Повне зібрання короткої прози. Том 1

Череп _{(пер. В. Корсун)}

— Про яку можливість ви говорите? — запитав В’юн. — Продовжуйте, ви мене зацікавили.

У кімнаті запала тиша, всі дивилися на В’юна, який усе ще був у темно-коричневій тюремній робі. Спікер поволі подався вперед:

— Перш ніж потрапити до в’язниці, ви заробляли на торгівлі чималі гроші: нелегальна торгівля дуже прибуткова. Тепер же у вас не лишилося нічого, окрім перспективи провести наступні шість років за ґратами.

В’юн насупився.

— Проте Рада може вам запропонувати одну дуже важливу роботу, для якої необхідні ваші надзвичайні здібності. Крім того, ця робота може вас зацікавити. Колись ви були мисливцем, ставили пастки, ховалися в кущах, сиділи ночами у засідці. Уявляю, як вам це подобалось: гнатися за однією здобиччю, підкрадатись до іншої...

В’юн зітхнув, його губи скривилися:

— Гаразд, — промовив він. — Давайте ближче до справи. Кого ви хочете, щоб я прикінчив?

Спікер посміхнувся і м’яко сказав:

— На все свій час.

Машина під’їхала до тротуару. Стояла глупа ніч, жоден ліхтар на вулиці не горів. В’юн зиркнув у вікно:

— Де ми? Куди ви мене привезли?

Один з охоронців підштовхнув його до дверей:

— На вихід.

В’юн ступив на темний тротуар. Охоронці поспіхом вийшли за ним, останнім машину покинув Спікер. В’юн глибоко вдихнув холодне повітря і почав розглядати темний силует будівлі, біля якої вони зупинилися.

— Я знаю це місце. Я бачив його раніше, — його очі потроху звикали до темряви, він примружився. — Та це ж...

— Так, Перша церква, — Спікер підійшов до сходів. — На нас чекають.

— Чекають? Тут?

— Авжеж, — Спікер почав підніматися сходами. — Знаєте, нам не можна у їхні Церкви, особливо зі зброєю! — він зупинився: по обидва боки від входу стояло по солдату.

— Усе гаразд? — запитав у них Спікер.

Вони кивнули. Двері до Церкви були відчинені. Солдати були і всередині, вони з цікавістю розглядали небачені раніше ікони та образи.

— Нічого собі, — пробурмотів В’юн.

— Це було необхідно, — відповів Спікер. — Як вам відомо, наші стосунки з Першою церквою завжди були напруженими.

— Зброя тут не допоможе.

— Воно того варте. От побачите.

Вони пройшли через увесь зал і зупинилися біля іконостасу.

Спікер поглянув скоса на вівтар, штовхнув невеличкі дверцята збоку і кивком покликав В’юна за собою:

— Сюди. Тепер у нас мало часу, скоро почнуть сходитися парафіяни.

В’юн пройшов за Спікером і, мружачись, озирнувся довкола. Вони опинились у маленькій кімнатчині з низькою стелею і стінами, обшитими почорнілим від старості деревом. У кімнаті пахло горілим, В’юн принюхався:

— Звідки цей запах?

— Не знаю, може, лампади, — Спікер неуважно підійшов до протилежної стіни. — Згідно з нашими даними, він десь тут...

В’юн роздивлявся кімнату: книги, папери, святі писання, ікони. Він здригнувся:

— А що, моїм завданням буде хтось із Церкви? Бо якщо так...

— Невже ви вірите у Засновника? — здивувався Спікер. — Хто-хто, а мисливець, убивця...

— Ні, звісно ні. Всі ці їхні балачки про покірність перед лицем смерті, відмова від насильства...

— То що ж тоді?

В’юн знизав плечима:

— Мене вчили не заводитися з подібними людьми. У них дивний хід думок, їх ні в чому неможливо переконати.

Спікер замислено подивився на В’юна:

— Ви не так усе зрозуміли, ми не маємо на увазі жодного з них. Ми вже давно зрозуміли, що якщо вбити одного, на його місце прийдуть десятеро.

— Тоді що ми тут робимо? Забираймося звідси.

— Ні, нам потрібна одна дуже важлива річ. Річ, яка допоможе вам розпізнати жертву. Інакше ви його не зможете знайти, — Спікер мимоволі посміхнувся. — Ми не хочемо, щоб ви вбили не того, це надто важливо.

— Я ніколи не помиляюся, — гордо відповів В’юн. — Слухайте, Спікере...

— Це незвичайна справа, — перебив його Спікер. — Розумієте, потрібну вам людину — людину, за якою ми вас пошлемо — можна впізнати лише за допомогою кількох предметів, що зберігаються у цій кімнаті. Це наші єдині зачіпки, єдиний спосіб ідентифікації. Без них...

— Про що йдеться?

В’юн підійшов до Спікера, той якраз обмацував одну з бокових стін.

— Знайшов, — полегшено зітхнув Спікер і зняв зі стіни дерев’яну панель, за якою відкрилась прямокутна ніша, — ось він.

В’юн насуплено заглянув усередину:

— Череп? Скелет?

— Чоловік, якого вам треба знищити, вже двісті років як мертвий, — пояснив Спікер. — Це все, що від нього лишилось, і це все, що у нас на нього є.

В’юн кілька хвилин помовчав, розглядаючи ледь помітний у темряві ніші кістяк. Як можна вбити людину, яка померла двісті років тому? Як до нього підійти, як напасти?

В’юн був мисливцем, він жив як хотів і де хотів. У нього був власний корабель, він заробляв на життя торгівлею, привозячи хутро та шкури тварин з Провінцій, прориваючись на високій швидкості крізь митний кордон навколо Землі. Він полював у мальовничих місячних горах, скрадався по безлюдних марсіанських містах, досліджував...

Його роздуми порушив Спікер:

— Солдате, візьміть це і віднесіть до машини, і щоб жодна кісточка не пропала.

Солдат зайшов до комірчини і обережно присів.

— Сподіваюся, — добродушно звернувся Спікер до В’юна, — ви продемонструєте належну вірність справі. Кожному громадянинові іноді випадає шанс духовно очиститися і виявити відданість суспільству. Гадаю, для вас це буде чудовою можливістю. Сумніваюся, що хтось упорається з цим завданням краще. Якщо дасте з ним раду, будете повністю відновлені у своїх правах.

