялася, втрачаючи опору на хисткому зсуву і здираючи об гострі камені шкіру на пальцях і долонях. Це був найважчий шлях за все її життя. Скельні уламки ковзали під ногами. Дівчина розуміла, що, просто схопившись сильніше за камінь, вона може запросто порізати руки об гострий, як бите скло, осколок.

Дівчина важко дихала. Сестра Мердінта, що була вже далеко попереду, теж важко переводила дух. За спиною лунало важке дихання Себастяна. Він теж кілька разів втрачав рівновагу, і одного разу Дженнсен з криком встигла схопити його за руку, не давши впасти в тисячофутову прірву. Він з полегшенням і вдячністю подивився на рятівницю.

Опинившись після важкого спуску, який здавався нескінченним, майже в самому низу, Дженнсен з полегшенням виявила, що кам'яні стіни і кручі загороджують спопеляюче сонячне світло. Вона подивилася на небо, чого не робила вже довгий час. Виявилося, що тіні, які загороджують сонце, падають зовсім не від скель. Небо, всього лише годину тому настільки чисте і блакитне, тепер було запнуте сірими дощовими хмарами, ніби запечатуючи долину Стовпів Творіння і відокремлюючи її від усього світу.

Дівчина додала крок, намагаючись наздогнати сестру Мердінту. Не було сенсу переживати через хмари. Якою би втомленою не була Дженнсен, вона твердо знала: коли прийде час, у неї знайдуться сили, щоб вразити ножем Річарда Рала, і хмари йому не допоможуть. Цей час стрімко наближалося. Вона знала, що мама і інші милостиві духи допоможуть їй, надихнувши на помсту. А крім них, є й ще одна сила, яка обіцяла їй підтримку.

Замість жаху від думки про швидку смерть Дженнсен відчувала дивне заціпеніння і спокій. Самою солодкою була обіцянка кінця боротьби і страхів. Скоро відпаде необхідність приймати рішення. І вже не буде втоми, нестерпної спеки, болю, горя, туги…

На темніючому небі заграли сполохи зеленого світла. Спалахи виходили звідкись здалеку. Десь загримів грім, прокотився по безкрайній пустелі. Цей замислений гуркіт якнайкраще відповідав хвилеподібному пейзажу.

Подорожні закінчили спуск; високі кам'яні колони, які постали перед їх поглядами, виявилися значно більшими, ніж при погляді з скелястих гребенів. Здавалося, вони вросли в дно долини. Незабаром, коли подорожні віддалилися від скель, Стовпи вже височіли навколо, як древній кам'яний ліс. Дженнсен відчувала себе на їх фоні мурахою.

Кроки мандрівників луною відбивалися від кам'яних стін, об'ємистих опуклостей і глибоких западин. Дівчина не переставала дивуватися, дивлячись на рябу поверхню колон.

Вертикальний стовп складався з декількох частин, кожна з яких відрізнялася щільністю і пропорціями, від чого колони були хвилеподібно мінливі по довжині. У деяких місцях широкі секції завершувалися вузькими перешийком.

Весь цей час подорожні знемагали від спеки. Вона лягла їм на плечі важкою ношею, притискаючи до землі. Ноги мляво ступали по гравію. Від Стовпів падали моторошні довгі тіні. Іноді через каміння виривалися промені зеленого світла. Якщо підняти погляд вгору, то ніби дивишся з глибин пекла: скелі, на яких час від часу грали смарагдові відблиски, які відбивалися від хмар, здіймалися в небо, ніби волаючи про порятунок.

Сестра Мердінта плавно ковзала в цьому лабіринті, подібно духу смерті. Навіть присутність поруч Себастяна не додавало Дженнсен спокою.

Світлові спалахи і далі мерехтіли над головами подорожніх, над вершинами величних Стовпів, ніби щось розшукували в кам'яному лісі. Прогримів грім, і долина затряслася шаленим тремтінням, на подорожніх дощем посипалися осколки. Люди побігли, ухиляючись від них. Дженнсен бачила, як там і тут величезні колони падають і розсипаються. Деякі тепер лежали на землі, подібно ослаблим гігантам, і подорожнім треба було проходити під величними стовпами, що впали упоперек стежки, і пробиратися крізь тріщини. Дженнсен сподівалася, що спалахи, що розсікають небо, не вдарять в кам'яні стовпи поруч з ними, і ті не обрушаться на подорожніх всією своєю неймовірною вагою.

