Повне зібрання короткої прози. Том 1

Світ Джона _{(пер. Є. Поляков)}

Кестнер мовчки обійшов довкола корабля. Потім піднявся на його борт й обережно зайшов досередини. Певний час було видно його профіль. Тоді він знову з’явився, широке обличчя чоловіка злегка світилося.

— То як? — запитав Калеб Раян. — Що думаєш?

Кестнер спустився з борта корабля.

— Він готовий до подорожі? Нічого не треба доробляти?

— Майже готовий. Робітники закінчують ще кілька секцій. Релейні з’єднання і лінії живлення. Але жодних серйозних проблем. Принаймні з тих, які ми можемо передбачити.

Двоє чоловіків стояли поруч, розглядаючи присадкувату металеву коробку з її люками, екранувальними системами і решітками радарів. Корабель не вражав досконалістю обрисів. Жодних плавних ліній, хромованих чи рексироїдних підкосів, які б надавали корпусу каплеподібної форми. Він був квадратним і кутастим, звідусіль стирчали турельні башти й виступи.

— Що вони подумають, коли ми з нього вийдемо? — пробурмотів Кестнер.

— У нас не було часу його прикрашати. Звісно, якщо ти хочеш чекати ще два місяці...

— Хіба не можна зняти принаймні кілька вузлів? Навіщо вони? Яке їхнє призначення?

— Це шлюзи. Поглянь на креслення. Вони скидають надлишкову енергію. Подорож у часі буде небезпечною. Коли корабель рухається назад, накопичується величезна кількість енергії. Її необхідно поступово скидати — або ж ми станемо потужною бомбою, зарядженою мільйонами вольт.

— Доведеться повірити тобі на слово.

Кестнер підхопив свій кейс і рушив до одного з виходів. Охоронці Ліги розступилися, пропускаючи його.

— Я скажу Раді директорів, що корабель майже готовий. До речі, я маю тобі дещо повідомити.

— Що саме?

— Я вирішив, хто має вирушити з тобою.

— І хто ж?

— Я сам. Мені завжди хотілось дізнатися, як усе було до війни. Можна подивитися історичні фільми, але це не те ж саме. Я хочу побувати там. Походити. Знаєш, кажуть, що до війни не було попелу. Ґрунт був родючим. Можна було пройти кілька миль і не побачити жодних руїн. Я хотів би на це подивитися.

— Не знав, що ти цікавишся минувшиною.

— Так, цікавлюся. У моїй родині збереглося кілька ілюстрованих книжок, де зображено, як усе було раніше. Не дивно, що СОСП хоче дістатися до паперів Шонермана. Якби можна було почати реконструкцію...

— Нам усім цього хотілося б.

— Може, у нас все і вийде. До зустрічі.

Раян спостерігав, як повнявий бізнесмен невеличкого зросту йде геть, міцно стискаючи в руках свій кейс. Лава охоронців Ліги відступила, даючи йому дорогу, і відновила стрій ще до того, як він щез у дверях.

Раян повернувся до роботи над кораблем. Отже, його напарником буде Кестнер. СОСП — Спілка Об’єднаної Синтетичної Промисловості — наполягала на рівному представництві в подорожі. Одна людина від Ліги, одна від СОСП. СОСП надала ресурси — і комерційні, і фінансові — для реалізації проекту «Годинник». Без їхньої допомоги цей проект так і застряг би на стадії креслень. Раян сів за стіл і запустив на сканері моделі. Вони довго оброблялися. Залишалося зовсім небагато. Кілька останніх штрихів.

Озвався відеоекран. Раян зупинив сканер і потягнувся прийняти дзвінок.

— Раян.

На екрані з’явився спостерігач Ліги. Виклик пройшов через її канали.

— Екстрений виклик.

Раян завмер.

— Пропустіть.

Зображення спостерігача потьмяніло. За мить з’явилося старече обличчя, червоне і зморшкувате.

— Раяне...

— Що трапилося?

— Тобі краще прийти додому. Якнайшвидше.

— Та що сталося?

— Джон.

Раян примусив себе триматися спокійно.

— Черговий напад? — запитав він враз захриплим голосом.

— Так.

— Як і попередні?

— Точнісінько як попередні.

Раянова рука потяглася до вимикача.

— Гаразд. Я негайно вирушаю додому. Нікого не впускай. Спробуй його заспокоїти. Не дозволяй йому виходити з кімнати. У разі необхідності посиль охорону.

Раян відключив зв’язок. За мить він уже поспішав на дах, до припаркованого там міжміського корабля на злітному майданчику будинку.

Його міжміський корабель мчав над безмежними рівнинами сірого попелу, автоматичні направляючі скеровували його до Міста Чотири. Раян байдуже втупився в ілюмінатор, не звертаючи уваги на краєвид під ним.

Він летів між містами. Поверхня землі була мертвою, скільки сягає погляд — нескінченні гори шлаку й попелу. Міста здіймалися, як поодинокі поганки, розділені милями сірості. Поганки тут і там, з баштами і будинками, поміж якими метушилися люди. Вони невтомно працювали, відновлюючи поверхню. Ресурси й обладнання підвозили з Місячної бази.

Під час війни люди залишили Терру й переселилися на Місяць. Земля була спустошена. Вкрита руїнами і попелом куля.

Люди почали повертатися поступово, коли закінчилася війна.

Насправді відбулося дві війни. Перша — людей проти людей. Друга — людей проти «кігтів», складних роботів, яких створили як військову зброю. «Кігті» повстали проти своїх творців, створивши власні нові моделі роботів і обладнання.

Раянів корабель почав знижуватися. Він був над Містом Чотири. За мить корабель приземлився на дах великого житлового будинку в центрі міста. Раян швидко вискочив з нього й бігцем кинувся до ліфта.

За мить він уже дістався своєї квартири й попрямував до кімнати Джона.

Там він побачив старого, що наглядав за хлопцем через скляну стіну кімнати. Його обличчя було похмурим. У кімнаті залягла сутінь. Джон сидів на краю ліжка, міцно зчепивши руки. Очі заплющені, рот напіврозтулений, з якого часом висовувався язик, здерев’янілий і жорсткий.

— Як довго він у такому стані? — запитав Раян старого.

— Близько години.

— Інші напади теж так відбувалися?

— Цей був найважчим. Кожен наступний важчий.

— Його хтось бачив крім тебе?

— Тільки ми двоє. Я набрав тебе, щойно переконався. Уже майже скінчилося. Він виходить з цього стану.

По той бік скла Джон підвівся й відійшов від ліжка, тримаючи руки складеними на грудях. На обличчя неохайними пасмами спадало біляве волосся. Очі досі були заплющеними. Обличчя бліде й напружене. Губи перекошені.

— Спочатку він був цілковито непритомним. На якийсь час я залишив його на самоті. Був у іншій частині будинку, а коли повернувся, він уже лежав на підлозі. Він саме читав. Довкола були розкидані котушки. Обличчя посиніло, дихання нерівне. Повторювані м’язові спазми, як і раніше.

— Що ти зробив?

— Я зайшов до кімнати й переніс його на ліжко. Спочатку він був заціпенілим, але за кілька хвилин почав розслаблятися. Тіло обм’якло. Я перевірив пульс. Дуже повільний. Почав легше дихати. А тоді почалося...

— Почалося?

— Він почав говорити.

— Ага, — кивнув Раян.

— Якби ж ти був тут. Він говорив більше, ніж раніше. Говорив і говорив. Безперестанку. Без пауз. Наче не міг зупинитися.

— Він... Він говорив те саме, що й раніше?

— Точнісінько те саме, що й завжди. І його обличчя просвітліло. Світилося. Як і минулі рази.

Раян завагався.

— Мені можна зайти до кімнати?

— Так. Усе майже минулося.

Раян підійшов до дверей. Його пальці набрали на замку код, і двері ковзнули у стіну.

Джон не помітив, як він тихо зайшов до кімнати. Хлопець ходив туди-сюди із заплющеними очима, обхопивши себе руками за плечі. Він трохи похитувався, гойдався з боку на бік. Раян вийшов у центр кімнати і зупинився.

— Джоне!

Хлопець здригнувся і розплющив очі. Він різко струснув головою.

— Раяне? Що... чого тобі?

— Тобі краще сісти.

Джон кивнув.

— Так. Дякую.

Він невпевнено сів на ліжко. У хлопчика були великі блакитні очі. Він відкинув з обличчя волосся, кволо усміхаючись до Раяна.

— Як почуваєшся?

— Нормально.

Раян всівся навпроти, підсунувши стілець, схрестив ноги і відкинувся назад. Він довго вивчав хлопчика. Обоє мовчали.

— Грант каже, що в тебе був невеликий напад, — зрештою обізвався Раян.

Джон кивнув.

— Він уже закінчився?

— О, так. Як просуваються справи з кораблем часу?

— Добре.

— Ти обіцяв, що коли він буде готовий я зможу його побачити.

— Звісно, побачиш. Коли він буде повністю готовий.

— А коли він буде готовий?

— Скоро. За кілька днів.

