Чом Платона веретено
Та й кружляє повсякчас?
Вічність тонша незбагненно,
Бо розкручується час.
Міцно тримаючи Оїна за руку, я протиснулась у двері ломбарду, почула, як над головою дзенькнув дзвоник, і опинилась у скриньці скарбів із речами дивними й цікавими, цінними й розмаїтими: чайними сервізами й іграшковими потягами, пістолетами й золотими цяцьками та всіляким іншим крамом. Ми з Оїном приголомшено спинились і уп’ялися очима на це багатство, роззявивши роти. Зал був довгий і вузький, а у віддаленому його кінці терпляче стояв за дерев’яним прилавком чоловік у накрохмаленій білій сорочці. Його темна краватка була заправлена під охайно застебнутий на ґудзики темний жилет, а на носі в нього примостилися крихітні окуляри в золотій оправі. Чоловік мав густе хвилясте сиве волосся, а нижню частину його обличчя закривала охайна борідка й вуса.
— Добрий день, мем! — гукнув він. — Шукаєте чогось конкретного?
— Гм, ні, сер, — затинаючись відповіла я, відвела погляд від обвішаних вигадливими дивовижами стін і пообіцяла собі та Оїнові, що колись ми повернемося сюди, просто щоб усе роздивитись. Оїн не хотів піддаватись і прикипів очима до моделі автівки — достоту такої, як Томасова.
— Добридень, Оїне. Де сьогодні лікар? — запитав власник ломбарду, привертаючи Оїнову увагу. Оїн шумно зітхнув і дозволив мені потягнути себе до прилавка.
— Добридень, містере Келлі. Йому треба було до пацієнтів, — відповів Оїн таким дорослим тоном, що я заспокоїлася. Ну хоч один із нас не нажаханий.
— Він забагато працює, — зауважив власник ломбарду, водночас не зводячи з мене очей, зацікавлених і задумливих. Він простягнув руку, явно очікуючи, що я її прийму. Так я і зробила, та він не потиснув мені руку, як я очікувала. Він узяв мене за пальці й ледь-ледь підтягнув уперед, а тоді підніс кісточки моїх пальців до своїх щетинястих губ, залишив на них швидкий поцілунок, а тоді відпустив руку.
— Ми не мали щастя познайомитися, мем.
— Це моя мама, — подав голос Оїн, схопившись маленькими ручками за край прилавка й радісно підскакуючи навшпиньках.
— Твоя мама? — повторив містер Келлі, спантеличено наморщивши чоло.
— Я Енн Ґаллагер. Рада знайомству, сер, — сказала я, та пояснювати нічого не стала. Я бачила, як за маленькими окулярами закрутилися коліщатка, як у нього почали напрошуватися запитання. Чоловік погладив себе по бороді — раз, ще раз і ще, — а тоді поклав обидві руки на прилавок і прокашлявся.
— Чим можу прислужитися, місис Ґаллагер?
Я не стала його виправляти, а зняла з пальця перстень. Камея на тлі темного агату була бліда і прекрасна, золотий обідок персня — вишуканий, а його філігрань мала витончені деталі. Я мимохіть подумала, що дідусь зрозумів би моє нелегке становище.
— Я хотіла б продати свої коштовності, а мені сказали, що ви будете зі мною чесні.
Чоловік дістав ювелірну лупу й демонстративно оглянув перстень, а тоді ще раз погладив себе по бороді.
— Ви сказали «коштовності», — зауважив він, не назвавши ціни. — Хотіли б показати мені щось іще?
— Так. Я подумала, що, можливо, продам свої… кульчики. — Я вжила те слово, яке вжив Томас, і витягнула з вух діамантові «гвіздочки», а тоді поклала їх на прилавок між нами.
Його кошлаті брови підскочили догори, і він знову підняв ювелірну лупу. Сережки він розглядав на мить довше і не сказав нічого. У кожній із них був діамант на два карати у платині. У 1995 році я заплатила за них майже десять тисяч доларів.
— Я не можу дати вам ті гроші, яких вони варті, — зітхнув чоловік. І тут настала моя черга дивуватись.
— А скільки ви можете мені дати? — м’яко наполягла я.
