Повне зібрання короткої прози. Том 1

Гармата _{(пер. В. Корсун)}

Капітан глянув в окуляр радіотелескопа і нетерпляче відрегулював фокус.

— Те, що ми бачили, було звичайним ядерним вибухом, — промовив він, придивившись. А потім зітхнув і відштовхнув окуляр:

— Якщо хтось бажає подивитись — можете глянути. Але видовище не з приємних.

— Дайте мені, — попросив археолог Танс.

Він нагнувся і примружився.

— Господи! — миттю відсахнувся Танс, наскакуючи на Доріка, головного штурмана.

— І варто було сюди летіти? — окидаючи поглядом присутніх, запитав Дорік. — Там же навіть ніде приземлитись. Забираймося звідси.

— Гадаю, слушна думка, — пробурмотів біолог. — Проте я хотів би побачити все на власні очі, якщо ви не заперечуєте.

Він відштовхнув Танса і припав до окуляра.

Під ними лежала безмежна рівнина, нескінченна сіра поверхня, що простягалась аж до обрію. Спочатку він подумав, що то вода, та за мить зрозумів, що то шлак, розплавлений шлак, з якого лише де-не-де стирчали скелі. Жодного руху. Планета була мертвою.

— Ясно, — мовив Фомар, відхиляючись від окуляра. — Чого-чого, а бобів я там не знайду.

Він хотів усміхнутися, та губи його не слухалися. Відійшовши, він пильно подивився на інших.

— Цікаво, що покажуть проби атмосфери, — сказав Танс.

— Дайте-но вгадаю, — відповів капітан. — Атмосфера майже повсюди отруєна. Та хіба ми не цього очікували? Не розумію, чому всі так здивовані. Якщо ядерний вибух побачили аж у нашій системі, можна було здогадатися, що він накоїв тут.

З незворушним виразом обличчя капітан покинув місток і рушив до рубки. Зайшовши туди, він зачинив за собою двері. Молода жінка обернулася і запитала:

— Що показав радіотелескоп? Добрі новини чи погані?

— Погані. Життя тут неможливе. Атмосфера отруєна, вода випарувалась, земля покрита шлаком.

— Можливо, мешканці перебралися під землю?

Капітан прибрав захисний екран, щоб можна було побачити рівнину під ними. Їхнім очам відкрилася сумна картина: скільки бачило око, тягнулися руїни, чорний шлак, вирви і купи каміння.

Раптом Наша стрепенулася:

— Дивіться! Там, на горі. Бачите?

Вони почали придивлятися. То була не скеля — те, що вони бачили, було взагалі не природного походження — до неба, немов білі ґудзики на мертвій шкірі планети, здіймалося півколо веж.

— Може, це місто? Або якісь будівлі?

— Будь ласка, розверніть корабель, — схвильовано промовила Наша, відкидаючи з очей пасмо темного волосся. — Поверніть корабель, подивимося, що це!

Корабель повернувся, змінюючи курс. Пролітаючи над вежами, капітан знизив корабель настільки, наскільки це було можливо.

— Стовпи, — припустив він. — Стовпи з якогось каменю. Можливо, з бетону. Залишки міста.

— Господи, — прошепотіла Наша. — Який жах.

Вона дивилася на руїни, що зникали позаду. Стовпи були розташовані півколом, надтріснуті та поламані, неначе щербаті зуби.

— Ані душі, — нарешті сказав капітан. — Думаю, можна повертатися. Знаю, більшість екіпажу хоче саме цього. З’єднайтеся з Державною диспетчерською станцією та повідомте їх про те, що ми знайшли і що...

Капітан похитнувся.

Перший ядерний заряд, вдаривши по кораблю, розвернув його. Капітан упав на підлогу, гепнувшись об контрольну панель, на нього посипались папери. Щойно він підвівся, у корабель поцілив другий снаряд. Стеля тріснула, шпангоути та балки погнулися. Корабель здригнувся, почав різко втрачати висоту, але майже відразу вирівнявся: увімкнувся автопілот.

Капітан лежав на підлозі під розтрощеною контрольною панеллю. В кутку з-під уламків силкувалася вибратись Наша.

Ззовні команда вже намагалася герметизувати широку пробоїну у боці корабля, через який виходило та розсіювалось у порожнечі дорогоцінне повітря.