— Я дуже хочу його побачити. Я увесь час думаю про нього. Уявляю рух крізь час. Можна вирушити в Грецію, можна повернутися в часі назад і побачитися з Періклом, чи Ксенофонтом, чи... з Епіктетом. Можна гайнути до Єгипту і поговорити з Ехнатоном. — Він усміхнувся. — Не можу дочекатися, коли його побачу.

Раян засовався на стільці.

— Джоне, ти справді думаєш, що достатньо добре почуваєшся, аби виходити з помешкання? Може...

— Достатньо добре? Що ти маєш на увазі?

— Твої напади. Ти справді вважаєш, що тобі варто виходити? Ти достатньо здоровий?

Обличчя Джона спохмурніло.

— Це не зовсім напади. Я б не хотів, щоб ви їх так називали.

— Не напади? А що ж це тоді?

Джон завагався.

— Мені... Мабуть, мені не варто розповідати тобі, Раяне. Ти все одно не зрозумієш.

Раян підвівся.

— Гаразд, Джоне, якщо ти вважаєш, що зі мною не варто говорити, то я повертаюся назад до лабораторії. — Він підійшов до дверей. — Дуже шкода, що ти не зможеш побачити корабля. Він би тобі сподобався.

Джон сумно поплентався за ним.

— То я не зможу його побачити?

— Можливо, якби я більше знав про твої... твої напади, то міг би вирішити, чи ти достатньо здоровий, щоб виходити.

Вираз Джонового обличчя змінився. Раян уважно за ним спостерігав. Думки Джона виразно читалися на його лиці. Він вагався.

— Не хочеш розповісти мені?

Джон глибоко вдихнув.

— Це видіння.

— Що?

— Це видіння. — Обличчя Джона засяяло. — Я давно про це знав. Грант каже, що це не вони, але це вони. Якби ти теж міг їх побачити, ти б також знав. Вони ні на що не схожі. Вони реальніші, ніж... ніж усе це. — Він поплескав рукою по стіні. — Реальніші за це.

Раян повільно запалив цигарку.

— Продовжуй.

І враз хлопця немов прорвало.

— Реальніше за будь-що інше! Наче дивишся крізь вікно. Вікно до іншого світу. Реального світу. Реальнішого за цей. Усе в цьому світі порівняно з тим є лише тінями. Неясними тінями. Контурами. Образами.

— Тінями справжньої реальності?

— Так! Саме так. Світ за межами цього всього. — Джон бігав кімнатою з кутка в куток, збуджений, повний захвату. — Усі ці речі, які ми тут бачимо... Будинки. Небо. Міста. Нескінченний попіл. Ніщо з цього не є цілком реальним. Усе таке неясне і розмите! Я не відчуваю його насправді, не так, як в іншому світі. І це стає все менш реальним, постійно. Інший світ зростає, Раяне. Він стає все живішим і живішим! Грант каже, що це лише моя уява. Але це не так. Він реальний. Реальніший за будь-які речі тут, у цій кімнаті.

— Тоді чому ми всі не бачимо його?

— Не знаю. Я хотів би, щоб ви могли його побачити. Ти маєш зазирнути в нього, Раяне. Він прекрасний. Він би тобі сподобався, лише треба до нього звикнути. Але це вимагає певного часу.

Раян задумався.

— Розкажи мені, — попросив він нарешті. — Я хочу точно знати, що ти бачиш. Ти завжди бачиш те ж саме?

— Так. Завжди те ж саме. Але щоразу все яскравіше.

— Що це? Що таке реальне ти там бачиш?

Джон відповів не одразу. Він здавався якимось відчуженим.

Раян чекав, дивлячись на сина. Що відбувається в його голові?

Про що він думає? Очі хлопчика знов були заплющені, пальці рук міцно сплетені, аж кісточки побіліли. Він знову відключився, поринувши у свій власний світ.

— Продовжуй, — сказав Раян.

Отож, хлопчик бачив видіння. Видіння якоїсь реальності. Як за часів Середньовіччя. Його власний син. У цьому була похмура іронія. Коли вже, здавалося, вони нарешті здолали цю слабкість людини — її вічну неспроможність приймати реальність такою, якою вона є. Її вічне мрійництво. Невже науці ніколи не вдасться досягти своєї мети? Невже людство завжди буде надавати перевагу ілюзії перед реальністю?

Його власний син. Ретрогресія. Втрачено тисячу років. Привиддя, боги, дияволи, потаємний внутрішній світ. Непізнаваний світ. Байки, вигадки й метафізика, за якими людина століттями приховувала свій страх перед довколишнім світом. Усе це мрійництво, у яке поринала людина, щоб забути про правду жорсткого світу реальності. Міфи, релігії, казки. Кращий світ, що перебуває поза і над цим світом. Рай. Усе повертається, проявляючись знову, і це у його власному синові!

— Продовжуй, — нетерпляче сказав Раян. — Що ти бачиш?

— Я бачу поля, — відповів Джон. — Жовті поля, яскраві, як сонце. Поля і парки. Нескінченні парки. Зелень, змішана з жовтим. Доріжки, якими ходять люди.

— Щось іще?

— Чоловіки та жінки в одязі вільного крою. Походжають цими доріжками поміж деревами. Повітря свіже й солодке, небо яскраво-блакитне. Птахи. Тварини. Тварини гуляють цими парками. Метелики. Океани. Океани чистої води.

— А міста?

— Неподібні на наші. Не такі. Люди живуть у парках. Поодинокі маленькі дерев’яні будинки. Серед дерев.

— Дороги?

— Лише доріжки. Жодних кораблів чи чогось такого. Пересуваються тільки пішки.

— Що ще ти бачиш?

— Це все. — Джон розплющив очі. Його щоки палали, очі виблискували. — Це все, Раяне. Парки і жовті поля. Чоловіки і жінки у вільних одежах. І багато тварин. Чудових тварин.

— Як вони живуть?

— Тобто?

— Як живуть ці люди? Що підтримує їхнє життя?

— Вони вирощують їжу. На полях.

— І це все? Вони нічого не будують? У них немає заводів?

— Скидається на те.

— Аграрне суспільство. Примітивне. — Раян насупився. — Жодних підприємств чи закладів торгівлі.

— Вони працюють у полях. І про все розмовляють.

— Ти чуєш їх?

— Не дуже чітко. Іноді я можу щось розчути, якщо уважно вслухаюся. Однак не можу розрізнити жодного слова.

— А що вони обговорюють?

— Та різне.

— Що саме?

Джон зробив рукою непевний жест.

— Серйозні речі. Світ. Всесвіт.

Запанувала тиша. Раян зітхнув і нічого не сказав. Зрештою він загасив цигарку.

— Джоне...

— Так.

— Ти думаєш, що бачиш щось реальне?

Джон усміхнувся.

— Я знаю, що воно реальне.

Раян пильно подивився на хлопчика.

— У якому сенсі реальне? У якому сенсі твій світ є реальним?

— Він існує.

— Де саме він існує?

— Я не знаю.

— Тут? Він існує тут?

— Ні. Не тут.

— Десь в іншому місці? Дуже далеко? В іншій частині всесвіту, поза нашою досяжністю?

— Ні, не в іншій частині всесвіту. Це не стосується простору. Він тут. — Джон обвів руками довкола. — Поруч. Він дуже близько. Я бачу його зовсім поряд.

— Ти бачиш його просто зараз?

— Ні. Він то з’являється, то зникає.

— Тобто він перестає існувати? Чи він існує лише іноді?

— Ні, він існує весь час. Але я не завжди можу сконтактувати з ним.

— Як ти знаєш, що він постійно існує?

— Просто знаю.

— Чому я не можу його бачити? Чому ти єдиний, хто його бачить?

— Не знаю. — Джон втомлено потер чоло. — Я не знаю, чому я єдиний, хто його бачить. Я би хотів, щоб ти теж його побачив. Я би хотів, щоб усі могли його бачити.

— Як ти можеш довести, що це не галюцинація? У тебе немає жодного об’єктивного доказу. Лише внутрішнє відчуття, стан твоєї свідомості. Як його можна піддати емпіричному аналізу?

— Можливо, ніяк. Я не знаю. Мені байдуже. Я не хочу піддавати той світ емпіричному аналізу.

Запанувала тиша. Джонове обличчя стало напруженим і похмурим, щелепи міцно стиснуті. Раян зітхнув. Безвихідь.

— Гаразд, Джоне, — він повільно рушив до дверей. — Побачимося згодом.

Джон не відповів.

Біля дверей Раян зупинився і озирнувся.

— То кажеш, твої видіння стають усе яскравішими, так? Сильнішими?

Джон коротко кивнув.

Раян задумався. Зрештою він підняв руку. Двері від’їхали вбік, і він вийшов з кімнати до коридору.

До нього підійшов Грант.

— Я спостерігав за ним крізь вікно. Здається, він зовсім замкнувся у собі.

— З ним важко говорити. Він вірить, що ці напади — то якісь видіння.

— Знаю. Він мені розповідав.

— Чому ти мені не сказав?

— Не хотів ще більше тебе тривожити. Я знав, що ти будеш надто цим перейматися.

— Напади усе сильніші. Він каже, що видіння стають живішими, реальнішими.

Ґрант кивнув.

У глибокій задумі Раян пішов коридором, Ґрант тримався трохи позаду.