— Можу дати вам сто п’ятдесят фунтів. Але продати їх у Лондоні я зможу набагато дорожче. У вас буде шість місяців на те, щоб виплатити позику, перш ніж я це зроблю, — пояснив він. — Було б мудро їх зберегти, мем.
— Сто п’ятдесят фунтів — це більш ніж задовільно, містере Келлі, — сказала я, зігнорувавши його пропозицію. Ці сережки нічого для мене не значили, а грошей я потребувала. Від цієї думки у мене в горлі зануртувала істерика. Мені потрібні гроші. Я маю мільйони доларів у місці й часі, якого ще не існує. Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, зосередилася на поточному завданні і твердо запитала: — А перстень?
Власник ломбарду знову помацав камею. Коли він надміру затримався, Оїн сягнув у свою кишеню й виклав на прилавок власний скарб. Його очі ледь визирали з-за краю, і він уп’явся сповненим надії поглядом у власника ломбарду.
— Містере Келлі, скільки ви дасте за мій ґудзик?
Містер Келлі всміхнувся, взяв ґудзик і оглянув його крізь лупу, наче то було щось дуже цінне. Я зовсім не відразу помітила зв’язок і ледве почала протестувати, коли ювелір нахмурився.
— «Ш. Мак-Д.», — прочитав він. — Що це, Оїне?
— Він дуже цінний, — заявив Оїн.
— Оїне! — стиха дорікнула я. — Вибачте, містере Келлі. Ми не продаватимемо цього ґудзика. Я не знала, що він у Оїна.
— Я чув, Шон Мак-Діармада нашкрябав своє ім’я на кількох ґудзиках і монетах. Це один із них? — запитав містер Келлі, не припиняючи вивчати латунну дрібничку.
— Цього я не знаю, містере Келлі. Але цей ґудзик — пам’ятний сувенір. Не залишите нас самих на хвильку?
Містер Келлі нахилив голову й повернувся спиною, зайнявшись ящиками позаду себе. Ми відійшли від прилавка, і я стала на коліна перед Оїном.
— Оїне, ти знаєш, що то за ґудзик?
— Так. Він належав докові. Йому цього ґудзика дав друг, а док віддав його мені. Я люблю носити його в кишені на щастя.
— Нащо тобі продавати таку безцінну річ?
— Бо… тобі потрібні гроші, — пояснив Оїн із круглими благальними очима.
— Так. Але той ґудзик важливіший за гроші.
— Бабуня сказала, що ти не маєш ані шага за душею. Сказала, що ти жебрачка без хати й без сорому, — процитував він. — Я не хочу, щоб ти була жебрачкою.
Його очі засяяли, а губи затремтіли. Я проковтнула гнівний клубок у горлі і знову нагадала собі, що Бріджид — моя прапрабабуся.
— Оїне, ніколи, нізащо не розлучайся з отим ґудзиком. Він із тих скарбів, які не можна продати за жодні гроші, бо він символізує життя людей, яких не стало, людей, які були важливі й за якими сумують. Розумієш?
— Так, — кивнув Оїн. — Але я сумував за тобою. І віддав би свій ґудзик, щоб тебе зберегти.
У мене в очах забриніли сльози, а губи затремтіли так само, як у нього.
— Одна дуже мудра людина сказала мені, що ми зберігаємо тих, кого любимо, в серці. Ми ніколи не втрачаємо їх, якщо тільки пам’ятаємо, якою була їхня любов.
Я притягнула Оїна до себе й так міцно обняла його маленьке тільце, що він зіщулився й зареготав. Я відпустила його й витерла сльозу, що витекла й повисла в мене на носі.
— Пообіцяй мені, що перестанеш носити той ґудзик у кишені. Поклади його в якесь дуже надійне місце й бережи, — мовила я, надавши своєму голосу якомога більше строгості.
— Обіцяю, — просто сказав Оїн. Я підвелася, і ми повернулися до прилавка й до людини, яка вдавала, ніби за нами не стежить.
— Містере Келлі, мама не дозволяє мені продати ґудзик.
— На мою думку, це мудро, юначе.
— А ще доктор Сміт сказав мамі не продавати її персня.
— Оїне, — знічено прошепотіла я.
— Та невже? — перепитав містер Келлі.
— Так, сер, — кивнув Оїн.
Містер Келлі підвів погляд і зазирнув мені в очі.
