«Я хочу знати, що там є:
Обман? Кохання?» —
«То з маскою ум заграє
Та будить сподівання…
Не на єство моє»[23].
Я не знала напевне, чи Томас послав Бріджид, чи вона сама на це зважилася, та два дні по тому вона притупала до моєї кімнати й оголосила, що мені час підвестися й одягтися.
— Коли ти не повернулася з Дубліна, я поклала твої речі в оту скриню. І зберегла Декланові пожитки. — Голос її урвався, і вона поспіхом закінчила: — Не сумніваюся, що ти впізнаєш свій одяг. Його небагато. Лікар сьогодні відвідує пацієнтів у Слайґо. Він сказав, що по інші потрібні речі відвезе тебе до крамниць.
Я радо закивала й обережно злізла з ліжка. Я видужувала, та рухатися без болю ще довго не зможу.
— Ти із цим волоссям схожа на циганку, — різко заявила Бріджид, оглядаючи мене. — Треба буде його підстригти чи заколоти. Люди думатимуть, що ти втекла з божевільні. Але ти й хочеш, щоб вони так думали, еге ж?
Знітившись, я спробувала пригладити свої темні кучері. Уявити себе з високою зачіскою під «дівчат Ґібсона»[24], що її носила Бріджид, я не могла. Я не знала, чи була тоді така мода, та дотримуватися її не мала наміру. На одній зі світлин у Енн було волосся до підборіддя, що м’яко закручувалося довкола її обличчя. Уявити себе в такому стилі я теж не могла. Надто вже кучеряве в мене волосся. Якщо ж його не стримуватиме вага завдяки чималій довжині, воно буде страшенно пухнасте. Що ж до заяви Бріджид про божевілля, то ця ідея була непогана. Якщо люди думатимуть, що я з’їхала з глузду, вони справді захочуть триматися подалі.
Бріджид невдоволено буркотіла далі так, наче мене не було в кімнаті.
— Ти з’являєшся нізвідки — ще й не просто так, а з пораненням, — у чоловічому одязі, і чекаєш, що ми приймемо тебе з відкритими обіймами.
— Я нічого такого не чекала, — відповіла я, та вона зігнорувала мене й відімкнула скриню під переднім вікном маленьким ключем, який дістала з кишені фартуха. Підняла кришку і, задоволена тим, що у скрині лежать саме ті речі, які вона пам’ятала, розвернулася до виходу з кімнати.
— Гадаю, найкраще було б, якби ти дала Оїнові спокій. Він тебе не пам’ятає, а ти лише засмутиш його своєю забудькуватістю, — владно кинула вона через плече.
— Я так не можу. — Я заговорила, ще навіть не усвідомивши, що ці слова в мене на язиці.
Бріджид крутнулася в мій бік, притиснувши руки до свого фартуха.
— Можеш. І так буде, — наполягла вона холодно й категорично, і я мало не здалася.
— Ні, Бріджид, — тихо сказала я. — Я проводитиму з ним якомога більше часу. Не намагайся тримати його подалі. Не роби цього. Я знаю, що ти його любиш. Але тепер я тут. Будь ласка, не роби спроб тримати нас нарізно.
Лице в неї скам’яніло, очі скрижаніли, а губи стиснулися так щільно, що в них геть не зосталося м’якості.
— Ти дуже його любила. Бріджид, він гарний хлопчик. Дякую за все, що ти зробила. Я ніколи не зможу висловити, як глибоко тобі вдячна, — запевнила я, і мій голос благально затремтів. Але вона повернулася, начебто геть не зворушена, і гайнула з кімнати.
Її гнів добре відчувався, а біль і образа були не менш реальні, ніж моя рана. Я муситиму постійно нагадувати собі, що той гнів — не мій тягар, хоч він і спрямований на мене.
