Повне зібрання короткої прози. Том 1

Дударі з лісу _{(пер. В. Корсун)}

— Отже, капрале Вестербурґ, — добродушно промовив лікар Генрі Гарріс, — чому ви вважаєте, що ви рослина?

Гарріс подивився на записку, що лежала перед ним на столі.

Вона була списана розгонистим почерком командера бази Кокса: «Доку, це той хлопець, про якого я вам казав. Поговоріть з ним і з’ясуйте, хто йому вбив у голову цю маячню. Він служить у новому гарнізоні на станції контролю, що на астероїді Y-З, і нам зовсім не хочеться, щоб там коїлася якась чортівня».

Гарріс відсунув убік записку і знову глянув на юнака, який сидів навпроти нього. Хлопець почував себе ніяково і, здавалось, не мав жодного бажання відповідати на лікареве запитання. Гарріс насупився. Вестербурґ був симпатичним парубком, а в однострої патрульного — взагалі красенем, уже не кажучи про пасмо русявого волосся, що спадало на одне око. Це був високий, майже шести футів зростом, приємний юнак, цілком здоровий на вигляд, який закінчив підготовку лише два роки тому, якщо вірити записці. Родом з Детройта. У дев’ятирічному віці перехворів на кір. Цікавиться реактивними двигунами, тенісом та дівчатами. Двадцять шість років.

— Отже, капрале Вестербурґ, — повторив лікар, — чому ви вважаєте, що ви рослина?

Капрал боязко підняв на нього очі і прочистив горло:

— Сер, та я не вважаю, я і є рослина. Я вже кілька днів як рослина.

— Зрозуміло, — кивнув лікар. — Ви хочете сказати, що ви не завжди були рослиною?

— Ні, сер. Рослиною я став нещодавно.

— І ким ви були до того, як стали рослиною?

— Ну, таким, як і всі решта, сер.

Запала тиша. Гарріс дістав ручку і механічно вивів кілька закарлючок, проте на думку нічого не спадало. Рослина? А на вигляд же цілком здоровий! Лікар зняв свої окуляри у сталевій оправі і протер скельця носовичком. Він одягнув їх назад і відкинувся в кріслі:

— Цигарку, капрале?

— Ні, сер.

Лікар запалив і поклав руку на бильце стільця:

— Капрале, ви маєте розуміти, що люди нечасто стають рослинами, тим паче так швидко. Чесно кажучи, ви перший у моїй практиці пацієнт, від кого я чую таку заяву.

— Так, сер. Я розумію, що таке нечасто трапляється.

— Отже, ви розумієте, що ваш випадок становить для мене неабиякий інтерес. Коли ви кажете, що ви рослина, то маєте на увазі, що ви не здатні рухатися? Чи ви хочете сказати, що усвідомлюєте себе рослиною на противагу тварині? Чи щось інше?

Капрал відвернувся:

— Я більше нічого не можу вам сказати, — пробурмотів він. — Пробачте, сер.

— Гаразд, але не будете ви настільки люб’язні, щоб сказати, як ви стали рослиною?

Капрал Вестербурґ завагався. Він втупився у підлогу, потім перевів погляд на космопорт за вікном, поглянув на муху на столі. Зрештою, повільно підвівся:

— Я не можу вам цього сказати, сер, — промовив він.

— Не можете? Чому?

— Тому що... Тому що я пообіцяв не говорити.

Лікар теж підвівся, і тепер вони мовчки дивились один на одного. Гарріс насупився і потер підборіддя:

— Капрале, а кому ви пообіцяли?

— Не можу сказати, сер. Пробачте.

Лікар замислився, а потім підійшов до дверей і відчинив їх.

— Гаразд, капрале. Можете бути вільним. Спасибі, що приділили мені ваш час.

— Вибачте, що не дуже вам допоміг, — капрал повільно покинув кімнату, і Гарріс зачинив за ним двері. Потім він підійшов до відеофона і набрав номер командера Кокса. За кілька секунд на екрані з’явилось щокате добродушне лице командера бази.

— Коксе, це Гарріс. Я вже з ним поговорив. Усе, що мені вдалося дізнатись, це те, що він вважає себе рослиною. А що вам відомо? Як він поводився?

— Отже, так, — почав Кокс. — Спочатку ми помітили, що він нічого не робить. Начальник гарнізону повідомив, що Вестербурґ просто виходить надвір і весь день там сидить. Просто сидить.

— На сонці?

— Так. Просто сидить на сонці. А як западають сутінки, він повертається назад. Коли його запитали, чому він не працює у майстерні і не займається ремонтом реактивних двигунів, він відповідав, що йому неодмінно треба бути на сонці. Ще він казав... — Кокс завагався.

— Ну? Що він казав?

— Він казав, що працювати — неприродно. Що це просто марнування часу. Що єдине заняття, яке має сенс, це сидіти та медитувати на свіжому повітрі.

— Ще щось?

— А коли у нього поцікавилися, як він до такого додумався, він усім заявив, що став рослиною.

— Мабуть, доведеться ще раз із ним зустрітися, — промовив Гарріс. — Якщо я не помиляюся, він подав заяву на звільнення? Він зазначив причину?

— Так, ту саму. Що він став рослиною і йому більше не цікаво бути патрульним. Усе, що він хоче робити, це сидіти на сонечку. Найбезглуздіше з того, що я чув.

— Гаразд. Мабуть, я навідаю його в палаті, — Гарріс поглянув на годинник. — Сходжу після обіду.

— Щасти вам, — похмуро мовив Кокс. — Нечувано: людина вважає себе рослиною! Ми йому казали, що це неможливо, та він лише посміхався.

— Я триматиму вас в курсі справ, — пообіцяв Гарріс.

