Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор…
Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість.
Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць.
Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.
Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.
Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…
Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.
З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!
Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..
В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.
Діду-Славуто, батьку безсмертний,
Знаєш ти давні часи…
Звідти, від наших предків далеких
Вість принеси… Гей, принеси!
Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…
Потім від нас забери наші думи.
Пісні і казки на хвилю збирай.
Дальнім нащадкам через століття
Все передай… Гей, передай!
Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук:
— Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом…
— Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста…
— Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий?
— Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби…
Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?..
Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова:
— Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його…
Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі.
Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова.
— Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка…
— Ні, ні, - схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею…
— Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу…
— Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому.
— Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому…
— Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди.
Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся.
— Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада…
— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.
— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.
— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?
— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.
Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.
— Що робити? Говори!..
— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?
Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.
— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…
— Горе мені, - застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…
— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.
Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…
О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?
Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…