Повне зібрання короткої прози. Том 1

Машина збереження _{(пер. В. Корсун)}

Прикривши коліна ковдрою, доктор Лабіринт відкинувся у кріслі, що стояло під стіною будинку, і з сумом заплющив очі.

— То як? — запитав я.

Я стояв біля жаровні для барбекю і грів руки. Був ясний прохолодний і майже безхмарний лос-анджелеський вечір. За скромним Лабіринтовим домом і аж до гір простягалися зелені пагорби — невеличкий лісок, який створював ілюзію диких нетрів у межах міста.

— То як? — повторив я. — Машина все-таки працює так, як ви того хотіли?

Лабіринт не відповів. Я повернувся до нього обличчям. Старий похмуро дивився на велетенського сіро-коричневого жука, який неквапом видирався на край ковдри. Жук піднімався повільно, статечно. Він переліз через докторові коліна і зник з протилежного боку. Ми знову лишилися наодинці.

Лабіринт зітхнув і подивився на мене:

— О, загалом вона працює нормально.

Я пошукав поглядом жука, проте той уже зник з поля зору.

Мене обдуло легким, прохолодним у вечірніх сутінках вітерцем.

Я підійшов ближче до жаровні.

— Розкажіть мені про неї.

Доктор Лабіринт, як і більшість людей, які багато читали і мали вдосталь вільного часу, був переконаний, що наша цивілізація йде по стопах Риму. Гадаю, він помічав тріщини, схожі на ті, що спричинили руйнування античного світу, світу Греції та Риму, і на його переконання, наш світ, наше суспільство також з часом мали зникнути, поринувши у темряву, як і колишні.

Тепер, розуміючи це, Лабіринт часто думав про всі ті чудові та милі речі, які будуть втрачені після краху суспільства. Він думав про мистецтво, літературу, звичаї, музику, про все, що зникне, і гадав, що з усіх цих великих та шляхетних речей музика постраждає найбільше, першою занурившись у забуття.

З усіх видів мистецтва музика — найтендітніша, найчутливіша і найвразливіша.

Лабіринта це непокоїло, тому що він любив музику і всіляко проганяв думку, що настане день, коли не буде більше Брамса і Моцарта, не буде ніжної камерної музики, яка викликала у нього приємні асоціації з напудреними перуками, ввічливими поклонами та осяяною високими тонкими свічками напівтемрявою.

Яким же нудним та убогим буде цей світ, світ без музики! Яким нецікавим і нестерпним!

Такі думки підштовхнули його до ідеї про створення машини збереження. Одного вечора, коли він сидів у глибокому кріслі у вітальні, слухаючи тиху музику, що линула з грамофона, у нього було видіння. В його уяві постала партитура тріо Шуберта, остання затерта копія, яка валялась на підлозі якогось розграбованого безлюдного приміщення, імовірно, музею.

Над будинком пролетів бомбардувальник, посипалися бомби, і музей розлетівся на друзки, а стіни з гуркотом перетворилися на купи битої цегли та пилу. Серед руїн зникла й остання партитура, похована під сміттям, щоб там покритися цвіллю та згнити.

І тоді, у видінні доктора Лабіринта, партитура, мов кріт, виповзла на поверхню. Вона і виглядала вже як справдешній кріт: з кігтями, гострими зубами і несамовитою енергією.

Якби ж то музика мала таку здатність, звичайний інстинкт самозбереження, притаманний усякому хробакові чи кроту, наскільки все було б інакше! Якби музика могла перетворюватись на живу істоту, на тварину із пазурами та зубами, вона могла б вижити. Для цього потрібно було побудувати таку машину, яка б перетворювала музичні партитури на живі створіння.

Проте доктор Лабіринт не був механіком. Він самотужки накреслив кілька приблизних схем і, сповнений надії, розіслав їх по різних дослідницьких лабораторіях. Більшість з них, звісно, були вкрай завантажені виконанням воєнних контрактів, але, зрештою, потрібні люди відшукались. Його ідеєю захопився невеличкий університет із Середнього Заходу й одразу взявся за роботу.

Минуло кілька тижнів, і Лабіринт отримав листа з університету. Робота просувалася досить успішно — фактично, майже завершувалась. Учені вже навіть зробили тестові запуски, завантаживши у машину кілька популярних пісеньок. Результати? З машини вискочили двоє мишоподібних звірят і гасали по лабораторії, аж доки їх не спіймав і не з’їв кіт. Але машина працювала!

