Що знає вітер

Розділ 24 Утрачене

Джим Доннеллі був онуком Еймона Доннеллі й був добрий до мене. Він приніс мені ковдру й вовняні шкарпетки, а мою мокру сукню закинув у сушарку. Тоді зателефонував до поліції — ґардаїв — і зачекав разом зі мною, змусивши мене випити склянку води, тим часом гладячи мене по спині й пильнуючи двері. Йому здавалося, що я от-от дремену звідси. І я таки дременула б.

Я ні про що не могла думати довго, мене без упину трусило, а коли Джим Доннеллі ставив мені запитання, могла хіба що хитати головою. А тоді він стиха заговорив до мене, раз по раз поглядаючи на наручний годинник.

— Ви назвали мене Еймоном. Так звали мого діда, — сказав він, намагаючись відвернути мою увагу. — Він теж жив тут, на озері. Ми, Доннеллі, жили тут із покоління в покоління.

Я спробувала надпити воду зі склянки, а вона вислизнула в мене з руки й полетіла на підлогу. Він підхопився на ноги й приніс мені рушничок.

— Вам принести кави? — спитав він, коли я взяла в нього той рушничок.

Мені стало зле від самої лише згадки про каву, і я заперечно похитала головою й спробувала прошепотіти «дякую». Мій голос прозвучав подібно до сичання змії, яка здригається всім тілом.

Він прокашлявся й спробував знову невимушено заговорити.

— Колись давно в тому озері втопилася жінка. Жінка на ім’я Енн Ґаллагер. Мій дід знав її й розповідав мені цю історію, коли я був хлопчиськом. Містечко тут невеличке, а жінка ця була дещо таємнича. З роками історія стала жити своїм життям. Коли я зателефонував до поліції й назвав ваше ім’я, там подумали, що я розігрую поліціянтів. Я не одразу зміг їх переконати, що не жартую. — Він скривився й замовк.

— Про те, що з нею сталося, так ніхто й не дізнався? — спитала я, і сльози полилися з очей.

— Ні… справді ні. Її тіла так і не знайшли. Звідси й бере початок ця таємниця. Вона мешкала в Ґарва-Ґлібі — маєтку отам, за деревами, — пояснив він, і мій неспокій відобразився на його обличчі. Він підвівся й повернувся з коробкою носовичків.

— А її рідні? — прошепотіла я. — Що сталося з ними?

— Не знаю, міс. Це було давно. Це просто стара історія. Можливо, й не зовсім правдива. Я не хотів вас засмучувати.

Коли приїхали поліціянти, Джим Доннеллі з полегшенням підхопився зі свого стільця, провів новоприбулих усередину, і знову почалися розпитування. Мене відвезли до лікарні й узяли на обсервацію. Підтвердили мою вагітність, поставили під сумнів моє психічне здоров’я й ретельно перевірили, чи не становлю я загрозу для себе чи інших. Я дуже швидко затямила, що моя свобода й самостійність залежать від того, чи зможу переконати всіх, що я в нормі. Я не була в нормі. Я була знищена. Спустошена. Вражена. Та я не була ні пришелепкуватою, ні небезпечною. «Заперечуй, виправдовуйся, спростовуй», — казав Майкл Коллінз, і саме так я стала діяти. Зрештою, мене відпустили.

Поліція досить швидко дізналася, де я зупинилась, і забрала мої валізи з готелю «Ґрейт-Сазерн» у Слайґо. Поліціянти відімкнули замкнені дверцята машини, яку я орендувала, і знайшли під сидіннями мою сумочку. Мої речі перебрали й віддали мені одразу після завершення розслідування. Я сплатила лікарняний рахунок, зробила пожертву пошуково-рятувальним службам графства й тихенько зареєструвалася в готелі знову. Побачивши моє ім’я, адміністраторка не здригнулася: поліціянти діяли непомітно. Сумочка, закордонний паспорт і одяг були при мені, та автівку треба було орендувати заново. Натомість я її купила. Їхати з Ірландії я не мала наміру.

Я покинула Мангеттен за тиждень після смерті Оїна. Залишила його одяг у шухлядах, його горнятко для кави в раковині, а його зубну щітку — у ванній. Замкнула його будинок у Брукліні, відмахнулася від дзвінків юриста стосовно спадщини, а тоді наказала своїй асистентці та агентці говорити всім, що я розберуся з тим, що лишилося від Оїнового й мого життя тоді, як повернуся з Ірландії.