Я подибала коридором до ванної, вмилася, почистила зуби й зачесалась, а тоді повернулася до своєї кімнати й до скрині, яка там чекала на мене. Перебрала її вміст, жадаючи звільнитися від нічної сорочки, вдягнутися й покинути кімнату, у якій знемагала десять днів.
Я одягнула через низ довгу темну спідницю й спробувала її застебнути. Пояс у неї був затісний, а може, то просто я занадто розпухла. Я зняла спідницю через ноги й пошукала у скрині білизну. Трусики, що були на мені, коли Томас витягнув мене з озера, були вологі через те, що я напередодні випрала їх у раковині. Решта мого одягу була охайно складена на верхній полиці невеличкої шафи, а дірки від кулі на ньому — вправно зашиті. Навіть до сьогодні я думала, чи не вдягнутися в нього, та я знала, що незвичність цього вбрання приверне до мене ще більше уваги й провокуватиме запитання, відповіді на які краще тримати при собі. Я витягнула жакет до стегон із товстим поясом на талії, широким комірцем і трьома великими ґудзиками спереду. Під ним лежала спідниця до щиколоток найтьмянішого брунатного кольору, який я коли-небудь бачила. Я знайшла в пошарпаній коробці брунатний шовковий капелюшок, прикрашений побляклою стрічкою, такою ж брунатною, і вирішила, що всі ці речі раніше носили разом.
Під коробкою з капелюхом було заховано пару черевичків на низьких підборах, із потертими носаками й підошвами. Я зуміла запхати в них ноги й зраділа, що мені в них доволі зручно, тож не ходитиму боса. Однак нагнутися, щоб їх зав’язати, було мені несила. Тож зняла черевички й продовжила дослідження.
Я витягнула штуку, яка могла бути лише корсетом, і здригнулася з жаху та захвату, побачивши на ньому кісточки, зав’язки й повислі пряжки. Я обгорнула ним талію, і він сів на ній, розчахнутий, наче широкий браслет. Його краї трохи не сходилися. Вгорі він злегка розширювався, утворюючи поличку для грудей, а між ними стирчав, наче трояндовий бутон, пом’ятий жмуток стрічок.
Корсет опускався нижче спереду та ззаду і злегка підіймався з боків, надаючи стегнам свободу руху. Ремінці, що бряжчали спереду і ззаду, явно були призначені для прикріплення до довгих панчіх. Але що жінки носили під ним? Мене розсмішило, що я одночасно вдягнена в таку старомодну річ, як корсет, що так обмежує рух, і залишаюся голою там, де це найсуттєвіше, і я захихотіла, намагаючись водночас звести докупи загорнуті в шовк боки корсета. Більшість жінок в Ірландії не мала особистих служниць — у цьому я була впевнена. То як вони примудрялися закріплювати ці кляті штуки? Я спромоглася застебнути два верхні гачки в себе під грудьми, а тоді, захекана, потерпаючи від болю, покинула цю конструкцію. Корсет і вогнепальне поранення живота, хай незначне, — не пара. Я повернулася до скрині, сподіваючись відшукати щось таке, що справді зможу вдягнути.
На мене незле сіла біла блуза з широким комірцем і довгими рукавами, страшенно пожмакана й подекуди злегка пожовтіла. Рукави її були трішечки закороткі, та в цілому вона була нічогенька, пишна, а рукав мав такий вигляд, наче й повинен бути на три чверті. Брунатні жакет і спідниця мені були впору, та їхня вовна пахла вологою й нафталіном, і думка про те, щоб бодай ненадовго вдягнути на себе таку одіж, була нестерпна. Я скидалася на неелегантну сестру Мері Поппінс і не могла збагнути, чому перша Енн Ґаллагер обрала колір, який не міг видаватися кращим на ній, ніж на мені, зважаючи на те, що я — її двійник.
Я зняла костюм і блузу й перейшла до наступного предмета.