Гарріс повільно зайшов до зали. Було вже за шосту, тож вечеря закінчилась. В його голові зародилися деякі припущення, проте було надто рано казати щось напевне. Він пішов швидше і в кінці зали повернув праворуч. Повз нього поспіхом пройшли дві медсестри. Вестербурґ лежав у палаті з іще одним юнаком, того обпекло вогнем з реактивного двигуна, проте рани вже майже загоїлися. Нарешті Гарріс потрапив у спальне крило і зупинився, звіряючись з номерами палат.

— Я можу допомогти вам, сер? — до нього під’їхав робот-служник.

— Я шукаю палату капрала Вестербурґа.

— Треті двері праворуч.

Гарріс попрямував до вказаної палати. Астероїд Y-З лише недавно почав мати постійний гарнізон і персонал. Він став головною станцією для зупинки та огляду кораблів, що прилітали з далекого космосу. Завданням гарнізону було слідкувати, щоб жодна небезпечна бактерія, пліснява чи ще щось подібне не потрапило до системи. Це був комфортний астероїд: теплий, добре зволожений, з лісами, озерами та великою кількістю сонячного світла. І найсучаснішим контрольно-пропускним пунктом з усіх дев’яти планет. Біля дверей третьої палати лікар зупинився і похитав головою. Потім підняв руку і постукав.

— Хто там? — почулося зсередини.

— Мені потрібен капрал Вестербурґ.

Двері відчинилися, з палати виглянув недоладний юнак в окулярах у роговій оправі. В руках він тримав книжку.

— Хто ви?

— Гарріс, лікар.

— Пробачте, сер. Капрал Вестербурґ спить.

— А ви не можете його розбудити? Мені конче необхідно з ним поговорити.

Гарріс заглянув усередину. Це була охайна кімната, зі столом, килимом, лампою та двома ліжками. На одному з них і спав горілиць, склавши руки на грудях, Вестербурґ.

— Сер, — мовив хлопець, — Боюся, що хоч би як я хотів, я не зможу його розбудити.

— Не зможете? Чому?

— Сер, капрал Вестербурґ не прокинеться, поки не зійде сонце. Раніше світанку його не розбудити.

— Каталептик? Справді?

— Але вранці, щойно підніметься сонце, він вискакує з ліжка і йде надвір. Цілий день там сидить.

— Ясно, — збентежено промовив лікар. — У будь-якому разі, дякую.

Він повернувся і пішов, за його спиною зачинилися двері.

— Усе набагато гірше, ніж я уявляв, — пробурмотів він і повернувся до свого кабінету.

Був теплий сонячний день. На небі де-не-де пропливали хмаринки, а легкий вітерець шелестів у кроні кедрів, що росли на березі струмка. Від лікарні до потічка, оминаючи пагорб, вела стежка. Над струмком був перекинутий невеличкий місток, і кілька одягнених у халати пацієнтів стояли на ньому і безцільно дивились на воду.

Пошуки Вестербурґа зайняли у Гарріса кілька хвилин. Юнак стояв осторонь решти пацієнтів, які прогулювалися поблизу містка. Він забрів набагато далі, аж на луг, на поросле маком та травами поле, що простягалося за кедрами. Він сидів на пласкому сірому камені на березі струмка, обпершись позад себе руками, з ледь відкритим ротом. Юнак не помічав лікаря, поки той не підійшов до нього впритул.

— Привіт, — добродушно мовив Гарріс.

Вестербурґ розплющив очі, усміхнувся і повільно підвівся: надто плавно та граційно, як для чоловіка його статури.

— Привіт, лікарю. Що вас сюди привело?

— Нічого особливого, на сонечку хотів погрітися.

— То сідайте на камінь, місця вистачить, — Вестербурґ посунувся, і лікар обережно сів, намагаючись не зачепитися штанами за гострі виступи брили.

Гарріс закурив і почав мовчки дивитися на воду. Поруч нього Вестербурґ знову прибрав ту саму дивну позу, в якій його побачив Гарріс: відкинувшись назад, обіпершись руками позад себе і піднявши до неба заплющені очі.

— Приємна днина, — промовив лікар.

— Еге ж.

— Ви сюди щодня приходите? Вам тут подобається більше, ніж у приміщенні?

— Я не можу перебувати у приміщенні, — відповів Вестербурґ.

— Не можете? Що ви маєте на увазі?

— Ви б померли без повітря, правда? — запитав капрал.

— А ви помрете без сонячного світла?

Вестербурґ кивнув.

— А як же ваша робота? Ви роками навчалися, щоб стати патрульним. Ви ж так хотіли вступити до патруля! У вас був чудовий рейтинг, перше місце. Як воно — облишити все це? Ви ж розумієте, дороги назад може й не бути. Ви це усвідомлюєте?

— Я все чудово розумію.

— І ви насправді хочете відмовитися від усього цього, залишити все в минулому?

— Так.

На якусь мить Гарріс замовк. Потім він викинув недопалок і повернувся до юнака:

— Отже, ви нехтуєте роботою і вигріваєтеся тут на сонці. Добре, і що далі? Вашу роботу мусить за вас виконувати хтось інший. Правильно? Роботу треба зробити, вашу роботу треба зробити. І якщо нею не займетеся ви, комусь іншому доведеться її виконувати.

— Припускаю, що так.

— Капрале, то припустіть, що кожен почне думати так, як ви. Припустіть, що кожен захоче сидіти цілий день на осонні. І що тоді? Ніхто не перевірятиме кораблів з інших систем. Бактерії та токсичні кристали проникнуть у нашу систему і спричинять масову смерть та страждання. Ви це розумієте?

— Якщо всі думатимуть так само, як я, ніхто не літатиме в космос.

