Розділ 7 Собачий брех

Удосвіта прокинемось якось:

Старі хорти прийшли всі до порога!

Знать, полювання знову почалось…

Кривава закривіє знов дорога…[21]

В. Б. Єйтс

Томас, напевно, приїхав додому після того, як я лягла спати, а наступного дня його майже не було на місці. Я провела ще один день у кімнаті, дійшовши аж до ванної й назад і послухавши, як у підвалі гуркотить бойлер — сучасна розкіш, якої не мала більшість осель у сільській місцевості. Я вже чула, як Мейв і ще одна дівчина (Мойра?) чудувалися йому в коридорі під моїми дверима. То був другий день Мейв у великому будинку, і вона явно була в захваті від його пишноти. Томас приїхав додому вже затемна й тихо постукав до мене у двері. Коли я озвалася, ввійшов усередину. Його блакитні очі були запалені й червоні. У нього на чолі темніла брудна смуга, костюмна сорочка була вимазана, а комірець, який пристібався на кнопки, зник.

— Як почуваєшся? — спитав він, зависнувши у дверях. Раніше Томас щодня перевіряв мої пов’язки, а тепер минуло аж два дні, але він не підійшов до мого ліжка.

— Уже краще.

— Помиюсь і повернуся, щоб поміняти пов’язки, — сказав Томас.

— Не треба. Все гаразд. Скоро вже настане завтра. Як там дитина?

Томас на мить глипнув на мене порожніми очима, а тоді вони проясніли: до нього дійшло.

— І з дитиною, і з матір’ю все гаразд. У мені майже не було потреби.

— Чому в тебе такий вигляд, ніби ти побував на війні? — лагідно спитала я.

Він поглянув на свої руки, на пожмакану сорочку й утомлено притулився згорбленою спиною до одвірка.

— На фермі Керріґанів сталася біда. Поліція… шукала… зброю. Коли їй стали чинити опір, поліціянти підпалили сарай і хату й застрелили мула. Найстарший син, Мартін, мертвий. Перш ніж його застрелили, він убив одного з констеблів і поранив ще одного.

— О ні! — видихнула я. Я знала історію цих часів, але вона ніколи не здавалася реальною.

— Коли я туди дістався, від сараю нічого не лишилося. Будинку пощастило трохи більше. Йому знадобиться новий дах. Ми врятували все, що змогли. Мері Керріґан усе намагалася витягнути з хатини їхні речі, а на неї сипалася стріха. У неї обгоріли руки, а половина волосся зникла.

— Що ми можемо зробити?

— Ти нічим не можеш їм допомогти, — сказав він і кволо всміхнувся, пом’якшуючи свою відмову. — Я подбаю про те, щоб у Мері загоїлися руки. Родина переїде до Патрікових рідних, доки не поремонтують дах. А тоді вони житимуть далі.

— Зброя була? — спитала я.

— Її не знайшли, — відповів Томас, на мить зазирнувши мені в очі й замислившись, а тоді відвів погляд. — Але Мартін має… мав репутацію контрабандиста зброї.

— Навіщо та зброя?

— Для того, для чого й завжди, Енн. Ми б’ємося з британцями полум’яними кульками з лайна й саморобними гранатами. А коли нам таланить, то б’ємося з ними ще й маузерами.

Його голос став різким, а підборіддя напружилося.

— Ми? — спробувала вточнити я.

— Ми. Колись до цього «ми» входила ти. Це досі так?

Я придивилася до його очей, невпевнених і збентежених, і не сказала нічого: не могла відповісти на запитання, якого не розуміла.

Зачинивши двері, він залишив на них темний відбиток руки.

***

Коли високий годинник у широкому передпокої вже давно вибив першу, я прокинулася, відчувши, що моїх щік торкаються маленькі ручки, а до мого носа притиснувся маленький носик.

— Ти спиш? — прошепотів Оїн.

Я торкнулась його личка, несказанно радіючи, що його побачила.

— Напевно, так.

— Можна мені спати з тобою? — спитав він.

— Твоя бабуся знає, що ти тут? — пробурмотіла я і простягнула руку до м’якої гриви багряного волосся, що закручувалося над його чолом.

