Що знає вітер

Розділ 25 Самотність кохання

Дейрдре з великою парусиновою торбою через плече нервово трималася за її ремінець: вочевидь, жінка стояла в мене на порозі всупереч своїй волі. Мейв, дивлячись крізь товсті окуляри й не кліпаючи, явно почувалася цілком комфортно.

— Кевін каже, що ви весь час називаєте його Роббі, — сказала вона без жодної передмови.

Дейрдре прокашлялась і простягнула руку.

— Привіт, Енн. Я Дейрдре Фаллон із бібліотеки, пам’ятаєте? А з Мейв ви теж зустрічалися. Ми подумали, що офіційно привітаємо вас із прибуттям до Дромагайра, позаяк ви вирішили тут залишитися. Я тоді не зрозуміла, що ви письменниця Енн Ґаллагер! Я подбала про те, щоб у нашій бібліотеці були всі ваші книжки. На них вишикувалася черга. Тут усі страшенно раді, що ви живете в нашому маленькому селі. — У кожному реченні її короткої промови бринів непідробний ентузіазм, та я відчувала, що вона нервує.

Я потиснула їй руку й провела обох жінок усередину до будинку.

— Заходьте, будь ласка.

— Я завжди обожнювала цей маєток, — радісно видихнула Дейрдре, оглядаючи широкі сходи й величезну люстру, що висіла над нашими головами. — Щороку на Святвечір доглядачі відкривають будинок для містян. Тут танцюють, розповідають історії, а до дітей завжди приходить Різдвяний Дід. Тут я вперше поцілувалася під омелою.

— Я хотіла б випити чаю в бібліотеці, — висловила бажання Мейв і, не чекаючи на запрошення, попрямувала через передпокій до великих засклених дверей, які відділяли бібліотеку від холу.

— М-Мейв, — затнулася Дейрдре, шокована безпардонністю старенької.

— Дейрдре, я не маю часу на тонкощі етикету, — різко відказала їй Мейв. — Я щомиті можу померти. А я не хочу померти, не діставши омріяного.

— Усе гаразд, Дейрдре, — проказала я. — Мейв добре знає Ґарва-Ґліб. Якщо їй так кортить почаювати в бібліотеці, ми охоче приєднаємося до неї. Будь ласка, влаштовуйтеся зручно, а я подам чай.

У мене вже грівся чайник: я весь день пила м’ятний чай, щоб спекатися нудоти, яка тепер мене майже не покидала. Лікар зі Слайґо казав, що у другому триместрі вона має ослабнути, та в мене вже минув двадцятий тиждень, а вона геть не відступила. Я подумала, що мій стан зумовлений, передусім, тим, що я нервую.

Джемма показала мені, де стоїть сервіз (я була певна, що ніколи ним не скористаюся), і тепер я оформила тацю з таким завзяттям, якого не відчувала вже два місяці. Приєднавшись до Дейрдре та Мейв у бібліотеці, я очікувала, що вони сидітимуть на стільцях, які скупчилися довкола низенького кавового столика. Замість цього вони стояли під портретом, позакидавши голови й тихо сперечаючись.

Я поставила тацю на стіл, прокашлялась і запропонувала:

— Чаю?

Вони обидві повернулися в мій бік. Дейрдре поглянула на мене безпорадно, а Мейв — переможно.

— А що я тобі казала, Дейрдре? — вдоволено промовила Мейв.

Дейрдре поглянула на мене, а тоді — знову на портрет. Відтак поглянула на мене знову. В неї округлились очі.

— Це щось надприродне… Твоя правда, Мейв О’Тул.

— Чаю? — повторила я. Сіла, розклала на колінах серветку й зачекала, коли до мене долучаться жінки. Дейрдре негайно відійшла від портрета, але Мейв зволікала довше. Її очі оглядали стелажі, неначе вона шукала чогось конкретного.

— Енн… — задумливо мовила вона.

— Так?

— Колись у цій бібліотеці стояв цілий ряд щоденників лікаря. Де вони тепер? Ви ж напевно знаєте? Я вже бачу не так добре, як колись.