— Але без цього не можна. Треба ж торгувати, купувати мінерали, продукти, вироби, нові рослини.

— Навіщо?

— Щоб суспільство розвивалося.

— Навіщо?

— Ну... — Гарріс розвів руками. — Люди не можуть жити без суспільства.

Вестербурґ промовчав. Лікар не зводив з нього погляду, проте юнак не зронив ні слова.

— Хіба це не так? — запитав Гарріс.

— Можливо. Але це особливий випадок, лікарю. Розумієте, я горбатився роками, щоб мати можливість пройти підготовку. Мені треба було працювати і самому оплачувати навчання. Я мив на кухні посуд, вчився ночами: зубрив один матеріал за іншим. І знаєте, що я думаю зараз?

— Що?

— Шкода, що я раніше не став рослиною.

Гарріс підвівся:

— Капрале, коли повертатиметесь, зазирніть до мого кабінету, будь ласка. Я хочу, щоб ви пройшли кілька тестів, якщо ви не проти.

— Шокова терапія? — посміхнувся Вестербурґ. — Я знав, що рано чи пізно ви про це заговорите. Гаразд, я не проти.

Гарріс роздратовано підвівся, збираючись повертатися.

— Близько третьої вас влаштує, капрале? — кинув він на-останок.

Той кивнув.

Гарріс піднявся на пагорб, вийшов до стежки і рушив у напрямку лікарні. Картина для нього ставала дедалі зрозумілішою. Хлопець, який усе життя боровся за виживання. Фінансова скрута. Ідеалізована мета — вступ до патруля. Досягнувши її, зрозумів, що це для нього непосильна ноша. А на астероїді Y-3 повсюди багато рослинності. Примітивне ототожнення і проекція на флору астероїда. Поняття безпеки, яке полягає у нерухомості та сталості. І незаймані ліси навколо.

Він зайшов до приміщення. Просто біля входу його перепинив робот:

— Сер, командер Кокс терміново вас розшукує. Завідеофонуйте йому.

— Дякую, — Гарріс поквапився до офісу.

Він з’єднався з Коксом, і на моніторі з’явилось командерове обличчя.

— Коксе? Це Гарріс. Я щойно розмовляв з вашим хлопцем.

Схоже, я починаю дещо розуміти. Я вже з’ясував причину: дуже виснажлива тривала робота, щоб оплатити омріяне навчання. Зрештою, він отримує все, до чого прагнув, але ідеалізація зникає під впливом...

— Гаррісе! — гарикнув Кокс. — Замовкніть і слухайте. Я щойно отримав звіт з Y-З. Вони висилають сюди експрес-ракету. Вона вже в дорозі.

— Експрес-ракету?

— Ще п’ять випадків, таких самих, як у Вестербурґа. Всі заявляють, що тепер вони рослини! Начальник гарнізону стривожений не на жарт. Каже, ми мусимо з’ясувати, що з ними, інакше гарнізон негайно розпустять. Ви мене зрозуміли, Гаррісе? З’ясуйте що з ними!

— Так, сер, — пробурмотів лікар. — Так, сер.

Під кінець тижня було зафіксовано вже двадцять аналогічних випадків, і всі вони, звісно, були з астероїда Y-3.

Кокс із Гаррісом стояли на вершині пагорка і похмуро дивилися вниз у бік струмка. Шістнадцятеро чоловіків та чотири жінки грілися на сонці на березі потічка — мовчки, нерухомо. Командер з лікарем спостерігали за ними вже годину, і за цей час жоден із них не поворухнувся.

— Не розумію, — мовив Кокс, хитаючи головою. — Я взагалі нічого не розумію. Гаррісе, невже це початок кінця? Невже тепер все почне тріщати по швах? Усі ці люди викликають у мене якесь дивне відчуття: вони ж просто сидять і вигріваються на сонечку.

— А хто он той чоловік, рудоволосий?

— Це Ульріх Дойч. Він був заступником начальника гарнізону. А тепер, погляньте-но на нього! Сидить собі і дрімає з відкритим ротом. Ще тиждень тому він мав перспективне майбутнє. З виходом на пенсію начальника гарнізону саме він повинен був зайняти його посаду. Можливо, через рік, не пізніше. Він усе життя цього прагнув.

— А тепер вигрівається на сонечку, — закінчив Гарріс.

— А онде жінка, ота, чорнява, з коротко підстриженим волоссям. Кар’єристка. Начальник відділу кадрів гарнізону. А чоловік поруч із нею — прибиральник. А оте цицькате миле дівча — секретарка, щойно зі школи. Двох однакових не знайдете. А вранці я отримав рапорт, що сьогодні ще трьох привезуть.

Гарріс кивнув:

— Дивно те, що вони справді хочуть там сидіти. Вони діють цілком раціонально; вони могли б робити щось інше, просто те інше їм байдуже.

— Ну? — запитав Кокс. — І як ви збираєтеся діяти? Ви про щось дізналися? Ми на вас покладаємось, не забувайте цього.

— Я нічого не можу у них вивідати, — сказав Гарріс, — проте застосування шокової терапії дало деякі цікаві результати. Ходімо, я вам покажу.

— Гаразд, — Кокс кивнув головою, і вони пішли у напрямку лікарні. — Покажете мені все, що у вас вже є. Це не жарти. Тепер я розумію, як почувався Тіберій, коли повсюди в Римі почали виникати осередки християн.

Гарріс вимкнув світло, і кімната занурилась в цілковиту темряву.

— Зараз покажу вам першу плівку. Пацієнт — один з найкращих біологів гарнізону, Роберт Бредшоу. Доставлений учора. Шокова терапія дала вражаючі результати, оскільки мислення Бредшоу справді унікальне. Я виділив багато придушених нераціональних мотивів, більше, ніж звичайно.