— Допоможіть мені, — кричав Дорік. — Пожежа! Горить електроконтур!

Підбігло двоє чоловіків. Танс безпорадно озирався, його окуляри розбилися.

— І все ж таки, тут є життя, — пробурмотів він. — Але як вони могли...

— Допоможіть, — крикнув Фомар, поспішаючи. — Допоможіть посадити корабель.

Стемніло. Лише декілька зірок ряхтіли над ними, пробиваючись крізь пил, що розносився вітром по поверхні планети.

Насупившись, Дорік визирнув назовні:

— Що за діра!

Він повернувся до роботи — треба було вирівняти перекошені металеві частини фюзеляжу. На ньому був скафандр: залишилося ще багато маленьких отворів, крізь які у корабель потроху проникав радіоактивний пил.

Наша та Фомар, бліді й похмурі, сиділи за столом у рубці, вивчаючи список утрат.

— Недостатньо вуглеводів, — повідомив Фомар. — У крайньому разі, можемо розщепити запаси жиру, але...

— Цікаво, що ми побачимо назовні, — Наша підійшла до ілюмінатора. — Непривітний краєвид.

Вона ходила туди-сюди, струнка і маленька, зі змарнілим від утоми лицем.

— Як гадаєш, що знайде пошукова команда?

Фомар знизав плечима:

— Небагато. Можливо, якийсь бур’ян десь у розколинах. Нічого корисного. Все, що могло пристосуватися до цього середовища, має бути отруйним.

Наша зупинилась і потерла напухлу щоку, на якій червоніла глибока подряпина.

— Тоді як ти поясниш... це? Згідно з твоєю теорією, мешканці повинні були б загинути, засмажитись у власній шкірі. Хто ж тоді у нас вистрілив? Хтось же виявив нас, вирішив стріляти, прицілився.

— І виміряв відстань, — промовив капітан слабким голосом з ліжка у кутку, потім повернувся до них. — Це мене і бентежить. Перший снаряд вивів нас з ладу, другий — майже знищив.

Вони добре прицілилися, майже ідеально. А ми ж не надто легка мішень.

— Так, — погодився Фомар. — Що ж, можливо, ми й знайдемо відповідь на ці запитання, перш ніж заберемося звідси.

Дуже дивне місце! Усі наші спостереження свідчать про те, що тут життя неможливе. Вся планета вигоріла вщент, атмосфера повністю отруєна.

— Гармата, яка випустила снаряд, уціліла, — сказала Наша. — Чому б і людям не вціліти?

— Це зовсім різні речі. Металу не потрібно дихати, радіація не викличе у нього раку, йому не треба їжі та води.

Усі на мить замовкли.

— Парадокс, — промовила Наша. — У будь-якому разі, варто відрядити вранці пошукову команду. А тим часом треба відремонтувати корабель, нам же ще додому на ньому повертатися.

— Ми зможемо злетіти не раніше ніж за кілька днів, — повідомив Фомар. — І це лише за умови, що всі працюватимуть. Для пошукової команди просто не вистачить людей.

Наша усміхнулась:

— Ми відправимо тебе у першій групі. Можливо, ти і знайдеш... що ти там хотів знайти?

— Боби. Їстівні боби.

— Можливо, ти і знайдеш їх. Але...

— Що але?

— Але будь обачним. Вони у нас стріляли, навіть не знаючи, хто ми і що нам треба. Як гадаєш, можливо, вони воюють між собою? Можливо, вони навіть не уявляють, що хтось може прийти з дружніми намірами. Яка дивна еволюційна особливість — міжродова війна. Боротьба між представниками однієї раси!

— Ми дізнаємося про це вранці, — позіхнув Фомар. — А поки що ходімо спати.

Зійшло сонце, холодне і суворе. Троє людей — двоє чоловіків та жінка — покинули корабель.

— Ну що за день, — пробурчав Дорік. — Я, звісно, казав, що буду радий ступити на тверду землю, але...

— Припини, — обірвала його Наша. — Давай-но краще відійдемо, хочу тобі дещо сказати. Ти пробачиш нас, Тансе?

Танс похмуро кивнув. Гримаючи металевими черевиками по камінню, Дорік з Нашею відійшли вбік. Наша подивилась Доріку в очі:

— Отже, так. Капітан помирає. Про це знаємо лише ми вдвох. Він не доживе і до вечора, падіння викликало в нього проблеми із серцем. А йому ж майже шістдесят.

