Що знає вітер

Розділ 19 Вушко голки

Майкл Коллінз і Джо О’Райллі прибули вранці в переддень Різдва, привізши із собою охоронця на ім’я Ферґус, і зайняли три порожні кімнати в західному крилі будинку. Томас замовив в універмазі «Лайонс» три нові ліжка й заніс їхні каркаси та матраци сходами до щойно прибраних кімнат, а там Меґґі та Мейв застелили ліжка новою постільною білизною й поклали на них пухкі подушки. Томас стверджував, ніби Майкл не знатиме, що робити з великим ліжком у своїй кімнаті: він же найчастіше спав абиде й ніколи не затримувався на місці. О’Тули були мов не при собі від захвату й готували кімнати так, наче до нас їхав стародавній король Конор власною персоною.

Оїн чекав на них, був збуджений і бігав від вікна до вікна, виглядаючи гостей. Йому надто хотілося поділитися своїм секретом. Ми створили нову пригоду із числа оповідок про Оїна — історію, у якій Оїн та Майкл Коллінз перетнули озеро на маленькому червоному човнику й опинилися в Ірландії майбутнього. Ірландія в нашій історії спала під триколором, нею більше не правила корона, а біди й нещастя минулих століть для неї давно скінчилися. Я написала цю історію римованим віршем, спланувавши кожну сторінку, а Томас намалював, як малий Оїн і Здоровань сидять на Кліф Могері[47], цілують камінь Бларні[48] та їдуть Дорогою Гігантів у Антрімі[49]. На одній сторінці контрастна парочка побачила дикі квіти й вистояла супроти вітрів на острові Клер. На другій — уздріла зимове сонцестояння в Ньюґрейнджі[50], що в графстві Міт. Почалася ця історія не як дарунок Майклові, та ми ще до завершення погодилися, що вона має ним стати.

Це була прегарна маленька книжечка, сповнена ірландської фантазії й оптимістичних сподівань, і в ній двоє ірландських хлопців, великий і малий, блукали Смарагдовим островом. Я знала, що Ірландія ще дуже довго не знатиме миру, зображеного на сторінках нашої книжки. Але мир настане. Він наставатиме поступово, частинами, розділами, як в історії. А ще Ірландія — Ірландія зелених пагорбів і всюдисущого каменю, Ірландія неспокійної історії й бурхливих почуттів — вистоїть.

Ми загорнули книжку в папір, перев’язали шпагатом і поклали під ялинку, підписавши Майкловим ім’ям і долучивши її до пакунків, які вже там лежали, — подарунків для всіх О’Тулів і нових капелюхів та шкарпеток для всіх чоловіків. Різдвяний Дід мав прийти після того, як Оїн ляже спати. Я придбала ту копію «Форда Т», від якої не міг відірватись Оїн у ломбарді Келлі, а Томас зібрав йому іграшковий вітрильник і пофарбував його в червоний колір, як у наших історіях.

Фотограф, який знімав весілля в готелі «Ґрешем», надіслав нам поштою примірники своїх знімків. Мені пощастило перехопити посилку так, щоб її не побачив більше ніхто. Нашу із Томасом світлину — ту, яку Оїн зберігатиме все життя, — я вставила у важку золоту рамку. Цей подарунок не міг вразити маленького хлопчика, але був для нього дуже цінний. Іншу світлину з весілля, ту, де Майкл усміхався посередині, я також вставила в рамку, щоб подарувати Томасові. Того вечора я вперше визнала свої почуття, вперше зізналась у всьому, і щоразу, коли дивилася на це фото, мені перехоплювало подих від значущості зображених історичних подій.

Ґарва-Ґліб перетворився на мерехтливий, сяйливий дивокрай теплих запахів і блискучих поверхонь, прянощів, лоску й духмяних дерев, перев’язаних стрічкою та прикрашених ягодами і свічками. Я не здивувалася, дізнавшись, що Томас щороку відчиняв двері для сусідів, наймаючи музикантів і виставляючи стільки харчів, що стало б на тисячу животів. Святкування завжди починалися надвечір і тривали доти, доки гості не переходили до церкви святої Марії на опівнічну месу чи додому — відсипатися після денного розгулу.

