Що знає вітер

Розділ 20 Білі птахи

Я прокинулася раптово, сама не знаючи чому. Прислухалася, подумавши, що то Оїн прокинувся, бо дуже хотів побачити, чи приходив уночі Миколайчик, але замість цього почула звуки, яких не могла зрозуміти.

Ми повернулися додому з опівнічної меси рано-вранці; всі були пригнічені та обтяжені потаємними думками. Томас відніс Оїна й поклав у ліжко, а я пішла слідом за ними й перевдягнула малого в нічну сорочку, хоча він хитався напівсонний, коли я це робила. Коли я накрила йому плечі ковдрою, він уже міцно спав. Бріджид не їздила на месу, а залишилася вдома, щоб прийняти сина без повної хати гостей. Коли ми приїхали додому, вона вже була в ліжку, а Бен чи то пішов геть, чи то сховався в сараї. Я не стала питати, де він.

Я стиха привітала Томаса з Різдвом і днем народження й помітила, що заскочила його зненацька, наче він забув про нього або ж не очікував, що я про це пам’ятатиму. Я приготувала йому подарунки та сховала для нього у спіжарні торт, але збиралася зачекати й привернути увагу всіх до його дня народження вдень.

Перед тим він затягнув мене до себе в кімнату й зачинив за нами двері, а тоді наблизив до себе з тихим жаром, спраглий, але стриманий, і почав цілувати так, наче думав про це всю ніч і не знав, коли поцілує мене знову. Томас не був бабієм. Власне, у мене склалося чітке враження, що раніше він ніколи не мав до когось серйозних почуттів, але мене він цілував із упевненістю, породженою відданістю, нічого не тримаючи при собі й навзамін вимагаючи всього. Майкл Коллінз якось пожартував: якщо Томас кохає так, як танцює, то мені дуже поталанило. Томас кохав так, як танцював, як лікував, як робив усе інше: з цілковитою відданістю справі й пильною увагою до дрібниць. Коли я випручалась і навшпиньки спустилася сходами до своєї кімнати, ми обоє були засапані й важко дихали.

Томас, Майкл і Джо О’Райллі провели значну частину ночі в бібліотеці, і гул їхніх голосів, що перемежався вибухами сміху, зігрівав мене, поки я мало-помалу засинала.

Тепер уже зажеврів світанок, хоча сонце в зимові місяці було мляве й повільне, і небо переходило від одного відтінку сірого до іншого, аж поки нарешті не спромоглося на денне світло.

Я вдягнула темно-синій халат, який залишила на краю ліжка, засунула ноги у вовняні шкарпетки й вислизнула зі своєї кімнати до залу, очікуючи побачити, як Оїн вивчає пакунки під ялинкою. Натомість я побачила, як Мейв із плямкою сажі на носі, прикусивши язика, кінчик якого стирчав між зубами, розпалює вогонь.

— То ми з тобою встали перші? — шепнула я, почуваючись пустотливою дитиною.

— О ні, міс. Елеанор, Мойра й мама на кухні. Доктор Сміт, містер Коллінз, мої брати і ще десяток людей на подвір’ї.

— На подвір’ї? — Я підбігла до вікна й поглянула крізь чіпкий туман і несмілий світанок. — Чому?

— Герлінг, мем! У них там неабияка гра. Мої брати були в такому захваті, що не заснули ні на хвильку. На минуле Різдво док подарував їм власні ключки для герлінгу й пообіцяв, що цьогоріч вони зможуть грати з дорослими. Оїнові він теж зробив маленьку ключку. Він зараз там, мабуть, усім докучає, — пробурчала вона, і мені пригадалася стара, на яку вона перетвориться, Мейв із товстими окулярами, яка сказала, що добре знає Енн, і назвала Оїна шибеником.

— Оїн надворі?

Вона кивнула й сіла на п’яти, витерши руки об фартух.

— Мейв!

— Так, міс?

— У мене для тебе дещо є.

Вона всміхнулася, забувши про вогонь.

— Для мене?

Я підійшла до ялинки й дістала з-під неї важку дерев’яну скриньку. Усередині вона була вистелена тканиною й підбита ватою для захисту крихких предметів. Я передала її Мейв, а та шанобливо взяла її.

