Повне зібрання короткої прози. Том 1

Кришталевий склеп _{(пер. В. Корсун)}

— Увага лайнеру внутрішніх перельотів! Увага! Наказуємо приземлитися на Деймосі на станції перевірки для інспекції. Увага! Негайно приземляйтеся!

Металевий скрегіт гучномовця луною прокотився коридорами велетенського корабля. Пасажири почали неспокійно перезиратись, перешіптуватись і позирати крізь ілюмінатори на крихітну цятку далеко внизу, каміну брилу, що була марсіанським контрольно-пропускним пунктом, Деймосом.

— Що трапилося? — запитав стурбований пасажир одного з пілотів, що поспішав між сидінь, щоб перевірити, чи замкнутий аварійний вихід.

— Нам треба приземлитися. Залишайтеся на своїх місцях, — відповів пілот і пішов далі.

— Приземлитися? Навіщо? — пасажири здивовано дивилися один на одного.

Нависаючи над опуклим корпусом лайнера внутрішніх перельотів, летіли троє видовжених марсіанських кораблів-перехоплювачів, насторожених та готових до будь-якої непередбачуваної ситуації. Лайнер почав заходити на посадку, і кораблі-перехоплювачі знизилися, щоб приземлитись неподалік.

— Там щось відбувається, — з тривогою сказала жінка-пасажир. — Господи, я думала, ми вже все владнали з цими марсіанами. Що ж тепер буде?

— Я не звинувачую їх за цей останній обшук, — мовив своєму супутникові огрядний бізнесмен. — Зрештою, наш корабель — останній на маршруті Марс — Терра. Нам дуже пощастило, що вони взагалі нас відпустили.

— Думаєте, все-таки буде війна? — запитав юнак у дівчини, що сиділа поруч із ним. — Ці марсіани не посміють воювати проти нас, адже у Терри така зброя, така розвинута промисловість! Ми могли б приборкати їх за місяць. Це все порожні балачки.

Дівчина поглянула на сусіда:

— Не варто бути таким упевненим. Марс у відчаї. Вони битимуться не на життя, а на смерть. Я прожила на Марсі три роки, — вона здригнулася. — Хвала Всевишньому, я звідти вибралась. Якби...

— Приготуватися до посадки! — пролунав голос пілота.

Корабель почав повільно приземлятися, опускаючись на запасний космодром нечасто відвідуваного супутника. Все нижче і нижче. Скрегіт, різкий поштовх, після якого запала тиша.

— Приземлилися, — промовив огрядний бізнесмен. — Їм краще поводитися з нами належним чином. Якщо вони порушать бодай один пункт Космічного кодексу, Терра розірве їх на шмаття.

— Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, — пролунав голос пілота. — Закони Марса забороняють покидати корабель.

Ми маємо залишатися тут.

Пасажири неспокійно заворушилися. Деякі почали нервово гортати якесь читво, інші боязко та напружено роздивлялися безлюдний космодром, де приземлились марсіанські кораблі-перехоплювачі і тепер вивергали зі своїх шлюзів озброєних чоловіків.

Марсіанські солдати швидким кроком перетнули поле, наближаючись до терранського корабля.

Цей лайнер внутрішніх перельотів був останнім пасажирським судном, що летіло з Марса на Терру. Всі інші кораблі, уникаючи небезпеки, відлетіли давним-давно, ще до початку воєнних дій. Його пасажирами були терранці, які не встигли вчасно повернутися додому: бізнесмени, експатріанти, туристи...

— Як думаєте, чого їм треба? — запитав юнак у дівчини. — Цих марсіан годі зрозуміти. Спершу вони дають кораблю зелене світло, дозволяють злетіти, а тепер наказують, щоб ми знову приземлилися. До речі, мене звати Тачер. Боб Тачер. Оскільки якийсь час нам доведеться тут пробути...

Відчинився люк. Балачки одразу увірвались, всі повернулися у бік входу. Там, на тлі холодного сонячного світла, з’явився одягнений у чорне марсіанський службовець, обласний ляйтер, який уважним поглядом окинув салон. За його спиною, зі зброєю напоготові, стояла групка марсіанських солдатів.

— Це не займе багато часу, — оголосив ляйтер, заходячи до салону, солдати рушили слідом за ним. — Скоро ви зможете летіти далі.

Між рядами пасажирів прокотилося полегшене зітхання.

— Подивіться на нього, — прошепотіла дівчина Тачеру. — Як же я ненавиджу цих чорномундирників!

— Це всього лише обласний ляйтер, — мовив Тачер. — Не хвилюйтеся.

Якусь мить ляйтер просто стояв, вперши руки в боки і з кам’яним виразом обличчям оглядаючи людей.

— Я наказав посадити ваш корабель, щоб обшукати кожну особу на борту, — повідомив він. — Ви — останні терранці, що покидають нашу планету. Більшість із вас — звичайні невинні люди, і мені до таких байдуже. Мене цікавлять троє диверсантів, троє терранців, двоє чоловіків і жінка, що вчинили акт неймовірної жорстокості та руйнівної сили. Ми маємо підстави вважати, що вони перебувають на борту цього корабля.

Зусібіч долинув шепіт подиву та обурення. Ляйтер махнув солдатам, і ті пішли за ним поміж рядами.

— Дві години тому було знищено марсіанське місто. На його місці не лишилося нічого, крім величезної вирви. Місто щезло з усіма його мешканцями. Ціле місто зникло за секунду! Марс не заспокоїться, поки троє диверсантів залишатимуться на волі. Нам відомо, що вони на борту цього лайнера.

— Це неможливо, — обізвався огрядний бізнесмен. — Немає тут ніяких диверсантів.

— От з вас і почнемо, — сказав ляйтер, зупиняючись біля його крісла. Один із солдатів подав йому квадратну металеву коробку. — Зараз ми дізнаємося, говорите ви правду чи обманюєте. Підведіться. Встаньте з місця.

Червоніючи, чоловік повільно підвівся.

