Сини Світовида

4

На другий день вони вийшли до широкої, зеленої долини. Ліс розходився півколом, а спереду, в блакитному мареві, видно було високі кручі.

— Що то, дідьо? — здивовано запитав Святобор.

— Мабуть, береги Славути, синку. Дійдемо — побачимо…

То, справді, виднілися правобережні кручі. Надвечір мандрівники добралися до якоїсь вузької протоки, перебрели її і, пройшовши з три сотні кроків, опинилися над Славутою.

Якийсь дивний настрій запанував у душі Глиці, коли він поглянув на красу яровитської ріки. З-за високих круч передзахідне сонце кидало багряні стріли на могутню течію, громади барвистих хмар відбивалися на широкому плесі, купаючись у прохолодних глибинах Славути. Вечірні голубі тумани колихалися над водами, осідали на високі трави лугові, обнімали ніжно-прозорими косами плакучі верби і лози.

Глиця радісно вдихнув на повні груди свіже, цілюще повітря і поглянув на північ. Десь там, за тими туманами, Київ.

Ще день-два, і вони побачать яровитів, рідних, своїх…

Бур’яни позаду зашелестіли. Святобор тривожно скрикнув. Глиця вихопив меч і хутко повернувся. На мандрівників націлились десятки рогатин. Їх оточили люди, одягнені в бронзові кольчуги і блискучі шоломи.

— Хто ви? — пролунав грізний голос.

— Яровити! — твердо відповів Глиця. — Що вам потрібно від мене і оцього хлопця?

Вояки зареготалися.

— Балакучий. І не з боягузів. Поведемо його до Кия, хай подивиться — може, він козарин!

Глиця радісно стрепенувся. Кий? Вождь об’єднаних родів?

Мандрівників привели до широкої затоки, де серед густих заростів колихалися на спокійній воді великі дуби з вітрилами. Наперед вийшов високий вояк. Велике чоло його обрамлювали сивіючі кучері, темні очі дивилися на Глицю уважно, пронизливо. Глиця витримав той погляд.

— Я Кий, — сказав нарешті високий вояк. — Ти чув про мене?

— Чув, — твердо відповів Глиця. — Хай Світовид благословить тебе! Саме до тебе йшов.

— До мене? — здивувався Кий. — Говори…

Глиця гаряче розповів вождю про свої пригоди, про свої думи, болі і надії. Він говорив про силу і розум яровитів, про їхню темну душу і про бажання вирватися до світла, він говорив про необхідність єднання, щоб протистояти навалам ворогів. Дружинники Кия замислено слухали Глицю, схвально хитаючи головами, а вождь сказав:

— Ти молодий, та вже бувалий і мудрий! Я щасливий, що серед яровитів є такі люди, як ти. Наш рід-плем’я радо прийме тебе! А хлопчика-сироту я візьму за сина, бо Світовид послав мені тільки одну дитину. Хочеш бути сином мені? Говори?

Святобор потупив оченята донизу, потім, переминаючись з ноги на ногу, поглянув на Глицю. Той підбадьорливо усміхнувся.

— Говори, Святоборе! Що серце твоє підказує тобі?

— А ти, дідьо? — прошепотів хлопчик. — Я не хочу без тебе…

Дружинники Кия схвально загомоніли. Один з них — великий, як гора — приязно поклав широку долоню на біляву голівку.

— Доброго сина матимеш, Кий, — скупо сказав він. — Другів не забуватиме…

Кий підхопив Святобора на руки, підняв високо над головою.

— Не турбуйся, сину! Житиме твій дідьо поряд з тобою, вчитиме тебе всьому, що потрібно майбутньому вояку і сину вождя. Ну так говори — згоден?

— Хочу! — вже сміливіше сказав хлопчик, і щоки його запаленіли від ледве стримуваного почуття радості. Йому з першого погляду сподобався цей могутній вояк, якого всі називали вождем.

— Як ім’я твоє?

— Святобором кличуть.

Кий опустив хлопчика додолу, оглянувся навколо, ніби, когось вишукуючи.

— Гей, Ратиборе, де ти?

Біля вождя з’явився чорнявий хлопчик, трохи старший за Святобора. Він похмуро зиркнув на майбутнього брата свого і, засопівши, одвернувся. Серце Глиці важко стислося. Щось недобре відчув він у погляді сина вождя.

А Кий, не помічаючи нічого, під радісний, схвальний шум дружинників вів далі:

— Підступіть ближче! Ради успіху нашого, ради майбутнього яровитів нині я освячую ваше братство на водах Славути. Давайте сюди роги, наливайте меду. Ану, Ратиборе, підставляй руку! Не бійся! Ти теж, мій новий сину!

Кий мечем різонув пальці обох хлопчиків, змішав їхню кров з медом, дав випити. Над широкою затокою залунали привітальні вигуки. То яровити чествували вождя з появою нового сина.

А трохи пізніше, коли зайшло сонце і перші зорі відбилися в плині Славути, на щоглах дубів затріпотіли вітрила, напнули широкі груди і понесли дружину яровитів проти течії, до Києва…