Обтисла біла сукня з квадратним викотом, лише злегка оздоблена мереживом на подолі і спереду, здавалася небезнадійною. Ще один предмет одягу, розшитий тим самим мереживом, явно був призначений для носіння поверх сукні. Він мав вузькі рукави по лікоть, а по боках розходився, відкриваючи сукню під ним. Обидва предмети одягу мали підперізуватися товстим поясом, і я натягнула сукню-футляр через голову, вдягнулася в тонку накидку й вільно пов’язала пояс на талії, помістивши бант іззаду. Сукня потребувала прасування й доходила мені мало не до щиколоток, але сиділа добре. Я дивилася на своє відображення у видовженому овальному дзеркалі й раптом усвідомила, що в цю сукню була вдягнена моя прабабуся на знімку з Декланом і Томасом. На світлині в моєї прабабусі на голові був білий капелюх із округлими крисами, обвитий квітами. Сукня здалася мені надто святковою для повсякденного носіння, та від того, що я могла назвати щось своїм, мені полегшало на серці. Я відкинула волосся з обличчя й спробувала зібрати його у вузол на потилиці.
У двері стиха постукали, тож я покинула своє волосся й нервово зіщулила оголені пальці ніг на дерев’яній підлозі.
— Заходьте! — гукнула я, відфутболивши корсет в інший бік кімнати. Він залетів під ліжко, і з-під нього з докором визирнула одна пряжка.
— Отже, ти знайшла свої речі, — промовив Томас. Вуста в нього були м’які, а очі — смутні.
Мені здавалося, що я вкотре збрешу, погодившись із тим, що вже володіла ними, тож я привернула увагу до пом’ятої сукні.
— Її треба випрасувати.
— Так… ну, вона довго пролежала у скрині, — мовив він.
Я кивнула й сором’язливо її пригладила.
— Там є ще щось таке, що ти можеш носити? — з болем у голосі спитав Томас.
— Кілька речей, — ухильно відповіла я. Доведеться продати перстень і діамантові «гвіздочки» зі своїх вух. Обійтися вмістом скрині я не могла. Томас явно був із цим згоден.
— Тобі знадобиться не лише та сукня, у якій ти виходила заміж. У ній ти, гадаю, могла б ходити на месу, — замислено сказав він.
— Виходила заміж? — перепитала я, надто здивована, щоб стежити за язиком. Я торкнулася голови, згадавши про капелюх, який був на Енн на світлині. Той знімок на весільний не скидався.
— Цього ти теж не пам’ятаєш? — Томас вражено підвищив голос, а коли я відповіла йому, заперечно хитнувши головою, з його погляду зникла м’якість приємних спогадів. — Енн, то був гарний день. Ви з Декланом були дуже щасливі.
— Я не бачила… у скрині… фати, — здуру пробелькотіла я.
— Ти була у фаті Бріджид. Вона не дуже тобі подобалася. Вона була красива, трохи немодна, але ви з Бріджид… — Томас знизав плечима так, ніби ми вже давно були в кепських стосунках.
Таємницю розкрито. Я глибоко вдихнула й спробувала перехопити Томасів погляд.
— Перевдягнусь у вовняний костюм, — буркнула я, відвернувши погляд і намагаючись змінити тему.
— Не знаю, навіщо Бріджид його зберегла. Ніколи не бачив нічого потворнішого. Але ти маєш рацію. Та сукня не підійде.
— Бріджид каже, що мені треба підстригтися, — сказала я. — Та я воліла б цього не робити. Мені просто потрібно трохи шпильок чи стрічок, і я надам зачісці пристойного вигляду. А ще мені не завадила б допомога із зав’язуванням шнурків на черевичках.
— Розвернися, — наказав Томас.
Я виконала його наказ — засумнівалася, та все ж послухалась, — й охнула: Томас узяв до рук моє волосся й заходився його заплітати, обвиваючи одним пасмом інше, доки не вийшла довга коса. Я так здивувалася, що геть завмерла, знову радіючи, що відчуваю його руки на своєму волоссі. Він зав’язав косу, а тоді закрутив її й кілька разів заколов чимось схожим на шпильки для волосся.