Я підвелася й підійшла до неї. Серце моє одразу закалатало.

— Вони були на горішній полиці. Я шість років протирала ті книжечки щонайменше раз на тиждень. — Вона підняла свій ціпок над головою й постукала ним по полицях так високо, як тільки змогла ним дотягнутись. — Отам, угорі. Бачите?

— Мейв, для цього мені довелось би лізти на драбину.

Там була драбина на коліщатках, яка могла пересуватися сюди-туди вздовж стелажів, але в мене, відколи я переїхала до Ґарва-Ґліба, не виникало найменшого бажання видиратися так високо.

— Ну? — пирхнула Мейв. — Чого ждете?

— На Бога, Мейв, — видихнула Дейрдре. — Ти поводишся геть нечемно. Сядь-но й попий чаю, поки ця бідолашна жінка не виставила тебе власноруч зі своєї оселі.

Мейв забурчала, та все ж відвернулася від полиць і зробила так, як їй було сказано. Я пішла за нею до кавового столика, думаючи про книжки на найвищій полиці. Дейрдре налила всім чаю, водночас ведучи люб’язну розмову й розпитуючи, чи подобається мені маєток, озеро, погода, моя самотність. Я відповідала коротко й розпливчасто, кажучи все, чого від мене очікували, й насправді не кажучи при цьому нічого.

Мейв пирхнула у філіжанку з чаєм, а Дейрдре кинула на неї застережний погляд.

Я поставила на столик свою філіжанку.

— Мейв, якщо вам є що сказати, будь ласка, скажіть. Ви ж не знічев’я завітали сюди.

— Вона впевнена, що ви жінка з картини, — квапливо пояснила Дейрдре. — Просила мене привезти її сюди, відколи поширилися чутки, що ви живете в Ґарва-Ґлібі. Ви повинні зрозуміти… коли виникла підозра, що в озері втопилася ще одна жінка, все село збурилося. Жінка з таким самим іменем! Ви не уявляєте, який галас здійнявся.

— Кевін казав мені, що вас звати Енн Сміт, — втрутилася Мейв.

— Ви — Кевінова пра-пра… — Я зупинилася, щоб перелічити всі «пра». — Він ваш двоюрідний онук? — запитала я.

— Так. І він непокоїться, спостерігаючи за вами. А ще каже, що ви чекаєте дитину. Хто її батько? Кевін, здається, гадає, що його нема.

— Мейв! — охнула Дейрдре. — Це не твоє діло.

— Дейрдре, мені байдуже, заміжня вона чи ні, — урвала її Мейв. — Я просто хочу почути історію. Мені набридли плітки. Хочу знати правду.

— Мейв, що сталося з Томасом Смітом? — запитала я, вирішивши й собі поставити кілька запитань. — Ми з вами ніколи про нього не говорили.

— Хто такий Томас Сміт? — поцікавилася Дейрдре, на мить відірвавшись від чаю.

— Той, хто намалював оту картину, — відповіла Мейв. — Лікар, який володів Ґарва-Ґлібом, коли я була дівчиськом. Я поїхала в сімнадцять, коли здала всі іспити на бухгалтера. Подалася до Лондона працювати в Кенсінґтонській ощадно-кредитній асоціації. То був шикарний час. Лікар оплачував мені навчання, а також проживання й утримання першого року. Він усім нам оплатив навчання. Всі як один О’Тули були про нього дуже високої думки.

— Що з ним сталося, Мейв? Він теж у Баллінаґарі? — спитала я, морально підготувавшись до відповіді. Моя філіжанка застукала об блюдце, і я різко поставила і те, і те.

— Ні. У 1933 році, коли Оїн поїхав із Ґарва-Ґліба, лікар теж виїхав. Наскільки я знаю, ніхто з них так і не повертався сюди.

— Нагадайте, будь ласка: хто такий Оїн? — Бідолашна Дейрдре намагалася за нами встежити.

— Мій дід, Оїн Ґаллагер, — відказала я. — Він виріс тут, у Ґарва-Ґлібі.

— То ви рідня жінці на картині! — вигукнула Дейрдре.