— Ну, що ж… Гадаю, він має рацію. Місис Ґаллагер, я дам вам за діаманти сто шістдесят фунтів. І неодмінно залиште перстень собі. Я пам’ятаю, як багато років тому сюди зайшов один молодик і купив цю річ. — Чоловік задумливо потер камею великим пальцем. — Він не міг її собі дозволити, та був рішучо налаштований нею заволодіти. Він сказав мені, що купує її для дівчини, з якою хоче одружитися. Ми уклали домовленість: його кишеньковий годинник за цей перстень. — Ювелір поклав перстень мені на долоню й накрив його моїми пальцями. — Годинник коштував небагато, але той молодик чудово вмів вести переговори.
Я розчулено вдивлялася в містера Келлі. Не дивно, що Томас був такий непохитний. Я спробувала продати обручку Енн.
— Дякую, містере Келлі. Я ніколи не чула цієї історії, — прошепотіла я.
— Що ж, тепер почули, — лагідно відповів він. На його обличчі на мить відбився спогад, і його вуста розімкнулися в задумі: — Знаєте… Можливо, той кишеньковий годинник досі в мене. Він перестав цокати невдовзі після обміну. Я відклав його, подумавши, що в ньому просто треба поколупатися.
Він відсунув кілька шухляд і відімкнув кілька цікавинок. А за мить переможно скрикнув і витягнув із оббитої оксамитом шухляди довгий ланцюжок, прикріплений до простого золотого годинника.
Моє серце на мить зупинилось, і я, щоб приховати свій подив, притиснула до рота тремтливу долоню. Цей годинник більшу частину свого життя носив Оїн. Повислий ланцюжок і золотий медальйон цього годинника завжди надавали Оїну старомодного вигляду, та Оїн так і не відмовився від нього заради новішої моделі.
— Бачиш оце, хлопче?
Містер Келлі показав Оїнові, як відмикати защіпку на кришці, відкриваючи циферблат під нею. Оїн радісно закивав, а власник ломбарду насуплено придивився до годинника.
— О, ви лише погляньте! — зачудувався містер Келлі. — Він усе-таки цокає!
Містер Келлі глипнув на власний годинник, який звисав із маленької кишеньки в його жилеті. Виставив маленьким інструментом час на годиннику Деклана Ґаллагера й поглянув на крихітні стрілки, що цокали. Вдоволено гмикнув.
— Гадаю, він має бути в тебе, хлопче, — сказав містер Келлі й пересунув годинник по прилавку так, щоб Оїн до нього дотягнувся. — Він же, як-не-як, належав твоєму батькові.
Із ломбарду ми з маленьким Оїном винесли набагато більше, ніж туди принесли. На додачу до ста шістдесяти фунтів і Декланового кишенькового годинника (його Оїн міцно тримав у руці, хоч я й приколола ланцюжок до його жилета), у моїх вухах була застебнута пара агатових сережок, із яких звисали малесенькі камеї. Я із запізненням усвідомила, що 1921 року більшість жінок, напевно, не мала дірок у вухах. Містер Келлі твердив, що сережки так пасують до мого персня, що мають бути в мене. Він був такий люб’язний і щедрий, що я підозрювала, буцімто він і справді отримав від мене неабиякий зиск. Але перстень Енн так і залишився в мене, і я нічим не могла віддячити за нього містерові Келлі. Власник ломбарду врятував мене від жахливого промаху й розповів мені історію, набагато ціннішу за перстень.
Я мимохіть замислилася над тим, які приголомшливі наслідки має існування Декланового годинника. Якби я не пішла до ломбарду з Оїном, чи віддав би коли-небудь містер Келлі годинник Оїнові? Цей годинник був у дідуся всі роки, скільки я його знала. Я змінювала історію чи завжди була її частиною? І звідки взявся в Оїна перстень Енн? Якщо вона померла і її так і не знайшли, хіба перстень не мав бути в неї на пальці?
Раптом до мене дійшло, що я гадки не маю, куди йду. У правій руці я стискала гаманець із грішми, у лівій — руку Оїна, дозволяючи йому вести мене за собою, а сама тим часом залишаючись думками за вісімдесят миль — чи років — звідти.
— Оїне, ти знаєш, де універмаг? — соромлячись запитала я.
Він засміявся й відпустив мою руку.