— Розумієте...

— Ви причетні до знищення міста? Відповідайте!

Чоловік судомно сковтнув слину і сердито промовив:

— Я нічого не знаю про знищення міста. Окрім того...

— Він каже правду, — долинув з коробки механічний голос.

— Наступний, — ляйтер зробив крок по проходу.

Худий лисий чоловік боязко підвівся.

— Ні, сер, — сказав він. — Я нічогісінько про це не знаю.

— Він каже правду, — підтвердила коробка.

— Наступний! Встаньте!

Один за одним пасажири підводилися, відповідали і знову полегшено сідали. Нарешті залишилось лише декілька осіб, яких ще не допитали. Ляйтер зупинився і пильно на них подивився.

— Лишилось п’ятеро. Трійця має бути серед вас. Ми звузили коло підозрюваних, — його рука потяглася до пояса. Щось спалахнуло — жезл з блідого вогню. Він підняв його і спокійно націлив на п’ятьох пасажирів. — Гаразд, ви перший. Що вам відомо?

Ви причетні до знищення нашого міста?

— Ні, жодним чином, — пробурмотів чоловік.

— Так, він говорить правду, — байдуже підтвердила коробка.

— Наступний!

— Нічого... Я нічого не знаю. Я до цього непричетний.

— Правда, — сказала коробка.

У салоні запала тиша. Залишилося троє людей: чоловік середнього віку з дружиною і сином років дванадцяти. Вони стояли в кутку з білими мов крейда обличчями і переляканими очима дивились на ляйтера та жезл у його темних руках.

— Це маєте бути ви, — проскреготав ляйтер, наближаючись до них. Марсіанські солдати підняли зброю. — Це маєте бути ви. Ти, хлопче, що ти знаєш про знищення нашого міста? Відповідай!

Хлопець похитав головою:

— Нічого, — прошепотів він.

Якусь мить коробка мовчала.

— Він каже правду, — неохоче визнала вона.

— Наступний!

— Я непричетний до знищення вашого міста, — сказав чоловік. — Ви гаєте свій час.

— Правда, — підтвердила коробка.

Якийсь час ляйтер стояв, крутячи в руках свій жезл. Зрештою, він засунув його назад за пояс і подав солдатам знак виходити.

— Можете летіти далі, — сказав він і рушив слідом за солдатами. Біля люка він зупинився і оббіг пасажирів похмурим поглядом. — Ви можете летіти... Але Марс не дозволить ворогові втекти. Трьох диверсантів піймають, я вам обіцяю. — Він замислено потер своє смагляве підборіддя. — Дивно. Я був певен, що вони на цьому кораблі.

Він знову холодно подивився на терранців.

— Можливо, я й помилявся. Ну гаразд, летіть, але запам’ятайте: цю трійцю піймають, навіть якщо на пошуки підуть роки. Марс спіймає їх і покарає! Присягаюся!

Тривалий час ніхто не наважувався порушити мовчанки. Тихо і спокійно загули двигуни, корабель незграбно піднявся, щоб крізь морок космосу домчати пасажирів додому, до їхньої рідної планети. З кожною секундою дедалі більше віддалялися Деймос і червона куля Марса, тьмяніючи і поступово зникаючи.

Нарешті пасажири змогли полегшено зітхнути.

— Багато галасу даремно, — пробурчав хтось.

— Варвари! — вигукнула жінка.

Дехто підвівся і попростував між рядами до кімнати відпочинку та коктейльного бару. Сусідка Тачера також встала і накинула на плечі жакет.

— Перепрошую, — мовила вона, пробираючись повз нього.

— Ви у бар? — запитав Тачер. — Не проти, якщо я приєднаюсь?

— Звісно.

Вони рушили за іншими до кімнати відпочинку.

— Слухайте, — сказав Тачер, — а я й досі не знаю вашого імені.

— Мене звати Мара Гордон.

— Мара? Яке чудове ім’я! А ви з якої частини Терри? Північна Америка? Нью-Йорк?

— Я бувала у Нью-Йорку, — промовила Мара. — Там так гарно!

Дівчина була доволі гарненькою: струнка, зґрабна, з густим темним волоссям, що спадало їй на плечі.

Вони зайшли до кімнати відпочинку і нерішуче зупинилися.

— Давайте сядемо за столик, — запропонувала Мара, окидаючи оком відвідувачів бару, в основному чоловіків. — Як вам той?

— Але він уже зайнятий, — зауважив Тачер, дивлячись на огрядного бізнесмена, який щойно вмостився за столик, поставивши свою валізу для зразків товарів на підлогу. — Ми ж не сидітимемо поряд з ним?

— О, все гаразд, — мовила Мара, прямуючи до столика. — Ви не проти, якщо ми тут приземлимося? — запитала вона у чоловіка.

Той подивився на неї і поволі підвівся.

— Буду тільки радий, — пробурмотів він, пильно розглядаючи Тачера. — Проте за мить до мене приєднається мій товариш.

— Нічого, місця всім вистачить, — сказала Мара, сідаючи; Тачер допоміг їй, присунувши стілець. Він сів поруч і раптом помітив, як дивно дивляться один на одного Мара і бізнесмен.

Йому чомусь здалося, що вони віддавна знайомі. Чоловік був середнього віку, мав багряно-червоне обличчя, втомлені сірі очі та помережені сплетінням вен руки. Він сидів, нервово постукуючи пальцями по столу.

— Мене звати Тачер, — відрекомендувався йому юнак і простяг руку. — Боб Тачер. Оскільки нам доведеться якийсь час перебувати разом, може, ближче познайомимося?

Чоловік пильно на нього подивився. Потім повільно потиснув руку.

— Чому б ні? Мене звати Еріксон. Ральф Еріксон.

— Еріксон? — усміхнувся Тачер. — Якщо не помиляюся, ви комерсант? — він кивнув на валізу для зразків товарів, що стояла на підлозі. — Так?

