Що знає вітер

Розділ 2 Озерний острів Іннісфрі

Я прилетіла до Дубліна, потай провізши у своїй валізі урну з Оїновим попелом. Я гадки не мала, чи існує якесь міжнародне або ірландське законодавство про перевезення мертвих, і вирішила, що не хочу цього знати. Валіза чекала на мене в зоні одержання багажу, і я двічі перевірила, чи точно урну не було конфісковано, а потім орендувала автівку, щоб поїхати на північний захід, до Слайґо, де я збиралася зупинитися на кілька днів, поки досліджуватиму сусідній Дромагайр. Я не підготувалась як слід до їзди на іншому боці дороги і значну частину тригодинної подорожі до Слайґо петляла по шосе й нажахано волала, нездатна помилуватися пейзажем, бо надто боялася пропустити дорожній знак чи врізатися в зустрічну автівку.

У Мангеттені я лише зрідка сідала за кермо: мати свою автівку не було потреби. Проте Оїн наполіг на тому, щоб я навчилася нею керувати й дістала права. Він казав, що свобода — це можливість податися туди, куди лише покличе серце, і поки я підростала, ми їздили всім східним узбережжям у коротенькі відпустки чи пригодницькі подорожі. Того літа, коли мені минуло шістнадцять, ми в липні перетнули всю територію США, розпочавши мандрівку в Брукліні й завершивши її в Лос-Анджелесі. Тоді я й навчилася керувати автівкою, долаючи чималі відтинки шосе між маленькими містечками, яких більше ніколи не побачу. Долала положисті пагорби, їхала між червоних круч заходу, перетинала безкрайню порожнечу, і водночас зі мною завжди був Оїн.

Поки ми їхали, я завчила напам’ять «Байла та Айлінн» Єйтса, епічну поезію з її легендами, наповнену тугою, смертю та облудою, а також коханням, яке існує навіть за межами життя. Оїн тримав у руках пошарпаний примірник збірки поезій Єйтса, слухав, як я, затинаючись, проказую її рядки, лагідно виправляв мене й допомагав вимовляти ґельські[8] імена зі старих легенд, аж поки я не навчилася декламувати кожен рядок і кожну строфу так, наче пережила їх особисто. Я обожнювала Єйтса, одержимого акторкою Мод Ґонн, яка віддала своє кохання не йому, а революціонерові. Оїн дозволяв мені теревенити про те, що я нібито розуміла, та насправді лише ідеалізувала, — наприклад, про філософію, політику та ірландський націоналізм. Я сказала йому, що хочу колись написати роман, дія якого відбуватиметься в Ірландії під час повстання 1916 року.

«Із трагедій виходять чудові історії, та я був би дуже радий, якби твоя історія — та, у якій ти живеш, а не ті історії, які ти пишеш, — була наповнена радістю. Не захоплюйся надто трагедіями, Енні. Радій любові. І не відпускай її, коли знайдеш. Урешті-решт, це єдине, про що ти не пошкодуєш», — сказав Оїн.

Мене любов не цікавила — крім того, що про неї можна було вичитати у книжках. Увесь наступний рік я докучала Оїнові проханнями відвезти мене до Ірландії, до Дромагайра, маленького містечка, у якому він народився. Мені хотілося відвідати фестиваль Єйтса у Слайґо, за словами Оїна, розташованому неподалік Дромагайра, і вдосконалити свою ґельську. На тому, щоб я її вивчала, наполіг Оїн, і це була наша мова, мова нашого спільного життя.

Оїн відмовився. То був один із тих рідкісних випадків, коли ми посварились. Опісля я два місяці розмовляла з поганим ірландським акцентом, щоб його помучити.

«Ти надто стараєшся, Енні. Якщо тобі доводиться думати про те, як твій язик рухається в роті, то слова звучать неприродно», — повчав він, кривлячись.

Я подвоїла зусилля. Моя одержимість була непохитна. Я хотіла поїхати до Ірландії. Дійшла до того, що зателефонувала турагентові з проханням про допомогу. А тоді показала умови подорожі разом із датами й варіантами розцінок Оїнові.