Щойно настала п’ята година, доріжкою до маєтку, залитого світлом і звуками, попрямували фургони й гуркотливі фермерські підводи, автівки й возики. Бальний зал, що цілорічно стояв порожній, було прибрано й прикрашено, натерто й начищено, і там з’явилися довгі столи, заставлені пирогами й тортами, індичкою й гострим м’ясом, а також приготованими в десяток способів картоплею та хлібом. Харчі не залишалися гарячими, та ніхто не скаржився: всі бенкетували та сновигали, сміялись і заходили, на кілька годин відкинувши турботи. Одні обступили Майкла Коллінза, тимчасом як інші тримались осторонь: вже почали розділятися ті, хто вважав, ніби Договором він приніс мир Ірландії, й ті, хто вважав, ніби він накликав громадянську війну. Звістка про те, що він у Ґарва-Ґлібі, розійшлася зі швидкістю лісової пожежі, і через неї дехто до нас не прийшов. Керріґани, які через «брунатних» утратили в липні сина й домівку, відмовилися брати участь у святкуваннях. Обгорілі руки Мері загоїлись, а її серце — ні. Патрік і Мері Керріґан не хотіли миру з Англією. Вони хотіли справедливої помсти за сина.

Томас поїхав особисто їх запросити й поглянути, як їм ведеться. Ті подякували й відмовили, і Томасові потім не йшла з голови їхня пересторога: «Ми не схилимося перед Англією й не переломимо хліба ні з ким із тих, хто схилиться».

Томас побоювався, що Майкл не знайде спокою чи відпочинку навіть у Дромагайрі, й поширив серед містян власне попередження. Цього року на Різдво в Ґарва-Ґлібі не дозволятимуться суперечки чи навіть дискусії на політичні теми. Ті, хто приходитиме скористатися з його гостинності, робитимуть це з миром у серці, відповідно до духу свята, інакше їм не будуть раді. Поки що люди ставилися з розумінням до цього, а ті, хто не був на це здатен, тримались осторонь.

Томас запитав, чи потішу я його гостей історією про народження Христове й запалю свічки у вікнах бального залу. Свічки були традицією, сигналом для Марії та Йосипа про те, що для них у цих стінах є місце. За часів Карних законів, коли священникам було заборонено провадити месу, свічка у вікні була символом вірянина, ознакою того, що мешканці будинку також будуть раді священникам.

Поки я вела оповідь і запалювала ґноти, всі тримали губи міцно стуленими й виблискували очима. Кілька людей кидали на сердешного Майкла нищівні погляди, сповнені осуду, наче він геть забув біль і переслідування минулого. Він стояв із келихом у руці, пасмо темного волосся впало йому на чоло. По один бік від нього був Джо, а по другий — чоловік, якого він відрекомендував як Ферґуса. Той мав морквяне волосся, жилаве тіло й пістолет, який він закріпив на спині під піджаком. Вигляд у нього був не надто грізний, але його беземоційні очі невпинно рухалися. Томас пояснив О’Тулам, що Ферґусові слід дозволити безперешкодно ходити всюди в будинку й на ділянці та що його робота — оберігати Майкла, навіть у крихітному Дромагайрі.

Тоді заграли музиканти, середину залу було звільнено, й почалися танці. Голос співака звучав театрально, з переливами, наче він намагався зімітувати стиль, який йому не пасував, проте музики були завзяті, а настрій у всіх — чудовий, і люди розділилися на пари й закружляли, а тоді розділилися на пари знову. Між ними сновигали діти, танцюючи й ганяючись одне за одним, і Оїн, у якого розпашіли щоки, сповнився заразливого ентузіазму. Мейв і Мойра спробували зібрати його з товаришами докупи та влаштувати гру.