— Та отам, забудько!
Ми стояли навпроти ряду з щонайменше шести величезних скляних вікон у тіні темно-червоного навісу, на якому блідим шрифтом вирізнялася назва крамниці: «Генрі Лайонс і Ко. ЛТД. Велика крамниця Слайґо». За склом викрашалися на підставках капелюхи та взуття, а блідолиці манекени демонстрували сукні й костюми. На кілька секунд мене охопило полегшення, та відтак знову взяв гору страх.
— Тут працює подруга бабуні, місис Джеральдін Каммінс. Вона завжди готова допомогти.
Моє серце провалилося на саме дно живота, і на мить здалося, що мене знудить. Вже хто-хто, а подруга Бріджид знатиме про Енн Ґаллагер. Справжню Енн Ґаллагер. Першу Енн Ґаллагер. Я морально приготувалася, тимчасом як Оїн потягнув мене вперед, щосили рвучись до чудес величезної крамниці.
Довкола групи великих вікон праворуч від входу зібралася юрба чоловіків. Вони стояли спинами до дороги, склавши на грудях руки й дивлячись на щось за склом. Я витягнула шию, намагаючись угледіти, що там зібрало такий натовп. Коли я підійшла ближче, один із чоловіків покинув своє місце й відкрив мені вітрину, доки прогалину не заповнила інша людина. Вони читали газету. Хтось приклеїв до вітрини універмагу зсередини «Айріш таймс», відкривши й розгорнувши сторінки, щоб дати перехожим можливість читати крізь скло.
Я сповільнилася, зацікавившись і, звісно, відчувши потяг до її слів, але Оїн рвонув уперед. Мене затягнуло за двері, які терпляче притримував якийсь чоловік. Коли я проминула його, він злегка підняв капелюха. Роззирнувшись, я побачила високі стелажі й широкі проходи, вітрини й декор а тоді спробувала зрозуміти, з чого саме почати. Всі думки про газету і слова поступилися місцем зачудуванню й жаху. У крамниці не лунали музичні записи й не було флуоресцентного освітлення. Угорі висіли лампи, що кидали тепле світло на до блиску відполірований паркет, і я роззирнулася, зробивши повне коло й намагаючись зорієнтуватися. Я опинилася в чоловічому відділі й була змушена дослідити територію.
— Одяг, панчохи, пара нових черевиків, пара туфельок, капелюшок, пальто та ще десяток — два десятки — інших речей, — пробурмотіла я в намаганні скласти список, який не дасть мені заплакати в кутку. Я гадки не мала, як далеко зможу просунутися зі своїми грішми. Позирнула на цінник плаща, що висів праворуч. Шістнадцять фунтів. Я заходилася рахувати подумки й відразу здалася. Просто куплю все, що зможу, на сто фунтів. Це буде мій ліміт. Решта шістдесят залишатимуться на чорний день, доки я не зможу заробити ще чи доки я не прокинуся. Залежно від того, що станеться раніше.
— Бабуня завжди підіймається сходами туди, де сукні, — підказав Оїн, і я знову дозволила йому піти попереду. Ми піднялися широкими сходами, що вели на другий поверх, до вигадливих капелюшків, барвистих тканин і духмяного повітря.
— Добридень, місис Джеральдін Каммінс! — вигукнув Оїн і помахав рукою жінці, що сиділа за скляною вітриною неподалік, приблизно однолітці Бріджид. — Це моя мама. Їй потрібна допомога.
Інша жінка голосно на нього шикнула, наче ми були в бібліотеці, а не стояли серед вішаків із одягом. Джеральдін Каммінс — пухка пані з королівською поставою — вибралася з-за скла й рушила до нас.
— Добридень, містере Оїн Ґаллагер, — статечно привіталася вона.
У неї була красива зачіска й темно-синя сукня з вільним поясом, її величезний бюст затуляв обвислий бант того ж відтінку, рукави сукні доходили до ліктів, а спідниця падала вільними складками майже до щиколоток. Її волосся утворювало охайну сиву шапочку із шовкових хвиль, які обрамляли кругле лице, і вона перехопила мій погляд немиготливими очима, зціпивши руки просто себе і звівши п’яти докупи, наче солдат, який виструнчився.
