Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

35

Обі сперся плечем об стінку фургона, що стояв трохи осторонь від торгових рядів. Тримаючи руки в кишенях, він неквапливо вивчав безтурботний натовп. Люди, що снували між лотків, перебували у святковому настрої — можливо, тому що весна була вже поруч, хоча зима ще і не послабила своїх суворих обіймів. Незважаючи на пронизливий холод, всі балакали і сміялися, торгувалися і придивлялися, сперечалися і купували.

І ніхто з цього натовпу, що кинув виклик холоду, не знав, що серед них знаходиться дуже важлива людина. Обі посміхнувся. Серед них знаходиться Рал. Член правлячої сім'ї…

З тих пір як Обі зрозумів, що невразливий, під час довгої дороги на північ він став новою людиною, навченою чималим досвідом. Спочатку, після смерті мерзенної чаклунки і його божевільної матері, він був в захопленні від отриманої свободи і навіть не подумував про те, щоб відвідати Народний Палац. Але чим більше він розмірковував над подіями, над враженнями від них, над тим новим, що дізнавався, тим ясніше йому ставало, що ця подорож життєво необхідна. Все ще не вистачало якихось шматочків, і це цілком могло привести до неприємностей.

Та жінка, Дженнсен, сказала, що за нею полюють кводи. Кводи полюють тільки за важливими людьми. Обі тривожився, що вони можуть почати переслідувати і його, тому що він теж був важливою людиною. Як і Дженнсен, він був однією з дірок у світі. Латея не пояснила, що це означає, але «дірчастість» робила Дженнсен і Обі особливими. І якось зв'язувала їх.

Можливо, що лорд Рал дізнався від віроломної Латеї про існування Обі і тепер боявся, що в нього з'явиться законний суперник, здатний кинути йому, лорду Ралу, виклик. Зрештою, Обі ж теж був сином Даркена Рала. Нинішній лорд Рал володів магією, зате Обі був невразливий.

Загалом, неприємності назрівали, і в цих умовах Обі вирішив, що краще всього слідувати власним інтересам і відправитися до палацу предків, де і з'ясувати все, що тільки можливо.

Правда, на початку мандрівки у нього були деякі сумніви. Тим не менш, він насолоджувався подорожжю і дізнався багато нового. Він тримав у голові цілий список вражаючого: місця, люди, знаки. Все щось означало. У вільні хвилини він переглядав цей уявний список, порівнюючи, що підходило одне одному, які відкриття він міг передбачити. Він завжди вважав, як важливо тренувати розум. Він був сам по собі, сам приймав рішення, сам вибирав дорогу, але йому треба і далі рости і вчитися.

Тепер Обі не повинен більше годувати тварин, доглядати за садом, лагодити паркан, сарай і дім. Він більше не повинен тягати тюки, бігати з лопатою і виконувати кожен каприз своєї божевільної матері. Він більше не повинен терпіти огидні ліки докучливої чаклунки, знову ловити її хитрі погляди. Він більше не повинен вислуховувати тиради і глузування матері або піддаватися приниженню.

Одного разу в неї вистачило нахабства наказати йому прибрати купу замерзлого гною — йому, синові самого Даркена Рала. Обі не знав, як можна було змиритися з цим. Напевно, він — людина незвичайного терпіння, яке було одним з видатних рис його натури.

Божевільна мати завжди забороняла йому витрачати гроші на жінок. Обі відсвяткував своє визволення від тиранії тим, що, діставшись до великого міста, наніс візит найдорожчій шльондрі, яку тільки зміг знайти. І зрозумів, чому мати завжди була проти його спілкування з жінками — це було приємно.

Однак він з'ясував, що ці жінки теж можуть бути жорстокі по відношенню до чуйного чоловіка. Вони теж намагалися деколи змусити його відчути себе маленьким і нікчемним. Вони теж пильно розглядали його розважливими, безсоромними, оцінюючими поглядами, які він так ненавидів.

Обі підозрював, що і в цьому провина його матері. Він підозрював, що вона навіть могла проникнути зі світу мертвих у цей світ, через холодне серце повії, щоб отруїти йому найсолодші миті. Він підозрював, що її голос нашіптував злісні слова у вуха жінок. Це було дуже схоже на неї — навіть заспокоївшись навічно, вона не могла дозволити йому насолоджуватися життям.

