Сини Світовида

4

Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров.

Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша.

— Що таке?

— Чуєш, наче шкрябає з того боку?

— Здається…

— Треба подивитись. А то — втечуть яровитські пси, сконаєш на рогатині!..

- Іди поглянь!

Один з козар підбігцем рушив навкруг кошари, злякано скрикнув. Перед ним в темряві бовваніла висока постать. На її голові вирізнявся гостроверхий, хутряний убір хана Гароната. Володар? Вночі? Біля кошари рабів?

— Чому стоїш, блазню? — гримнув хан. — Хіба не бачиш, хто перед тобою?

Вартовий бебехнувся на землю від страху, простягнувся ниць.

— Встань! — лагідніше озвався Гаронат. — Відчини кошару, хочу подивитись на полонених…

Другий вартовий, почувши наказ володаря, миттю зняв засув, розчинив зі скрипом широкі ворота. В ту ж мить юрба полонених темним потоком ринула на козар, зім’яла їх. Не почулося навіть писку.

А постать Гароната зігнулася і промовила вже голосом Глиці;

— А тепер за мною! І щоб ні звуку я не чув. Захопіть зброю. Проберемось до гуртів — тоді ніхто нас не спіймає!

Довгий ланцюжок чорних постатей поповзом потягся в нічну імлу. Минуло небагато часу. І тоді вартові козари, які стерегли гурти коней, побачили, що по степу, до яровитських лісів, мчить великий загін вершників.

В темряві зчинився ґвалт. Запалили смолоскипи. В їх багровому сяйві вирізьбилася постать Гароната на передньому коні. Пролунав громовий голос, що змусив вартових покидати зброю і впасти на траву:

— Чого ґвалт зчинили, нікчеми?

Проте один з старіших козарських вояків добачив, що за Гаронатом мчить юрба обідраних полонених. Він збагнув, в чому справа. Серед ночі тривожно затрубив ріг. Біля шатра відповіли інші роги. Весь стан козар підхопився на ноги… Та було пізно. Загін втікачів шаленим галопом вирвався з кола сторожі і вихором помчав у рятівну пітьму…

Гей, вітре рідний — подих землі яровитської! Сповнюй груди вольних витязів, вдихни їм завзяття і незламність, неси їх на крилах своїх до коханого краю!..