Сини Світовида

2

— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого?

— Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита.

— За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!..

Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними почуттями, підбурені предковічними пристрастями, вже втрачали здоровий глузд. Вони бачили не Глицю — хороброго і доброго вояка, штукаря і ремісника, улюбленця дітей і першого мисливця, вони бачили перед собою, на тлі капища Ведмедя, постать ворога, душа якого сповнена злих замірів, а серце зганьблене темними думками…

Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули.

— Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!..

— Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі.

— Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі.

Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув.

— Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, - не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!..

— Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів!

— Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі.

Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам.

— Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида.

Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору:

— Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?!

Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена.

Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці.

— Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово…

Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини.

«Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…

Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…

Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…

Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…»

Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…

Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…