Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

57

Стоячи позаду врослого в землю цегляного будиночка станції, побудованої для того, щоб торговельні каравани могли відпочити в дорозі, Дженнсен дивилася на безплідну пустелю, яка пашіла жаром під яскраво-блакитним небом. Праворуч стояли поодинокі скелі, а зліва над долиною громадився гірський хребет.

І скрізь домінували різні відтінки іржаво-сірого кольору, який мали приземкуваті будівлі, які збилися в купу на рівнині.

Абсолютно сухе повітря був дуже гарячим, і Дженнсен здавалося, що вона дихає, схилившись над багаттям. Сильний жар відбивався від скель і будинків, піднімався від землі, як ніби її розжарювали на сковорідці. Під палючим сонцем ні до чого не можна було доторкнутися голими руками. Навіть руків'я ножа було дуже тепле, ніби його лихоманило.

Дженнсен стомлено сперлася стегном об огорожу. Ноги заніміли від довгого шляху. Расті ніжно заржала і поклала голову на плече дівчині, і та поплескала коня по шиї і почухала за вухом. Кінець подорожі був уже близько. Дженнсен здавалося, що в її пам'яті починав потроху стиратися той страшний день, коли в ущелині вона виявила мертвого солдата, а поруч випадково виявився Себастян.

У той день дівчина навіть не припускала, яка болісна доля уготована їй. Тоді було просто неможливо передбачити, наскільки зміняться і сама Дженнсен, і її життя.

Себастян, ведучи на поводі Піта, підійшов до неї і взяв за руку:

— З тобою все добре, Джен?

Піт злегка штовхнув Расті в бік, немов задаючи те ж питання.

— Так, — відповіла Дженнсен. Вона посміхнулася Себастяну і жестом вказала на групу одягнених в чорне людей, що стояли в дверях найближчого будинку. — Вдало?

— Він радиться з іншими, — роздратовано зітхнув Себастян. — Дивні вони…

Незважаючи на те, що область підпорядковувалася Імперському Ордену, купці, які подорожували по цій безмежній пустелі, вели себе досить незалежно. Напевно, більшість з них не доставляли неприємностей, і в Імперському Ордені на їх поведінку закривали очі.

Себастян сперся на огорожу, поруч з якою стояла Дженнсен, і подивився вдалину, в безмовну пустелю. Він, як і дівчина, був виснажений довгим поверненням на батьківщину, в Старий світ. Але, принаймні, з ним все було в порядку: сестра Мердінта виконала свою обіцянку.

Тим не менш, подорож виявилася зовсім іншою, ніж уявлялося Дженнсен. Вона думала, що вони будуть належати самі собі, як було на всьому шляху в розташування армії Імперського Ордена. Але тепер за ними йшла колона з тисячі солдатів. Невеликий ескорт, як говорив. Дівчина намагалася пояснити, що хоче йти удвох, але Себастян визнав її доводи непереконливими.

В задумі спостерігаючи за людьми в чорному, Дженнсен потерла вуздечку Расті нігтем великого пальця.

— Ці люди бояться солдатів, тому і не хочуть з нами розмовляти. — Вона повернулася до Себастяна.

— З чого ти взяла?

— Це видно по їх поглядах. Вони намагаються вирішити, чи не появляться у них неприємності через те, що вони нам допоможуть.

Вона прекрасно розуміла, що повинна була почувати невелика група торговців під допитливим поглядом безлічі грубих чоловіків, що сидять на верхових конях, та ще й озброєних до зубів. Люди в чорному зазвичай не мали справ з солдатами. Вони побоювалися за свою безпеку: одне невірне слово, і ці воїни розріжуть їх на шматки десь на просторах безмежної пустелі. З іншого боку, незважаючи на кількісну перевагу солдатів, торговці явно не були боягузами. Але й не хотіли, щоб їх вчинки призвели до наслідків, за які довелося б розплачуватися. А поки що вони сперечалися, намагаючись прийняти найбільш безпечне рішення.

Себастян відштовхнувся від стіни:

— Можливо, ти й права. Піду і поговорю з ними в будинку, а не на очах у всієї армії.

— І я з тобою, — заявила Дженнсен.

— Що таке? — Втрутилася сестра Мердінта. — Що ви придумали?

Недбало махнувши рукою, Себастян зняв її занепокоєння:

— Гадаю, їм просто потрібно поторгуватися. Адже вони купці. Їх робота — торгуватися. Скину ціну.