— Готово! — вигукнув Томас.
Я відчула закручений вузол біля основи голови й розвернулася.
— Ти повен несподіванок, Томасе Сміт. Ти носиш у кишенях шпильки для волосся?
Його щоки ледь-ледь порожевіли, зарум’янилися так легко, що я цього не помітила б, якби не стояла так близько й не дивилася на нього так пильно.
— Це мене Бріджид попросила тобі передати. — Він прокашлявся. — У моєї матері завжди було довге волосся. Я тисячу разів бачив, як вона його накручує. Після інсульту вона не могла цього робити, тож інколи за неї це робив я. У мене, може, й не найкраща зачіска вийшла, але якщо ти вдягнеш отой жахливий костюм і потворний капелюх, на твоє волосся ніхто не дивитиметься.
Я засміялась, і його погляд опустився на мою усмішку.
— Сядь, — звелів Томас, показавши на ліжко. Я знову послухалась, і він узявся за черевички.
— А панчіх там немає? — Він крутнув головою в бік скрині.
Я заперечно похитала головою.
— Що ж, ми із цим упораємося, щойно зможемо. Але зараз черевики.
Він опустився навпочіпки, а я просунула стопу в підставлений черевичок. Томас без проблем упорався із застібками на гачках, тримаючи мою стопу біля своїх грудей.
— Тут я тобі не допоможу, — пробурмотів він, поглянувши на корсет, аж надто помітний із його ракурсу.
— Найближчим часом я його не носитиму. У мене ще надто сильні болі, та й усе одно ніхто не зможе цього помітити.
— Так. Гадаю, ніхто не помітить.
Його щоки знову вкрилися рум’янцем, і це збило мене з пантелику. Томас же сам про це заговорив. Він закінчив зав’язувати другий мій черевичок і обережно поставив його на підлогу. Відтак не став підводитись, а зціпив руки між колінами і, схиливши голову, поглянув на підлогу.
— Енн, я не знаю, що їм сказати, — зізнався він. — Я не можу вічно тримати тебе в таємниці. Ти повинна мені допомогти. Ти п’ять років була мертва. Було б незле, якби ми мали пояснення — хай навіть і повністю вигадане.
— Я була в Америці.
Він швидко поглянув мені в очі.
— Ти покинула свою дитину, немовля, й поїхала до Америки? — Його голос здавався геть беземоційним, таким рівним, що на ньому можна було зводити мур. Я відвела погляд.
— Я була нездорова. Знавісніла від горя, — пробелькотіла я, не в змозі глянути йому в очі. Я була в Америці. А після смерті Оїна знавісніла від горя.
Томас мовчав, і я краєчком ока бачила, як він злегка згорбив плечі, як завмерла його нахилена голова.
— Бріджид каже, що в мене такий вигляд, ніби я втекла з божевільні. Може, так і треба казати, — повела я далі й скривилася.
— Господи, — прошепотів Томас.
— Я можу зіграти таку роль, — сказала я. — Я почуваюся божевільною. А ще, бачить Бог, загубилася.
— Нащо тобі грати роль? Це правда? Де правда, Енн? Ось що я хочу знати. Хочу знати правду. Можеш брехати всім іншим, але, будь ласка, не бреши мені.
— Я щосили намагаюся цього не робити, — пробелькотіла я.
— Що це означає? — Він підвівся й випростався, дивлячись на мене згори вниз.
— Ти не зможеш повірити у правду. Ти в неї не повіриш. І подумаєш, що я брешу. Я сказала б тобі правду, якби вважала, що це допоможе. Та це не допоможе, Томасе.
Він відступив так, наче я дала йому ляпаса.
— Ти ж казала, що не знаєш, — процідив він крізь зуби.