Худий розпатланий В’юн і бездоганний у своєму однострої Спікер зустрілися поглядами.

— Розумію, — промовив В’юн, — тобто я розумію цю частину про шанс, але як можна вбити людину, яка от уже двісті років як мертва?

— Потім поясню, — відповів Спікер. — А поки що треба поспішати.

Солдат обережно загорнув кістки у шматок тканини і вийшов з комірчини. Спікер також попрямував до виходу:

— Ходімо, вони вже знають, що ми сюди проникли, і будь-якої миті можуть тут з’явитися.

Вони квапливо спустились по сходах, сіли в машину і за кілька хвилин уже летіли над дахами будинків.

Спікер вмостився у своєму кріслі.

— У Першої церкви досить цікава історія, — промовив він. — Ви напевне з нею знайомі, проте я хотів би нагадати вам той її етап, з яким буде пов’язана ваша робота.

Рух виник у двадцятому сторіччі, в добу постійних війн. Він стрімко набирав прибічників, спонукав людей задуматися про майбутнє, зрозуміти, що кожна війна породжує наступну, жорстокішу, і так без кінця. Рух пропонував простий вихід: без воєнних навчань, без зброї, неможлива жодна війна, а без заводів і наукового прогресу не буде зброї.

Представники Руху проповідували, що неможливо зупинити війни, просто захотівши цього, вони заявляли, що людина втратила контроль над своїми технологіями, які лише штовхали її з однієї війни в іншу. «Геть суспільство! — кричали вони. — Геть заводи та науку! Ще кілька воєн — і від світу нічого не залишиться!»

Засновник був нічим не прикметним жителем американського Середнього Заходу. Нам невідоме навіть його ім’я — все, що ми знаємо, так це те, що одного дня він почав проповідувати відмову від насильства, опору, боротьби, плати податків на зброю і взагалі будь-яких досліджень, окрім медичних. Він закликав людей жити тихим життям, дбати про сад, триматись подалі від громадської діяльності, займатися своїми особистими справами. Бути непомітним, невідомим, бідним. Роздати більшу частину майна та покинути місто. Принаймні, такі висновки люди зробили з його промови.

Машина знизилася і приземлилась на даху.

— Засновник виклав головне, саму суть, і нікому не відомо, що саме віруючі додали пізніше. Звичайно, місцева влада його одразу заарештувала. Очевидно, вже тоді було зрозуміло, чим усе закінчиться, його так і не випустили на волю. Засновник був засуджений до страти, а його тіло таємно поховали. Здавалося, з культом покінчено.

Спікер посміхнувся:

— На жаль, дехто з послідовників почав розповідати, що бачив його після страти. Чутки про те, що він подолав смерть, про його божественність, поширювались, обростали подробицями. Тож тепер ми маємо Першу церкву, яка перешкоджає соціальному прогресові, руйнує суспільство, сіє зерна анархії.

— Але ж війни, — промовив В’юн, — як щодо них?

— Війни? Що ж, з війнами було покінчено. Варто визнати, що їх припинення було все-таки прямим результатом діяльності Руху. Проте можна й інакше розглянути поняття «війна». Що в ній насправді такого жахливого? Війна була ідеальним інструментом відбору, ідеальним з погляду вчень Дарвіна, Менделя та їм подібних. Без війни кількість нікому не потрібних неуків, невихованих ідіотів лише збільшується, примножується. Війна ж виконувала роль санітара, як шторми, землетруси чи повені, це природний спосіб ліквідації слабких.

Без воєн непропорційно збільшився розмір найнижчих класів суспільства, а це загрожує освіченим людям, науковцям, яким призначено керувати масами. Віруючі не зважають на науку, на здоровий глузд, а Рух лише допомагає їм, спонукаючи до бездіяльності. Тільки за умови, що науковці повністю контролюватимуть...

Машина вже наближалася до протилежного краю даху.

— Отже, тепер ви знаєте, чиї це кістки, кого вам доведеться убити. Ось уже двісті років, як цей неук із Середнього Заходу, цей Засновник, мертвий. Проблема полягає в тому, що тогочасні представники влади занадто пізно відреагували, дозволивши йому говорити, донести свою думку до людей. Йому дозволили проповідувати, породити культ, а коли такі речі трапляються, їх уже не зупинити. Але що було б, якби він помер, не почавши своєї проповіді? Якби жоден його заклик не був озвученим? А він же виголосив їх усього за якусь хвилину. Кажуть, він проповідував лише один раз, один-єдиний раз. І відразу після цього його арештували. Він не опирався, у нього все одно не було шансів.

Спікер повернувся до В’юна:

— Саме так, не було, проте ми і донині пожинаємо плоди його вчення.

Вони увійшли до будинку, де солдати, скупчившись навколо столу, вже почали зосереджено збирати докупи скелет.

В’юн протиснувся поміж них, нахилився і почав розглядати кістки.

— То це, значить, все, що від нього лишилося, — пробурмотів він. — Засновник. Церква століттями його приховувала.

— Приховувала, — погодився Спікер. — Проте зараз усе в наших руках. Ходімо зі мною.

Підійшовши до дверей у протилежному кінці кімнати, Спікер відчинив їх, і вони опинились у сповненій гулу приладів кімнаті. Навколо верстатів та столів з колбами снували техніки, а в центрі слабко світилася кришталева куля.

Спікер подав В’юну автоматичну рушницю.

— Пам’ятайте, череп необхідно зберегти і повернути назад — для порівняння та перевірки. Цільтесь нижче — в груди.

В’юн зважив у руках рушницю:

— Зручна, — мовив він. — Я знаю цю модель, тобто я бачив подібні, проте в руках ніколи не тримав.

Спікер кивнув:

— Вас навчать користуватися рушницею і керувати кулею.

Крім того вам передадуть усю наявну інформацію про час і місце, куди ви вирушите. Точне місце призначення називається рівнина Гудзон, ви потрапите в 1960-ті роки до маленького містечка поблизу Денвера, штат Колорадо. І не забудьте: єдине, що допоможе вам упізнати Засновника, — це череп, а саме зуби. Подивіться на передній лівий різець.

