Якщо я вії відтіню
Й зроблю яскраві очі,
І губи ще начервоню
Та й попитать захочу,
Чи гарна я, в люстерок всіх, —
Це ж я не марнославна:
Шукаю личко я, що мала
З предвічного прадавна[30].
Томас постукав до мене у двері після того, як О’Тули пішли, очевидно, впевнившись, що все гаразд. Я провела пару поглядом, коли та пройшла повз моє вікно, несучи в оберемках хліб, баранину, картоплю та підливу до них, що їх приготувала на вечерю Елеанор.
Я закуталась у ковдру, сховавши лице й загасивши світло. Двері не були замкнені, і за мить Томас обережно їх відчинив.
— Енн, я хочу оглянути твою рану, — сказав він, але далі порога не пішов.
Я вдала, що сплю, не розплющуючи опухлих очей і не відкриваючи обличчя, а за мить Томас пішов, тихо зачинивши за собою двері. Він сказав, що я повинна піти від них. Я подумала, чи не взяти одяг, що лежав на верхній полиці, і вбратися для життя, що його я втратила, і не пробратися навшпиньках до озера. Украду човен і попливу додому.
Я уявила, як сиджу в краденому човні на озері, чекаючи на повернення до 2001 року і спостерігаючи, як довкола прокидається ранок. А що, як нічого не станеться? Що, як Томасові доведеться знову рятувати мене — жінку в дивному вбранні, якій нема куди йти? Він подумає, що я справді з’їхала з глузду. Він захоче, щоб я не наближалася до Оїна. Я застогнала: від цієї думки в мене заболіла душа і прискорилося серцебиття. А раптом це спрацює? Що, як я зможу повернутися додому?
Чи справді я цього хочу?
На цій думці я різко загальмувала. У мене чудова квартира на Мангеттені. У мене вдосталь грошей, щоб безбідно прожити все своє життя. Я здобула шану. Визнання. Моя піарниця хвилюватиметься. Редакторка нервуватиме. Агентка, можливо, взагалі горюватиме. А хто ще?
Я мала тисячі відданих читачів і жодного близького друга. Мала сотні знайомих у десятках міст. Кілька разів зустрічалася з кількома чоловіками. Із двома з них навіть спала. Двоє коханців за тридцять років життя. Від слова «коханці» мене пересмикнуло. Яке там кохання. Я завжди була заміжня за роботою, закохана у свої історії, віддана персонажам і ніколи не потребувала більше нічого й нікого. Оїн був для мене островом у дуже самотньому морі. Морі, яке я обрала сама. Морі, яке я обожнювала.
Та Оїна не стало, і я зрозуміла, що не маю бажання перетинати води цього моря, якщо по той бік на мене не чекатиме він.
Томас наступного дня поїхав ще до того, як я встала, й повернувся додому ввечері, коли я вже пішла до спальні. Я майже без проблем поміняла собі бинти, не сумніваючись, що Томасові більше не доведеться цього робити, але він, напевно, так не вважав. Наступного вечора він постукав у двері, коли я ще не загасила світла й сиділа за невеличким письмовим столом. Удати, ніби я сплю, було неможливо.
Я знала, що в понеділок в Оїна буде день народження, й хотіла зробити для нього подарунок. Знайшла в Томасовому кабінеті папір, а також кілька олівців і авторучку, якою геть не вміла користуватися. Мейв допомогла мені прошити чималий стос паперу довгим товстим швом, скріпивши сторінки та зробивши корінець. Оїн тим часом скакав довкола, знаючи, що це дістанеться йому, і я дозволила йому допомогти мені обмазати нитку у шві клеєм, щоб вона зміцніла й затверділа. Коли клей висох, я склала сторінки вдвоє вздовж шва. Тепер треба було створити історію саме для Оїна. Готовий подарунок він побачить у понеділок, а до того залишалося якихось три дні.
Тепер Томас стояв у мене під дверима, а я не хотіла його бачити. Від згадки про його слова в мене пекло у грудях. Я не пішла геть, як він просив, і з жахом думала про мить, коли повинна буду зустрітися з ним знову — без відповідей, без пояснень і без запрошення погостювати під його дахом.