— Ти змусила мене кохати. Я не хотів. Я не хотів, — непереконливо тужив співак, а я опустила погляд на пунш зі спеціями, який тримала в руці, й на мить захотіла подрібненого льоду.

— Потанцюй зі мною ще раз, Енні.

Я здогадалася, хто це говорить, перш ніж повернула голову.

— На жаль, я танцюю не дуже добре, містере Коллінз.

— Я пам’ятаю дещо інше. Ніколи не знав тебе добре, та якось бачив, як ти танцювала з Декланом. Ти була чудова. І припини називати мене містером Коллінзом, Енні. Ми вже давно минули цей етап.

Я зітхнула, а він потягнув мене до пар, які крутилися. Звичайно, інша Енн Ґаллагер уміла танцювати. Відмінностей між нами накопичувалося чимдалі більше. Я згадала про свої стосунки з ритмом, які явно не склалися, про те, як танцювала на своїй крихітній кухні у великому Мангеттені, радіючи, що цього ніхто не бачить, із некерованими кінцівками й побитими пальцями на ногах, усім серцем відчуваючи музику й не маючи хисту обернути це чуття на грацію. Оїн завжди казав, що я надто багато відчуваю, щоб добре танцювати. «Енні, музика в тобі ллється через край. Це видно кожному».

Я йому вірила, але, втім, не могла впоратися зі своїм невмінням.

— Здається, я забула, як це робиться, — запротестувала я, та Майкл був непохитний.

Але раптом музика змінилась, і співак облишив спроби наслідувати сучасний стиль, перейшовши на щось набагато традиційніше. Завібрувала й заквилила скрипка, і люди заплескали в долоні й затупали ногами. Темп був гарячковий, рухи — надто швидкі, щоб я щось удавала, і я вперто відмовилася супроводжувати Майкла далі. Однак той уже геть про мене забув. Він стежив за Томасом, якого тим часом виштовхали на середину кола.

— Ну ж бо, Томмі! — прокричав Майкл. — Покажи нам, як треба.

Томас широко всміхався, його ноги літали, а глядачі підбадьорювали танцюриста. Я могла хіба що дивитися на нього, геть заворожена. Скрипка плакала, а його ноги гналися за нею, тупаючи й вибрикуючи; він здавався ожилим ірландським народним героєм. Тоді він почав затягувати до себе в коло Майкла, який ледве стримувався, щоб розділити сцену з ним. Томас сміявся, волосся падало йому на обличчя, а я не могла відвести від нього погляд. Я була одурманена коханням і квола від безнадії.

Мені тридцять один рік. Я не дівчисько. Не простачка. Ніколи не була хихотливою фанаткою чи одержимою акторами або музикантами, чоловіками, яких я не могла завоювати й не знала. Але Томаса Сміта я знала. Я знала його й кохала. Відчайдушно. Але кохати його — знати його — було так само немислимо, як кохати обличчя з екрану. Наше кохання було неможливе. За мить, за якусь хвилю все це могло скінчитися. Він був сном, від якого я легко могла прокинутись, а прокинувшись, як я надто вже добре знала, не зможу прикликати цей сон, повернути його.

Раптом я різко усвідомила марноту і страх, що тишком ходили за мною назирці, відколи Томас витягнув мене з озера, темні й важкі, і ковтнула пуншу зі свого келиха, намагаючись полегшити тиск. Удари мого серця відлунювали в мене в голові, а пульс став гучним, як гонг. Я швидкою ходою пішла з бального залу, а діставшись парадних дверей, уже почала тікати від відлуння своїх кроків. Вимчала з будинку і сховалася під деревами. У мене вчепився панічний жах, і я притиснула долоні до лускатої кори височезного дуба, так само вчепившись у дерево.

Ніч була ясна й холодна, і я втягнула в легені студене повітря, борючись із дзенькотом у голові й подумки змушуючи притлумити трепет усередині, затихнути та сповільнитися. Груба реальність дерева мене стримувала, і я задерла підборіддя, потягнувшись до вітерця, заплющила очі й міцно взялася за стовбур.

