Сини Світовида

1

Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх.

Ось він сам кидається з конем в річку, пливе.

Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде.

Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути!

Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами.

Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам!

Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами.

Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка.

Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити!

Юнак стишив галоп коня.

Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка!

Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте!

Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі.

Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч.

— На кого здіймаєш меч, вовченя? — гримнув Ратибор, обпікши брата поглядом чорних очей.

— Помовч, зраднику! — пролунала тверда відповідь. — Нам нема про що говорити! Не рідна вже, а ворожа кров тече в твоїх жилах.

Вуса Ратибора піднялися над губами від презирливої усмішки, хижо блиснули зуби.

— Що розумієш ти, хлопчисько? Не зрадив я Київ, а хочу умножити його славу! Батько вже старий і нікчемний дід, а не вояк! Чи розширив він за все своє життя межі племені яровитів? Я не міг більше чекати і вирішив зробити по-своєму!

— А для цього треба було вбити Щека і Хорива, ослабити дружину, віддати на поталу ворогам цілий загін? Якою ціною рвешся ти до влади, виродку?

Ратибор спалахнув, вихопив меч. Могутньою рукою здибив коня, люто прохрипів:

— Тримайся ж! Я виб’ю з тебе вовчий дух, приблудо! Страшно вдарили мечі. Сипонули іскри. Коні зійшлися грудьми, люто гребнули копитами пісок.

О старий, добрий вождь, славетний Кию! Чи думав ти, що сини твої кохані будуть рубатися над предковічним плином Славути? Чи таку долю готував ти їм, з’єднуючи їх руки над кревними чашами, пестячи їх в дитинстві шорсткою долонею? Де ти? Чому не станеш серед них, не розборониш батьківською десницею?

Зціпивши зуби, б’ється Святобор. Він молодший, він слабший від Ратибора. Та думи про помсту, згадка про батька і слова товаришів наснажують його. Німіє рука від напруги, але десниця твердо стискує меч.

Кінь втомився, він присідає на задні ноги. Удар! Ще удар! Ніби злий дух водить мечем Ратибора. Мстивим вогнем горить його погляд.

О горе! Кінь Святобора спіткнувся, впав. Юнак зірвався з землі, скочив на ноги.

Пізно! Меч брата з силою рубонув його по шолому. Перед очима Святобора спалахнуло пекуче полум’я, кинуло його в темне провалля.

Розкинувши руки, впав він з кручі, перевернувшись в повітрі, долетів до води. Бризнула хвиля.

Ще розпалений боєм, Ратибор скочив з коня, нагнувся над кручею. Він ясно бачив тіло брата, яке безсило поринало у воду. З-під шолома плинула чорна кров.

Ось юнака підхопила сильна течія і потягла на дно. Десь в глибині потоку проти сонця блиснув блакитною стрічкою меч Святобора.

Ратибор відступив од кручі, полегшено зітхнув, витер об вовняну накидку меч.

Похитуючись, наблизився до коня, важко скочив у сідло. Тепер вже ніхто не міг стати йому на заваді.

Шлях на Київ був відкритий…