Він натиснув на вимикач. Загудів проектор, і на дальній стіні з’явилося тривимірне кольорове зображення, настільки реальне, що його можна було б сплутати зі справжньою людиною. Робертові Бредшоу було близько п’ятдесяти, це був кремезний чолов’яга із сивуватим волоссям та квадратним підборіддям.

Він спокійно сидів у кріслі, поклавши руки на бильця, і, здавалося, геть не зважав на приєднані до шиї та до зап’ясть електроди.

— Почнемо, — мовив Гарріс. — Дивіться.

Він на записі підійшов до Бредшоу:

— Що ж, містере Бредшоу, — промовив Гарріс, — вам це не зашкодить, а нам добряче допоможе.

Він повернувся до панелі управління шокером і натис на важіль. Бредшоу напружився, зціпив зуби, але іншої реакції помітно не було. Зображення Гарріса деякий час на нього дивилось і, зрештою, відступило від панелі.

— Ви чуєте мене, містере Бредшоу? — запитав Гарріс.

— Так.

— Ваше ім’я?

— Роберт К. Бредшоу.

— Ваша посада?

— Головний біолог станції перевірки на Y-3.

— Ви зараз там?

— Ні, мене повернули на Терру. Я у лікарні.

— Чому?

— Тому що я зізнався начальникові гарнізону в тому, що став рослиною.

— Це правда? Те, що ви тепер рослина?

— Так. У небіологічному сенсі. Звісно, моя фізіологія людини не змінилася.

— Чому ж тоді ви кажете, що ви рослина?

— Вся річ у ставленні до життя, у світогляді.

— Продовжуйте.

— Теплокровна тварина, вищий примат, деякою мірою може запозичити психологію рослини.

— І?

— Саме це відбулося зі мною.

— А з іншими? З ними те саме?

— Так.

— А як так трапилось, що у вас сформувалося подібне світосприйняття?

Зображення Бредшоу завагалося, губи затремтіли.

— Бачите? — запитав Гарріс у Кокса. — Сильний конфлікт.

Він би не продовжував, якби був при повній свідомості.

— Як? — знову спитало зображення Гарріса.

— Мене навчили бути рослиною.

На обличчі зображення Гарріса проступили здивування та зацікавленість:

— Що означає — навчили бути рослиною?

— Вони зрозуміли мої проблеми і навчили бути рослиною. Тепер я звільнився від них, від цих проблем.

— Хто? Хто вас навчив?

— Дударі.

— Хто? Дударі? Які ще дударі?

Біолог не відповів.

— Містере Бредшоу, хто такі дударі?

Після нестерпно довгої паузи його губи заворушилися:

— Вони живуть у лісах...

Гарріс вимкнув проектор, спалахнуло світло. Чоловіки примружилися.

— Це все, що мені вдалося в нього вивідати, — сказав Гарріс. — Вважайте, що мені пощастило. Він не збирався нічого розказувати, взагалі нічого. Вони всі пообіцяли мовчати про те, хто їх навчив бути рослинами. Про дударів, які живуть у лісах астероїда Y-3.

— Вам про це всі двадцятеро розповіли?

— Ні, — насупився Гарріс. — Більшість надто сильно опирались. Я навіть цього не зміг від них почути.

Кокс задумався:

— Дударі... Ну і що тепер ви маєте намір робити? Просто чекати, поки вони не розкажуть подробиць? Це ваш план?

— Ні, — відповів Гарріс. — Зовсім ні. Я лечу на Y-З, щоб особисто з’ясувати, хто такі ці дударі.

Невеликий патрульний корабель акуратно приземлився і заглушив двигуни. Люк відчинився, і Генрі Гарріс побачив коричневий випалений сонцем злітно-посадковий майданчик. У кінці космодрому здіймалася висока сигнальна башта, а зусібіч його оточували довгі сірі будівлі — це, власне, і була станція контролю. Неподалік стояв масивний венеріанський крейсер, незграбний зелений зореліт, схожий на величезний лайм. Навколо нього метушилися техніки, перевіряючи кожен дюйм корпуса в пошуках будь-яких смертоносних форм життя та отрут, що могли на нього налипнути.

— Ми на місці, сер, — повідомив пілот.

Гарріс кивнув, підняв валізи і зробив обережний крок назовні. Земля виявилась гарячою, а сонце надто яскравим, лікар заморгав. Світло йшло від Юпітера, який відбивав на астероїд сонячні промені.

З валізами у руках Гарріс пішов по полю. Співробітник аеродрому вже дістав з багажного відділення патрульного корабля доставлені речі. Він завантажив їх у невеликий електрокар і з байдужим виразом обличчя поїхав геть.

Щойно Гарріс підійшов до дверей сигнальної башти, вони роз’їхалися і звідти повільно вийшов кремезний сивий чоловік.

— Мої вітання, лікарю, — сказав він, протягуючи руку. — Я Лоуренс Воттс, начальник гарнізону.

Вони потиснули один одному руки. Воттс усміхнувся. Вже у літах, міцної статури, але у своїй темно-синій формі із золотими еполетами він виглядав величним і струнким.

— Як дісталися? — поцікавився він. — Заходьте, я вам наллю чого-небудь випити. Через Велике Дзеркало тут надто спекотно.

— Це ви про Юпітер? — запитав Гарріс, заходячи всередину.

У сигнальній башті було досить приємно: тьмяно та прохолодно. — А чому гравітація так схожа на терранську? Я думав, буду стрибати, мов кенгуру. Вона штучна?

— Ні. У астероїда досить щільне ядро, щось на кшталт покладів руди. Тому ми й вибрали саме його поміж інших. З тієї ж причини на астероїді природні повітря та вода. Ми швидко розбудувалися. Ви вже бачили пагорби?