Але коли Дженнсен вирішила вже, що вони залишаться навіки похованими в щільному кільці скель, які здіймалися до неба, між колонами з'явилася долина. Ще сотня-друга кроків по звивистій стежці між щільно стоячих кам'яних стовпів, і попереду відкрився простір, де рідкісні колони стояли, як монументи.

Дно долини, яке зверху бачилося доситьь рівним, виявилося нагромадженням осколків колон, величезних каменів і щебеню.

Грім все сильніше діяв на нерви. Він гуркотів практично постійно, і так само безперервно здригався і гримів кам'яний ліс. Небо висіло низько, і хмари, що клубочилися, вже закривали оточуючі долину кам'яні стіни.

На дальньому кінці долини найбільш темні хмари постійно вивергали то бляклі, то яскраві спалахи світла. Часом спалахували і сліпучі блискавки — саме вони породжували різкі удари грому.

Минувши високий кам'яний шпиль, Дженнсен побачила фургон, що рухався по долині.

Здивована дівчина повернулася до Себастяна і завмерла: за його спиною височів незнайомець.

Одним поглядом Дженнсен охопила його чорну сорочку, чорний Розкритий плащ із золотою облямівкою з древніх символів. Плащ був зібраний на поясі широким шкіряним поясом, до якого з обох сторони були прикріплені шкіряні сумки. На прикрашеному золотом ремені була срібна емблема з накладених одне на одне кілець. Такими ж емблемами були прикрашені шкіряні браслети на зап'ястях. Штани і чоботи були чорні. Плащ був застібнутий на шиї позолоченою пряжкою, контрастуючою з усім одягом.

У незнайомця не було ніякої зброї, крім ножа на ремені.

Дженнсен глянула в його сірі очі, і в ту ж мить до неї прийшло розуміння: перед нею Річард Рал.

Дівчина відчула, як страх кулаком стиснув її серце. Дженнсен вихопила ніж, побілілими пальцями стискаючи срібне руків'я.

Вона добре відчувала вигравіруваний вензель «Р», що означав Дім Ралів, і лорд Рал власною персоною стояв зовсім поруч.

Себастян обернувся, побачив його і тут же опинився за спиною у дівчини.

Заплутавшись у власних почуттях, Дженнсен безмовно застигла перед братом.

— Джен, не хвилюйся. У тебе все вийде. Твоя мати дивиться на тебе. Не зганьби її, — шепотів за спини Себастян.

Річард Рал уважно розглядав її, здавалося, не помічаючи ні Себастяна, ні сестри Мердінти, що маячіла віддалік. Дженнсен теж забула про них.

— Де Келен? — Запитав Річард.

Його голос виявився зовсім не таким, як уявляла собі Дженнсен. Він був владний і впевнений, але, що було найважливішим, в ньому звучала тисячі почуттів: від холодної люті до непохитної рішучості і відчаю. Ці ж почуття відбивалися і в його сірих очах.

Дженнсен не могла відвести від нього погляду.

— Хто така Келен?

— Мати-сповідниця, моя дружина.

Дженнсен не могла зрушити з місця — настільки те, що постало перед її очима, відрізнялося від того, що вона чула раніше.

Ця людина зовсім не був схожий на брудного пособника безсердечної сповідниці, що керувала Серединними Землями залізною волею і жорстокими руками. Цим чоловіком рухала любов до жінки. Якщо вони не заберуться з дороги, він пройде крізь них так само, як пройшов крізь тисячний загін солдатів. Це було-просто, як двічі два.

Однак, на відміну від солдатів, Дженнсен була невразлива.

— Де Келен? — Повторив Річард. Було видно, що він на межі.

— Ти вбив мою маму, — промовила Дженнсен, майже захищаючись.

Брат підняв брову. Він виглядав спантеличеним.

— Я зовсім недавно дізнався, що у мене є сестра. Фрідріх-позолотник розповів мені. Тебе звуть Дженнсен?

Дженнсен усвідомила, що киває, не в силах відвести погляду від його очей, таких знайомих, стільки разів бачених в дзеркалі.

— Убий його, Джен, убий його! Ти можеш це зробити! Його чари не можуть заподіяти тобі шкоди! Ну ж! — Шепотів ззаду Себастян.

Дженнсен відчула, як слабке тремтіння, яка народилася в ногах, піднімається по її тілу. Щось знову було не так. Схопивши ніж і зібравши всю свою мужність, вона сконцентрувалася на цілі, а голос заповнював її голову, поки там не залишилося жодної думки, крім помсти.

— Лорд Рал все життя намагався вбити мене. Убивши свого батька, ти зайняв його місце. І послав за мною своїх людей. Ти полював за мною, як і твій батько. Ти, негідник, послав убивць до моєї матері!