Таємницю було розкрито.

— Так, — кивнула я. Близька рідня.

Мейв і чути цього не хотіла.

— Але ж ви сказали Кевінові, що вас звати Енн Сміт, — наполягала вона.

— Мейв, вона — знаменита письменниця! Звичайно, в неї є псевдоніми, — засміялася Дейрдре. — Утім, мушу зауважити, що Енн Сміт — не бозна-яке оригінальне ім’я.

Дейрдре засміялася знову. Ми з Мейв не засміялися разом із нею, і вона одним ковтком допила чай, а її щоки стали шарлатовими.

— Енн, я дещо принесла, — квапливо повідомила вона. — Пам’ятаєте, я розповідала вам про книжки? І про авторку з вашим іменем? Я подумала, що ви, можливо, хотіли б мати їх примірники, бо у вас скоро буде малеча. — Вона знову зашарілася. — Вони пречудові, справді.

Дейрдре розкрила велику торбу, що стояла біля її стільця.

Звідти вона витягнула стос новісіньких дитячих книжечок — блискучих, чорних, прямокутних. На обкладинці кожної поверхнею освітленого місяцем озера плив маленький червоний човник. Угорі сміливим Томасовим почерком викрашався напис: «Пригоди Оїна Ґаллагера», а внизу — заголовок кожної книжки друкованими білими літерами.

— Мені найбільше подобається пригода з Майклом Коллінзом, — зауважила Дейрдре й перебрала стос у її пошуках. Я, напевно, болісно застогнала, бо вона миттю перекинула погляд на моє обличчя, а Мейв стиха лайнулася.

— Дурко ти, Дейрдре, — пробурчала Мейв. — Ці книжки написала Енн Ґаллагер Сміт, — Мейв показала на мій портрет. — Жінка на картині, жінка, що втопилася в озері, дружина Томаса Сміта, й жінка, що написала ці дитячі книжки, — одна й та сама людина.

— А-але ж… їх було опубліковано минулої весни й пожертвувано на честь вісімдесятип’ятиріччя Великоднього повстання. Кожна бібліотека в Ірландії одержала коробку із цими книжками. Я гадки не мала.

— Можна на них поглянути? — шепнула я. Дейрдре шанобливо поклала їх мені на коліна й подивилась, як я перебирала їх із дрожем у руках. Книжок було вісім — як я й запам’ятала.

— Авторка — Енн Ґаллагер Сміт. Ілюстратор — доктор Томас Сміт, — прочитала я, провівши пальцем по наших іменах.

Цього раніше не було. Я розгорнула першу книжку на обкладинці і прочитала присвяту: «На добру пам’ять про магічний час». Під присвятою був напис: «У подарунок від Оїна Ґаллагера».

Їх професійно відтворили на товстому глянсовому папері, зробивши машинні палітурки. Але кожна ілюстрація й кожна сторінка, від обкладинки до останнього рядка, були такі самі, як в оригіналі.

— Це зробив мій дідусь. Це були його книжки. Він не розповідав мені… не показував. Я нічого про це не знала, — стиха зачудувалась я, мало не плачучи від подиву.

— Ці примірники ваші, Енн, — наполягла Дейрдре. — Даруємо вам. Сподіваюсь, я вас не засмутила.

— Ні, — ледь вимовила я. — Ні. Я просто… здивована. Вони чудові. Вибачте.

У Мейв був такий вигляд, ніби їй вибило дух. Її сарказм десь подівся, а запитання застрягли в горлі. Мені здалося, що вона точно знає, хто я така, та вирішила, що витягувати з мене зізнання в цьому — даремна річ.

— Ми любили Енн, — пробурмотіла вона. У неї затремтіли губи. — Дехто почав пліткувати. Дехто говорив жахливі речі після її… зникнення. Зате О’Тули її любили. Роббі її любив. Я її любила. Ми всі страшенно за нею сумували, коли Енн не стало.

Я промокнула очі серветкою, не в змозі щось сказати, і зауважила, що Дейрдре також витирає очі.