Той, що назвався Еріксоном, почав було відповідати, але відволікся. До столика підходив чоловік, на вигляд років тридцяти.

Він окинув присутніх дружнім поглядом.

— Що ж, летимо далі, — сказав він Еріксону. — Привіт, Маро! — Він відсунув стілець і швидко сів, склавши перед собою на столі руки. Потім помітив Тачера і трохи подався назад. — Прошу пробачення, — пробурмотів він.

— Я Боб Тачер, — сказав хлопець. — Сподіваюсь, я тут не зайвий. — Він оглянув трійцю: насторожену Мару, яка сиділа, пильно дивлячись на нього, огрядного збентеженого Еріксона та новоприбулого. — То ви троє вже знайомі? — раптом запитав він.

Запала тиша.

Збоку безшумно під’їхав робот-офіціант і завмер, очікуючи замовлень. Еріксон стрепенувся:

— Хвилинку, — пробурмотів він. — Що будемо? Маро?

— Віскі з содовою.

— Ти, Жане?

Жвавий стрункий чоловік усміхнувся:

— Те саме.

— Тачере?

— Джин з тоніком.

— Мені також віскі з содовою, — зробив замовлення Еріксон. Робот-офіціант від’їхав і майже одразу повернувся з напоями, які розставив на столі. Еріксон узяв свій.

— Ну, — сказав комерсант, піднімаючи склянку, — за наш спільний успіх!

Усі випили: Тачер і трійця — огрядний Еріксон, чимось стривожена неспокійна Мара і новоприбулий Жан. І знову Мара з Еріксоном обмінялись поглядами, такими швидкими, що він би ніколи цього не помітив, якби не дивився прямо на дівчину.

— То який товар ви пропонуєте, містере Еріксон? — запитав Тачер.

Еріксон поглянув спершу на нього, потім перевів погляд на валізу для зразків товарів на підлозі й гмикнув.

— Ну, як ви вже здогадались, я — комівояжер.

Тачер усміхнувся.

— Я так і знав! Комівояжера можна впізнати по його валізі. Він завжди повинен мати щось на огляд. А чим ви торгуєте, сер?

Еріксон зам’явся. Він облизав губи, його очі закліпали товстими, мов у жаби, повіками. Зрештою, він потер рота, підняв валізу і поставив її на столі перед собою.

— Ну що? — сказав він. — Може, все-таки варто показати це містерові Тачеру?

Валіза прикувала погляди всієї компанії. На вигляд вона була звичайною шкіряною валізою, з металевою ручкою та замком-защіпкою.

— Мені стає цікаво, — промовив Тачер. — Що там? Ви всі такі напружені. Діаманти? Крадені коштовності?

Жан засміявся — але якось силувано, невесело.

— Еріку, постав її назад. Ми не настільки далеко відлетіли.

— Дурниці, — пробурчав Ерік. — Ми вже далеко, Жане.

— Не треба, — прошепотіла Мара. — Еріку, зачекай.

— Зачекати? Чому? Навіщо? Ви так звикли...

— Еріку, — обірвала його Мара і кивнула на Тачера. — Ми його зовсім не знаємо, Еріку. Прошу, не роби цього!

— Він терранець, хіба ні? — запитав Ерік. — Настали часи, коли всі терранці мають бути заодно. — Він намацав защіпку на валізі. — Так, містере Тачер. Я комівояжер. Ми всі комівояжери, всі троє.

— Отже, ви все-таки знайомі.

— Так, — кивнув Еріксон, його компаньйони сиділи нерухомо, опустивши додолу очі. — Так, знайомі. Зараз я покажу вам наш товар.

Він відкрив валізу і вигріб звідти ніж для відкривання конвертів, машинку для гостріння олівців, скляне кругле прес-пап’є, коробку креслярських кнопок, степлер, кілька скріпок, пластикову попільничку і ще якийсь дріб’язок, про призначення якого Тачер навіть не мав уявлення. Він виклав усе це в рядок перед собою на столі і закрив валізу.

— Отже, ви пропонуєте канцтовари, — припустив Тачер, торкнувшись пальцем ножа. — Якісна сталь. Здається, схожа на шведську.

Еріксон кивнув і подивився Тачеру у вічі.

— Не дуже вражаючий бізнес, еге ж? Канцелярські товари. Попільнички, скріпки для паперів, — він посміхнувся.

— Ну, — знизав плечима Тачер. — Чому ні? Все це необхідно для сучасного бізнесу. Мене лише дивує, що...

— Що?

— Ну, мене дивує, де ви знайшли на Марсі достатньо клієнтів, щоб заробляти собі на життя, — він замовк, розглядаючи скляне прес-пап’є. Він підняв його і розглядав проти світла, аж поки Еріксон не забрав кулю у нього з рук і не поклав назад у валізу. — І ще одне, якщо ви троє знаєте одне одного, чому ж не сіли в салоні разом?

Вони кинули на нього швидкий насторожений погляд.

— І чому ви не розмовляли між собою, аж поки ми не покинули Деймос? — Він нахилився до Еріксона і посміхнувся. — Двоє чоловіків та жінка. У кораблі сиділи нарізно. Не розмовляли, аж поки контрольний пост не лишився позаду. Я от все думаю про слова марсіанина. Троє диверсантів. Жінка і двоє чоловіків.

Еріксон почав складати речі назад до валізи. Він посміхався, проте його обличчя було блідим мов крейда. Мара втупилась у свою склянку, ганяючи по ній останню краплю рідини. Жан нервово стискував пальці рук і часто моргав.

— Ви троє — ті, кого шукав ляйтер, — тихо промовив Тачер. — Ви — руйнівники, диверсанти. Але ж їхній детектор брехні... Чому ви не попались? Як вам це вдалося? І тепер ви, проминувши контрольний пост марсіан, у цілковитій безпеці. — Розглядаючи трійцю, він широко усміхався. — Хай ти сказишся! А я й справді думав, що ви комівояжер, Еріксоне. Ви мене провели!

