Що знає вітер

Розділ 4 Зустріч

Коли наступного дня я постала у дверях бібліотеки, Дейрдре, аніскільки не здивувавшись зустрічі зі мною, гостинно всміхнулася.

— Мейв послала вас до Баллінаґара. Є якісь успіхи? — спитала вона.

— Так. Я знайшла їх — ну, тобто місце, де вони поховані. Завтра ще поїду туди й покладу квіти на їхні могили.

Ніжні почуття, які огорнули мене серед трави й каміння, знову прокинулися, і я ніяково всміхнулася, знітившись через те, що знову виказала забагато емоцій у присутності бібліотекарки. Прокашлялася, дістала фотографію будинку, яку сховала між сторінками щоденника Томаса Сміта, і продемонструвала її Дейрдре, розмахуючи знімком, мов щитом.

— Чи не могли б ви сказати, де це? — спитала я.

Вона взяла світлину й поглянула на неї крізь нижню половину окулярів, випнувши підборіддя й звівши догори брови.

— Це Ґарва-Ґліб! — захоплено промовила Дейрдре. — Знімок давній, еге ж? Господи! Коли його було зроблено? Він, бачу, геть не змінився. Якщо не брати до уваги паркінг збоку. А ще там, здається, останніми роками збудували кілька гостьових хатинок. — Вона примружилася на знімок. — Отам, саме серед дерев, можна побачити хатину Доннеллі. Вона простояла довше, ніж маєток. Років із десять тому її полагодив Джим Доннеллі. Він водить туристів на озеро й ходить із ними до старих печер, у яких контрабандисти зберігали зброю під час Війни з «чорно-брунатними». Дід розповідав мені, що озером у ті роки ввозили сюди й вивозили звідси зброю.

— Ґарва-Ґліб, — приголомшено видихнула. Я мала б це знати. — Він належав чоловікові на ім’я Томас Сміт, так?

Вона невиразно глипнула на мене:

— Коли саме?

— Тисяча дев’ятсот шістнадцятого року, — безпорадно відказала я. — Гадаю, це було трохи раніше за ваш час.

— Зовсім трохи, — розсміялася вона. — Та я можу щось про це згадати. Ну, то не знаю. Мабуть, так. Будинок і ділянку утримують коштом родинного довірчого фонду. Нині там не живе ніхто з тієї родини. У них є доглядачі та штат прислуги, і вони здають в оренду кімнати. Споруда стоїть із дромагайрського боку Лох-Ґіллу. Дехто зве її маєтком.

— Ви згадували маєток учора. Я цього не усвідомлювала.

— Так. Ще там є причал, і люди орендують у Джима човни для риболовлі чи щоб провести день на озері. Озеро веде до маленької затоки. Під час припливу тією затокою можна пропливти до кінця берега у Слайґо й вийти в море. Є перекази про те, що в Лох-Ґіллі бували піратські кораблі — ще за часів О’Рурка, того, хто збудував замок — його називають замком Парка. Ви там були?

Я кивнула, і вона защебетала далі практично без упину.

— Абатство Крівлі теж побудував він. Англійці повісили О’Рурка за зраду, бо він дав прихисток іспанським морякам з Армади, яких викинуло на берег. Замок О’Рурка англійський король віддав чоловікові на прізвище Парк. Можете таке уявити? Працювати двадцять років, будуючи те, що проживе не одне століття, щоб хтось прийшов і забрав?

Вона захитала головою від огиди.

— Я хотіла б побачити Ґарва-Ґліб. Будинок відчинено для відвідувачів?

Маршрут вона описала приблизно так, як це напередодні зробила Мейв.

— Пройдіть трохи ліворуч, а тоді ненадовго зверніть праворуч. Як загубитеся, спиніться й запитайте дорогу, та загубитися ви не повинні, бо це не аж так далеко.

Я напружено її слухала, шкрябаючи в маленькому блокноті, який дістала із сумочки.

— Дякую, Дейрдре. А якщо поговорите з Мейв, будь ласка, заразом подякуйте їй від мене. Те, що я знайшла ті могили, дуже багато для мене значить.

— Мейв О’Тул — правдиве джерело інформації. Вона знає більше, ніж усі ми разом узяті. Мене не дивує, що їй дещо відомо і про вашу рідню.