На мені були светр і штани, у які я була вдягнена того дня, коли Томас витягнув мене з озера. Я не очікувала, що хтось прийде, і не мала одягу для сну, крім пишних сорочок, які вночі обкручувалися довкола мого тіла й душили мене. Я досі ще думала про майбутнє, про повернення додому. До того ж у цьому одязі я більше почувалася собою, а щоб створити особливу історію для бездоганного маленького хлопчика, я мусила бути Енн Ґаллагер, письменницею.
Томас знову постукав й обережно повернув дверну ручку.
— Можна? — спитав він. В одній руці Томас як справжній сумлінний лікар тримав сумку з медичним начинням.
Я кивнула, не відриваючи погляду від стосика паперу, що на ньому черкала свої ідеї, перш ніж перенести їх на сторінки, які чекали на мене.
Він підійшов ззаду, я відчула його тепло спиною.
— Що це?
— Я роблю Оїнові на день народження книжку. Пишу для нього історію, яку ще ніхто ніколи не розповідав. Дещо призначене тільки для нього.
— Ти її пишеш? — У його голосі було щось таке, від чого моє серце прискорилося.
— Так.
— Ти завжди просила Деклана, щоб він тобі читав. Казала, що літери рухаються, коли ти намагаєшся їх прочитати. Я гадав, що писати тобі також важко, — поволі проказав він.
— Ні. Мені не важко ні читати, ні писати, — прошепотіла я й відклала олівець.
— А ще ти — шульга, — здивовано зауважив Томас.
Я невпевнено кивнула.
— Я, мабуть, ніколи цього не знав. Деклан був шульгою. Оїн теж шульга.
Томас замислено замовкнув на кілька секунд. Я зачекала, боячись братися за писання знову, щоб він не помітив дечого іншого.
— Енн, я повинен оглянути твою рану. Вона, певно, достатньо загоїлася, щоб можна було зняти шов.
Я слухняно підвелася.
Оглянувши мій одяг і знову позирнувши на моє незібране волосся, він наморщив чоло.
— Графиня Маркевич носить штани, — бовкнула я в намаганні захиститися. Графиня Маркевич була однією з чільних постатей в ірландській політиці, жінкою, що народилася в багатстві, та більше цікавилася революцією. Після Повстання її ув’язнили, і вона зажила певної скандальної слави й поваги в народі, особливо серед тих, хто співчував боротьбі за незалежність Ірландії. Те, що вона вийшла заміж за польського графа, робило її ще цікавішою.
— Так. Я про це чув. Це вона їх тобі дала? — відказав Томас, саркастично скрививши губи.
Зігнорувавши його, я підійшла до ліжка й обережно витягнулася на свіжому простирадлі. Я ненароком побачила, як Мейв його прасувала. Тоді вона швидко навчила мене користуватися праскою, хоч і наполягла на тому, що мені не треба буде самій прасувати собі одяг. Його вже було випрасовано й розвішано у величезній дерев’яній шафі в кутку.
Я задерла поділ светра, відкриваючи бинти, і склала його нижню частину в себе на грудях, але край пов’язки все одно затуляв пояс штанів. Я розстебнула їх і спустила на дюйм, невідривно вдивляючись у стелю. Томас бачив на мені й менше одягу. Набагато менше. Але таке оголення — то було щось інше: я неначе займалася стриптизом; і коли Томас ніяково прокашлявся, я зніяковіла ще дужче. Він підтягнув стілець, що стояв біля столу, до мого ліжка й сів, а тоді вийняв зі своєї сумки маленькі ножиці, щипчики та пляшечку йоду. Зняв пов’язку, якою я скористалася напередодні, протер відкрите місце і твердою рукою заходився висмикувати нитку з мого боку.
— Коли ми були в універмазі, Беатріс Барнс повідомила мені, що тобі ще потрібно кілька речей. Позаяк тобі довелося вдягнути штани графині Маркевич, я схильний їй вірити.
— Я не хотіла, щоб ти платив за мій одяг, — промовила я.
— А я не хотів, щоб ти думала, ніби я хочу, щоб ти пішла, — відказав він — тихо, неквапливо, стараючись, щоб я його зрозуміла.
Я ковтнула, рішучо налаштована не заплакати, та відчула, як по обличчю стекла зрадницька сльоза і щезла в моєму вусі. До смерті Оїна я мало плакала. А тепер постійно робила це.