Обі не був марнотратником, ні в якому разі. Але гроші, які належали йому по праву, забезпечували деякі цілком заслужені задоволення: чиста білизна, непогана їжа і питво, компанію гарненької жінки. Однак розпоряджався він грошима обережно, щоб не залишитися, врешті-решт, зовсім без гроша. І ще він знав, що люди заздрять його багатству.

Він дізнався, що просте володіння грошима притягує людей, особливо жінок. Якщо він купував їм напої і маленькі подарунки — на зразок шматка тканини на хустку, браслетів, щоб прикрасити зап'ястя, блискучих шпильок для волосся, — вони охоче погоджувалися приголубити його. Вони часто відводили його в якесь тихе місце, де можна було залишитися вдвох. Іноді це була вулиця, іноді пустельний ліс, іноді кімната.

Він підозрював, що деякі з них просто хочуть дістатися до його грошей. Але він не переставав дивуватися, скільки задоволення і приємних відчуттів можна отримати від жінки. У тому числі і за допомогою гострого ножа…

Ставши людиною, навченою досвідом, Обидва тепер знав про жінок все. У нього було багато жінок. Тепер він знав, як треба розмовляти з жінками, як з ними поводитися, як задовольнити їх.

Багато жінок продовжували чекати його, надіятися та молилися, щоб одного разу він знову до них повернувся. Деякі навіть залишали чоловіків, сподіваючись завоювати його серце.

Жінки не могли встояти перед ним. Вони пестили до нього, захоплені його зовнішністю, захоплені його силою, стогнали, коли він приносив задоволення. Деяким подобалося, коли він заподіював їм біль. Хтось інший, менш чутливий, ніж він, ніколи б не розпізнав, що ховається за їх сльозами.

Насолоджуючись суспільством якоїсь жінки, Обі знав, що завжди може дістати іншу, тому він ніколи не вступав в тривалі зв'язки. Більшість його зв'язків були короткими. Деякі — дуже короткими. Але зараз у нього на думці були важливіші справи, аніж жінки. Потім у нього будуть всі жінки, яких він тільки захоче. Як у його батька…

Нарешті він зміг поглянути на шокуючу пишність його справжнього дому — Народного Палацу. Коли-небудь палац буде належати йому. Голос підказував Обі це.

Поруч, перервавши приємні роздуми Обі, з'явився вуличний торговець:

— Амулети не потрібні, пане? Магічні. Удача — напевно.

Обидва подивився вниз, насупившись:

— Що?

— Спеціальні магічні амулети. Не підведуть. Всього один срібний пенні.

— Що вони роблять?

— Пане, все амулети чарівні, точно. Хіба вам не потрібно трошки магії, щоб полегшити настільки нестерпну боротьбу з життям? Щоб для різноманітності все йшло так, як ви хочете? Всього лише один срібний пенні.

Все і так йшло так, як хотів Обі, — з тих самих пір, як померла його божевільна мати. Але Обі завжди любив дізнаватися нове.

— На що здатна ця магія? Що саме вона робить?

— Чудові речі, пане! Просто чудові. Дасть вам силу. Силу і мудрість. Силу і мудрість, якої немає ні у одного простого смертного.

Обидва посміхнувся:

— У мене це все вже є.

Торговець втратив дар мови, але лише на мить.

Він озирнувся через плече, щоб упевнитися, що ніхто їх не підслуховує, потім присунувся, ткнувшись в бік Обі, і, задерши голову, підморгнув:

— Ці магічні амулети допоможуть вам з дівчатами, пане.

— Жінки і так бігають за мною. — Обидва почав втрачати інтерес.

Магія обіцяла те, що у нього і так є. Торговець міг з таким же успіхом сказати, що амулети дадуть Обі дві руки і дві ноги.

Брудний маленький торговець прочистив горло:

— Але ж, пане, ні одна людина не може мати достатньо багатства або найкрасивіших…

— Я дам тобі мідний пенні, якщо скажеш, де я зможу знайти чаклунку Алтею.