Я розвернулася, щоб піти, й зупинилась: усвідомила, що вже чула це прізвище.

— Прізвище Мейв — О’Тул?

— То було її дівоче прізвище. Ще вона була Мак-Кейб, Колберт і О’Браєн. Вона пережила трьох чоловіків. Почалася невелика плутанина, тож більшість із нас просто користується тим прізвищем, яке в неї було перше. А що?

— Та нічого.

Я знизала плечима. Якщо родина Мейв і жила колись у Ґарва-Ґлібі, то вона про це не згадувала, а я прочитала не так багато зі щоденника, щоб знати, що сталося з тими О’Тулами, яким спробував допомогти Томас.

Доріжка до Ґарва-Ґліба була перегороджена воротами, а ті були зачинені й замкнені на висячий замок. Я побачила будинок крізь дерева. Ожила світлина, залита барвами, але так само недосяжна. Я натиснула на кнопку дзвінка ліворуч від воріт і стала з нетерпінням чекати на реакцію. Відповіді не було. Я знову сіла в автівку, та замість повернутися туди, звідки приїхала, скористалася розвилкою, поїхавши завулком уздовж озера, — хотіла побачити будинок з іншого ракурсу. Однак вузька дорога скінчилася гравійною автостоянкою з краєвидом на видовжений причал, де було прив’язано кілька каное й невеличких човнів. Найближче до причалу стояла хатина, про яку казала Дейрдре і яка виблискувала білизною під блакитними віконницями та оздобленням того ж відтінку, і я пішла до неї, сподіваючись, що там хтось є. Біля дверей на цвяху висіла маленька вивіска, яка стверджувала, що заклад відчинено, і я ввійшла досередини.

Його крихітний передпокій було перетворено на вестибюль із вузьким дерев’яним прилавком і кількома складаними стільцями. На прилавку стояв маленький дзвоник, і я знехотя на нього натиснула. Такий самий був на столі в однієї з черниць у католицькій школі, і вона весь час несамовито в нього дзвонила. Відтоді від цього звуку я скрегочу зубами. Дзвонити знову я не стала, хоча минуло вже кілька хвилин без жодної реакції.

— Містере Доннеллі! — покликала я. — Агов!

Позаду мене відчинилися двері, і я з надією розвернулася. Всередину поволі ввійшов чоловік із водянистими очима й червоним носом. Він був узутий у високі гумові чоботи, на його голові стримів картуз, а штани трималися лише завдяки підтяжкам. Я його налякала, і він сіпнувся, витираючи рота.

— Даруйте, міс. Я не знав, що ви на мене чекаєте. Бачив вашу автівку, та гадав, що то хтось гуляє чи закидає вудку.

Я простягнула руку, і він ніяково її взяв.

— Я Енн Ґаллагер. Хотіла дізнатися, чи можна орендувати на годинку човен.

— Енн Ґаллагер? — із недовірою в голосі перепитав він, наморщивши чоло.

— А що? — протяжно сказала я. — Щось не так?

Він знизав плечима, похитав головою й буркнув:

— Ні. Все так. Можу вас вивезти, якщо хочете. Насуваються хмари, а я не люблю, коли хтось виходить на човні сам.

Мені не хотілося казати йому, що я зараз кину в його озеро попіл, і страшенно не хотілося, щоб він був зі мною, коли я прощатимуся з Оїном.

— Я недалеко. Вам мене постійно буде видно. Я візьму катамаран чи один із тих маленьких човників, які бачила на причалі. Зі мною все буде гаразд.

Він захвилювався, пильно оглянувши мене й визирнувши з вікна на хмарний день і порожні човни, що гойдалися біля його причалу.

— Мені потрібно всього пів годинки, містере Доннеллі. Я заплачу подвійну ціну, — наполягла я. Тепер, опинившись тут, я хотіла покінчити зі своїм завданням.

— Гаразд. Тоді підпишіться тут. Але зоставайтеся близько й пильнуйте хмари.

Я підписала відмову від претензій, виклала на прилавок сорок фунтів і пішла за ним до причалу.