— Важко напевне казати, що робити у такій ситуації. Його все більше захоплюють ті видіння. Він починає сприймати їх надто серйозно. Вони заступають йому довколишній світ. А крім того...

— А крім того ти скоро вирушаєш.

— Я хотів би знати більше про подорожі в часі. З нами багато чого може трапитися. — Раян потер підборіддя. — Ми можемо взагалі не повернутися. Час — могутня сила. У цій царині ще не робилося жодного серйозного дослідження. Ми не маємо уявлення, з чим можемо зіткнутися.

Він підійшов до ліфта й зупинився.

— Я маю вирішити просто зараз. До того, як ми вирушимо.

— І що ж ти вирішиш?

Раян зайшов у ліфт.

— Ти дізнаєшся про це трохи згодом. Тепер постійно стеж за Джоном. Не залишай його ні на мить. Ти зрозумів?

Ґрант кивнув.

— Зрозумів. Ти хочеш, щоб він не залишав кімнати.

— Я зв’яжуся з тобою сьогодні чи завтра.

Раян піднявся на дах і сів у міжміський корабель.

Щойно здійнявшись у небо, він увімкнув відеоекран і викликав Офіс Ліги. З’явилося обличчя спостерігача Ліги.

— Офіс.

— З’єднайте мене з медичним центром.

Зображення потьмяніло. За мить на екрані з’явився Волтер Тіммер, керівник медичного центру. Коли він упізнав Раяна, його очі зблиснули.

— Чим я можу тобі допомогти, Калебе?

— Я хочу, щоб ти взяв медичний автомобіль з кількома надійними людьми й прилетів у Місто Чотири.

— Навіщо?

— Це щодо справи, про яку ми говорили кілька місяців тому. Сподіваюсь, ти пам’ятаєш.

Вираз Тіммерового обличчя змінився.

— Твій син?

— Я вирішив. Так більше не може тривати. Йому стає все гірше, а ми скоро вирушаємо в мандрівку часом. Я хочу, щоб усе відбулося до мого від’їзду.

— Гаразд. — Тіммер щось занотував у своєму записнику. — Ми негайно все приготуємо. І одразу пришлемо корабель, щоб його забрати.

Раян завагався.

— Ви впевнені в успіхові?

— Звичайно. Операцію проведе сам Джеймс Прайор. — Тіммер потягнувся до вимикача відеоекрана. — Не хвилюйся, Калебе. Він усе зробить як слід. Прайор — найкращий лоботоміст нашого центру.

Раян розгорнув мапу, розрівнявши її краї на столі.

— Це часова мапа, складена як просторова проекція. Так ми будемо знати, куди рухаємося.

Кестнер зазирнув йому через плече.

— Ми маємо робити лише передбачене проектом, тобто забрати папери Шонермана? Чи зможемо покрутитися туди-сюди?

— Йдеться лише про проект. Але щоб переконатися, що все функціонує як належить, ми зробимо кілька зупинок по цей бік континууму Шонермана. Наша часова мапа може виявитися неточною, або ж двигун працюватиме зі збоями.

Роботу над кораблем було завершено. Останні секції змонтовано.

У кутку кімнати сидів Джон і з порожнім виразом обличчя роззирався довкола.

— І як він тобі?

— Гарний.

Корабель часу був схожий на товсту комаху, вкриту бородавками й наростами. Квадратна коробка з ілюмінаторами та незліченними баштами. Зовсім не схожа на корабель.

— Гадаю, ти теж хотів би вирушити у подорож, — звернувся Кестнер до Джона. — Еге ж?

Джон кволо кивнув.

— Як ти почуваєшся? — запитав його Раян.

— Добре.

Раян поглянув на сина. Шкіра хлопчика вже набула здорового вигляду. Його жвавість теж поступово поверталася. Видінь, звісно, більше не було.

— Можливо, наступного разу ти зможеш до нас приєднатися, — сказав Кестнер.

Раян повернувся до мапи.

— Більшу частину своєї роботи Шонерман завершив між дві тисячі тридцятим і дві тисячі тридцять сьомим роками. Результати не впроваджувалися ще кілька років. Після довгих роздумів ухвалили рішення використати його праці для воєнних цілей. Уряд розумів усі небезпеки такого кроку.

— Але недостатньо.

— Недостатньо. — Раян завагався. — І, можливо, нас втягнуть в таку саму ситуацію.

— Ти про що?

— Розробки штучного мозку Шонермана були втрачені, коли знищили останнього «кігтя». Ніхто не зміг відтворити його дослідження. Якщо ми повернемо його папери, то знову наразимо наше суспільство на небезпеку протистояння з «кігтями».

Кестнер заперечливо похитав головою:

— Ні. Робота Шонермана не була безпосередньо пов’язана з «кігтями». Розробка штучного мозку не означає, що його використають неодмінно як зброю. Будь-яке наукове відкриття можна спрямувати на руйнування. Навіть колесо знайшло своє застосування в ассирійський військових колісницях.

— Мабуть, таки твоя правда. — Раян поглянув на Кестнера. — А ти певен, що СОСП не збирається використовувати роботу Шонермана для військових цілей?

— СОСП — це промислове об’єднання. Не уряд.

— Але це б надовго забезпечило йому панівне становище.

— СОСП і так достатньо сильний.

— Гаразд. — Раян згорнув мапу. — Нарешті можемо починати. Я просто згораю від нетерпіння. Ми так довго над цим працювали.

— Згоден.

Раян підійшов до сина.

— Ми вирушаємо, Джоне. Незабаром повернемося. Побажай нам успіху.

Джон кивнув:

— Бажаю вам успіху.

— Ти добре почуваєшся?

— Так.

— Джоне... Ти ж почуваєшся краще, правда? Краще, ніж раніше?

— Так.

— Хіба ти не радий, що їх більше немає? Усіх цих проблем, які в тебе були?

— Радий.

Раян ніяково поклав руку на хлопчикове плече:

— До зустрічі.

Раян і Кестнер почали підніматися на борт часового корабля.

Джон мовчки спостерігав за ними зі свого кутка. Кілька охоронців Ліги, що стояли біля входу в лабораторію, теж поглядали на них з млявою цікавістю.

Раян зупинився біля люка і підкликав одного з охоронців.

— Скажи Тіммеру, що він мені потрібен.

Охоронець пішов до виходу.

— У чому річ? — запитав Кестнер.

— Я маю дати йому кілька останніх вказівок.

Кестнер пильно поглянув на нього.

— Останніх? Якісь проблеми? Ти вважаєш, що з нами щось може статися?

— Ні. Це лише про всяк випадок.

До лабораторії широким кроком зайшов Тіммер.

— Ви вирушаєте, Раяне?

— Усе готово. Більше немає причин затримуватися.

Тіммер підійшов до корабля.

— А чому ти мене покликав?

— Це може й зайве, але завжди існує можливість, що станеться щось непередбачуване. Якщо корабель не повернеться за розкладом, складеним членами Ліги...

— Ти хочеш, щоб я став опікуном Джона.

— Саме так.

— Немає підстав хвилюватися.

— Я знаю. Але так мені буде спокійніше. Хтось за ним має наглядати.

Вони обоє поглянули на тихого, безмовного хлопчика, що сидів у кутку. Джон дивився прямо перед собою. Його обличчя нічого не виражало. Очі тьмяні, байдужі. Порожні.

— Щасти, — сказав Тіммер. Вони з Раяном потиснули один одному руки. — Сподіваюся, у вас все вийде.

Кестнер піднявся на корабель і поставив свій кейс. Раян зайшов другим, опустив і задраїв люк. Потім провів герметизацію. Увімкнулося автоматичне освітлення. У кабіні корабля зашипів контролер атмосферного контролю.

— Повітря, світло, опалення, — промовив Кестнер. Він дивився через ілюмінатор на охоронців Ліги. — Важко повірити. За кілька хвилин усе це зникне. Будинок. Охоронці. Все.

Раян сів за контрольну панель і розгорнув часову мапу. Він закріпив її перед собою і розташував над нею під’єднані до кабелів грифелі.

— Я планую зробити кілька спостережних зупинок дорогою, щоб ми могли поглянути на кілька подій, які стосуються нашої роботи.

— Війну?

— Передусім. Мені цікаво побачити «кігтів» за роботою. Згідно з архівними матеріалами Військового офісу, якийсь час вони повністю контролювали Терру.

— Тільки не будемо дуже наближатися, Раяне.

Раян розсміявся.

— Ми не плануємо приземлятися. Ми спостерігатимемо за всім з повітря. Єдиний справжній контакт у нас буде з Шонерманом.

Раян увімкнув живлення. Корабель ожив, довкола них запрацювали прилади, замиготіли індикатори на контрольній панелі. Стрілки відхилилися, реєструючи навантаження.

— Головне, за чим ми маємо стежити, це наш енергетичний пік, — пояснив Раян. — Якщо ми наберемо забагато часових ергів, корабель не зможе вийти з потоку часу. Ми будемо рухатися все далі в минуле, акумулюючи все більший і більший заряд.

— Як гігантська бомба.

— Саме так. — Раян взявся за перемикачі. Показники приладів почали змінюватися. — Поїхали. Тримайся!