— Краще піду я, — з темним наміром в очах вимовила сестра. — І зміню хід їхніх думок.

— Ні, не варто все ускладнювати. При необхідності завжди зможемо надавити. Спочатку ми з Дженнсен підемо і поговоримо з ними.

Дженнсен пройшла повз похмуру сестру Мердінту, притулившись плечем до Себастяна. Расті вона вела на повідку. У подорожі був ще один сюрприз. Додатково до ескорту з тисячі солдатів їх вирішила супроводжувати сестра Мердінта. Вона сказала, що інакше не зможе допомогти Дженнсен дістатися до лорда Рала.

Дівчина тільки й мріяла про те, як встромить ножа у сина Даркена Рала. Вже багато часу пройшло з тих пір, як у неї з'явилася надія звільнитися і зажити нарешті власним життям. Все змінилося після тієї ночі в лісі, коли Дженнсен уклала угоду: після вбивства Річарда Рала вона віддасть своє життя. Світ, нарешті, звільниться від її зведеного брата.

І вона помститься. І мама, яку вона не похоронила, спочине в світлі, знаючи, що правосуддя восторжествувало. Це було єдине, що дівчина могла зробити для своєї матері.

Дженнсен підвела Расті і Піта до невеликого загону, де стояв кінь Мердінти. Тварини радісно зайшли туди, де їх чекала тінь і вода.

Закривши розхитану хвіртку, дівчина приєдналася до Себастяна, і вони рушили до приземкуватого будинку. Шум голосів, що луною розносився по єдиній кімнаті, несподівано замовк. Всі чоловіки були закутані в традиційний чорний одяг кочових купців, що живуть в цій частині світу.

— Залиште нас, — вимовив головний торговець, вказуючи іншим на Дженнсен і Себастяна, які увійшли в будинок.

Чоловіки, блискаючи очима поверх чорних пов'язок, що закривали рот і ніс, кивнули і вийшли. Судячи зі зморщок навколо очей, головний торговець посміхався Дженнсен, але точно впевнена в цьому вона не була. Однак про всяк випадок посміхнулася, відповівши кивком на уклін його голови.

Затхле повітря в будинку теж було гаряче, але в тіні було все-таки легше. Головний торговець опустив маску. Тепер вона бовталася навколо його шиї, відкривши усміхнене, обвітрене обличчя.

— Будь ласка, заходьте. Виглядаєте ви як попечені.

— Попечені? — Перепитала Дженнсен.

— Спека, а ви одягнені непідходяще для цього місця. — Чоловік повернувся до однієї з грубо збитих полиць і зняв з неї чорний згорток. — Будь ласка, одягніть ось це. — Торговець кілька разів покрутив згортком перед очима у Дженнсен, перш ніж вона взяла. — У цьому вам буде легше. Такий одяг прикриє від сонця і не дасть поту швидко випаруватися. У ньому ви не висохнете, подібно тутешнім скелям.

— Спасибі! — Дженнсен знову кивнула і посміхнулася.

— Ну як? Є можливість дізнатися хоч щось? — Запитав Себастян, коли чоловік закінчив говорити з Дженнсен, ліниво знімаючи з плеча мішок.

Людина в чорному роздумував, прочищаючи горло.

— Ну, вони кажуть, можливо…

Вловивши в словах співрозмовника прихований сенс, Себастян нетерпляче порився в кишені і вийняв звідти срібну монету.

— Прийміть це в знак моєї поваги до зусиль, прикладених вашими людьми.

Чоловік з гідністю прийняв гроші, але було ясно, що срібна монета — не та ціна, на яку він розраховував. Здавалося, він роздумує, чи не сказати їм, що оплата мала. Дженнсен не могла повірити, що в такий момент Себастян може думати про гроші. Вона поклала чорний згорток на стіл, дістала з кишені важку золоту монету і, ні слова не кажучи одному, кинула торговцю. Той піймав монету в повітрі, вдячно посміхаючись Дженнсен. Себастян кинув на неї невдоволений погляд.

Це були криваві гроші лорда Рала, які він дав людині, посланій вбити Дженнсен. Не було кращого способу їх витратити.

— Мені вони не потрібні, — сказала вона, випереджаючи закид Себастяна. — А крім того, чи не ти стверджував, що для того, щоб підібратися ближче до ворога, потрібно використовувати його методи?

Себастян утримався від коментарів і повернувся до чоловіка:

— Ну як?