Дорік кивнув:

— Паскудно. Кого-кого, а його я справді поважав. Тепер, звісно, ти займеш його місце. Оскільки ти перший заступник...

— Ні, я хотіла б бачити на цьому місці не себе. Можливо, тебе або Фомара. Я міркувала над цим і вирішила, що буде найліпше, якщо я стану заступником того з вас, хто погодиться посісти пост капітана. Бути капітаном — це надто відповідально для мене.

— Що ж, я не хочу бути капітаном, нехай ним буде Фомар. Наша оглянулась на високого блондина Танса: він трохи відставав.

— А я б хотіла, щоб ним став саме ти, — промовила вона. — Хоч би спробував, проте як знаєш. Поглянь, там щось є.

Вони зупинилися, чекаючи на Танса. Перед ними було щось схоже на зруйновану будівлю. Дорік замислено окинув оком краєвид.

— Бачите? Вся ця місцевість — природна заглибина, велетенська долина. Дивіться, навколо здіймаються скелі, зусібіч захищаючи низину. Можливо, вони прийняли на себе ударну хвилю від вибуху.

Вони брели, час від часу підбираючи каміння та різноманітні уламки.

— Напевно, тут була ферма, — промовив Танс, розглядаючи шматок дерева. — Ось це, наприклад, частина вітряка.

— Справді? — Наша взяла у нього уламок і покрутила в руках. — Цікаво. Ну все, ходімо. У нас не так багато часу.

— Подивіться! — зненацька вигукнув Дорік, показуючи кудись пальцем. — Там, удалині. Що воно таке?

— Білі скелі, — відповіла Наша, з шумом набираючи в груди повітря.

— Що?

Наша подивилась на Доріка:

— Пасмо білих скель, велетенські пощерблені зуби. Ми з капітаном бачили їх із рубки, — вона ледь торкнулася руки Доріка. — Це звідти по нас стріляли. Не думала, що ми приземлилися так близько від них.

— Так що воно таке? — запитав Танс, підходячи до них. — Без окулярів я майже нічого не бачу. Що ви бачите?

— Місто. По нас стріляли з нього.

Всі троє непорушно стояли, вдивляючись у далечінь.

— Що ж, ходімо, — порушив тишу Танс. — Важко сказати, що ми там знайдемо.

Дорік насуплено подивився на нього:

— Стривай. Ми не знаємо, що там. Якщо вони нас помітили, то, напевне, виставили охорону.

— Вони, мабуть, бачили корабель, — зауважив Танс, — і напевне вже знають, де його шукати і як його краще підірвати. Що зміниться від того, що ми підійдемо ближче?

— Згодна, — мовила Наша. — Якщо вони справді хочуть нас знищити, у нас немає вибору. Ми взагалі неозброєні, ви ж знаєте.

— У мене є табельна зброя, — кивнув Дорік. — Ну то що, ходімо? Гадаю, Танс правий.

— Тільки давайте триматися разом, — нервово промовив Танс. — Нашо, куди ти летиш?

Наша, оглянувшись, усміхнулась:

— Якщо хочете дістатися туди засвітла, треба поспішати.

Опівдні вони добралися до околиць міста. Посеред безбарвного неба бовваніло холодне жовте сонце. Дорік зупинився на краю скелі, дивлячись униз на місто.

— Що ж, ось і воно. Принаймні, те, що від нього лишилося.

А залишилось небагато. Велетенські бетонні стовпи, які вони ще здалеку помітили, виявились не стовпами, а зруйнованими основами будівель. Від нестерпного жару вони оплавилися майже до землі. Ніщо більше не вціліло, лише це криве коло білих прямокутників, з милю в діаметрі кожен.

Дорік плюнув від досади.

— Тільки час згаяли. Мертвий кістяк міста.

— Але ж стріляли звідси, — пробурмотів Танс. — Майте це на увазі.

— І стріляв хтось влучний і досить досвідчений, — додала Наша. — Так що ходімо.

Вони зайшли у місто між двома зруйнованими будівлями.

Ішли мовчки, дослухаючись до відлуння своїх кроків.