В’юн слухав неуважно, він дивився, як двоє чоловіків у білих халатах обережно запаковують череп у пластиковий мішок.

Вони перев’язали його і понесли до кулі.

— А що як я помилюся?

— Приберете не того? Продовжуватимете шукати потрібного. Не повертайтеся, допоки не вб’єте Засновника. Пам’ятайте: не чекайте, коли він почне промову, це саме те, чого необхідно уникнути за будь-яку ціну. Ви маєте випередити його. Ризикніть, стріляйте, щойно вважатимете, що знайшли його. Він вирізнятиметься з натовпу, буде видно, що він не місцевий.

В’юн його майже не слухав.

— Ну то що, ви готові? — запитав Спікер.

— Думаю, так, — В’юн заліз до кулі, сів і поклав руки на кермо.

— Щасти, — побажав йому Спікер. — Ми чекатимемо на результати. Річ ще й у тім, що досі триває філософська суперечка стосовно того, чи можна змінити минуле, і ви її вирішите, раз і назавжди.

В’юн провів пальцями по контрольній панелі.

— До речі, — сказав наостанок Спікер, — не намагайтеся використати цю кулю заради власної вигоди, ми стежимо за її рухом. Якщо раптом виникне потреба її повернути, ми зможемо її повернути. Ще раз — щасти вам.

В’юн промовчав. Дверцята кулі герметично зачинилися, він повільно поклав руки на кермо і обережно повернув його.

Він глянув на пластиковий мішок, а коли підняв очі, кімнати за вікном уже не було.

Там довго взагалі нічого не було: лише порожнеча. В голові у В’юна снував рій думок: як він упізнає потрібного чоловіка? Як він зможе бути заздалегідь впевненим? Як той виглядав? Як його звали? Що він робив, перш ніж заговорити? Хто це буде: звичайна людина чи псих-соціопат?

В’юн підняв рушницю і приклав до плеча, вона була прохолодною і гладенькою на дотик. Він перевірив, як регулюється приціл. Це була чудова рушниця, про таку він лише міг мріяти. Якби ж то у нього була така рушниця в марсіанській пустелі, де він провів довгі ночі, ціпеніючи від холоду, чекаючи на тварин, які скрадалися в непроникній темряві.

Він поклав рушницю і налаштував прилади кулі на метричну систему. А вікна знадвору вже запотівали: нерівними колами на землю спускався туман. Зненацька за вікном знову все з’явилося: кольори, звуки, рухи. В’юн вимкнув двигун і виглянув назовні.

Він опинився на вершині пагорба, під ним лежало невелике містечко, був полудень. Повітря свіже і прозоре. По дорозі їхало кілька автомобілів, за містом і аж до обрію простягались поля. Він підійшов до дверей, ступив на землю, принюхався і повернувся назад.

В’юн став перед дзеркалом і почав розглядати своє відображення. Він охайно розчесав бороду, його так і не змогли змусити її зголити, і пригладив волосся. На ньому був одяг людини середини двадцятого сторіччя: пальто, якийсь дивний костюм, черевики зі шкіри тварини і тогочасні гроші в кишені: кожна дрібниця мала значення. А більше йому нічого й не потрібно.

Нічого крім його таланту, його дивовижної спритності, хоча раніше в такий спосіб він її і не використовував.

В’юн вийшов на дорогу і почав спускатися до містечка.

Першим, що він побачив, були вивішені в кіоску газети за 5 квітня 1961 року. Він був близько. В’юн роздивився довкола: бензоколонка, гаражі, магазин з усілякими дрібницями. Нижче по вулиці виднілися бакалійна крамниця та кілька муніципальних будівель.

За кілька хвилин він знайшов невеличку бібліотеку, піднявся сходами і зайшов до теплого приміщення.

Бібліотекарка підняла очі і усміхнулась:

— Доброго дня, — привіталась вона.

В’юн усміхнувся у відповідь, проте промовчав, оскільки його вимова могла здатися їй дивною. Натомість він сів за стіл, на якому лежала купа журналів, і почав їх перегортати. Потім знову підвівся і підійшов до великого стелажа біля стіни. Його серце шалено закалатало.

Там лежали газети за кілька тижнів. Він узяв одну підшивку, повернувся до столу і почав ретельно її проглядати. Шрифт був дивним, літери — незвичними, деякі слова взагалі невідомими.

В’юн узяв іншу підшивку і продовжив пошук. Зрештою, він знайшов те, що шукав: на першій сторінці «Новин Чірвуда» була надрукована стаття:

В’юн дочитав статтю. Вона була якась незрозуміла, немов після опрацювання цензурою, йому треба було знати більше. Він поклав «Новини» до решти газет, якусь мить повагався і зрештою підійшов до бібліотекарки.

— Ще є? — запитав він. — Ще є газети? Давніші?

Вона насупила брови:

— Наскільки давніші? Які газети?

— За місяць. І раніше.

— Вам «Новини»? Ви проглянули всі, що у нас є. А що вам потрібно? Що ви шукаєте?

В’юн промовчав.

— Ви можете знайти давніші випуски «Новин» у їхній редакції, — мовила жінка, знімаючи окуляри. — Сходіть туди. Але якби ви мені сказали, що саме шукаєте, можливо, я змогла б...

Він вийшов, не дослухавши.

Редакція «Новин» була одразу за рогом. В’юн попростував розбитим тротуаром і зайшов до маленького офісу, в кутку якого працював обігрівач. Побачивши його, до стійки підійшов приземкуватий чоловік.

— Вам допомогти, сер? — запитав він.

— Старі газети. За місяць. І раніше.

— Купити? Ви хочете їх купити?

— Так, — він дістав з кишені гроші.

— Звісно, — промовив чоловік. — Звісно. Зачекайте хвилинку.

Він швидко вийшов з кімнати і незабаром повернувся, хитаючись під вагою стосу газет, які тримав у руках. Обличчя чоловіка почервоніло від натуги.

— Трохи є, — прохрипів він. — Це все, що я знайшов. Газети за весь рік. Якщо вам треба більше...