— Енні, ми не поїдемо до Ірландії. Ще не час. Поки що не час, — сказав він, уперто виперши підборіддя й забракувавши мої туристичні брошури та плани маршрутів.

— А коли настане час? — стиха спитала я.

— Коли ти будеш доросла.

— Що? Та я вже доросла, — наполягала я, досі говорячи з акцентом.

— От бачиш? Оце було ідеально. Природно. Ніхто не здогадався б, що ти американка, — зауважив він, намагаючись відвернути мою увагу.

— Оїне. Будь ласка. Вона мене кличе! — театрально застогнала я, хоча моє захоплення було щире. Вона справді мене кликала. Я мріяла про неї. Жадала її.

— Вірю, Енні. Вірю. Та нам ще не можна повертатися. Що як ми поїдемо й більше не повернемося?

Ця думка мене здивувала.

— Тоді ми залишимось! Ірландії потрібні лікарі. А чому б ні? Я могла б навчатись у виші в Дубліні!

— Нині наше життя тут, — запевнив Оїн. — Час іще настане. Тільки не зараз, Енні.

— Тоді ми поїдемо туди тимчасово. Просто рушимо в подорож, Оїне. А коли вона закінчиться, повернемося додому, хоч як мені там сподобається й захочеться лишитись.

Я гадала, що говорю про це дуже розважливо, але його непохитність збивала мене з пантелику.

— В Ірландії небезпечно, Енні! — скипів він. Кінчики вух у нього почервоніли, а очі спалахнули. — Ми не поїдемо. Сили небесні, дівчинко. Забудь про це.

Його гнів був страшніший за ляпас, і я побігла до себе в кімнату й грюкнула дверима, плачучи, лютуючи і снуючи дитинні плани втечі.

Але дідусь так і не поступився, а я в дитинстві не була бунтаркою: він ніколи не давав мені приводів для бунту. Оїн не хотів їхати до Ірландії — не хотів, щоб я поїхала до Ірландії, — і я зрештою здалася з любові й поваги до нього. Якщо спогади про неї так сильно йому болять, то як я можу вимагати від нього повернутися? Я викинула брошури, вже не говорила з ірландським акцентом і стала читати Єйтса лише на самоті. Ґельської ми не кинули, але ця мова не навіювала мені думок про Ірландію. Вона навіювала мені думки про Оїна, а Оїн наполягав, щоб я йшла за іншими мріями.

Я почала писати власні оповідання. Творити власні історії. Я написала роман про часи процесу над салемськими відьмами — підліткову книжку, яку продала одному видавництву у вісімнадцять років, — а Оїн провів зі мною два тижні в Салемі, що у штаті Массачусетс, дозволивши шукати інформацію хай скільки на те буде потрібно часу. Я написала роман про французьку революцію, подавши її події очима юної фрейліни Марії-Антуанетти. Оїн радо впорядкував свій графік, переніс зустрічі з пацієнтами й повіз мене до Франції. Ми побували в Австралії, щоб я змогла написати історію про відправлених туди англійських в’язнів. Ми побували в Італії, в Римі, щоб я змогла написати оповідку про молодого солдата, який жив за часів падіння Римської імперії. Ми побували в Японії, на Філіппінах, на Алясці — і все заради пошуку інформації.

Та до Ірландії ми не їздили ніколи.

Я здійснила десятки подорожей самостійно. Останнє десятиліття свого життя була занурена в роботу, витворювала історію за історією, їздила то сюди, то туди, щоб шукати відомості й писати. Я могла б поїхати до Ірландії сама. Але так цього й не зробила. Це чомусь здавалося недоречним, до того ж завжди було потрібно розповідати якісь інші історії. Раніше я чекала на Оїна, а тепер його не стало. Оїна не стало, і я нарешті опинилася в Ірландії і їхала по інший бік дороги з Оїновим привидом у голові та його попелом у валізі.

У моїх грудях знову здійнявся гнів, який я відчувала шістнадцятирічною дівчиною, — гнів через несправедливість і незрозумілість його відмови.

— Дідько! Оїне! Ти маєш бути тут, зі мною! — скрикнула я, вдаривши по керму зі сльозами на очах, і мало не врізалась у вантажівку, що розвернулася, і в ній застережно натиснули на клаксон, який гучно заревів.