— У моїй автівці повно пакунків. Я занесу їх, коли закінчу тут. Беатріс запевнила мене, що тепер ти маєш усе, що тобі потрібно.
— Томасе…
— Енн, — відповів він таким самим тоном і ненадовго зазирнув своїми блакитними очима мені в очі, а тоді продовжив обережно чикати ножицями. Я відчувала його м’яке дихання на шкірі й заплющила очі, бо в животі затріпотіли метелики, а голі пальці в мене на ногах зігнулися. Мені подобалося, коли він мене торкався. Подобалося, коли його голова схилялася над моїм тілом. Подобався він.
Томас Сміт належав до тих людей, які можуть тихо прослизнути до кімнати й вислизнути з неї, не привертаючи до себе багато уваги.
Він був гарний — досить було лише придивитися по черзі до кожної риси його обличчя. Глибоко посаджені блакитні очі, радше сумні, ніж сяйливі. Видовжені ямки на щоках, коли він ненадовго зблискував усмішкою. Прямі білі зуби за красивими губами над підборіддям із ямочкою, що увінчувало різко окреслену щелепу. Однак він злегка сутулив плечі і йому була властива меланхолійність, яка змушувала інших зважати на його особистий простір і потребу в самотності, навіть коли їм треба було звернутися до нього. Волосся Томаса було темне, радше чорне, ніж каштанове, хоча щетина, яку він щоранку прибирав зі щік, мала добре помітний рудуватий відтінок. Чоловік був підтягнутий, а жилаві м’язи надавали його худорлявій фігурі масивності. Невисокий. І не низенький. Не великий. І не малий. Не галасливий і не настирливий, хоча рухався й діяв із вродженою впевненістю. Він був просто Томасом Смітом, звичайним, як його ім’я, і водночас… геть не звичайним.
Я могла б написати історії про нього.
Він буде таким персонажем, якого читач уподобає не відразу, у якого читач закохуватиметься лише тому, що він хороший. Порядний. Надійний. Може, я справді писатиму про нього історії. Може… колись.
Він подобається мені. І полюбити його буде легко.
Це усвідомлення прийшло раптово, думкою, що з’явилася мимохіть, прилинула до мене на крильцях метелика. Я ще ніколи не зустрічала такої людини, як Томас. Мене жодного разу не інтригував якийсь чоловік, навіть із тих, яких я тимчасово впускала у своє життя. Я ніколи не відчувала цього прагнення, цієї необхідності, цього бажання відкривати й бути відкритою. Не відчувала донині, до Томаса. Тепер же я відчувала все це.
— Розкажи мені історію, — стиха мовив Томас.
— Гм-м?
— Історію, яку ти задумала для Оїнової книжки. Я хотів би її почути.
— А… — Я замислилася на мить, збираючи павутину своїх думок у речення. — Ну… вона про хлопчика, який подорожує в часі. Він має маленький човник — маленький червоний човник — і спускає його на воду… на Лох-Ґілл. Цей човник — лише дитяча іграшка, та коли малий спускає його на воду, той стає великим, щоб він міг туди залізти. Дитя веслує через усе озеро, але прибуває завжди не на протилежний берег, а деінде. До Америки під час революції, до Франції за Наполеона, до Китаю в часи спорудження Великого муру. Коли йому хочеться повернутися додому, він знаходить найближче озеро чи струмок, спускає свого маленького човника на воду й залазить у нього.
— І знов опиняється на озері, — з усмішкою в голосі закінчив Томас.
— Так. Повертається додому, — сказала я.
— Оїн буде в захваті.
— Я подумала, що напишу першу історію, першу пригоду, а тоді можна буде продовжити, додати більше, залежно від того, що йому буде найцікавіше.
— А що, як ти подаруєш йому для цього книжку, яку вже створила, ту, що з порожніми сторінками, а я допоможу тобі зробити ще одну? — Завершивши свою операцію, Томас випростався, опустив светр мені на живіт і сховав інструменти. — Я непоганий художник. І достеменно зможу намалювати малого хлопчика в червоному човні.
— Я писатиму слова, а ти створюватимеш малюнки? — радісно перепитала я.
— Так. На вільних сторінках це буде простіше. Закінчивши, ми впорядкуємо слова й малюнки так, щоб вони збігались. А наостанок усе зшиємо та склеїмо.
— У нас обмаль часу.
— Тоді слід починати, графине.
