Що знає вітер

Розділ 22 Утіха

Надія, що прийшла до людей з відходом британської армії наприкінці січня, і символічне значення, закладене в цьому відході, протягом наступних місяців були затьмарені іншими подіями і згодом забуті. Дві протилежні партії ірландців — прибічники та противники Договору — достоту як ірландці та британці у спокої англо-ірландського перемир’я, заходилися гарячково зміцнювати власні мури й шукати підтримки, водночас намагаючись донести свої позиції до широкого загалу. Ірландська республіканська армія розкололася навпіл: половина її приєдналася до Майкла Коллінза та прибічників Вільної держави, а половина відмовилася йти на компроміси й зібралася під знаменом республіканців, себто тих, хто не погоджувався на менше, ніж республіка.

Де Валера перед тим провадив активну агітацію проти підтримки Договору, збираючи величезні юрби слухачів — громадян, украй незадоволених варіантом Вільної держави. Дуже багато людей жахливо постраждали від рук британців і тепер не бажали йти на компроміси з ненадійним супротивником. Британці зажили в Ірландії недоброї слави, порушивши Лімерикський договір 1691 року, і чимало людей, які підтримували де Валеру, вважали, що британці порушать також і Акт (Договір) про Ірландську Вільну державу.

Майкл Коллінз розпочав власну кампанію та їздив із графства до графства, збираючи тисячі людей, у яких на меті було попередити конфлікт і нову війну. Томас став їздити до нього на великі відстані, щоб підтримати й оцінити настрої широкого загалу. У Літрімі та Слайґо, як і в усіх графствах Ірландії, люди обирали ту чи ту сторону і проводили своєрідний водорозділ. Напруження на вулицях, яке колись викликали допи й «брунатні», тепер мало інші причини; новим джерелом незгод стала ворожість між сусідами й недовіра між друзями. В Оїна почастішали кошмари, а нерви Бріджид геть здали: вона розривалася між відданістю Томасові й любов’ю до синів. Коли Томас їздив із Майклом, я залишалася в Ґарва-Ґлібі, боячись покинути дім без нагляду.

Коли лютий плавно перейшов у березень, а березень — у квітень, тріщина в керівництві Ірландії перетворилася на прірву всередині країни, з якої виповз хаос. Їй наступало на п’яти пекло. Нальоти на банки та сторожові застави стали звичною справою: виникла величезна потреба у зброї та грошах для повалення нового уряду. Редакції газет грабували або ж захоплювали, а машина пропаганди запрацювала на повну потужність. Бригади ІРА, що виступали проти Договору, — бригади, що своїм поводженням радше нагадували загарбницькі війська, — почали захоплювати цілі міста. У Лімерику, де контроль над містом означав контроль над мостами через річку Шеннон і панування над заходом і півднем, засіли як прибічники, так і противники Договору. Сили ІРА, що виступали проти Договору, захопили казарми, які нещодавно звільнили британські війська, влаштовували штаби в готелях і займали урядові будівлі. Спекатися їх можна було лише силою, а застосовувати силу не хотів ніхто.

Тринадцятого квітня Майкл звернувся до тисячі людей у Слайґо під час акції на підтримку Договору, але його зігнали зі сцени, коли в натовпі почалася бійка. З вікна, що виходило на площу, прогриміли постріли. Його заштовхали на заднє сидіння броньованої автівки (за ним слідом гайнув Томас) і помчали до Ґарва-Ґліба, поки на площі відновлювали порядок. Він провів ніч у Дромагайрі; будинок оточували два з половиною десятки бійців Вільної держави, що захищали його, поки він планував наступний крок. Ми сиділи за столом у їдальні серед залишків обіду. Бріджид була у себе в кімнаті, а Оїн неподалік, у вітальні, грався у скляні кульки з Ферґусом, який не був поблажливий, зате виявляв неабияке терпіння.

— Британський корабель біля берегів Корку захопили сили противників Договору. На ньому було багато зброї. Тепер тисячі одиниць вогнепальної зброї в руках людей, які хочуть дестабілізувати Вільну державу. Якого хріна корабель, повний зброї, робив біля берегів Корку? Це справа рук британців, — заявив Майк, звівся на ноги й обійшов круг столу — ситий, але з напруженими нервами.

