Сини Світовида

3

Журно бринить вода за човном, в сутінках світанку пропливають мимо піщані кручі, порослі травами і лозами.

Святобор розплющує очі, підіймає руку, торкається нею до голови. Легше. Голова перев’язана чистим шматком полотна. Звідки воно? Хто це зробив? Еге! Це ж його неждана рятівниця. Ружа…

Ось вона. З веслом в руках. А де ж Корінь — батько її? Чому вони самі?

Ружа зустріла погляд хлопця, привітно кивнула. Зрозуміла запитливий вираз.

— Батько залишився в Київ Лові, - прошепотіла вона. — Не турбуйся, юначе…

— А сама ти хіба справишся? — непокоїться Святобор.

— Все буде добре. Спочивай…

Дівчина приязно всміхається, лагідні чорні очі проникають в саму душу юнака, тривожать схвильоване серце.

— Я вірю тобі, - тихо промовляє Святобор. — Ти така… дивна…

— Дивна? — широко розкриває очі Ружа. — Чому дивна?..

— Не знаю, — соромиться юнак, схвильований незнаним почуттям. — Я ніколи не зустрічав таких дівчат… Мені хочеться, щоб ненька Голеся побачила тебе. І потім… щоб не розлучатися… Ніколи…

— Кому не розлучатися? — не розуміє Ружа.

— Нам… удвох!

Ружа з несподіванки паленіє, перестає гребти. Потім щоки її бліднуть, але очі — гарячі, темні, мов ніч очі, палахкотять щастям.

— Ну, чому мовчиш? Хіба ти… не зрозуміла мене? Чи, може, такий, як я… негожий для дружини тобі?

Ніби спів соловейка, лине її голос, проникає солодкими п’янощами в груди:

— Я розумію, юначе… Поглянь — очі скажуть тобі про все… Тільки… хай вирішує доля…

— Хай! — радісно згоджується Святобор, знеможено відкидаючись на сіно.

Пахнуть трави, співає хвиля, вимальовуються в світлі ранку високі кручі над Славутою. Ще далеко до Києва, ще багато проток і вирів треба минути, доки Київ узнає про ганебну зраду.

— Може, відпочинеш, люба дівчино? Дай мені весло…

— Лежи, юначе. Набирайся сили… Хто знає, що чекає нас попереду?

Велике горе і нечуване щастя, незмірна печаль і славетна дорога! Ось що чекає вас на шляху життя, мужні, юні серця…