— Я не знаю, що сталося після Повстання. Не знаю, як дісталася сюди. Не розумію, що зі мною відбувається.
— То розкажи мені, що ти знаєш.
— Я пообіцяю тобі ось що. Якщо мовчання — це брехня, то я винна. Але те, що я тобі казала, все, що я наразі сказала, правда. А якщо я не матиму змоги сказати тобі правду, то взагалі не казатиму нічого.
На обличчі Томаса відбився гнів — він був геть збитий з пантелику, тож лише похитав головою. Тоді повернувся й вийшов з кімнати, не сказавши ані слова, а в мене завихрилися думки. Як мені вибратися з халепи, у яку я втрапила, коли все це скінчиться і я повернуся до свого налагодженого життя? Тепер я була сильніша, досить міцна, щоб нишком утекти до озера. Невдовзі я ввійду у воду, пірну, зберу всю силу волі й подамся додому, покинувши Оїна з Томасом. Я це зроблю незабаром. Але не зараз.
— Мене впізнають? — запитала я, перекрикуючи вітер і гуркіт мотора.
Томас сидів за кермом автівки, що наче виїхала з «Великого Ґетсбі»[25], й віз нас до Слайґо. Оїн сидів між нами, охайно вдягнений у маленьку жилетку й курточку. Між холошами довгих шортів і високими темними шкарпетками визирали його кістляві коліна. На ньому був картуз із тих, які він носив усе життя, із вузькими крисами, низько насунутими на його блакитні очі. Автівка мала відкритий верх — ризикований хід для щедрої на дощі Ірландії, — та небо було чисте, вітерець — легенький, а поїздка — приємна. Я не бувала надворі від дня на озері й не могла відвести очей від знайомого пейзажу. Населення Ірландії за останні сто років не зросло, тож краєвид із покоління в покоління залишався в цілому незмінним.
— Ти побоюєшся, що тебе хтось може впізнати? — глузливим тоном спитав Томас.
— Так, — зізналась я, ненадовго зазирнувши йому в очі.
— Ти не зі Слайґо. Тебе мало хто впізнає. А якщо хтось і впізнає…
Він знизав плечима, не договоривши, й задумливо відвів від мене очі. Томас Сміт не закушував губи й не морщив чола, коли хвилювався. Його обличчя ставало геть незворушним — тоді він, здавалося, перебував у такій глибокій задумі, що вона не відбивалася на його обличчі й не затьмарювала його рис. Направду дивно, що за якихось кілька днів я почну впізнавати його поставу, те, як він горбився, злегка схиливши голову з таким спокійним обличчям. Невже Оїн перейняв його поведінку? Це тому я так добре знала Томаса Сміта? Чи засвоїв Оїн звички чоловіка, який увійшов у його життя й виростив замість загиблого батька? Я впізнавала схожість між ними у дрібницях: широко розставлені ноги, опущений погляд, зовнішній спокій і глибокі роздуми. Через цю подібність я відчула тугу за дідусем.
Мимохіть я потягнулася до Оїнової руки. Його блакитні очі різко перехопили мій погляд, а рука напружилась і затремтіла. Тоді він усміхнувся, продемонструвавши зуби, і моя туга ослабла, але з неї виріс острах.
— Мені трохи лячно йти на закупи, — шепнула я йому майже на вухо. — Ти допоможеш мені бути сміливою, якщо триматимеш мене за руку.
— Бабуня обожнює крамниці. А ти хіба ні?
Так. Зазвичай. Але, коли на віддалі з’явилося Слайґо, у мене всередині закублився страх, що посилювався думкою про корсети з повислими ремінцями, дивне вбрання й мою цілковиту залежність від Томаса. Я зачудовано озирнулася довкола, намагаючись відшукати собор, щоб зорієнтуватися. Мені запекло у грудях.