Мейв підвелася, важко спираючись на ціпок, і попрямувала до дверей. Візит, очевидно, добіг кінця. Дейрдре теж похопилася вставати, шморгаючи носом і просячи пробачення за те, що вимазала тушшю мою серветку. Я обережно поставила книжки на полицю й провела гостей, відчуваючи перевтому та слабкість у ногах.

Біля дверей Мейв завагалась і пропустила Дейрдре першою.

— Енн, якщо його щоденники досі на тій верхній полиці, вони розкажуть усе, що ви повинні знати, — сказала Мейв. — Томас Сміт був видатною людиною. Вам треба написати про нього книжку. І не бійтеся повертатися до Баллінаґару. Мертві можуть багато чого нас навчити. Я сама вже обрала собі там ділянку.

Я кивнула, знову розчулившись. Мені так хотілося дожити нарешті до того дня, коли я вже не буду такою тонкошкурою й тонкосльозою.

— Заїздіть до мене в гості, гаразд? — буркнула Мейв. — Усі інші мої друзі мертві. Сідати за кермо я вже не можу й не можу говорити вільно, коли мене слухає Дейрдре. Вона запроторила б мене до божевільні, а я не хочу провести там останні роки.

— Я їздитиму до вас, Мейв, — сказала я, захихотівши крізь сльози. Сказала цілком щиро.

Я не могла звернутися до верхньої полиці. Принаймні не могла зробити це відразу. Зачекала кілька днів, затримуючись у бібліотеці, а тоді знову відступаючи, обхоплюючи себе руками й ледве стримуючись, щоб не заплакати. Я перебувала на межі, відколи покинула 1922 рік. Була не в змозі ні ступити вперед, ні позадкувати. Не в змозі ступити ліворуч чи праворуч. Не могла ні спати, ні дихати надто глибоко — боялася, що впаду. Тому й стояла на тій межі геть нерухомо, не роблячи різких рухів, і в цій непорушності існувала. Терпіла.

Кевін знайшов мене в бібліотеці, коли я міцно трималася за драбину, не лізучи вгору, не рухаючись і не зводячи очей із верхньої полиці.

— Можна вам допомогти, Енн? — запитав він. Йому досі було ніяково звати мене Енн, і від того, як він соромився вимовляти моє ім’я, я почувалася такою старою, як Мейв, старшою за нього не на шість років, а на шість десятиліть.

Я сторожко злізла з драбини, водночас не рушаючи зі своєї межі.

— Не глянеш, чи немає на верхній полиці щоденників? — показала я вгору. — Може, ти зміг би їх дістати?

Мені вчувалося торохтіння дрібних камінців, що сипались; я стояла надто близько до краю. Я заплющила очі й поволі вдихнула, наказуючи собі заспокоїтись.

Я почула, як Кевін дереться вгору драбиною, щаблі якої відгукувалися обуренням на кожен його крок.

— Справді, там є щоденники. Схоже, штук шість чи сім.

— Можеш просто розгорнути один і прочитати дату вгорі сторінки? Будь ласка, — видихнула я.

— Гаразд, — погодився він, і я здогадалася з його голосу, що він про щось змовчав. Зашурхотіли сторінки. — Тут написано: «4 лютого 1928 року»… Гм, схоже, він починається у двадцять восьмому, а закінчується, — сторінки знову зашурхотіли, — в червні тридцять третього.

— Прочитаєш мені щось? Байдуже, з якої сторінки. Просто прочитай, що там.

— На цій сторінці написано: «27 вересня 1930 року», — повідомив Кевін.

Кевін припинив читати.

— Прочитай щось іще, — прошепотіла я.

Він перегорнув сторінки й почав знову.

— Можеш передати його мені? — перебила я Кевіна: я мусила потримати ту книжку в руках, торкнутися того, що залишилося від мого Томаса.

Кевін нагнувся, ледь утримуючи пальцями книжку, і я взяла її, піднесла до носа й відчайдушно вдихнула, намагаючись знайти між сторінок залишки Томасового запаху. Тут я несамовито чхнула, і Кевін несподівано для мене розсміявся.

