Що знає вітер

Розділ 18 Його зізнання

Човен, у якому плив Майкл Коллінз, пришвартувався в Дан Лері із запізненням на кілька годин: наскочив на траулер в Ірландському морі й прибув за якихось сорок п’ять хвилин до урядового засідання Дойлу, призначеного на одинадцяту. Другого грудня Майкл зателефонував до Ґарва-Ґліба з Лондона й попросив Томаса і мене зустріти його в Дубліні. Ми їхали серед ночі, а тоді вимушено прочекали чотири години на причалі у «Форді Т», куняючи, тремтячи й водночас виглядаючи човен. Дублін знову кишів патрулями «чорно-брунатних» і допоміжних військ. Ллойд Джордж неначе подав їм сигнал масово вийти, наочно продемонструвати наостанок, якою Ірландія буде невизначено тривалий час, якщо не досягнути згоди. Нас двічі зупиняли й обшукували: раз — після прибуття до Дубліна, а вдруге — коли ми припаркувалися на пристані в Дан Лері. Тоді ми терпляче чекали, поки вони світили ліхтариками нам в обличчя та на тіла, всередину машини та в медичну сумку Томаса. Я не мала документів, зате була гарненькою жінкою в товаристві лікаря з урядовою печаткою на документах. Нас відпустили без проблем.

Майкл повернувся до Дубліна з Ерскіном Чайлдерзом, секретарем делегації. То був стрункий чоловік із тонкими рисами обличчя й манерами ерудита. Мені було відомо, що він мав дружину-американку й Договору не підтримає. Але він був усього-на-всього посланцем, а не делегатом, і його підпис не буде необхідним для ухвалення угоди з Англією. Він привітався з Томасом і зі мною, втомлено потиснувши нам руки; на нього чекала власна автівка, але він дав нам побути якусь хвильку з Майклом, перш ніж йому доведеться їхати до Меншн-гауса — будівлі, де мали відбутися збори.

— Поговорімо, Томасе, поки ти сидітимеш за кермом. Іншої нагоди, може, й не випаде, — наказав Майкл, і ми втрьох сіли на переднє сидіння автівки: Томас — за кермо, а я посередині. У Майкла був такий вигляд, наче він кілька тижнів не спав. Він обтрусив своє пальто й зачесав назад волосся, поки Томас керував автівкою.

— Скажи мені, Енні, — поцікавився Майкл, — що буде далі? Що доброго можна чекати від цієї пекельної поїздки?

Я всю ніч намагалася згадати заплутані подробиці цієї епохи, а змогла хіба що пригадати в загальних рисах протиборство, що відбувалося від початку перемовин 11 жовтня до подальшого підписання Договору, або ж, як його інколи називали, Статуту, на початку грудня. Сьогоднішня зустріч у Меншн-гаусі не згадувалася мені як продуктивна чи доленосна. Про неї взагалі було мало інформації, крім згадок в подальших дебатах. Це був початок кінця, та в майбутні тижні гризня лише посилиться.

— Конкретні подробиці визначити важко, — заговорила я, — та присяга на вірність короні, якої вимагає Ллойд Джордж, викличе гнів. Де Валера наполягатиме на зовнішній асоціації замість статусу домініону, наразі зазначеного у Статуті…

— Зовнішню асоціацію потопили, — урвав мене Майкл. — Ми спробували запровадити її, але від неї категорично відмовилися. Статус домініону з присягою, у якій корону оголошено головою низки окремих держав — у тому числі Ірландії, — це найближче до республіки з того, на що ми можемо сподіватися. Наша країна маленька, а Англія — це імперія. Нічого кращого за статус домініону ми не отримаємо. Я бачу в цьому наближення на крок до більшої незалежності в перспективі. Ми можемо дістати точку опори, а можемо піти воювати. Ось які є варіанти, — різко пояснив Майкл.

Я кивнула, а Томас потягнувся й потиснув мені руку, спонукаючи продовжувати. Майкл Коллінз не гнівався на мене. Він був стомлений і за останні кілька тижнів уже сто разів вів достоту такі самі суперечки.

— Майкле, я можу сказати ось що: ті, хто ненавидів тебе раніше, все одно тебе ненавидітимуть. Ти мало що можеш сказати, щоб змінити їхню думку.