— Це від мене й доктора Сміта. Відкрий, — з усмішкою спонукала я. Я бачила виставлений у ломбарді Келлі чайний сервіз і впізнала на ньому витончений візерунок із троянд. Коли я розповіла його історію Томасові, він наполіг на тому, щоб придбати весь комплект разом із блюдцями, глечиком і цукорницею з ложечкою.

Мейв обережно відкрила скриньку, всіляко розтягуючи очікування. Побачивши маленькі чашечки, що лежали в рожевому атласі, вона охнула, мов панянка, на яку саме перетворювалася.

— Якщо ти хотіла б собі ключку для герлінгу, я можу подбати й про це, — стиха зауважила я. — Ми, дівчата, не повинні відмовлятися від веселощів, які дають утіху, тільки через те, що ми жінки.

— О ні, міс. О ні. Це набагато краще за якусь недолугу ключку!

Вона ледве дихала від захвату, торкаючись пелюсток брудними від сажі пальцями.

— Колись, багато років по тому, коли ти будеш доросла, до Дромагайра приїде жінка з Америки, жінка на ім’я Енн, як і я, і вона шукатиме свою родину. Вона прийде до тебе в гості на чай, а ти їй допоможеш. Я подумала, що тобі, коли цей день таки настане, може знадобитися власний чайний сервіз.

Мейв витріщилася на мене. Її вуста утворили ідеальне коло, а блакитні очі так округлилися, що заповнили собою все худеньке личко.

Вона перехрестилася, наче мої пророцтва її налякали.

— У вас дар, міс? — прошепотіла вона. — І тому ви такі розумні? Мій тато каже, що ви найбільша розумниця, яку він коли-небудь бачив.

Я похитала головою.

— Я не маю дару… це не зовсім так. Я просто оповідачка. А деякі історії збуваються.

Вона повільно кивнула, вдивляючись мені в очі.

— А мою історію ви знаєте, міс?

— Твоя історія дуже довга, Мейв, — усміхнулася я.

— Я найбільше люблю великі книжки, — прошепотіла вона. — Ті, у яких десятки розділів.

— Твоя історія матиме тисячу розділів, — запевнила я.

— Я закохаюся?

— Багато разів.

— Багато разів? — захоплено писнула вона.

— Багато разів.

— Я ніколи вас не забуду, міс Енн.

— Я знаю, що не забудеш, Мейв. І сама ніколи тебе не забуду.

Я швидко вдягнулася, заплівши волосся в нетугу косу й натягнувши на себе сукню, черевики й шаль: мені не хотілося втратити нагоду подивитися гру. Мене виростив ірландець, але я жодного разу в житті не бачила герлінгу. Гравці розмахували ключками. Їхні обличчя у вранішній імлі здавалися шаленими. Вони мчали й кидалися, переводячи невеличкий м’яч із одного кінця поля на другий. Оїн теж розмахував ключкою, хоча його відтіснили на задній план, давши йому маленький м’ячик, по якому він знов і знову бив, щоб тоді за ним погнатись. Уздрівши, як я виходжу з будинку, він побіг до мене; носик у нього був такий самий червоний, як і волосся. На щастя, хлопчик був одягнений у пальто й шапку, хоча руки, коли я до них потягнулася, були крижані.

— Веселого Різдва, мамо! — крикнув він.

— Nollaig shona dhuit[52], — відповіла я й розцілувала його у вишневі щоки. — Скажи-но, хто перемагає?

Оїн наморщив носа, глипнувши на чоловіків, що ревіли й перечіпались один об одного із закасаними рукавами й розстебнутими комірцями. Явно не помічаючи холоду, він знизав плечима:

— Містер Коллінз і док весь час валять один одного з ніг, а містер О’Тул не може бігати, тож його весь час збивають.

Я захихотіла й побачила, як Томас пасонув м’яча Ферґусові, а той спритно ухилився від наступу Майкла Коллінза, орудуючи язиком так само швидко, як ногами. Деякі речі не змінилися за багато десятиліть і, схоже, не зміняться. Брудна лайка явно була частиною гри. Із сусідських родин було зібрано дві команди по десять гравців. До змагання долучився Еймон Доннеллі, який надав свого воза того дня, коли Томас витягнув мене з озера, і він весело помахав мені рукою, перш ніж замахнутися на м’яч. Я захоплено спостерігала за грою, вболіваючи за всіх і ні за кого конкретного водночас, хоч і кривилася щоразу, коли Томас ковзав по траві, й затамовувала подих, коли стикалися чиїсь ключки чи перепліталися чиїсь ноги. Так чи інак, усі вижили, не діставши серйозних ушкоджень, і за дві години напруженої гри Майкл оголосив, що його команда перемогла.