Він натиснув на кнопку. Корабель здригнувся, поляризуючись у позицію, вливаючись у часовий потік. Реагуючи на навантаження, вузли і стабілізатори змінили свої налаштування. Реле замкнулися, вирівнюючи хід корабля у потоці часу довкола них.

— Неначе океан, — прошепотів Раян. — Найпотужніша енергія у всесвіті. Велика сила в основі всього руху. Першорушій.

— Можливо, саме це вони й називали Богом.

Раян кивнув. Корабель довкола них завібрував. Їх неначе схопила гігантська рука, величезний кулак, що стискався довкола них. Вони вирушали. Люди й стіни, видимі через ілюмінатор, заколивалися, зникаючи, коли корабель покидав теперішнє, віддаляючись усе далі й далі у часовому потоці.

— Тепер уже швидко, — сказав Раян.

Раптом, в одну мить, вид за ілюмінатором щез. Тепер там не було нічого. Зовсім нічого.

— Наразі ми не увійшли у фазу з жодним просторово-часовим об’єктом, — пояснив Раян. — Ми поза фокусом самого всесвіту. У цей момент ми існуємо у позачассі. Континууму, в якому ми перебуваємо, немає.

— Сподіваюся, ми зможемо повернутися назад. — Кестнер нервово сів, не відриваючи погляду від порожнього ілюмінатора. — Почуваюся першою людиною, яка занурилася в підводному човні.

— Це було в часи Американської революції. Субмарина рухалася за допомогою колінчастого валу, який обертав штурман.

На іншому кінці валу був гвинт.

— Як він міг долати великі відстані?

— А він їх і не долав. Він спрямував свій човен під британський фрегат і продірявив його корпус.

Кестнер поглянув на корпус часового корабля, що вібрував і скрипів під тиском.

— Що трапиться, якщо наш корабель розвалиться?

— Нас розщепить на атоми. Розчинить у довколишньому потоці. — Раян запалив цигарку. — Ми станемо частиною часового потоку. Нескінченно рухатимемося вперед і назад, від одного кінця всесвіту до іншого.

— Кінця?

— Час скінченний. Він рухається в обидва кінці. Просто зараз ми рухаємося назад. Але, щоб підтримувати рівновагу, енергія має рухатися в обох напрямках. Інакше часові ерги у величезних кількостях накопичувалася б у конкретному континуумі й результат був би катастрофічним.

— Як гадаєш, чи є у всьому цьому якийсь сенс? Цікаво, як часовий потік взагалі започаткувався.

— Це твоє питання позбавлене сенсу. Питання про мету не мають об’єктивної обґрунтованості. Їх неможливо піддати жодній формі емпіричного дослідження.

Кестнер замовк. Він нервово смикав себе за рукав, вдивляючись в ілюмінатор.

Грифелі рухалися вздовж часової мапи, відстежуючи просування з теперішнього в минуле. Раян стежив за їхнім рухом.

— Ми наближаємося до завершення війни. Останніх її стадій. Я збираюся синхронізувати корабель з часом і вивести нас з його потоку.

— І тоді ми знову опинимося у всесвіті?

— У матеріальному просторі. Конкретному континуумі. Раян взявся за вимикач і глибоко вдихнув. Корабель витримав першу велику перевірку. Вони ввійшли до часового потоку без пригод. Чи зможуть вони так само легко з нього вийти? Він клацнув перемикачем.

Корабель смикнувся. Кестнер заточився, хапаючись за стіну в пошуках опори. За ілюмінатором дрижало й коливалося сіре небо. Увімкнулися компенсатори, вирівнюючи корабель у повітрі. Терра під ними крутилася і похитувалася, доки корабель відновлював рівновагу.

Кестнер поквапився до ілюмінатора. Вони були за кількасот футів над землею, рухаючись паралельно поверхні. Всюди лежав сірий попіл, подекуди валялися купи сміття. Руїни міст, будівель, стін. Рештки військового обладнання. Хмари попелу в небі затіняли сонце.

— Війна досі триває? — запитав Кестнер.

— «Кігті» все ще контролюють Терру. Думаю, ми зможемо їх побачити.

Раян підняв корабель часу трохи вище, збільшивши поле їхнього огляду. Кестнер роздивлявся землю.

— А раптом вони відкриють по нас вогонь?

— Ми завжди встигнемо втекти в часовий потік.

— Вони можуть захопити корабель, щоб проникнути в наше теперішнє.

— Навряд чи. У цей період війни «кігті» були зайняті боротьбою одні з одними.

Праворуч від них, то зникаючи в попелі, то знову з’являючись, тяглася звивиста дорога. В багатьох місцях на ній зяяли вирви від вибухів бомб. Дорогою щось повільно рухалося.

— Поглянь туди, — сказав Кестнер, — там якась колона. Раян почав маневрувати. Вони зависли над дорогою, видивляючись назовні. Колона була темно-коричневою й методично рухалася строєм. Чоловіки, колона чоловіків, що розмірено крокувала попелом.

Раптом Кестнер вигукнув:

— Та вони всі однакові! Геть однаковісінькі!

Під ними була колона «кігтів». Як олов’яні солдатики, роботи марширували, торуючи шлях крізь сірий попіл. Раяну перехопило подих. Звісно, він очікував побачити щось таке. Було лише чотири моделі «кігтів». Тих, що вони бачили зараз, виготовили на тому самому підземному заводі, з тих самих матриць і заготовок. П’ятдесят чи шістдесят роботів, на вигляд молодих чоловіків, спокійно крокували дорогою. От тільки рухалися вони дуже повільно. У всіх була лише одна нога.

— Мабуть, вони воювали один з одним, — пробурмотів Кестнер.

— Ні. Цю модель спеціально такою зробили. Це так званий «Поранений солдат». Вони були спроектовані, щоб вартові людей пропускали їх у бункери.

Це було просто дивовижно — мовчазна колона чоловіків, однакових чоловіків, кожен достоту такий, як його сусід, що чвалали дорогою. І кожен солдат спирався на милицю. Навіть милиці були однаковими. Кестнер скривився від огиди.

— Не дуже приємне видовище, так? — запитав Раян. — Нам пощастило, що люди встигли переселитися на Місяць.

— А ці не намагалися їх переслідувати?

— Кілька з них спробували, але до того часу ми вже знали про всі чотири моделі й були напоготові. — Раян потягнувся до перемикача. — Рушаймо далі.

— Постривай, — Кестнер підніс руку. — Там зараз щось відбудеться.

Праворуч від дороги по схилу швидко ковзала група якихось фігурок. Раян забрав руку від перемикача й теж глянув в ілюмінатор. Зовні вони були однаковими. Жінки. Жінки в уніформі й чоботах тихо підкрадалися до колони на дорозі.

— Інша модель, — сказав Кестнер.

Колона солдатів раптом зупинилася. Незграбно шкутильгаючи, вони кинулися врозтіч. Хтось падав, заточившись і випустивши милицю. Жінки помчали до дороги. Вони були стрункі й молоді, з темним волоссям і карими очима. Котрийсь з «поранених солдатів» почав стріляти. Одна жінка зняла щось зі свого ременя і жбурнула в калік.

— Що за... — пробурмотів Кестнер.

Враз яскравий спалах осяяв усе навколо. Над дорогою, розтікаючись навсібіч, здійнялася хмара білого світла.

— Світлошумова граната, — зауважив Раян.

— Мабуть, нам краще забиратися звідси.

Раян клацнув перемикачем. Картина під ними почала коливатися, а потім раптово потьмяніла і зникла.

— Дякувати Богу, що це жахіття скінчилося, — сказав Кестнер. — То ось як виглядала війна...

— Це була друга її частина. Головна. «Кігті» проти «кігтів». Добре, що вони почали воювати одні з одними. Добре для нас, я маю на увазі.

— Куди тепер?

— Ми зробимо ще одну зупинку і поспостерігаємо. Вирушимо у ранній період війни. До того, як почали використовувати «кігтів».

— А тоді гайнемо до Шонермана?

Раян напружився.

— Так. Ще одна зупинка, а тоді — Шонерман.

Раян повернувся до панелі. Стрілки зрушили з місця. Грифелі відстежували їхній шлях на мапі.

— Уже зовсім скоро, — пробурмотів Раян. Він ухопився за перемикач, виставляючи на реле показники. — Цього разу нам треба бути обережнішими. Буде більше військових дій.

— То, може, не варто...

— Я хочу знати. Це була війна людини проти людини. Радянський табір проти Організації Об’єднаних Націй. Мені цікаво побачити, як усе насправді відбувалося, на що це було схоже.

— А якщо нас помітять?

— Ми зможемо швидко зникнути.

Кестнер промовчав. Раян схилився над панеллю управління. Час тягнувся повільно. Раянова сигарета догоріла, перетворившись на купку попелу. Нарешті він випростався.

— Починаємо. Приготуйся! — Він клацнув перемикачем.

Під ними простягалися зелені й коричневі рівнини, поорані вирвами від вибухів. Промайнула частина міста. Пожежа. Стовпи диму здіймалися до неба. Вздовж доріг рухалися чорні цятки — евакуація людей і транспорту.

— Бомбардування, — сказав Кестнер. — Недавнє.

Місто залишилося позаду. Вони летіли над відкритою місцевістю. Одна за одною рухалися військові вантажівки. Земля виглядала ще не враженою. Вони навіть побачили кількох фермерів, що працювали в полі. Коли корабель пролітав над ними, ті попадали на землю.