— Жахливе видовище, — пробурмотів Дорік. — Я бачив давні міста. Проте ті вимерли від старості — старості і втоми. А це було зруйноване, випалене вщент. Це місто не вимерло, його знищили.

— Цікаво, як воно називалося, — промовила Наша.

Вона повернула голову і подивилась на сходи, що вели до одного зі стовпів:

— Як гадаєте, ми могли б знайти дороговказ? Або хоч якусь вивіску?

Вона почала вдивлятися в руїни.

— Нічого там немає, — нетерпляче сказав Дорік. — Ходімо вже.

— Стривай, — Наша нагнулась і доторкнулася до бетону, — тут щось написано.

— Що там? — підбіг Танс, сів навпочіпки і почав змітати пилюку з поверхні каменя. — Тут якісь літери.

Він дістав ручку з кишені скафандра і переписав слова на аркуш паперу. Дорік глянув йому через плече. На папері було написано «Житловий комплекс „Франклін“».

— Назва міста, — прошепотіла Наша. — То ось як воно називалося.

Танс засунув аркуш у кишеню і підвівся. Мовчанку порушив Дорік:

— Слухай, Нашо, здається, за нами спостерігають. Ти тільки не оглядайся.

Жінка завмерла:

— Що? Що ти сказав? Ти щось бачив?

— Ні, я це відчуваю. А ти ні?

Наша усміхнулась:

— Ні, нічого. Можливо, я просто звикла, що на мене витріщаються.

Вона повернула голову вбік і зойкнула. Дорік вихопив зброю.

— Що там? Що ви побачили? — Танс завмер, роззявивши рота.

— Гармата, — пробурмотіла Наша. — Це гармата.

— Подивіться на її розмір. Яка величезна! — Дорік повільно опустив зброю. — Так от що це було.

Гармата була велетенською. Гігантська споруда зі сталі та скла, встановлена на бетонній плиті, велично та грізно здіймалась до неба. Поки вони на неї дивилися, гармата поволі поверталась на своїй шарнірній основі, а з-під неї чувся розмірений гул. На високому стовпі біля неї крутився невеличкий радар.

— Вона жива, — прошепотіла Наша. — Вона нас бачить і чує.

Гармата знову почала повертатися. Цього разу в інший бік.

Її конструкція дозволяла їй зробити повний оберт. Дуло трохи опустилось, та за мить знову піднялося.

— Але хто стріляв? — запитав Танс.

Дорік засміявся:

— Ніхто! Там нікого немає.

Наша і Танс здивовано на нього витріщилися.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона сама вистрілила.

У це було важко повірити. Наша підійшла до Танса і насуплено зазирнула йому у вічі:

— Я не розумію, що ти маєш на увазі. Як це сама?

— Дивись, я покажу. Не рухайтеся.

Дорік підняв камінь, зважив його в руці і жбурнув високо в небо. Велетенське дуло сіпнулось у його напрямку, радар сфокусувався.

Камінь упав на землю. Гармата на мить завмерла і знову почала повільно повертатися.

— Бачите, — пояснив Дорік, — вона помітила камінь, щойно я його підкинув. Радар реагує на все, що літає або рухається над поверхнею землі. Мабуть, вона і нас помітила, коли ми увійшли в поле тяжіння планети, а потім просто тримала на мушці. У нас не було жодного шансу. Вона знає про корабель і просто чекає, поки ми злетимо.

— З каменем усе ясно, — кивнула Наша. — Гармата зреагувала на нього, але не на нас, оскільки ми на землі, надто низько для неї. Вона побудована, щоб знищувати повітряні цілі. Корабель у безпеці, поки він на землі, та варто йому піднятись у повітря, нам усім кінець.

— А навіщо взагалі потрібна ця гармата? — перебив її Танс. — Тут же нікого не лишилось, усі загинули.

— Це просто машина, — пояснив Дорік. — Машина, у якої є призначення і яка його виконує. Як вона пережила вибух, я не знаю, проте вона продовжує працювати, пильнуючи ворога. Мабуть, ворог бив з повітря реактивними снарядами чи чимось схожим.

— Ворог, — хмикнула Наша. — Представники їхньої ж раси. Важко повірити, що вони справді бомбили самі себе, стріляли у себе.

— Що ж, вони таки прикінчили один одного. Лише вона залишилась, ця гармата: все ще працює, все ще готова вбивати. І буде, аж поки не вийде з ладу.