Невдовзі я почула його голос позаду.

— Енн! — Томас досі був засапаний. Рукави його сорочки були закасані по лікті, волосся — скуйовджене, а піджака він позбувся. — Бріджид сказала, що ти вискочила з будинку так, наче в тебе спідниці зайнялися. Що з тобою, дівчинко?

Я не відповіла йому — не з духу сперечання, а тому що була ладна розплакатися; горло в мене стиснулось, а серце так переповнилося почуттями, так боліло, що я не могла й слова мовити до нього. Озеро вабило, і мені раптом захотілося пройти вздовж нього, подражнити його й відмовити йому, нехай тільки для того, щоб переконатися, що я так можу.

Я відпустила дерево й рушила до озера — рушила відчайдушно. Зухвало.

— Енн, — озвався Томас, потягнувся до моєї руки й зупинив мене. — Ти куди?

У його голосі я почула страх, і мені стало страшенно прикро. Я стала огидною собі через те, що викликала в нього цей страх.

— Ти боїшся. Я це відчуваю. Скажи, що сталося.

Я звела погляд на нього й спробувала всміхнутися, потягнулася долонями до його щік і великими пальцями — до ямки в нього на підборідді. Він узяв мене за зап’ястки й повернув своє обличчя, а тоді поцілував середину моєї долоні.

— Графине, ти поводишся так, ніби прощаєшся. Мені це не до вподоби.

— Ні. Не прощаюся. В жодному разі, — палко заперечила я.

— Тоді що ти коїш? — прошепотів він, переклав руки з моїх зап’ястків на талію й притягнув до себе.

Я глибоко вдихнула й замислилась, як найкраще розповісти про наполегливий шепіт озера, що постійно сколошкував моє щастя. У темряві почуття було важче ігнорувати й легше було дати їм волю.

— Я не хочу, щоб ти зник, — прошепотіла я.

— Про що ти? — стиха відповів Томас.

— Якщо я повернуся, ти зникнеш. Я все одно існуватиму, хоч де я буду, зате тебе не стане. Не стане тебе, не стане Оїна, а мені буде несила це витерпіти.

Знову бомкнув гонг, і я схилилася до Томаса, притулившись чолом до його плеча. Глибоко вдихнула, увібравши його в легені й затамувавши подих, а тоді відпустила.

— Тоді не повертайся, Енні, — лагідно сказав він, занурившись губами в моє волосся. — Залишся зі мною.

Мені захотілося посперечатися з Томасом, вимогти від нього, щоб він визнав недосконалість цієї пропозиції. Та натомість я обняла його, втішена його вірою. Може, все й справді аж так просто. Може, це й має бути моїм вибором.

Я звела до нього обличчя, бо мені були потрібні його очі та його впевненість, мені було потрібно, щоб він знав: якщо це справді питання вибору, то я його вже зробила.

— Я кохаю тебе, Томасе. Гадаю, я кохала тебе ще тоді, як ти був лише словами на сторінці, обличчям на давній світлині. Коли дідусь показав мені твій знімок і назвав твоє ім’я, я щось відчула. У мені щось змінилося.

Томас не став мене перебивати чи освідчуватись у коханні. Він просто слухав, лагідно дивлячись на мене згори вниз; вуста його були ще лагідніші, а найлагіднішим був його дотик до моєї спини. Але мені було потрібно за щось триматись, і я стиснула руки, вчепившись у його сорочку, так, як чіплялася за дерево. Шкіра в Томаса була тепла від танців, а під моїми кулаками гупало його серце, нагадуючи, що цієї миті він мій.