Човен, який він для мене обрав, був досить міцний, хоч і явно знав кращі дні — чи, може, краще десятиліття. До нього додавалися два весла й рятувальний жилет, який я надягнула, щоб розвіяти тривоги містера Доннеллі. Один ремінець на ньому був зіпсований, але я вдала, ніби з ним усе чудово. Містер Доннеллі запропонував покласти мої речі до маленької скриньки у фоє, та я відмовилася. У сумці лежала Оїнова урна, і я не збиралася витягати її перед містером Доннеллі.

— Ваша сумка намокне. Та й одягнені ви недоречно для озера, — забідкався він, оглядаючи мій одяг і тоненькі шльопки. Одягнена я була у важкий, плетений «у кіску» светр, білу блузу та кремові шаровари. Це був єдиний похорон, який судився Оїнові, і кросівки з джинсами були надто повсякденні для цієї події.

Я мимохіть повернулася думками на Баллінаґарський цвинтар, до каменів у траві, які відвідала напередодні. Для Оїна я хотіла саме такого. Пам’ятника його життю. Чогось вічного. Чогось із його іменем і роками життя. Та він про таке не просив, а залишати могилу в Баллінаґарі, могилу, до якої ніхто не ходив би та про яку ніхто не дбав би після мого повернення до Штатів, теж начебто було б неправильно.

Я дала обіцянку і тепер, зітхнувши, взяла за руку Джима Доннеллі, ступила в ялик, що гойдався на хвилях, і рішучо взялася за весла. Містер Доннеллі із сумнівом поглянув на мене, а тоді відв’язав човна й добряче штурхонув його ногою.

Я занурила весло у воду ліворуч від себе, а тоді — праворуч, потроху експериментуючи й намагаючись увійти в ритм. Човен відгукнувся на мої старання, і я стала мало-помалу віддалятися від причалу. Відгребу трішечки від берега, та й по всьому. Небо вже посіріло, зате вода була спокійна й безтурботна. Містер Доннеллі якийсь час спостерігав за мною, вважаючи за потрібне переконатися в тому, що зі мною все гаразд, а тоді пройшов причалом назад, до берега та свого життєрадісного будиночка з блакитним дахом і квітучим дроком уздовж доріжки.

Я, задоволена собою, плавно просувалася крізь воду. Натяг усього тіла й напруження, що його завдавала гребля, були для мене нові, але вода в озері, спокійна, як у ванні, м’яко плюскала об човен, і я зрозуміла, що цей рух мені подобається. Багатогодинне сидіння за письмовим столом не сприяло доброму здоров’ю, до того ж я вже знала: якщо примушувати себе до фізичної активності, це допомагає писати. Я бігала й примушувала себе віджиматися, щоб руки не знесилили, а на спині не виріс горб. І піт, і рух, і музика, що ревла під час таких занять у мене у вухах, допомагали відволіктися від своїх думок на одну благословенну годину. Фізична активність розганяла туман у голові й стимулювала синапси[14], і за останні десять років я зробила її частиною свого щоденного графіка. Я знала, що досить добре натренована, щоб відгребти на певну відстань і поговорити з Оїном на самоті, перш ніж віддати його вітру.

Мої весла плавно входили й виходили, майже беззвучно розтягуючи й розсуваючи воду. Далеко я не збиралася. Мені було видно причал позаду себе, а за ним — маєток, який ховався серед положистих пагорбів і яскраво вирізнявся блідою лінією даху на тлі зелені. Я веслувала все далі; сумка з урною стояла біля ніг, а мій погляд відірвався від берега й звівся до неба. Сіре небо якось дивно поєднувалося з водою. Довкола панувала майже потойбічна тиша, і цей спокій мене заколисав. Я тимчасово перестала гребти й попливла за течією. Лінія берега була праворуч від мене, а небо оточувало зусібіч.

Я взяла урну і якусь мить потримала її в руках, а тоді відкоркувала, готуючись до церемонії, на якій мала бути присутня лише я сама.

— Я повернула тебе сюди, Оїне. Ми тут. В Ірландії. У Дромагайрі. Я посеред озера Лох-Ґілл. Воно чудове, як ти й описував, але якщо мене віднесе в море, я поставлю це тобі на карб.

Я спробувала засміятися. Ми з Оїном сміялися дуже часто. Що ж мені робити без нього?