— Я маю сережки… й перстень. Гадаю, і те, і те можна було б продати за добрі гроші, — бовкнула я, а тоді зрозуміла, що цього не варто було казати. Насправді я не знала про перстень нічого. Я викинула цю думку з голови й спробувала ще раз:
— Я маю певні коштовності. Хотіла б їх продати, щоб мати власні гроші. Томасе, ти не міг би допомогти мені із цим?
— Не забивай собі голову грішми, — відрізав Томас, дивлячись уперед.
Сільський лікар, якому платять курми й поросятами чи лантухами з картоплею, не може геть не перейматися грішми, і моя тривога поглибилась.
— Я хочу мати власні гроші, — наполягла я. — А ще мені треба знайти роботу.
Роботу. Господи. Я ніколи не мала роботи. Я писала історії, відколи навчилася складати речення. А писання — це не робота. Для мене — не робота.
— Можеш допомагати мені, — сказав Томас, так і не розімкнувши зубів і не відвівши очей від дороги.
— Я не медсестра!
А може, я медсестра? Чи вона?
— Не біда. Ти здатна виконувати вказівки й раз по раз звільняти мої руки. От і все, що мені потрібно.
— Томасе, я хочу, щоб у мене були власні гроші. Я сама купуватиму собі одяг.
— Бабуня каже, що тобі слід звати дока не Томасом, а доктором Смітом, — утрутився в розмову Оїн. — А ще каже, що він має звати тебе місис Ґаллагер.
Ми замовкли. Я гадки не мала, що сказати.
— Але твоя бабуня — теж місис Ґаллагер. Це призвело б до плутанини, чи не так? — відповів Томас. — До того ж Енн, перш ніж стати місис Ґаллагер, була мені другом. Ти називаєш свою подружку Міріам міс Мак-Г’ю?
Оїн прикрив рота рукою, та все ж порснув зі сміху й вигукнув:
— Міріам — не міс! Вона — чума.
— Так… ну, з Енн те саме. — Томас поглянув на мене й відвів погляд, але його брови при цьому вигнулися, пом’якшуючи слова.
— У Слайґо є ювелір чи ломбард? — наполягла я, не бажаючи полишати розв’язання цього питання й не думаючи, чума я чи ні. Звалися такі установи ломбардами 1921 року? У мені продовжувала наростати істерика.
Томас зітхнув, і ми понеслися дорогою з її глибокими коліями.
— Мені треба провідати трьох пацієнтів. Я не затримаюся надовго на жодній зупинці, але висаджу вас із Оїном у кінці Нокс-стріт. Оїне, тримайся матері й допомагай їй. Поряд із Королівським банком є ломбард. Його власник — Деніел Келлі. Він буде з тобою чесний. Закінчивши свої справи, сходи в універмаг «Лайонс». Там ти, напевно, зможеш дістати все, що тобі потрібно.
Оїн підстрибував на сидінні між нами, явно у захваті від згадки про універмаг.
— Я зустрінуся з тобою там, коли закінчу, — пообіцяв Томас.
Ми перетнули річку Ґаравоґ, скориставшись мостом Гайд-брідж, яким я пройшла менш ніж два тижні тому, і я роззявила рота з подиву. Сільська місцевість не змінилась, але час, безумовно, змінився. Вулиці, не вимощені й вільні від транспорту та заторів 2001 року, здавалися набагато більшими, а будівлі — новішими. На розі стояв Меморіальний музей Єйтса, та музеєм він ще не був. Збоку на ньому викрашався напис жирним шрифтом «Королівський банк». Вулицею з гуркотом їхало кілька машин і фургон доставки, головно чорні й незмінно старомодні, але запряжені кіньми вози траплялися нітрохи не рідше. Дорожній рух був переважно пішохідний, одяг — елегантний, а кроки — жваві. Щось у вбранні людей — офіційний вигляд костюмів і краваток, жилетів і кишенькових годинників, суконь і підборів, капелюхів і довгих пальт — надавало всьому благопристойності, яка підживлювала моє відчуття нереальності. Це був знімальний майданчик фільму, а ми були акторами на сцені.