— Ні. Вона спить. Але я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Вітер дуже гучний. Що, як ми не почуємо «брунатних»? Що, як будинок спалахне, а ми всі будемо спати?

— Що ти таке кажеш? — заспокійливо промовила я, гладячи його по голівці.

— Конорів будинок спалили. Я чув, як док розмовляв із бабунею, — пояснив він жалісним тоном, округливши очі.

— Оїне! — Томас стояв під дверима, помитий і перевдягнений, але не для сну. Він, схоже, досі не спав. На ньому були штани, біла сорочка на ґудзиках і чоботи. У правій руці він тримав рушницю.

— Доку, ти виглядаєш «брунатних»? — видихнув Оїн.

Томас не став заперечувати, але притулив рушницю до стіни й увійшов до кімнати. Дістався мого ліжка й простягнув руку до Оїна.

— Хлопче, надворі глупа ніч. Ходімо.

— Мама зараз розкаже мені історію, — вперто збрехав Оїн, і моє серце застогнало з ніжного обурення. — Може, дивитимешся з того вікна і слухатимеш зі мною, га, доку? — Оїн безсоромно показав на довгу доріжку за вікном, яка тягнулася в пітьму.

— Енн? — зітхнув Томас, явно жадаючи підкріплення.

— Будь ласка, дозволь йому залишитися, — наполегливо попросила я. — Він наляканий. Він може спати тут.

— Я можу спати тут, доку! — Оїн уподобав цю ідею так, наче вигадав її сам — щоправда, так воно, у принципі, й було.

— Обережно, Оїне, — застеріг Томас. — Не перелізай через маму. Обійди її.

Оїн негайно чкурнув на другий бік ліжка й поліз угору, а тоді зіщулився в ковдрі поруч зі мною. Його тіло опинилося так близько до мого, що ще зосталося місця для Томаса. Томас цим не скористався.

Натомість він пересунув стілець, що стояв поряд із моїм ліжком, до вікна, з якого було видно доріжку, й сів, вдивляючись у тіні. Оїн не помилився: Томас пильно стежив.

Я розповіла Оїнові ірландську легенду про Фінна й Лосося Знань і про те, як у Фінна з’явився чарівний великий палець.

— Коли Фіннові потрібно було щось дізнатися, він просто засовував великий палець до рота, і йому спадала на думку відповідь, — завершила я оповідь.

— Будь ласка, ще! — прошепотів Оїн, явно сподіваючись, що Томас його не почує. Томас зітхнув, але заперечувати не став.

— Знаєш історію про Сетанту? — запитала я.

— Доку, я знаю історію про Сетанту? — Оїн забув, що хитрував.

— Так, Оїне, — відповів Томас.

— Щоправда не дуже добре її пам’ятаю. Здається, мені треба почути її знову, — став благати Оїн.

— Гаразд, — погодилась я. — Сетанта був сином Дехтіре, сестри Конхобара мак Несси, короля Ольстеру. Сетанта ще був маленьким хлопчиком, але страшенно хотів бути воїном, як лицарі, які билися за його дядька. Якось, коли його мама відвернулася, Сетанта втік і рушив у далеку мандрівку до Ольстеру, рішучо налаштований приєднатися до лицарів Червоної гілки. Подорож вийшла многотрудною, та Сетанта не повернувся до безпечних маминих обіймів.

— Многотрудною? — у подиві увірвав мене Оїн.

— Дуже складною, — підказала я.

— Хіба він не любив маму? — запитав Оїн.

— Любив. Але хотів бути воїном.

— А-а… — відповів Оїн із сумнівом у голосі, наче не зовсім це розумів. Він обвив мою шию однією рукою, поклав голову мені на груди й пробурмотів: — Він міг зачекати.

— Так, — шепнула я й заплющила очі, у яких раптом забриніли сльози. — Але Сетанта був готовий. Діставшись двору свого дядька, він зробив усе що міг, аби справити на короля враження. А ще він, хоч і малий, був дуже завзятий і дуже відважний, тож король сказав, що він може готуватися в лицарі. Сетанта навчився багато чого. Мовчати, коли це було мудро. Навчився битися в разі потреби. Навчився слухати вітер, землю, воду, щоб вороги ніколи не заскочили його зненацька.

