Сини Світовида

2

Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев.

На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби.

— Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено.

Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева.

З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя.

— Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора.

— Я знаю…

— Звідки?

— Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі…

— А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч?

— Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке…

Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова.

Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою.

— Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене!

— Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе?

Ратибор довго стояв задумавшись. Вітер свистів пронизливо між густими вітами ялин, а синові вождя здавалося, що то завиває буря в його холодних пустих грудях. Нарешті, він рішуче махнув рукою, глибше насунув на чоло шолом.

- Іду!

— Я буду молитися за тебе, Ратиборе!

— Не молитися треба, а готувати підземний хід. Сповісти Горидіда…

— Добре. І не забудь — жерці Світовида рівняли для тебе дорогу. Вони й мусять одержати половину твоєї майбутньої слави…

— Не забуду! — крикнув Ратибор, вискакуючи на коня.

Затріщало гілля, застугоніло коріння. Темрява ночі миттю поглинула вершника з конем.

Ратибор зупинився на високій кручі Славути, зліз з коня. Скрегочучи зубами, вихопив меч, сильними помахами зрубав кілька кущів бузини, мов хотів вилити кипучу злість, що переповнювала груди.

Потім схаменувся, сів над прірвою, задумався тяжко.

Місяць сховався за хмару, потемніло. Ніч невпинно котилася над землею яровитів. Треба було діяти. Ще якийсь черв’як точив сумління Ратибора, змушував його вагатися. Світлі і темні образи боролися в його свідомості, штовхали розум в різні боки.

А втім, що вагатися! Хіба є в нього вибір? Дорога тільки одна!

Рішуче підвівся Ратибор, взяв коня за повід, повів крутою стежиною поміж бур’янами і глинищами до води.

Кінь хропів, червоним оком поглядав на господаря, перед водою здибився на задні ноги. Не хочеться йому йти в холодний плин.

— Н-но! Проклятий! — ударив тварину Ратибор, сильною рукою смикнув вудила.

Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси.

Тільки звірячі стежки в тих нетрях, доріг нема. Та Ратибор рішуче поганяє коня, прямує до полудня.

Ніч стає ще густішою. Ніч і в душі Ратибора. Чорна змія залягла в нього біля серця. Свою лють він зганяє на мокрих боках коня, і той, мов ошалілий, несе його все далі від рідного Києва.

Погане діло задумав старший син вождя. Ой погане! Шлях його лежить до Рубіжної, до стану козар, яким продав він честь, товаришів, своє плем’я. Еге ж, вороги з охотою підуть на чорне діло! Вони давно мріють зовсім підкорити волелюбних яровитів, підточити їхню силу…

Ні на хвилю не зупиняє шаленого галопу Ратибор. Посилюється вітер, свистить в буйному гіллі, розгойдує віковічні дерева.

Жахливим вогнем палають очі зрадника, жар злоби пече серце, луною котиться в лісових хащах стукіт копит, лякаючи сонних птахів. Чорні хмари мчать у небі, то розходяться, то сходяться дивним страхіттям, наповзаючи на сріблисте коло місяця. Десь в заростях чується зловісне скигління сича.

Ой недобре віщує той сич!