— Британців? — у подиві звів брови догори Томас. — Чому британців?

Томас підійшов до вікна й визирнув у темряву, але тут озвався Ферґус, нагадавши, щоб він посунувся від вікна.

— Томасе, якщо цього не витримаю я, якщо цього не витримає Ірландія, британці скажуть, що не мають вибору: їм доведеться повернутися, щоб відновити порядок. Угода втратить чинність. А Ірландія миттю повернеться до британських рук. Тож вони тишком-нишком маніпулюють нами за лаштунками. Я надіслав Черчиллеві телеграму, звинувативши його в таємній змові. Може, то й не він. І не Ллойд Джордж. Але таємна змова є. Я не сумніваюся.

— Що сказав Черчилль? — важко видихнув Томас.

— Він категорично це заперечив. А ще спитав, чи готовий хтось в Ірландії боротися за Вільну державу.

В їдальні запала тиша. Майкл повернувся до свого стільця й сів, поставивши лікті на коліна й опустивши голову на руки. Томас дивився на мене трагічним поглядом, нервово глитаючи.

— Томмі, я боровся з британцями, — промовив Майкл. — Убивав, нападав із засідки й обводив круг пальця. Я був міністром маніпуляцій. Але, дідько, на це мені сміливості не стає. Я не хочу боротися зі своїми співвітчизниками. Я досі намагаюсь укладати угоди з дияволом, а тепер у диявола надто багато облич. Там я капітулюю, тут даю обіцянки, стараюся, щоб усе це не розвалилось, а результату не бачу.

— Боротися за Вільну державу означає вбивати за Вільну державу, — із серйозним обличчям промовив Томас. — Хороші люди — і чоловіки, й жінки — є по обидва боки цього конфлікту. Емоцій тут багато. Пристрасті розпалилися. Та насправді ніхто не хоче стріляти у своїх. Тож ми б’ємося, плануємо, окопуємось і сперечаємось, але вбивати одне одного не хочемо.

— Коли ненавидиш тих, у кого стріляєш, убивати збіса легше, — насилу зізнався Майкл. — Але навіть Артур Ґріффіт, затятий прибічник мирного опору, каже, що застосування сили неминуче.

Артур Ґріффіт мав виступити в неділю в ратуші Слайґо разом із іншими політиками, що підтримували Договір. З огляду на те, що сталося під час його виступу, Майкл уже домовився про надходження військ Вільної держави, щоб спокій зберігався і недільні збори відбулися. Тимчасовий уряд прийняв закон, підтриманий королівською санкцією, який вимагав проведення загальних виборів до тридцятого червня. Як прибічники, так і противники Договору відчайдушно намагалися встановити зв’язок із виборцями — або залякати їх.

Нашу розмову урвав Роббі, який застиг під дверима їдальні в брудних чоботях, тримаючи в руках капелюха. Його пальто було забризкане крапельками дощу.

— Доку, здається, в одного з хлопців під час стрілянини у Слайґо влучила шрапнель. Він зробив собі перев’язку й нічого не сказав, але тепер йому стало зле. Я подумав, що ви могли б на нього глянути.

— Приведи його до лікарні, Роббі, — наказав Томас, кинув серветку на стіл і підвівся.

— І скажи хлопцеві, що не зважати на рану, якщо поряд є лікар, — це велика дурість, — буркнув Майкл, стомлено похитавши головою.

— Уже сказав, містере Коллінз, — відповів Роббі. Віддав честь Майклові, кивнув мені й пішов із їдальні слідом за Томасом.

— Я хочу подивитися, доку! — вигукнув Оїн, покинувши Ферґуса та скляні кульки заради зручного глядацького місця в операційній. Томас йому не відмовив, а Ферґус скористався нагодою здійснити обхід.

Ми з Майклом залишилися самі, я підвелася і стала збирати тарілки: мені потрібно було дати якусь роботу голові й рукам. Майкл втомлено зітхнув, але не встав зі свого місця.

— Я вніс хаос у вашу домівку. Знову. Хаос ходить за мною повсюди, — зморено сказав він.

— Ніколи не буде такого дня, щоб тобі не були раді в Ґарва-Ґлібі, — відповіла я. — Приймати тебе тут — честь для нас.