Приїхавши при заході сонця до готелю «Ґрейт-Сазерн» у Слайґо — величної блідо-жовтої споруди, зведеної за кілька років після Ірландської громадянської війни, — я зупинилась на переповненому паркінгу й уперше за десять років проказала розарій[9], вдячна за те, що лишилася живою. Разом із валізами незграбно ввійшла до готелю і, зареєструвавшись, піднялася сходами, які нагадали мені знімки «Титаніка». Це дивним чином перегукувалося з тривожним передчуттям, що з ним я боролася, відколи виїхала з Нью-Йорка.

Я повалилася на велике ліжко, оточене важкими меблями та стінами у шпалерах різних відтінків пурпурового, і заснула, навіть не роззувшись. Прокинулася дванадцять годин по тому, дезорієнтована й голодна як вовк, і пошкандибала до санвузла, де зіщулилася в абсурдно вузькій ванні, дрижачи й намагаючись зрозуміти, як увімкнути гарячу воду. Усе довкола було не таке, як я звикла, але доволі подібне, щоб розібратися, нехай і не одразу, проте мені стало прикро, що я ледве впоралася із цими несподіваними труднощами.

Годину по тому, прийнявши ванну, висушивши волосся й одягнувшись, я взяла ключі й спустилась ошатними сходами до їдальні внизу.

Вулицями Слайґо я пересувалася у трагічному зачудуванні: дівчинка в мені витріщалася на найменші дрібниці, а згорьована жінка була пригнічена тим, що я нарешті приїхала сюди, але Оїна зі мною немає.

Пішки я пройшла вздовж Волф-Тон-стріт до Темпл-стріт, а там постояла під дзвіницею величезного кафедрального собору Слайґо, закинувши голову й чекаючи, коли заб’ють у дзвони. На одній стіні поряд зі словами, які оголошували ці місця «краєм Єйтса», було зображено обличчя Вільяма Батлера Єйтса — сивого і в окулярах. На портреті він скидався на Стіва Мартіна, і ця дешева демонстрація викликала в мене огиду. Єйтс заслуговував на більше, ніж бридкий мурал.

Повз музей Єйтса я проїхала без найменшого жалю. На знак протесту.

Містечко було розташоване вище рівня моря, і то там, то тут визирав довгий берег, лискучий і оголений через відплив. Я проблукала занадто довго, не звертаючи уваги на те, як далеко вже зайшла, а очі вбирали все, що безпосередньо оточувало мене. Я забрела до цукерні, бо, щоб усидіти за кермом аж до вечора, потребувала цукру, водночас треба було розпитати, як мені повернутися до готелю й Дромагайра.

Власник цукерні, товариський чоловік за шістдесят, умовив мене купити кислої локриці й шоколадно-карамельних цукерок і запитав, що мене привело до Слайґо. Американський акцент виказав моє походження. Коли я згадала про Дромагайр і пошук предків, він кивнув.

— Це зовсім недалеко. Хвилин за двадцять дістанетеся. Треба буде обігнути озеро й триматися 286-ї, доки не побачите таблички «Дромагайр». Місця там пречудові, а дорогою вам трапиться замок Парка. Він вартий того, щоб там зупинитися.

— Озеро називається Лох-Ґілл? — запитала я, ледве встигнувши спохопитись і вимовити назву правильно. «Lough» у ній вимовляється як шотландське «loch».

— Саме так.

У мене замлоїло в грудях, і я відігнала від себе думки про озеро, бо ще не була готова думати про попіл і прощання.

Він підказав мені, як повернутися до готелю, сказавши, якщо я заблукаю, почекати, доки у дзвіниці собору не заб’ють у дзвони. Пробивши мої покупки, спитав, із якої я родини.

— Ґаллагер, так? Була одна жінка на прізвище Ґаллагер, яка втопилася в Лох-Ґіллі, ой… напевно, майже століття тому. Цю історію мені розповіла бабуся. Тіла її так і не знайшли, та ясної ночі, кажуть, інколи можна побачити, як вона йде по воді. У нас є власна пані озера. Здається, Єйтс написав про неї вірша. А якщо подумати, то він навіть про Дромагайр написав.