Раян вдивлявся у небо.

— Обережно!

— Літальний апарат?

— Я не певен, де ми зараз перебуваємо. Не знаю, які землі кому належали у цей період війни. Ми можемо бути як над територією ООН, так і над Радянською територією, — Раян поклав руку на перемикач.

У блакитному небі з’явилися дві цятки. Вони поступово збільшувалися. Раян уважно за ними спостерігав. Кестнер нервово видихнув.

— Раяне, нам краще...

Цятки розділилися. Раянова рука стисла перемикач, і він різко смикнув за нього. За ілюмінатором заколихалося марево, в якому розчинялися цятки, які пролетіли зовсім поруч. А потім довкола запанувала непроникна сірість.

Гуркіт двох літаків досі відлунював у їхніх вухах.

— Це було надто небезпечно, — сказав Кестнер.

— Так. Вони часу не гаяли.

— Сподіваюсь, ми більше не зупинятимемося?

— Ні, більше жодних зупинок для спостереження. Тепер діємо за планом. Ми наблизилися до часової зони Шонермана. Я починаю сповільнювати корабель. Це доволі складно.

— Складно?

— Дістатися до Шонермана буде непросто. Ми маємо потрапити в його континуум дуже точно не тільки в часі, а й у просторі.

Його можуть охороняти. У будь-якому разі, вони не дадуть нам достатньо часу, щоб пояснити, хто ми. — Раян постукав по часовій мапі. — І завжди є небезпека, що наша інформація недостовірна.

— Коли ми ввійдемо у континуум? Континуум Шонермана?

Раян поглянув на годинник.

— За п’ять-десять хвилин. Приготуйся залишити корабель. Частину шляху нам доведеться пройти пішки.

Була ніч. Жодного звуку, лише нескінченна тиша. Кестнер намагався вслухатися, приклавши вухо до корпуса корабля.

— Нічого.

— Я теж нічого не чую.

Раян обережно відкрив замки і віддраїв люк. Міцно стискаючи пістолет, він відкрив люк і визирнув у темряву.

Повітря було свіжим і прохолодним. Сповненим запахів рослин. Дерева і квіти. Він глибоко вдихнув. Нічого не видно. Цілковита темрява. Десь далеко засюрчав цвіркун.

— Чуєш? — запитав Раян.

— Що це?

— Жук.

Раян обережно ступив на землю. Ґрунт під ногами був м’яким. У темряві потроху стали проступати предмети. Вгорі виблискували кілька зірок. Раян вже міг розгледіти дерева, що росли посеред поля, а за ними — високу огорожу.

Кестнер спустився до нього.

— Що тепер?

— Говори тихіше. — Раян вказав на огорожу. — Нам туди. Якась будівля.

Вони перейшли полем до огорожі. Раян вистрелив, перемкнувши зброю на мінімальний заряд. Огорожа обвуглилася й осіла, розплавлені дроти відсвічували червоним.

Раян і Кестнер переступили через залишки огорожі. Перед ними височіла залізобетонна стіна будинку. Раян кивнув Кестнеру:

— Треба рухатися швидко і тихо.

Він присів, переводячи подих, а тоді низько пригнувся і побіг. Кестнер біг поруч. Вони перетнули майданчик перед будинком, проминули вікно, потім кинулися до дверей. Раян навалився на них усією своєю вагою.

Двері відчинилися. Раян ускочив досередини, заточився і ледь не впав. Краєм ока він побачив здивовані обличчя чоловіків, що посхоплювалися на ноги.

Раян вистрелив, нищачи вогнем пістолета все, що було у кімнаті. Полум’я охопило увесь простір. Кестнер позаду теж вистрелив. Посеред вогненного виру безладно метушилися люди, нечіткі силуети падали й котилися підлогою.

Полум’я згасло. Раян увійшов до кімнати, переступаючи через обгорілі купи на підлозі. Казарма. Ліжка, залишки столу. Перевернута лампа, радіоприймач.

У світлі лампи Раян розгледів військові мапи, пришпилені до стіни. Замислившись, він водив по мапі пальцями.

— Ми далеко від потрібного нам місця? — запитав Кестнер, стоячи біля дверей і тримаючи напоготові пістолет.

— Ні. Лише за кілька миль.

— Як ми туди потрапимо?

— Дістанемось кораблем часу. Так буде безпечніше. Нам пощастило. Ми могли б опинитися взагалі в іншій частині світу.

— Там буде багато охорони?

— Побачимо, коли туди дістанемося. — Раян повернувся до дверей. — Ходімо, нас міг хтось побачити.

Кестнер взяв із потрощеного столу стос газет.

— Прихоплю це. Можливо, дізнаємося з них щось корисне.

— Слушна думка.

Раян посадив корабель у западині між двома схилами. Він розклав газети і заходився їх уважно вивчати.

— Ми прибули трохи раніше, ніж я думав — на кілька місяців. Якщо це, звісно, свіжі газети. — Він подивився на папір. — Ще не пожовтів. Їм може день чи два.

— А яка дата на газеті?

— Двадцять перше вересня дві тисячі тридцятого року.

Кестнер поглянув в ілюмінатор.

— Скоро світанок. Небо починає сіріти.

— Нам треба поспішати.

— Це справді необхідно? І якою буде моя роль?

— Шонерман у маленькому селищі за цим пагорбом. Ми у Сполучених Штатах. У Канзасі. Ця територія оточена військами, лініями дотів і бліндажів. Ми в тилу. Шонерман практично не відомий у цьому континуумі. Його дослідження ще не публікувалися. Зараз він працює в рамках великого урядового дослідницького проекту.

— Тож його не дуже охороняють.

— Лише згодом, коли з його роботою ознайомлять уряд, Шонермана охоронятимуть удень і вночі. Триматимуть у підземній лабораторії, не випускаючи на поверхню. Найцінніший урядовий науковець. Але зараз...

— Як ми його впізнаємо?

Раян передав Кестнеру пачку світлин.

— Це Шонерман. Тут усі його знімки, які вцілили до нашого часу.

Кестнер переглянув фотографії. Шонерман був невисоким, носив окуляри з роговою оправою. Він ніяково усміхався в камеру — худий нервовий чоловік з випуклим чолом. У нього були слабкі на вигляд руки, з довгими тонкими пальцями. На одній зі світлин він сидів за столом, поруч лежала люлька, вовняна безрукавка ховала впалі груди. На іншій він сидів зі схрещеними ногами, смугастим котом на руках і кухлем пива поруч. Старий німецький емальований кухоль зі сценами полювання і готичними літерами.

— То ось яка вона, людина, що винайшла «кігті». Чи, принаймні, провела всі відповідні дослідження.

— Це людина, що сформулювала принципи, за якими розробили перший прототип штучного мозку.

— А він знав, що його роботу використають для створення «кігтів»?

— Спочатку не знав. Згідно із записами, Шонерман дізнався про це лише тоді, коли вже була випущена перша партія «кігтів». ООН програвала війну. Завдяки раптовості нападу Радянські війська від початку мали перевагу. «Кігті» вважалися тріумфом західних технологій. Якийсь час здавалося, що вони переломили хід війни.

— А потім...

— А потім «кігті» почали виробляти власні моделі й нападати однаково і на радянські, і на західні позиції. З людей вижили тільки ті, хто перебували на базі ООН на Місяці. Кілька десятків мільйонів.

— Добре, що зрештою «кігті» почали воювати одні проти одних.

— Шонерман бачив, для яких розробок використали його дослідження, аж до останніх стадій. Кажуть, він дуже через це переймався.

Кестнер повернув світлини.

— То, кажеш, його зараз не надто добре охороняють?

— Не в цьому континуумі. Тут його охороняють не більше, ніж будь-якого іншого дослідника. Він ще молодий. У цьому континуумі йому лише двадцять п’ять. Пам’ятай про це.

— Де ми його знайдемо?

— Урядові дослідження проводяться у приміщенні колишньої школи. Більшість робіт проводять на поверхні. Про підземні бункери ще не йдеться. Бараки дослідників розташовані за чверть милі від їхніх лабораторій. — Раян поглянув на годинник. — Найкращий час підстерегти Шонермана — початок робочого дня в лабораторії, на його робочому місці.

— Не в бараку?

— Усі документи в лабораторії. Уряд не дозволяє нічого виносити за її межі. На виході з приміщення всіх перевіряють. — Раян нервово обсмикнув свій піджак. — Ми маємо бути вкрай обережні. Шонерману не можна завдати найменшої шкоди. Нам потрібні лише його папери.

— Ми не використовуватимемо бластери?

— Ні. Щоб не було ризику його поранити.

— А папери точно будуть в його робочому столі?

— Він не має права виносити їх за жодних обставин. Ми напевне знаємо, де шукати те, що нам потрібно. Папери можуть бути тільки в одному місці.

— Їхні заходи безпеки грають нам на руку.

— Саме так, — відказав Раян.

Раян і Кестнер прослизнули схилом униз, перебігаючи між деревами. Земля під ногами була твердою і холодною. Вони підійшли до околиці містечка. Дехто вже прокинувся, кілька людей повільно рухалися вулицею. Місто ще не бомбили, не видно жодних руйнувань, але вітрини крамниць уже були закриті і великі стрілки вказували шлях до найближчого бомбосховища.