— Кахал Бру та Остін Стек, — зітхнув Майкл, назвавши своїх найзатятіших супротивників у ірландському уряді. — Дев мене не ненавидить… а може, й ненавидить. — Майкл потер обличчя. — Ім’я де Валери має певну вагу по всій Ірландії, до того ж він — президент Дойлу; має чималий політичний капітал, який може витрачати. Але я не можу його розкусити. Він ніби й хоче диктувати, у якому напрямку рухатися країні, та не бажає сидіти на водійському місці й керувати транспортом, бо можна зірватися з кручі.

— Він порівняє себе з капітаном, чия команда випередила приплив і мало не потопила корабель.

— Що, справді? — перепитав Майкл і спохмурнів на виду. — Капітан корабля, який не завдав собі клопоту вийти у плавання разом із командою.

— Здається, під час одного обговорення ти скажеш, що він намагається керувати кораблем із суходолу, — тихо сказала я.

— О! Це навіть влучніше, — різко відказав Майкл.

— Люди будуть із тобою, Міку. Якщо Договір подобається тобі, він подобається й нам, — подав голос Томас.

— Томмі, він мені не подобається. Геть не подобається. Але це початок. Це як ніколи багато для Ірландії. — Він замислився на мить, а тоді поставив мені останні запитання: — Отже, я повернуся до Лондона?

— Так, — твердо сказала я.

— Де Валера поїде до Лондона з нами?

— Ні.

Коллінз кивнув так, наче цього й очікував.

— Інші підпишуть Договір? Я знаю, що Артур підпише, та як щодо решти ірландської делегації?

— Там підпишуть усі. Найважче буде вмовити Бартона. Та прем’єр-міністр скаже йому: якщо він не підпише, за три дні буде війна.

На думку істориків, Ллойд Джордж цілком міг блефувати щодо терміну, та Бартон йому повірив. Усі повірили. І Договір було підписано.

Майкл тяжко зітхнув.

— Тоді мені сьогодні мало що треба сказати. Та все одно я надто втомлений для суперечок. — Він позіхнув — солодко, до тріску в щелепі. — Томмі, коли ти одружишся з цією дівчиною?

Томас усміхнувся мені, та нічого не сказав.

— Якщо з нею не одружишся ти, це зроблю я. — Майкл позіхнув ще раз.

— Містере Коллінз, у вас уже й так забагато жінок, щоб дати їм усім раду. Принцеса Марія, Кітті Кірнан, Гейзел Лейвері, Моя Левелін-Девіс… Я когось пропустила? — поцікавилася я.

Він різко звів догори брови.

— Боже милостивий, жінко. Ти лякаєш, — прошепотів Майкл. — Можливо, нам із Кітті варто обрати дату. — Він помовчав десять секунд, а тоді запитав, у подиві наморщивши чоло: — Принцеса Марія?

— Здається, графиня Маркевич під час перемовин щодо Договору звинуватить тебе в романі з принцесою Марією, — хихотнула я.

— Господи, — простогнав він. — Наче в мене є на це час. Дякую, що попередила.

Ми зупинилися перед дублінським Меншн-гаусом, штаб-квартирою ірландського парламенту. То була велична прямокутна будівля з красивими вікнами вздовж блідого фасаду та обабіч прикритого козирком входу. Там уже зібрався натовп. Чоловіки вишикувались уздовж стіни ліворуч будівлі й видиралися на ліхтарні стовпи, щоб краще все бачити. Усе довкола кишіло зацікавленими та впливовими людьми.

Майкл Коллінз твердо насунув на голову капелюх і вийшов із автівки. Коли його помітили, ми побачили, як збіглися журналісти й загукали глядачі, та він не став сповільняти ходу й не всміхнувся, простуючи брукованим подвір’ям до сходів. За ним покрокувало кілька людей, що правили йому за охоронців. Я впізнала Тома Каллена й Ґерода О’Саллівана, яких бачила на весіллі у «Ґрешемі». Вони також чекали в Дан Лері й пішли за нами назирці, коли ми приїхали до Меншн-гауса. Джо О’Райллі помахав нам рукою, а тоді їх усіх поглинула юрба.