Еріксон трохи заспокоївся.

— Що ж, містере Тачер, усе це заради шляхетної мети. Я впевнений, ви також не любите Марс. Як і всі терранці. І, як я бачу, ви покидаєте його разом з усіма нами.

— Так, — погодився Тачер. — Вам, напевне, є що цікаве розповісти, — він обвів трійцю підбадьорливим поглядом. — Нам ще близько години летіти. А цей маршрут, Марс — Терра, такий нудний. Дивитися ні на що, робити нічого, окрім як сидіти і напиватися в барі. — Він повільно підняв очі. — Можливо, ви розкажете якусь небилицю, щоб ми тут не позасинали?

Жан і Мара подивилися на Еріксона.

— Давай, — мовив Жан. — Зрештою, він знає, хто ми. Розкажи йому цю історію.

— Ти і сам можеш розповісти, — сказала Мара.

Раптом Жан з полегшенням зітхнув.

— Давайте викладемо всі карти на стіл, скиньмо із себе цей тягар. Я втомився боятись, переховуватися...

— А давайте! — із запалом погодився Еріксон. — Чому б ні? — Він відкинувся у кріслі і розстібнув жилетку. — Звісно, містере Тачер. Буду радий розповісти вам небилицю. І я певен, вона буде достатньо цікавою, щоб не дати вам заснути.

Вони мовчки бігли випаленою сонцем марсіанською пустелею, через гай засохлих мертвих дерев. Потім перетнули неширокий гірський кряж. І лише тут Ерік зупинився і впав мов підкошений. Інші зробили те саме, припавши до землі і важко дихаючи.

— Тихо, — пробурмотів Ерік і трохи підвівся. — Ані звуку. Тепер є небезпека напоротися на ляйтерів. Ми не можемо ризикувати.

Між трійкою людей, що залягли в мертвому гаю, і Містом пролягала суха рівна пустеля — більше милі оплавленого піску. Ані дерева, ані кущі не оживляли гладіні сухої поверхні. Лише вряди-годи здіймалися пориви вітру-суховію, здуваючи пісок у тоненькі брижі. До них долинув слабкий їдучий запах гару і пилу, який розносив вітер.

Ерік тицьнув пальцем:

— Погляньте. Місто... Ось воно.

Вони подивились у тому напрямку, все ще важко дихаючи після забігу поміж дерев. Місто було близько, ближче, ніж будь-коли на їхній пам’яті. Ніколи раніше не підбиралися вони до нього на таку відстань. Терранцям заборонялося наближатися до великих марсіанських міст, нервових центрів планети. Навіть у давні часи, коли ще не було загрози війни, марсіани тримали всіх терранців якнайдалі від своїх фортець, керуючись чи то страхом, чи то глибоким, вродженим відчуттям ворожості до блідолицих гостей, чиї комерційні авантюри здобули їм повагу та нелюбов усієї системи.

— Як воно вам? — запитав Ерік.

Місто було велетенським, набагато більшим, ніж вони собі уявляли з малюнків та макетів, які так ретельно вивчали у Нью-Йорку в Міністерстві війни. Величезне і непорушне, воно здіймалось у небо чорними вежами, неймовірними колонами з давнього металу, що століттями протистояли вітру та сонцю.

Місто оточував мур з гігантських червоних кам’яних блоків, споруджений рабами за часів ранніх марсіанських династій під батогом перших великих королів Марса.

Прадавнє, випалене сонцем Місто, що височіло посеред пустельної рівнини за гаями з мертвих дерев, Місто, яке терранці рідко бачили... проте вивчали по мапах та схемах у кожному кабінеті Міністерства війни на Террі. У Місті зі стародавніми кам’яними спорудами та архаїчними вежами була зосереджена вся правляча верхівка Марса, Рада старших ляйтерів, людей у чорних мундирах, що залізною рукою урядували на планеті.

Рада старших ляйтерів складалася з дванадцятьох відданих своїй справі фанатиків, чорних жерців, проте жерців з вогняними жезлами, детекторами брехні, реактивними кораблями, міжпланетними гарматами та багато чим іншим, про що терранський Сенат міг лише здогадуватись. Старшим ляйтерам підпорядковувалися обласні ляйтери... Ерік і двоє його супутників ледь стримували нервове тремтіння.

— Треба бути обережними, — знову заговорив Ерік. — Скоро ми опинимося серед них, і якщо вони здогадаються, хто ми або навіщо прийшли...

Він відкрив валізу, яку ніс весь цей час, і на мить зазирнув усередину. Потім знову закрив і міцно стиснув ручку.

— Ходімо, — сказав він, повільно підводячись. — Ви, двоє, йтимете попереду мене. Хочу переконатись, що ви виглядаєте гак, як належить.

Мара і Жан пішли поряд. Ерік критично їх розглядав, поки вони повільно спускалися схилом на рівнину, в напрямку величних чорних шпилів Міста.

— Жане, — звернувся Ерік. — Візьми її за руку! Не забувай, ти збираєшся на ній одружитися, вона твоя наречена. А марсіанські селяни дуже люблять своїх наречених.

На Жанові були короткі штани і піджак марсіанського фермера, він був підперезаний вузлуватою мотузкою, а голову прикривав капелюх, щоб не напекло сонцем. Шкіра була смаглява, затемнена спеціальною фарбою майже до бронзової.

— З тобою все гаразд, — сказав йому Ерік і перевів погляд на Мару.

Темне волосся дівчини було зібране у хвіст і пропущене крізь кільце з кістки юка. Обличчя було також смагляве, ритуально розфарбоване: щоки перетинали зелені та помаранчеві смуги, у вухах висіли сережки. На її ногах були мініатюрні черевички зі шкіри перруха із зав’язками навколо щиколоток, довгі напівпрозорі марсіанські штани прикрашав яскравий пояс, що оповивав стан. Між її невеликими грудьми погойдувався ланцюжок з кам’яних намистин — амулет на щастя у майбутньому шлюбі.