— Він побачив свою маму знову? — спитав Оїн: йому досі не йшла з голови саме ця деталь.

— Так. І вона ним дуже пишалася, — прошепотіла я.

— А розкажи про пса, — попросив він.

— Ти пам’ятаєш цю історію, — пробурмотіла я.

Оїн не сказав нічого, усвідомивши, що його спіймали на брехні. Я закінчила, потішивши його історією про те, як король Конор обідав у домі свого коваля Кулана, а Сетанта вбив лютого Куланового пса. Сетанта заприсягся надалі охороняти короля так, як його охороняв той пес, і відтоді його завжди звали Кухулін, «пес Кулана».

— Ти дуже добра оповідачка, — мило пробурмотів Оїн, міцніше обхопивши мене маленькими рученятами, і клубок у мене в горлі розрісся так, що йому стало тісно і він вилився сльозами, що потекли моїми щоками.

— Чому ти плачеш? Тобі сумно, що Сетанта вбив пса? — запитав Оїн.

— Ні, — відповіла я і сховала лице в його волоссі.

— Ти не любиш собак? — Оїн був шокований і підвищив голос.

— Тс-с, Оїне. Звісно, люблю.

Він упав у такий відчай, що я аж захихотіла, хоч мені й перехопило дух від розчулення.

— Сетанта мусив убити пса, — запевнив мене Оїн, досі гадаючи, що я розридалася через історію. — Інакше пес убив би його. Док каже, що вбивати неправильно, та часом це потрібно.

Томас відвернувся від вікна. Риси його обличчя освітила блискавиця, та вона негайно відступила й полишила його в темряві.

— Оїне, — тихо дорікнув він.

— Доку, ти достоту як пес. Захищаєш дім, — сказав Оїн, ніскільки не збентежившись.

— А ти — як Фінн. Забагато розпитуєш, — м’яко відказав Томас.

— Мені потрібен чарівний великий палець, як у Фінна. — Оїн звів руки в повітря, загнув усі пальці, крім великих, й оглянув великі пальці, відставивши їх.

— У тебе чарівними будуть усі пальці. Як у дока. Своїми впевненими руками ти лікуватимеш людей, — сказала я, не підвищуючи голосу. Надворі, певно, була вже майже третя ночі, а Оїн досі ще не спав. У цьому маленькому хлопчикові вирувала енергія.

Я потягнулася вгору, взяла його за руки, опустила їх і поправила подушку в нього під головою.

— Тепер час спати, Оїне, — сказав Томас.

— А ти мені заспіваєш? — спитав Оїн, благально підвівши на мене очі.

— Ні. Але прочитаю тобі вірша. Вірші можуть бути як пісні. Але ти повинен заплющити очі. Цей вірш дуже, дуже довгий. Більше подібний на історію.

— Добре, — сказав Оїн, сплеснувши в долоні.

— У долоні не плескати. Не розмовляти. Очі заплющити, — звеліла я.

Оїн послухався.

— Тобі зручно? — шепнула я.

— Так, — шепнув він у відповідь, не розплющуючи очей.

Я понизила й стишила голос і почала:

— Не чую, як кулик кричить чи від вітру очерет шамтить…

Оповідала я поволі, дозволяючи ритму та словам заколисувати хлопчика. Від «Байла та Айлінн»[22] Оїн завжди засинав. Він тихо засопів, перш ніж я дійшла до кінця, і я зупинилася, дозволивши історії стихнути без завершення.

Томас відвернувся від вікна.

— Це не кінець.

— Ні. Оїн спить, — прошепотіла я.

— Але я хотів би його почути, — тихо відповів Томас.

— На чому я зупинилася?

— До вартівця ідуть вони, дрижать, цілуються в огні, — підказав він, бездоганно відтворивши рядок. У його вустах ці слова звучали еротично й тепло, і я з радістю перехопила естафету, бажаючи його потішити.

— Відомо їм, що не вмира: там, де вони, земля стара, — продекламувала я і стиха продовжила читати останні строфи, закінчивши найулюбленішими своїми словами. — Коханців більше не було таких, а цих двох вже нема в живих.