Дідова смерть спонукала мене до втечі. Його прохання привезти його попіл туди, де він народився, було благословенням. Воно дало мені змогу зосередитися на чомусь, окрім думки про те, що його не стало. А повернутися й розібратися із цим у той час мені було не до снаги.

У моїй сумочці поліціянти знайшли візитівку, де одразу під моїм іменем було надруковано ім’я моєї агентки, Барбари Коен. Вони зв’язалися з нею, єдиною людиною на Землі, яка могла знати, де я перебуваю чи куди поїхала, і постійно підтримували зв’язок із нею під час розслідування. Коли я зателефонувала їй наступного дня після виписки з лікарні, вона за багато миль звідти заплакала, заголосила, засякалася й наказала мені негайно їхати додому.

— Я залишуся тут, Барбаро, — тихо відповіла я. Говорити було боляче. Це мучило мою побиту душу.

— Що? — видихнула вона посеред своєї тиради. — Чому?

— В Ірландії я почуваюсь як удома.

— Справді? Але ж… ти — громадянка Америки. Ти не можеш просто там жити. А як же твоя кар’єра?

— Писати я можу де завгодно, — відказала я й скривилася. Те саме я казала Томасові. — Подам документи на подвійне громадянство. Тут народився мій дідусь. І моя мати теж. Дістати громадянство має бути не надто складно.

Я вимовила це так, наче справді так думала, попри те що мені все здавалося складним. Складно було кліпати. Говорити. Триматися на ногах.

— А… а як же твоя квартира тут? Твої речі? Оселя твого дідуся?

— Барбаро, найкраще у грошах — те, що вони полегшують дуже багато всього. Я можу найняти людину, яка владнала б усе це за мене, — заспокійливим тоном сказала я, вже жадаючи закінчити розмову.

— Що ж… Принаймні у тебе там є нерухомість. Вона придатна для проживання? Може, тобі й не треба купувати будинок.

— Яка ще нерухомість? — стомлено промовила я. Я любила Барбару, але дуже втомилася. Страшенно втомилася.

— Гарві згадував, що твій дід володів там нерухомістю. Я просто вирішила, що ти в курсі. Хіба ти не розмовляла з Гарві?

Гарві Коен був одружений із Барбарою й за збігом обставин був Оїновим юристом із нерухомості. Усе це трішки попахувало інцестом, але водночас було зручно і просто, а Гарві з Барбарою були найкращі у своїй справі. Логічно було залагоджувати всі справи в межах нашого кола.

— Барбаро, ти знаєш, що я з ним не розмовляла.

Перед від’їздом я не розмовляла ні з ким. Я відсунула все, розіславши електронні листи, залишивши повідомлення й ухилившись від усіх і вся. Моє серцебиття прискорилося, глухо гупаючи й гніваючись на те, що я спонукаю його до руху тоді, коли йому так боляче.

— Гарві поруч? Якщо є якийсь будинок, я хочу про нього знати.

— Зараз передам йому слухавку, — сказала Барбара. Вона замовкла на мить, і я здогадалася, що вона йде своєю оселею. Наступного разу вона заговорила лагідно: — Що з тобою, мала? Де ти пропадала?

— Мабуть, загубилася в Ірландії, — пробурмотіла я.

— Що ж, — гмикнула вона. — Як знову надумаєш загубитися, сповісти про це Коенів, гаразд?

Перш ніж передати слухавку Гарві, вона знову стала такою саркастичною, як була завжди.

Два дні по тому Гарві й Барбара прилетіли до Ірландії. Гарві привіз усі особисті папери Оїна, наші родинні записи й документи: свідоцтва про народження, документи про набуття громадянства та з медичних питань, акти, заповіти й фінансову звітність. Він навіть привіз коробку з листами без адреси з шухляди в письмовому столі Оїна, заявивши, буцімто Оїн наполягав, що вони мають бути в мене. Дідусь призначив мене виконувачкою сімейної довірчої власності — власності, про яку я не знала нічого та єдиним бенефіціаром якої виявилася. До цієї власності належали Ґарва-Ґліб і нерухомість довкола нього. Томас був дуже заможною людиною, залишив великі статки Оїнові, а Оїн залишив їх мені. Я віддала б усе це, аби лиш прожити ще один день з кимось із них.