— Оїне, я не готова тебе відпустити, — схлипнула я, хоч і знала, що не маю тут вибору. Настав час попрощатись остаточно. Я проказала слова, які він говорив мені в дитинстві сотню разів, слова з однієї поеми Єйтса, слова, які я вибила б на надгробку, якби Оїн дозволив поховати його відповідно до моїх бажань:

Іще якусь мить протримала урну біля грудей. А тоді подумки помолилася вітру й воді, щоб вони вічно берегли Оїнову історію у бризі, і перекинула її, викинувши руку широкою дугою й охнувши, коли білий попіл цілковито поєднався з легкими пасмами імли, що вже почали осідати довкола мене. Попіл, мені здалося, став стіною білого туману, що коливалась і згущувалась, і раптом я перестала бачити вперед далі кінця свого човна. Не стало ні лінії берега, ні неба — навіть вода зникла.

Я поклала урну до сумки й посиділа так трохи, сховавшись у тумані й не маючи змоги продовжувати гребти. Човен гойдав мене, як колись гойдав Оїн, і я знову стала дитиною, що сиділа в нього на колінах, змарніла від смутку й утрати.

Хтось свистів. Я сполошилася; цю мелодію можна було впізнати миттєво. «Забуть його». Улюблена пісня Оїна. Я була посеред озера, а хтось свистів. Свист проходив крізь туман бадьорою флейтою серед моторошної білизни, безплотний і недоречний, і я не могла збагнути, з якого боку він долинає. Відтак звук стих, неначе людина, що свистіла, віддалилася, дражнячи мене своїм намаганням пограти в піжмурки.

— Агов! — гукнула я в туман, просто щоб упевнитися, що я ще на це здатна. Слово не стало відлунювати, а просто застигло в повітрі, підтримуване вологою і стримане моїм власним небажанням порушувати спокій. Я взялася за весла, але гребти не стала — раптом засумнівалась, у якому напрямку треба плисти. Причалювати на другому боці озера я не хотіла. Найкраще зачекати, поки туман розсіється, а тоді спробувати погребти назад до берега.

— Там хтось є? — гукнула я. — Здається, я втрапила в халепу.

У моє поле зору плавно ввійшов ніс баркаса, і нараз я побачила, повівши поглядом знизу вгору, трьох чоловіків, які, своєю чергою, побачили, дивлячись згори вниз, мене, явно шоковані моєю присутністю, так само як я їхньою. На них були картузи минулої епохи, низько насунуті козирками на чоло, а їхні очі глипали на мене з явною тривогою.

Я поволі підвелася, ревно молячись; раптом мені стало лячно, що я застрягну в тумані навічно, а ці люди залишаться моїм єдиним шансом на порятунок.

Це був не найрозумніший вчинок у моєму житті, та, може, він і врятував мені життя.

Коли я підвелася, чоловіки заціпеніли так, наче моє стояння їм чимось загрожувало, а той, що був посередині, із круглими від напруження очима й тонкою від недовіри лінією губ, різко вийняв руку з кишені й наставив на мене пістолет. У нього затремтіла рука, і я хитнулася. Він без попередження, без якихось вимог, без жодної причини натиснув на спусковий гачок. Пістолет приглушено тріснув, і мій ялик раптово сильно здригнувся — здавалося, без жодного зв’язку з тим, що зробив чоловік, неначе з глибин Лох-Ґіллу під моїм човном зі свистом виринуло велике чудовисько й викинуло мене за борт.

Від студеної води мені геть перехопило дух. Я борсаючись силкувалася відновити дихання, забила ногами, щоб виплисти, і стала відпльовуватися, щойно моє лице вихопилося назовні у важку білизну, майже таку саму мокру й густу, як вода, у яку я впала.

Мені не було видно нічого, крім білизни, нескінченної білизни. Ні човна. Ні землі. Ні неба. Ні чоловіків із вогнепальною зброєю.

Я спробувала відкинутися назад, змусити себе поплисти за течією й помовчати. Якщо я не бачу їх, вони не бачать мене, міркувала я. Спромоглася на те, щоб тримати голову над водою, не надто хлюпаючись, прислухаючись і придивляючись до білизни. За адреналіном і зажерливим холодом ховався пекучий біль у боці. Я продовжувала вагатися, намагаючись ігнорувати правду: мене підстрелили, і мені потрібно знайти свій човен. Якщо я не знайду свого човна, то потону.