— Потім слова на сторінці та обличчя на світлині стали чоловіком. Реальним. Таким, якого можна торкнутися. Досконалим. — Я ковтнула, намагаючись не заплакати. — Я закохалася дуже швидко, дуже сильно й дуже щиро. Не тому що любов сліпа, а тому що… вона не сліпа. Любов не сліпа — вона засліплює. Б’є в очі. Я поглянула на тебе й пізнала найпершого ж дня. Твою віру й твою дружбу, твою доброту і твою відданість. Я побачила все це й дуже сильно закохалась. І це почуття продовжує розростатися. Моє кохання таке велике, всеохопне й надмірне, що я через нього й дихати не можу. Страшно любити так сильно, знаючи, яке крихке насправді наше існування. Тобі доведеться триматися за мене, бо інакше я вибухну… а може, просто полину геть. У небо, в озеро.

Я відчула, як його охопив дрож — від лагідних рук до милосердних очей, а тоді він усміхнувся і його губи притиснулися до моїх — раз, двічі, а тоді ще раз. Його зітхання залоскотало мені язик, а мої хапливі руки покірно розправилися на його тілі. Тоді він забурмотів у мої спраглі вуста, говорячи й водночас цілуючи мене:

— Виходь за мене, Енн. Я прив’яжу тебе до себе, щоб ти не змогла полинути геть, щоб нам ніколи не довелося розлучитися. До того ж тобі час змінити ім’я. Те, що я досі зву тебе Енн Ґаллагер, страх як збиває з пантелику.

Хоч яких пропозицій я від нього очікувала, пропозиції вийти за нього з-поміж них досі не було. Я відсторонилася, широко розплющивши очі, і, вражена його словами, засміялася. На мить я забула про Томасові губи й натомість зазирнула йому в очі. Під укриттям гілок, у світлі зимового місяця вони здавалися дуже світлими й безневинними.

— Енн Сміт — це майже так само буденно, як Томас Сміт, — стиха продовжив він. — Але для графині, що подорожує в часі, ім’я — не аж така важлива штука.

Його іронічний тон не пасував до цього вкрай серйозного освідчення.

— А нам можна? Нам справді можна побратися? — видихнула я.

— А хто нас зупинить?

— Я не можу довести, що я… це я.

— Кому потрібні докази? Я це знаю. Ти знаєш. Бог знає.

Томас поцілував мене в чоло, в ніс, в одну і в другу щоку, а тоді зупинився на моїх вустах, чекаючи на мою відповідь.

— Але… що скажуть люди?

Що скаже Бріджид?

— Сподіваюся, вони нас привітають.

Він торкнувся поцілунком моєї верхньої губи, а тоді — нижньої, злегка потягнувши за неї та спонукаючи мене піти за його прикладом.

— Що скаже Майкл? — важко видихнула я, відсторонившись, щоб мати змогу говорити. Я добре уявляла, як Майкл вітатиме Томаса, водночас щось застережно шепочучи на вухо мені.

— Мік, я певен, скаже щось грубе й непоштиве. А тоді шумно заллється сльозами, бо любить так само сильно, як ненавидить.

— Що… — заговорила я знов.

— Енн, — Томас притиснув великі пальці до моїх губ, обхопивши руками лице й зупинивши потік запитань. — Я тебе кохаю. Безтямно. Я хочу зв’язати нас між собою всіма можливими способами. На сьогодні, на завтра й на кожен день після того. Ти хочеш вийти за мене чи ні?

Я хотіла цього понад усе. Більше ніж геть усе на світі.

Я кивнула, усміхаючись у подушечки його великих пальців і цілковито йому підкоряючись. Він прибрав руки і торкнувся своїми вустами моїх.

Якусь мить я насолоджувалася перспективою стабільності, його чистим смаком, що поглинав геть усе. Нас обох вабило те, що могло статися з нами, і я дозволила собі цим спокуситися.

Тоді вітер змінив напрямок, а місяць блимнув; хруснула гілка й замерехтів вогник сірника. У повітрі завис струмінь цигаркового диму, сповіщаючи нас про те, що ми не самі, а за кілька секунд із темряви долинув голос.

— То це правда, так? Про вас двох. Мати казала, що так воно і є. Я не хотів їй вірити.

Я крутнулася, не полишаючи Томасових обіймів, і проковтнула зойк, а він обвив мене однією рукою, не даючи мені впасти, й підступив до незнайомця.