— Енн! — злегка тицьнув у мене Томас. Я відірвала погляд від вітрин, від широких тротуарів і ліхтарних стовпів, від старих автівок і возів, від людей, які вже… давно… померли.
Ми припаркувалися перед невеличким закладом усього за двоє дверей від величного Королівського банку. На ошатній жердині з кутого заліза висіли три золоті кулі, а на склі вигадливим шрифтом, яким уже ніхто не користувався, було написано: «Келлі та Ко». Оїн біля мене зіщулився з нетерплячки: йому кортіло вибратися з автівки. Я потягнулася до ручки дверцят. Долоні в мене були вологі, а дихання — неглибоке.
— Ти сказав, що він буде чесним. Але я гадки не маю, як це може бути, Томасе, — випалила я, загальмувавши.
— Енн, не бери менше ста фунтів. Не знаю, звідки в тебе діаманти, та ті кульчики коштують незмірно більше. Не продавай свого персня. Що ж до універмагу, то в мене у «Лайонс» кредит. Скористайся ним. Там знають, що Оїн мій. — Томас негайно виправився: — Там знають, що Оїн живе зі мною, й не ставитимуть запитань. Енн, запиши свої покупки на мій рахунок, — твердо повторив він. — Купи хлопчикові ріжок із морозивом, а решту грошей збережи.
30 листопада 1919 року
Кілька місяців тому, під час короткої поїздки до Дубліна, я провів страшну ніч на Ґрейт-Брунсвік-стріт під замком у головному управлінні карного розшуку, перебираючи документи, що розповідали про таємну розвідувальну операцію Замку й у яких було названо його інформаторів у Ірландії, відомих як «люди G». Один із Мікових людей, слідчий, який працював у Замку, але надавав відомості «Шинн Фейн», провів Міка до відділу документації, а той узяв мене із собою «просто для сміху». Він не потребував мене для хоробрості, але скидалося на те, що хотів товариства. За якихось кілька годин ми з ним змогли скласти доволі чітке уявлення щодо того, як і через кого надходить інформація до відділу G[26].
Мік знайшов складену на нього особову справу й добре посміявся з нечіткої фотографії й нерішучих похвал своїй тямовитості.
«Але на тебе, Томмі, справи немає, — зауважив він. — Ти, хлопче, чистий як сльоза. Тільки не в тому разі, якщо нас тут упіймають».
Ми добряче злякалися, коли хтось розбив вікно кабінету, у якому нас було замкнено, і сховалися за стелажами, молячись, щоб ніхто не прийшов дивитися, в чому річ. Ми чули знадвору п’яну пісню вандала, який це зробив, і чули, як його відганяв поліціянт. За мить, коли ми начебто опинилися в безпеці, Мік зашепотів — не про те, що ми дізнались, і не про вміст справ, а про життя, кохання і жінок. Я знав, що він намагається відвернути мою увагу, і дозволив йому це, намагаючись віддячити.
«Чому ти не осів, доку? Не одружився з якоюсь кралею з графства Літрім і не зістругав кількох блакитнооких діточок?» — запитав він.
«А ти чому цього не зробив, Міку? Ми приблизно однолітки. Дами від тебе нестямляться. Ти нестямишся від них», — відказав я.
«А ти — ні?» — пирхнув він.
«Я — так. Я теж від тебе нестямлюся».
Він гучно, радісно засміявся, і я здригнувся від того, як зухвало він нехтує нашим становищем.
«Тихіше, телепню!» — зацитьнув я його.
«Добрий ти друзяка, Томмі. — Коли він шепотів, його сильний коркський акцент проявлявся яскравіше. — Ми знаходимо час на важливі речі. Має ж бути людина, про яку ти без упину думаєш».
