Сини Світовида

1

Плаче-побивається, припавши до грудей покійного вождя, стара Голеся, рве коси на собі, обливає слізьми дороге обличчя.

— Дорогий муже, господине мій! Відійшов ти до предків славних своїх, не попрощавшись зі мною. Не в славному бою ти поліг, а від руки того, кого називав надією своєю. Не мовчи, дружинонько мій коханий, озвися хоч словом, забери і мене з собою на твою нову дорогу!..

Навіть козарські вояки, що допомогли зробити злодійське діло, суворо і задумано завмерли навколо, слухаючи стареньку, що мов горлиця, побивається над Києм. Понад городищем лине її голос, сповнений віковічного жалю, нестерпної туги.

Ронять сльози жінки, в безсилій люті стискають руки беззбройні чоловіки.

Чинити спротив даремно. Густі лави козар-найманців оточили Київ, охороняють хороми нового вождя — Ратибора. Вони силою зганяють людей до жертовника Світовида, де буде пишний похорон старого вождя.

Похмурі і пригнічені йдуть яровити проводжати в останню дорогу засновника Києва, бійця і трудівника, улюбленого всім племенем Кия…

Ой страшне діло ти зробив, Ратиборе!

Нема рятунку тобі ніде — ні на цьому світі, ні в країні Світовида. Умреш — не проститься тобі богами неймовірне злочинство твоє; зогниєш у землі — а нащадки довго ще проклинатимуть ім’я твоє, і чортополохом, густими бур’янами заростуть місця, де ступала твоя зрадлива нога, де лежатимуть твої чорні кості…