— Дякую, Енні, — прошепотів він. — Я не заслуговую на вашу добру волю. І знаю це. Через мене Томас рідко буває вдома. Через мене він ухиляється від куль і гасить пожежі, яких не влаштовував.

— Томас тебе любить, — відповіла я. — Він вірить у тебе. Ми обоє віримо в тебе.

Я відчула, що він пильно дивиться на мене, й рішучо перехопила його погляд.

— Я рідко помиляюся, дівчинко, та щодо тебе помилявся, — стиха промовив він. — Томмі має нетлінну душу. Нетлінним душам потрібні душі споріднені. Я радий, що він знайшов свою.

Моє серце здригнулось, а в очах забриніли сльози. Я полишила бездумне збирання посуду і взялася за бік, силкуючись не втратити самовладання. У мене в грудях наростало почуття провини. Почуття провини й невпевненості, змішане з жахом і відчаєм. Я щодня розривалася між обов’язком попереджати й бажанням уберегти й щодня намагалася заперечувати те, що знала.

— Я мушу дещо тобі сказати, Майкле. Мені треба, щоб ти мене послухав і повірив мені, якщо не заради себе самого, то заради Томаса, — промовила я. Смаком ці слова нагадували мені попіл, Оїнові рештки на озері, що розійшлися хмаринкою довкола мене. Але Майкл уже захитав головою, відмовляючи мені, неначе знав, куди заведуть такі слова.

— Чи знаєш ти, що того дня, як я народився, — заговорив він, — моя мати працювала аж до моменту мого народження? Моя сестра Мері бачила, що їй боляче, що відбувається щось, та моя мати жодного разу не пожалілася й не відпочила. Була певна робота, яку вона мусила виконати. І мати не припиняла ворушитися.

Увесь цей час він не зводив очей із мого обличчя.

— Я був у неї восьмим, наймолодшим, і вона народила мене вночі, сама-самісінька. Сестра казала мені, що вона підвелася й взялася до роботи майже відразу, не згаявши жодної миті. Отак мати працювала до самої смерті. Вона була нестримною силою. Любила свою країну. Любила свою родину.

Майкл глибоко вдихнув. Відчувалося, що йому досі було боляче про неї говорити. Я його розуміла. Сама не могла згадувати про дідуся без болю.

— Вона померла, коли мені було шістнадцять, і я дуже журився за нею. А що ж тепер? Тепер я радий, що її немає серед нас. Не хотів би, щоб вона тривожилася за мене. Не хотів би, щоб їй довелось думати, на чий бік пристати, і не хотів би, щоб вона мене пережила.

У мене у вухах відлунювало калатання серця, і я мимохіть відвела погляд від Майкла. Я знала: те, що станеться тут, у цій їдальні, по суті, вже сталося. Моя присутність була не варіантом історії, а її частиною. Це доводили світлини. Свідком цьому був мій дідусь власною персоною. Все, що я скажу й чого не скажу, вже є частиною плетива подій, і я в це вірила.

Але я знала, як загине Майкл Коллінз.

Знала, де це станеться.

Знала, коли.

Я приховувала це від Томаса, а він ніколи про це не питав. Таке знання лише зробило б його життя нестерпним, і я тримала його при собі. Але, зберігаючи таємницю, я почувалася змовницею. Вона гризла мене зсередини, я потерпала від неї у своїх снах. Я не знала, хто буде в цьому винен, і не могла захистити Майкла Коллінза від безликого ворога (вбивцю так і не було названо), зате могла його попередити. Мала попередити.

— Не кажи мені, Енні, — наказав Майкл, здогадавшись про ту внутрішню боротьбу, що відбувається в мені. — Це станеться тоді, коли станеться. Я це знаю. Відчуваю. Чув крики банші[54] у своїх снах. Смерть уже давно ходить за мною назирці. Я волів би не знати, коли ця сучка мене наздожене.

— Ти потрібен Ірландії, — благально промовила я.

— Ірландії були потрібні Джеймс Конноллі й Том Кларк. Були потрібні Шон Мак-Діармада й Деклан Ґаллагер. Ми всі маємо певні ролі й мусимо нести свій тягар. Коли мене не стане, буде хтось інший.