Тепер Ґарва-Ґліб належав мені, і я жадала повернутися до нього, хоч і здригалася від думки про те, що житиму там сама.

— Я зателефонував усім, кому треба, — сказав Гарві, поглянув на наручний годинник і придивився до списку, що тримав. — Опівдні у нас зустріч із доглядачем. Можеш прогулятися маєтком. Він величезний, Енн. Я ніколи не розумів Оїнової прихильності до нього. Заробити на ньому не можна, а сам Оїн ніколи туди не їздив. Ба більше, він узагалі не хотів про нього говорити. Ніколи. Та продавати його не хотів. Однак… він нічого не казав про те, можна чи не можна зробити це тобі. Я запланував для нас зустріч із оцінювачем і ріелтором, просто щоб ти розуміла, яких грошей він вартий. Так у тебе буде ширший вибір.

— Мені треба поїхати самій, — прошепотіла я. Казати йому, що не продам будинку за жодних обставин, я не стала.

— Чому? — видихнув він.

— Тому що.

Гарві зітхнув, а Барбара закусила губу. Вони тривожилися за мене. Та я просто не могла пройти Ґарва-Ґлібом, прислухаючись, чи нема поруч Оїна, шукаючи Томаса й бачачи лише роки, що простягалися між нами. Я не могла повернутися до Ґарва-Ґліба зі свідками. Якщо Барбара й Гарві тривожилися за мене тепер, то тоді, коли вони побачать, як я ридаю в коридорах своєї оселі, буде у сто разів гірше.

— Ну то зустріньтеся з ріелтором і оцінювачем. Як закінчите, я погляну на будинок. Сама, — запропонувала я.

— Та що це за будинок такий? — простогнав Гарві. — Оїн поводився достоту так само.

Я не відповіла. Не могла відповісти. Гарві ж зітхнув, провів пальцями крізь пишне сиве волосся й оглянув малолюдну їдальню готелю «Ґрейт-Сазерн».

— Дідько, я почуваюся пасажиром «Титаніка», — пробурчав він.

Я здивувала і саму себе, і їх, кволо всміхнувшись.

— У вас із Оїном був неймовірний зв’язок, — стиха мовив Гарві. — Він дуже тебе любив. Дуже тобою пишався. Коли він повідомив мені, що в нього рак, я зрозумів, що ти будеш убита горем. Але ти мене лякаєш, Енн. Ти не просто вбита горем. Ти… ти… — Він спробував відшукати відповідне слово.

— Ти загублена, — підказала Барбара.

— Ні, не загублена, — заперечив Гарві. — Ти пропала.

Наші погляди зустрілись, і він потягнувся до моєї руки.

— Де ти, Енн? — наполегливо спитав Гарві. — Твій дух кудись повіявся. Ти здаєшся геть порожньою.

Я не просто тужила за дідусем. Я тужила за маленьким хлопчиком, яким він був. За матір’ю, якою йому була. За своїм чоловіком. За своїм життям. Я не була порожня — я потопала. Досі залишалася в озері.

— Гарві, їй просто потрібен час. Дай їй час, — запротестувала Барбара.

— Так, — кивнула я на знак згоди. — Мені просто потрібен час.

Мені був потрібен час, бо він забрав би мене назад, украв би мене. Час був єдиним, чого я хотіла, і єдиним, чого ніхто не міг мені дати.

— Ви, бува, не рідня О’Тулам? — запитала я молодого доглядача, коли Гарві та його супровід поїхали геть. Доглядачеві, як на мене, було щонайбільше двадцять п’ять, і щось у нахилі його голови та в тому, як він тримав плечі, підказувало мені, що він із їхнього роду. Відрекомендувався він як Кевін Шерідан, але це ім’я йому не пасувало.

— Рідня, мем. Моїм прадідом був Роберт О’Тул. Він багато років працював тут доглядачем. Коли він помер, про це місце дбали моя мати — його онука — й мій батько. Тепер моя черга… звісно, доти, доки я буду вам тут потрібен.

Його обличчям пробігла тінь, і я зрозуміла, що несподівана зацікавленість маєтком бентежить чоловіка.

— Роббі? — спитала я.