— Що це в них на обличчях? — запитав Кестнер.

— Антибактеріальні маски. Ходімо.

Раян не випускав з руки бластера, доки вони з Кестнером проходили через місто. Але ніхто не звертав на них уваги.

— Ми — лише двоє звичайних людей, просто перехожі, — сказав Кестнер.

— Наша перевага — фактор несподіваності. Ми всередині захисного периметру. Небо патрулюють, щоб захиститися від радянських літаків. Жоден радянський шпигун не зміг би тут висадитися. У будь-якому разі, це другорядна дослідницька лабораторія в центрі Сполучених Штатів. Радянським шпигунам немає потреби сюди пробиратися.

— Але там буде охорона.

— Все охороняється. Всі наукові розробки. Всі види дослідницьких робіт.

Перед ними височіла будівля школи. Кілька чоловіків стовбичили біля входу. Серце Раяна стиснулося. Чи був серед них Шонерман?

Люди по черзі заходили досередини приміщення. Охоронець у касці й уніформі перевіряв їхні бейджі. Кілька людей були в антибактеріальних масках, тож видно було лише очі. Чи впізнають вони Шонермана? А що як він у масці? Раптом Раяна опосів страх. У масці Шонермана буде не відрізнити.

Раян заховав бластер, жестом наказавши Кестнеру зробити те саме. Його пальці налапали у кишені піджака кристали сонного газу. Ніхто з цих людей не зможе опиратися його дії. Сонний газ винайдуть десь за рік чи й два. Усі в радіусі кількох сотень футів поснуть на різний час. Зброя, звісно, дещо кумедна і непередбачувана, але ідеальна для цієї ситуації.

— Я готовий, — прошепотів Кестнер.

— Стривай. Ми маємо дочекатися його.

І вони чекали. Сонце піднялося вище, зігріваючи холодне небо. Підходило все більше працівників, які ставали в чергу і проходили в будівлю. Вони видихали білі хмарки замерзлого вологого повітря й потирали руки. Раян починав нервувати. Один з охоронців став кидати на них з Кестнером підозрілі погляди. Якщо вони щось запідозрять...

Аж ось нарешті з’явився невисокий чоловік у важкому пальті й окулярах з роговою оправою, який квапливо простував до будівлі.

Раян напружився. Шонерман! Учений показав свій бейдж охоронцю. Він потупав на ґанку ногами й зайшов усередину, на ходу знімаючи рукавиці. За мить його вже не було. Жвавий молодик, що поспішає до своєї роботи. До своїх паперів.

— Ходімо, — сказав Раян.

Вони з Кестнером рушили вперед. Раян затиснув у долоні газові кристали, не витягаючи руки з кишені. Кристали були холодними й твердими на дотик. Як діаманти. Охоронець спостерігав, як вони підходять, тримаючи зброю напоготові. Він весь напружився. Раніше він їх тут не бачили. Раян легко читав ці думки в нього на обличчі.

Раян і Кестнер зупинилися біля дверей.

— Ми з ФБР, — спокійно сказав Раян.

— Покажіть ваші документи, — охоронець навіть не ворухнувся.

— Ось наші посвідчення, — сказав Раян і витяг руку з кишені піджака, розчавивши в кулаці газові кристали.

Охоронець осів. Його обличчя розслабилося. Тіло безвільно повалилося на землю. Газ швидко розповзався приміщенням. Кестнер пройшов крізь двері, зацікавлено роззираючись навсібіч.

Будівля була невеликою. Повсюди стояли лабораторні столи й обладнання. Працівники лежали там, де до них дістався газ, нерухомими купами на підлозі, розпростерши руки й ноги, з відкритими ротами.

— Хутчіш! — Раян обійшов Кестнера, кваплячись пройти до лабораторії. Шонерман застиг у дальньому кутку кімнати, просто за робочим столом. Його голова лежала на металевій кришці столу. Окуляри злетіли. Очі широко розплющені. Він уже дістав папери із шухляди. Замок і ключ досі лежали на столі. Частина документів була під його головою, частину він тримав у руках.

Кестнер підбіг до Шонермана й схопив папери, запхавши їх до свого кейса.

— Забирай усі!

— Усі вже в мене. — Кестнер висунув шухляду стола й витяг звідти решту документів. — До останнього папірця.

— Ходімо. Газ швидко розсіюється.

Вони вибігли назовні. Біля входу розпростерлися кілька тіл працівників лабораторії, що потрапили в зону дії газу.

— Поквапся!

Вони побігли через усе місто вздовж головної вулиці. Люди здивовано озиралися на них. Кестнер хапав ротом повітря, міцно стискаючи в руках кейс.

— Я... геть... задихався.

— Не зупиняйся.

Вони дісталися околиці міста і почали здиратися пагорбом.

Не озираючись, Раян біг пригнувшись між деревами. Хтось із працівників уже мав прийти до тями. Та й інші охоронці могли прийти до лабораторії. Ще трохи — й оголосять загальну тривогу.

Позаду завила сирена.

— Почалося!

Раян зупинився на вершині пагорба, чекаючи на Кестнера.

Він бачив, як на вулицю з підземних бункерів швидко вибігали люди. Нові сирени завили жахливим, резонуючим звуком.

— Побігли!

Раян кинувся вниз схилом до часового корабля, шпортаючись і ковзаючи по сухій землі. Кестнер поквапився за ним, важко дихаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. До них долинали звуки наказів. Солдати дерлися за ними на пагорб.

Нарешті Раян добіг до корабля. Він схопив Кестнера й затягнув того досередини.

— Хутчіш зачиняй люк. Швидко!

Раян підбіг до контрольної панелі. Кестнер кинув кейс і потягнув за край люка. На вершині схилу з’явився стрій солдатів, що почали на ходу стріляти.

— Падай! — гаркнув Раян. Кулі заторохкотіли об корпус корабля. — На підлогу!

Кестнер вистрелив з бластера. Хвиля полум’я покотилася схилом на солдатів. Люк з грюкотом зачинився. Кестнер закрутив болти і внутрішнім замком задраїв люк.

— Готово. Все готово.

Раян увімкнув живлення. Назовні солдати, що залишилися живими, намагалися прорватися крізь полум’я до корабля. Крізь ілюмінатор Раян бачив їхні обпалені вибухом обличчя.

Один з чоловіків став незграбно цілитися. Більшість лежали на землі, намагаючись підвестися. Перед тим, як ця картина потьмяніла й розвіялася, Раян побачив, як якийсь солдат почав повзти до них навколішки. На ньому горів одяг. Від нього, від рук і плечей, валив дим. Обличчя перекошене від болю. Він тягнувся до корабля, тягнувся до Раяна, його руки тряслися, тіло корчилося.

Раптом Раян закляк.

Він так і стояв, заціпенілий, коли за ілюмінатором усе зникло й залишилася тільки порожнеча. Суцільна порожнеча. Ожили індикатори. Механічні грифелі спокійно відстежували їхнє пересування у часі.

В останню мить Раян подивився просто в обличчя того чоловіка. Воно було спотворене болем. Риси перекошені, викривлені до непізнаваності. Не було окулярів з роговою оправою. Але жодних сумнівів не залишалося: це був Шонерман.

Раян сів і тремтячою рукою провів по волоссю.

— Ти певен? — запитав Кестнер.

— Так. Мабуть, він дуже швидко отямився. Газ по-різному впливає на різних людей. І він був у віддаленому кутку кімнати. Мабуть, він отямився й побіг за нами.

— Його дуже зачепило?

— Не знаю.

Кестнер відкрив кейс.

— Хай там як, але папери у нас.

Раян неуважно кивнув. Шонерман поранений, обпалений, його одяг горить. Це не було передбачено їхнім планом.

Важливіше, втім, чи було це частиною історії?

Він уперше почав усвідомлювати, якими можуть бути наслідки того, що вони накоїли. Їхнім головним завданням було отримати папери Шонермана, щоб СОСП могла створити штучний мозок. За умови правильного використання відкриття Шонермана могло бути дуже цінним для відновлення зруйновної Терри. Армії роботів-працівників, що висаджують дерева і відбудовують міста. Механічна армія, яка зробить Терру знов родючою. Роботи за одне покоління могли б зробити те, на що людям довелося б витратити купу років. Терра могла б відродитися.

Але чи не внесли вони своїм поверненням у минуле нових факторів у розвиток майбутнього? Чи не створили вони нового минулого? Не порушили певного балансу?

Раян підвівся й почав походжати туди-сюди.

— У чому річ? — запитав Кестнер. — Адже ми дістали папери.

— Так, я знаю.

— СОСП буде задоволена. Ліга відтепер може розраховувати на допомогу. Будь-яку допомогу. І це назавжди посилить позиції СОСП. Зрештою, СОСП буде виробляти роботів. Роботів-працівників. Кінець людської праці. Машини працюватимуть на землі замість людей.

Раян кивнув.

— Чудово.

— Тоді що не так?

— Мене тривожить наш континуум.

— Що саме тебе хвилює?