— Пагорби?

— Коли ми піднімемося вище на башту, ви їх побачите ген за будинками. Тут росте природний, справжній ліс, в якому є все, що забажаєте. Проходьте, Гаррісе. Це мій офіс, — чоловік швидко зайшов до вишукано вмебльованої кімнати одразу за рогом коридору. — Правда ж, тут гарно? Я намагаюсь робити все, щоб мій останній рік служби був якомога приємнішим. — Він насупився: — Звісно, втрата Дойча може приректи мене на довічне перебування на цьому астероїді. Ох, не беріть в голову, — начальник гарнізону знизав плечима. — Сідайте, Гаррісе.

— Дякую, — Гарріс вмостився на стільці і випростав ноги.

Тим часом Воттс зачинив двері. — До речі, були нові випадки?

— Так, сьогодні ще двоє, — похмуро кивнув Воттс. — Загалом, уже майже тридцять. На станції у нас близько трьохсот осіб. Якщо так ітиме й далі...

— Воттсе, ви згадували, що на астероїді є ліси. Ви дозволяєте персоналу туди ходити? Чи обмежуєте їхнє пересування будівлями та прилеглими ділянками?

Начальник гарнізону потер підборіддя:

— Розумієте, Гаррісе, це досить складно пояснити. Мені доводиться дозволяти їм іноді покидати територію станції. Ліси видно з вікон, а якщо ви бачите місце, у якому було б так приємно відпочити, вас туди невтримно вабить. Кожні десять днів вони мають вихідний. У цей час вони можуть іти куди завгодно і робити що заманеться.

— Тоді це й трапляється?

— Так, мабуть, тоді. Але допоки вони бачитимуть ліс, вони хотітимуть туди ходити. І я жодним чином не можу їм завадити.

— Розумію. Я вас не засуджую. То що ви думаєте з цього приводу? Що там з ними трапляється? Чим вони там займаються?

— Що трапляється? Варто їм піти до лісу і якийсь час там поблукати, як вони вже не хочуть повертатися до роботи. Просто байдикують, вештаються без діла. Не бажають працювати, хоч би що їм казав.

— А що там з цими їхніми рослинними ілюзіями?

Воттс добродушно засміявся:

— Послухайте, Гаррісе. Ви не згірш за мене знаєте, що це все нісенітниці. Вони такі ж рослини, як і ми з вами. Просто ті лайдаки не хочуть працювати. Коли я ще був кадетом, у нас було кілька способів змусити людину працювати. Шкода, що я не можу до них жодного застосувати.

— Тобто ви вважаєте, що це — звичайне байдикування?

— А ви ні?

— Ні, — відповів Гарріс. — Вони справді вірять, що вони рослини. Я вдавався до високочастотної шокової терапії. Це паралізувало їхню нервову систему, зняло всі психологічні бар’єри. Вони не могли брехати. І всі вони торочили те саме.

Склавши руки за спиною, Воттс почав ходити з кутка в куток:

— Гаррісе, ви — лікар, і я сподіваюсь, ви знаєте, що говорите. Але погляньте на ситуацію тверезо. У нас тут станція, чудова сучасна станція. Можливо, ми — найсучасніший гарнізон у цій системі. Ми маємо у своєму розпорядженні найновіші прилади і різноманітні пристрої. Гаррісе, ця станція — велетенський механізм. Люди — його гвинтики, і кожен має свою ділянку роботи: техніки, біологи, офісні працівники, адміністрація.

Варто одній людині не вийти на роботу — і все полетить шкереберть. Ми не зможемо перевіряти кораблі, якщо ніхто не обслуговуватиме нашу техніку. Ми не зможемо замовляти їжу для персоналу, якщо ніхто не працюватиме над постачанням та обліком. І ми взагалі нічого не зможемо робити, якщо заступник начальника гарнізону вирішив вигріватися на сонечку, замість того щоб робити свою роботу.

Тридцять осіб — це кожен десятий, і ми не можемо без них працювати. Так вже у нас тут все влаштовано. Якщо забрати підпірки, вся будівля завалиться. Ніхто не може просто так піти.

Ми всі тут зв’язані однією шворкою, і вони це чудово знають.

Вони знають, що не мають жодного права жити на власний розсуд. Ніхто не має такого права. Ми всі надто залежимо один від одного, щоб робити що нам заманеться. Це нечесно щодо інших, щодо більшості.

Гарріс кивнув:

— Воттсе, можна у вас дещо запитати?

— Так?

— На астероїді є місцеве населення? Туземці.

— Туземці? — Воттс замислився. — Так, тут живуть якісь аборигени, — він невиразно махнув у бік вікна.

— А як вони виглядають? Ви їх бачили?

— Так, бачив. Давно, коли ми щойно сюди прибули. Вони повешталися довкола кілька днів, потім зникли.

— Вони що, вимерли? Від якоїсь хвороби?

— Ні, вони просто... просто зникли. В лісах. Вони і зараз десь там.

— А що вони взагалі за створіння?

— Ну, кажуть, вони родом з Марса, хоча зовні на марсіан не дуже схожі. У них темна шкіра з мідним відтінком. Худорляві. По своєму дуже спритні. Займаються мисливством та рибальством. Писемності не мають. Та ми не надто до них придивлялися.

— Зрозуміло. — Гарріс задумався. — Воттсе, а ви коли-небудь чули про істот, яких називають «дударі»?

— Дударі? — насупив брови Воттс. — Ні. А хто це такі?

— Пацієнти згадували про якихось «дударів». Якщо вірити Бредшоу, це саме дударі навчили його бути рослиною. Навчили, як у школі.

— Дударі... Звідкіля вони взялися?