— Треба сказати Джеммі, що вона не бозна-як ретельно витирає пилюку, — зауважив він. Його сміх ослабив напруження у мене в грудях, і я змусила себе відкласти книжку на потім.

— Розгорни, будь ласка, ще одну, — попросила я.

— Гаразд. Подивімося… Цей щоденник — від, гм, 1922 до 1928 року. Схоже, вони тут лежать за датами.

Мої легені стиснуло від болю, а руки заніміли.

— Хочете почути щось звідси?

Я не хотіла. Не могла. Але кивнула, граючи в російську рулетку зі своїм серцем.

Кевін розгорнув книжку й проминув першу частину. Його пальці шурхотіли повз сторінки Томасового життя.

— Ось коротша нотатка — від шістнадцятого серпня 1922 року. — Кевін став читати. Його ірландський акцент ідеально пасував до цього трагічного запису.

Якусь мить ці слова відлунювали в бібліотеці, а ми з Кевіном мовчали, занурені у спогади про людей, які були неймовірними, як саме життя, а потім життя взяло і знищило їх.

— Вони неймовірні, — зачудувався Кевін. — Я трохи знаю про Артура Ґріффіта й Майкла Коллінза. Та не так багато, як повинен знати. Енн, хочете, я почитаю ще?

— Ні, — сумно прошепотіла я. — Я знаю, що буде далі.

Він передав книжку мені, а я її відклала.

— Цей щоденник набагато старший. Він у поганому стані. — Кевін замислився над іншим томом. — Ні… наступний, — повідомив він, гортаючи сторінки. — Починається 1916 роком, у травні, а закінчується… — Він перегорнув сторінку. — Схоже, закінчується він віршем. Але останній запис — від шістнадцятого квітня 1922 року.

— Прочитай вірша, — затамувавши подих, наказала я.

— Гм. Гаразд, — він ніяково прокашлявся.

Коли я вп’ялася в нього поглядом у приголомшеному мовчанні, він продовжив. Його обличчя стало червоним, мов Оїнове волосся. Я з кожним словом відчувала, як у моїй голові наростає шум вітру, а під шкірою збирається озеро.

Під моїми ногами вже не було межі, і я сіла на Томасів письмовий стіл. Від подиву в мене запаморочилось у голові.

— Енн? — спитав Кевін. — Хочете й цей?

Я безживно кивнула, і він зліз, не випускаючи книжки з правої руки.

— Можна поглянути? — прошепотіла я.

Кевін передав її мені в руки й застиг, явно вражений моїм шоком.

— Я думала, що цей щоденник загубився… в озері, — видихнула я, погладжуючи його. — Не… Не розумію.

— Може, це якийсь інший, — із надією в голосі припустив Кевін.

— Ні. Я знаю цю книжку… дати… Знаю той вірш. — Я повернула книжку йому. — Не можу на нього дивитися. Знаю, що ти цього не розумієш, але можеш прочитати мені перший запис?

Кевін узяв із моїх рук книжку, а коли прогортав сторінки, на землю злетіло кілька світлин. Він нагнувся, підхопив їх і з цікавістю позирнув на них.

— Це Ґарва-Ґліб, — сказав Кевін. — Цьому знімку, схоже, років зі сто, та маєток не надто змінився.

Кевін передав світлину мені. Саме її я показувала Дейрдре того дня в бібліотеці. Ту світлину, яку я сховала між сторінками щоденника, перш ніж виплисти на середину озера для прощання з Оїном. Це була та сама світлина, але постаріла на вісімдесят років.

— А це щось інше, — видихнув Кевін. Його погляд був заворожений наступною світлиною, яку він узяв до рук. Він округлив очі, примружився, а тоді зустрівся поглядом зі мною. — Ота жінка дуже схожа на вас, Енн.

На знімку були зображені ми з Томасом у «Ґрешемі»; ми не торкались одне одного, але чудово усвідомлювали свою близькість. Він повернувся обличчям до мене: було видно лінію його підборіддя, тонку скроню, м’якість губ під витонченим носом.

Мої знімки витримали подорож озером. Щоденник теж витримав. А я не витримала. Ми не витримали.