В’юн узяв газети і вийшов на вулицю. На тротуарі він знайшов лавку, сів і почав їх переглядати. Те, що він шукав, трапилося чотири місяці тому, в грудні. Стаття була коротка, настільки маленька, що він ледь її не проґавив. Тремтячими руками він розправив газету і почав читати, зрідка заглядаючи у словник за деякими архаїзмами.

Купер-Крик. Грудень 1960-го. Його серце закалатало. Тепер він знав усе, що необхідно. В’юн підвівся, стріпнувся і трохи потупцяв на холодній землі. Вечоріло, сонце вже спускалося до пасма пагорбів за містом. Він задоволено посміхнувся: нарешті він знає точні місце і час. Тепер йому просто треба повернутися, скажімо, у листопадовий Купер-Крик.

Він пройшов центральну частину міста, бібліотека і бакалійна крамниця зосталися позаду. Тепер залишилися дрібниці, зі складною частиною роботи він упорався. Він прибуде на місце, орендує кімнату і чекатиме, аж поки не з’явиться Засновник.

Він повернув за ріг, з дверей одного з будинків саме виходила жінка з пакетами в руках. В’юн відступив убік, даючи їй пройти. Жінка подивилася на нього, і раптом її обличчя зблідло. Відкривши рота, вона не зводила з нього очей.

В’юн швидко пішов геть. Він оглянувся: та що це з нею?

Жінка все ще дивилась на нього, пакети лежали біля її ніг. В’юн наддав ходи, повернув на першому ж перехресті і рушив уздовж вулиці. Озирнувшись знову, він побачив, що жінка підійшла до перехрестя і дивилась йому вслід. Поруч з нею стояв чоловік, ще двоє вже бігли за В’юном.

Відірвавшись від них, В’юн покинув місто і вже спокійно піднявся на один з пагорбів. А ось і куля. То що ж сталось? Щось не так з його одягом? Із зачіскою?

В’юн замислився. Коли сонце сіло, він заліз до кулі. Кілька хвилин просто посидів, погладжуючи пальцями контрольну панель, а потім ледь повернув кермо, пильно стежачи за показаннями приладів.

Кулю поглинула сіра порожнеча, цього разу ненадовго.

Чоловік окинув В’юна уважним поглядом.

— Ну заходьте вже, — промовив він. — Не напускайте холоду.

— Дякую, — В’юн вдячно пройшов до вітальні. Від невеликої гасової пічки у кутку линуло приємне тепло. З кухні вийшла огрядна жінка в балахонній квітчастій сукні. Господарі пильно дивилися на гостя.

— Кімната хороша, — сказала жінка. — Мене звати місіс Еплтон. Там стоїть обігрівач, і зважаючи на пору року, він вам стане у пригоді, ви будете вдячні за нього.

— Так, — кивнув В’юн, роздивляючись довкола.

— Ви з нами їстимете?

— Що? — перепитав В’юн.

— Ви їстимете з нами? — господар насупив брови. — Ви ж не іноземець, містере?

— Ні, — усміхнувся він. — Я народився у цій країні, проте дещо західніше.

— У Каліфорнії?

— Ні, — В’юн зам’явся. — В Орегоні.

— І як там зараз? — запитала місіс Еплтон. — Я чула, там скрізь дерева, сади, а тут одні пустирі. Сама я родом з Чикаґо.

— Це Середній Захід, — промовив до неї чоловік. — Так що ти не іноземка.

— Орегон теж не за кордоном, — зауважив В’юн. — Це частина Сполучених Штатів.

Чоловік неуважно кивнув, він роздивлявся В’юновий одяг.

— Дивний костюм на вас, містере, — зрештою, мовив він. — Де ви його такий взяли?

В’юн розгубився і почав нервово переминатися з ноги на ногу.

— Це хороший костюм, — сказав він. — Можливо, мені краще звернутися в інше місце, якщо я вам не подобаюсь.

Господарі аж руками замахали, протестуючи. Хазяйка усміхнулася і сказала:

— Ми просто намагаємося бути пильними через тих, червоних. Ну, знаєте, уряд постійно про них попереджує.

— Червоних? — збентежено перепитав В’юн.

— Уряд каже, вони повсюди. Ми повинні попереджати про все дивне або незвичне, коли хтось поводиться не як усі.

— Як я?

Вони зніяковіли.

— Ну, щодо мене, то ви не схожі на червоного, — промовив чоловік. — Проте будьте обачним. У газеті писали...

В’юн уже не слухав. Усе складалося простіше, ніж він думав. Безперечно, щойно з’явиться Засновник, він про це почує. Ці люди, такі підозрілі до всього незвичного, відразу почнуть перешіптуватися і розпускати плітки. Все, що від нього вимагається, це просто залягти на дно і чекати, дослухаючись до розмов, наприклад в універмазі. Або навіть тут, в пансіоні Еплтонів.

— Можна я подивлюся кімнату? — запитав він.

— Звісно, — сказала місіс Еплтон і пішла до сходів. — Я й сама вже хотіла вам її показати.

Вони піднялись на другий поверх. Там було прохолодніше, проте на вулиці було ще холодніше. Вже не кажучи про мороз марсіанських пустель. Він таки був вдячний.

В’юн повільно йшов універмагом, розглядаючи банки консервованих овочів, пакети мороженої риби та м’яса, чисті блискучі холодильники.

До нього підійшов Ед Девіс.

— Вам допомогти? — запитав він.

Незнайомець, мало того що був дивно вдягненим, так ще й бородатим! Ед не міг стримати посмішки.

— Ні, — відповів чоловік кумедним голосом. — Просто дивлюся.

— Як знаєте, — сказав Ед і пішов назад до каси. Туди саме підходила зі своїм візочком місіс Хекет.

— Хто це? — прошепотіла вона, повернувши у бік незнайомця своє гостреньке личко, її ніс заворушився, немов вона принюхувалась. — Уперше його бачу.

— Не знаю, — відповів Ед.

— Кумедний, як на мене. Чому він носить бороду? Ніхто ж більше не носить. У нього, мабуть, не все гаразд з головою.