Я почала щодуху плисти то сюди, то туди, широким колом огинаючи місце, де впала, в намаганні знайти в тумані свій човен.

Знову залунав свист — раптово, посеред мелодії, наче людина, що свистіла, наспівала подумки аж кілька строф, поки її губи відпочивали. Звук почав переливатись, урвався й повернувся ще гучнішим, і я знову закричала, благаючи й водночас цокочучи зубами, несамовито вимахуючи руками й ногами, щоб утримати голову над водою. Якщо то свистів один із чоловіків на баркасі, я лише сповіщала їх про те, що досі жива, та тоді це чомусь не спадало мені на думку.

— Допоможіть! Є тут хтось?

Свист урвався.

— Допоможіть! Будь ласка! Агов!

Рятувальний жилет зі зламаним ремінцем зник. Взуття з мене спало, щойно я забила ногами. Мій одяг обважнів, і плетений «у кіску» светр тягнув мене додолу, поки я намагалася плисти на свист.

— Є тут хтось? — гукнула я знову, прорізавши густий туман верескливим від паніки голосом.

Із туману виринув, наче морський змій, вицвілий червоний човен, доволі схожий на той, який я орендувала у Джима Доннеллі, і поплив до мене. На веслах у ньому був чоловік; риси його обличчя приховував густий туман, але я чула, як він здивовано лайнувся. Мені було надто холодно, щоб збагнути, марю я чи вмираю (а може, марю й умираю водночас), але обличчя, що поглянуло на мене згори, було дивовижно знайоме. Мені залишалося хіба що молитися, щоб цей чоловік мені не ввижався.

— Можете зачепитися? Я вас затягну, — наполегливо промовив він.

Я потягнулася до міражу і, на щастя, намацала тверду матерію. Човен, як і чоловік, був реальний, але я змогла хіба що вчепитися за його борт, заплакавши з радості.

— Боже милостивий. Звідки ви взялися? — спитав чоловік. Його руки обхопили мої зап’ястки. Далі він підтягнув мене вгору, і я незчулася, як опинилася в човні. Мене вдарило і шкрябнуло бортом об стегно й живіт, і я скрикнула, тож чоловік звернув увагу на кров, що сочилася з мого живота.

— Що за чортівня? — процідив він крізь зуби, і я знову скрикнула. — Що з вами сталося?

Дно човна обернулося на хмару, а я геть обм’якла, втомившись так, що навіть не могла сфокусувати погляд на його обличчі. Він витягнув мої руки з мокрого светра, через який так важко було плисти, а по тому став шпарко обмацувати мою шкіру, розтираючи й зігріваючи кінцівки, і я розліпила очі, щоб пошепки подякувати йому. Його обличчя, прикрите картузом, як у чоловіків, що були на баркасі, прикрашали бліді, як туман, блакитні очі, і воно було дуже близько. Перехопивши мій погляд, його очі округлились.

— Енн? — спитав він. Те, як вражено він підвищив при цьому голос і як звично вимовив моє ім’я, здивувало мене не менше за ту ситуацію, у якій перебувала.

— Так, — ледь шепнула я здерев’янілими губами.

Мої очі вперто не бажали залишатися розплющеними. Я начебто почула, як він поставив запитання знову, тепер уже наполегливіше, та мій язик обважнів так само, як моя голова, і я ніяк не зреагувала. Відчула, як чужі руки торкнулися моєї блузи, знімаючи її з мого тіла і стягуючи через голову. Запротестувала, кволо вчепившись у тканину.

— Треба зупинити кровотечу, а тоді зігріти тебе, — наполіг він і прибрав мої руки, а побачивши, що там, лайнувся.

— Тебе підстрелили. Що за клята чортівня?! — Його акцент був такий схожий на Оїнів, такий утішний і приємний, що здавалося, ніби мене знайшов сам Оїн. Я кволо кивнула. Так, мене підстрелили. Я сама цього не розуміла, а ще втомилася. Дуже втомилася.

— Поглянь на мене, Енн. Не засинай. Рано ще. Тримай очі розплющеними.