— Так. Його всі звали Роббі. Моя мати каже, що я схожий на нього. Не впевнений, що це комплімент. Він був не бозна-який красень — мав усього одне око, — зате рідні його любили.

Він намагався кепкувати із самого себе, викликати в мене сміх своїм непримітним родоводом, але я змогла хіба що вражено глипати на нього, роззявивши рота. Він справді був схожий на Роббі. Та Роббі вже не стало. Їх усіх не стало.

Кевін, напевно, помітив, що я близька до зриву, й залишив мене саму, щоб я поблукала довкола, пообіцявши, що буде в маєтку, якщо знадобиться мені, і повідомивши бадьорим тоном екскурсовода, що в Ґарва-Ґлібі багато разів зупинявся сам Майкл Коллінз.

Я вешталася майже годину, безшумно проходячи кімнатами в пошуках своєї родини, свого життя, та знаходила лиш окремі часточки і фрагменти, відлуння й осколки часу, що існував лише в моїй пам’яті. Усюди мене тривожила порожнеча та якесь передчуття. Чільне місце в кожній кімнаті належало новим величезним двоспальним ліжкам, заваленим подушками й ковдрами, що пасували до оновлених штор. Повсюди залишались один-два оригінальних предмети меблів, що забезпечували кімнатам трохи ностальгійну атмосферу: Томасів письмовий стіл і комод, Оїнів коник-гойдалка й висока полиця з його «антикварними» іграшками, а також туалетний столик Бріджид і її вікторіанське крісло з новою оббивкою зі схожої тканини у квіточку. У моїй колишній кімнаті досі стояли мій грамофон і величезна шафа. Я відчинила її дверцята і втупилася в порожнечу всередині, згадуючи день, коли Томас приїхав із «Лайонсу» з усім тим, чого я, на його думку, потребувала. Того вечора я зрозуміла, що вскочила в халепу, ризикуючи закохатися.

Дубовий паркет і шафки на кухні залишилися, та були заново оброблені й виблискували. Зосталися величні сходи й дубові перила, теплі й надійні від старості й використання. Усі плінтуси й ліпнину було збережено, стіни — пофарбовано, а стільниці й побутову техніку — замінено на сучасні. Там пахло лимонами й поліроллю для меблів. Я глибоко вдихнула, намагаючись відшукати Томаса, виманити його зі стін і дерева, але не знайшла його. Не відчула його. Із дрожем у ногах я перейшла до бібліотеки, до стелажів, заставлених книжками, яких він уже не читатиме, й зупинилася біля дверей. На стіні, де колись вибивав годину за годиною дзиґар із маятником, висіла картина в ошатній овальній рамці.

— Міс Ґаллагер! — покликав Роббі з передпокою. Не Роббі. Кевін. То був Кевін. Я спробувала йому відповісти, сказати, де я, та мій голос затремтів і урвався. Я відчайдушно потерла очі, намагаючись повернути самовладання, та не змогла. Коли Кевін знайшов мене в бібліотеці, я безпорадно показала на картину.

— Гм… ну, це портрет Пані озера, — пояснив він, намагаючись не дивитися на мене й не звертати уваги на мої сльози. — Вона тут добре відома. Мабуть, наскільки може бути добре відомим привид вісімдесятирічної давності. За переказом, вона прожила в Ґарва-Ґлібі зовсім недовго. Вона втопилася в Лох-Ґіллі. Її чоловік був згорьований і роками її малював. Це єдина картина, яку він залишив собі. Гарна, еге ж? Вродлива була жінка.

Схожості між нами він не помітив — ще один доказ на користь того, що люди не дуже спостережливі. А може, тепер я була не надто вродлива.

— Вона так і не повернулася? — прохлипала я. Мій голос перетворився на дитячий плач. Джим Доннеллі сказав те саме.

— Ні, мем. Вона, гм, вона втопилася. Тож так і не повернулася, — затинаючись промовив він і передав мені хусточку. Я схопилася за неї, відчайдушно намагаючись зупинити потік сліз.

— Мем, з вами все гаразд?

— Просто сумно, — прошепотіла я й повернулася спиною до картини. Так і не повернулася. Я так і не повернулася. Поможи мені, Боже.

— Так. Але то було давно, міс.

Я не могла сказати йому, що то було всього тиждень і ще кілька днів тому.