— Учора ввечері кілька наших людей помітили двох осіб, що спускалися до Стовпів Творіння, — вимовив торговець, відразу ставши говірким. Він підійшов до маленького вікна за полицями, на яких лежали чорні згортки. — Он туди, вниз. Там є сліди.

— Ваші люди розмовляли з ними? — Від нетерпіння ступнувши вперед, запитала Дженнсен. — Відомо, хто це був?

Чоловік перевів погляд на Себастяна, роздумуючи, чи потрібно відповідати на пряме, не зовсім зручне питання, поставлене жінкою, хоча саме вона і заплатила йому. Дженнсен відійшла до дверей і подивилася на вулицю. По її підкреслено незацікавленій увазі Себастян здогадався, наскільки їй важливо отримати відповідь.

Серце дівчини забилося: вона подумки вже встромлювала кинджал у лорда Рала. І тінь жахливої ціни, яку вона заплатила за те, щоб заманити сюди брата, набирала все більш страхітливого розміру, витісняючи з її свідомості саму смерть.

Себастян витер піт з лиця і кинув на підлогу заплічний мішок. Мішок впав з важким звуком і покотився. З нього посипалися речі. Досадливо скривившись, Себастян намірився було зібрати їх, але Дженнсен його випередила.

— Я займуся, — прошепотіла вона, махнувши рукою, ніби радячи продовжити розпитування торговця.

Себастян нагнувся над важким старовинним дощатим столом, уперся в нього долонями:

— Ну так що, говорили твої люди з цією парочкою?

— Ні, пане. Вони просто стояли на узбіччі, а мимо пройшов кінь.

Дженнсен підняла шматок лужного мила і поклала в мішок. Потім підняла бритву і запасний бурдюк з водою. Потім різні дрібниці — кресало, сушене м'ясо, загорнуте в ганчірку, брусок. Під нижню полицю закотилася жерстяна банка. Такої Дженнсен раніше не бачила.

— А як виглядали ці двоє на коні? — Запитав Себастян, водячи пальцем по столу.

Нахилившись до полиці, Дженнсен уважно слухала. Напевно це був лорд Рал. А хто ж ще міг бути? Просто неймовірно, щоб це виявилося збігом.

— Чоловік і жінка, удвох на одному коні. Там є сліди.

Дженнсен подумала, що це не збіг. Саме удвох вони і повинні бути: лорд Рал і його дружина, Мати-сповідниця. Дивно лише те, що кінь один. Але в цій землі і таке не важко уявити.

— Жінка, вона… Вона не сиділа, а лежала. Була перекинута через сідло, — продовжив чоловік, від страху змінившись на обличчі. Він жестом показав, ніби перекидає щось через спину коня. — І зв'язана мотузкою.

Дженнсен, занервувавши від подиву, занадто різко схопила банку і, зачепивши за край полиці, перекинула її. Вміст розсипався по підлозі.

— А як виглядав чоловік? — Поцікавився Себастян.

З банки вивалилася мотузка з рибальськими гачками. А слідом за нею, на подив Дженнсен, на підлогу посипалися маленькі зірочки — сушені сердцевинки гірської троянди, троянди лихоманки. Вони виглядали, як маленькі Благодаті.

— Чоловік був молодий і крупний. У нього був величезний меч. Люди сказали, що виблискуючі піхви висіли на перев'язі через його плече.

— Схоже на Річарда Рала, — дивлячись на Дженнсен з дверей, відмітила сестра Мердінта. Виявляється, вона таки прийшла сюди.

— Перев'язь і великі мечі носять і інші чоловіки, — парирував Себастян.

Не вникаючи в причини, що змусили Річарда зв'язати свою дружину, і думаючи лише про те, що місце перебування лорда Рала нарешті вдалося виявити, Дженнсен квапливо, тремтячими руками зібрала сушену троянду, засунула назад мотузку з гачками, закрила банку кришкою і швидко запхнула її в мішок.

Перевіривши ніж у піхвах, вона квапливо встала поряд з Себастяном. Їй дуже хотілося почути, що ще розповість торговець. Сестра Мердінта пішла геть, кутаючись у чорний захисний одяг.

— Ходімо, нам пора, — сказала вона.

Дженнсен хотіла було піти за нею, але Себастян продовжував задавати питання. Дівчині зовсім не хотілося кидати його і йти за сестрою Мердінтою. Однак та попрямувала до ланцюжку слідів, про які говорив торговець.