Майкл Коллінз повернувся до Лондона, а ми з Томасом залишилися в Дубліні, бо знали, що делегація невдовзі буде тут. Мік прибув сьомого грудня; за останній тиждень він, бідолаха, провів у човні та в потягу більше годин, аніж у від’їзді. Його та інших зустрів прес-реліз у всіх газетах, який стверджував, що президент де Валера скликав екстрене засідання кабінету міністрів у повному складі «з огляду на характер запропонованого Договору з Великою Британією», подавши народу сигнал, що мир хисткий і що сам він не підтримує угоди, яку вони щойно підписали. Мік, як і всього кілька днів тому, прибув до Дан Лері й одразу відвідав ще низку засідань (цього разу ірландський уряд на них був розділений) — без відпочинку, без хвилинки спокою, без перерви.

Після тривалих суперечок на закритому засіданні й після того, як кабінет міністрів проголосував із результатом чотири проти трьох за підтримку Договору, де Валера звернувся до преси ще з однією заявою, у якій стверджував, що умови Договору суперечать побажанням країни — країни, з якою ще ніхто не порадився, — і він не може рекомендувати його прийняти. І це був лише початок.

Восьмого грудня Мік з’явився на Томасовому порозі на Маунтджой-сквер, розгублений і шокований. Томас наполегливо запросив його всередину, та він просто застиг на місці. Мік ледве зміг підвести голову, неначе гадав, що звинувачення, які озвучили де Валера та інші члени уряду, поширились і заплямували його репутацію навіть в очах друзів.

— Томмі, під пабом «Девлінс» у мене плюнула жінка. Вона сказала, що я зрадив свою країну. Сказала, що через мене ірландці загинули ні за що. Шон Мак-Діармада, Том Кларк, Джеймс Конноллі та всі інші загинули ні за що. Вона сказала, що, підписавши Договір, я зрадив їх і всіх інших.

Я підійшла до дверей слідом за Томасом і спробувала затягнути Майкла всередину, запевнивши його, що він зробив усе що міг, але він замість цього розвернувся й повалився на верхню сходинку. На той час уже стемніло й запалили вуличні ліхтарі, проте ніч була холодна. Я принесла ковдру й накрила нею Майклові плечі, а тоді ми з Томасом сіли на сходи поруч із ним, мовчки несучи варту над його розбитим серцем. Коли він раптом зламався від виснаження та страждань, опустивши голову на руки, наче дитина, що зазнала поразки, ми залишалися з ним. Він не просив у мене відповідей на запитання, не вимагав передбачень. Не хотів знати, що буде далі чи що йому робити. Він просто плакав. Його плечі здригались, а спина зігнулася. За якийсь час він витер очі, втомлено підвівся й сів на свій велосипед.

Томас кинувся за ним услід, благаючи приїхати на Різдво до Ґарва-Ґліба, якщо він не зможе поїхати до рідного Корку чи до Ґарланда — на зустріч із Кітті. Майкл стиха подякував йому й кивнув мені, не обіцяючи нічого. А тоді подався геть у ніч, сказавши лиш одне: ще треба дещо зробити.

Я прокинулася від криків і на мить перенеслася назад до Мангеттена: мені вчувалися завивання поліційних автомобілів і карет швидкої допомоги, типові звуки міського життя. Затінені постаті в кімнаті та звуки Ґарва-Ґліба витягнули мене із сонного туману й повернули до тями, і я різко підвелася. Серце в мене гупало, а руки й ноги трусилися. Ми прибули додому з Дубліна після вечері, і Томаса негайно викликали до хворого пацієнта. Оїн був знервований, Бріджид — утомлена, і я за допомогою історії й невеличкого підкупу вклала хлопчика спати. А тоді звалилася в ліжко сама, поступово засинаючи й тривожачись за Томаса та його нескінченний графік.

Я вийшла з кімнати і втомлено піднялася сходами до Оїна, здогадавшись, що то верещить саме він. У коридорі мене зустріла Бріджид, яка затрималася на місці й дозволила мені піти попереду неї.

Оїн із мокрим від сліз обличчям борсався в ліжку, розмахуючи руками.

— Оїне! — вигукнула я й сіла біля нього. — Прокинься! Тобі сниться поганий сон.

Він задерев’янів, і втримати його було важко, бо маленьке тільце дитини застрягло й натягнулося між сном і реальністю, і я потрусила його, кличучи на ім’я та гладячи по крижаних щоках. Холодне було й усе його тіло. Я заходилася жваво розтирати руками охоплені дрожем кінцівки, намагаючись зігріти й розбудити хлопчика.