Вона не здавалася такою здивованою, як містер Келлі, і я замислилася, чи не їздила Бріджид до Слайґо, поки я видужувала. Вирішила, що байдуже — аби тільки ця жінка могла мені допомогти, а мені не довелося відповідати на запитання.
— Чим можу допомогти, місис Енн Ґаллагер? — мовила вона, не марнуючи часу на ґречні знайомства та світські балачки.
Я почала шпарко зачитувати список, сподіваючись, що вона заповнить прогалини.
Вона підняла руку й покликала молоду жінку, що стояла біля величезного вішака з капелюшками.
— Містера Оїна Ґаллагера я візьму із собою. Міс Беатріс Барнс особисто вам допоможе.
До мене дійшло, що Оїн назвав Джеральдін Каммінс її повним іменем, бо вона називала всіх повними іменами, долучаючи до них звертання. Беатріс Барнс уже бігла до нас, начепивши на гарненьке личко люб’язну усмішку.
— Міс Беатріс Барнс, це місис Енн Ґаллагер. Ви допомагатимете їй. Не сумніваюся, що ви будете розважливі.
Беатріс енергійно закивала, а Джеральдін відвернулася й подала руку Оїнові.
— К-куди ви його поведете? — спитала я, певна, що добрі батьки не передають просто так своїх дітей геть незнайомим людям. Оїн знав її, а я — не знала.
— Звісно, до відділу іграшок нагорі. А тоді підемо до драгстору[27] Ферґусона взяти солодощів. — Вона усміхнулась Оїнові, і на її напудрених щоках з’явилися дві глибокі ямки. А коли знову зазирнула мені в очі, усмішка зникла. — Моя зміна скінчилась. Я приведу його назад за пів години. Так у вас буде вдосталь часу, щоб зробити покупки. До того ж дитина не плутатиметься у вас під ногами.
Оїн заскакав навшпиньках і в захваті взявся за її руку, а тоді в нього витягнулося личко й опустилися плечі.
— Дякую, місис Джеральдін Каммінс, — мовив він, — але док сказав, що я повинен триматися мами й допомагати їй.
— І найбільше ти допоможеш своїй мамі, пішовши зі мною, — квапливо сказала місис Каммінс.
Оїн поглянув на мене з надією й сумнівом в усмішці.
— Ну ж бо, Оїне. Повеселися. Зі мною все буде гаразд, — збрехала я.
Я провела поглядом Оїна разом зі старшою жінкою, що тримала його за руку, і мені відчайдушно захотілося покликати його назад. Він тим часом уже показував їй свій кишеньковий годинник і торохтів про нашу недавню пригоду в ломбарді.
— Почнімо, місис Ґаллагер? — запропонувала Беатріс. Голос у неї був високий, а очі — ясні.
Я кивнула, наполегливо попросила її звати мене Енн і затинаючись повторила список своїх потреб. Поки ми йшли, я поглядала на ціни й показувала на речі, які мені подобались, і кольори, яким віддавала перевагу. Одна сукня в середньому коштувала близько семи фунтів, а від того, як Беатріс теревенила про обідні сукні, хатні вбрання, зимовий і літній одяг, уже не кажучи про капелюшки, взуття й сумочки, мені вже стало зле.
— Комбінації, корсети, трусики й панчохи вам теж знадобляться? — спитала вона тихенько, хоча поряд із нами нікого не було.
— Так, — сказала я, вирішивши: тепер, щоб чогось досягти, треба трішки прибрехати. — Розумієте, я довго хворіла. І, боюся, так давно не купувала одягу, що не знаю, який у мене розмір і що нині в моді. Навіть не знаю достоту, що потрібно дамі, — мовила я, без особливих труднощів вичавивши з очей жалюгідні сльози. — Сподіваюся, ви зможете дати мені кілька порад, не забуваючи, що повний новий гардероб може бути дорогим. Мені потрібні найпростіші речі, розумієте?
— Ну звісно! — сказала вона й погладила мене по плечу. — Я відведу вас до приміряльні, і ми почнемо. У мене гостре око на розміри. Буде дуже весело.
Повернулася вона з повними руками білих рюш.
— До нас щойно надійшов чудовий штучний шовк із Лондона, а ще в нас є трусики вище колін, — промуркотіла вона. — Також є нові корсети, які затягуються спереду, доволі зручні.