— Можливо, йому подобається носити бороду? Мій дядько, наприклад...

— Стривайте, — перебила його місіс Хекет. — А хіба отой, як там його звали? Ну, червоний, старий отой. Хіба він не носив бороди? Маркс. У нього була борода.

Ед засміявся:

— Це не Карл Маркс. Я бачив його на фото.

Місіс Хекет пильно на нього подивилась.

— Точно?

— Точно, — запевнив її Ед. — Та що це з вами?

— Треба більше про нього дізнатися, — промовила місіс Хекет. — Думаю, ми повинні дізнатися якомога більше. Заради нашого ж добра.

— Агов, містере! Не хочете прокататися?

В’юн швидко обернувся, готуючись до найгіршого, проте зразу розслабився: в авто сиділо двоє — хлопець і дівчина.

— Прокататись? Чому б і ні?

Він сів у машину й захряснув за собою дверцята. Білл Білет натиснув на газ і виїхав на шосе.

— Доречно ви нагодилися, — обережно промовив В’юн. — А то вирушив до сусіднього міста пішки, проте воно виявилось надто далеко.

— А ви самі звідки? — поцікавилася Лора Хант, мила невисока темноволоса дівчина в жовтому светрі і блакитній спідниці.

— З Купер-Крика.

— З Купер-Крика? — перепитав Білл, наморщивши лоба. — Дивно, раніше я вас там ніколи не бачив.

— А що, ти також звідти?

— Я там народився, тож усіх місцевих знаю.

— А, ну я просто нещодавно туди переїхав. З Орегону.

— Правда? Не знав, що уродженці Орегону розмовляють з акцентом.

— А у мене що, акцент?

— Ви якось кумедно вимовляєте слова.

— Наприклад?

— Ну, не знаю. Лоро, я правий?

— Ви ковтаєте слова, — посміхнулась Лора. — Скажіть ще щось, я цікавлюся діалектами.

Дівчина знову усміхнулася білозубою усмішкою, від якої у В’юна стислося серце.

— У мене з дитинства дефект мови.

— Ой, — зніяковіла дівчина. — Я перепрошую.

Хлопець з дівчиною зацікавлено поглядали на В’юна, тимчасом як той намагався зміркувати, як почати їх розпитувати так, щоб не видати власної зацікавленості.

— Я так розумію, сюди рідко навідуються з інших міст, — промовив він. — Часто бачите незнайомців?

— Ні, — Білл похитав головою. — Не дуже.

— Б’юся об заклад, що, крім мене, вам уже давно не траплялися нові обличчя.

— Так, ваша правда.

В’юн, якусь мить провагавшись, зрештою запитав:

— Один мій друг, давній знайомий, збирався сюди навідатися. Де б, на вашу думку, я міг... — він запнувся. — Не знаєте когось, хто міг би його бачити? До кого мені звернутися, щоб знати, чи я його бува не проґавив?

Юнак з дівчиною розгубилися.

— Та ви просто уважно розгляньтеся довкола. Купер-Крик — маленьке містечко.

— Ясно, постараюсь.

Далі вони їхали мовчки. В’юн милувався дівчиною: мабуть, вони з хлопцем зустрічаються, можливо, навіть заручені. От тільки він не пам’ятав, чи в ті часи люди взагалі заручались. Проте, хай там як, така приваблива дівчина не могла бути без пари у такому віці, на вигляд їй було близько шістнадцяти. Можна було б у неї якось запитати, якщо знову випаде зустрітись.

Наступного дня В’юн прогулювався однією з головних вулиць Купер-Крика. Він залишив позаду універмаг, дві бензоколонки, поштове відділення, та, підійшовши до невеличкого кафе на розі, зупинився: всередині сиділа Лора. Вона гойдалася на стільці і, сміючись, розмовляла про щось з офіціантом.

В’юн відчинив двері, і на нього війнуло теплим повітрям. Лора пила гарячий шоколад зі збитими вершками. Несподівано для неї В’юн підійшов і сів поруч.

— Перепрошую, — сказав він. — Сподіваюсь, я не заважатиму?

— Та ні, — вона похитала головою, дивлячись на В’юна великими темними очима. — Ніскілечки.

До столика підійшов офіціант.

— Що замовлятимете?

В’юн глянув на шоколад у чашці Лори.

— Те, що й дівчина.

Увесь цей час Лора, склавши руки на столі, дивилася на В’юна.

— До речі, ми так і не познайомилися, — сказала вона, простягаючи В’юну руку. — Мене звати Лора Хант.

Той, до пуття не розуміючи значення цього жесту, незграбно потиснув її руку і пробурмотів:

— Я В’юн.

— В’юн? Це ваше ім’я чи прізвище?

Він зам’явся, зрештою промовив:

— Прізвище. Омар В’юн.

— Омар? — засміялась дівчина. — Як поет. Омар Хайям.

— Не чув про такого, я взагалі мало цікавлюся поезією. Ми відновили небагато творів мистецтва. В основному лише Церква цікавиться ними... — він замовк і почервонів. — У моїх краях, — закінчив він.

— Церква? Яку церкву ви маєте на увазі?

— Ну, Церква, — він розгубився.

Принесли шоколад, і В’юн з полегшенням почав його сьорбати, Лора все ще не зводила з нього здивованого погляду.

— Ви незвичайна людина, — мовила вона. — Ви не подобаєтеся Біллу, проте йому ніколи не подобається щось, що вирізняється з-поміж решти. Він такий... нудний. Ви згодні з тим, що з віком людина повинна навчитися сприймати все ширше?

В’юн кивнув.

— Він каже, — продовжувала вона, — що нетутешні мають залишатися там, де вони є, а не приїжджати сюди. Але ви не настільки нетутешній, він має на увазі азіатів, ну, ви розумієте.

В’юн знову кивнув.

Скляні двері за ними відчинилися, і до кафе зайшов Білл.

— Так-так, — здивувався він, побачивши їх.

— Привіт, — мовив В’юн, повернувшись до нього.

Білл сів поруч з ними.

— Привіт, Лоро, — сказав він дівчині, потім перевів погляд на В’юна. — Не думав, що побачу вас тут.

В’юн напружився, була відчутною ворожість хлопця.