Дихання чоловічка було несвіжим, і Обі відштовхнув його. Торговець витягнув вгору скорчений палець і підняв схожі на тонку дріт брови:

— Пане, ви дійсно мудра людина. Я знаю. Я побачив у вас розум. Пане, ви знайшли єдину людину на цьому ринку, яка може розповісти вам те, що потрібно. — Він вдарив себе в груди. — Це я. Я можу розповісти вам все, що ви хочете знати. Але людина вашого розуму без сумніву розуміє, що така важлива і секретна інформація буде коштувати набагато більше, ніж мідний пенні. Так, пане, набагато більше, і інформація коштує того.

Обидва насупився:

— На скільки більше?

— Срібна марка.

Обі хрипко посміхнувся і відвернувся. У нього були гроші, але йому не подобалося, коли з нього намагаються зробити дурня.

— Я позапитую інших. Чесні люди можуть запропонувати мені допомогу і вказати шлях до чаклунки, не очікуючи за це нічого, крім поклону.

Торговець метушливо побіг за Обі. Поли його ветхого плаща ляскали, як прапори на вітрі, коли він ухилявся від людей, які вступалися перед Обі з дороги.

— Так, я бачу, ви — дуже мудра людина. Боюся, я вам і в підметки не годжуся, пане. Ви переграли мене, це правда. Але є деякі складності, про які ви не знаєте, складності, про які людина вашої чутливості повинна знати. Дещо, здатне забезпечити вашу безпеку в тому ризикованому підприємстві, яке, як я думаю, ви задумали. І лише небагато можуть вам про ці складнощі повідати.

Обидва дійсно був дуже сприйнятливим. Він втупився в чоловічка, що біг за ним, немов собака, випрошуюча недоїдки.

— Тоді срібний пенні, — зітхнувши, поступився той, — за цінну інформацію, яка вам потрібна, пане, і яку, я ручаюся, ви не дізнаєтеся більше ні від кого.

Обі зупинився, задоволений тим, що чоловічок визнав перевагу його інтелекту. Впершись руками в боки, він глянув на торговця, що облизував порепані від морозу губи.

Так легко з грошима Обі зазвичай не розлучався, але у нього було багато грошей, і, крім того, було присутнє в цій справі щось, що заінтригувало його. Він намацав у кишені шкіряний гаманець, запустив в нього два пальці, витягнув срібний пенні і кинув монету жалюгідному торговцю.

— Добре. — Коли чоловічок зловив монету, Обі міцно схопив його за кістляве зап'ястя. — Я дав ціну, яку ти просиш. Але якщо я вирішу, що ти кажеш неправду або щось приховуєш, я заберу монету, і вимию її в твоїй крові, перш ніж я поверну її в гаманець.

Чоловічок сковтнув, дивлячись в обличчя Обі.

— Пане, я не обману вас. Особливо, якщо я дав слово.

— Так, тобі краще мене не обманювати… Отже, де вона? Як я можу знайти Алтею?

— Вона живе на болоті. Я можу розповісти, як дістатися до неї, всього лише…

— Ти що, маєш мене за дурня? — Обидва вивернув зап'ястя торговця. — Мені відомо, що люди ходять до цієї чаклунки і що вона приймає їх на болоті, так що краще, щоб інформація складала щось більше, ніж шлях до її оселі.

— Так, так! — Торговець скорчився від болю. — Звичайно. Обі послабив хватку. Кривлячись і здригаючись, чоловічок квапливо продовжив:

— За ту щедру суму, яку ви заплатили, я розповім вам про таємний шляху на болото. Не про той, який знає всякий, а про секретний. Мало хто знає його, якщо знають взагалі. Все входить в цю суму. Я б не став нічого приховувати від такої благородної людини, як ви, пане.

— Який ще секретний шлях? — Розлютився Обі. — Якщо існує звичайний шлях, яким користуються всі люди, охочі побачити Алтею, навіщо мені потрібний секретний?

— Люди ходять до Алтеї за передбаченнями. Вона могутня чаклунка. — Торговець присунувся. — Але щоб ви могли отримати передбачення, вас повинні запросити. Ніхто не сміє прийти без запрошення. Люди ходять одним і тим же шляхом, щоб вона могла бачити тих, кого запросила, і прибрати лютих чудовиськ, що охороняють дорогу. — По спотвореному від болю лиці торгівця розпливлася посмішка. — Мені здається, якби ви були запрошені, ви б не стали розпитувати, як туди пробратися. У вас є запрошення, пане?

