Сини Світовида

3

Голеся, старенька жінка вождя, не спить. Тінню нишпорить вона по світлиці, прикладає руки до сухих грудей, мов намагається втримати неспокійний стукіт серця.

Тиша і спокій навколо. Городище спить. Що ж гнітить Голесю? Хіба вперше Кий б’ється з жорстокими ворогами? Хіба не завжди він повертався з перемогою, несучи на мечах дружинників славу племені яровитів, а для Києва багату здобич? З того часу, як від рукою Кия об’єдналися десятки яровитських родів, вже не плюндрували козари, ні огри рідних городищ, не вели в тяжку неволю жінок і юнаків. Одне тільки ім’я Кия змушувало тремтіти хитрих і підступних ворогів.

Еге ж, так було довго. Доля не покидала родів Кия, Щека і Хорива. Благословення богів витало над київськими кручами. Все це згадує Голеся, втопивши задуманий погляд в пітьму. Та думки не заспокоюють серця. Тяжко-важко Голесі. Неясні передчуття гнітять душу, каменем давлять мозок. Вже чотири дні, як вирушили дуби з дружиною вниз по Славуті проти козар, але жодної звістки нема від Кия. Мовчить ріка, мовчать ліси, мовчать степи, мовчить земля… і лише серце квилить, мов чайка над Славутою, стискується невимовною тугою.

Голеся припала до віконного отвору. Напівпрозорий бичачий міхур пропустив бліде сяйво місяця, по сухорлявому обличчю жінки поповзли зелені плями. Десь у Вовчому яру серед гущавини лісу тоскно завив вовк. Потім в темряві, над городищем, протяжно каркнув ворон. Голеся здригнулась, відступила назад.

— Що ти віщуєш, проклятий птах? — заламуючи руки, прошепотіла вона.

Знову все затихло. Тільки сумно-протяжно бринів нічний вітерець у верховітті дерев, та місяць прокладав сріблисту дорогу в пустотливій течії Славути.

Може, помолитись? Боязко. Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів.

— Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь.

Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх?

Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем…

Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор.

— Нене, — почувся його сонний голос, — чому ти не спиш?..

— Спи, синочку, спи, — ласкаво обізвалася мати. — А я чомусь не можу… на серці важко…

Святобор скочив з постелі, підійшов до Голесі. Вона з любов’ю подивилася на сина, замилувалася його могутньою постаттю.

Ну чим не вояк? Ростом з батька, а лице наче в Світовида-бога. Вже й забула, не згадує Голеся, що багато літ тому Кий привіз сироту-хлопчиська з походу, зробивши його кревним побратимом першого сина Ратибора. Чужа дитина так полюбилася жінці вождя, що стала ріднішою рідної. Навіть думки ніколи не з’являється в Голесі, що не вона носила Святобора під серцем…

Син легко обняв матір за худенькі плечі, поцілував у голову.

— Вспокійся, матусю… Все буде гаразд. Якби що-небудь трапилося — батько б дав знати. Дружина молодих вояків готова, і я поведу…

Слово завмерло на вустах Святобора. І він, і мати насторожилися. Якийсь дивний звук привернув їхню увагу. Той звук був схожий на тонке, пронизливе гавкання.

Святобор помітив навіть в півтемряві, що мати зблідла.

— Тоця, — ледве видихнула вона.

Син заперечливо похитав головою. Тоця? Лисиця вождя, подарована йому Глицею? Кий посилає її додому тільки при великій потребі…

Звук наростав. Ось він уже поряд з хоромами вождя. Скавучання почулося в сінях, потім заторохтіли східці, і щось шалено зашкребло в двері.

— Світи! — несамовито скрикнула Голеся, метнувшись до виходу.

Святобор підскочив до вогнища в пічній заглибині, розгорнув жар, вкинув туди кілька тонесеньких соснових трісок. Спалахнуло полум’я, осяяло веселим промінням світлицю.

Голеся відчинила двері і відсахнулася. Прямо їй на груди прожогом кинулася лисиця. Це, справді, була Тоця.

Жінка захиталася, слабіючи, опустилася на ложе.

— Сину, поглянь, на шиї…

Святобор підбіг до лисиці. Звірина, жалісно стогнучи, скочила йому на руки, лизнула в обличчя.

— Нене, — вражено скрикнув Святобор. — На ошийнику нічого нема. Е ні, щось було, але залишився тільки обривок шкіри…

— Обривок? — сплеснула руками Голеся.

— Еге ж. Батько щось хотів сповістити. Ой, нене! Тоця поранена. Дивися — уламок стріли… Це яровитська стріла!..

— Яровитська? — прошепотіла Голеся. — Що б це значило? Хто стріляв по ній? Ой, кров! Скоріше медівницю мені!..

Святобор кинувся до закапелка біля печі, дістав скриньку, подав її матері. Там зберігалися всякі трави для лікування, які навчив збирати стару Голесю Глиця. Жінка турботливо схилилася над лисицею. Звірина похнюпила голову, очі її згасали, пухнастий хвіст безсило впав на землю. Біля шиї в неї стримів уламок стріли. Голеся висмикнула його, кількома плавними рухами руки затамувала кров, потім, набравши в скриньці жменю цілющої трави-медівниці, посипала нею рану. Після того перев’язала лисицю цупким шматком чистого полотна.

Святобор з тривогою спостерігав за діями матері. Його погляд раз у раз повертався до уламка стріли.

— Нене, — не витерпів він. — Батько хотів передати щось важливе, це ясно… Десь по дорозі Тоцю підстрелили. Може, це випадково, а може… ні!.. Що робити, як узнати?

Голеся розігнулася, перенесла Тоцю на постіль, вкрила шкурою ведмедя.

— Якби ж я була чарівницею, синку, — крізь сльози озвалася вона. — Будемо ждати вістей…

— Ні, - крикнув Святобор. — Ми мусимо знати!

— Як?

— Я поїду, нене.

— Схаменися, куди ти поїдеш?

— До Рубіжної. Туди, де битва з козарами. Треба підняти тривогу, хай збирається дружина молодих вояків!

Голеся обняла юнака за шию, прихилила до себе.

— Дурненький. Куди ж ти поїдеш? Хіба ти забув, що дружина молодих вояків залишена для оборони Києва. Батько наказував виступати лише тоді, коли прийде його посланець…

— А може, Тоця і є такий посланець?

— Може… А може, й інше хотів сказати Кий. Хіба не могла Тоця нести вістку перемоги?

Святобор відступив од матері, запитливо поглянув на ЇЇ обличчя. Воно усміхалося, дороге, змарніле обличчя, а на очах перлинами блищали сльози.

— Ой, нене! Не дури мене. То недобра звістка!..

Син заметавсь по світлиці, зупинився над Гоцею. Звірина вже спала, стогнучи уві сні.

— Чом ти німа? — прошепотів юнак. — Чом ти не можеш сказати того, що бачила? Де наша дружина, де батько і Ратибор? Чи з побідою повертаються наші вояки, чи знемагають під натиском козар?..

Голеся нечутно опинилася поруч, поклала руку на плече сина.

— Треба спитати поради в старих людей, — сказала вона.

— В кого? — з сумнівом запитав син. — Глиці нема. Мечибор теж з батьком…

— Горидід, — прошепотіла Голеся.

— Так, — вагаючись, промовив Святобор. — Він мудрий — це знають всі. Але, матусю… в мене до нього якесь недобре чуття.

— Пусте, — махнула руками Голеся. — То Глиця його не любить, він і передав тобі своє чуття. Кий ще змолоду радився з Горидідом. Одягайся, синку, підемо до нього…