Раян підійшов до контрольної панелі й подивився на часову мапу. Корабель рухався назад у теперішнє, грифелі відстежували зворотний шлях.

— Мене непокоять нові чинники, які ми могли внести у попередні континууми. В архівах немає жодних записів про поранення Шонермана. Жодних. Ми могли запустити інший причинно-наслідковий ланцюг.

— Це ж який?

— Поки що не знаю. Але збираюся це з’ясувати. Ми зупинимося просто зараз, щоб дізнатися, які саме фактори ми внесли у минуле.

Раян спрямував корабель у континуум одразу після інциденту з Шонерманом. Це був початок жовтня, десь тиждень потому. Він посадив корабель на фермерському полі за Де-Мойном в Айові. Сутеніло. Був холодний осінній вечір, і промерзла земля хрускотіла під ногами.

Раян і Кестнер увійшли в місто. Кестнер міцно тримав свій кейс. Де-Мойн був розбомблений російськими прицільними ракетними ударами. Більшість промислових зон зникла. У місті залишалися лише військові і будівельники. Цивільне населення евакуювали.

Тварини блукали спорожнілими вулицями в пошуках їжі. Всюди лежали гори скла й уламків. Місто було вистиглим, безлюдним і спустошеним пожежею, яка розгорілася після бомбардування. Осіннє повітря здавалося важким, у ньому витав сморід від гігантських, нагромаджених на перехрестях і парковках, куп, в яких перемішалися сміття і мертві тіла.

Раян узяв примірник журналу «Вік Ревью» з перекинутого газетного кіоска. Часопис був вологим і запліснявілим. Кестнер поклав його до кейсу, і вони повернулися на часовий корабель. Повз них кілька разів проходили солдати, що вивозили зброю і спорядження з міста. Ніхто їх не чіпав.

Вони дісталися до часового корабля і зайшли всередину, задраївши за собою люк. Поля довкола були безлюдними. Будівля ферми згоріла, незібраний урожай засох і почорнів. На доріжці, що вела до будинку, лежали рештки обгорілого перевернутого автомобіля. Купка потворних свиней у пошуках їжі винюхувала щось у руїнах ферми.

Раян сів і розгорнув журнал. Він довго його вивчав, повільно перегортаючи вологі сторінки.

— Ну, що там? — запитав Кестнер.

— Усе про війну. Вона досі на початковому етапі. Радянські керовані ракети завдають ударів. Американські дискові бомби рясно всівають Росію.

— І жодних згадок про Шонермана?

— Я нічого не знайшов. Тут забагато всякої іншої інформації.

Раян продовжив читати часопис. Зрештою він побачив те, що шукав, на одній з останніх сторінок. Невеличка стаття на один абзац.

Раян стиснув у руках журнал.

— Що трапилося? — Кестнер підсунувся ближче.

Раян дочитав статтю. Він поклав журнал і повільно підсунув його до Кестнера.

— У чому річ? — Кестнер проглядав сторінку.

— Шонерман загинув під час вибуху. Ми його вбили. Ми змінили минуле.

Раян підвівся і підійшов до ілюмінатора. Намагаючись опанувати себе, він запалив цигарку.

— Ми внесли нові фактори в історію і запустили новий ланцюг подій. Важко передбачити, до чого це може призвести.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, хтось інший відкриє штучний інтелект, а можливо, все само якимось чином виправиться. Тоді часовий потік відновить свій звичний хід.

— Справді?

— Я не знаю. Наразі ж ми його вбили і викрали документацію.

Уряд тепер не зможе скористатися його напрацюваннями. Вони навіть не знатимуть, що це колись існувало. Хіба що хтось візьметься за таку ж роботу, працюватиме з тим самим матеріалом...

— Як нам про це дізнатися?

— Треба вирушати далі у минуле. Це єдиний спосіб усе з’ясувати.

Раян обрав дві тисячі п’ятдесят перший рік.

У дві тисячі п’ятдесят першому році почали з’являтися перші «кігті». Радянський Союз майже виграв війну. Країни ООН використали «кігті» як останню відчайдушну спробу переломити хід війни.

Раян приземлив часовий корабель на вершині гірського хребта. Під ними простягалася рівнина, вкрита руїнами, колючим дротом і залишками зброї.

Кестнер відчинив люк й обережно ступив на землю.

— Будь дуже обережним, — сказав Раян. — Пам’ятай про «кігті».

Кестнер дістав бластер.

— Авжеж.

— У цей період вони були невеликими, близько фута заввишки. Металевими. Роботи ховалися у попелі. Людиноподібних моделей ще не створили.

Сонце стояло високо в небі. Було близько полудня. Повітря було теплим і густим. Над землею гнані вітром сунули хмари попелу. Раптом Кестнер напружився.

— Поглянь. Що це там? Рухається вздовж дороги.

У їхній бік повільно їхала вантажівка, важка бура вантажівка із солдатами. Вона наближалася до підніжжя гори. Раян дістав бластер. Вони з Кестнером застигли.

Вантажівка зупинилася. Кілька солдатів зістрибнули й рушили до гребеня, по коліна грузнучи у попелі.

— Увага, — прошепотів Раян.

Солдати підійшли до них, зупинившись за кілька футів. Раян і Кестнер стояли мовчки, з бластерами напоготові.

Один із солдатів розсміявся.

— Опустіть зброю. Хіба не знаєте, що війна закінчилася?

— Закінчилася?

Солдати розслабилися. Їхній командир, кремезний, з червоним обличчям, витер піт зі свого брудного чола й проштовхався до Раяна. Його однострій був потріпаний і брудний. Чоботи були геть розбиті й припорошені попелом.

— Війна закінчилася ще тиждень тому. Пішли! У нас багато роботи. Ми заберемо вас.

— Заберете?

— Ми об’їжджаємо всі зовнішні пости. Ви що, були відрізані? У вас немає зв’язку?

— Немає, — підтвердив Раян.

— Минуть місяці, доки всі дізнаються, що війна закінчилася. Рушаймо з нами. Немає часу стовбичити тут з відвислою щелепою.

Раян підійшов до командира.

— Стривайте. Так ви кажете, що війна скінчилася? Але...

— Скінчилася, і це дуже добре. Ми б не змогли довго протриматися. — Офіцер поплескав себе по кишенях. — У вас часом немає цигарок?

Раян повільно витяг пачку. Дістав з неї цигарки й простягнув офіцерові, а потім ретельно зім’яв пачку й засунув її до кишені.

— Дякую.

Командир роздав сигарети солдатам. Вони закурили.

— Так, це дуже добре. Нам майже настав кінець.

І тут втрутився Кестнер:

— А як же «кігті»? Що з роботами?

Офіцер насупися:

— З чим?

— Чому війна закінчилася так... так несподівано?

— Контрреволюція у Радянському Союзі. Ми місяцями засилали туди своїх шпигунів і агітки. Але навіть не сподівалися, що з того щось вийде. Вони виявилися значно слабшими, ніж нам здавалося.

— Тож війна справді закінчилася?

— Звичайно... — Офіцер схопив Раяна за руку. — Ходімо. У нас багато роботи. Треба прибрати весь цей проклятий попіл, щоб можна було знову сіяти.

— Сіяти? Рослини?

— Звісно. А що ще можна сіяти?

Раян висмикнув руку.

— Давайте з’ясуємо все остаточно. Війна скінчилася. Ми більше не воюємо. І ви нічого не знаєте про «кігтів»? Про зброю, роботів, яких називають «кігтями»?

Обличчя офіцера нахмурилося:

— Та про що ви весь час торочите? Ніяк не зрозумію.

— Механічні вбивці. Роботи. Зброя.

Солдати трохи відступили назад, перемовляючись між собою:

— Про що він у біса говорить?

— Негайно поясніть, — сказав офіцер, його обличчя раптом посуворішало. — Що це за «кігті»?

— У вас не було такої зброї? — запитав Кестнер.

Запала тиша. Нарешті відгукнувся один із солдатів:

— Здається, я знаю, про що йдеться. Вони говорять про міну Доулінґа.

Раян повернувся до нього:

— Що?

— Це англійський фізик. Він експериментував із самонавідними мінами. Роботами-мінами. Але вони не могли самообслуговуватися. Тому уряд закрив цей проект і натомість зосередився на пропаганді.

— Тому війна і скінчилася, — сказав офіцер і рушив з місця. — Гайда за мною.

Солдати пішли за ним униз схилом гребеня.

— Ви з нами? — офіцер зупинився, оглядаючись на Раяна з Кестнером.

— Ми пізніше до вас приєднаємося. — відповів Раян. — Треба спершу зібрати наше обладнання.

— Гаразд. Табір звідси за півмилі по дорозі. Там поселення. Люди повертаються з Місяця.

— З Місяця?

— Ми почали перекидати загони на Місяць, але тепер такої потреби вже немає. Може, це й на краще. Хто в дідька хоче залишати Терру?

— Дякуємо за цигарки, — гукнув один із солдатів.

Вояки повернулися назад до вантажівки. Офіцер сів за кермо. Вантажівка завелася й, гуркочучи, поїхала далі дорогою.

Раян з Кестнером дивилися їй услід.

— Отож, смерть Шонермана так і не компенсувалася, — прошепотів Раян. — Нове минуле...