— «Стояв він серед люду в Дромагайрі, Відкривши душу до усіх вітрів — Аж нині крихту ніжности зустрів, / Ще поки не дістався костомарі»[10], — процитувала я, негайно перейшовши на ірландський акцент, яким досконало оволоділа в юності. Вірша про примарну пані я не знала — він не викликав у мене жодних асоціацій, — проте знала вірш про любий Оїну Дромагайр.

— Достоту так! Непогано, дівчинко. Досить непогано.

Я всміхнулася й подякувала йому, а тоді закинула до рота шматочок шоколаду й поїхала назад через усе місто до готелю, від якого відгонило часом і минулими епохами.

Кондитер мав рацію. Краєвиди дорогою до Дромагайра були чудові. Я просувалася потроху, міцно тримаючись за кермо й поволі повертаючи його заради власної безпеки та безпеки невинних ірландських подорожніх. Подеколи обабіч мене здіймалася густа зелень, і я відчувала, як підганяють зарості, що на кожному повороті намагаються заступити дорогу. Тоді хащі розступились, і внизу заблищало озеро, вітаючи мене з поверненням додому.

Я знайшла зручне місце для огляду й зупинила машину, а тоді, щоб увібрати в себе краєвид, видерлася на невисокий кам’яний мур, який відділяв дорогу від урвища. Мапа підказала, що Лох-Ґілл — довге озеро, яке тягнеться від Слайґо до графства Літрім. Однак там, де стояла я, дивлячись згори вниз на його східні береги, воно здавалося близьким і замкненим. Його оточували квадратні ділянки розмежованих камінням орних земель, що зусібіч підіймалися з берегів на схили. Подекуди на пагорбах окремішньо стояли хати, і я подумала, що тутешній краєвид мало змінився за останні сто років. Я легко зуміла б перелізти через мур і спуститися довгим трав’янистим схилом до берега, попри те що розуміла: ця дорога насправді могла бути довшою, ніж видавалося згори. Я замислилася про це, знаючи, що можу взяти із собою урну й покінчити з необхідністю, яка так жахала. Почасти мені понад усе хотілося зайти в цю спокійну блакить і сказати Оїнові, що я знайшла його дім. Утім, я супротивилася покликові води, бо не знала, який ґрунт під травою, що розтягнулася піді мною до берегів озера, — чи, бува, не заболочений. Загрузнути по стегна у в’язкому багні з Оїновою урною — це було б занадто.

Десять хвилин по тому я вже прямувала головною вулицею крихітного Дромагайра, шукаючи знаків та символів і не знаючи, з чого почати. Не могла ж я заходитися стукати у двері й розпитувати про людей, які жили тут дуже давно. Я пройшла через церковне кладовище, придивляючись до імен і дат, до їх скупчень, які вказували на родинні зв’язки, до квітів, які свідчили про любов.

Ґаллагерів на маленькому цвинтарі не було, і я знову сіла в автівку й поїхала далі вздовж головної вулиці, доки не побачила маленької вивіски з написом «Бібліотека», що був підкреслений стрілкою. Вона вказувала на вузеньку доріжку, не більшу за провулок.

Це був звичайний кам’яний будиночок із чотирма шерехатими стінами, шиферним дахом і двома темними вікнами, але в бібліотеках чудово шукати інформацію. Я зупинилася на гравійному паркінгу, якого стало б щонайбільше на трьох відвідувачів, і заглушила мотор.

Усередині бібліотека була менша за мій домашній офіс на Мангеттені. А квартири на Мангеттені ганебно малі, навіть якщо коштують два мільйони доларів. Жінка, можливо, старша за мене на кілька років, зігнулася над романом, а на її столі стосом стояли книжки, які треба було повернути на полиці. Вона випросталася й невиразно всміхнулася, досі не виринувши зі своєї історії, і я простягнула руку для привітання.

— Добрий день. Знаю, це дивно, та я подумала: можливо, добре було б почати з бібліотеки. Мій дідусь народився тут 1915 року. Він начебто згадував, що його батько був фермером. Дідусь на початку тридцятих поїхав до Америки й не повернувся. Я хотіла побачити, — я безпорадно махнула рукою на широке вікно, з якого видно було хіба що маленький завулок, — звідки він родом, та ще, може, знайти місце, де поховано його батьків.