Обі несильно штовхнув торговця в плече:

— Значить, є й інший шлях?

— Так, є. Обхідний. Шлях, по якому можна пройти до неї, поки чудовиська охороняють головну дорогу. Розумна людина не стане добиратися до чаклунки на її умовах.

Обі озирнувся по сторонах, перевіряючи, чи не чують чи їх сторонні вуха.

— Мені не потрібно йти до неї по секретній дорозі. Я не боюся чаклунки. Але якщо вже я заплатив, то дослухаю все до кінця. І про дві дороги, і про саму чаклунку.

Чоловічок знизав плечима:

— Якщо ви в своєму розумі, просто скачіть на захід, як роблять усі, кого запросила Алтея. Ви проїдете рівнини і досягнете покритої снігом гори. Обійшовши її, повертайте на північ і спускайтеся в каньйон. Ідіть по ньому, поки не доберетеся до болота. А там тримайтесь протоптаної стежки. Залишайтеся на стежці, нікуди не звертаючи. Вона призведе до будинку чаклунки Алтеї.

— Але в цей час року болото замерзає.

— Ні, пане. Місце, де живе чаклунка і її грізна магія, нечисте. Болото алтеї взимку не замерзає.

Обі підняв зап'ястя торговця так, що той ледь не закричав.

— Ти думаєш, я дурень? Взимку всі болота замерзають.

— Запитайте будь-кого! — Запищав чоловічок. — Запитайте будь-кого, і вам скажуть, що місце, де живе Алтея, не підвладне зимі Творця. Воно гаряче цілий рік і не замерзає.

Обі опустив зап'ястя торговця:

— Ти сказав, є обхідний шлях. Де він?

Той завагався і знову облизав потріскані губи:

— Його нелегко знайти. Там є кілька знаків, проте їх важко виявити. Я можу розповісти, як знайти їх, але ви можете щось пропустити і подумаєте, що я збрехав вам. Ці знаки важко відшукати, якщо ви не знайомі з тамтешніми місцями.

— Я подумую про те, щоб повернути свою монету.

— Я дбаю про вашу ж безпеку, пане. — Торговець видавив з себе вибачливу посмішку. — Я не хочу, щоб така людина отримала тільки частину необхідного і не бажаю шкодувати про це все життя. Я виконую свої обіцянки сповна.

— Продовжуй.

Торговець прочистив горло, сплюнув убік, витер рот брудним рукавом.

— Гаразд, пане… Найкращий спосіб знайти обхідний шлях — це провести вас туди.

Обі глянув на літню пару, що проходила мимо, а потім потягнув чоловічка за собою:

— Відмінно. Йдемо.

Торговець уперся п'ятами в землю:

— Стривайте… Я погодився розповісти вам і зроблю це. Але ви не можете очікувати, що я кину мій бізнес і стану провідником. Я ж на довгий час втрачу заробіток.

Обі сердито подивився на нього:

— І скільки ти хочеш за те, щоб показати мені шлях?

Торговець важко зітхнув, складаючи про себе цифри.

— Ну, пане, — сказав він нарешті, піднімаючи вгору палець, що стирчав з в'язаної рукавички з подертими пальцями. — Гадаю, я зможу відлучитися на декілька днів, якщо мені заплатять золоту марку.

Обі розсміявся:

— Я не дам ні золотої, ні навіть срібної марки за роботу провідника. Я заплачу тобі ще один срібний пенні, і це все. Бери або повертай мій перший пенні і провалюй.

Торговець похитав головою, продовжуючи бурмотіти про себе. Нарешті він глянув на Обі покірно.

— Мої амулети останнім часом продаються не дуже добре. Якщо чесно, гроші б мені придалися. Ви знову перемогли, пане. Я покажу вам дорогу за срібний пенні.

Обі відпустив зап'ястя торговця:

— Йдемо.

— Шлях туди лежить через Азерітську рівнину. Нам потрібні коні.

— Тепер ти хочеш, щоб я ще купив тобі кінь? Ти в своєму розумі?

— Йти пішки важко. Я знаю людей, які продадуть пару коней. Якщо ми будемо поводитися з кіньми добре, я впевнений, що ці люди погодяться викупити їх, коли ми повернемося, за трохи меншу суму. Обі обдумав пропозицію. Він хотів потрапити в палац, але вирішив, що буде краще спочатку відвідати сестру Латеї. Потрібно дещо з'ясувати…

— Це звучить розумно. — Обі кивнув торговцю. — Підемо купимо коней і вирушаємо.