Мені на мить уявилося, як я сиджу за своїм письмовим столом у бавовняних штанцях на зав’язках і в ребристій майці, і я притлумила напад панічного жаху, що спробував мною оволодіти.
«Штучний шовк» на дотик видавався схожим на віскозу, і я замислилась, як добре він пратиметься, а ще я щиро постаралася влізти в корсет, зрадівши відносній простоті шнурівки спереду й довгій оборці, що доходила мені до середини стегон. Корсет треба було вдягати на сорочку, яка скидалася на комбінацію з квадратним викотом і майже не підіймала й не підтримувала моїх грудей, але була м’яка та зручна. Надягнувши трусики, про які шепнула Беатріс, я вирішила, що могло бути й гірше.
Я приміряла темно-блакитну сукню з квадратним викотом і прозорими рукавами до ліктів. Її лінії були прямі та прості — тільки поділ спідниці був трішки пишніший і м’яко шарудів за кілька дюймів до моїх щиколоток. Пояс надав сукні форми, і Беатріс оглянула мене, стиснувши губи.
— Колір чудовий. Стиль теж. У вас прекрасна шия, і ви могли б носити цю сукню з коштовностями, прикрашаючи її до обіду, або ж ходити в ній на месу без прикрас, із самим капелюшком. Ми додамо до покупок ще одну таку, тільки рожеву.
Дві бавовняні блузи — рожеву й зелену — з лацканами, що утворювали широкий клин над трьома ґудзиками, можна було носити з довгою сірою спідницею — як запевняла Беатріс, річчю вкрай необхідною. Далі я приміряла дві «хатні сукні»: одну персикову й одну білу з малесенькими брунатними цяточками. В обох були глибокі кишені на стегнах і довгі прямі рукави, що закінчувалися товстими манжетами. Вони мали простий стиль і круглі викоти, що злегка торкалися ключиць, а їхні ліфи від спідниць по гомілки відділяли плісировані пояси. Беатріс начепила мені на голову крислатий білий солом’яний капелюшок, оздоблений персиковим цвітом і мереживом, й оголосила, що я досконала. Долучила до моїх покупок дві шалі — м’яко-зелену й білу, — а коли я спробувала сказати їй «ні», насварилася:
— Ви ж народилися в Ірландії, так? Прожили тут усе життя. Ви знаєте, що мусите мати шалі!
Беатріс принесла мені довге вовняне пальто й вугільно-сірий капелюшок до нього, оздоблений гілочкою чорних троянд і чорною шовковою стрічкою. Вона назвала його «клош». Клош не мав жорстких круглих крисів і округлого купола, як солом’яний капелюшок, а був зручний і кокетливо розходився довкола мого обличчя, повторюючи обриси моєї голови. Я страшенно його вподобала й не стала знімати, перш ніж перейти до наступного етапу.
У мене назбиралася ціла купа речей. На додачу до спідньої білизни й одягу мені знадобляться чотири пари панчіх, пара брунатних лайкових «човників», пара чорних черевичків із ремінцем і середніми підборами, а також пара чорних черевиків на холодніші місяці. Ще я могла використовувати старе взуття Енн, вирушаючи на тривалу прогулянку чи в хатніх справах. Від думки про них я потай жахнулася й замислилася, які справи зазвичай доручали жінкам 1921 року. Томас мав слуг, але сказав, що хоче, щоб я допомагала йому з пацієнтами. Я запевнила себе, що для цього також задосить черевиків.
Тим часом я подумки підраховувала все: панчохи — по чотири штуки на фунт, туфельки й шалі — по три фунти. Бавовняні сукні коштували по п’ять фунтів, черевики та лляні сукні — по сім, сорочки та трусики коштували по фунту за штуку, а спідниця — чотири фунти. Блузи коштували два з половиною фунти, корсет — трохи більше, капелюшки — стільки ж, скільки й бавовняні сукні, а вовняне пальто саме собою затягнуло на п’ятнадцять фунтів. Я, певно, вже наближалася до дев’яноста фунтів, а мені ще треба було купити туалетне приладдя.
— Вам знадобиться одна-дві сукні для вечірок. Лікаря часто запрошують в оселі грошовитих людей, — наполягла Беатріс. Між її бровами вигнулися зморшки. — А чи маєте ви прикраси? У нас є чудова біжутерія — майже як справжні коштовності.