Ми з Томасом працювали аж до ранку п’ятниці й суботи; як він примудрявся працювати весь день і присвячувати дитячій книжці більшу частину ночі, мені важко було збагнути. Томас створив систему, за якою малюнки й текст мали впорядковуватися після оправлення, а я почала вигадувати оповідь, пильнуючи, щоб вона була стисла, й обмежуючи текст одним маленьким абзацом на сторінку. Томас малював під словами прості олівцеві ескізи, раз у раз додаючи картинку на цілу сторінку, щоб було цікавіше. Він подарував мені авторучку з невеликою порожниною вгорі, куди вміщалися капсули з чорнилом і кілька крапель води. Я мала тримати ручку дуже обережно, щоб вона не забризкувала сторінку. Працювала я так невпевнено, що була змушена писати олівцем, а Томас, прикусивши язика й зігнувшись над сторінкою, наводив мої слова чорнилом.
У неділю ми з Бріджид, Оїном і Томасом поїхали на месу; Томас сказав, що три пропущені недільні меси поспіль — майже такий самий привід для скандалу, як повернення з того світу. А я саме повернулася з того світу. Я усвідомила, що дуже хочу знову побачити каплицю в Баллінаґарі, але страшенно боюся уваги, що її до себе приверну. Я особливо ретельно подбала про зовнішність, знаючи, що судитимуть про мене за нею. Вирішила надягнути темно-рожеву сукню, а на голову кремовий клош — капелюшок, який Беатріс передала з Томасом. З ним вона також послала коробочку з дрібничками, сережки, що пасували до кількох костюмів, кілька пар рукавичок і сумочку вугільно-сірого кольору, доволі нейтрального, щоб її можна було носити з чим завгодно.
Ще Беатріс сховала серед пакунків набір для гоління, такий самий як у Томаса: маленьку коробочку з лезами й товсту рукоятку з широкою голівкою. Все це лежало в невеликій бляшанці із зображенням орла на кришці. Я замислилася, чи, бува, не помітив Томас, що я кілька разів брала в нього набір для гоління і тому й купив ще один, щоб я більше цього не робила. Бритва була громіздка й незручна порівняно з тим, до чого я звикла, але виконувала свою роботу — треба було лиш діяти обережно й бути уважною. Я не знала, чи голилися жінки в цю епоху, та якщо Томас забезпечив мені власну бритву, це не могло бути геть нечуваним явищем.
Я випробувала косметику, розтерши косметичний крем і нанісши поверх нього пудру, рум’яна й фарбу для вій, і приємно здивувалась ефекту. Я мала свіжий і привабливий вигляд, а Беатріс не помилилася щодо відтінку рожевого: на моїх щоках і губах він був малопомітний, але симпатичний.
Волосся залишилося найскладнішою частиною мого туалету, і я насилу впоралася з ним, заплівши французьку косу, забравши кучері, а тоді скрутивши її у вузол на потилиці. Встромила в той вузол кілька довгих шпильок і подумки наказала йому не розкручуватися. Я вперше вдягнула корсет, пристебнувши до довгих ремінців панчохи, і від усього цього так утомилася й виснажилася, що заприсяглася більше ніколи його не вдягати.
Коли я разом з Оїном залізла на заднє сидіння машини, залишивши переднє для Бріджид, вона, зиркнувши на мене, пирхнула, але Оїнове личко, коли він мене побачив, помітно проясніло.
— Меса триває дуже довго, мамо, — пошепки застеріг він мене. — А бабуня не дозволяє мені сидіти з друзями. Та якщо ти сидітимеш зі мною, може, меса не буде такою нудною.
— Колись вона тобі сподобається. Перебування серед людей, які тобі небайдужі і яким небайдужий ти, може впливати дуже заспокійливо. Правду кажучи, для цього й потрібна церква. Це можливість спокійно посидіти на одному місці, подумати про всі чудові творіння Господа й перелічити все, у чому нам пощастило.
— Я добре рахую, — з надією в голосі сказав Оїн.
— Тоді тобі аніскілечки не буде нудно.