Я змогла хіба що похитати головою. Інші будуть. Але другого Майкла Коллінза не буде ніколи. Такі люди, як Коллінз, як Томас, як мій дідусь, незамінні.

— Це тебе обтяжує, еге ж? Знання про те, чому ти не можеш запобігти? — стиха зауважив він.

Я кивнула, не в змозі стримати сльози. Він, напевно, побачив відчай на моєму обличчі і здогадався, що в мене на язиці крутиться зізнання. Мені страшенно кортіло йому розповісти, полегшити душу. Нараз він підвівся й підійшов до мене, похитавши головою й застережно звівши палець. Притиснув цей палець до моїх губ і нахилився до мене, вдивляючись мені в очі.

— Ані слова, дівчинко, — зацитьнув він мене. — Ані слова. Хай доля складається так, як має скластися. Будь ласка, зроби це для мене. Я не хочу жити, відлічуючи, скільки днів мені зосталося.

Я кивнула, і Майкл випростався, прибравши палець — обережно, наче боячись, що я не притримаю язика. Якусь мить ми вивчали одне одного, мовчки сперечаючись, воюючи силою волі та зводячи стіни, аж поки не видихнули, досягнувши згоди. Я змахнула сльози зі щік, відчувши несподіване полегшення.

— Здається, ти при надії, Енн. Томмі в курсі? — тихо поцікавився Майкл, і з його обличчя зникла бентега. Я позадкувала, неабияк здивувавшись.

— Щ-що? — затинаючись, перепитала я. Я й сама ще не знала цього напевне.

Він широко всміхнувся.

— А-а, я так і думав. Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згода?

— Я не знаю, про що ти! — видихнула я, досі силуючись прийти до тями.

— У цьому й суть. Заперечуй. Виправдовуйся. Спростовуй, — змовницьки прошепотів він і підморгнув. — Для мене це завжди спрацьовувало.

Він повернувся й пішов із їдальні, та спершу підхопив ще один шматочок індички й кусень хліба з кошику: кпини явно повернули йому апетит.

— Утім, підозрюю, що Томмі вже знає. Він рідко чогось не помічає. До того ж це в тебе на обличчі написано. На щоках — троянди, в очах — іскорки. Вітаю, дівчинко. Я не зміг би радіти більше, якби воно було моє, — під’юдив він і знову підморгнув.

Двадцять другого серпня 1922 року Майкл Коллінз поїде до Корку. Близькі благатимуть його подумати краще, залишитися в Дубліні, та він їх не слухатиме. Він загине від нападу із засідки в маленькій долині, яку називають Беал-на-Блат — «вуста квітів».

Я записала, що буде, всі подробиці, всі гіпотези, які могла згадати у зв’язку з Майкловою загибеллю: 22.08.22; 22.08.22. Ця дата почала пульсувати у мене в голові, стала заголовком жахливої історії, а коли мене поглинала якась історія, я мусила її записати. Це був мій компроміс із Майклом Коллінзом. Я мовчатиму, поки день наближатиметься, як він мене й просив. Триматиму ці слова при собі, гіркі й солонуваті. Та насамкінець я не буду, не зможу мовчати. Коли той день настане, я скажу Томасові. Скажу Джо. Замкну Майкла Коллінза в кімнаті, зв’яжу й приставлю до його голови пістолет, щоб уберегти його від власної долі. Ці сторінки будуть моїм страхуванням, моїм запасним планом. Навіть якщо зі мною щось станеться, вони говоритимуть за мене, і Майклова історія дістане нове закінчення.

Я писала, доки не звело руку через те, що не звикла творити, не маючи під пальцями клавіш. Я вже давно не писала всерйоз від руки. Почерк у мене був страхітливий, але це заняття заспокоювало мене так, як не заспокоїло б ніщо інше.

Записавши все, що могла згадати, я склала аркуші в конверт, запечатала його й засунула в шухляду комода.

Чотирнадцятого квітня в Дубліні сили противників Договору захопили будівлю Чотирьох судів, розташовану на річці Ліффі з боку причалу, й оголосили її новим республіканським штабом. Також було зайнято кілька будівель уздовж О’Коннелл-стріт, а також в’язницю Кілмейнгем. На запаси та озброєння Вільної держави влаштовували набіги, а здобуті товари збирали в зайнятих будівлях. Це був початок затяжного кінця.