— Яке в нього було прізвище?

— Ґаллагер, — сказала я, сподіваючись, що не почую знов історії жінки, яка втопилася в озері.

— Доволі поширене прізвище. Моя мати теж була з Ґаллагерів. Але вона з Донеґолу.

Вона встала й обійшла свій стіл та купи книжок, які їй явно не було де поставити.

— У нас є ціла добірка видань за авторством жінки на прізвище Ґаллагер. — Вона зупинилася перед однією полицею й поправила стос книжок. — Вони були написані на початку двадцятих, але минулої весни їх професійно передрукували й подарували бібліотеці. Я прочитала їх усі. Чудові, справді. Усі до одної. Вона випередила свій час.

Я всміхнулася й кивнула. Книжки жінки з таким самим прізвищем були не зовсім тим, що я шукала, та я не квапилася з відповіддю, щоб не сказати, бува, щось нечемне.

— Який таунленд? — вичікувально спитала вона.

Я отетеріло глипнула на неї.

— Таунленд?

— Країна поділена на таунленди, і кожен із них має назву. У графстві Літрім близько півтори тисячі таунлендів. Ви сказали, що ваш прадід був фермером. — Вона журливо всміхнулася. — Сонечко, в Ірландії на селі всі були фермерами.

Я згадала до болю крихітне село, через яке проїхала, скупчення хат на пагорбі й неширокий головний проїзд.

— Не знаю. А тут хіба немає кладовища? Я думала, що можу просто трохи розвідати територію. Це графство маленьке, так?

Тепер уже вона отетеріло глипала на мене.

— Ділянки є в кожному таунленді. Не знаючи таунленду, ви ніколи не знайдете могили. А давніші могили здебільшого не мають надгробків. Надгробки коштували грошей, а грошей не мав ніхто. Там просто ставили позначки. Рідні знають, хто є хто.

— Але… Я йому рідна, але й гадки не маю, — аж надто емоційно вихопилося в мене. Очевидно, дався взнаки джетлаг[11], занурення у смерті предків і багато питань без відповіді.

— Я зателефоную Мейв. Вона майже п’ятдесят років працювала секретаркою в парафії Кілланаммері, — помітивши мої страждання, запропонувала жінка і співчутливо глянула на мене. — Може, є якісь церковні записи, які ви могли б проглянути. Якщо хтось щось і знає, достоту це Мейв.

Вона взяла слухавку й набрала телефон по пам’яті, ніяково позираючи то на мене, то на стос книжок у себе на столі.

— Мейв, це Дейрдре з бібліотеки. Книжка, на яку ти чекала, доступна. Ні, не ця. Та, що про мільярдера-поганця. — Дейрдре мовчки закивала, хоч її співрозмовниця й не могла знати, що з нею погоджуються. — Так-так. Я в неї зазирнула. Тобі сподобається. — Вона перевела погляд на мене і знову його відвела. — Мейв, у мене тут жінка. Аж із Америки. Каже, що в неї родичі із цих місць. Я тут подумала, чи нема якихось парафіяльних записів, на які вона могла б поглянути. Їй конче треба дізнатися, де їх поховано.

Вона знову кивнула, цього разу скрушно, і я здогадалася, що Мейв каже Дейрдре те, що вона вже знає.

— Можете поїхати до Баллінамора, — мовила Дейрдре, відвівши від рота слухавку, мовби Мейв наказала їй негайно повідомити це мені. — Там є генеалогічний центр. Може, там допоможуть. Ви зупинились у Слайґо?

Я здивовано кивнула.

— Тут насправді нема де оселитись, якщо тільки не винайняти кімнати в маєтку над озером, але більшість людей навіть не знає, що він там є. Його не рекламують, — пояснила Дейрдре.

Я хитнула головою, показуючи, що теж не знала, і Дейрдре передала це Мейв.

— Прізвище — Ґаллагер. — Вона трохи послухала. — Я їй скажу.

Вона знову відвела слухавку від рота.

