Сини Світовида

1

Два дні і дві ночі понад лісами линув дивний шум. Стара вовчиця не виходила на полювання, не дозволяла дітям — чотирьом опецькуватим, наїжаченим вовченятам — ні гратися, ні бігати на водопій до річки, що протікала зовсім поряд, під невисокою кручею. І густий віковічний ліс теж мов занімів, прислухаючись до грізних звуків. Там, за річкою, чувся брязкіт, крики, іржання коней. На верховіттях дубів густими гронами сиділи ґави і круки-стерв’ятники. Вони всі дивилися на степ, який розстилався сивими сувоями тирси аж ген за річкою. Деякі ґави нетерпляче каркали, неспокійно зривалися з місця, облітали коло поза річкою, але не сміли опускатися на поле, де горіли багаття і в димному тумані метушилися люди, виблискуючи мечами. Тоді птахи знову сідали на дерева і чистили довгі дзьоби, готуючись до ситої трапези.

Вовчиця знала, що ґави і круки недаремно прилетіли сюди. Мине ще день-два, і на полі лежатимуть трупи, багато трупів людей. Вовченятам теж що-небудь перепаде. Поміж мертвими ходитимуть осиротілі коні. Їх зовсім неважко спіймати. Ото ситий обід буде для діток! Саме тому мати-вовчиця і не хотіла виходити на полювання. Дичина розбіглася в глибину лісів, а залишати напризволяще вовченят не дозволяло неясне почуття перестороги.

Вовченята затіяли гру Посеред кубла, влаштованого під поваленим бурею в’язом. Хтось з них жалібно завищав. Вовчиця незадоволено загарчала, уважно прислухалася.

До звуків битви вплівся ясно чутний стукіт копит. Вовчиця висунула ніс з-під стовбура в’яза, наїжачилася. Поміж кущами ліщини з’явився кінь. Він сторожко захропів, повів вухами. Вовчиця напружилася, подих у неї перехопило, в животі прокотилася солодка спазма. Нарешті здобич сама прийшла прямо до кубла. Не треба буде гасати півдня, щоб вистежити її. Ану, ноги пружні, зуби гострі — вперед, на бій!..

Та вовчиця не зробила стрибка. Вона раптом зіщулилася, притислася до землі, ніби хотіла врости в неї, і поповзла задки в кубло.

Над конем захиталися кущі ліщини, з’явилася постать вершника. Однією рукою він стримував коня, другою — відгортав чорне покривало, що ховало його обличчя. Він довго прислухався до шуму, який линув з-за ріки, оглянувся і рішуче скочив з коня.

Вовчиця вишкірила зуби, але не загарчала. Їй явно не подобалося таке сусідство. Вовченята підповзли до виходу, жалібно повискуючи, але мати ударами лапи відкинула їх в глибину кубла. Вершник підвів коня до стовбура дуба, прив’язав довгим поводом, до морди причепив торбу з наїдком. Після цього зняв з сідла лук, сагайдак зі стрілами і повернувся до кущів. Ґави вгорі неспокійно закаркали, важко знялися, лякаючи своїх сусідів. Чорна хмара птаства закружляла над річкою.

Вовчиця стривожено дивилася на вершника, чорне вбрання якого виднілося з-за кущів. Невже він довго сидітиме тут? Тоді пропало і полювання, і надія на поживу по той бік річки. Не можна залишити вовченят рядом з людиною…

Ґави заспокоїлися, знову посідали на верховіттях, ждучи свого часу. Кінь тихо хрумав, занепокоєно стукаючи копитом об м’яку землю, вкриту гнилим листям. Чорний вершник сидів непорушно, ніби перетворився в скелю. Він, напевне, не збирався скоро покидати це місце.

Тоді вовчиця повернулася до дітей, ніжно завуркотіла, підштовхуючи їх до виходу. Неясний голос інстинкту прозвучав у свідомості вовченят. Вони слухняно притисли вуха і рушили слідом за матір’ю, нечутно ступаючи поміж хащами терну. Незабаром рятівна гущавина заховала вовчу сім’ю, яка передбачливо покинула небезпечне місце…