Я показала їй свій перстень і сережки й натякнула, що не маю нічого іншого. Вона кивнула й закусила губу.
— Ще вам потрібна сумочка. Та вона, гадаю, може зачекати. Коли настане зима, ви пошкодуєте, що не маєте ще одного вовняного костюма, — додала вона, глипаючи на потворний, старомодний костюм, у якому я ввійшла до універмагу. — Це не… найкращий… костюм із усіх, що мені доводилося бачити. Але в ньому вам буде тепло.
— Я не ходитиму з лікарем на вечірки, — запевнила я Беатріс. — І муситиму вдовольнитися цим костюмом. У мене будуть шалі й пальто. Зі мною все буде добре.
Вона зітхнула так, наче підвела мене, проте згідливо кивнула.
— Гаразд. Одягайтеся, а я тим часом загорну й покладу в коробки ваші покупки.
26 жовтня 1920 року
«Чорно-брунатні» й Допоміжні війська — сили, введені до Ірландії з Великої Британії, — повсюди, і вони, схоже, нікому не здаються розв’язанням проблеми. Тепер усюди колючий дріт і барикади, броньовані машини й вояки із закріпленими багнетами, що патрулюють вулиці. У Дромагайрі спокійніше, ніж у Дубліні, та ми все одно відчуваємо це на собі. Це відчуває на собі вся Ірландія. Лише минулого місяця в маленькому Балбріґґані «брунатні» й допи підпалили пів містечка. Оселі, підприємства, фабрики, цілі міські райони згоріли дощенту. Королівські сили кажуть, що це розплата за смерть двох «брунатних», але ці репресії завжди надмірні та безладні. Вони хочуть нас зламати. Сила-силенна нас уже зламана.
У квітні цього року в’язниця Маунтджой була повна членів «Шинн Фейн», чиїм єдиним злочином були політичні зв’язки. Політв’язні сиділи разом із пересічними злочинцями, і кілька з них на знак протесту проти свого ув’язнення розпочали голодування. У 1917 році один політв’язень, член ІРБ, почав голодувати, і його стали годувати силоміць. Це жорстоке «годування» коштувало йому життя. Разом із юрбами під в’язницею Маунтджой зростала й увага країни до неї, аж поки прем’єр-міністр Ллойд Джордж, який досі відчував неприємні наслідки всесвітнього обурення голодуванням 1917 року, не пристав на їхні вимоги, надавши в’язням статус військовополонених і направивши їх до лікарні видужувати. Я зміг побачитися з ними в університетській лікарні як офіційна особа — медичний представник, призначений самим лордом Френчем. Пішов я туди добровільно. В’язні були кволі й худі, та цю битву було виграно, і всі вони це знали.
Дойл, новостворений уряд Ірландії, що складається з обраних лідерів, які відмовилися посідати свої місця у Вестмінстері, оголошено британською владою поза законом. Мік та інші члени ради — ті, хто не сидить у тюрмі, — продовжили діяти таємно, створили дієвий уряд та всіляко намагаються розробити систему, за якої може функціонувати незалежна Ірландія. Проте місцеві мери, чиновники й судді, які працюють більш публічно, не можуть переховуватися так само легко, як члени Дойлу. Їх арештовують або вбивають одного за одним. Лорд-мера Корка, Томаса Мак-Кертена, застрелили в його ж будинку, а Теренса Мак-Свайні, обраного йому на заміну, заарештували під час облави на коркську ратушу невдовзі після того, як він обійняв посаду. Мер Мак-Свайні разом із десятьма людьми, з якими його заарештували, вирішив розпочати голодування на знак протесту проти подальшого незаконного ув’язнення посадових осіб. Їхнє голодування, як і квітневе, привернуло увагу всієї країни. Щоправда, не тому, що добре скінчилось. Учора, за сімдесят чотири дні від початку голодування, Теренс Мак-Свайні помер у в’язниці у Брікстоні.
Кожен день приносить чергову жахливу історію, щось нове й непростиме. Уся країна перебуває в неймовірному напруженні, та все ж до страху додається чудернацька надія. Неначе вся Ірландія прокидається і всі ми невідривно дивимося на один обрій.
Т. С.