— Чудово, — задоволено промовив Ерік. На ньому самому була сіра сутана марсіанського священика, брудна мантія, яку належало носити впродовж усього життя, священиків і ховали у цьому лахмітті. — Гадаю, повз охорону ми пройдемо. На дорозі має бути людно.

Вони пішли далі, і сухий пісок скрипів під їхніми ногами. На обрії можна було розгледіти й інші рухомі цятки — до Міста стікалися фермери, селяни та купці зі своїм різноманітним крамом та продуктами на продаж.

— Дивіться, візок! — вигукнула Мара.

Вони наближалися до вузької дороги, двох колій у піску, якими марсіанська гуфа тягла візок, її великі боки були мокрі від поту, а язик висолоплений. Візок був навантажений тюками тканини, грубої сільської тканини ручної роботи. Гуфою правував згорблений фермер.

— Онде ще, — вказала Мара, посміхаючись.

За візком, осідлавши невеличких тварин, їхала група купців. На марсіанах були довгі мантії, а на обличчях маски, які захищали від піску. Кожна тварина була нав’ючена тюком, ретельно закріпленим мотузкою. За купцями нескінченною вервечкою повільно тяглися селяни та фермери, деякі їхали на возиках чи верхи на тваринах, проте переважно йшли пішки.

Мара, Жан і Ерік, прилаштувавшись за купцями, влилися у натовп людей. Ніхто їх не помітив, ніхто не звернув на них уваги і не озвався до них. Всі брели, як і раніше. Жан з Марою мовчки йшли трохи позаду Еріка, який крокував з гідністю, притаманною його сану.

Одного разу він зупинився і вказав на небо.

— Дивіться, — пробурмотів він, послуговуючись діалектом мешканців марсіанських пагорбів. — Бачите?

У небі повільно кружляли дві цятки. Це марсіанські патрульні кораблі вишукували все підозріле. Ось-ось мала розпочатися війна з Террою. Будь-якого дня, будь-якої миті.

— Ми дуже вчасно, — сказав Ерік. — Завтра буде вже запізно. До того часу останній корабель покине Марс.

— Сподіваюся, нам ніщо не завадить, — мовила Мара. — Я хочу повернутися додому, коли все скінчиться.

Минуло півгодини. Вони все ближче підходили до Міста, і мур поволі виростав, усе вище і вище, аж поки, здавалось, не досяг самого неба. Це був безконечний мур, мур з вічного каменю, що століттями протистояв вітру та сонцю. Біля брами стояла група марсіанських солдатів, охороняючи єдиний прорубаний у кам’яній товщі прохід до Міста. Вони обшукували кожного, хто хотів потрапити всередину, обмацували одяг, оглядали товар.

Ерік напружився. Колона просувалась настільки повільно, що, здавалося, стояла на місці.

— Скоро наша черга, — пробурмотів він. — Приготуйтеся.

— Сподіваюсь, поблизу немає ляйтерів, — сказав Жан. — Бо солдати — не проблема.

Мара розглядала мур і вежі, що виднілися за ним. Земля під їхніми ногами тремтіла і вібрувала. Іноді вона помічала язики полум’я, що виривалися з веж, з великих підземних заводів і кузень Міста. У густому задушливому повітрі кружляли клапті сажі. Мара, закашлявшись, прикрила долонею рот.

— Ось і вони, — тихо промовив Ерік.

Купців попереду вже обшукали і дозволили пройти до Міста. Вони та їхні мовчазні тварини саме зникли у темній брамі, як командир групи солдатів нетерпляче махнув Еріку, щоб вони підходили.

— Ворушися! — крикнув він. — Давай швидше, діду.

Ерік, склавши під грудьми руки, повільно підійшов, дивлячись собі під ноги.

— Хто ти і в якій тут справі? — владно запитав солдат, вперши руки в боки, його пістолет теліпався на поясі.

Більша частина солдатів ліниво стояла, спершись на стіну, деякі сиділи навпочіпки в тіні. Один із них навіть заснув, поклавши поруч зброю, не зважаючи на мух, які повзали по його обличчю.

— У якій справі? — перепитав Ерік. — Я сільський священик.

— Чому ти хочеш зайти у Місто?

— Я мушу відвести цих двох людей до судді, щоб схвалити їхній шлюб, — він показав на Мару і Жана, які стояли трохи позаду. — Так вимагає закон ляйтерів.

Солдат засміявся і обійшов довкола Еріка.

— Що у тебе в тій сумці?

— Білизна. Ми залишимось на ніч.

— З якого ви села?

— З Краноса.

— З Краноса? — солдат подивився на товариша. — Чув колись про Кранос?

— Смердючий свинарник. Я якось проминав його, коли їхав на полювання.

Командир солдатів кивнув Жану і Марі. Тримаючись за руки, вони підійшли до нього і стали поряд. Один із солдатів поклав руку на голе плече Мари і розвернув її.

— Милу жіночку ти собі вибрав, — сказав він. — Гарна, струнка, — він підморгнув дівчині і хтиво засміявся.

Жан кинув на нього сповнений обурення погляд. Солдати зареготали.

— Гаразд, — кивнув командир Еріку. — Можете проходити.

Ерік дістав з-під мантії невеличкий гаманець і вручив солдатові монету. Потім трійця, пройшовши крізь темний тунель кам’яного муру, потрапила у Місто.

Нарешті вони дісталися мети!

— А тепер, — прошепотів Ерік, — діємо швидко.

Місто навколо них ревло і гуркотіло, і від цього звуку тисяч машин та двигунів дрижала земля під їхніми ногами. Ерік відвів Мару і Жана у закуток між рядами цегляних складів. Повсюди вирував людський тлум. Туди-сюди снували й галасували купці, наркодилери, солдати та повії. Ерік нагнувся і відкрив свою валізу. Звідти він швидко видобув три маленькі котушки з блискучого металу — хитромудре плетиво дротів і пластин, скручених у невеличкий конус. Одну котушку отримав Жан, одну Мара. Остання дісталась Еріку, який, взявши її, одразу ж закрив валізу.