Я подумала, що то Ліам. У темряві здавалося, ніби він має схожу статуру та зріст, а тембр голосу в нього був майже такий самий. Але Томас, спокійний і зібраний, назвав цього чоловіка іншим іменем, і я з величезним полегшенням усвідомила свою помилку.

Це був Бен Ґаллагер, найстарший Декланів брат, той, із яким я ще не зустрічалась.

— Енн, — холодно привітався Бен, нахиливши голову. — Ти маєш добрий вигляд.

Його голос звучав неприродно, ніяково, а вираз обличчя приховував картуз. Бен смачно затягнувся цигаркою, а тоді повернувся до Томаса.

— Тут Коллінз, — різко сказав він. — Гадаю, доку, це показує все, що мені треба знати про те, кому ти відданий. Хоча, зважаючи на те, як ти щойно цілував дружину мого брата, я сумніваюся, що відданість — твоя сильна сторона.

— Мік — мій друг. Ти це знаєш, — відказав Томас, зігнорувавши шпильку на свою адресу. Деклана не стало п’ять років тому, а я не була його дружиною. — А ще, Бене, Майкл Коллінз був твоїм другом. Колись.

— Колись у нас була спільна справа. Але не тепер, — тихо зауважив Бен.

— І що ж то за справа, Бене? — запитав Томас — так тихо, що в його голосі важко було розпізнати сарказм, але я його вчула. Бен також його вчув і негайно став дибки.

— Свобода Ірландії, хай їй біс, доку, — різко промовив він і відкинув цигарку. — Невже ти так зручно влаштувався у своєму великому будинку разом із могутніми друзями й жінкою найкращого друга, що забув сімсот років страждань нашого народу?

— Майкл Коллінз зробив для свободи Ірландії, для незалежності Ірландії більше, ніж коли-небудь зробимо ти чи я, — з упевненістю в голосі заперечив Томас.

— Що ж, цього замало! Цей Договір — не те, за що ми проливали кров. Ми майже досягли мети й не можемо спинитися зараз! Коллінз піддався. Підписавши ту угоду, він устромив ножа в спину кожному ірландцеві.

— Не треба так, Бене. Не дозволяй їм забрати ще й це, — застеріг Томас.

— Що забрати?

— Англійці наслідили повсюди. Та не дозволяй їм нас розділити. Не дозволяй їм руйнувати сім’ї та дружбу. Якщо ми почнемо боротись одне з одним, у нас не залишиться більше нічого. Тоді вони по-справжньому знищать ірландців. А ми зробимо за них усю брудну роботу.

— Отже, все було марно? Ті, хто загинув у шістнадцятому, й ті, хто загинув відтоді? Вони загинули марно?! — вигукнув Бен.

— Якщо ми підемо одне на одного, то вони загинули марно, — відповів Томас, і Бен одразу заперечно захитав головою.

— Боротьба не скінчилася, Томасе. Якщо не ми будемо боротися за Ірландію, то хто буде?

— Отже, ми віддані Ірландії та ірландцям, доки вони не починають із нами не погоджуватись, а тоді нам треба їх нищити? Не так це має відбуватися, — наполіг вражений Томас.

— Томасе, ти ж пам’ятаєш, як воно було. У шістнадцятому люди нас теж не підтримували. Ти пам’ятаєш, як вони волали, сичали та жбурлялися в нас усім на світі, коли «брунатні» провели нас вулицями після капітуляції. Але люди отямилися. Ти бачив, який зчинився гамір, коли почали вішати наших ватажків. Бачив, як раділи юрби, коли вісім місяців по тому з Англії повернулися в’язні. Люди хочуть свободи. Вони готові до війни в разі потреби. Ми не можемо облишити боротьбу зараз. Згадай, як далеко ми вже тоді зайшли!