Невдовзі її прислали Лабіринтові, ретельно запаковану в дерев’яний ящик, зібрану і застраховану. Хвилюючись, він почав розбирати контейнер. Можна уявити, скільки сподівань промайнуло у нього в голові, поки він налаштовував машину, готуючись до першого перетворення. Почати він вирішив з безсмертної партитури Моцарта соль мінор.

Квінтет. Якийсь час він замислено гортав сторінки, поринувши у мрії. Зрештою, він відніс її до машини і завантажив усередину.

Час спливав. Лабіринт стояв перед машиною в нервовому очікуванні, сповнений тривожного відчуття, не знаючи, з чим зіткнеться, відкривши вихідне відділення. Свою місію — зберігати музику великих композиторів для вічності — він вважав чудовою і водночас трагічною. Яка йому буде подяка? Що він отримає натомість? Яких форм набуде музика в його машині?

Багато запитань, які не мали відповідей. Поки він роздумував, на машині заблимала червона лампочка. Процес завершився, перетворення відбулося. Він відкрив дверцята.

— Господи, — вимовив він. — Яка ж вона чудернацька!

З відділення машини вийшла не тварина, а птаха. Моцартова пташка виявилася просто чудовою, граційною, витонченою, з пір’ям, мов у павича. Вона побігала трохи по кімнаті, а потім повернулася до Лабіринта, приязно дивлячись на нього своїми допитливими очима. Тремтячи від хвилювання, доктор нагнувся і простяг до пташки руку. Моцартова птаха підійшла ще ближче і раптом спурхнула у повітря.

— Дивовижно, — пробурмотів він.

Він ніжно, терпляче заговорив з нею, і, зрештою, пташка підлетіла до нього. Якийсь час Лабіринт погладжував її, поринувши у роздуми. Якими виглядатимуть решта? Він не міг собі цього навіть уявити. Лабіринт обережно підняв пташку і посадив до клітки.

Наступного дня він був ще більше вражений, коли побачив суворого та величного Бетховенового жука. Це і був той жук, якого я вгледів, коли той повз по докторовій червоній ковдрі, зосереджений та заглиблений у якісь свої справи.

Потім з’явилася Шубертова тваринка. Це було дурненьке молоде звіря, схоже на вівцю, яке постійно грайливо скакало. І тоді Лабіринт сів і глибоко замислився.

За допомогою чого можна вижити? Невже павичеве пір’я краще, ніж пазурі, ніж гострі зуби? Лабіринт не знав, що й думати. Він очікував побачити армію міцних тварин, схожих на борсуків, з пазурами та лускою, які б копали, боролися, були б готовими гризти і трощити. А що він отримав натомість? Зрештою, хто знає, що може знадобитись для того, щоб вижити? Динозаври були добре озброєні, проте жодного з них не лишилося. Хай там як, а машину було побудовано, і вже надто пізно повертати назад.

Тож Лабіринт продовжив завантажувати у машину музику різних композиторів, одного за одним, аж поки ліс за його будинком не наповнився істотами, котрі повзали, мекали, кричали та тріскотіли ночами. Багато тварин його дивувало та вражало, такі вони були химерні. Брамсова комаха мала безліч лапок, що стирчали навсібіч, мов у велетенської тарілкоподібної стоноги. Вона була приземкувата та приплюснута, покрита однорідним хутром. Ця комаха трималась осторонь від усіх й одразу кидалася геть, заледве забачивши Ваґнерового хижака, який траплявся на її шляху.

Ваґнерів хижак був великим і яскраво забарвленим. Схоже, він мав агресивний характер, і навіть доктор Лабіринт його побоювався, не кажучи вже про Бахових жучків, круглих кулеподібних створінь, котрих була ціла зграя: одні великі, інші — маленькі, яких доктор отримав із «Сорока восьми прелюдій і фуг». А ще там була птаха Стравінського, немов зліплена з дивних клаптиків та шматочків, і багато-багато інших.