— Не забудьте, котушки треба закопати таким чином, щоб умовна сполучна лінія проходила через центр Міста. Ми мусимо відділити головний сектор, з найбільшою концентрацією будівель. Пам’ятайте про карти! Будьте пильними на вулицях. Ні з ким не розмовляйте, крім випадків крайньої необхідності. Кожен з вас має досить марсіанських грошей, щоб відкупитися від будь-яких проблем. Особливо остерігайтеся кишенькових злодіїв і, заради бога, не заблудіться.

Ерік замовк. Уздовж муру повільним кроком, заклавши руки за спину, проходжувалося двоє одягнених у чорне ляйтерів.

Вони помітили трійцю, що стояла в кутку між складами, і зупинилися.

— Ідіть, — пробубонів Ерік. — Зустрінемося ввечері. — Він похмуро посміхнувся. — Або взагалі не зустрінемося.

Вони швидко, не озираючись, розійшлись у різні боки. Ляйтери лише подивились їм услід.

— А та маленька наречена досить симпатична, — сказав один із них. — У людей з пагорбів ще з давніх часів збереглася якась шляхетність.

— Так, молодому селянинові пощастило, — погодився інший, і вони пішли собі далі.

Усе ще ледь посміхаючись, Ерік провів їх поглядом і влився у людський вир, що клекотав на вулицях Міста.

Увечері вони зустрілися за брамою. Сонце вже котилося до обрію, і повітря розрідилось та охололо. Подуви вітру, мов стилетом, пронизували їхній одяг.

Мара притиснулася до Жана, вона тремтіла і розтирала голі руки.

— Ну? — запитав Ерік. — Усе зробили?

Навколо них роїлися селяни та купці, які покидали Місто, щоб повернутися до своїх ферм і сіл; перед ними лежав довгий шлях через рівнину до далеких пагорбів. Жоден з них не звернув уваги на тремтячу дівчину, юнака та літнього священика, що стояли під муром.

— Моя на місці, — сказав Жан. — У найдальшому кінці Міста, закопана біля криниці.

— Моя в промисловому районі, — прошепотіла Мара, клацаючи зубами від холоду. — Жане, дай мені щось накинути! Я геть замерзаю.

— Добре, — мовив Ерік. — Отже, три котушки мають розділити центр на три рівні частини, якщо наші макети були точними, — він поглянув на небо, що вже починало темніти. Загоралися перші зірки. Дві цятки кораблів вечірнього патруля повільно летіли вдалечінь. — Поспішімо. Час не чекає.

Вони приєднались до натовпу марсіан, які покидали Місто, що поступово розчинялось у похмурих сутінках ночі. Нарешті його чорні шпилі й геть зникли у темряві.

Трійця неквапом ішла разом із селянами, аж поки на горизонті не зринув порослий мертвими деревами пологий кряж. Тоді вони зійшли з дороги і повернули до дерев.

— Час! — сказав Ерік, він наддав ходи і нетерпляче озирнувся на Жана і Мару. — Покваптеся!

Вони швидко йшли у сутінках і, перечіпаючись через каміння й сухе гілля, потроху вибираючись на кряж. На верхівці Ерік зупинився, впер руки в боки і озирнувся назад.

— Дивіться, — пробурмотів він. — Місто. Таким ми бачимо його востаннє.

— Можна я сяду? — запитала Мара. — У мене болять ноги.

Жан смикнув Еріка за рукав.

— Не зволікай, Еріку! У нас обмаль часу, — він нервово засміявся. — Якщо все вдасться, ми зможемо вічно його роздивлятися.

— Але таким воно більше не буде, — відказав Ерік.

Він присів, відкрив валізу, витяг звідти кілька трубок та дротин і став монтувати їх просто на землі, на верхівці кряжу. Під його досвідченими руками потроху почала виростати невеличка піраміда з пластику і дроту.

Задоволено крякнувши, він нарешті підвівся.

— Усе.

— Вона націлена точно на Місто? — стурбовано запитала Мара, дивлячись униз на піраміду.

Ерік кивнув.

— Так. Розміщена згідно... — він раптом замовк і напружився. — Назад! Швидко!

Жан кинувся бігти вниз по схилу, подалі від Міста, тягнучи Мару за собою. Ерік мчав слідом, усе ще оглядаючись на далекі шпилі, майже непомітні на тлі нічного неба.

— На землю!

Жан розпластався, Мара притиснулась до нього тремтячим тілом. Ерік упав поруч на пісок і мертве гілля, раз по раз підводячи голову.

— Я хочу це бачити, — пробурмотів він. — Це ж просто дивовижно. Я хочу бачити...

Небо осяяв сліпучий спалах фіолетового світла. Ерік прикрив очі руками. Світловий купол побілів, розрісся, розширився. Раптом пролунав гуркіт, його накрило несамовитим подувом гарячого вітру і кинуло обличчям у пісок. Хвиля пекучого повітря облизувала їх, спопеляючи галузки довкола.

Мара з Жаном заплющили очі і міцно притиснулись одне до одного.

— Господи, — пробурмотів Ерік.

Нарешті буревій ущух. Вони повільно розплющили очі.

Небо все ще догорало, над місцем вибуху клубилась іскриста хмара, проте її потроху розганяв нічний вітер. Ерік, похитуючись, підвівся і допоміг підвестися Жану та Марі. Трійця стояла і мовчки споглядала темну пустелю, чорну рівнину. Ніхто не наважувався порушити тиші.

Міста не було.

Ерік відвернувся.

— З цією частиною справи закінчено, — мовив він. — Тепер — наступна. Допоможи мені, Жане. За хвилину тут будуть тисячі патрульних кораблів.

— Одного я вже бачу, — сказала Мара, вказуючи на цятку в небі, що, блимаючи, швидко до них наближалася. — Вони вже летять, Еріку. — Її голос скував холодний страх.