Усі ввалилися на кухню заради перекусу: кави й чаю, яєчні з беконом і булочок — таких липких і солодких, що я наситилася за два укуси.

Сусіди швидко розсіялися, пішовши додому, до своїх родин і традиційних святкувань, а коли Томас, Майкл, Джо й Ферґус умилися й долучилися до нас у вітальні, ми зібралися довкола ялинки й обмінялися подарунками. Майкл посадовив Оїна собі на коліна, і вони разом прочитали історію, яку ми написали. Майклів голос звучав тихо і м’яко; від глибокого акценту Західного Корку, з яким він вимовляв її слова, у мене занило серце й защипало очі. Томас переплів свої пальці з моїми, погладжуючи мій великий палець у тихому співчутті.

Коли історія скінчилася, Майкл поглянув на Оїна. Очі в нього сяяли, а в горлі ворушилися слова.

— Можеш зберегти це для мене, Оїне? Можеш зберегти це тут, у Ґарва-Ґлібі, щоб ми могли читати це разом щоразу, як я приїздитиму в гості?

— Ти не хочеш привезти це додому, щоб показати своїй мамі? — спитав Оїн.

— Я не маю дому, Оїне. А моя мама з янголами.

— І твій тато теж?

— І мій тато теж. Коли мій тато помер, мені було шість років, як тобі зараз, — сказав Майкл.

— Може, твоя мама повернеться, як моя, — замислився Оїн. — Цього просто треба дуже сильно бажати.

— А ти так і робив?

— Так, — серйозно кивнув Оїн. — Ми з доком знайшли конюшину з чотирма листками. Ти ж знаєш, конюшина з чотирма листками чарівна. Док сказав мені загадати бажання, то я так і зробив.

Майкл звів догори брови.

— Ти побажав собі маму?

— Я побажав цілу родину, — сказав Оїн пошепки, та його почули всі. Томас міцніше стиснув мою руку.

— А знаєш, Оїне, якби твоя мама вийшла заміж за дока, він став би твоїм татом, — демонстративно безневинно припустив Майкл.

— Міку, чому ти ніколи не можеш притримати язика? — зітхнув Томас.

— Ферґус сказав, що вчора ввечері підслухав освідчення, — натякнув із пустотливою усмішкою Майкл.

Ферґус гмикнув, але не став оборонятися чи докоряти Майклові.

— Он на тій гілці сховалася невеличка коробочка. Бачиш? — підказав Оїнові Томас. Оїн зіскочив із Майклових колін і вдивився в густу хвою, туди, куди показував Томас.

— Це мені? — цвірінькнув Оїн.

— Гадаю, можна й так сказати. Можеш забрати її та принести мені? — спитав Томас.

Оїн узяв захований скарб і приніс його Томасові.

— Хлопче, не страшно, якщо її відкриє твоя мама?

Оїн завзято закивав і подивився, як я підіймаю кришку малесенької оксамитової коробочки. У ній лежали два золоті персні без оздоби, один більший, а другий менший. Оїн поглянув на Томаса, чекаючи на пояснення.

— Вони належали моїм батькам. Татові, який помер до мого народження, та мамі, яка вийшла заміж знову й дала мені ще одного тата — тата, який був хорошою, доброю людиною й любив мене, хоч я насправді й не був йому сином.

— Це зовсім як ми з тобою, — сказав Оїн.

— Так. Зовсім як ми з тобою. Оїне, я хочу одружитися з твоєю мамою. Як ти до цього ставишся?

— Сьогодні? — зрадів Оїн.

— Ні, — заговорив Томас, тимчасом як усі довкола засміялися.

— Чому ж ні, Томмі? — наполегливо сказав Майкл, припинивши дражнитися. — Нащо чекати? Ніхто з нас не знає, що принесе завтрашній день. Одружися з Енні й подаруй хлопцеві родину.