— Я бачив, як гинуть люди. Бачив, як загинув Деклан. Я не стрілятиму в друзів, які в мене залишилися. Не буду. Переконання — це чудово, доки вони не перетворюються на виправдання для війни з людьми, з якими ти колись боровся разом, — сказав Томас.

— Хто ти, доку? — Бен жахнувся. — Шон Мак-Діармада, напевно, перевертається в могилі.

— Я ірландець. І не здійму зброї ні на тебе, ні на будь-якого іншого ірландця, і Договір тут ні до чого.

— Ти слабкий, Томасе. Повертається Енн… А де тебе, в біса, носило? — процідив він крізь зуби, урвавши себе, щоб гнівно накинутися на мене, а тоді знову перевів погляд на Томаса і повів далі: — Вона повертається, і нараз у тобі згасає вогонь. Що подумав би про вас обох Деклан? — Бен мокро й щедро плюнув собі під ноги, а тоді повернувся й махнув на Томаса, прощаючись із ним, прощаючись із нами.

— Твоя мати буде рада тебе бачити, Бене. Надто вже багато часу минуло. Їж. Пий. Відпочивай. Проведи Різдво з нами, — сказав Томас, не маючи бажання на це реагувати.

— Із ним? — Бен показав на ряд вікон зі східного боку будинку, крізь які було видно, що вечірка в розпалі. Під одним вікном вимальовувався у світлі силует Майкла, який стоячи саме розмовляв із Деніелом О’Тулом. — Хтось має сказати Здорованеві, щоб він не стояв попід вікнами. Ніколи не вгадаєш, хто ховається серед дерев.

Почувши завуальовану погрозу, Томас напружився, міцніше обхопивши рукою моє тіло, і я пораділа цій підтримці, коли з тіней долинув голос і водночас пролунало характерне «клац» курка пістолета.

— Ні, ніколи, — проказав Ферґус, наближаючись до нас. Із вуст охоронця звисала цигарка, що надавала йому невимушеного вигляду, який геть не пасував до зброї в руках.

Бен сахнувся, і його опущені руки затремтіли.

— Не роби цього, — тихо застеріг Ферґус. — Ти зіпсуєш Різдво багатьом хорошим людям.

Бенові руки зупинились.

— Якщо ти хочеш зайти досередини, я муситиму забрати той пістолет, із якого ти хочеш вистрілити, — спокійно, але наполегливо сказав Ферґус. — Якщо ти не збираєшся заходити досередини, я все одно заберу його, для певності, просто щоб ти пережив цю ніч. А тоді вирушай до Дубліна.

Він випустив цигарку і, не опускаючи очей, втоптав недопалок у землю носаком черевика. Підійшов до Бена, спокійно обшукав його й витягнув із чобота ніж, а з-за паска — пістолет.

— У будинку його мати. І небіж. Він із нашої родини, — тихо зауважив Томас.

Ферґус кивнув, швидко смикнувши головою.

— Я чув. То чому він тут, серед дерев, стежить за будинком?

— Я прийшов побачитися з матір’ю. Побачитися з невісткою, що повстала з мертвих. Побачитися з Оїном і з тобою, доку. Я приходив сюди на Різдво протягом останніх п’яти років. І не сподівався, що тут буде Коллінз. Я ще не визначився, чи залишуся тут, — ображено заговорив Бен.

— А Ліам? Ліам теж тут? — запитала я. Я почула у своєму голосі дрож, і Томас поряд зі мною заціпенів.

— Ліам у Югалі, в Корку. Цьогоріч він додому не приїде. Надто багато в нього роботи. Триває війна, — процідив Бен.

— Не тут, Бене. Тут війни немає. Немає сьогодні. Зараз, — відказав Томас.

Бен кивнув, зціпивши зуби, та його обличчя виражало огиду, а його погляд засуджував нас усіх.

— Я хочу побачити свою матір і хлопчика. Ніч перебуду в сараї. А тоді піду своєю дорогою.

— То заходь до будинку, — наказав Ферґус. Підштовхнув Бена вперед, не опускаючи пістолета. — Але тримайся подалі від містера Коллінза.