З іншого боку будинку голосно і схвильовано загомоніли його товариші. Дженнсен заглянула за ріг і побачила, що вони махають руками кудись у далечінь.

— Чого вони зашуміли? — Поцікавився Себастян, виходячи на вулицю разом з головним торговцем.

— Схоже, хтось наближається, — відповів той.

— І хто б це міг бути? — Пошепки запитала Дженнсен, коли Себастян підійшов до неї.

— Не знаю, можливо, який-небудь їх приятель під'їжджає.

Головний торговець припустив було в сторону своїх товаришів, що юрбою стояли в тіні за сусіднім будинком, але Себастян дав йому знак затриматися і, повернувшись до приміщення, взяв зі столу забутий Дженнсен чорний згорток і прихопив з полиці ще один.

— У цьому вбранні буде легше наздоганяти сестру Мердінту, — вимовив він, спостерігаючи за жінкою, крокуючою по слідах, що вилися серед дюн і барханів. — Сестра захистить тебе від магії Річарда Рала і допоможе, якщо буде потрібно.

Дженнсен хотіла сказати, що їй не потрібен захист з боку Мердінти, що магія лорда Рала не може заподіяти їй шкоди, але зараз не було часу вступати в суперечки або намагатися щось пояснити. Так виходило, що часу на це ніколи не було. Втім, адже не так важливо, що думав Себастян про те, яким чином вона зуміє підібратися до Річарда Рала. Мало значення лише те, що здійснить вона…

Вони стояли пліч-о-пліч під палючими променями сонця, спостерігаючи за крихітною крапкою, яка повзла через нескінченну пустелю. У все спопеляючій спеці пустеля удалечині нагадувала покриту брижами поверхню озера. За самотнім вершником пливла хмарка пилу. Супроводжуючі Дженнсен і Себастяна воїни заходилися перевіряти зброю.

— Один з ваших людей? — Запитав Себастян головного торгівця.

— Ця земля іноді грається з вашими очима. Людина ще далеко. Це через спеку здається, що вона близько. Через деякий час можна буде сказати, хто це. — Торговець повернувся до Дженнсен, жваво жестикулюючи. — Одягніться, як ми, інакше вас спалить сонце.

Щоб не сперечатися, дівчина обернула навколо плечей тонку, схожу на плащ накидку, обмотала широким шарфом голову — як у торговців, — сховавши під нього ніс і рот. І відразу ж з подивом відчула, наскільки темний одяг зменшував палючий жар. Настало таке полегшення, ніби вона стояла в тіні.

Головний торговець посміхався, стежачи за виразом її обличчя.

— Правда, добре? — Запитав він з-під своєї чорної маски.

— Так, дякую, — сказала Дженнсен. — Але ми повинні заплатити за речі, які ви нам дали.

— А ви вже заплатили! — Очі торговця випромінювали світло. Він повернувся до Себастяна, який все ще намагався обернути шарф навколо голови. — Я розповів вам усе, що знав. Ми ідемо.

І перш ніж Себастян встиг відповісти, головний торговець вже мчав по пересохлій землі до темної групі очікуючих його людей і мулів. Торговці рушили геть, слідом за ватажком потягнулися і мули. Подалі від солдатів…

Вони рушили на південь, у напрямку, протилежному від вершника, який наближався.

— Можливо, це один з них, — повторив Себастян. — Але тоді навіщо вони їдуть геть?

Він неприязно подивився на вузьку стежину слідів зниклої за барханом Мердінти і дав сигнал вершникам з групи супроводу.

— Далі ми відправимося одні, — сказав він офіцеру, що під'їхав, вказуючи на долину, в якій стояли Стовпи Творіння. — Чекайте, поки не повернемося.

Офіцер, командувач загоном, поклав руку на луку сідла.

— Що робити з ним? — Він смикнув підборіддям у бік вершника, від чого його брудні довгі патли розметалося по плечах.

Себастян повернувся і подивився на невідомого вершника:

— Якщо виявиться підозрілим, убийте! У нас занадто важлива справа, щоб ризикувати.

Офіцер згідно кивнув. Дженнсен за виразом очей і похмурою усмішкою зрозуміла, що загін повністю згоден з наказом.

— Ходімо, — сказав їй Себастян. — Я хочу наздогнати сестру Мердінту, поки вона не занадто віддалилася.

— Мені лорд Рал потрібен більше, ніж сестрі Мердінті, — відповіла Дженнсен.