Бріджид зустрілася зі мною поглядом і спробувала всміхнутися, та в неї тремтіли губи, і вона притиснула пальці до вуст, намагаючись приховати хвилювання. Я замислилася над тим, що вона думає про власну родину, і подумки проказала молитву за її синів.

Томас вийняв із коробочки обручку і простягнув її Оїнові. Той узяв просте кільце й оглянув його, а тоді повернувся до мене.

— Мамо, ти вийдеш заміж за дока? — спитав він і простягнув обручку мені. На правій руці я завжди носила перстень із камеєю, що належав Енн — для мене це була спадщина, а не обручка, — і тепер зраділа, що можу надягнути на ліву руку перстень Томасової матері, не потрапляючи в незручне становище.

— Підходить, — зауважила я. — Ідеально. Гадаю, це означає, що відповідь — «так».

Оїн радісно писнув, а Майкл скрикнув, схопив маленького хлопчика й підкинув його в повітря.

— Тепер нам потрібен тільки отець Дарбі, — стиха промовила я.

Томас прокашлявся.

— Треба обрати дату.

— Томасе, я поговорив із ним учора після меси, — усміхнувся Мік.

— Справді? — видихнув Томас.

— Справді. Запитав його, чи буде він вільний завтра. Він сказав, що можна влаштувати весільну месу. Ми всі зібралися з нагоди Різдва. Чому б не подовжити святкування? — наполіг Мік.

— Так, чому б і ні? — бовкнула я. Кімната затихла, і я відчула, як моє обличчя спалахнуло.

— А й справді, чому б і ні? — поволі вимовив приголомшений Томас. Відтак його лице зморщилося від усмішки, білозубої та сліпучої, і мені раптом забило дух. Томас підняв моє підборіддя й поцілував мене, стверджуючи домовленість.

— Отже, завтра, графине, — прошепотів Томас.

Тут Оїн запищав, Майкл затупав ногами, а Джо заплескав Томаса по спині. Ферґус дременув із кімнати, зніяковівши від цієї картини та своєї ролі в ній, зате Бріджид сиділа тихо й плела. Її погляд був теплий, а усмішка — щира. Увечері мали повернутися на різдвяну вечерю О’Тули, і тоді ми збиралися повідомити новину їм, але я вже лічила години до того, як стану Енн Сміт.

Я натрапляла на особисте свідчення про те, як Майкл Коллінз, Джо О’Райллі та ще кілька осіб обідали в маєтку Левелін-Девісів у Дубліні. Назва маєтку — Феррі-Парк[53] — навівала думки про ліс, повний м’яких іграшок, схожих на друзів Крістофера Робіна й Вінні-Пуха, і мені стало цікаво, звідки вона пішла. Утім, на цьому оригінальність історії й закінчувалася. Вважалося, що якийсь чоловік лазив на дерева у Феррі-Парку й норовив застрелити Майкла Коллінза крізь вікна їдальні. Охоронець Майкла Коллінза, безіменний у тому свідченні, знайшов снайпера, завів його під дулом пістолета в болото неподалік від маєтку й убив.

Свідчення суперечили одне одному; дехто казав, що Майкл Коллінз тоді був у якомусь геть іншому місці. Але в деталях ця історія була навдивовижу схожа на те, що сталося того вечора під час різдвяної вечері.

Благословення за столом перервав постріл, приглушений і далекий, і ми всі як один звели голови, забувши про молитву.

— Де Ферґус? — насупився Майкл.

Філіжанка Бріджид полетіла на підлогу, і та без жодного слова підвелася, підібрала спідниці й побігла за двері.

— Залишайтеся тут. Усі, — наказав Томас, коли Мік звівся на ноги. — За Бріджид піду я.

— Я теж піду, доку. — Роббі О’Тул уже став на рівні ноги. Його здорове око не виражало нічого, а сліпе було закрите пов’язкою.

— Роббі, — запротестувала Меґґі, яка надміру оберігала свого дорослого сина. Вона мало не втратила його й не надто хотіла, щоб він зловив ще одну кулю.

— Мамо, я знаю тут усіх хлопців і знаю їхні симпатії. Може, я допоможу щось з’ясувати.

Ми чекали в напруженому мовчанні, вдивляючись у свої тарілки. Оїн виліз мені на коліна й сховав обличчя в мене на плечі.