Річард вислухав, не перебиваючи, а потім сказав спокійним і розуміючим тоном:

— Не звинувачуй мене тільки тому, що інші повні злоби.

Дженнсен стрепенулася. Це так було схоже на слова, які зазвичай говорила їй перед сном мама. «Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що вони — втілення зла»…

Річард зціпив зуби:

— Що ви зробили з Келен?

— Тепер вона моя королева, — пролунав новий голос, і луна пронеслося між колон.

Дівчині здалося, що вона вже чула цей голос. Озирнувшись, вона не знайшла сестру Мердінту.

Річард стрімко, як тінь, рушив на голос і раптово зник. Можливість нанести йому удар було втрачено. Насилу вірилося, що вони секунду тому стояли один проти одного, а тепер вона втратила свій шанс.

— Джен! Ну давай же! — Волав Себастян і тягнув її за рукав. — Ходімо, ти ще можеш наздогнати його!

Дівчина не знала, що відбувається неправильно, але щось йшло явно не так. Стиснувши голову руками, вона намагалася змусити себе не слухати голос. Це було нестерпно. Голос вимагав виконання умов угоди. Від сильного болю розколювалася голова.

Звідкись долинув регіт, і по кам'яному лісі рознеслася луна. Дженнсен, нарешті, вдалося впоратися з голосом, і вони з Себастяном побігли туди, звідки чувся сміх, огинаючи безладно нагромаджені скелі. Незабаром Дженнсен перестала розуміти, куди вони біжать. Одні кам'яні коридори перетворювалися в інші, вигиналися, тунелями проходили під скелями, колони змінювалися колонами, тіні — смугами світла.

Але ось, обігнувши чергову колону, вони вискочили на відкритий простір.

Перед ними був гладкий майданчик в обрамленні невисоких колон, подібний галявині, оточеній соснами.

До однієї з колон була прив'язана жінка.

Дженнсен не сумнівалася: це дружина Річарда, Кален, Мати-сповідники.

З протилежного боку майданчика лунав той самий, гуляючий луною серед колон регіт.

Мати-сповідники була зовсім не схожа на потвору, яке намалювала Дженнсен в своїй уяві. Келен виглядала слабкою і нещасною, хоча прив'язали її по-дитячому, поперек талії. Так дитина прив'язує до дерева товариша по грі.

По всій видимості, вона була без свідомості — довге волосся звисало зі схиленої голови, руки були вільно опущені. На ній був простий дорожній костюм. І хоча волосся приховували частину обличчя, було видно, наскільки прекрасна ця жінка. Схоже, вона була ненабагато старша Дженнсен, але виглядала так, ніби навряд чи проживе довше.

Несподівано за її спиною з'явилася сестра Мердінта, підняла за волосся голову Матері-сповідниці, глянула в обличчя, відпустила.

Себастян кивнув у бік полонянки:

— Ось вона, дій!

Дженнсен вже не були потрібні підказки голосу, який стверджував, що Мати-сповідники — саме та наживка, на яку можна зловити лорда Рала. Голос виконав свою частину угоди.

Зібравши всю свою рішучість і міцно затиснувши в руці ніж, Дженнсен підбігла до сестри Мердінти. Потім повернулася до жінки, яка знаходилася без свідомості, не бажаючи навіть і думати про неї і зосередившись лише на ножі. Настав час покінчити з усім цим.

З-за сусідньої колони несподівано вискочив, припинивши регіт, чоловік — безсумнівно, він мав якісь власні наміри. Дженнсен впізнала його моторошну посмішку. Саме його вона бачила тієї ночі біля будинку Латеї, коли чаклунку вбили. І саме він страшно налякав Бетті. І саме ця людина являлася Дженнсен в нічних кошмарах.

— Бачу, ти знайшла мою королеву, — сказав він.

— Що? — Здивувався Себастян.

— Мою королеву, — повторив чоловік, мерзенно посміхаючись. — Я — король Обі Рал. А вона буде моєю королевою.

Тут дівчина помітила, що його очі дуже схожі на очі Натана Рала, Річарда, на її очі. Вони не були схожі настільки, наскільки були схожі один на одного очі Річарда і Дженнсен, але тим не менш, фамільна схожість малася. Чоловік казав правду: він теж був сином Даркена Рала.

— Ось він, мій брат, лорд Рал! — Чоловік зробив вказуючий жест.

З-за колони вийшов Річард.

— Не бійся, Джен, він не зможе заподіяти тобі шкоду, — прошепотів Себастян. — А ти можеш знищити його.