— Бо їх нема серед живих, — прошепотів він. Кімната затихла в сяйві, яке завжди лишає по собі добра історія, і я заплющила очі й послухала, як дихає маленький Оїн, ледве наважуючись дихати й собі, бо не хотіла, щоб ця мить минула надто швидко.

— Чому ти плакала? Ти йому не відповіла.

Я ненадовго замислилася над відповіддю, не знаючи, в чому саме зізнатись, а тоді зупинилася на найпростішому трактуванні своїх складних почуттів:

— Ці історії мені розповідав дід. Він розповів мені про пса Кулана. Тепер я розповідаю Оїнові. Колись він розкаже історії, які йому розповіла я, своїй онуці.

«Я розповів тобі. Ти розповіла мені. Що насправді було першим, знає тільки вітер».

Томас сидів, відвернувшись від вікна, він залишався в обрамленні слабкого світла й чекав, коли я продовжу.

Я спробувала пояснити прекрасний неспокій, що стискав мені серце.

— Лежати тут, біля нього. Який він милий. Як його руки обіймають мене за шию. Я усвідомила, яка… я… щаслива.

Правда була дивна й тому здавалася фальшивкою. Я сумувала за дідусем. Сумувала за своїм життям. Відчувала страх. Жах. Однак почасти мене охопила вдячність за маленького хлопчика поруч і за чоловіка, який стояв на сторожі біля вікна моєї спальні.

— Ти щаслива й тому плачеш? — запитав Томас.

— Останнім часом я чимало плакала. Та цього разу плакала з радощів.

— В Ірландії нині мало приводів почуватися щасливими.

— Для мене Оїн — це цілком достатній привід, — відповіла я і знову замислилася, чи правда це.

Томас мовчав так довго, що мої повіки обважніли й до мене підкрався сон.

— Ти так змінилась, Енн. Я тебе майже не впізнаю, — пробурмотів Томас.

Сон кудись подівся, сполоханий гупанням мого серця та звучанням його голосу. Сон так і не повернувся, а Томас так і не пішов. Він стояв на сторожі, не зводячи очей із темних дерев і порожньої доріжки, видивляючись загрозу, яка так і не з’явилася.

Коли з-за дерев визирнув світанок, Томас забрав сонну дитину, обм’яклу й безвільну, з моїх обіймів. Я провела їх поглядом. Яскрава голівка Оїна лежала в Томаса на плечі, а його маленькі ручки звисали з його спини.

— Покладу його назад у ліжко, поки Бріджид не прокинулася. Вона в жодному разі не має цього знати. Тепер спробуй поспати, Енн, — стомлено промовив Томас. — Здається, ми поки що в безпеці від «брунатних».

***

Мені снилося, що довкола моєї голови літають сторінки. Я ловила одну й притискала її до грудей, але губила, коли намагалася прочитати. Я прогнала летючі білі клаптики до озера, знаючи, що вода розмиє слова, яких я не прочитала. Сторінки в мене на очах зблизилися з хвилями, подражнили мене якусь мить можливістю порятунку, але мало-помалу таки опустилися під воду. Я вже бачила цей сон раніше. Мені завжди здавалося, що він виріс із моєї потреби все записувати, все зберігати, давати всьому вічне життя, принаймні на сторінках. Прокинулась я, задихаючись і дещо згадуючи. Щоденник Томаса Сміта, той, що закінчувався пересторогою його коханій, цілком імовірно, опинився на дні Лох-Ґіллу. Він лежав у моїй сумці, і між його сторінками ховалася фотографія Ґарва-Ґліба. Я вже й забула про нього; він лежав у сумці під урною з Оїновим попелом.

Мене прип’яло до подушок хвилею смутку й жалю. Я повелася так дурнувато, так легковажно. У тій книжці жив Томас Сміт, а тепер її не стало. Ми крихти, дрібні скалки скла й порошинки. Нас багато, як піщинок уздовж берега, що їх не відрізнити одну від одної. Ми народжуємося, ми живемо, ми помираємо. І цей цикл нескінченно продовжується далі. Спливає безліч життів. А помираючи, ми просто зникаємо. Мине кілька поколінь. І ніхто не знатиме, що ми взагалі були. Ніхто не згадає, якого кольору в нас були очі чи яка пристрасть у нас вирувала. Врешті ми всі стаємо каменями у траві, замшілими пам’ятниками, а часом… не дотягуємо й до цього.