— Містер Коен сказав мені, що ви нещодавно когось утратили. Вибачте, мем, — додав він тихим голосом. Добрим голосом.

Я кивнула, і він затримався поряд зі мною, доки я не опанувала себе.

— Роббі, я знаю, що казав містер Коен. Але я не продам Ґарва-Ґліба. Я тут залишуся. Житиму тут. І все одно хочу, щоб ти працював тут доглядачем. Підвищу тобі платню за всі незручності, які це викличе, та ми не будемо здавати кімнати в оренду. Поки що… гаразд?

Роббі завзято закивав.

— Я письменниця. Тиша піде мені на користь, але дбати про це місце сама я не можу. А ще я чекаю… дитину… і мені знадобиться хтось, хто приходитиме сюди прибирати й інколи готувати їжу. Я часто-густо занурююсь у творчість із головою.

— У мене вже є дівчина, яка куховарить і прибирає тут, коли в нас гості. Певен, що вона буде рада постійній роботі.

Я кивнула й відвернулася.

— Міс! Ви назвали мене Роббі. Я… Кевін, мем, — лагідно зауважив він.

— Кевін, — прошепотіла я. — Вибач, Кевіне. Я більше не забуду. І будь ласка, зви мене Енн. Моє ім’я в заміжжі — Енн Сміт.

Я забула знову. Я й далі називала Кевіна Роббі. Він завжди тихенько мене виправляв, але це, здавалося, не надто його бентежило. Я була гостею, що мало-помалу перетворювалася на примару й пурхала коридорами, нікого й нічого не чіпаючи. Кевін поводився зі мною терпляче і здебільшого не заважав. Сарай за будинком переробили на житловий будиночок, і він перебував там, коли не працював, дозволяючи мені самій ходити великим будинком. Кевін щодня перевіряв, як я там, і пильнував за тим, щоб дівчина з містечка — Джемма — підтримувала в будинку чистоту й залишала в холодильнику їжу. Коли приїхали зі Штатів мої речі, він розвантажив коробки й допоміг мені облаштувати новий кабінет у моїй старій кімнаті. Кевін чудувався тому, скільки книжок я написала, якими мовами їх було перекладено, чудувався місцями у списках бестселерів у рамках і різним преміям, а я почувалася вдячною йому, хоча він, як я помічала, гадав, що я трохи не при собі.

Я забрідала в озеро щонайменше раз на день, декламуючи Єйтса і благаючи долю відправити мене назад. Я послала Кевіна купити у Джима Доннеллі човен — підійти до нього сама я не наважувалась — і випливала в ньому на середину озера. Залишалася там на весь день, намагаючись відтворити ту мить, коли провалилася крізь час. Подумки спонукала туман оповити озеро, але серпневе сонце не йшло мені назустріч. Прекрасні днини творили дива, а вітер і вода мовчали, вдаючи невинність, і хоч скільки я декламувала й бісилася, озеро відмовляло мені. Я почала роздумувати, де можна взяти людський попіл, але, навіть шаленіючи від скаженої туги, усвідомлювала: якщо попіл і зіграв тут якусь роль, то, найімовірніше, тільки тому що належав Оїнові.

Тижнів за шість після того як я переїхала до Ґарва-Ґліба, у його ворота, зведені за останні вісімдесят років, вкотилась автівка, що проїхала доріжкою й зупинилася перед будинком. Я сиділа у своєму кабінеті, вдаючи, ніби працюю, та насправді виглядаючи з вікна, і побачила, як з автівки вийшли дві жінки — молода й стара, і підійшли до парадних дверей.

— Роббі! — гукнула я, а тоді спохопилася. Його звали Кевін. І він косив моріжок за будинком. Джемма приходила раніше і встигла піти. Пролунав дзвінок у двері. Я замислилася, чи не проігнорувати гостей. Мені не конче потрібно було відповідати на дзвінок.

Але я їх знала.

Це були Мейв О’Тул, знову стара, та Дейрдре Фаллон із бібліотеки в Дромагайрі. Вони чомусь приїхали до мене, і колись вони вже знайшли для мене час, коли я потребувала допомоги. Треба їм віддячити. Я пригладила волосся й подякувала небу за те, що того ранку знайшла в собі сили прийняти душ і вдягнутися: так бувало не завжди.

А тоді відчинила двері.