Шанс з'явився знову, і тепер вона його не упустить!..

І тут Дженнсен помітила крізь гущавину колон під'їзжаючий фургон. Їй здалося, що вона впізнає коней — сірих, з чорними гривами і хвостами. Тварини були величезні — рідко зустрінеш подібних, — а візник крупний і світловолосий.

Почулося знайоме мекання. Невже Бетті?! Дженнсен остовпіла, недовірливо дивлячись на фургон. Кізка знаходилася поруч з візником, поставивши на сидіння передні ніжки. Величезний блондин почухав у неї за вушками. Схоже, це був Том.

— Дженнсен, відійди, будь ласка, від Келен, — попросив Річард.

— Ні, сестричка, не відходь, — зареготав Обі.

Дівчина наблизилася до Матері-сповідниці, яка як і раніше висіла на прив'язаній до колони мотузці. Щоб підійти до Келен, Річарду доведеться пройти повз неї, Дженнсен. І тоді він опиниться в її руках.

— Дженнсен, чому ти на стороні сестер Тьми? — Запитав Річард.

— Я на стороні сестер Світла, — кинувши швидкий погляд на Мердінту, сказала Дженнсен.

Річард повільно похитав головою, теж дивлячись на Мердінту.

— Ні, вона — сестра Тьми. У Джегана є сестри Світла, але є і не тільки вони. Це рабині соноходця — про це говорять кільця в їх нижніх губах.

Дженнсен і раніше чула слово «соноходець». Вона судорожно намагалася пригадати, де саме. І згадала: саме його сестри запитували в ніч звершення угоди в лісі. Події тієї ночі з несамовитою швидкістю пронеслися в її мозку. Знову з'явився голос, але це їй зовсім не допомогло. Все всередині Дженнсен знемагало від бажання вбити Річарда, але було і щось заважаюче.

«Можливо, в цьому і проявляється чарівництво лорда Рала», — подумала дівчина.

— Щоб врятувати Келен, ти повинен пройти Дженнсен, — вимовила сестра Мердінта холодним, зарозумілим голосом. — Ти вийшов за межі відпущеного тобі часу і можливостей, лорд Рал. Поки твій час не вийшов, постарайся, принаймні, врятувати дружину.

Краєм ока Дженнсен помітила, як крізь кам'яний ліс до неї біжить коза, далеко випереджаючи Тома.

— Бетті? — Прошепотіла Дженнсен, і сльози струмком хлинули з її очей. Дівчина зняла чорну накидку з лиця, щоб кізка впізнала подружку.

Почувши своє ім'я, Бетті забекала, завиляла на бігу маленьким стирчачим хвостиком. А слідом за Томом біг хтось ще, зовсім маленький…

Але на шляху між козою і Дженнсен вже стояв Обі.

Наткнувшись на нього, Бетті видала жалісливий крик і позадкувала. Дівчина прекрасно знала цей крик жаху, що закликає на допомогу.

Небо над головою вибухнула громом і блискавками, ще більше налякавши нещасу тварину.

— Бетті! — Крикнула Дженнсен, насилу вірячи власним очам.

Чи не видіння це, не жорстокий обман, не чарівництво лорда Рала?..

Почувши її голос, Бетті оббігла Обі і з усіх ніг кинулася до своєї гаряче улюбленої подруги. Але не зробивши і дюжини кроків, застигла на місці. Хвостик її перестав виляти, і Бетті стражденно забекала. А потім бекання перейшло в новий крик жаху.

— Бетті, іди сюди, це ж я, — ридала Дженнсен.

Коза подивилася на неї і позадкувала. Тварина реагувала на подругу так само, як на Обі. А потім Бетті повернулася і понеслася геть.

Прямо до Річарда.

Той нахилився, і засмучена коза кинулася до нього, шукаючи розради. І знайшла його під ласкаво простягнутою рукою.

До приголомшеної Дженнсен донеслося нове тихе мекання. В купку людей, прямо в центр смертельного протистояння, прискакали двоє маленьких біленьких козлят-близнюків. Побачивши Дженнсен, вони стиснулися і стали жалібно кликати матір.

Бетті заклично промекала. Козенята повернулись і кинулися до неї. Близько матері вони тут же відчули себе в безпеці і застрибали навколо Річарда, явно бажаючи, щоб він удостоїв своїм дотиком і їх.

Том зупинився на віддалі і, прихилившись до колони, спокійно спостерігав за подіями.

І Дженнсен вирішила, що світ, безсумнівно, зійшов з розуму.