Сини Світовида

2

Отямилася від гавкання лисиці. Зірвалася з моху, подивилася на Тоцю. Невже козари? Ні, звірина наче радіє!..

Ружа схопила стріли, лук і вискочила з печери надвір. Її зустріли голоси весняного лісу, свіжий подих розбудженої землі, ясний промінь сонця.

Та хто це? Ружа насторожилася, приготувала стрілу. По стежині між віковими деревами поволі йшло кілька людей, одягнених в козарські кожухи. Спереду шкандибав високий, худорлявий дідок з палицею в руці. Лисиця побігла прямо до нього, стрибнула на груди, облизала обличчя.

Дідок зупинився, притиснув звірину до себе і заплакав.

Ружа знизала плечима. Що за дивина? Чому Тоця знає цього старця? Та ось чоловік ступив ще кілька кроків уперед, ввійшов у смугу світла. Ріденькі вуса, борідка, примружені очі в промінні зморщок.

Так часто Святобор розповідав Ружі про це обличчя! Невже…

— Глиця?! — радісно скрикнула жінка, обнімаючи прибулого. Вона заплакала нестримними гарячими сльозами і не соромилася їх. — Живий, здоровий, Глиця, батьку!..

— Еге ж, Глиця, дочко, — здивовано-радісно відповів чоловік, заспокоюючи Ружу. — Та звідки ж ти знаєш мене?

— Святобор розказував!..

— То ти жона його?

— Еге ж!

— Хороша! — відверто похвалив Глиця, цілуючи Ружу в щоку.

— Як же ви? Звідки?

— Втік з полону козарського. Разом з цими молодцями. Тут недалеко ще сотні дві дружинників. По городищах збирав, гуртував, до вас привів. Ще там ми почули, що трапилось в Києві, ну й гайда сюди!

Тоця скочила на землю, виграючи хвостом і озираючись, помчала до печери. Глиця засміявся.

— Еге, Тоця гостинніша за тебе, господине! Давай запрошуй до господи, бо ми голодні, як вовки! А чого ж це Святобор не виходить? Мені конче потрібно бачити його!..

— Святобора нема, — похнюпилася Ружа. — Він сьогодні поїхав…

— Куди? — передчуваючи щось лихе, прошепотів Глиця.

— На полудень. До обрів.

Глиця сплеснув руками, вдаривши ними об поли кожуха.

— Чого поніс його туди злий дух? За чим?

— Прохати допомоги! Горидід передав Святобору знак Кия, по якому хан обрів має послати яровитам дружину на поміч!

— О Яр-боже! — підняв руки до неба блідий Глиця. — Що за напасть на яровитів! Яке страшне злодійство! Та то ж підла брехня, Ружо! Обри ніколи не були друзями Києву, а Горидід робить все на руку Ратибору! Він послав Святобора на смерть!

Ружа захиталась, позеленіла. Вуста її ворушилися, але вона не промовляла й слова. Глиця підхопив її, влив до рота води.

— Веди нас до Горидіда, дочко! Тримайся! Може, ще пощастить врятувати Святобора!..

…Духовид лежав на землі горілиць. Ноги його були прив’язані до двох зігнутих донизу беріз, які притримувались кількома молодими яровитами. Коло суворих, гнівних дружинників оточувало зрадливого жерця. Над ним стояв Глиця і, приставивши меч до шиї, запитував:

— Для чого ти послав Святобора до обрів?

— Щоб позбутись його, — хрипів Горидід. — Всіх інших можна було б зневірити і віддати до рук Ратибора…

— Хтось буде чекати сина Кия на дорозі?

— Засада козар…

— Де?

— Біля гирла Рубіжної…

— Проклятий! — заскреготав зубами Глиця. — Ти тонко грав на молодому серці, довірливій душі! А ви, люди! Чого ждали? Кому підкорялися? Ворожі ноги топчуть рідну землю, а ви ховаєтесь по лісах. Сила яровитів у єднанні, а ви розпорошили її, замкнувши серця свої в шкаралупі страху і сумніву! Сором і ганьба Києву!..

Яровити похнюпили голови. Глиця одступив від розпростертого духовида, махнув рукою.

— Одпустіть його. Замкніть у землянці і стережіть. Його буде судити весь Київ, коли на майдані городища знову стоятиме Яр-бог!

Розгубленого зляканого Горидіда одв’язали від беріз і повели геть. Глиця підійшов до Ружі, поглянув їй в очі.

— Треба діяти, дочко. Веди мене скоріше туди, звідки вирушив муж твій…

— Що ти хочеш робити, Глице? — з надією запитала Ружа.

— Побачиш.

Глиця зупинився біля посадженої Святобором вербички, опустив Тоцю на землю. Потім він дістав з торби біля пояса шматок берести, надряпав на ній якийсь візерунок, прив’язав сувій до ошийника Тоці.

— Хай Тоця біжить за ним. Коней у нас тут нема, пішки Яркона не доженеш. Може, він зрозуміє. Я попереджую його про засаду і вказую, що треба вернути назад!

— О Глице, якби вдалося, — застогнала Ружа, ламаючи руки.

— Будемо сподіватись. Ну, Тоцю, біжи… Шукай по сліду Святобора… Послужи ще раз, вірна лисичко…

Тоця махнула пухнатим хвостом, потерлася об ноги Ружі, Глиці і, понюхавши сліди копит Яркона, побігла вздовж берега. Ось кущі заховали її, ось рудий клубочок вихором вимчався на галявину і зник за деревами. Ружа дивилася йому вслід і спраглими вустами шепотіла палку молитву Яр-богу…