Я виконала цей наказ, дозволивши йому втримати свій погляд. Окрім картуза на голові, чоловік був одягнений у твідове пальто поверх вовняного жилета і брунатних широких штанів, наче зібрався на месу й замість неї вирішив порибалити. Він скинув із себе пальто й жилет, а тоді смикнув за свою костюмну сорочку, в поспіху відірвавши кілька ґудзиків. Підняв мене й притулив до себе так, що моя голова впала йому на груди, тепер прикриті лише спідньою сорочкою з довгими рукавами. Від нього пахло крохмалем, милом і димом із каміна. Він уселяв у мене відчуття безпеки. Далі він став загортати мою талію у свою білу сорочку й зробив пов’язку, закріпивши рукави. Накинув пальто на плечі й огорнув мене теплом свого тіла.

«Я ж закривавлю йому одяг», — стомлено подумала я, поки він швидко розбирався з ґудзиками. Далі чоловік заходився опускати мене на дно човна, щільно підіткнув пальто довкола мене й накрив його чимось іще більшим. Я знову зусиллям волі розплющила очі й поглянула на нього з-під напівопущених повік.

Чоловік дивився на мене з виразом шоку на гарному обличчі. А обличчя в нього, як я зауважила, таки було гарне. Він мав масивну щелепу й глибоку борозну в підборідді, яка пасувала до складок на його щоках і різких ліній брів. Я ще раз зауважила, що він мені когось нагадує. Я вже його бачила. Спробувала зрозуміти, хто він, але через свій стан не могла згадати, на кого він схожий.

Він знов опустився на своє місце, взявся за весла й став гребти, заганяючи човен у легкі брижі на озері так, наче мусив виграти перегони, і його завзяття вселяло впевненість. Цей чоловік знав моє ім’я, і мене знайшли. Поки що цього було достатньо.

Я, напевно, заснула, бо раптом попливла знову, загубившись у воді й тумані, і настрашено застогнала, впевнена, що мій порятунок був усього-на-всього сном. Тоді мені спало на думку, що я не борсаюсь і не потопаю, і до мене дійшло, що я не пливу — мене підіймають, дістають із човна й виносять на причал. Я відчула, що притулилася щокою до дошок, а мої долоні злегка торкнулися вологого зношеного дерева.

— Еймоне! — погукав мій рятівник, і я почула, як він дременув причалом. Його кроки хутко віддалялись, а дошки вібрували у мене під вухом.

— Еймоне! — прокричав він іще раз — тепер, щоправда, далі. Повернулися дві пари квапливих ніг, тягнучи за собою візок, який скреготів по нерівних дошках. Чоловік, який знайшов мене на озері, сів поряд зі мною навпочіпки й прибрав із мого обличчя волосся.

— Знаєш, хто це, Еймоне? — спитав мій рятівник.

— Енні? — видихнув інший голос. — Це Енні?

Мій рятівник лайнувся так, наче чоловік на ім’я Еймон підтвердив те, у що не зовсім вірилося йому самому.

— Що з нею сталося, доку? Хто це скоїв?

— Еймоне, я не знаю, що сталося. Й у що вона вплуталась. А ще мені потрібно, щоб ти мовчав про це, аж поки я не дізнаюся.

— Доку, я гадав, вона мертва! — видихнув Еймон.

— Ми всі так гадали, — пробурчав док.

— Як ви втримаєте це в таємниці? Не можна ж заховати людину, — запротестував Еймон.

— Я не триматиму в таємниці її… проте мені потрібно зберегти в таємниці це, доки я не дізнаюся, де в біса вона була весь цей час і чому хтось підстрелив її й викинув у озеро.

Тут чоловік на ім’я Еймон замовк, так, мов йому було щось відомо й поза цією розмовою. Я хотіла все пояснити, обуритися, сказати, що виникло якесь непорозуміння. Та це бажання було щонайбільше думкою, яка вже розпадалась, а коли мене поклали у візок — візок, який смердів капустою й мокрою псиною, — воно остаточно щезло. Я відчувала їхнє завзяття та їхній страх, але туман, подібний до тієї імли, що сховала чоловіків із вогнепальною зброєю, поглинув мене й мої запитання — я знепритомніла.

24 лютого 1917 року