— Щось не так?

— Ні, все гаразд.

Ніхто не знав, що казати далі, зрештою, Білл порушив тишу:

— Усе, Лоро, ходімо.

— Куди? — здивувалась вона. — Навіщо?

— Просто ходімо! — він схопив її за руку. — Ну ж бо! На вулиці чекає машина.

— Білле Білет, — промовила вона. — Ти що, ревнуєш?

— Хто цей чоловік? — запитав Білл. — Ти щось про нього знаєш? Ти тільки поглянь на нього: ця борода...

Дівчина розлютилася:

— Ну і що? Що з того, що він не водить круту тачку і не ходить до нашої школи?

В’юн зміряв хлопця поглядом. Той був високим, високим і сильним. Можливо, входив до чогось на зразок громадської дружини.

— Перепрошую, — В’юн підвівся. — Мені вже час.

— Що ви забули у нашому місті? — запитав Білл. — Що ви тут робите? Чому ви крутитеся біля Лори?

В’юн поглянув на дівчину і знизав плечима:

— Хіба на все повинна бути причина? Ще побачимось.

Він уже розвернувся, щоб піти, аж раптом завмер: він відчув, як за ним слідком кинувся Білл. В’юн механічно торкнувся рукою пояса і прошепотів сам до себе: «Упівсили, не більше. Упівсили».

Кімната здригнулася, щойно він стиснув у руці пояс. Його самого захистила пластикова підкладка під одежею.

— Господи! — схопилась за голову Лора.

В’юн чортихнувся, він геть забув, що вона теж була в залі. Та нічого, все минеться, пояс вдарив лише упівсили. Хіба що у вухах якийсь час дзвенітиме. І паралізує на кілька хвилин.

Не озираючись, В’юн вийшов на вулицю. Він уже майже повернув за ріг, як з кафе повільно, тримаючись за стіни і похитуючись, вибрався Білл. В’юн не став зупинятись.

Уночі він вийшов прогулятися. Раптом перед ним виросла темна постать, і він завмер.

— Хто йде? — запитав чоловічий голос.

В’юн не відповів, але напружився.

— Хто йде? — знову запитав чоловік. У його руках клацнув ліхтарик, освітивши В’юна.

— Це я.

— Хто — я?

— Мене звати В’юн. Я зупинився в пансіоні Еплтонів. А ви хто?

Чоловік повільно підійшов, з його пояса звисала шкіряна кобура з пістолетом.

— Я шериф Даф. Думаю, ви саме той, хто може мені дещо прояснити. Ви були сьогодні в кафе «У Блума» близько третьої?

— «У Блума»?

— Так, кафе із содовою, завжди повне дітлахів, — Даф підійшов упритул до В’юна і посвітив ліхтариком йому в обличчя, той примружився.

— Відведіть від мене цю штуку, — сказав він.

— Гаразд, — мовив шериф після секундної паузи і спрямував промінь ліхтарика під ноги. — Ви були там. Ви щось не поділили з малим Білетом, чи не так? Ви клеїлись до його дівчини.

— Ми просто розмовляли, — обережно сказав В’юн.

— А що трапилось потім?

— Не розумію, про що ви.

— Мені просто цікаво. Кажуть, ви щось зробили.

— Щось зробив? Що саме?

— Не знаю, тому й запитую. Люди бачили спалах, а тоді щось сталося. У них потемніло в очах і кілька хвилин вони не могли поворухнутися.

— З ними все гаразд?

— Уже так.

Вони трохи помовчали.

— Ну, — запитав Даф. — То що то було? Бомба?

— Бомба? — засміявся В’юн. — У мене просто вибухнула запальничка. Мабуть, тріснута була, от бензин і просочився.

— Чому ж тоді вони всі відчули запаморочення?

— Бензинові випари.

Вони знову замовкли, В’юн нетерпляче переступав з ноги на ногу. Його пальці вже намацували пояс. Шериф подивився під ноги і пробурчав:

— Ну, якщо ви так кажете... Зрештою, ніхто ж не постраждав, — він відступив на кілька кроків і додав: — А щодо Білета, так він постійно знаходить проблеми на свою голову.

— Що ж, тоді добраніч, — промовив В’юн і розвернувся, щоб піти.

— І ще одне, містере В’юн, перш ніж ви підете. Ви не проти, якщо я подивлюсь ваші документи?

— Звісно, тримайте, — В’юн поліз до кишені і витягнув гаманець.

Шериф посвітив на його посвідчення ліхтариком, В’юн затамував подих. Над гаманцем працювала ціла команда: вивчали історичні джерела, музейні експонати, важливі, на їхню думку, документи.

Даф повернув йому гаманець:

— Усе гаразд. Вибачте, що потурбував, — він вимкнув світло.

Коли В’юн повернувся додому, то застав Еплтонів перед телевізором, вони не помітили, як він зайшов. В’юн хотів було піднятись до себе, та все-таки замешкався біля дверей вітальні.

— Можна у вас дещо запитати? — мовив він, і місіс Еплтон повільно повернулася. — Не скажете, яке сьогодні число?

— Число? — вона пильно на нього подивилась. — Перше грудня.

— Перше грудня! Але ж недавно був листопад!

На нього витріщилися дві пари здивованих очей. Раптом він згадав: в двадцятому сторіччі все ще послуговувалися дванадцятимісячним календарем. Після листопада зразу йшов грудень, місяць голень з’явився між ними значно пізніше.

В’юну стало важко дихати. То це буде завтра! Друге грудня! Завтра!

— Дякую, — мовив він і рушив сходами до себе нагору. Яким же дурнем треба було бути, щоб забути таке! В газетах писали, що Засновника заарештували другого грудня. Завтра, лише через дванадцять годин, Засновник звернеться до людей і поплатиться за це.

День випав теплий і ясний. В’юн ішов під укритими памороззю деревами, дослухаючись до рипіння снігу під ногами. Він перейшов через пагорб, ледь не послизнувся, спускаючись, зупинився і роздивився навкруг.