Усіх їх Лабіринт випускав на волю, вони поселялися у лісі і тепер стрибали там, повзали, качались по землі та літали так завзято, як тільки могли. Але доктора все більше і більше охоплювало відчуття поразки. Щоразу, як з’являлося нове створіння, він бентежився; здавалось, професор узагалі жодним чином не міг впливати на результати. Йому був непідвладний процес трансформації, усе підпорядковувалось якійсь могутній невидимій енергії, яка вправно перебрала на себе контроль за перетворенням, і це його неймовірно турбувало. Створіння формувалися якоюсь незбагненою глибинною силою, якої Лабіринт не міг ані побачити, ані зрозуміти. Він почав боятися.

Лабіринт замовк. Я зачекав хвилину, але, здавалося, він не збирався продовжувати. Я поглянув на нього: старий якось дивно та жалібно на мене дивився.

— Я справді більше нічого не знаю, — промовив він. — Я давно вже туди не ходив, у той ліс. Я боюсь. Я знаю, там щось коїться, але...

— А чому б нам разом не сходити та не подивитися?

Він полегшено усміхнувся:

— О, то ви не проти? Я сподівався, що ви це запропонуєте. Від усього цього мені вже трохи не по собі, — він відкинув ковдру і підвівся, обтрушуючи з колін невидимі порошинки. — Що ж, ходімо.

Ми обійшли будинок і рушили вузькою стежкою до лісу. Все довкола виглядало диким і занедбаним, нас оточував порослий чагарниками неохайний, недоглянутий зелений океан. Доктор Лабіринт ішов першим, продираючись крізь гілля, а іноді доводилося навіть йти пригнувшись.

— Ну і місце, — зауважив я.

Якийсь час ми продовжували йти мовчки, в лісі було темно та вогко, западали сутінки, і з гір, просочуючись крізь крони дерев, уже починав спускатися легкий туман.

— Сюди ніхто не ходить, — док раптом зупинився, роззираючись. — Може, повернемося за моєю рушницею? Хто його зна, що може трапитися.

— Здається, ви вважаєте, що все вийшло з-під контролю, — я порівнявся з доком і також зупинився. — Можливо, все не так і погано, як ви думаєте.

Лабіринт знову роззирнувся довкола і пошарудів ногою в якомусь чагарнику.

— Вони всі навколо нас, скрізь, вони за нами спостерігають. Невже ви не відчуваєте?

Я неуважно кивнув:

— А це що таке? — я підняв важку гілляку, з якої так і посипалось трухлятиння, і відкинув її з дороги.

Перед нами лежала якась маса, безформна, нечітка, наполовину загрузла у м’яку землю.

— Що це? — повторив я.

Лабіринт подивився туди, куди я показував, його обличчя стало непроникним і водночас нещасним. Він почав безцільно штурхати ту масу ногою. Мені стало не по собі.

— Ta що ж це таке, заради бога? — вигукнув я. — Ви знаєте? Лабіринт повільно перевів на мене погляд:

— Це Шубертова тварина, — пробурмотів він. — Принаймні, колись була нею. Від неї небагато лишилося.

Шубертова тварина... Та, що бігала і скакала, мов овечка, дурнувата та грайлива. Я нагнувся, розглядаючи її та відкидаючи з неї листя та галузки. Вона була мертва: рот роззявлений, а тіло пошматоване. Комахи і паразити вже завзято на ній копошилися, тіло почало смердіти.

— Але що трапилося? — вимовив Лабіринт, похитуючи головою. — Хто міг з нею таке зробити?

Пролунав якийсь звук, ми швидко озирнулися.

Якусь мить ми нічого не бачили. Раптом заворушився кущ, і лише тоді ми змогли його розгледіти. Мабуть, воно там весь час стояло, спостерігаючи за нами. Створіння було велетенським, худющим і довгим, очі палали злим вогнем. Як на мене, воно скидалося на койота, просто дуже великого. У нього була густа скуйовджена шерсть; напівроззявивши пащу, воно пильно дивилося на нас, немов не розуміючи, як ми насмілилися з’явитися в його володіннях.

— Це Ваґнерів хижак, — хрипло сказав Лабіринт. — Але він змінився. Дуже змінився. Я його ледве впізнаю.

Створіння втягнуло носом повітря, і його шерсть наїжачилася. Збайдужівши до нас, воно побрело назад у тінь і за якусь мить зникло.

Ми так і стояли, заціпенілі, неспроможні здобутися бодай на слово. Зрештою, Лабіринт поворухнувся:

— То от, значить, чия це робота, — мовив він. — Не можу в це повірити. Але чому? Що...