Вони рушили по головному торговому ряду, заповненому натовпом людей. Навколо було безліч привабливих жінок.

Деякі з них кидали погляди на Обі, який ясно бачив в їх очах поклик. Вони жадали відповідного погляду, і Обидва роздавав їм посмішки, як знаки того, що пізніше все може трапитися. Він бачив, що навіть ця обіцянка розбурхує їх уяву.

І тут йому спало на думку, що бродячі по ринку жінки напевно низькородні селянки. А ось у палаці знаходяться дами високого становища, і з ними цілком можна зустрітися. Адже він не заслуговує меншого.

Зрештою, він — Рал, майже принц або щось в цьому роді. А може, навіть більше ніж принц.

— До речі, як тебе звати? — Запитав він. — Раз вже ми будемо подорожувати разом…

— Кловіс.

Свого імені Обі називати не став. Йому подобалося, коли його називають «пан». Це було єдине гідне звернення.

— Стільки людей на ринку, — сказав Оба. — Чому ж амулети погано продаються? Чому в тебе важкі часи?

Торговець глибоко зітхнув, явно засмучений.

— Це сумна історія, і я не хочу обтяжувати вас, пане.

— Думаю, я задав просте питання.

— Так, пане. — Торговець прикрив від сонця очі долонею. — Розумієте, пане, деякий час тому, на початку зими, я зустрів красиву жінку.

Обі недовірливо глянув на цього згорбленого, зморшкуватого, розпатланого торговця, що дріботів поруч:

— Зустрів?

— Чесно кажучи, пане, я запропонував їй амулети. — Кловіс раптово зупинився, ніби наткнувся на якусь перешкоду. — Її очі… Її великі блакитні очі… незвичайно блакитного кольору. — Кловіс глянув на Обі. — Річ в тому, пане, що її очі дуже схожі на ваші.

— На мої? — Насупився Обі.

— Так, пане, — кивнув Кловіс. — У неї були такі ж очі, Як у вас. Подумати тільки. Щось у ній було… Щось дуже схоже, але ось що точно… важко сказати.

— Яке відношення вона має до твоїх труднощів? Ти віддав їй усі гроші, але так і не зміг прилаштуватися між її ніг?

Кловіса, здавалося, почуте просто шокувало.

— Ні, пане, нічого подібного. Я спробував продати амулети, щоб її супроводжувала удача.

Обидва скептично посміхнувся:

— Тримаю парі, вона плескала віями і посміхалася, запустивши руку в твою кишеню, а ти був надто збуджений, щоб зрозуміти, що ж вона насправді робить.

— Нічого подібного, пане, нічого подібного. — У голосі торговця зазвучала гіркота. — Вона підіслала до мене свою людину, і той відібрав всі мої гроші. Це зробив він, але напевно за її наказом, я впевнений в цьому. Вони вкрали мої гроші. Позбавили мене всього, що я заробив за рік.

В голові Обі як ніби щось кольнуло. Він почав переглядати свій уявний список дивних і незв'язаних вражень. І деякі з них починали зв'язуватися.

— Як же виглядала ця жінка з блакитними очима?

— О, пане, вона дуже красива, з рудим волоссям.

Навіть якщо ця жінка пограбувала торговця, позбавивши всіх заощаджень, вираз його очей підказав Обі, що цей тип все ще перебуває під владою її чар.

— Її обличчя — обличчя доброго духа, а фігура така, що захоплює подих. Але за цим диявольськи спокусливим рудим волоссям я повинен був здогадатися про її підступність.

Обі зупинився і схопив торговця за руку:

— Її звали Дженнсен?

Кловіс з жалем знизав плечима:

— Пробачте, пане, вона не відрекомендувалася. Але я не уявляю собі другої жінки з такою зовнішністю. Ці блакитні очі, ця вишуканість, ці локони рудого волосся…

Обі погодився: опис ідеально підходило Дженнсен.

Але чи мало це хоч якесь значення? Кловіс показав вперед:

— Туди, пане. Там людина, яка може продати нам коней.