Навколо було тихо й безлюдно. В’юн витяг невеличку указку з-за пояса і натиснув кнопку на її руків’ї. Якусь мить нічого не відбувалось, аж раптом повітря замерехтіло: обабіч нього приземлялась, виринувши з порожнечі, кришталева куля. В’юн зітхнув з полегшенням, було приємно знову її бачити, зрештою, це був його єдиний квиток додому.

Він піднявся на верхівку пагорба і з задоволенням окинув оком навколишній пейзаж. Скільки хватало зору, розпростерлася рівнина Гудзон, з якої виринало місто. Вона була абсолютно гладенькою, без жодного дерева чи кущика, і вся покрита снігом.

Сюди має прийти Засновник, тут він має читати проповідь, і звідси його має забрати поліція.

От тільки він буде мертвий задовго до її приїзду. Він буде мертвий навіть до початку проповіді.

В’юн повернувся до кришталевої кулі, відчинив двері і ступив усередину. Там він узяв з полиці самозарядну рушницю і клацнув затвором. Тепер він був готовий іти, готовий стріляти. На мить він задумався: можливо, варто її взяти із собою просто зараз?

Ні. До приходу Засновника ще кілька годин, а що, як тим часом В’юна обшукають? От коли він побачить, як наближається Засновник, тоді й повернеться за рушницею.

В’юн подивився на полицю, на якій лежав невеликий пакунок. Він дістав його і розгорнув.

У його руках лежав той самий череп. Несподівано для себе В’юн здригнувся. Це був людський череп, череп Засновника, який був поки що живий, який скоро прийде сюди, який стоятиме на полі за якихось п’ятдесят ярдів від нього.

Що, як він побачить це, свій власний череп, жовтий, потрісканий, двохсотлітній? Чи почав би він свою проповідь? Чи вичавив би із себе бодай слово, угледівши посмішку свого старезного черепа? Як би він після цього звертався до людей? І що б він їм сказав?

Що взагалі б мало сенс для людини, яка побачила свій древній пожовтілий череп? Краще насолоджуватись швидкоплинністю життя, поки воно ще триває.

Людина, яка тримала в руках власний череп, мало у що вірила б, мало до чого закликала б, скоріш навпаки...

Знадвору почувся якийсь звук. В’юн поклав череп на полицю і дістав рушницю. Там хтось походжав. Він принишк біля дверей, його серце калатало. А що, як це вже він? Що, як це Засновник тупцяє на морозі, вибираючи місце для промови? Можливо, він зараз роздумує над тим, що сказати людям, добирає слова?

Якби ж то він тільки бачив, що саме щойно тримав у руках В’юн!

Він вискочив назовні, стискаючи рушницю. Лора!

В’юн витріщився на дівчину: на ній були вовняні куртка й чобітки, руки ховалися в кишенях. З її рота виривалися хмарки пари, дівчина важко дихала.

Вони мовчки дивились одне на одного. Зрештою, В’юн опустив рушницю.

— Що трапилося? — запитав він. — Що ти тут робиш?

Вона показала кудись пальцем, здавалося, вимовити бодай слово їй бракувало сил. В’юн насупив брови: та що це з нею?

— Що там? — запитав він. — Навіщо ти прийшла? — В’юн подивився туди, куди показувала дівчина. — Я нічого не бачу.

— Вони скоро будуть тут.

— Вони? Хто? Хто буде тут?

— Вони. Поліцейські. Вночі шериф звернувся до поліції штату, щоб ті прислали машини. Вони скрізь, повсюди. Дороги заблоковано. Їх там близько шістдесяти: одні з міста, інші з околиць, — вона замовкла, переводячи подих. — Вони сказали... сказали...

— Що?

— Вони сказали, що ви комуніст. І ще вони...

В’юн повернувся до кулі, поклав рушницю на полицю і вискочив назад до дівчини.

— Дякую. Ти прийшла, щоб мене попередити? Ти їм не віриш?

— Я не знаю, кому вірити.

— Ти сама прийшла?

— Ні. Мене підвіз на вантажівці Джо. З міста.

— Джо? Який Джо?

— Джо Френч. Сантехнік. Він татів друг.

— Ходімо.

Вони здолали кілька пагорбів і пішли по засніженому полю. Невеличка вантажівка стояла неподалік. За кермом сидів опецькуватий кремезний чоловік з люлькою в зубах. Побачивши їх, він висунувся з вікна.

— Це про вас усі говорять? — запитав він В’юна.

— Так. Дякую, що попередили.

Сантехнік знизав плечима:

— Я нічого не знаю. Лора каже, ви нормальний, — він подивився назад. — Вам варто знати: сюди йде багато людей. Не попередити, а так, з цікавості.

— Багато людей? — В’юн подивився в напрямку міста, звідти брели по снігу чорні постаті.

— Місцеві. Зберегти в таємниці таке неможливо, тим паче в такому маленькому місті. Ми всі слухаємо поліцейське радіо, вони про це дізнались тоді ж, коли і Лора. Хтось увімкнув, розповів комусь — і пішло-поїхало.

Постаті наближалися. В’юн міг уже декого впізнати: там був Білл Вілет, кілька хлопців-школярів, позаду плентались Еплтони.

— І навіть Ед Девіс, — пробурмотів В’юн.

Крамар важко ступав по снігу поруч з трьома-чотирма іншими чоловіками з міста.

— Усім цікаво до смерті, — пояснив Френч. — Що ж, гадаю, мені час додому, не хочу, щоб мою вантажівку перетворили в решето. Поїхали, Лоро.

Дівчина подивилась на В’юна переляканими очима.

— Поїхали, — повторив Френч. — Сама розумієш, нам не можна тут затримуватися.

— Чому?

— Може бути стрілянина. Це ж на неї вони прийшли подивитися. Ви це розумієте, В’юне?

— Так.

— У вас є рушниця? Чи вам байдуже? — Френч посміхнувся. — Вони вже багатьох пов’язали, так що вам не буде самотньо.

Байдуже йому не було, це точно. Він мав залишитися тут, на полі, він не міг дозволити кудись себе забрати. Будь-якої миті тут може з’явитись Засновник. Можливо, ним виявиться один з місцевих, він стоятиме скраю, там, де починається поле, і чекатиме, дивитиметься.

