Сини Світовида

2

Святобору снився-марився дивовижний сон. Ніби веде його ненька Голеся по берегу Славути і розповідає щось ніжне, хороше. Святобор ще маленький, його босі ноги втопають в жовтому прибережному піску, вітерець пустує білим чубом, лагідна хвиля несе на своїм хребті весняну прохолоду з далеких країв.

Так гарно, так приємно Святобору. Хочеться знятися і полетіти.

— Ще полетиш, синку! — бринить голос матері. — Виростуть крила і полетиш!

Раптом на ясне сонце насуваються чорні-пречорні хмари. Страшна мла покриває землю. Згасають чарівні фарби лісів, степів, садів, змовкають пісні птахів.

Веселий гомін дня німіє під смертоносним подихом темнющої хмари.

Славута почорнів, люто заревів, гніваючись на дракона, що поглинув сонце. І Святобор теж сердиться на нього. Хто послав страшну хмару, чому люди не можуть вільно грітися в промінні осяйного Яр-бога?!

— Мамо! — гаряче прохає Святобор. — Дай мені крила. Адже ти все можеш… Я хочу полетіти до сонця, я розжену ті чорні хмари!

— Лети, синку, — чується печальний голос матері. — Моя любов благословляє тебе…

І Святобор відчуває, що незримі крила виростають за його плечима і несуть його в небо. І, дивуючись, бачить Святобор, що це вже не хмара, а чорна запона важким, непроглядним саваном заслонила чарівне світло сонця від людей… Хто повісив її, яке зле божество? Ба! З-за хмар виринає зловісне обличчя Ратибора! Чому сміється він так жахливо?

Та ось Ратибор зникає, натомість висувається з-за туману страшна морда козарина. В руці в нього крива шабля, велетенські зуби ошкірені в реготі. Та Святобор не боїться нічого. Він безстрашно летить назустріч ворогу, все вище і вище несуть його материнські крила. Ось юнак хапає сильною рукою темну запону і рве її!

Лунає оглушливий грім, ясний промінь осліплює Святобора. Він падає стрімголов на землю… і прокидається…

Темно… Навколо цвіль і затхлість. Де це він? Що за дивний сон?

Це ж підземелля, глибокий льох на дворищі батька. Підлий зрадник Ратибор кинув його сюди, закривши згори важкою дубовою лядою. Звідси не вийти, не вилізти без допомоги. А хто ж допоможе? Дружина обеззброєна, кругом вороги…

Святобор охопив руками голову, міцно стиснув, тамуючи нестерпний біль. Спізнився, не встиг! Один день — і все загинуло. Яка ганьба, яке горе для Києва!..

Юнак припав чолом до мокрої глини, застогнав од безсилої люті. О, якби все було кошмаром, сновидінням! Зараз би закінчилося все… і навколо засіяв би сонячний день, і лагідно усміхнулася мати старенька, і суворо-ласкаво привітав братів батько…

Братів? Де ж він — брат? О Яр-боже! Це не сон! Чорний яструб долі пролетів над племенем яровитів, розбив щастя народу. Батько мертвий, зрадник-брат в хоромах вождя… Що робити?

Святобор обіцяв батьку… що? Що він обіцяв? У чому клявся? Рятувати яровитів. Поклявся, а сам попав у смердючу яму. Тепер Ратибор уже не випустить його живим!

Ні звуку не доходить в морок підземелля. Всі забули про нього. Може, Ратибор хоче заморити його голодом? О, в нього вистачить злості.

Вгорі мерехтить в маленькому отворі світло блискавиці, лунають могутні удари грому. Яка страшна гроза! Мов саме небо ридає над зганьбленим Києвом.

Та що там над лядою? Якесь шамотіння. Шепіт…

— Святоборе! — почувся тихий голос.

— Хто це? — відгукнувся юнак, зриваючись на ноги.

— Ружа… Тільки тихше, прошу тебе…

Ружа! Серце моє! Звідки вона? Як?

— Юначе! Де ти? Чому мовчиш?

Сльози радості і любові застилають очі Святобора. Він простягає руки вгору, кричить, забувши про все:

— Дівчино моя, лебідонько! Чому ти тут? Тебе впіймають. Тікай!

— Мовчи, — суворо відказує голос Ружі. — Тут нікого нема. Всі пішли на похорон вождя. Я бачила твою неньку.

— Неньку? — вражено вигукнув Святобор.

— Еге ж. Помовч. Вона нагадує тобі про клятву… і благословляє тебе!

— О дівчино! — аж стогне юнак. — Спасибі тобі. Тільки як же я виберуся звідси?

— Мати дала мені Тоцю. Лови її, вона пролізе в діру. Хай риє землю біля ляди. Хутчій!

В отворі щось темніє. Теплий, м’який, пухнатий клубок падає на руки Святобора, лиже йому губи, ніс, щоки, лагідно вищить.

Тоця, люба лисичко! Допомагай у біді своєму старому другові, покажи своє вміння!

Святобор погладив лисицю по спині, підняв її до ляди, гребнув рукою, показуючи. Тоця зрозуміла, шалено загребла лапками. Вниз посипалася земля. Ще, ще! Ще трохи! Ось уже лисиця сама тримається в дірі. Вона важко хекає, але не припиняє роботи й на хвилю.

Святобор згортає землю докупи, втрамбовує, щоб вище піднятись, поглядає в діру.

— Ружа, ластівко, ти тут?

— Тут я, тут, мій соколе! Ще трохи, зажди, мій коханий!

Нарешті вгорі почулося радісне гавкання Тоці, через прориту нору в льох проник промінь тьмяного дня. Вниз просунувся меч, упав до ніг Святобора.

Юнак схопив зброю, намацав рукоять. Сильно забилося серце.

— Ружа! — крикнув він. — Це меч Києва! Як він потрапив до тебе?

— Голеся передала тобі… на щастя! Не говори, а допомагай рити знизу, якщо дістанеш!

— Дістану, ластівко!

Шалено риє мечем глину Святобор. Піт заливає йому обличчя, але спочивати не можна! Ось уже зіткнулися мечі згори і знизу. Широкий прохід готовий.

Мотузка впала донизу. Святобор оперезався нею, підтягнувся до отвору, проліз. Тримаючи меч у витягнутій руці, виповз на поверхню.

Блиснуло вгорі, гримнув грім. Святобора осліпило. А коли він розплющив очі, то відчув на своєму обличчі гарячі руки Ружі.

Схопився на ноги, обняв, притис до грудей дорогу рятівницю. Біля них крутилася в’юном Тоця, скакала у захваті на спину юнака.

— Ні хвилини більше! Біжімо! — прошепотіла Ружа. Схопившись за руки, вони кинулися до частоколу, проникли за дворище. Кущами пробралися до кручі, опустилися вниз до Славути.

Ружа витягнула з кущів човник, посадила наперед Тоцю, потім Святобора, відіпхнула благеньку посудину від берега. Висока хвиля підхопила їх, понесла вперед, до лівого берега…

А гроза лютувала все сильніше, закутувала землю мороком. Здалося, що тьмі тій не буде кінця-краю. Гнівно ревли темно-зелені хвилі Славути, несли до далекого моря вісті про страшні події, передавали їх прибережним лісам. Віковічні дерева хиталися під ударами грози, гули низькими голосами, ніби творили в тому сумовитому співі дивно-прекрасну легенду…