Тоді я думав про Енн. Думав про неї більше, ніж мав. Правду кажучи, я постійно про неї думав і швидко це заперечив. «Я такої ще не знайшов. І сумніваюся, що взагалі знайду».
«Ха! І це каже той, хто відкинув залицяння однієї з найгарніших жінок Лондона», — під’юдив мене Мік.
«Міку, вона була заміжня. І її більше цікавив ти», — нагадав я, знаючи, що він говорить про Мою Левелін-Девіс, яка справді була гарна й давно у шлюбі. Я познайомився з нею, поїхавши разом із Міком до Лондона, де він намагався написати пропозицію американському президентові. Він сподівався, що президент Вільсон заявить про свою підтримку та проллє світло на ірландське питання. Моя, яка народилася в Ірландії, зацікавилась англо-ірландським конфліктом, а також емоціями й інтригами довкола нього. Вона запропонувала Мікові перетворити її маєток під Дубліном, Феррі-Парк, на сховище, і він пристав на її пропозицію.
«Не відразу, хлопче. Вона казала, що я неприємно блідий і галасливий, а ще забагато курю. Їй сподобалася твоя зовнішність. Це було очевидно. На мене вона переключилась аж тоді, як збагнула, що я — Майкл Коллінз, а ти — просто сільський лікар», — під’юдив мене Мік, а тоді схопив і почав борюкатись і битись зі мною, як полюбляв робити, коли напруження зростало понад міру.
«А з якої причини сільський лікар ховається на цьому смітнику з розшукуваним злочинцем?» — запитав я. Мені свербіло в горлі від тамтешнього пилу, а руки боліли від намагань не дати Мікові вкусити мене за вухо, як завжди, коли йому вдавалося повалити когось на землю.
«Він виконує свій обов’язок перед Ірландією. Заради любові до Вітчизни. І щоб трішки повеселитися», — прохрипів Мік, мало не перекинувши стос справ.
Це було весело, а я вибрався неушкодженим — навіть вуха не постраждали. Удосвіта по нас прийшла Мікова людина, Нед Брой, і хутко нас вивела, тому ніхто ні про що й не дізнався. Крім Міка. Тієї ночі Майкл Коллінз багато чого укмітив. Я закінчив свої справи в Дубліні й повернувся до Дромагайра, до Оїна, Бріджид і людей, яким я був потрібніший як сільський лікар, аніж як боєць Мікової армії. Я гадки не мав, яке значення та ніч мала для його війни. Для нашої війни.
Саме серед цих справ Мік виснував власний план руйнування британської розвідки в Ірландії зсередини. Невдовзі після того як ми провели ніч у відділі документації, Мік зібрав елітний воєнізований загін. Гурт дуже молодих чоловіків — молодших за Міка й мене, — винятково вірних і цілковито відданих справі. Одні називають їх дванадцятьма апостолами. Інші іменують убивцями. А я гадаю, що вони — і ті, і ті. Вони ходять за Міком. Роблять так, як він скаже. А накази їм дістаються жорсткі.
На мою думку, Мік не хоче дечого зі мною обговорювати, а ще є речі, яких я не хочу знати, та тієї ночі я був на Ґрейт-Брунсвік-стріт і бачив імена в тих справах. Коли в Дубліні почалися цілеспрямовані вбивства людей G, я знав, чому це сталося. Ходять чутки, що потенційних жертв попереджають, перш ніж усунути. Їм кажуть відступитися. Піти. Облишити роботу проти ІРА — Ірландської республіканської армії, як тепер зветься ірландський опір. Уже немає ні добровольців, ні ІРБ, ні «Шинн Фейн». Ми — Ірландська республіканська армія. Мік знизує плечима й каже, що вже, чорт забирай, настав час, щоб нас сприймали як єдине ціле. Одні люди G дослухаються до попереджень. Інші — ні. А дехто з них гине. Мені це не подобається. Проте я це розумію. Це не помста. Це стратегія. Це війна.
Т. С.