— Адаптація, — сказав я. — Якщо ви проженете звичайного домашнього кота, він здичавіє. Те саме і з собакою.

— Так, — кивнув він. — Собака знову стане вовком, щоб вижити. Закон джунглів. Я мав це передбачити. Так було споконвіку.

Я поглянув на труп тварини на землі, а потім на тихі кущі. Адаптація. А може, щось гірше? У мене починала зароджуватись ідея, але я промовчав, на все свій час.

— Я хотів би побачити ще кількох, — промовив я. — Якихось інших. Давайте пошукаємо їх.

Він погодився. Ми повільно почали прочісувати траву і бур’яни, прибираючи з дороги галузки та листя. Я розсовував траву гілкою, а Лабіринт став навколішки, перебираючи її руками і короткозоро мружачи очі.

— Навіть діти стають звірами, — сказав я. — Пам’ятаєте дітей-вовків з Індії? Ніхто не міг повірити, що колись вони були справжніми дітьми.

Лабіринт кивнув. Він виглядав дуже засмученим, і неважко було здогадатися чому. Доктор помилився, допустив похибку в самому корені своєї ідеї, і наслідки починали ставати для нього очевидними. Музика могла вижити у формі живих істот, проте він забув уроки Едему: щойно річ створено, вона починає жити своїм життям і тому перестає бути власністю свого творця, він уже не може розпоряджатися нею на власний розсуд. Мабуть, спостерігаючи за людським розвитком, Бог відчував такий самий смуток, таке саме приниження, як і Лабіринт, дивлячись на те, як його створіння змінюються, щоб вижити.

Вимруть його створіння чи ні — для доктора це вже не мало жодного значення, адже те, чого він намагався уникнути, створюючи їх — спотворення прекрасних речей, — саме це діялося з ними, просто на його очах. Доктор Лабіринт подивився на мене сповненим болю поглядом. Він дав їм шанс на виживання, так, але цим самим позбавив його значення, важливості. Я спробував збадьорити його посмішкою, проте він квапливо відвернувся.

— Та не переймайтеся ви так, — сказав я. — Ваґнерів хижак не дуже-то й змінився. Хіба ж він і раніше не був злим та дратівливим? Чи не мав схильності до насильства...

Я запнувся: доктор Лабіринт раптом скочив на ноги. Стогнучи від болю, він потирав зап’ястя однієї руки іншою.

— Що там? — я підбіг до нього, і він, тремтячи, простяг мені свою висхлу старечу руку. — Що таке? Що з вами трапилося?

Я перевернув руку. Вся тильна сторона долоні кривавила порізами, які просто на моїх очах починали напухати. Його щось ужалило або покусало. Я розсунув траву ногою.

Там щось заворушилось, і в бік кущів спритно покотилася маленька золотава кулька, її всю, мов кропиву, покривали колючки.

— Ловіть її! — закричав Лабіринт. — Швидше!

Я кинувся за нею, тримаючи в руці хустинку, щоб вберегтися від колючок. Намагаючись утекти, кулька котилася з шаленою швидкістю, але, зрештою, я таки упіймав її.

Лабіринт вражено дивився на хустинку, яка ворушилась у мене в руці:

— Очам своїм не вірю, — промовив він. — Повертаймось краще до будинку.

— Що це?

— Один із Бахових жучків. Але він змінився...

Ледве розбираючи у темряві стежку, ми пішли назад до будинку. Я рухався першим, розсуваючи гілки, а засмучений мовчазний Лабіринт плентався слідом, час від часу потираючи руку.

Зрештою ми дісталися подвір’я і піднялись по сходах на поріг задніх дверей. Лабіринт відімкнув їх, і ми опинилися на кухні. Він увімкнув світло та поспішив до раковини, щоб промити руку.

Я дістав із серванту порожню банку та обережно опустив у неї Бахового жучка. Він почав кидатися вусібіч, немов випробовуючи її стінки на міцність, і я, закривши банку кришкою, сів за стіл. Ніхто не порушував тиші: Лабіринт стояв перед раковиною, тримаючи набряклу руку під струменем холодної води, я ж сидів за столом і з острахом спостерігав, як золотава кулька намагається знайти з банки вихід.

— То як? — зрештою запитав я.