— Знаю.

Ерік з Жаном схилилися над пірамідкою з пластику і дротів та почали її розбирати.

Піраміда оплавилась, склеїлася, немов розтоплене скло. Тремтячими пальцями Ерік розламував її на частини. З решток піраміди він щось витяг і підняв, силкуючись роздивитись у темряві. Жан і Мара підійшли ближче, щоб також розгледіти, обоє уважно вдивлялися, затамувавши подих.

— Ось воно, — промовив Ерік. — Ось!

У руці він тримав кулю, невеличку напівпрозору скляну кулю, всередині якої щось похитувалося, щось крихітне і тендітне — шпилі, такі мініатюрні, що їх ледь можна було розгледіти, перепліталися під куполом у суцільну павутину. Ціла павутина зі шпилів. Місто.

Ерік поклав кулю у валізу і клацнув защіпкою.

— Забираймося звідси, — сказав він, і вони побігли поміж дерев назад, туди, звідки прийшли. — Переодягнемось уже в машині, — кинув він на бігу. — Гадаю, краще залишатися в цьому одязі, поки не доберемось до машини. Все ще є небезпека когось зустріти.

— Як же мені хочеться скоріше вдягнутись у своє, — мовив Жан. — Я дурнувато себе почуваю у цих коротких штанях.

— Що вже про мене казати? — важко дихаючи, запитала Мара. — Я так замерзла, наче на мені взагалі нічого нема.

— Усі марсіанські наречені так одягаються, — сказав Ерік, міцно стискаючи в руках валізу. — Як на мене, то дуже миле вбраннячко.

— Дякую, — мовила Мара. — Та ваші слова мене не зігріють.

— Як гадаєш, що вони подумають? — запитав Жан. — Очевидно, вирішать, що Місто знищили, правда? Саме це їм і спаде на думку.

— Так, — погодився Ерік. — Вони будуть впевнені, що його підірвали. І як же ми влипнемо, якщо вони думатимуть інакше!

— Десь тут має бути машина, — сказала Мара, збавляючи темп.

— Ні. Трохи далі, — відповів Ерік. — Он за тим пагорбом. В улоговині, серед дерев. Але тут така темінь, що я майже нічого не бачу.

— Може, присвітити? — запитав Жан.

— У жодному разі! Поблизу можуть бути патрулі, які...

Раптом він зупинився. Жан і Мара завмерли поруч.

— Що... — почала було Мара.

У темряві блиснув вогник, а потім щось зашаруділо.

— Швидко! — прошепотів Ерік, нахиляючись і відкидаючи валізу подалі в кущі. Потім він напружено випростався.

З темряви до них наближалася якась постать, за нею — ще кілька. Це були марсіанські солдати в уніформі. Яскраве світло осліпило трійцю. Ерік заплющив очі. Промінь світла ковзнув з нього на Мару і Жана, які мовчки стояли, тримаючись за руки, потім ковзнув на землю у них під ногами.

До них підійшов ляйтер, висока постать у чорному, позаду нього стояли солдати, тримаючи напоготові зброю.

— Ви, троє, — сказав ляйтер. — Хто ви такі? Не рухатися. Стійте де стоїте.

Він підійшов до Еріка і почав пильно його розглядати, застигле марсіанське обличчя нічого не виражало. Ляйтер обійшов Еріка кругом, обдивився сутану, промацав рукава.

— Будь ласка... — почав було Ерік тремтячим голосом, проте ляйтер його обірвав.

— Хто ви? Що тут робите? Відповідай.

— Ми... ми повертаємося до села, — пробурмотів Ерік, склавши руки на грудях і дивлячись собі під ноги. — Ми йдемо з Міста додому.

Один із солдатів сказав щось у мікрофон переговорного пристрою. Потім вимкнув його і сховав.

— Підете зі мною, — промовив ляйтер. — Ми вас забираємо.

Вперед!

— Куди? Назад у Місто?

Один із солдатів засміявся.

— Немає більше Міста, — сказав він. — Усе, що від нього залишилось, поміститься на твоїй долоні.

— А що трапилося? — запитала Мара.

— Ніхто не знає. Пішли, швидко!

Почувся хрускіт, і з темряви вискочив солдат.

— Сюди йде старший ляйтер, — повідомив він і знову зник.

— Старший ляйтер, — солдати в очікуванні стояли по стійці струнко.

За секунду вийшов на світло і сам старший ляйтер, вбраний у чорне літній чоловік з худим жорстким обличчям, чимось схожим на пташине. Своїми жвавими настороженими очима він подивився спершу на Еріка, потім на Жана.

— Хто ці люди? — владно запитав він.

— Селяни, повертаються додому.

— Вони не селяни. Вони поводяться не як селяни. Ті сутуляться, ледь стоять на ногах — від недоїдання та втоми. Ці люди не селяни. Я сам родом з пагорбів, я знаю.

Він підступив упритул до Еріка і пронизливо зазирнув йому у вічі.

— Хто ти? Погляньте на це підборіддя — він ніколи не голився нагостреним каменем! Щось тут нечисто.

У його руці запалав жезл з блідого вогню.

— Міста нема, а з ним і майже половини Ради. Дуже дивно: спалах, потім жар, вітер, але земля не оплавилась. Я не знаю, що й думати. Було Місто, а потім раз — і нема. Не лишилося нічого, окрім глибочезної западини в ґрунті.

— Ми їх заберемо, — сказав інший ляйтер. — Солдати, оточити їх. Перевірте, що...

— Біжімо! — закричав Ерік, замахнувся і вибив жезл з руки старшого ляйтера.

Вони кинулися тікати, солдати закричали і заблимали ліхтариками, натикаючись один на одного в темряві. Ерік упав на коліна і почав гарячково обмацувати кущі. Нарешті його пальці торкнулися ручки валізи, і він побіг далі. Мовою Терри він закричав до Мари і Жана:

— Швидше! До машини! — і помчав униз по схилу пагорба, ледь орієнтуючись у пітьмі.