А можливо, це Джо Френч. Або хтось із поліцейських. Будь-хто з них може раптом заговорити, і всього лише кілька слів, сказаних сьогодні, не будуть забуті протягом сторіч.

Тому В’юн мав бути тут, чекати, поки хтось заговорить.

— Мені не байдуже, — промовив він. — А ви повертайтеся до міста і забирайте із собою дівчину.

Лора неохоче зайняла місце поруч із Джо Френчем, сантехнік завів мотор.

— Погляньте-но на них, — сказав він. — Немов грифи. Чекають, поки когось уб’ють.

Вантажівка поїхала геть, налякана Лора сиділа мовчки. Якусь мить В’юн дивився їй услід, потім розвернувся і побіг назад, до дерев, у напрямку пагорбів.

Звісно, він міг утекти. Будь-якої миті. Все, що йому треба для цього зробити, це стрибнути до кулі і повернути кермо. Але у нього було завдання, важливе завдання. Він мав бути тут, у цьому місці. В цей момент.

В’юн добіг до кулі, відчинив дверцята, заліз усередину і дістав з полиці свою чудову рушницю. Вона з ними впорається. Він зарядив її на повну потужність, тим самим запустивши ланцюгову реакцію. Заряду вистачить на всіх: і на поліцію, і на допитливих людей-садистів...

Його тим варварам не вхопити! Поки вони до нього доберуться, жодного живого не залишиться. А він вибереться звідси, він зможе втекти. Всі вони будуть мертві ще до заходу сонця, вони йдуть сюди за смертю. А він...

І тут його погляд упав на череп.

В’юн поклав рушницю на підлогу, взяв до рук череп, повернув його і подивився на зуби, потім підійшов до дзеркала.

Усе ще тримаючи череп, В’юн глянув на своє відображення. Він притиснув череп до щоки: тепер, поруч з його власним обличчям у дзеркалі, йому зловісно посміхався череп, поруч з його власним черепом на нього дивилось його ж власне обличчя.

В’юн вишкірив зуби — він усе збагнув, усе стало на свої місця.

Він тримав у руках свій власний череп. Це він мав бути убитим. Це він Засновник.

Отямившись від потрясіння, він поклав череп на полицю і почав неквапом набирати послідовність команд на панелі. Тепер він уже чув гул моторів знадвору і приглушені голоси людей. Чи варто йому повертатись у свій час, де на нього чекав Спікер? Звісно, він міг утекти.

Утекти?

Він знову подивився на череп. Онде він, пожовклий від часу. Втекти? І це після того, як у його руках побував власний череп?

Що зміниться, якщо він проживе ще місяць, рік, десять років, п’ятдесят? Час — ніщо. Він пив гарячий шоколад з дівчиною, яка народилась за сто п’ятдесят років до нього. Втекти? Чи надовго?

Він уже не міг утекти, на його місці кожен міг би, проте В’юн не міг.

Адже він тримав власні кістки у своїх руках, тримав голову себе мертвого.

А вони — ні.

Він вийшов з кулі і пішов до поля абсолютно беззбройним. Навколо зібралась юрба людей, вони чекали. Вони сподівалися побачити захопливий бій: вони знали, що у В’юна є якась зброя, всі чули про випадок у кафе.

Навколо вже було чимало копів: з рушницями та сльозогінним газом. Вони залягали на пагорбах, ховалися за валунами, поміж дерев, підходили все ближче і ближче. У цьому сторіччі це було звичне явище.

Якийсь чоловік жбурнув у нього чимось, предмет упав у сніг йому під ноги. В’юн придивився і посміхнувся, то був камінь.

— Давай! — крикнув хтось з юрби. — У тебе ж є бомби!

— Кинь бомбу! Ти, бородатий! Кинь бомбу!

— Всип їм перцю!

— Кинь кілька атомних бомбочок!

У юрбі зареготали. В’юн посміхнувся і засунув руки в кишені. Раптом усі замовкли, побачивши, що він хоче щось сказати.

— Пробачте, — просто мовив він, — але у мене немає ніяких бомб. Ви помилилися.

Люди почали схвильовано перешіптуватись.

— У мене є рушниця, — вів далі В’юн. — Гарна рушниця. Створена наукою, набагато розвиненішою, ніж ваша. Проте я не маю наміру її використовувати.

Люди розгубилися.

— Чому? — донеслось до нього.

З переднього ряду на нього дивилась літня жінка. В’юн був вражений. Він її вже десь бачив. Але де?

І він згадав. Того дня, біля бібліотеки. Він її тоді зустрів на перехресті. Вона ще була приголомшена, коли побачила його. І він тоді не зрозумів чому.

В’юн усміхнувся. Він таки здолає смерть, той, хто зараз так охоче йде їй назустріч. Вони всі сміялися, глузували над чоловіком, у якого є рушниця і який не хоче нею скористатися. Проте завдяки примхам науки він з’явиться знову, за кілька місяців, коли його кістки вже будуть гнити, поховані на в’язничному цвинтарі.

Таким чином він обдурить смерть. Він помре, проте потім, за кілька місяців, воскресне, ненадовго, всього на півдня.

На кілька годин. Але цього вистачить, щоб його впізнали, зрозуміли, що він усе ще живий, дізнались, що якимось чином він повернувся з того світу.

І, зрештою, він з’явиться знову, через двісті років. Два століття потому.

Він знову народиться, народиться, як і має статись, у маленькому торговому селі на Марсі. Він виросте, навчиться полювати і вести торг...

До краю поля під’їхала поліцейська машина і зупинилась, юрба трохи відступила. В’юн підняв руки.

— Я вам скажу одну дивну річ, — промовив він. — Той, хто приходить з мечем, від меча і загине. Той, хто вбиває, сам буде вбитим. Але той, хто віддає своє життя на милість іншим, оживе знову!

Люди почали тихо, нервово пересміюватися. Поліцейські вискочили з машини і пішли в напрямку В’юна. Він посміхнувся. Він сказав уже все, що збирався сказати, залишивши їм у спадок цей щойно придуманий ним короткий парадокс. Вони над ним ще задумаються, вони його запам’ятають.

Посміхаючись, В’юн стояв і чекав неминучої смерті.