— Навіть гадки не маю, — визнав Гарріс. — Думав, може ви знаєте. Звісно, передовсім я припустив, що це туземці, але зараз, після того, як ви мені їх описали, я вже не впевнений у цьому.

— Туземці — примітивні дикуни. Вони ніяк би не зуміли кого-небудь чогось навчити, тим паче висококласного біолога.

Гарріс завагався, зрештою, промовив:

— Я хотів би сходити до лісу і самому все оглянути. Це можливо?

— Звісно, я можу це для вас влаштувати. Навіть дам вам провідника.

— Я хотів би піти сам. Чи це небезпечно?

— Ні, досі було все спокійно. За винятком...

— За винятком дударів, — закінчив Гарріс. — Я знаю. Що ж, є лише один спосіб знайти їх, і я готовий ризикнути.

Вони вийшли назовні.

— Якщо ви йтимете по прямій, — сказав начальник гарнізону, — то повернетесь у гарнізон годин за шість. Астероїд геть маленький. Вам зустрінеться кілька струмків та озер, так що дивіться не втрапте у воду.

— Тут водяться якісь змії чи отруйні комахи?

— Ні про що подібне досі не чув. Спочатку, коли тільки облаштовувалися, ми все тут витоптали довкола станції, проте воно вже встигло відрости, як було до нас. Ми не помічали нічого небезпечного.

— Дякую, — мовив Гарріс, протягаючи начальникові гарнізону руку. — До вечора.

— Щасти вам.

Воттс розвернувся і пішов назад до будівель гарнізону. Гарріс провів його поглядом, аж доки той не зник усередині однієї з них, і рушив до лісу.

Там було тихо, до нього не долинало жодного звуку. Довкола до неба тягнулися темно-зелені велетенські, мов евкаліпти, дерева. Земля була м’якою від багаторічних нашарувань зогнилого опалого листя. Незабаром ліс залишився позаду, і Гарріс опинився на висохлому лузі з пожухлою від сонця травою. Позлітавши зі стебел рослин, навколо нього тепер дзижчали комахи. Під ногами щось прошмигнуло, він устиг побачити, як у траві мелькнув сірий клубок з безліччю лапок і, хитаючи вусиками-антенами, прожогом понісся далі.

Під пагорбом луг закінчився. Гарріс почав підніматись, усе вище і вище. Попереду затуляла горизонт широчезна смуга зелені, акри дикої рослинності. Нарешті він видерся на верхівку і, важко сапаючи, зупинився, аби перевести подих.

Перепочивши, він рушив далі. Тепер він спускався, з кожним кроком усе глибше поринаючи у зелену безодню. Папороть навколо нього сягала висоти дерев, закриваючи небо, і здавалося, немов він опинився у справдешньому лісі юрського періоду.

Гарріс почав ступати обережніше. Повітря ставало дедалі прохолоднішим. На дні западини було тихо та волого, земля чвакала під ногами.

Далі дорога йшла рівниною. Світло сюди майже не проникало, він міг розгледіти лише стебла папороті довкола себе, які росли щільною стіною. Він простував стежиною, що була природним руслом висохлого струмка, нерівним, кам’янистим, але йти було легко. Повітря здавалося важким і задушливим. Нарешті за папороттю він розгледів зелений схил наступного пагорба.

Попереду бовваніло щось сіре. Це були кам’яні брили, велетенські валуни, розсипані тут і там. Струмок вів прямо до них.

Мабуть, раніше тут була якась водойма, з якої і витікав потічок.

Гарріс виліз на найближчий валун і сів спочити.

Досі йому не щастило, він усе ще не зустрів жодного туземця. Саме з їхньою допомогою він хотів розшукати таємничих дударів, якщо такі взагалі існували, через яких гарнізон утратив стількох людей. Якби ж він надибав туземців, поговорив з ними, можливо, щось би і прояснилося. Проте поки що йому не таланило. Гарріс роззирнувся довкола, в лісі панувала тиша.

Лише легенький вітерець шелестів листям папороті. Де ж вони, ті туземці? Можливо, у них є якесь поселення, хатинки у просіці? Астероїд невеликий, він має їх знайти ще до заходу сонця.

Гарріс побрів між брил, які все частіше перегороджували йому дорогу, і через них доводилося перелазити. Звідкілясь здалеку долинув шум води. Можливо, там було якесь озеро. Він раз по раз видирався на каміння, йдучи на цей звук, і все так само чув віддалений плюскіт води. Це, мабуть, водоспад або річка.

Якщо це річка, може, йому пощастить і на туземців натрапити.

Нарешті валуни розступилися, і він знову йшов руслом струмка, от тільки цього разу воно було вологим, мулистим і порослим мохом. Він вибрав правильний напрямок: не так давно, можливо, в сезон дощів, тут текла вода. Розсуваючи руками папороть та ліани, Гарріс вийшов на берег струмка. Наполохана його появою золотава змійка ковзнула в кущі. Попереду, поміж листя папороті, щось заблищало. Вода. Озеро. Він поквапився, продираючись крізь густу рослинність.

Гарріс опинився на березі озера — глибокої западини, оточеної валунами, у заростях папороті й лози. Кришталево-чиста вода струменіла водоспадом з протилежного боку озера. Краєвид був просто вражаючим, і він стояв, милуючись природою, її первозданною красою. Незаймана земля. Така, якою вона була, мабуть, справіку. Стільки, скільки існував астероїд. Можливо, він перший терранець, який бачить цю красу. Озеро було заховане глибоко в лісі, оточене непролазними хащами. Гарріса охопило дивне відчуття, немов усе це належало йому, лише йому. Він зробив крок до води.

І тут він побачив її.