— А до того часу помремо і ми, — гірко додала Наша.

— Тут мають бути сотні подібних гармат, — пробурмотів Дорік. — А ще вишок, військових баз... Мабуть, вони вважали їх буденністю, частиною свого життя, на кшталт їжі чи сну. Невід’ємними, як церква чи держава. Чоловіки вчилися воювати, керувати арміями: професія як професія. Почесна, поважна.

Танс повільно підійшов до гармати, короткозоро жмурячись:

— Досить складна, правда? Усі ці радари, циліндри. А то, мабуть, оптичний приціл, — він доторкнувся до кінця довгої трубки.

Зненацька гармата ожила, її дуло втягнулось, а сама вона почала обертатись.

— Не ворушіться! — крикнув Дорік.

Дуло повернулось у їхній бік і завмерло. Хвилину, яка здалась їм цілою вічністю, воно гуділо у них над головами, прицілюючись. Раптом звуки затихли, гармата знову заклякла.

Під забралом скафандра Танс дурнувато посміхнувся:

— Мабуть, я затулив пальцями лінзи. Треба бути обачнішим.

Він неквапом наблизився до обертової основи гармати, обережно обійшов її ззаду і раптом взагалі зник з очей.

— Куди він подівся? — роздратовано запитала Наша. — Через нього нас тут можуть усіх повбивати.

— Тансе, повертайся! — вигукнув Дорік. — Та що це з тобою?

— Заждіть!

Ніхто не наважувався порушити тиші, зрештою археолог подав голос:

— Я тут дещо знайшов. Піднімайтесь до мене, я покажу.

— Що там?

— Доріку, ти казав, що гармату тут поставили, аби не підпускати ворога. Схоже, я здогадуюсь, до чого вони не хотіли його підпускати.

Дорік і Наша розгубилися.

— Здається, я знайшов те, що гармата повинна охороняти. Ідіть сюди і допоможіть.

— Що ж, — рішуче сказав Дорік, — ходімо. — Він подав Наші руку. — Ну ж бо, подивимось, що він там знайшов. Я підозрював щось подібне, коли побачив, як гармата...

— Подібне до чого? — Наша висмикнула руку. — Про що ти говориш? Ведеш себе так, наче знав заздалегідь, що саме він тут знайде.

— Так і є, — Дорік усміхнувся. — Пригадуєш, у всіх народів є схожа легенда, міф про закопані скарби і дракона, змія, який наглядає за ними, стереже їх, не підпускає нікого?

Вона кивнула:

— І що з того?

Дорік тицьнув пальцем у гармату:

— Ото — дракон. А тепер ходімо.

Спільними зусиллями вони ледве підняли залізний люк і побачили прохід. Дорік від натуги аж упрів.

— Воно того варте, — пробурчав він, вдивляючись у глиб темного тунелю. — Принаймні, хочеться вірити.

Наша клацнула вимикачем ліхтарика і посвітила на сходи: підлогу вкривав товстий шар бруду та кам’яного кришива, далеко внизу поблискували сталеві двері.

— Ходімо вже, — збуджено промовив Танс і почав спускатися. Підійшовши до дверей, він наліг на них, проте ті не піддались. — Може, допоможете?

— Зараз, зараз, — Наша і Дорік обережно підійшли до нього.

Дорік оглянув масивні двері: вони були всіяні болтами і, звісно, замкненими. На них виднівся якийсь нерозбірливий напис.

— І що тепер? — запитала Наша.

Дорік дістав зброю:

— Відійдіть. Іншого способу відчинити двері немає.

Він натиснув на гачок, двері почервоніли, потім почали кришитися. Дорік опустив зброю:

— Думаю, тепер ми пройдемо. Спробуймо.

Двері розпалися від одного поштовху. Кілька хвилин всі зосереджено розгрібали їхні уламки, розчищаючи прохід. Зрештою, освітлюючи дорогу ліхтарями, вони таки змогли пройти далі і опинились у бункері. Все навколо було вкрито кількома дюймами пилу. Під стінами лежали дерев’яні ящики і велетенські коробки, пакунки і контейнери. З блиском в очах Танс розглядав знахідку.

— Як гадаєте, що це? — пробурмотів він. — Мабуть, щось цінне.