— Нічого страшного. Не тривожтеся зараз. Пропоную поїсти. — Меґґі О’Тул плеснула в долоні, спонукаючи рідних накласти їжі на тарілки.

Позирнувши на мене, вони послухалися й узялися за бенкет із завзяттям людей, яким колись довелося пізнати, що таке голод. Я так само наклала їжі на тарілку Оїнові, наказавши йому повернутися на свій стілець.

Молодь почала теревенити, але дорослі їли мовчки, наслухаючи, коли повернуться чоловіки, й жадаючи якнайшвидше заспокоїтися.

— Нащо їй отак бігти, Енн? — спитав мене Майкл, понизивши голос.

— Мені спадає на думку всього одна причина, — стиха відповіла я. — Вона, певно, думає, що в цьому замішаний її син.

— Енн, Ферґус став би стріляти лише в разі необхідності, — заперечив Джо.

— Може, необхідність і виникла, — пробурмотіла я мов не своя.

— Боже милостивий і праведний, — промимрив Джо.

— Отже, брати Ґаллагери не з нами? — Майкл зітхнув: — Вони в цьому не самі.

Я подумала, що коли Ферґус розповів Майклові про освідчення напередодні ввечері, то розповів йому і про присутність Бена Ґаллагера та про те, який він був незадоволений, дізнавшись, що Майкл Коллінз у Ґарва-Ґлібі. Але цього, очевидно, не сталося.

Бріджид повернулася до будинку бліда, але зібрана й вибачилася за спішну втечу.

— Розхвилювалася без причини, — тихо сказала вона, та далі нічого пояснювати не стала.

Ми доїли вечерю, а Томас і Роббі так і не повернулись. Оїна затягнуло у гру в шаради з О’Тулами, а ми з Майклом і Джо вислизнули за парадні двері в сутінки, не в змозі чекати далі. Нас зустріли Томас і Роббі, які йшли поміж дерев зі східного боку Лох-Ґіллу, там, де болото зустрічалося з озером. Їхній одяг був мокрий по стегна після ходіння трясовиною, і вони дрижали, міцно стиснувши вуста.

— Що сталося? — запитав Майкл. — Де Ферґус?

— Скоро надійде, — відповів Томас і спробував завернути нас до будинку.

— Кого він підстрелив, Томмі? — похмуро запитав Майкл, не бажаючи коритися.

— Дякувати богові, не людину з Дромагайра. Ніхто з місцевих не зостанеться без батька чи сина, — пробурмотів Томас. Він стулив вуста з неохоти й жалю і стомлено потер очі. — Ферґус сказав, що той чоловік націлив на будинок рушницю, далекобійну. Він досить довго просидів на місці — схоже, чекав на свою ціль.

— Чекав на мене? — голосом, який здавався геть неживим, запитав Майкл.

Роббі нервово заворушив здоровим оком і сильно здригнувся.

— Я його впізнав, містере Коллінз. Він возив зброю для добровольців. Я бачив його кілька разів із Ліамом Ґаллагером. Його називали Броді — щоправда, я не знаю, ім’я то було чи прізвище. Ліамовим контрабандистам не надто щастило.

— Чому? — спитав Майкл.

— Мартіна Керріґана торік у липні вбили «брунатні», а тепер ще й Броді не стало. Вони були не з нами, але на нашому боці, — зауважив Роббі й похитав головою так, наче не міг цього збагнути.

— Сторони змінюються, хлопче, — сказав Майкл. — І всі почуваються так, наче застрягли між ними.

— Енн, Мартін Керріґан був бородатий і білявий, — зауважив Томас, дивлячись мені в очі. — Гадаю, він міг бути одним із людей у човні на озері минулого червня. Броді саме такий, як ти описувала третього. Я не пов’язував одного з другим, доки Роббі не сказав мені, що то були Ліамові хлопці.

— Що ти маєш на увазі, Томмі? Що за човен? — Майкл нічого не міг зрозуміти. Роббі не відповів, а Томас мовчав, чекаючи, коли я зведу все докупи.

— Майкле, він має на увазі, що той, кого Ферґус підстрелив сьогодні ввечері, необов’язково прийшов убити тебе, — вражено промовила я.

— Що?! — вигукнув Джо О’Райллі, геть спантеличений.

— Можливо, він намагався вбити мене, — пояснила я.