Дівчина сиділа на іншому березі озера і, поклавши голову на коліна, дивилася на воду. Мабуть, вона недавно купалась: її мокре тіло мідним полиском блищало на сонці. Вона його не помітила. Гарріс зупинився, вражений, він не міг відвести погляду від незнайомки.

Дівчина була вродлива, дуже вродлива, її довге волосся хвилями спадало на плечі та руки. Вона була така струнка, тендітна і витончена, що Гарріс, який за своє життя набачився різноманітних зразків анатомії, просто закляк, роззявивши рота. Як же спокійно вона сиділа! Тихо і незворушно, просто дивлячись на воду. Збігали хвилини, дивні непомітні хвилини, а він усе милувався нею. Він утратив лік часу і бачив лише дівчину, яка сиділа на камені, дивлячись на воду, на тлі таких густих заростей папороті, що вони здавалися намальованими.

Зненацька дівчина підвела очі. Гарріс відсахнувся, раптово усвідомивши, що він серед цієї краси незваний гість, і зробив кілька кроків назад.

— Вибачте, — пробурмотів він. — Я з гарнізону. Я не збирався тут вештатись.

Красуня мовчки кивнула.

— То ви не маєте нічого проти? — запитав Гарріс.

— Ні.

Отже, вона розмовляє терранською мовою! Він повільно рушив до неї, обходячи озеро.

— Сподіваюся, ви не триматимете на мене зла, що я вас тут потурбував. Я недавно на цьому астероїді. Чесно кажучи, це мій перший день тут. Я щойно з Терри.

Дівчина ледь помітно всміхнулася.

— Я лікар. Генрі Гарріс. — Він подивився на дівчину: тендітне мідне тіло виблискувало на сонці, краплі води стікали по її руках та стегнах. — Вам, мабуть, цікаво, чому я сюди приблукав. — На мить він замовк. — Можливо, ви мені навіть зможете допомогти.

Дівчина підняла на Гарріса здивований погляд:

— Допомогти?

— Ви б не відмовилися мені допомогти?

Вона знову всміхнулася:

— Так, звісно.

— Це добре. Не заперечуєте, якщо я сяду? — Він роздивився довкола і, вибравши більш-менш плоский камінь, всівся на нього обличчям до дівчини. — Цигарку?

— Ні.

— Ну а я закурю, — він підпалив цигарку і глибоко затягнувся. — Знаєте, у нас в гарнізоні виникла одна проблема. Якась незрозуміла напасть вразила кількох людей і, здається, почала перекидатися на інших. Ми маємо з’ясувати причину цього, інакше доведеться розпускати гарнізон.

Гарріс на хвилю замовк. Дівчина, яка уважно слухала, кивнула. Чому вона так тихо сидить? Тихо і незворушно, мов папороть, що росла за її спиною.

— Так от. Мені вдалося дещо з’ясувати, і особливо мене зацікавив один факт. Усі вони твердять, що до їхнього теперішнього стану причетні так звані «дударі». Вони кажуть, що дударі навчили їх... — він замовк. По обличчю дівчини пробігла дивна тінь. — Ви знаєте щось про дударів?

Вона кивнула.

Гарріс відчув полегшення:

— То вам таки відомо про них! Я був певен, що місцеві мають знати, — він скочив на ноги. — Якщо дударі існують, тутешні мешканці не могли про них не чути. Отже, вони насправді існують?

— Так, вони існують.

Гарріс замислився:

— І вони живуть тут, у лісах?

— Так.

— Зрозуміло, — він нетерпляче затоптав недопалок. — А ви могли б мене до них відвести?

— Відвести вас?

— Так. Переді мною поставили завдання, і я маю його виконати. Командер бази на Террі доручив мені цю проблему з дударями. Її необхідно вирішити, і лише я можу з нею впоратися. Я повинен їх знайти, розумієте? Ви мене розумієте?

Вона кивнула.

— Добре, то ви відведете мене до них?

Кілька хвилин дівчина просиділа мовчки, дивлячись на воду і поклавши голову на коліна. Гаррісу уривався терпець, він почав тупцятись на місці, переступаючи з ноги на ногу.

— Ну то що, відведете? — повторив він своє прохання. — Це дуже важливо для всього гарнізону. То як? — Він почав обмацувати кишені. — Я вам можу щось дати за цю послугу. У мене є... — він витяг запальничку. — Я дам вам запальничку.

Дівчина підвелася з каменя, повільно і граційно, без жодного зусилля.

Від здивування Гарріс роззявив рота. Якою ж треба бути гнучкою, щоб отак підвестися одним невловним рухом! Він заморгав. Дівчина, здавалось, просто виросла перед ним. Щойно вона сиділа, а зараз уже стоїть і спокійно, з незворушним виразом обличчя дивиться на лікаря.

— Ви відведете мене?

— Так. Ходімо, — дівчина розвернулась і рушила до папоротевих заростей.

Перечіпаючись через камені, Гарріс поквапився за нею.

— От і чудово, — промовив він. — Щиро вам вдячний. Я так хочу побачити цих дударів! Куди ви мене ведете, до свого села? Коли тут западають сутінки?

Дівчина не відповіла. Вона вже пірнула у зарості, і Гарріс наддав ходи, щоб не згубити її з очей. Як же тихо та плавно вона рухалась!

— Заждіть! — крикнув він. — Почекайте на мене!

Дівчина зупинилася, така тендітна та мила, і оглянулась на Гарріса.

Він кинувся за нею.

— Хай йому біс! — вигукнув командер бази Кокс. — Ви таки не забарилися. — Перестрибуючи через кожну другу сходинку, він збіг по сходах. — Дозвольте вам допомогти.

Гарріс, що волочив за собою дві важкі валізи, усміхнувся. Він поставив їх на землю і з полегшенням видихнув:

— Дарма я туди їздив, — промовив він. — І хто мене тоді за язик тягнув?

