Що знає вітер

Від авторки

Улітку 2016 року, трішки пошукавши відомостей про своє генеалогічне дерево, я поїхала до Дромагайра в Ірландії, щоб побачити місце, де народився й виріс мій прадідусь, Мартін Сміт. Він замолоду емігрував до Штатів; моя бабуня казала, що він зв’язався з місцевим осередком ІРБ, а батьки відіслали його до Америки, бо не хотіли, щоб він ускочив у халепу. Не знаю, чи правда це, бо 2001 року бабуні не стало, утім народився він в один рік із Майклом Коллінзом, за часів реформації й революції.

Якось бабуня записала на звороті листівки до дня святого Патріка дещицю про свого батька, мого прадіда. Я знала, коли він народився, знала, що його матір звали Енн Ґаллагер, а його батьком був Майкл Сміт. Та й по всьому. Як і Енн, я поїхала до Дромагайра, сподіваючись їх відшукати. І відшукала.

Зі мною поїхали батьки та старша сестра, і коли ми вперше побачили Лох-Ґілл, мені запекло у грудях, а в очах забриніли сльози. Нас неначе спрямовували й вели на кожному кроці. Дейрдре Фаллон, справжня бібліотекарка (бібліотеки ніколи не підводять) із Дромагайра, порадила нам звернутися до генеалогічного центру в Баллінаморі. Тоді нас послали до Баллінаґара, цвинтаря за церквою посеред полів. Коли я спитала, як його знайти, мені справді сказали молитися або ж зупинитись і когось запитати, достоту як сказали Енн у цій книжці. Ніколи не забуду, як воно було — піднятися тим узвишшям серед каміння та знайти своїх рідних.

Таунленд, у якому народився мій дідусь, називався Ґарва-Ґліб, достоту як в історії. Тільки Ґарва-Ґліб — це не маєток і розташований він не на Лох-Ґіллі. Це доволі нудна й кам’яниста ділянка землі, справжнє «суворе місце» серед пагорбів над Дромагайром, де тепер стоїть вітряна електростанція. Коли я побачила ті великі вітряки, народилася назва книжки. Джерелом натхнення для «Що знає вітер» стали ці події та предки, яких я ніколи не бачила, попри те що й почуваюся з ними знайомою.

Я не могла назвати свого героя на честь прапрадіда Майклом Смітом, бо Майкл Коллінз відігравав дуже важливу роль у книжці, а двох Майклів я не хотіла. Тож Томаса Сміта було названо на честь двох моїх ірландських дідусів, Томаса Кіфа з Югала (графство Корк) і Майкла Сміта із Дромагайра (графство Літрім). Ще в нас є гілка Баннонів, із якою я не можу розібратися. Можливо, з’явиться ще одна книжка — про Джона Баннона.

Хоча в цій книжці чимало фантастичного, я хотіла, щоб вона також була історичним романом. Що більше я шукала відомостей про Ірландію, то розгубленішою почувалася. Я не знала, як розповісти історію та яку історію взагалі розповідати. Я почувалася так, як Енн, коли сказала Оїнові: «Жодного консенсусу. Мені потрібен контекст». Мене підбадьорила й спрямувала Оїнова відповідь Енн: «Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто».

Історія Ірландії тривала й буремна, і в цьому романі я не хотіла заново її оскаржувати чи звинувачувати когось. Мені лише хотілося пізнати її, зрозуміти, закохатися в неї та спонукати свого читача теж її полюбити. Так само я занурилась у поезію Єйтса, який ходив тими самими вулицями, що ними ходив мій прадід, і писав про Дромагайр. Також я закохалася в Майкла Коллінза. Якщо ви хочете знати про нього більше, я дуже рекомендую прочитати книжку Тіма Пата Куґана «Майкл Коллінз», щоб глибше оцінити його життя й місце в ірландській історії. Про нього написано дуже багато й існує чимало думок, але я, перебравши купу інформації, все одно захоплююся молодиком, який серцем і душею віддався своїй справі. Цього заперечити неможливо.

Томас Сміт, звісно, вигаданий персонаж, але він, на мою думку, уособлює ту дружбу й відданість, що ними Майкла Коллінза обдаровували люди, які знали його найкраще. Я щиро постаралася змішати факти з вигадкою, і чимало подій та історій, у які я втягнула Томаса й Енн, відбувалися насправді. У готелі «Ґрешем» у серпні 1921 року не було ні замаху на вбивство, ні підпалу, і ця подія вигадана, та вона є відображенням багатьох тодішніх замахів на життя Майкла Коллінза. Ніч, яку Майкл і Томас провели в архіві, списана з реальних подій, так само як списані з реальних людей Майклові друзі — Том Каллен, Джо О’Райллі, Ґерод О’Салліван, Моя Левелін-Девіс, Кітті Кірнан — і такі історичні постаті, як Констанс Маркевич, Артур Ґріффіт, Кахал Бру, Еймон де Валера, Ллойд Джордж і безліч інших. Теренс Мак-Свайні, його сестра Мері та інші особи, згадані в історичному контексті, також були реальними людьми, і я, згадуючи про них, намагалася не відходити від історичних відомостей. У кількох розповідях (з-поміж них дуже схожа деталями на події в Ґарва-Ґлібі та стрілянину в болотах) траплялися згадки про охоронця Майкла Коллінза, та він, як мені відомо, не звався Ферґусом. Бріджид Мак-Морров Ґаллагер було названо на честь моєї прапрапрабабусі, Бріджид Мак-Намари, а її родинний зв’язок із матір’ю Шона Мак-Діармади був цілковито вигаданий.

Усі помилки чи прикрашання реальних відомостей, покликані заповнити прогалини в історії чи рухати сюжет, було зроблено з найкращими намірами, і винна в них лише я. Сподіваюся, дочитавши «Що знає вітер», ви просто почнете більше поважати тих, хто жив раніше, й відчуєте бажання змінити світ на краще.

Мушу від усієї душі подякувати своїй подрузі Еммі Коркоран із Ласка (Ірландія) за підказки та розгляд роману очима ірландки. Завдяки їй оповідь залишалася правдивою, а я не плуталась у фактах, а ще вона повсякчас допомагала мені з ґельською. Також дуже дякую Джеральдін Каммінс за читання й енергійний зворотний зв’язок.

Щиро дякую своїй подрузі Ніколь Карлсон за те, що читала кожен розділ, щойно я його дописувала, й залишала мені довгі повідомлення, сповнені заохочення й похвал. Писати цей роман було важко, а її ентузіазм безліч разів спонукав мене гарувати далі, не втрачаючи оптимізму.

Моїй асистентці Тамарі Деббо, яка завжди лишається для мене надійним джерелом підтримки й не тільки. Вона робить усе те, на що я сама, здається, геть не здатна. Без Тамари Деббо не було б Емі Гармон як письменниці. Без неї я геть ні на що не придатна.

Треба згадати і про Кері Вайт, мою особисту редакторку: вона вишукує час і сили на вдосконалення моїх рукописів задовго до того, як їх бачать моя агентка й мій видавець. Моїй агентці, Джейн Дайстел, за віру в мої книжки та справдження великих мрій. Моїй команді у видавництві Lake Union, зокрема Джоді Воршов і Дженні Фрі, за те, що знову радо прийняли мою роботу та пройшли разом зі мною процес публікації.

Насамкінець щиро дякую своєму татові за те, що подарував мені Ірландію, своєму чоловікові за непохитну віру та своїм дітям за те, що геть не переймаються моїми книжками й нагадують мені, що саме в моєму житті справді важливе. Дуже люблю вас усіх.