Сини Світовида

5

Та ось прийшла біда.

Неждано-негадано вихопилися з-за могили вершники, заревли дикими голосами. Не встиг Святобор витягти меча, як десятки арканів обплутали його. Дико заіржав Яркон, грудьми кинувся на низькорослих степових коненят, повалив двох на землю. Даремно!

Святобора зв’язали, стягнули на землю, кинули біля могили. Навкруг Яркона ходили, поплескували долонями по білосніжній шиї, задоволено поцмокували.

Святобор, опам’ятавшись, зиркав навколо. Кочівники сиділи довкола вогнища, щось жваво говорили незрозумілою мовою, кивали в його бік.

Святобор придивився. Та це ж, напевне, обри — жорстоке степове плем’я, яке колись довго володіло слов’янськими племенами. Яровити з вуст в уста передавали легенди-перекази про незвичайну силу обрів, їхню жорстокість. Але ж саме до них послав його духовид Горидід. Значить, треба сказати їм! Але як?

— Ей, обри! — крикнув з натугою Святобор.

Степові напасники дружно повернули обличчя до полоненого, здивовано насторожились. Один з них — чорнолиций велетень — підійшов до Святобора, жуючи великий маслак, схилився над ним.

— Чого тобі? — вишкіряючи зуби, запитав він по-яровитськи.

— Одпустіть мене. Розв’яжіть!

— А чому б то? — зловісно запитав обрин.

— Я їхав до вашого хана. Я посланець від Києва. У мене є знак.

— Знак? — здивувався обрин. — Покажи…

— Ось тут, за пазухою. Мене послано по допомогу. Духовид сказав, що обри — дружнє плем’я, що хан ваш домовлявся з Києм про допомогу в час небезпеки. Ця сова — знак…

Обрин оглянув насмішкувато сову, показав іншим обрам. Зареготався презирливо. Його регіт був підхоплений всім гуртом напасників. Пересміявшись, обрин-велетень сказав грізно:

— Дурний, легковірний яровите! Ніколи ми не укладали спілки ні з Києвом, ні з іншими племенами. Меч і власна рука — наші спільники! А духовид твій — просто брехун! Ну та то ваша справа — гризтися поміж собою! А наша — віддати тебе володарю нашому! Добрим рабом будеш!..

І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни.

Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому!

Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета!

Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати.

Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч.

Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним!

Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь?

А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед!

Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки.

Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї.

Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі.

Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника?

Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора.

Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину.

Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше!

Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…