— Проходьте всередину. Солдате, допоможіть лікарю.

До Гарріса підскочив патрульний і взяв одну з валіз. Усі втрьох вони зайшли всередину приміщення, пройшли по коридору і зупинилися перед дверима лікаревого кабінету. Гарріс відімкнув двері, і патрульний заніс його валізу до кімнати.

— Дякую, — сказав Гарріс, ставлячи на підлогу другу валізу. — Як добре знову опинитися вдома, хай навіть і ненадовго.

— Як це ненадовго?

— Я повернувся, лише щоб владнати деякі справи. Завтра вранці я знову лечу на Y-3.

— То ви не розібралися з проблемою?

— Розібрався, проте не владнав. Я збираюсь повернутися туди і нарешті взятися за неї ґрунтовно. Там сила-силенна роботи.

— Але ж ви з’ясували причину недуги?

— Так, з’ясував. Як і запевняли пацієнти, це все дударі.

— То вони таки справді існують?

— Так, — кивнув Гарріс. — Існують.

Він зняв піджак і повісив на спинку стільця, потім підійшов до вікна і прочинив його. До кімнати хлинуло тепле весняне повітря. Лікар сів на ліжко і відкинувся назад.

— Дударі існують, але лише в головах людей! Для них дударі реальні. Люди самі їх породили. Це масовий гіпноз, групова проекція, і весь тамтешній персонал якоюсь мірою потрапив під його вплив.

— З чого все почалося?

— Ті люди з Y-З постраждали тому, що вони були кваліфікованими досвідченими фахівцями з винятковими здібностями. Все своє життя вони були змушені взаємодіяти з іншими людьми складного сучасного суспільства, відчуваючи його тиск. Вони повсякчас прагнули досягти тієї чи тієї мети, яку ставили перед ними, докладаючи до цього часом неймовірних зусиль. Постійне напруження, брак часу...

І раптом вони потрапляють на астероїд, населений людьми, які загалом провадять примітивне, можна сказати, рослинне життя. Ніякої мети, ніякого поняття цілеспрямованості, тим паче, ніякої потреби в плануванні майбутнього. Туземці перебувають у якомусь дрімотному стані, нічим не переймаються, збирають плоди з дерев... Живуть, немов в Едемі, без боротьби та внутрішніх конфліктів.

— Але ж...

— Кожен з персоналу гарнізону, хто бачить туземців, несвідомо згадує своє дитинство, коли у нього не було ані турбот, ані відповідальності, до того часу, як він став членом сучасного суспільства. Згадує, як малюком ніжився на сонечку.

Але він не може зізнатись у цьому навіть собі! Для нього нестерпна думка, що він також хотів би жити як туземці, вилежуватися на сонці та дрімати цілий день. Тому він і вигадує отих дударів, таємниче плем’я, яке живе у лісі і призвичаює його до свого способу життя. Тоді він звинувачує їх, а не себе. Вони «навчають» його, як стати частиною лісу.

— І що ви збираєтеся робити? Спалити ліси?

— Ні, — Гарріс похитав головою. — Ліси ні в чому не винні. Виходом може стати лише психотерапія. Тому я і збираюся повернутися назад і почати працювати. Треба, щоб вони зрозуміли: дударі — у їхній голові, це лише їхній підсвідомий голос, який закликає скинути із себе пута відповідальності. Вони мають зрозуміти, що насправді ніяких дударів не існує, принаймні поза їхньою уявою. Ліси шкоди не завдають, а туземцям нічого їх навчити. Вони примітивні дикуни, які не мають навіть писемності. Ми зіткнулися з психологічною проекцією цілого гарнізону, персонал якого не хоче працювати, байдикуючи день від дня.

У кімнаті запала тиша.

— Зрозуміло, — промовив Кокс. — Що ж, у цьому є раціональне зерно, — він підвівся. — Сподіваюся, ви зможете їм допомогти.

— Я також на це сподіваюся, — відповів Гарріс. — Гадаю, у мене вийде. Зрештою, я повинен лише підняти рівень їхньої самосвідомості. Тоді і дударі зникнуть.

Кокс кивнув.

— Що ж, розбирайте речі. Побачимося за обідом. І, можливо, перед вашим завтрашнім від’їздом.

— Гаразд.

Гарріс відчинив двері, і командер вийшов у коридор. Лікар замкнув їх за ним, пройшов по кімнаті і, тримаючи руки в кишенях, зупинився біля вікна.

Вечоріло, повітря ставало прохолоднішим. Сонце вже котилося до обрію, і він дивився, як воно зникало за міськими будинками, що бовваніли навколо лікарні.

Коли воно сховалося і Гарріс повернувся до своїх валіз. Він був втомлений з дороги, дуже втомлений. Знемога поступово охоплювала все його єство. Треба було стільки всього зробити!

Як йому з усім цим упоратись? Ну повернеться він на астероїд, а що далі?

Гарріс позіхнув і на мить заплющив очі. Як же хочеться спати! Він подивився на ліжко, сів на нього і роззувся. Стільки всього треба зробити! Але то завтра.

Він поставив взуття в куток і нагнувся, відкриваючи одну з валіз. Звідти він дістав туго набитий джгутовий мішечок і обережно висипав його вміст на підлогу. Це була земля, чорна м’яка земля. Земля, яку він збирав протягом останніх годин на астероїді, а потім так ретельно пакував.

Коли земля рівномірним шаром вкрила підлогу, він усівся посеред кімнати, розкинув ноги і ледь відкинувся назад. Влаштувавшись якомога зручніше, він склав руки на грудях і заплющив очі. Стільки роботи... Але, звісно, не зараз. Завтра. Яка ж усе-таки тепла земля...

За мить він уже міцно спав.