Він підняв циліндричну капсулу і відкрив її. На підлогу випала бобіна і покотилася по підлозі, залишаючи за собою чорну стрічку. Танс узяв кінець стрічки і подивився крізь неї на світло.

— Погляньте!

Усі скупчилися навколо нього.

— Картинки, — промовила Наша. — Маленькі картинки.

— Якийсь запис, — Танс поклав бобіну назад до капсули. — Гляньте, тут сотні таких капсул, — він посвітив навколо ліхтарем. — А онде ще є ящики. Відкриймо котрийсь.

Дорік уже обмацував дерев’яний корпус одного з них, дерево струхлявіло і кришилось просто в руках. Він виламав бічну стінку.

Там виявилася картина. На ній було зображено хлопчика в голубому вбранні, він мило посміхався і дивився кудись уперед, такий красивий і юний. Він здавався майже живим, готовим вийти до людей. Це був один із них, представник зниклої раси.

Вони довго дивилися на картину. Зрештою, Дорік припасував стінку ящика на місце.

— Отже, у всіх цих ящиках картини, — підсумувала Наша, — у капсулах — бобіни. Що ж у коробках?

— Це їхні скарби, — ледь чутно пробурмотів Танс. — Тут їхні картини, їхні записи. Мабуть, тут і вся їхня література: легенди, міфи, уявлення про всесвіт.

— І їхня історія, — сказала Наша. — Ми зможемо прослідкувати їхній розвиток і дізнатися, що зробило їх такими, якими вони стали.

Тим часом Дорік блукав по бункеру.

— Дивно, — розмірковував він. — Навіть наприкінці, навіть коли вони почали воювати, вони все ще знали, десь глибоко в душі, що їхні справжні скарби — це їхні книги, картини, їхні міфи. Навіть коли великі міста з усіма будинками та заводами було знищено, вони все ще сподівалися повернутись і знайти все це. Незважаючи на те, що більше нічого не лишилося.

— Коли ми повернемося додому, можна буде організувати експедицію сюди, — зауважив Танс. — Усе це можна буде завантажити і вивезти. А ми полетимо...

Він запнувся.

— Так, — сухо промовив Дорік. — Ми полетимо через три дні. Відремонтуємо корабель і полетимо. І скоро будемо вдома, якщо ніщо не завадить. Наприклад, постріл ось з цієї...

— Ой, припини, — нетерпляче обірвала його Наша. — Не лізь до нього. Танс правий: усе це рано чи пізно треба буде вивезти. А поки що необхідно вирішити питання з гарматою. У нас немає вибору.

Дорік кивнув:

— То що ти пропонуєш? Нас зіб’ють, щойно ми піднімемось у повітря, — по його обличчю пройшла судома. — Вони надто добре охороняють свої скарби. Замість того, щоб бути збереженими, вони пролежать тут, аж поки не струхлявіють. Зрештою, так і було задумано.

— Поясни.

— Ви не розумієте? Єдине, що їм спало на гадку, це побудувати гармату і встановити її так, щоб вона збивала все навколо.

Вони були абсолютно переконані, що хоч би хто прийшов, він обов’язково має бути ворогом. Що ж, хай вони подавляться своїми скарбами.

Наша була задумалася, аж раптом стрепенулась.

— Доріку, — промовила вона. — Та що ж це з нами? Немає ніякої проблеми, гармата не становить для нас жодної загрози.

Чоловіки вирячились на неї.

— Не становить? — перепитав Дорік. — Одного разу вона вже вистрілила у нас, і щойно ми знову злетимо...

— Хіба це не очевидно? — розсміялась Наша. — Ця дурна гармата абсолютно безпомічна. Навіть я можу з нею впоратися.

— Ти?

Її очі блищали:

— Так, ломом, молотком. Або взагалі шматком дерева. Так що ходімо завантажимо всім цим добром корабель. Звісно, у небі ми будемо беззахисними, гармата створена саме для повітряних цілей: вона може збивати будь-який літаючий об’єкт, але на цьому все: проти сухопутних сил вона незахищена. Чи я помиляюсь?

Дорік повільно кивнув:

— М’який живіт дракона. За легендою, у дракона немає броні на животі, — він розсміявся. — Неймовірно. Інакше й бути не могло.

— Що ж, ходімо, — мовила Наша. — Повертаймось до корабля. У нас там ще багато роботи.