— Цікаво, наскільки великі зміни це спричинило. Чи не захопили вони і наш час?

— Є лише один спосіб це з’ясувати.

Кестнер кивнув.

— Я хочу знати просто зараз. Що швидше, то краще. Вперед.

Раян кивнув, глибоко замислившись:

— Що швидше, то краще.

Вони повернулися на корабель. Кестнер вмостився, тримаючи свій кейс у руках. Раян налаштував прилади. Краєвид за ілюмінатором зник. Вони знову опинилися в часовому потоці, рухаючись у теперішнє.

Обличчя Раяна було похмурим.

— Не можу повірити! Уся структура минулого змінилася. Розгорнувся цілковито новий причинно-наслідковий ланцюг, що простягся через усі континууми. Усе більше змінюючи часовий потік.

— У такому разі, коли ми повернемося, це буде не наше теперішнє. Неможливо передбачити, наскільки воно відрізнятиметься від відомого нам. Усе через смерть Шонермана. Зовсім нова історія, що почалася від одного інциденту.

— Не через смерть Шонермана, — заперечив Раян.

— Що ти маєш на увазі?

— Не через його смерть, а через втрату його розробок. Оскільки Шонерман загинув, уряд не отримав розробленої ним технології створення штучного інтелекту. Тому «кігті» так ніколи й не з’явилися.

— Це те ж саме.

— Хіба?

Кестнер кинув на нього здивований погляд:

— Поясни.

— Смерть Шонермана неважлива. Визначальний чинник для уряду — втрата документації. — Раян тицьнув пальцем у кейс Кестнера. — А де ці папери? Он там. Вони у нас.

Кестнер кивнув:

— А й справді.

— Ми можемо виправити ситуацію, якщо повернемося назад у минуле й передамо документацію якомусь урядовому агентству. Шонерман не грає ролі. Важливі його папери.

Рука Раяна потяглася до перемикача.

— Стривай! — вигукнув Кестнер. — Хіба ти не хочеш побачити теперішнього? Ми маємо знати, як змінився наш власний час.

Раян завагався:

— Можливо, ти й маєш рацію.

— Тоді ми зможемо зрозуміти, що робити. Чи варто нам повертати папери.

— Гаразд. Ми повернемось у теперішнє, а тоді вже вирішимо.

Грифелі на часовій мапі повернулися практично на свою початкову позицію. Раян довго на них дивився, тримаючи руку на перемикачі. Кестнер міцно притискав до себе кейс, обхопивши його обома руками.

— Ми майже на місці, — сказав Раян.

— У нашому часі?

— Будемо там за кілька секунд. — Раян підвівся, узявшись за перемикач. — Цікаво, що ми побачимо.

— Можливо, все змінилося до невпізнання.

Раян глибоко вдихнув, торкнувшись пальцями холодного металу. Наскільки іншим буде їхній світ? Чи впізнають вони бодай щось? Чи не позбавили вони існування все, що знали?

Запустився дуже потужний причинно-наслідковий процес. Хвиля цунамі помчала крізь час, змінючи кожен континуум, відлунюючи через усі наступні віки. Другий етап війни так і не настав. Війна закінчилася до винайдення «кігтів». Ідея штучного інтелекту так і не втілилася в робочу модель. Найпотужніша машина війни так і не з’явилася. Людська енергія з війни спрямувалася на відновлення планети.

Довкола Раяна завібрували стрілки й циферблати. За кілька секунд вони повернуться. Якою буде Терра? Чи залишиться щось таким, як було раніше?

П’ятдесят міст. Хтозна, чи вони ще існують. Джон, його син, що тихо читає у своїй кімнаті. СОСП. Уряд. Ліга зі своїми лабораторіями, офісами та будівлями, злітними майданчиками й охороною. Уся складна соціальна структура. Чи зникло це все без сліду? Можливо.

Але що вони побачать натомість?

— За хвилину ми про все дізнаємося, — прошепотів Раян.

— Вже зовсім скоро, — Кестнер підвівся й підійшов до ілюмінатора. — Я хочу все швидше побачити. Адже це має бути зовсім незнайомий світ.

Раян клацнув перемикачем. Корабель смикнувся, виринаючи з часового потоку. За ілюмінатором щось попливло і завертілося. Увімкнувся автоматичний контроль гравітації.

Кестнер закляк від подиву.

— Що ти бачиш? — запитав Раян, вирівнюючи курс корабля. — Що там?

Кестнер мовчав.

— Що ти бачиш?

Минуло чимало часу, перш ніж Кестнер відвернувся від ілюмінатора.

— Дуже цікаво. Поглянь сам.

— Та що там?

Кестнер повільно сів, піднявши кейс.

— Над цим варто поміркувати...

Раян кинувся до ілюмінатора й визирнув. Під кораблем пропливала Терра. Але не Терра, яку вони залишили.

Поля, нескінченні золотаві ниви. І парки. Парки й золоті поля. Зелені квадрати поміж жовтих, наскільки сягав погляд. І більше нічого.

— Жодних міст, — хрипко сказав Раян.

— Жодних. Пам’ятаєш? Люди в полях. Або гуляють парками. Обговорюючи питання буття.

— Це те, що бачив Джон.

— Твій син дуже точно все описав.

Раян підійшов до панелі керування, його обличчя зблідло.

Розум заціпенів. Раян сів і налаштував прилади на приземлення. Корабель опускався все нижче, доки не почав пролітати просто над пласкими полями. Чоловіки й жінки вражено дивилися на корабель. Чоловіки й жінки в одязі вільного крою.

Вони пролітали над парком. Табун тварин, схожих на оленів, налякано помчав геть.

Це був світ, який бачив його син. Це було його видіння. Поля і парки, чоловіки й жінки у довгому широкому одязі. Прогулюються доріжками. Обговорюють проблеми світобудови.

Більше не існувало іншого світу, його світу. Не було Ліги. Пощезла робота всього його життя. У цьому світі їй просто не знайшлося місця. Джон. Його син. Викреслений з існування. Він ніколи більше його не побачить. Його робота, його син, зникло усе, що він знав.

— Нам треба повернутися, — раптом сказав Раян.

Кестнер здивовано кліпнув:

— Перепрошую?

— Нам треба повернути документацію назад у континуум, де їй і належить бути. Ми не зуміємо відтворити ситуацію точно, але зможемо передати папери в руки уряду. Це відновить усі важливі фактори.

— Ти серйозно?

Кестнер відступав назад, дістаючи бластер. Раян кинувся вперед, збивши плечем маленького бізнесмена з ніг. Бластер випав з рук Кестнера і покотився підлогою. Папери розлетілися навсібіч.

— Ти бісів дурень! — Раян кинувся збирати папери, опустившись навколішки.

Кестнер кинувся за бластером. Він схопив його, кругле обличчя сповнилося рішучості. Раян стежив за Кестнером боковим зором. На мить він ледь не піддався спокусі розсміятися. Обличчя Кестнера було червоним, щоки горіли. Він незграбно тримав у руках бластер, намагаючись прицілитися.

— Кестнере, заради Бога...

Пальці маленького бізнесмена завмерли на спусковому гачку. Раяна охопив раптовий страх. Він зірвався на ноги. Бластер проревів, полум’я вдарило по підлозі корабля. Раян відскочив убік, намагаючись уникнути вогняного сліду.

Документація Шонермана зайнялася й палала. За коротку мить вона згоріла дотла. Тоді полум’я згасло, залишився тільки попіл. У Раяна залоскотало в носі від ядучого запаху, на очах виступили сльози.

— Вибач, — пробурмотів Кестнер. Він поклав бластер на контрольну панель. — Може б ти посадив корабель? Ми дуже близько до поверхні.

Раян безтямно підійшов до контрольної панелі. За мить він сів на місце й почав налаштовувати прилади, зменшуючи швидкість корабля. Він мовчав.

— Я починаю розуміти видіння Джона, — пробурмотів Кестнер. — У нього мало бути якесь чуття паралельного часу. Усвідомлення інших можливих варіантів майбутнього. Коли ми працювали над часовим кораблем, його видіння посилювалися, чи не так? Кожного дня вони ставали все реальнішими. Щодень, коли корабель набував усе реальніших обрисів.

Раян кивнув.

— Це відкриває цілком нові перспективи для роздумів. Містичні видіння середньовічних святих. Можливо, вони були з інших майбутніх, інших часових потоків. Видіння пекла тоді є гіршими часовими потоками. Видіння небес — з кращих часових потоків. Наш світ, мабуть, десь посередині. І видіння вічного незмінного світу. Можливо, це усвідомлення позачасся. Не інший світ, але цей світ, побачений з позачасся. Нам варто це обміркувати.

Корабель приземлився на околиці одного з парків. Кестнер підійшов до ілюмінатора й подивився на дерева за кораблем.

— У книжках, які збереглися в моїй родині, були зображення дерев, — сказав він замислено. — Ці дерева біля нас — перцеві. Ті, що далі, називалися ялинками. Вони весь рік такі. Вічнозелені.

Кестнер узяв свій кейс і, міцно його тримаючи, пішов до виходу.

— Ходімо знайдемо людей. Ми почнемо обговорювати з ними різні речі. Метафізичні. — Він усміхнувся до Раяна. — Я завжди любив метафізичні речі.