— Із ним таке вже траплялося, коли був дуже малий, — бідкаючись, стала пояснювати Бріджид. — Зазвичай ми не могли його розбудити. Він метався сюди-туди, а доктор Сміт просто тримав його, доки він не заспокоювався.

Оїн видав черговий моторошний крик, і Бріджид відступила, затуливши руками вуха.

— Оїне, — наполегливо сказала я. — Оїне, де ти? Чуєш мене?

Його повіки затріпотіли, і він розплющив очі.

— Темно! — заквилив Оїн.

— Бріджид, увімкни лампу. Будь ласка.

Вона кинулася виконувати прохання.

— Доку! — вигукнув Оїн, оглядаючи блакитними очима кімнату в пошуках Томаса. — Доку, де ти?

— Тс-с, Оїне, — заспокійливо сказала я. — Томас ще не повернувся.

— Де док? — заридав він: не пхинькав, а плакав — і від його непритлумленого лементу в мене самої забриніли на очах і потекли сльози.

— Оїне, він скоро буде вдома. Бабуня тут. Я тут. Усе гаразд.

— Він у воді, — простогнав Оїн. — Він у воді!

— Ні, Оїне. Ні, — запевнила я, хоча в мене похололо на серці, яке враз стало важким. Цього разу в Оїновому кошмарі була винна я. Він не просто бачив, як зникла я, — він також бачив, як зник Томас.

За кілька хвилин Оїнове тіло стало податливішим, але він і далі лив сльози, схлипуючи зі згорьованою впевненістю.

Я пригорнула його до себе, гладячи по спині й по голівці.

— Оїне, хочеш почути історію? — шепнула я, намагаючись витягнути його з меж кошмарного сну до втішної дійсності.

— Я хочу, щоб прийшов док, — заплакав він.

Бріджид сіла на Оїнове ліжко. У неї на голові був нічний ковпак із рюшами, що надавав їй схожості з місис Клаус, а її лице в убогому світлі видавалося зморшкуватим і замученим. Вона не потягнулася до Оїна, а зціпила руки, неначе бажаючи, щоб її теж хтось обійняв.

— Може, розкажеш мені, що робить док, щоб тобі стало краще після поганого сну? — запропонувала я.

Оїн і далі плакав так, ніби Томас уже ніколи не повернеться.

— Він співає тобі, Оїне, — стиха нагадала Бріджид. — Може, я тобі заспіваю?

Оїн похитав головою і сховав обличчя в мене на грудях.

— Вітри та води Він смиряв і від гріха світ врятував. Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік, — із острахом проспівала Бріджид.

— Він завше помагав слабим, і вбогі духом серцем з ним. Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік, — продовжила вона.

— Бабуню, я не люблю цієї пісні, — заскиглив Оїн. Голос йому уривався від схлипів, від яких досі здригалося його тіло.

— Чому? — спитала вона.

— Тому що вона про Ісуса, а Ісус помер.

Бріджид це явно дещо шокувало, а я відчула, як у мені забулькотів недоречний сміх.

— Але це не сумна пісня. Це пісня про пам’ять, — заперечила вона.

— Мені не подобається згадувати, що Ісус помер, — не вгавав Оїн, підвищивши голос. Бріджид опустила плечі, і я погладила її по руці. Вона старалась, а Оїн не поспішав це приймати.

— Його ви згадуйте завжди, бо мусить Він іще прийти, як геть зневіритеся ви, згадайте: Він за вас сплатив, — тихо проспівав із дверей Томас. — Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік.

Під блідими очима Томаса залягли темні кола, одяг його був пожмаканий, та він вийшов уперед і забрав Оїна з моїх обіймів. Той учепився в Томаса й тицьнувся обличчям йому в шию. Знову залунали його схлипи, страхітливі й неослабні.

— Що таке, малий? — зітхнув Томас.

Я підвелася, звільняючи місце, щоб Томас уклав Оїна назад у ліжко. Бріджид теж підвелася, а тоді, стиха промовивши «на добраніч», хутко вийшла з кімнати. Я пішла за нею, зоставивши Оїна у вправних руках Томаса.

— Бріджид!