Ми перетнули Дромагайр і виїхали в поля, прямуючи тією самою дорогою (хай і небрукованою), якою просувалася я, чітко пам’ятаючи все, що мені повідомила Мейв О’Тул. Побачивши церкву, я неначе помітила знайоме обличчя і попри всі побоювання мимохіть почала всміхатися. Ми з гуркотом зупинилися серед схожих за формою та стилем машин. Тоді Томас відчинив свої дверцята й вийшов, підняв із заднього сидіння Оїна й допоміг Бріджид вийти, а відтак простягнув руку й мені.
— Бріджид, бери Оїна та йди всередину. Мені треба трохи поговорити з Енн, — наказав Томас.
Оїн і Бріджид одночасно нахмурились, але Бріджид узяла малого за руку й пішла травою до відчинених дверей, що зустрічали потік парафіян. Ті приїздили автівками, фургонами, а часом і кінними возами.
— Сьогодні рано-вранці я бачив отця Дарбі. Він відслужив заупокійну службу по смерті Сари Ґілліс, бабусі місис О’Тул.
— О ні!
— Вона була така стара, що молилася про відхід, — сказав він. — Їй було щонайменше сто років. Її смерть — благословення для родини.
Я кивнула, думаючи про Мейв і довголіття, яке вона успадкує.
— Та я хотів поговорити з тобою не з цього приводу. Я попросив отця Дарбі зробити сьогодні повідомлення з кафедри. Він щотижня робить оголошення: сповіщає про церковні пікніки, про смерті, про народження, висловлює прохання допомогти тому чи тому парафіянинові. Ну, ти знаєш, — пояснив Томас.
Він зняв і знову надягнув капелюха.
— Я попросив його повідомити, що ти повернулася додому після тривалої хвороби й мешкаєш у Ґарва-Ґлібі із сином. Подумав, що так буде легше, ніж намагатися розповідати людям про все поступово. А ще річ у тім, що ніхто не стане ні про що розпитувати в отця Дарбі після того, як він це повідомить. Щоправда, люди намагатимуться ставити йому запитання після меси.
Я повільно кивнула, водночас відчуваючи збентеження й полегшення.
— А що тепер?
— Тепер… нам треба зайти, — з іронічною усмішкою сказав він.
Мені не хотілося йти, і Томас злегка підняв моє підборіддя, щоб перехопити мій погляд із-під крисів капелюшка.
— Енн, люди про це говоритимуть. Міркуватимуть, де ти була, що робила і з ким. Якщо чогось не дізнаються, то можуть вигадати. Та загалом усе це насправді не має значення. Ти тут, хоч це й видається неможливим. І ніхто не може із цим посперечатися.
— Я тут. Хоч це й видається неможливим, — повторила я й кивнула.
— Що ти скажеш — чи чого не скажеш, — щоб заповнити прогалини, вирішувати лише тобі. Я буду поруч із тобою, а їм, зрештою… стане нецікаво.
Я кивнула знову, тепер уже впевненіше, і взяла його попід руку.
— Дякую, Томасе.
Зважаючи на те як багато він для мене зробив, мої слова були справжньою дрібницею, та він дозволив мені триматися за себе, і ми ввійшли до церкви разом.
8 липня 1921 року
Вона така, як була. Але геть інша.
Її шкіра має такий самий блиск, а очі — такий самий розріз. Її ніс, підборіддя, витончені обриси обличчя — усе це лишилося незмінним. Волосся в неї відросло аж до середини спини. Проте воно все одно темне й усе одно кучерявиться. Вона так само струнка, як я пам’ятаю, й не надто висока. Від її сміху — спогаду, що враз ожив, звуку тих солодких часів, давнього друга й нового болю — мені захотілося розридатися. Нового болю, бо вона повернулася, коли вже я про неї забув. Я її не знайшов. Вона знайшла нас і, нехай як це дивно, не гнівається. Вона не зламана. Може здатися, що це не Енн.
Голос у неї такий самий — мов музика, і стишений, але тепер вона розмовляє повільно, майже обережно, ніби не впевнена в собі. А які історії вона розповідає, яка поезія злітає з неймовірною легкістю з її вуст! Я міг би слухати її годинами, та це геть не схоже на ту дівчину, яку я знав. Колишня Енн випльовувала слова так, наче боялася, що не встигне випустити їх на волю; вона була запальна, переповнена всілякими ідеями. Вона ніколи не могла всидіти на місці. Деклан сміявся й цілував Енн у намаганні сповільнити її. Вона ж намагалася цілувати його у відповідь, водночас закінчуючи те, що вже намірилася сказати.
