1

Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор…

Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість.

Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць.

Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.

Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.

Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…

Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.

З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!

Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..

В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.

Діду-Славуто, батьку безсмертний,

Знаєш ти давні часи…

Звідти, від наших предків далеких

Вість принеси… Гей, принеси!

Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…

Потім від нас забери наші думи.

Пісні і казки на хвилю збирай.

Дальнім нащадкам через століття

Все передай… Гей, передай!

Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук:

— Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом…

— Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста…

— Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий?

— Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби…

Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?..

Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова:

— Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його…

Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі.

Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова.

— Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка…

— Ні, ні, - схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею…

— Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу…

— Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому.

— Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому…

— Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди.

Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся.

— Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада…

— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.

— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.

— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?

— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.

Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.

— Що робити? Говори!..

— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?

Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.

— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…

— Горе мені, - застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…

— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.

Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…

О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?

Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…

Загрузка...