Вона повернулася до мене. Її обличчя виражало скорботу, а вуста міцно стиснулися.

— З тобою все гаразд? — спитала я. Бріджид різко кивнула, та я завважила, що вона ледве стримується.

— Мої діти, як були малі, інколи плакали отак уві сні, — сказала вона. Трохи помовчала, занурившись у спогади, і повела далі: — Мій чоловік — Декланів батько — був не такий лагідний, як Томас. Він був озлоблений і стомлений. Його гнав уперед лише гнів. Важкою працею він заганяв себе в могилу і вкупі з собою заганяв у могилу і нас. А наших сліз він терпіти не міг.

Я слухала, не зронивши ані звуку. Здавалося, ніби вона взагалі говорить не до мене, і я не хотіла її лякати.

— Я не дозволяла Оїнові називати Томаса татком. Мені це було нестерпно. А Томас жодного разу не пожалівся. Тепер Оїн зве його доком. Я не повинна була так чинити, Енн. Томас заслуговує на більше, — прошепотіла Бріджид. Тоді її очі зустрілися з моїми, і в них було прохання, благання про прощення. Я з радістю їй простила й заспокоїла її:

— Томас хоче, щоб Оїн знав, ким був його батько. Він дуже бережливо ставиться до пам’яті про Деклана.

Вона кивнула.

— Справді. Він дбав про Деклана так, як дбає про всіх інших. — Її погляд знову ковзнув убік. — Мої діти… особливо сини… успадкували батькову вдачу. Я знаю, що Деклан… Деклан не завжди був із тобою лагідний, Енн. Хочу, щоб ти знала… Я не ставлю тобі на карб те, що ти пішла, діставши нагоду. І не ставлю тобі на карб тепер, що ти закохалася в Томаса. Це зробила б будь-яка мудра жінка.

Я витріщилася на свою прапрабабусю, занімівши від шоку.

— Ти ж закохана в Томаса, чи не так? — спитала вона, неправильно витлумачивши отетерілий вираз мого обличчя.

Я не відповіла. Мені хотілося виступити на захист Деклана. Сказати Бріджид, що Енн не пішла, що її любий Деклан не здіймав руки на дружину й не відлякав її. Та я не знала, де тут правда.

— Здається, Енн, я вже віджила своє, — роздратовано заявила Бріджид. — Я планую переїхати до доньки в Америку. Час настав. В Оїна є ти. Є Томас. А я, як мій любий покійний чоловік, уже не здатна терпіти сльози.

У мені спалахнули емоції.

— О ні, — зажурилася я.

— Ні? — іронічно перепитала вона, хоч я і здогадалася з її голосу, що вона зворушена.

— Бріджид, будь ласка, не треба. Я не хочу, щоб ти їхала.

— Чому? — Її голос звучав по-дитячому, як Оїнів, жалісно й недовірливо. — Тут для мене нічого немає. Мої діти розсіялися. Я старію. Я… самотня. А ще я, — вона зупинилася, шукаючи потрібних слів, — вже не потрібна.

Я згадала могилу в Баллінаґарі, ту, на якій у майбутньому було викарбувано її ім’я, і стала лагідно її вмовляти.

— Колись… колись твої праправнуки приїдуть сюди, до Дромагайра, зійдуть на пагорб за церквою, у якій охрестили твоїх дітей, у якій твої діти одружувались і знаходили останній спочинок, сядуть біля надгробків Баллінаґару з прізвищем «Ґаллагер» — і зрозуміють, що це була твоя домівка, а якщо це була твоя домівка, то це і їхня домівка також. Така вона, Ірландія. Кличе своїх дітей додому. Якщо ти не залишишся в Ірландії, до кого вони повернуться?

У Бріджид затремтіли губи, і вона потягнулась однією рукою до мене. Я взяла її за руку. Вона не наблизила мене до себе й не захотіла моїх обіймів, але між нами з’явився місток. Її рука в моїй здавалася маленькою й тендітною, і я обережно її тримала, а мені на плечі тиснула скорбота. Бріджид була не стара, та її рука здавалася старою, і я подумки розгнівалася на час за те, що він поступово, потроху забирає її — забирає нас усіх.

— Дякую, Енн, — прошепотіла вона й за мить відпустила мою руку. Пішла до себе в кімнату й тихенько зачинила за собою двері.