— Мейв хоче, щоб ви принесли їй книжку про мільярдера й випили з нею чаю. Каже, що ви можете розповісти їй про свою родину, а їй, можливо, щось спаде на думку. Вона стара як світ, — шепнула Дейрдре, прикривши слухавку, щоб Мейв не почула її слів. — Але пам’ятає все.

Жінка відчинила двері, перш ніж я встигла постукати. Волосся в неї було тонке та легке й оточувало її голову сивою хмаркою. Окуляри Мейв, що мали чорну оправу з мою долоню, були ширші за її обличчя. Вона, закліпавши, поглянула на мене крізь них блакитними очима і стиснула нафарбовані губи кольору фуксії.

— Мейв? — Раптом я збагнула, що не знаю її прізвища. — Перепрошую. Дейрдре не назвала мені вашого повного імені. Можна звати вас Мейв?

— Я тебе знаю, — сказала вона, і її чоло, вже й так помережане рівчаками й долинами, мов топографічний план, наморщилося ще сильніше.

— Справді?

— Справді.

Я простягнула руку для привітання.

— Мене прислала Дейрдре.

Вона не взяла руки, а відступила й жестом запросила мене ввійти.

— Як тебе звати, дівчинко? Те, що мені знайоме твоє обличчя, ще не означає, що я пам’ятаю твоє ім’я.

Вона розвернулася й пошкандибала до кімнати, явно очікуючи, що я піду слідом. Так я і зробила, зачинивши за собою двері. Приміщення пахло вільгістю, пилом і котячою шерстю.

— Енн Ґаллагер, — сказала я. — Я Енн Ґаллагер. Це в мене, гадаю, своєрідна подорож у пошуках свого коріння. Тут, у Дромагайрі, народився мій дід. Я була б дуже рада дізнатися, де поховано його батьків.

Мейв подибала до накритого для чаювання маленького столика, що стояв біля двох високих вікон, які виходили на зарослий сад, але, коли я назвала своє ім’я, різко спинилася, наче геть забула, куди йшла.

— Оїн, — мовила вона.

— Так! Оїн Ґаллагер був моїм дідом.

Моє серце шалено забилося. Я ступила кілька кроків, не знаючи, чого Мейв хоче: щоб я сіла до столу попити чаю чи щоб і далі стовбичила. Кілька секунд вона геть нерухомо стояла до мене спиною. Її маленька постать в обрамленні денного світла завмерла: вона чи то згадувала, чи то щось забула — що саме, я не знала.

Я чекала, коли Мейв звернеться до мене з наказом чи запрошенням, сподіваючись, що вона не забуде, що пустила до своєї оселі незнайомку.

Я злегка прокашлялася.

— Мейв? — озвалася я.

— Вона казала, що ти прийдеш.

— Дейрдре? Так. А ще вона передала вам книжку.

Я дістала книжку із сумочки і ступила ще кілька кроків.

— Не Дейрдре, дурепко. Енн. Енн сказала, що ти прийдеш. Мені потрібен чай. Ми вип’ємо чаю, — забурмотіла вона і знову заворушилася. Сіла до столу й очікувально поглянула на мене. Я подумала, чи не знайти мені приводу, щоб відмовитися від чаювання. Нараз я стала почуватися так, наче потрапила до роману Діккенса і тепер чаюю з міс Гевішем. Мені не хотілось їсти старезний весільний торт і пити «Ерл Ґрей» із запорошених філіжанок[12].

— О, дуже люб’язно з вашого боку… — ухилилась я від прямої відповіді й поклала книжку про мільярдера-поганця на найближчий до себе столик.

— Оїн так і не повернувся до Дромагайра. Мало хто повертається. Знаєш, це має свою назву. Це звуть прощанням по-ірландськи. Але ти тут, — заговорила Мейв, не зводячи з мене погляду.

Я не встояла перед принадністю імені Оїна. Поставила сумку біля стільця навпроти Мейв і плавно сіла. На блюдце з печивом чи на тарілки й філіжанки у квіточку я намагалася не дивитися. Якщо я чогось не знатиму, це мені не нашкодить.

— Наллєш чаю? — манірно спитала вона.