— Слухай, Енні, а ти не могла якось мене про це попередити? — поскаржився Майкл, і Томас так докірливо позирнув на нього, що Майкл зів’яв і провів пальцями крізь волосся.

— Вибач, дівчинко. Я часом кажу щось не до ладу, еге ж?

Майкл покинув Ґарва-Ґліб поспіхом; слідом за ним поїхав його супровід включно з вояком, який був поранений шрапнеллю. Томас замислився, чи не лишитись йому вдома, та в останню мить зібрав одну сумку та приготувався поїхати слідом, боячись, що далі може початися битва за Чотири суди і тоді його навички стануть у пригоді.

В Оїна зіпсувався настрій: йому сумно було бачити, як закінчуються веселощі й від’їздять гості. Він благав Томаса, щоб той узяв його із собою, взяв нас обох із собою, та Томас відмовився й пообіцяв, що за кілька днів буде вдома. Захоплення Чотирьох судів стало ескалацією конфлікту між двома сторонами, що віщувала кровопролиття, а я не могла згадати достатньо деталей, щоб його заспокоїти. Я просто знала, що почнеться бій. Будівля Чотирьох судів витримає вибух крадених боєприпасів, і в результаті загинуть люди. Хороші люди. Я просто не пам’ятала хронології подій чи деталей.

— Знаєш, Майкл має рацію, — сказала я Томасові, поки він збирав речі. — Я була стурбована. Деякі дати весь час горять у мене в голові, наче вогники. Деякі деталі не дають спокою. Та є й інші речі, інші події, що їх я маю пам’ятати й не пам’ятаю. Я постараюся краще, — пробелькотіла я.

— Мік кидається на тих, кого любить. Вважай, що це ознака довіри й ніжності, — зітхнув Томас.

— Це тому ти дивився на нього так, ніби хотів нам’яти йому вуха?

— Мені байдуже, як сильно він тебе любить чи тобі довіряє: він слідкуватиме за своїми манерами.

— Дуже грізно, докторе Сміт.

Він усміхнувся й закрив свою валізу, а тоді поволі підійшов до мене, тримаючи руки в кишенях і запитливо схиливши голову набік.

— Графине, чи не забула ти про щось мені сказати? — стиха поцікавився він і підійшов так близько, що мої груди торкнулися його грудей. Мої груди були розпухлі та стиснені, і я злегка застогнала, бажаючи його обняти й водночас захистити їх. Його губи ковзнули по моєму волоссю, а тоді Томас витягнув руки з кишень і провів ними по моїх боках, доки не торкнувся великими пальцями чутливих верхівок.

— Тобі болить. Ти прекрасна. І в тебе не було крові із січня, — тихо зауважив він, погладжуючи мене так лагідно, що біль обернувся на тугу.

— У мене завжди був не надто регулярний цикл, — виправдалась я під стукіт свого серця. — А ще я ніколи не була вагітна, тож не знаю напевне.

— А я знаю, — сказав він і наблизив моє обличчя до свого. Якусь мить він просто цілував мене — з обережністю та обожнюванням, неначе його дитина була у мене в роті, а не в животі.

— Я такий щасливий, — зізнався він, ледь відірвавшись від моїх губ. — Чи неправильно бути щасливим, коли світ отак перевернувся?

— Дідусь якось сказав мені, що щастя — це вираження вдячності. А бути вдячним завжди правильно.

— І звідки тільки він про це знав? — пробурмотів Томас. Його очі сяяли й були такі блакитні, що я могла хіба що вдивлятися і тонути в них.

— Оїн побажав собі цілу сім’ю, — промовила я, несподівано замислившись. — Не знаю, як це спрацює. Я лякаюся, коли намагаюся це осмислити, коли надто довго про це думаю чи коли стараюся розплутати все це в голові.

Якусь мить він мовчав і про щось міркував, пильно вдивляючись мені в очі.

— Що твій дідусь казав тобі про віру? — спитав Томас.

Відповідь я прошепотіла, і той шепіт промайнув повз моє серце, а я повернулася до дідових обіймів буремної ночі в такому далекому й давньому світі, що цей світ здавався тепер майже нереальним.

— Він казав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає, — прошепотіла я.

— Тоді це і є твоєю відповіддю, кохана.