Тепер Енн властива якась тиша, дуже незвичний внутрішній спокій — як у вдоволеної Мадонни, та я не знаю, чому так сталося: чи не тому що вона тепер нарешті з Оїном? Вона стежить за ним із такою любов’ю й відданістю, з таким зачудуванням, що мені аж соромно стає, що я в ній сумніваюся. Енн так радіє йому, а мені стає прикро, що стільки років вона втратила. Їй також має бути прикро. Вона повинна шкодувати. Повинна страждати. Та це не так. Помітних страждань їй завдало лише вогнепальне поранення в боці, а звідки воно — Енн не хоче пояснювати.
Енн відмовляється сказати мені, де була та що з нею сталося. Я намагався уявити якісь реалістичні сценарії, але не можу. Її було поранено під час Повстання? Хтось знайшов її й подбав про неї? Вона втратила пам’ять, а п’ять років по тому спогади повернулися? Енн справді була в Америці? Вона британська шпигунка? Вона мала коханця? Чи її вкинула у відчай загибель Деклана? Можливі варіанти — або ж їхня відсутність — доведуть мене до божевілля. Коли я намагаюся витягнути з неї бодай якусь відповідь, вона, здається, по-справжньому лякається. Тоді в неї від жаху тремтять вуста і дрижать руки, і їй важко дивитися мені в очі. Я ж здаюся, піддаюся й відкладаю на потім запитання, на які їй треба буде відповісти. Рано чи пізно.
Жінка має дірки у вухах — і діаманти, доки не продала їх, — але в неї нема щілинки між передніми зубами. Я помітив це, коли вона, ще безпомічна, попросила почистити їх, і не знаю, як це сприймати. Може, моя пам’ять і недосконала, та разок бездоганних зубів, прямих і білих, здається неможливим.
Коли я витягнув її з озера, вона негайно відгукнулася на своє ім’я, та не звернулася на ім’я до мене. Я здригаюся від думки про те, що сталося б, якби мене там не було. Я саме вертався після відвідин Поллі О’Браєн за озером, перших за дуже тривалий час. Те, що я взагалі там опинився, — справжнісінька випадковість. Я почув дуже характерний тріск — і більше нічого. Кілька хвилин по тому вона гукнула, і я поплив на її поклик. Відтоді Енн водить мене за носа, і я збагнути не можу, як мені повестися.
Коли вона не перед очима в мене, я не можу спокійно дихати, доки не побачу її знову. Бріджид гадає, що Енн забере Оїна й утече з ним кудись, щойно в неї з’явиться така можливість. Я теж цього боюсь і, хоча мене, як ніколи досі, тягне до неї, я не довіряю їй. Через це відсторонитися від неї стало набагато важче. Я не хочу відлякувати Енн заради Оїна. А якщо чесно, то й мені буде нестерпно боляче побачити, як вона нас покидає.
У червні я поїхав до Дубліна й обійшов дублінські в’язниці, скориставшись документами медика, щоб поглянути на політв’язнів, про чиє звільнення домовлявся Мік. Лорд Френч склав повноваження, та я все одно проходив майже всюди завдяки дозволу, який він дав мені під час голодувань. У візитах до кількох в’язнів мені відмовили — отже, ці в’язні, найімовірніше, були геть у поганому стані, надто поганому, щоб дозволити офіційний огляд. Я погрожував і розмахував паперами, наполягаючи, щоб мені дозволили виконати свою роботу, і це відчинило переді мною ще кілька дверей, але не всі. Особливо я зважав на те, де саме тримали людей, збирав про них усі можливі відомості в їхніх наглядачів і дбав про те, щоб Мік знав, які в’язні найбільше ризикують не вийти на волю.
На обхід, написання звітів і креслення схем у мене пішло три дні. Коли я поїхав, Мік уже починав реалізовувати плани кількох утеч. Більше я не повертався. Та з огляду на чутки про перемир’я — перемир’я, яке передбачила Енн, — мені треба дізнатися, що Мік собі думає. Його відсторонили від переговорів між де Валерою та Ллойд Джорджем, хоча Мік заправляв урядом і війною, поки де Валера вісімнадцять місяців сидів у Америці, збираючи гроші подалі від пекла, яким стала Ірландія, подалі від війни, що точилася без нього.
Т. С.