— Так. Так, охоче це зроблю, — відказала я, затинаючись і намагаючись згадати, коли почувалася більш ніяково, тому що я американка. У голові зароїлися безладні думки про етикет: я намагалася згадати, що робити найперше.

— Міцного чи слабкого? — запитала я.

— Міцного.

Тремтливими руками я притримала маленьке ситечко над філіжанкою й наповнила її на три чверті. Оїн завжди віддавав перевагу чаю. Я вміла подавати чай.

— Цукор, лимон, молоко? — спитала я.

Вона пирхнула.

— Нічого.

Я закусила губу, приховуючи свою вдячність, хлюпнула трохи чаю у свою філіжанку й пошкодувала, що немає вина.

Мейв піднесла чай до губ і байдужо почала пити, а я наслідувала її приклад.

— Ви добре знали Оїна? — спитала я, коли ми обидві поставили напої на блюдця.

— Ні. Навряд чи. Він був набагато молодший за мене. Той іще малий шибеник.

Оїн був молодший за Мейв? Оїнові на момент смерті було майже вісімдесят шість. Я спробувала порахувати, що може означати «набагато молодший».

— Мені дев’яносто два, — підказала Мейв. — Моя мати дожила до ста трьох. Моїй бабусі було дев’яносто вісім. Прабабуся була така стара, що ніхто просто не знав, скільки їй років. Ми були раді з того, коли нарешті того старого луб’я не стало.

Я пирснула зі сміху, але замаскувала це стриманим кашлем.

— Дай-но я на тебе погляну, — попросила вона, і я слухняно підвела на неї погляд.

— Аж не віриться. Ти достоту така, як вона, — зачудувалася Мейв.

— Як Оїнова мати?

— Як Енн, — підтакнула вона. — Це просто моторошно.

— Я бачила світлини. Неабияка схожість. Та мене дивує, що ви пам’ятаєте. Ви ж, певно, були геть маленькою дівчинкою, коли вона померла.

— Ні, — вона захитала головою. — О ні. Я добре її знала.

— Мені сказали, що Деклан і Енн Ґаллагер загинули 1916 року. Оїна виховала бабуся, Бріджид, Декланова мати.

— Ні-і-і, — заперечила вона, хитаючи головою й розтягуючи це слово. — Енн повернулася. Зауваж, не відразу. Я пам’ятаю, як про неї говорили після повернення. Ходили певні чутки… здогади про те, де вона була. Але вона повернулася.

Я приголомшено витріщилася на стареньку і, затинаючись, проказала:

— Д-дідусь мені не розповідав.

Вона опустила погляд і замислилася над цим, киваючи та п’ючи свій чай, а я ковтала свій, поки моє серце шалено калатало: я почувалася зрадженою.

— Можливо, я заплуталася, — тихо мовила вона. — Не дозволяй собі сумніватися через теревені якоїсь старої.

— Це було давно, — зауважила я.

— Так. Давно. А пам’ять — штука дивна. Вона нас розігрує.

Я кивнула, заспокоєна тим, що вона так легко відмовилася від свого твердження. Якусь мить вона здавалася надзвичайно певною, і її впевненість похитнула мою.

— Їх поховано в Баллінаґарі. У цьому я певна.

Я кинулася діставати із сумочки блокнотик і олівець.

— Як туди дістатися?

— Ну що ж… Звідси туди можна довгенько йти пішки. Або швидко доїхати. Може, хвилин за десять чи менше. На головній вулиці рушай на південь — отам, бачиш? — Вона показала в бік вхідних дверей. — Так ти навпростець вийдеш із міста. Пройди кілометри зо три. Зверни на розвилці праворуч і рушай далі, ой… ще десь із пів кілометра. Тоді звертай ліворуч. Пройди ще трішки. Тоді ліворуч від тебе буде церква — церква святої Марії. Там, за нею, і цвинтар.

Я припинила писати, коли вона сказала звернути праворуч.

— Хіба ці вулиці не мають назв?

— Ну, це не вулиці, люба. Це дороги. А місцеві просто знають. Якщо загубишся, спинись і запитай когось. Він знатиме, де церква. А ще завжди можна помолитися. Бог завжди чує наші молитви, коли нам потрібна церква.