Наступного дня рано вранці вони повернулися на корабель. Капітан помер уночі, і команда, як і заведено, спалила його тіло.

Вони мовчки стояли навколо багаття, допоки не загасла остання жаринка. Брудна, втомлена, проте збуджена пошукова команда повернулась, коли всі вже знову взялися до роботи.

Через деякий час з корабля висипали люди, кожен з яких ніс щось у руках. Вони довго йшли по сірому шлаку, нескінченній рівнині розплавленого металу, а потім всі як один накинулися на гармату з ломами, молотками та іншими підручними засобами.

Під їхніми ударами розлетівся на друзки оптичний приціл, скрізь валялись шматки дротів і розтрощених крихких механізмів.

Зрештою, вони викрутили боєголовки і вийняли детонатори. Гармата стояла понівечена, могутню зброю знищили за кілька годин. Люди спустились до бункера, щоб роздивитися скарби: після смерті металевого охоронця не було чого боятись. Вони розглядали картини, фільми, ящики з книгами, корони з діамантами, кубки, скульптури.

А коли сонце вже почало занурюватись у сірий туман над горизонтом, вони піднялися на поверхню. Якусь мить люди постояли навколо розтрощеної гармати, дивлячись на її нерухомі рештки.

Нарешті вирушили назад: роботи залишилося багато, корабель був у жалюгідному стані, і значна кількість приладів вийшла з ладу. Його треба було відремонтувати, щоб якомога швидше покинути планету.

Команді знадобилось усього п’ять днів, щоб знову підготувати корабель до космічного перельоту.

Наша стояла в рубці, дивлячись на планету в ілюмінаторі. Вона склала руки і сіла на край стола.

— Про що думаєш? — запитав Дорік.

— Я? Та ні про що.

— Так уже й ні про що?

— Ну, я думала, що колись, не так давно, ця планета була іншою, живою.

— Була. Шкода, що наші кораблі так далеко не залітали, проте ми навіть не підозрювали про розумне життя на інших планетах, аж поки не побачили в небі ядерний вибух.

— А тоді було вже запізно.

— Не сказав би. Хай там як, а їхнє надбання — музика, книги, картини — все це уціліло. Ми відвеземо їх додому, дослідимо, і це нас змінить. Ми не зможемо залишитися колишніми. Поглянь бодай на їхні скульптури. Пам’ятаєш, там була одна крилата істота, але без рук і голови? Вони, мабуть, відламалися, проте ті крила... наскільки ж вони стародавні. Це не може залишити нас колишніми.

— Коли ми повертатимемось, гармати уже не буде, — промовила Наша. — Наступного разу ніщо нас не зіб’є. Ми зможемо сісти і забрати решту цих, як ти кажеш, скарбів, — вона усміхнулась Доріку. — Нас поведеш ти, як і личить гарному капітану.

— Капітану? — посміхнувся Дорік. — То ти вже вирішила?

Наша знизала плечима:

— Фомар надто вперто зі мною сперечається. Гадаю, зрештою, твоя кандидатура краща.

— Полетіли, — мовив Дорік. — Полетіли додому.

Корабель заревів, піднявся над руїнами міста, заклав крутий віраж і, зникнувши за горизонтом, покинув планету.

А внизу, в центрі зруйнованого міста, ловлячи гул корабля, заворушився єдиний дивом уцілілий радар. Основа велетенської гармати безсило затрепетала, намагаючись повернутися. Всередині зруйнованого механізму заблимав червоний маячок.

Глибоко під землею, за сотні миль від міста, заблимав такий самий, увімкнулись автоматичні реле, закрутилися шестерні, заскрипіли паси. Над усім цим з’їхав набік замаскований люк, відкривши глибоку штольню.

За мить на поверхню вискочив невеликий автомобіль і помчав у напрямку міста.

За ним з’явився другий, навантажений різними дротами, потім третій, з оптичним прицілом. Їх ставало все більше і більше: одні з навігаційними приладами, інші з частинами корпусу, з болтами, шайбами та іншим дріб’язком. Останній віз ядерні боєголовки.

Вони їхали один за одним. Перший автомобіль прокладав шлях по замерзлій землі, з гуркотом розчищаючи дорогу для інших. Вони їхали до міста.

До зруйнованої гармати.