Навіть якщо я повернуся до життя, яке втратила в озері, книжки все одно не буде. Не буде Томаса Сміта — нахилу його букв, стилю його мовлення, його надій і страхів. Його життя. Зникло. І ця думка була мені нестерпна.

19 березня 1919 року

Велика війна скінчилася, зате війна в Ірландії тільки починається. Одинадцятого листопада було підписано перемир’я, що знаменувало фінал кривавого конфлікту й кінець страхам перед призовом. Навіть без призову все-таки билося понад двісті тисяч ірландських хлопців, і тридцять п’ять тисяч із них загинуло за країну, яка не визнає їхнього права на самовизначення.

Можливо, те, що кипить у цьому казані, нарешті готове политися через вінця. На загальних виборах у грудні кандидати від «Шинн Фейн» здобули сімдесят три зі ста п’яти місць для ірландців у Палаті общин Сполученого Королівства. Жоден із цих сімдесяти трьох не посяде свого місця у Вестмінстері. Згідно з маніфестом, що його підписав 1918 року кожен член «Шинн Фейн», Ірландія сформує власний уряд, перший Дойл Ерен.

Мік організовував утечі політв’язнів, таємно проносячи пилки для розрізання ґрат, перекидаючи через стіни мотузяні драбини й видаючи ложки в кишенях їхніх пальт за револьвери, щоб відлякати наглядачів. Розповідаючи про втечу із в’язниці Маунтджой і про те, як вони дістали двадцятьох в’язнів замість трьох, він сміявся без упину.

«О’Райллі чекав під тюрмою з трьома велосипедами! — волав він. — Він прийшов сюди й почав кричати, що вся тюрма на волі».

У лютому Мік визволив із Лінкольнської в’язниці Еймона де Валеру, новообраного президента Ірландської республіки, а тоді довідався, що де Валера збирається поїхати до Америки добувати гроші й підтримку незалежності Ірландії. Як довго він там пробуде, невідомо. Я ніколи не бачив Міка таким розгубленим. Він почувається покинутим, і я не можу ставити це йому на карб. На його плечах лежить величезний тягар. Він спить навіть менше за мене. Мік готовий до повномасштабної війни, але громадськість, як каже де Валера, не готова.

У мене було дуже мало часу на збирання інформації. По всій Європі почався спалах грипу, і мій маленький куточок Ірландії теж цього не уникнув. Я рідко коли пам’ятаю, який сьогодні день, і намагаюся триматися подалі від Оїна та Бріджид, щоб захистити їх від хвороби, яка, найпевніше, чіпляється за мою шкіру й одяг. Якщо мені взагалі щастить прийти додому, я роздягаюся в сараї, а скільки разів я скупався в озері, вже й не скажу.

Веслуючи озером, щоб навідатися до О’Браєнів, я раз чи двічі бачив Пірса Шієна й Мартіна Керріґана. Я знаю, що вони возять зброю з доків Слайґо. Куди вони прямують, як залишають озеро, я не знаю. Якщо вони мене й бачили, то вдають, ніби цього не сталося; гадаю, так безпечніше для нас усіх.

Минулого тижня помер від грипу Віллі, онук Пейдера й Поллі О’Браєнів. Він був не набагато старший за Оїна. Оїн сумуватиме за малим. Вони кілька разів гралися разом. Пейдер наполіг на тому, щоб розвіяти попіл хлопчика над озером. Кремації почали віддавати перевагу, щоб зупинити поширення хвороби. Позавчора Пейдерів човен прибило до берега з дромагайрського боку озера. Еймон Доннеллі знайшов човен, але Пейдера там, на жаль, не було. Він не повернувся додому, і ми боїмося, що його забрало озеро. Тепер сердешна Поллі геть сама. Довкола забагато смутку.

Т. С.

Загрузка...