Він чув позаду голоси — то, спотикаючись і падаючи, бігли солдати. На нього налетів котрийсь із них, і він відштовхнув його геть. Щось позаду зашипіло, і ділянку схилу перед ним охопило полум’я. Ляйтерів жезл...

— Еріку! — вигукнула Мара.

Він кинувся до неї, але раптом послизнувся і впав на камінь. Навколо здійнявся справжній хаос, звідусіль чулася стрілянина, збуджені голоси.

— Еріку, це ти? — його схопив Жан і допоміг підвестися. — Машина має бути поблизу. А де Мара?

— Я тут, — почувся Марин голос. — Десь біля машини.

Спалахнуло сяйво. Їх відкинуло вибухом, і Ерік відчув на обличчі спекотний подув. Потім вони з Жаном підбігли до дівчини. Рука Мари схопила його у темряві.

— Тепер у машину, — наказав Ерік. — Якщо вони ще до неї не добралися.

Він скотився зі схилу у яр і почав, не випускаючи з рук валізи, навпомацки пробиратися вперед...

Раптом Ерік доторкнувся до чогось холодного і гладенького. Це була металева ручка дверцят. Його охопило відчуття полегшення.

— Знайшов! Жане, залазь усередину. Маро, ти наступна, — він пропустив Жана в машину, потім заскочила Мара, її мініатюрне тіло притиснулось до Жана.

— Стояти! — пролунав голос згори. — Ви там не сховаєтесь. Вас схоплять! Виходьте, і...

Крики заглушив рев двигуна. За мить машина вже піднімалась у повітря, з хрускотом ламаючи гілля дерев. Ерік кидав машину з боку на бік, щоб уникнути нищівних списів блідого світла, останніх нестямних сліпих пострілів двох ляйтерів та їхніх солдатів.

Вони промчали понад деревами, здійнялись у небо і, набираючи дедалі більшу швидкість, залишили марсіан далеко внизу.

— На Марсопорт, — сказав Жан Еріку. — Так?

Ерік кивнув.

— Так. Сядемо за полем, серед пагорбів. Там і переодягнемось в наш одяг комерсантів. Чорт... нам ще пощастить, якщо ми встигнемо на корабель.

— На останній корабель, — прошепотіла Мара, її груди ходили ходором. — А що як не встигнемо?

Ерік опустив погляд на шкіряну валізу, що лежала у нього на колінах.

— Маємо встигнути, — пробурмотів він. — Мусимо встигнути.

За столом панувала тиша. Тачер пильно дивився на Еріксона, який, відкинувшись у кріслі, посьорбував свій віскі. Мара з Жаном також мовчали.

— Отже, Міста ви не знищили, — промовив нарешті Тачер. — Ви взагалі не заподіяли йому жодної шкоди. Ви просто зменшили його і помістили у скляну кулю, в прес-пап’є. І тепер ви знову продавці з валізою, повною канцтоварів!

Еріксон посміхнувся. Він відкрив валізу, сягнув у неї рукою і витяг скляну кулю прес-пап’є. Він підняв її на світло і зазирнув усередину.

— Так, ми вкрали у марсіан їхнє Місто. І змогли обманути детектор брехні. Ми казали правду, бо нічого не знали про знищене Місто.

— Але навіщо? — запитав Тачер. — Навіщо красти Місто? Чому його просто не підірвати?

— Заради викупу, — відповіла Мара, дивлячись на кулю, її очі збуджено сяяли. — Їхнє найбільше Місто, разом з половиною Ради — у Еріковій руці!

— Марсу доведеться робити те, що скаже йому Терра, — пояснив Еріксон. — Тепер Терра зможе реалізувати свої економічні інтереси. Можливо, навіть вдасться уникнути війни. Цілком вірогідно, Терра без бою отримає те, що хоче, — все ще посміхаючись, він поклав кулю назад до валізи і закрив її.

— Оце так історія! — вражено сказав Тачер. — Яка технологія — зменшення розміру... Ціле Місто стиснулося до мікроскопічних розмірів. Дивовижно! Не дивно, що вам вдалося втекти. З вашою відвагою ніщо не змогло б вас спинити.

Він перевів погляд на валізу, що стояла на підлозі. Десь унизу рівномірно гуділи реактивні двигуни, рухаючи лайнер крізь космос до далекої Терри.

— У нас попереду все ще довга дорога, — мовив Жан. — Ви вислухали нашу історію, Тачер. Чому б вам не розповісти свою? Чим ви займаєтеся? Ким працюєте?

— Так, — підтримала Мара. — Де ви працюєте?

— Де я працюю? — перепитав Тачер. — Що ж, якщо хочете, я покажу. — Він поліз у кишеню пальто і витяг звідти щось блискуче, яскраве і тонке. Жезл з блідого вогню.

Трійця вражено витріщилась на нього, заціпенівши від жаху. Тачер спокійно спрямував жезл на Еріксона.

— Ми знали, що ваша трійця на цьому кораблі, — сказав він. — Це було поза всяким сумнівом. Проте ми не знали, що трапилося з Містом. Моя теорія полягала в тому, що Місто не було знищене, що з ним сталося щось геть інше. Прилади Ради зареєстрували раптову втрату маси в тій зоні, маси, рівній масі Міста. Якимось чином Місто було викрадене, але не знищене. Проте я не міг у цьому переконати інших ляйтерів Ради. Тож довелося самому з вами летіти.

Тачер ледь повернув голову і кивнув чоловіку, що сидів за барною стійкою. Чоловік одразу підвівся і рушив до столу.

— Ви розробили дуже цікаву технологію. Для Марса вона стане неоціненною. Можливо, навіть переважить шальки терезів на наш бік. Коли ми повернемося до Марсопорту, сподіваюсь, ми одразу зможемо почати над нею роботу. А зараз будьте люб’язні передати мені валізу...