— Тепер уже немає жодних сумнівів, — Лабіринт підійшов і сів навпроти мене. — Він зазнав певних метаморфоз. По-перше, раніше в нього точно не було ніяких колючок. Знаєте, а все-таки добре, що я обачно поставився до своєї ролі Ноя.

— Що ви маєте на увазі?

— Я зробив їх усіх безплідними. Вони не можуть розмножуватися. Наступного покоління не буде. Коли вони всі помруть, усе й закінчиться.

— Зізнаюсь, я радий, що ви про це подбали.

— Цікаво, — пробурмотів Лабіринт. — Цікаво, як вона тепер зазвучить, у такому вигляді.

— Що зазвучить?

— Кулька. Бахів жучок. Цікавий буде тест, правда? Я можу трансформувати його за допомого машини назад, от і побачимо. Що ви на це скажете?

— Як хочете, док, — сказав я. — Вам вирішувати, тільки б ваші надії не обернулися гірким розчаруванням.

Він обережно взяв банку з жуком, і ми почали спускатися крутими сходами до підвалу. У кутку, біля прального автомата, я помітив велетенську тьмяну металеву колону. Мене охопило якесь дивне відчуття: це і була машина збереження.

— То ось яка вона, — промовив я.

— Так, це вона, — Лабіринт увімкнув машину і почав на ній чимсь клацати.

Потім він узяв банку і підніс її до приймального відділення. Обережно зняв кришку, і Бахів жук неохоче вивалився з неї у зяючий отвір. Лабіринт закрив отвір.

— Почнемо, — промовив він.

Він щось натиснув, і машина запрацювала. Лабіринт стояв, склавши руки, і чекав. А надворі вже запала темна ніч, немов хтось взяв і вимкнув світло. Нарешті на машині заблимав індикатор. Док вимкнув живлення, і ми завмерли — кожен чекав, що дверцята відчинить інший.

— Ну то що? — зрештою запитав я. — Хто із нас відчайдух?

Лабіринт неохоче поворухнувся. Він відсунув набік заслінку і сягнув рукою в нетрі машини. Коли він її витяг, його пальці стискали кілька аркушів — партитуру. Він простягнув їх мені.

— Це результат, — сказав він. — Ходімо нагору і спробуємо це зіграти.

Ми повернулися до музичної кімнати. Лабіринт сів за рояль, і я повернув йому ноти. Він узяв партитуру і з блідим застиглим обличчям почав її переглядати. А потім заграв.

Музика звучала просто жахливо. Я ще ніколи не чув нічого подібного. Вона була спотвореною, диявольською і не мала ані сенсу, ані змісту, хоча, правду кажучи, в ній вгадувалося якесь неземне бентежне значення, якого там взагалі не мало бути. Лише доклавши нелюдських зусиль, я міг повірити, що колись це було фугою Баха, частиною найвитонченішого і найгармонічнішого його твору.

— Із цим усе ясно, — промовив Лабіринт, підвівся і пошматував аркуші з нотами на дрібненькі клапті.

Коли він проводжав мене до моєї автівки, я промовив:

— Гадаю, боротьба за виживання — це сила, вища за будь-які людські звичаї. На її тлі блякнуть наші безцінні мораль та традиції.

— У цьому разі, мабуть, нічого не можна вдіяти, щоб їх урятувати, — погодився Лабіринт.

— Час покаже, — сказав я. — Хоча цей метод і виявився невдалим, можливо, інший спрацює; завтра може з’явитися щось, чого ми не можемо передбачити чи провістити сьогодні.

Я попрощався і сів у машину. Було темно, хоч в око стрель, стояла глупа ніч. Я увімкнув фари і пірнув у непроникну темряву. Ніде на дорозі не було видно жодної машини, я почувався самотнім, і мені було дуже холодно.

На повороті я зменшив швидкість, щоб перемкнути передачу, аж раптом помітив, як на узбіччі, під велетенським явором, щось ворухнулось. Я визирнув назовні, намагаючись розгледіти, що то було.

Під деревом велетенський сіро-коричневий жук будував якусь неоковирну споруду, зліплюючи докупи грудочки землі. З подивом та цікавістю я поспостерігав за ним кілька хвилин. Помітивши мене, жук припинив свою роботу, а потім різко розвернувся і заліз до своєї недобудованої хатки, щільно зачинивши за собою двері.

А я поїхав собі далі.